Мирослава важко спала, її мучали кошмари – прокидалися від власного крику, бігла до ванної кімнати, вмивалася холодною водою, діставала з шафки пігулки, хапала пригорщами воду і жадібно заковтувала. Потім набирала повну ванну гарячої води і лежала так годинами, слухаючи якийсь психодел.
Одного дня, лежачи так в гарячій ванній, Мирослава почула гавкіт ротвейлера в сусідній квартирі – миттю підхопилася, послизнулася і боляче впала на холодні кахлі. Вдарилася головою – ледве підвелася, збираючи до купи всі сили, підійшла до дзеркала і побачила кров на скронях, торкнулася і відчула тупий біль, що паралізував свідомість. Їй ввижалося, що навкруги собаки – оскалили зуби і гарчать, а слина капає прямо на підлогу. Мирослава відчувала їхній сморід – ще мить і вони накинуться, вчепляться в шию і роздеруть її. Вибігла з кімнати, зачинила ванну, ключ кинула на журнальний столик в коридорі. Все, вони звідти не вийдуть і не зможуть заподіяти їй шкоди. В квартирі панувала абсолютна тиша і вона чула биття свого переляканого серця.
- Потрібно випити кави. – Сказала Мирослава вголос і попрямувала до кухні.
Поки варилася кава, вона нервово палила, випускаючи дим чудернацькими хмаринками. Налила в улюблену чашку, яку їй на День народження подарувала шкільна подруга, Еля Адом¹, з якою вони товаришували 27 років, доки та не потрапила в автомобільну катастрофу. Цілеспрямована, інколи по-дитячому наївна Еля, завжди досягала поставленої мети, загинула в досить молодому віці – 33 роки. Тож ця чашка була єдиним спогадом про подругу. Мирослава часто бачила уві сні закривавлене тіло Елі, суміш мозку з чорними пасмами хвилястого волосся подруги на лобовому склі.
Мирослава взяла чашку і пішла на балкон. Аромат гарячої бразильської вдарив їй у ніздрі. Ледь торкнулася напою і відчула сирий землистий присмак на губах – кров. Вона, охоплена жахом, дивилася в чашку – багрова густа рідина, а звідти зловіще реготала Еля Адом. Мирослава пожбурила чашкою з балкону і чула як та з дзенькотом розлетілася об асфальт. Її охопив страх – первісне, звіряче почуття, сильне і нездоланне. Трусилася, мов у гарячці.
- Я спізнююсь на роботу. І що мені за це буде? Чергова догана. Еля була прав, я – невдаха. – Заметушилася Мирослава, швидко накинула плащ, похапцем згребла папери. Що лежали на столику в коридорі поруч з ключем від ванної. – Собаки. Замовкли. Певно чекають тієї миті, коли я відчиню. Е,ні! Не дочекаєтесь! – Погрозливо сказала Мирослава, дивлячись вбік ванної кімнати.
Вулицями ширився туман. В повітрі пахло дощем та осіннім листям. За рогом вже мала бути редакція, в якій працювала Мирослава, тому вона пришвидшила ходу.
В коридорі зіткнулася з молодою жіночкою в розтягнутому светрі та потертих джинсах, про себе відмітила, що вперше її тут бачить. Зайшла до приймальні, за столом сиділа секретарка, зосереджено щось друкуючи, як здалося Мирославі - теж новенька. Не встигла спитати хто вона. Як жінка рвучко перевела погляд з монітору на незнайомку і почала ввічливим звучним голосом.
- Доброго дня. Чим можу допомогти?
- Юрій Олександрович у себе? Мені потрібно віддати йому статті. - Різко мовила Мирослава.
- Так, у себе. А хто Ви?
- Як хто? Мирослава Подольська!
- Вибачте, але в нас така не працює.
- Це ж як не працює?! Не може бути! Де шеф? – Роздратована Мирослава, незважаючи на протести секретарки, ввірвалася до кабінету головного редактора.
- Юрію Олександровичу, це ж як розуміти, що Мирослава Подольська у Вас не працює? Це розіграш?
Редактор сидів у кріслі та дивився у вікно, тож непрохана гостя могла бачити лише спинку шкіряного крісла.
- Так, так… Мирослава… - Протягнув чоловік. –Я пам’ятаю таку. Мирослава Подольська працювала у нас, але вона загинула в автокатастрофі 27 років тому.
- Ви знущаєтесь? – Лютіючи шипіла пані Подольська.
Редактор повернувся до гості, щоб поглянути на роздратовану жінку, що цікавилася померлою журналісткою. На Мирославу дивився імпозантний чоловік з потьмянілими очима. І нагадувало того Юрія Олександровича, якого знала вона, лише швейцарський годинник фірми Omega на правій руці.
Розсіювався, мов мара, кабінет шефа, потроху насувалися стіни, відтиснюючи Мирославу ближче до виходу, паркет під ногами став м’який, неначе пухова перина, чувся далекий голос секретарки.
Бігти. Куди? Якнайдалі звідси!
Блукала містом годинами, аналізуючи все що сталося, та розумних висновків на думку не спадало.
Вулиця Софіївська. Сюди. Туман потроху розсіювався, та атмосфера від того менш гнітючою не ставала. Повітря - холодне, вогке та непривітне. Акуратно викладений з коричневої цегли трьохповерховий будинок здавався майже ідеальним. Старі видовжені вікна самотньо дивилися в пустоту брудними шибками. Дикий виноград загребущими лапами чудовиська тягнувся догори, обвиваючи балкони та водостоки. Мирослава зайшла до під’їзду і піднялася мармуровими, дещо занедбаними, сходами. Двері двадцять сьомої квартири були відчиненими. Майже пуста вітальня самотньо зустрічала гостю. Вицвілі шпалери, старий диван, припалий пилюкою, що неможливо було розгледіти якого він кольору, на столику розкидані газети, фотографії та листи, двері на балкон були відчинені, під подихом осіннього вітру розвівалися фіранки. Мертву тишу порушив дзвінок старого телефону, що теж припадав пилюкою поруч з газетами, фото та листами. Мирослава обережно взяла слухавку і ледь мовила.
- Алло…
- Алло, Мирослава? – Почувся дзвінкий, до болю знайомий, жіночий голос.
- Еля?
- Так,так. Еля! Впізнала! Рада тебе чути, подружко! В мене стільки новин! А ти не переймайся щодо тієї автокатастрофи. Хто ж знав, що нам назустріч виїде вантажівка.
Погляд Мирослави впав на перерізаний телефонний кабель.

Адом¹ (іврит) – Червоний.