Сплелись в єдине біле й чорне,
Не знаю де добро, де зло,
Б’ють барабани ,кличуть горни,
У поетичне ремесло.
Стою в думках на роздоріжжі ,
Майбутнє сховано в туман,
Журба натхненно серце ріже,
І хоче об’явити мат.
Клекоче вітер, б’ється в очі,
Осінній дощ ,мов хижий птах,
І лиш душа мені шепоче,
«Чого бажаєш? Буде так!»

2013

Хоча тебе я не забуду,
Бо не судилось це мені,
Душі римовані етюди,
Я скоро всі спалю в вогні.

Зітру з сторінок Інтернету,
Сліди гарячих почуттів,
Тяжких падінь, високих злетів,
Та не потрібний тобі спів.

Одіну маску та в народі,
Стану «Сонетом» чи « Віршем»,
Напишу тисячі пародій,
І засмію душевний щем.

І вже ніколи не стурбує,
Тебе дзвінок чи єс-ем-ес,
Бо той хто був як вітер буйний,
Буде нести мовчання хрест.

14/10/2013
2013

Не залишай мене на довго,
Покриюсь мохом наче пень,
Запам’ятай що не замовкну,
Шуміти гомоном пісень.

Щирі слова мов листя дуба,
Від бід укриють,захистять,
Повір, ніколи не загублю,
Довіри виданий мандат.

Дзвінкі пісні одній коханій,
Та неповторній на весь світ,
Серце народжує старанно,
Як по весні, дерева цвіт.

Надіюсь що за плодоносить,
Кохання безліччю плодів,
Перш ніж піду у Божі роси,
Під монотонний, тихий спів.

Я не пишу коментарів солодких,
Про те який щемливий вийшов вірш,
Що словом змалювати зміг безодню,
За класиків писемності не гірш.

Я дуже рідко пишу дифірамби,
Частіше гострий всуну коментар,
Розпеченим залізом в серце дами,
Жорсткої критики завдам удар.

Та не вбиваю, тільки закаляю,
Що не вбиває сили додає,
Співати досконалим водограєм,
Шукати слово праведне, своє.

Моя душа – німа,убога, чорна,
Тому я часто бачу у рядках,
Пусті думки словесного «popcorn» у,
Запечені у грішних почуттях.

Проходжу мимо і не помічаю,
Бо сам в таких же почуттях згорів,
Кометою в чужому небокраї,
І як у них, колись звучав мій спів.

Я не пишу коментарі байдужі,
Які не допоможуть підрости,
Я краще в душу, жорстким словом вкушу,
Але зі змістом щирим, не пустим.

О чем жалеть, коль ты любим?
Хоть и без лишних проявлений,
Сотри тоски ненужный грим,
В добро вложи словесный гений.

Ведь не согреть горькой тоской,
Печаль не даст силы для роста,
Все светлое в сердце открой,
Хоть раскрывать себя не просто.

Перебори в душе боязнь,
Что наследят, нагадят в душу,
Не бойся в грязь лицом упасть,
В жару сгореть, замерзнуть в стужу.

Иди с улыбкой по судьбе,
Светлее стань, честней, добрее,
Небо покорствует тебе,
Коль ты любим – о чем жалеешь?

По великому рахунку – наплювати,
Хто і що подумає про мене,
Скаже «Світоч» що думки зродив я задом,
Чи назве « малим дитям зеленим».

Не для «світочів» слова убогі пишу,
І підтримки визнаних не прагну,
Я собі знайшов малу закриту нішу,
Там висаджую думки зачахлі.

Бо немає сил нести в людське болото,
Покручів - дітей душі пустої,
Щоб фінансово розкручена сволота ,
Поливала їх словесним гноєм.

По великому рахунку я нікчемний,
Та бездарний у пустих надіях,
Але з покручів розквітне ніжна тема,
І любов, в душі людей засіє.

Я словно гриб в лесу стихов,
Взращен слезою и улыбкой,
Мой путь к любви совсем не нов,
Туманом скрыт сомнений зыбких.

И участь как у всех грибов,
Согревшись солнцем почернею,
Я мысленно давно готов,
Под нож судьбы подставить шею.

Я споры сеял по судьбе,
Без устали плодил грибницу,
Но довелось как-то и мне,
Грешной души встретить царицу.

Теперь не знаю как мне быть,
Я без нее тоской черствею,
И отношений пылких нить,
Храню как узы Гименея.

Я знаю чувству не сгореть,
В разлуки тягостных пожарах,
Печальных расставаний клеть,
Совместным разобьем ударом.

Тогда пойму что я не гриб,
А крепкий дуб с широкой сенью,
И мой горящий манускрипт,
Ее согреет нежным пеньем.

Наснилось « Навчуся красти,
Та стану шалено багатим,
До вищої вступлю касти,
Полюблять красиві дівчата.

Крізь келих у ресторані,
На світ білий стану дивитись,
Всміхатимуться старанні,
Красиві та юні жар-птиці.

Куплятиму все за гроші ,
І друзів і ласку жіночу,
Ідеї людей хороших,
Коханням наповненні очі.

Великим стану магнатом,
Забуду душевні пориви,
За пивом буду складати,
Надумані речитативи.

Мільйонними тиражами,
Укрию книжкові полиці,
З бездумними «не віршами»,
І треба ж такому наснитись.

Надіюсь лише приснилось,
Що вступлю до вищої касти,
Бо вірю, кохана мила,
Не дасть мені в прірву упасти.

Мой зритель попросил антракт,
На день, на месяц, на полгода,
Потушен свет, на сцене мрак,
И ожидание изводит.

Неясностью грядущих дней,
Продолжим ли любви спектакли,
И в серых буднях все сильней,
Тоска течет за каплей, капля.

Сотру с лица ненужный грим,
Костюм повешу в костюмерной,
Искать не стану новых Прим,
А буду жить жизнью размерной.

Мой зритель попросил антракт,
А я лишь для него играю,
Но верю что когда – то , в такт,
Сердца пойдут дорогой к раю..

Выбрав путь ухода от судьбы,
Мы ее на нем всегда встречаем,
И не в силах в сторону сойти,
Мы стоим у пропасти над краем.

На глазах тумана пелена,
Будто кто-то нам одел повязки,
От судьбы бежав как от огня ,
Мы на души одевали маски.

Колосится рожь по сторонам,
Солнце светит а в душе тревога,
Суждено ль навеки двум мечтам,
По одной вышагивать дороге.

И не в силах осознать судьбу,
Мы себе любить не разрешаем,
Не поняв что сладкую мечту,
Мы встречаем перед бездною , у края.

Я только инструмент в ее руках,
Она свои картины мной рисует,
Я без нее , в безвестности б зачах,
И не помянут был бы кем-то всуе.

Что мне сказать, я только инструмент ,
Чтобы играть то горечь, то улыбку,
И ничего не требую взамен,
В судьбе простой, бесхитростной и зыбкой.

Пусть музыка играет в небесах,
Счастливая, печальная, ведь все же,
Я только инструмент в ее руках,
Она мой свет, и мой мороз по коже.

Спасибо Музе, за желанье петь,
За страсть в которой, закаляет чувства,
Что расставаний тягостная плеть,
Стихи рисует красотою грустной.

Хоть дни мои посчитаны давно,
Но в них она сияет Солнцем счастья,
Судьба снимает про любовь кино,
Радость и боль в вихре шальном кружатся.

Смеясь редактор роли изменял,
Бросал с объятий в горечи пучину,
Корабль любви не находил причал,
И под волной сомнений горьких гинул.

Но Муза маяком в глухую ночь,
Жизнь изменила осветив собою,
И только ей под силу мне помочь,
Украсить чувства нежною листвою.

Для душ судьба нашла тугую нить,
Связала вместе разные дороги,
Спасибо Музе за желанье жить,
Что я познал любовь – счастье немногих.

Бывает, исчезает солнце,
И кажется навеки ночь,
Но сквозь тоску звонок пробьется,
И сумрак исчезает прочь.

И на душе покой и радость,
Спокойствие и благодать,
Родное сердце бьется рядом,
Чего еще в судьбе желать?

И понимаешь, не желанье,
А вера чувства сбережет,
Улыбка милой, божьей дланью,
Осветит мыслей небосвод.

Ты как будто случайно под вечер,
С обжигающей страстью в груди,
Предложи ненавязчиво встречу,
Жар не гаснущий разбереди.

Чтоб я снова горя вдохновеньем,
Испуская любви нежный свет,
Соловьиным заливистым пеньем,
Душу милой старался согреть.

Знаю я, все у нас еще будет,
Ведь сгораем желаньем одним,
Пронести, сквозь года, веру в чудо,
И любовь , пуще жизни храним.

В чехол усталое перо,
Сложу, чернильницу закрою,
Ведь все чем сердце расцвело,
Судьбы оборвано рукою.

Зачем о прошлом горевать,
Зачем мечту собою мучить,
Уж лучше вспоминать кровать,
Где счастья улыбнулся луч мне.

Где в нежном шелке простыней,
Тела сплетались воедино,
Где ты была судьбой моей,
Где сердцем искренно любила.

Не суждено вовек забыть,
Огонь в душе не хочет гаснуть,
Но раз ты рвешь зачем-то нить,
- Желаю радости и счастья.

Мое усталое перо,
Бумаги больше не коснется,
Тоской заколочу окно,
Раз мне не светит счастья солнце.

Мне ли считать, что я пропащий,
И остро упрекать судьбу,
Ведь тот кто ищет, лишь Обрящет,
Все то что послано ему.

Я не стремлюсь в чужие дали,
Мне б до конца суметь понять,
Навек ли небеса послали,
Любви священной благодать.

Я долго шел не понимая,
Куда, зачем и как идти,
И вот теперь горю размаем,
С тобою встретившись в пути.

Я на словесной наковальне,
Из чувства выковал клинок,
Чтоб самым верным сенешалем,
Навеки присягнуть я смог.

И я пою в стихах все чаще,
За все судьбу благодаря,
Что не могу я быть пропащим,
Раз мне ниспослано Тебя!

Нету мечты об Идеальной Даме,
Есть только идеальная мечта,
Ее нет силы описать словами,
Но жизнь моя, идет к ней сквозь года.

И та, которой, посвящаю песни,
Возможно вовсе и не идеал,
Но с ней хочу идти по жизни вместе,
Ее навечно сердцем возжелал.

Пускай весь мир, идет своей дорогой ,
Я со своей дороги не сойду,
Судьба пошлет, мне в испытанье, многих,
Но буду я любить ее одну.

Видит небо, что я для тебя,
Даже с жизнью расстанусь с улыбкой,
Невозможно идти ,не любя,
По трясине судьбы, лживо – зыбкой.

То поманит надеждой опять,
Очарует любви поцелуем,
То заставит тоскою страдать,
Нож печали, в рассудок засунет.

Как мне в уголь, с тоски не сгореть,
Не засохнуть столбом молчаливым,
Не окраситься в бурую медь,
Над рекою судьбы, дряхлой ивой?

Я пишу, лишь с тобой говоря,
То с надеждой, то с горечью хлипкой,
Видит небо, что я для тебя,
Даже с жизнью, расстанусь с улыбкой

Почему мне сниться твоя грудь,
Почему мне сняться твои губы,
Почему я не могу уснуть,
И хочу тебя в квадрате, в кубе?

Почему скажи, мне почему,
Рядом много женщин обещают,
« Отдадимся слову твоему,
Уведем тебя в объятья рая»

Ну а я, с улыбкой им в ответ,
Говорю - « душой желаю ада,
И ее прожду десятки лет,
И другого счастья мне не надо".

И хоть ты холодна, й далека,
Но судьба мне дала слово чести
"С той, с которой сняться облака,
Скоро будешь ты навеки вместе".

И теперь я не могу уснуть,
И кричу безмолвно сжавши зубы
Что ночами сниться твоя грудь,
Не дают покоя твои губы.

Наверно скоро суждено и мне,
Уйти гулять по заповедным чащам,
Или пылать в раскаянья огне,
Сгорев во тьме, звездою восходящей.

Я не тревожусь близостью конца,
Злая судьба ничем не испугает,
Мне б только раз, с любимого лица,
Испить улыбку перед вечным краем.

И не сказав, что время уходить,
Чтоб лишний раз тоскою не тревожить,
Сберечь навеки мысленную нить,
В последний раз, коснуться нежной кожи.

В последний раз, желанье озарит,
Любовью чистой сумрак мирозданья,
И чувство запечет в базальт – гранит,
Страстный огонь последнего свиданья.

Наверно скоро суждено и мне,
У вечных врат молить про искупленье,
Но не раскаюсь в чувственном грехе,
Любовь святую не предам забвенью.

Теплой ночью неуклюжий Месяц,
Потревожит чувств безумный сон,
Млечный Путь, дугой над домом свесит,
И окрасит серебром газон.

Острой бритвой потревожит память,
Запах липы мысли опьянит,
Голову воспоминанья сдавят,
Милых губ, что манят как магнит.

Тело милой миражом в отсвете,
Позовет желанье в вечный путь,
Коль судьба любовью жизнь отметит,
То не даст от чувства отдохнуть.

Теплой ночью сумрак озариться,
Вспышки чувств разрежут неба гладь,
Милая волшебною жар-птицей,
Скажет сердцу страстью трепетать.

Порой так трудно в зеркало взглянуть,
И на бегу на миг остановится,
Чтобы понять в чем бренной жизни суть,
Преодолеть привычные границы.

Борьба за власть, за деньги – суета,
Коту подобна, что с хвостом играет,
Значение имеет только та,
Которая, даже в грехах святая.

И нет значенья, сколько лет прошло,
В разлуках горьких, в долгих ожиданьях,
Любовь – искусство, а не ремесло,
Которое, извечной тайной манит.

В лесу остановившись у пруда,
Чтоб зачерпнуть природы вечной силы,
Любовь взрастивши в сердце навсегда,
Я понял суть, в объятьях Музы милой.

Я не живу ни будущим, ни прошлым,
Ведь в тленной жизни важен только миг,
Который даже в горестях – хороший,
И только он в душе рождает стих.

Казалось б – миг, какое в нем значенье,
Их миллиарды, стоит ли ценить,
Они сгорают призрачным свеченьем,
Плетя судьбы невидимую нить.

Текут рекой, безудержно впадая,
В души любимых радости волной,
И в сердце зарождается святая,
Любовь с названьем сказки внеземной.

Я за нее ценю эти мгновенья,
Жизнь разменяю с радостью на них,
Чтоб во вселенной соловьиным пеньем,
Навеки – вечны зазвучал мой стих.

Вип’ю із п’янких очей сльозу,
І печаль з лиця зітру руками,
Та журбу розбивши кам’яну,
Закохаю милу до нестями.

Прокричу через вікно у світ,
Що згорає серце від кохання,
Що ти снів палких солодкий плід,
Що співати милій, це призвання.

Дякую що доля привела,
Шлях тернистих днів до мрії дому,
Я в віршах натхненно мов бджола,
Слів нектар збираю без утоми.

В снігопади спеку чи грозу,
Захищу магічними словами,
Вип’ю із п’янких очей сльозу,
І печаль з лиця зітру руками.

Не лікуйся від мене не треба,
Хай я буду хронічна хвороба,
Бо тебе, наче зоряне небо,
Я душею навіки сподобав.

Не ховайся від мене у смуток,
Не руйнуй кришталеві стосунки,
Хочеш , в полі нарву незабудок,
Подарую палкі поцілунки.

Хочеш в сад ботанічний до квітів,
Хочеш в Гай, де Шевченкові хати,
Щоб думками у небо злетіти,
В почуттях іскристо сіяти.

День сьогодні такий винятковий,
Ти повіриш що я лиш для тебе,
Промовляю закоханим словом,
Не лікуйся від мене, не треба

Тобі бажаю я кохана,
Як сонце ніжитись в росі,
Душі глибокі , чорні рани,
Зцілились в ніжності усі.

Немає сліз,нема тривоги,
Пропали сумнів і журба,
Знайшов в житті свою дорогу,
Вона до тебе привела.

І вітер – брат тихо говорить,
Як щиро заздрить він мені,
Що ти прості, банальні твори,
Сприймаєш як дзвінкі пісні.

І дощ який раніше плакав,
Тепер із радістю кричить,
« Цілуй її як квітку маку,
Цінуй як зоряну блакить».

Словами милу я цілую,
Мов маку ніжні пелюстки,
Сплачу в житті ціну любу я,
Щоб щастя зберегти ростки.

За щастя буду я боротись,
Хоч я лише, із слів роса,
Бо ти думок священне Сонце,
Кохання радісна сльоза.

Я в тобі кохаюсь до нестями ,
Як бджола у квітів в пелюстках,
Обвиваю жадібно думками,
Ритм яких у серці сіє страх.

Та згоріти серце не боїться,
Бо в твоїх обіймах цілий світ,
Сірих днів руйнуються границі,
Миле серце манить мов магніт.

Твій нектар солодка ейфорія,
Саме з нього мед палких пісень,
Що співаю в всесвіт як умію,
Безупинно кожну ніч та день.

Бо інакше б це не було щиро,
Була б грішна пристрасть без вогню,
Безкорисність основне мірило,
Почуттів якими я горю.

Я в тобі кохаюсь до нестями,
Ти натхнення вічне джерело,
З нього п’ю я спраглими губами,
Благодаті Божої вино.

Мені приснилася чарівна,
Казка про мавку лісову,
Вклоняюсь їй немов царівні,
Ї нею у думках живу.

Я із очей магічних трунок,
П’ю наче найсолодший мед,
В спектакль долі за лаштунки,
Придбавши чарівний білет.

Несу букети примадонні ,
Із слів що виросли в душі,
П’янкі, солодкі, невгамовні,
Серцем народженні вірші.

І все сильніше розумію,
Що ось ця казка й є життя,
Зростає у думках надія,
Що вже навіки цей спектакль.

Солодка казка днів минулих,
Ти знов з’явилася мені,
Щоб серце спрагле радість вчуло,
Співало пристрасні пісні.

В чарівні мрії думку манить,
Весни жаданої прихід,
Нема на серці більше рани,
Журби зникає чорний слід.

Квітну в словах гарячим цвітом,
Та все запитую «Чому?»,
Тобі під силу оповити,
Пісні у радість чарівну.

Солодка казка днів майбутніх,
Тобі присвячую пісні,
І вже ніколи чорні пута,
Журба не одягне мені.

Не забувай мене , кохана,
Не залишай мого життя,
Бо у душі горить не рана,
А почуттів священних стяг.

Горить в вогні та не згорає,
На вітрі долі майорить,
І льє пісні за небокраї,
У вічності п’янку блакить.

Черпає сили у коханні,
У щирості магічних рук,
І серце прагне не в останнє,
Напитись щастя з ніжних губ.

Повім тобі кохана чесна,
Піснями в небо голубе,
Святий вогонь мов перевесло,
Зв’язав нас у життя одне.

Не забувай мене кохана,
Не залишай мого життя,
Бо ти моя небесна манна,
Казкова мрія, вічний шлях.

В плині життя ніщо не випадкове,
Доля плете намисто з почуттів,
Я в небеса,жагучим,щирим словом,
П’янкі пісні співати захотів.

Безхмарне небо тішиться, радіє,
Промінням миє душу від журби,
Я в почуття вплітаю ніжні мрії,
І пісня щастя лине навкруги.

Слова у ній прості, та з серця, щирі,
Злітають в небо клином журавлів,
Щоб в миле серце полетіти в вирій,
Летів би й я, та крила замалі.

Тому відкривши душу я співаю,
Слова невипадкових почуттів,
Щоб мій вогонь пісенним водограєм,
Кохане серце ніжністю зігрів.

Я очам співаю волошковим,
Про красу безмежних ніжних плес,
Кличе доля в радості діброви,
Почуттів вогонь в словах воскрес.
Кожна мить безмежна насолода,
Ллється з серця пісні водограй,
Мов наркотик діє божа врода,
І велить душі –« Пісні співай!»

Я співаю пісню про кохання,
Що роки розлуки не уб’ють,
І лунає з вечора до рання,
«Ти одна, душі моєї, суть!»
В небі сонце радісно всміхнеться,
І покличе мрії в вишину,
Почуттями б’ється дзвінко серце,
Тим очам, які лишили сну.

Волошкова пристрасть полонила,
Серце спрагле у тенета мрій,
Їх магічна , життєдайна сила,
Спонукає - «Сміливіше дій!»
Цим очам співати не устану,
Їм молитву щиру сотворю,
Бо вони, думок небесна манна,
Що страждань розвіяли пітьму.

Я очам співаю волошковим,
Їх безодня – вічність чарівна,
У душі, жагуче зрощу слово,
Сповню душу,ніжністю до дна,
І ніколи в серці не погасне,
Волошкове сяйво почуттів,
Очі милі, наче сонце ясне,
Їм одним, кохання щирий спів.

Ні час, ні відстань не зуміють,
Зламати почуттям хребет,
Бо в серці назавжди надії,
Розквітнув радісний букет.

Бджолою я нектар збираю,
Складаю ніжний мед в вірші,
Щоб ти їх вечором , за чаєм,
Засмакувала у душі.

І у солодких ніжних мріях,
До мене подумки пішла,
Кохання щире словом сію,
Щоб щастям сповнилась душа.

Бур’ян розлуки не проб’ється,
Де квіти радості цвітуть,
І лиш для тебе, б’ється серце,
Й життя знаходить справжню суть.

Бачиш, Сонце радісно сміється?
Це воно радіє так за нас,
Почуття які зродило серце,
Пишуть повість про майбутній час.

В дві руки малюють неповторну,
Розповідь про щастя без журби.
Міцно Альт обняв струнку Волторну,
Щоб у щасті музики цвісти.

Так і я палкі цілую губи,
Ласку п’ю , як воду з джерела,
Щиро вірю що життя не згубить,
Почуття, які доля дала.

Бачиш як сміється щиро Сонце?
Обнімає лагідним теплом,
В твоє ліжко, через скло віконця,
Нам бажає в вічність йти разом.

Як добре ранок починати з тебе,
Вдихнути ніжний аромат волосся,
Повірити що все це не здалося,
І з радістю дивитись в синє небо.

Як добре знати що кохана поруч,
І в дійсності до мрії доторкнутись,
Повірити що ти найбільше чудо,
І на думки вдягнути щастя обруч.

Як добре зранку випити бажання,
Наповнити до дна коханням душу,
Повірити що доля не обтрусить,
Кохання цвіт тривалим розтаванням.

Дякую що на кінець в житті,
Доля шлях тобою освітила,
Бо раніше були всі не ті,
Лиш з тобою розпустив я крила.

І тепер думки мої летять,
У безмежність ніжним водограєм,
Сяють в небі щирим почуттям,
Серце дзвінко радістю співає.

Скаже хтось, слова мої пусті,
В них відсутні зміст, краса і сила,
Та я дякую що у житті,
Доля шлях тобою освітила.

Доброго ранку, миле створіння,
Гарні надіюсь снилися сни,
Щастя пустило в серці коріння,
Більше немає сліз і журби.

Бачиш як сонце хмари зганяє,
Щоб посміхнутись зранку в вікно,
Я заварю квіткового чаю,
В келих наллю солодке вино.

Доброго ранку скажу безслівно,
Подихом ніжним, дотиком рук,
Ласкою вкрию серце царівни,
Від хвилювань, печалі, розлук.

Я нікому тебе не віддам,
Із життя не відпущу ніколи,
Заколишу у шелесті трав,
Заведу у кохання діброви.

Не злякають тернисті стежки,
Подолаю розмиті дороги,
Почуття буду в серці нести,
Скрізь життєві тумани вологі.

Почуття не покриє іржа,
Не сплюндрують дощі ніжні мрії,
І розлука,невтішно німа,
Обірвати життя не посміє.

Я нікому тебе не віддам,
Із життя не відпущу ніколи,
Побудую з віршів вічний храм,
Щоб молитись в душі щирим словом

Рук шовкових прохолода манить,
Я живу у світі ніжних дум,
Милі руки,мов небесна манна,
По ночам, у снах , лікують сум .

Просипаюсь радісний,щасливий,
І вклоняюсь небу від душі,
І натхнення непокірна злива,
Виливає почуття в вірші.

Манить рук шовкових прохолода,
Мов оазис, у пустелі мрій,
Почуття свободу в них знаходять,
І палають в пристрасті святій.

Безмежно ніжна,люба таємнице,
Я кожну мить думками із тобою,
Чарівна казка снитись не втомиться,
Зігрівши спраглі почуття весною.

Душа заквітла неповторним щастям,
Привітне сонце мрії обігріло,
Думки рядками пристрасті кружаться,
І виростають у сонети спілі.

Я більшого від долі не благаю,
Як мати радість жити у надії,
Що поведеш в сердечні небокраї,
Коханням щирим душу обігрієш.

Безмежно ніжна,люба таємнице,
Тобі навіки серцем присягаю,
Бо лиш з тобою мріям всім здійснитись,
Душі пізнати насолоду раю.

Палкі обійми, в снах я ними марю,
Ціную мить, коли у них тону,
Думки шалених напилися чарів,
Життя пізнали сутність чарівну.

Всміхаюсь небу,хоч на ньому хмари,
Вклонюся долі за усе що є,
Що небеса тебе мені послали,
Подарувавши щастя неземне.

Чарівні сни,пророчі,віщі сняться,
Я вірю в них, і прагну над усе,
В твоїх обіймах відшукати щастя,
І долі віддаюсь – нехай несе.

Через розлуки. відстані,мовчання,
У райський сад, де тільки - ти і я,
Навіки поєднає там кохання,
Мене і мрію, казку і життя.

В уяві не згасають милі очі,
П’янкі, призивні, як безодні дві,
З м’яким вогнем, нестриманим ,жіночим,
Та з присмаком наркотику на дні.

І вже не в снах, а наяву я марю,
Магічним блиском пристрасних очей,
Живу немов в тенетах ніжних чарів,
Не знаю снів у затишку ночей.

Дарують серцю радісний неспокій,
Два неосяжні плеса, чарівні,
І роблю крок, щоб згинути в глибокій,
Безмежного захоплення пітьмі.

Розчищу сад, старі кущі зрубаю,
Посаджу ніжні паростки віршів,
Щоб через рік, в зеленім пишнім гаї,
Сховати душу, від лихих дощів.

Щоб через рік, в щасливій щедрій кроні,
Гуляли юні, мавки лісові,
А я, мов цар, в заквітчаній короні,
Співав у всесвіт радісні пісні.

Розчищу сад, засію трави – квіти.
Хай з них солодкий мед бере бджола,
А я продовжу піснею дзвеніти,
У пристрасті згораючи до тла.

Весна привітним сонечком стирає,
Печаль і сум, минувшої зими,
Дзвенять пісні птахів в зеленім гаї,
І ніжністю турбують спраглі сни.

Усе в природі тягнеться до сонця,
Зелений колір сповнює життя,
Душа бажає щастя нових порцій,
І радості безмежної звитяг.

Я кожен день всміхаюсь щиро долі,
За всі уроки, радісні й сумні,
Життя тече, то швидко то поволі,
Та не шкодую я минулі дні.

Весні співаю пристрасні вітання,
Нехай душа, заквітне мовби сад,
Зігріта сонцем вічного кохання,
І здійснить мрії , долі зорепад.

П’янка спокуса ходить по кімнаті,
Не стримаюсь і в ліжку понесу,
І буду, очі милі цілувати,
І розплету заквітчену косу.

Лоскоче думку споглядання мрії,
І кров у мозку радісно дзвенить,
Що та, яка бажанням серце гріє,
Знов подарує найсолодшу мить.

П’янка спокуса ходить по кімнаті,
Всміхається бо знає наперед,
Що тигром розірву тонкий халатик,
Ведмедем диким вип’ю ніжний мед.

Життя - брехня, з журбою чарівною,
І кожен день доказує вона,
Свою всесильність, грубою рукою,
В скрижалях долі пише злі слова.

Завжди коли я закриваю очі,
Говорю їй – торкатися не смій ,
Життя – брехня, та деколи тривожить ,
Хвилинним щастям невгамовний біль.

Звернись до неба синього обличчям,
І скаже місяць долю рокову,
Вгамуйся смертний, бо іще накличеш,
Для себе правди болісну тюрму.

Якщо весною у дерев цвітінні,
Вдавати що життя це тільки шлях,
Що ж , хай хвилинні друзі стануть тіню,
Коханні тимчасові згинуть в прах.

Нехай мене словесністю зігріють,
Хай гострим лезом буде злий язик,
Покинули мене колишні мрії,
Кого кохав, тих навіть слід вже зник.

Морозять душу ці думки захмарні,
Нема тепла у променях зірок,
Життя – брехня, всі хвилювання марні,
Воно ніколи свій не стишить крок.

Та тільки все ж знедолений й стражденний,
У новий ранок посміхаюсь я,
На цій землі, близькій й благословенній,
Тобі за все, подякую життя.

Текст оригіналу

Жизнь — обман с чарующей тоскою,
Оттого так и сильна она,
Что своею грубою рукою
Роковые пишет письмена.

Я всегда, когда глаза закрою,
Говорю: «Лишь сердце потревожь,
Жизнь — обман, но и она порою
Украшает радостями ложь».

Обратись лицом к седому небу,
По луне гадая о судьбе,
Успокойся, смертный, и не требуй
Правды той, что не нужна тебе.

Хорошо в черемуховой вьюге
Думать так, что эта жизнь — стезя.
Пусть обманут легкие подруги,
Пусть изменят легкие друзья.

Пусть меня ласкают нежным словом,
Пусть острее бритвы злой язык.
Я живу давно на все готовым,
Ко всему безжалостно привык.

Холодят мне душу эти выси,
Нет тепла от звездного огня.
Те, кого любил я, отреклися,
Кем я жил — забыли про меня.

Но и все ж, теснимый и гонимый,
Я, смотря с улыбкой на зарю,
На земле, мне близкой и любимой,
Эту жизнь за все благодарю.

Сьогодні Ваш настрій не в розмір,
І в цьому не винен сніг,
Не треба в римований простір,
Кидати слова на сміх.

Бо я слідкуватиму далі,
Без спину, навіть на мить,
На всіх Інтернету скрижалях,
Невтомно Вас буду вчить.

Шукати слова досконалі,
Щоб в розмір, як книжка вчить,
І краще втікайте подалі,
Бо гнів мій уже бринить.

Колись ви повчати хотіли,
Як вчитель мале дитя,
І били словами щосили,
Топтали моє життя.

Тепер Вам, за Ваші «творіння»,
Хай буде гіркий урок,
Бездарність з Вас вирву з корінням,
Помічу Ваш кожен крок.

Казав же, ніщо не забуду,
Змиріться й прийміть удар,
Достатньо словесного бруду,
Пролилось в запалі чвар.

Заглянути в дзеркало раджу,
Признатись хоча б собі,
Що пишете зараз не краще,
Ніж курка сільська в багні.

Сьогодні Ваш настрій не в розмір,
І в цьому не винен дощ,
Що в Вас у думках мутний розчин,
Що треба Вам йти до прощ..

Кохана , я все пам’ятаю,

Як сяйво лилось з волосся,

Та двері замкнути до раю,

Згораючи довелося.



Осінні у спогадах ночі,

Березових тіней розлив,

Хоч дні тоді були коротші,

Та місяць яскраво світив.



А ще ти мені говорила:

Блакитні роки проминуть,

Забудеш мене мій милий,

Із іншою вирушиш в путь.



Знов липа квітуча сьогодні,

Збудила мої почуття,

В очей незабутих безодню,

На жаль, не найти вороття.



І серце вже майже холодне,

Коханою іншу вже зве,

В печалі своєї безодні,

Із нею, тобою живе.



Текст оригіналу



Я помню, любимая, помню

Сиянье твоих волос.

Не радостно и не легко мне

Покинуть тебя привелось.



Я помню осенние ночи,

Березовый шорох теней,

Пусть дни тогда были короче,

Луна нам светила длинней.



Я помню, ты мне говорила:

"Пройдут голубые года,

И ты позабудешь, мой милый,

С другою меня навсегда".



Сегодня цветущая липа

Напомнила чувствам опять,

Как нежно тогда я сыпал

Цветы на кудрявую прядь.



И сердце, остыть не готовясь,

И грустно другую любя.

Как будто любимую повесть,

С другой вспоминает тебя.

На руках у ліжко занесу
Розпаливши поцілунком тіло
Ти одна, моя навіки суть,
Прошепчу тобі на вушко сміло.

Ти одна і радість і печаль,
Божий дар і серця мого трунок,
І моїх віршів жива скрижаль,
І життя найкращий подарунок.

А якби розвалювався світ,
То твої животворящі губи,
Що мене спасли від різних бід,
Порятують й від такої згуби.

Бо якщо повинен вже прийти,
Покарання час для всього людства,
Лиш тобі під силу вберегти,
Мою душу й розум від безумства.

Бо у тобі є святий вогонь,
Саме ним мене ти запалила,
Відігрівши у теплі долонь,
Дарувала білосніжні крила.

Ми тепер з тобою є одне,
Замислу Всевишнього творіння,
І ні град,ні сніг не замете,
Незгасаюче в душі горіння.

Через те так тягнуться тіла,
Поєднати душі воєдино,
Щоб безслідно зникнула стіна,
Що між нас існує ще незримо.

Занесу у ліжко на руках,
І віддам своє тепло і ніжність,
І тоді ,вже наяву , не в снах,
Ми з тобою рушимо у вічність.

Поезія у всьому знає міру,

У розмірі, у ритмі, у словах,

І той, котрий бере у руки ліру,

Повинен бути чистим у думках.



Він не повинен прагнути наживи,

А світло чисте у думках нести,

І відкидаючи слово фальшиве,

В віршах в майбутнє зводити мости.



Жити для того щоби говорити,

Яке чарівне та п’янке життя

Що рідна мова це безцінний злиток,

І як кохати до «не забуття».



Зразковим бути в вчинках та ідеях,

І для людей світити в темноті

Відомості не прагнути своєї,

Палаючи в словесному вогні.



Горіти так як в Сонце в небі світить,

Промінцями кохаючи усіх.

Тоді думки розквітнуть наче квіти,

І він у них залишиться навік.



И лиш тоді назвуть його Поетом,

Наступні покоління все поймуть,

А ті котрі кличуть себе " Сонетом",

Зовсім не знають в чому правди суть.



Поезія у всьому знає міру,

У розмірі, у ритмі, у словах,

І той, котрий бере у руки ліру,

Повинен бути чистим у думках.

Поетом бути просто означає,
Що правду чисту берегти щосили,
Поет себе публічно відшмагає,
Чужим віддасть, все те що серцю мило.

Поетом бути - це співати щиро,
І не чекати тільки добрі вісті,
Так соловей співає й прагне миру,
В своїй відвертій та щасливій пісні.

А горобець з чужими голосами,
Бездушна лялька, кумедна та смішна,
Співати треба гучними словами,
Мовби в останнє, кричить твоя душа.

Пророк великий схитрував в Корані,
Міцним напоям збудувавши мури,
Співаюча душа не перестане,
Пити вино ідучи на тортури.

І милу підловивши випадково,
В відвертих позах з іншим серед ночі,
Поет ніколи не засуне слово,
Коханій в серце мовби фінський ножик.

Спалить живцем його ревнива жага,
Та буде йти співаючи додому,
« таке життя, помру я як собака,
На цій землі і не таке знайоме..».

Текст оригіналу

Быть поэтом — это значит то же,
Если правды жизни не нарушить,
Рубцевать себя по нежной коже,
Кровью чувств ласкать чужие души.

Быть поэтом — значит петь раздольно,
Чтобы было для тебя известней.
Соловей поет — ему не больно,
У него одна и та же песня.

Канарейка с голоса чужого —
Жалкая, смешная побрякушка.
Миру нужно песенное слово
Петь по-свойски, даже как лягушка.

Магомет перехитрил в Коране,
Запрещая крепкие напитки.
Потому поэт не перестанет
Пить вино, когда идет на пытки.

И когда поэт идет к любимой,
А любимая с другим лежит на ложе,
Влагою живительной хранимый,
Он ей в сердце не запустит ножик.

Но, горя ревнивою отвагой,
Будет вслух насвистывать до дома:
«Ну и что ж! помру себе бродягой.
На земле и это нам знакомо».

Не віриться що проминув вже рік,

Мені здавалось тиждень, два від сили,

Коли я Твій переступив поріг,

І Ти душі подарувала крила.



Ти розпалила у думках вогонь,

Він в небеса в катренах виривався,

Я танув у теплі п’янких долонь,

І в щирому коханні зізнавався.



Катрени в небесах влились в дощі,

Сльозами промовляючи до тебе,

А Ти мої відторгнула вірші,

Сказала просто « не пиши, не треба..»



Я знаю в світі є за все ціна,

Душа літала в небесах захмарних,

Грааль розлуки випивши до дна,

Вона згоріла у надіях марних.



І почорніли крила від журби,

Та віднайду жадану чарівницю

Що їх коханням вмиє від золи,

Запалить знов, згасаючі зіниці.

Життя доволі невеселий шлях

По лабіринту сумнівів й тривог,

На цьому світі ми тільки в гостях,

І час для нас уже відміряв Бог.



Ми всі підемо у останній шлях,

І той хто розуміє не спішить,

Летіти на неспинних швидкостях,

А пізнає, як вічність , кожну мить.



Бо тільки в цих, коротких,митях суть,

В промінні сонця, в холоді зірок,

Щоб перш ніж нас у вічність понесуть,

Знайти свою, у безлічі стежок.



Всміхається дитя своїм батькам,

Молитву творить старець перед сном

А я вклонюся прожитим рокам,

За те, що на кінець себе знайшов.

Я не ґвалтую Риму,
Бездушно у пітьмі,
Про неї, як про Приму,
Співаю я пісні.
В словесному театрі,
У кожного є роль,
Ми всі чогось, та варті ,
І бідний, і король.
Хтось з кафедри говорить,
За покликом душі,
А хтось натхненно творить,
Довершенні вірші.
Хтось пише так як вміє,
Іще з юнацьких літ,
Неологізми сіє,
В літературний світ.
І Критику, вороже,
Немов це фінський ніж,
За критику охоче,
Засуне гострий вірш.
Ще й скаже що бездушний,
Цей Критик у душі,
А потім словом гучним,
Утопить у багні.
Не спробує почути,
Поставить зразу штамп,
Словесної облуди,
«Душевний Арештант».
Та кажуть - кожен судить,
Собою цілий світ,
І той хто словом блудить,
Іще зазнає бід.
Бо кажуть - що посієш,
То тільки і пожнеш,
Якщо співати вмієш,
Душа не знає меж.
А отже у темниці,
Душа в того сидить,
Хто у чужій зіниці,
Сміття знаходить вмить.
Бо в дзеркало дивитись,
Немає в нього сил,
Не визнає що змити,
Пора зірковий пил.

кину душу мов кістку собакам.

хай її словами порвуть,

Бо в людей ,безпричинна є жага,

проявляти звірину лють.



а душі вже не вперше терпіти,

голослівність людських думок

вона стерпить образи і біди,

перейде мов дрібний струмок



і не зверне ні каплі уваги

на людей, що у слід кричать,

не здолати своєї їм жаги,

безпричинно усіх повчать

Я навчився прощатись навіки,

Невесела гірка наука,

Головою об стіну з розбігу,

Щоб в думках настала розруха.



Щоб в думках не зростали гадюки,

Не сичали в серці щоночі,

Щоби душу, мов падаль , два круки,

Не клювали жаданні очі.



Не клювали колишні надії,

Обгорілу дощенту душу,

Умертвити кохання і мрії,

Хоч не хочу, та видно мушу.



Хоч не хочу , та тільки повіки,

Не народять вже сльози журби,

Я навчився прощатись навіки,

Досконало, так само, як Ти

Я чорний, пречорний ворон,

Сиджу у зеленому гаю,

Дівчат, що співають хором,

Скрізь гілля дерев споглядаю.



Дівчата співають дивно,

Ще мить, і досягнуть екстазу,

А я все крехчу противно,

Одну замусолену фразу.



Що в співі дівчата ріжуть,

Як хочуть, довершену мову,

І бачу, що тільки тішу,

Співачок,пташиним словом.



І навіть в місячній тиші,

В зірок мовчазному склепінні,

Мов вітер у вуха свище

Моє непотрібне уміння.



Я чорний, пречорний ворон,

І вмію одне лиш – крехтіти,

Хоч в кожного є свій гонор,

Та сонце одне в небі світить.

Я не вчу Вас вірші писати,
В мене зовсім інша освіта,
Для віршів мова - рідна мати,
Ну а нам - оберіг із квітів.

Якщо в нього вплітати штучні,
То можливо щось вийде схоже,
Хто шукає лиш рими гучні,
Той ллє воду в вино хороше.

Дехто ріже слова під розмір,
Бо йому лінь шукати риму,
І дзвенить штучним словом простір
Інтернету, без всякого спину.

Скоро в мовних полях засяють
Назавжди тільки штучні квіти,
І ніхто уже не згадає,
Як цвіли мови рідні діти

Нам сумно без суперечок,
Такі ми вже, видно, люди,
Вчимо, як садити гречку,
Того, хто солі півпуда
Вже з’їв на селянській справі
і знає, як це робити,
Ми прагнемо вперто слави,
бо як нам інакше жити.
Себе назвали зірками,
Щоб всі навкруги хвалили,
Нікчемні, пусті думками,
Рядками ллємось щосили.
Про Риму давно забули,
Мерщій біжимо на Парнас,
У Музи завжди відгули,
Безкрилий старіє Пегас.
Такі ми вже, видно, люди,
Ну що ще сказати про нас,
Нам справжнім суддею буде
Бездумно потрачений час.

Не дзвонив я Музі давно,

Номер стер, але пам’ятаю,

Хоч розлука гірким вином,

Напоїла мене до краю.



Я стою, на межі бажань,

Розриваюсь, спорю с собою,

В чорний кокон, немов кажан,

Заплітаю серце журбою.



Час неспинно своє бере,

Сум з’їдає мою свідомість,

Мов за руку веде мене,

У байдужості невагомість.



Дощ думок, вмиває лице,

І біжу на вогонь надії,

Незабута, зуміє все,

Побороти свій страх зуміє.



В тихий вечір простим дзвінком,

В монотонність думок ввірветься,

Щоб кохання п’янким вінком,

Оповити розбите серце.

Коли життя засмічене до краю,

І до імен, спустився пошук рим,

Неологізми всюди так і сяють,

І назавжди забуте слово – ритм,

То висновок один в думку приходить,

Твої вірші, бездарні як сміття,

І критика нікому не зашкодить,

А тільки приведе до каяття.

Шкода тебе, та жалем не поможу,

Ти сам себе загнав у темний кут,

Та твого віслюка, я все ж стриножу,

На час недовгий,до словесних пут.

Бо твій порив, пора вже зупиняти,

Ти скоро мову знищиш нанівець,

Скажи мені ,невже не вчила мати,

Слова шукати в глибині сердець?

Коли життя засмічене до краю,

У мови джерело ти не сміти,

Історія за все з тебе спитає,

І вітер літ, зітре твої сліди.

За поетів пише душа,
Виливає себе у слово,
Щоби в звучних рядках вірша,
Прославлялася рідна мова.

Бо поет це лишень ріка,
По якій витікає думка,
Олівець,щоб Боже Рука,
Описала свої задумки.

І якщо не хватає рим,
Олівець підточити треба,
Шліфувати щосили ритм,
І думками злітати в небо.


Гола думка іще не вірш,
У віршах вона бездоганна,
В прозі можна зовсім не гірш,
Описати душі шукання.

Я такий же, як Ви графоман,
Безпричинно невпинно щасливий,
Десь і в чомусь, в душі хуліган,
Про кохання співаю грайливо.

Сперечаюсь з собою в думках,
Але з ним, сперечатись не смію,
І живу у житті , а не снах,
Хоч римую банально, як вмію.

Я такий же , як Ви графоман,
Не вважаю себе я поетом,
Через те, поетичний наган,
Мій стріляє, стандартним куплетом.

Осінь, осінь, сестра безталанна,
То сумна, то весела й п’янка,
Мого смутку коханка жадана,
Затягнула мене, мов ріка.

У магічні, словесні тенета,
І по слову висмоктуєш кров,
Видно доля сумна у поета,
Безроздільну пізнати любов.

У словеснім мовчанні горіти,
Щоб згорівши воскреснути знов,
Знов в примарне кохання летіти,
Не втрачаючи віру в любов.

Я банальною римою знову,
Про кохання писати зачну,
І простим ,не надуманим словом,
Намалюю зимою весну.

Безтурботну, веселу, грайливу,
Із волоссям солодким, п’янким,
До безтями спокуси щасливу,
І кохання примарного дим.

Бо весною, в осінньому листі,
Догорить, вже минулий смуток,
І краса, у барвистім намисті,
Зацвіте вогнем незабудок.

Майбутнє твориш ти сьогодні,
Таким, яким його напишеш,
Вершин досягнеш чи безодні,
Чи вчують, голос твій у тиші.

Чи згинеш у роках безслідно ,
Стежина заросте травою,
І все що написав ти плідно,
Стане нікчемною золою.

Вирішуй сам, ким хочеш стати,
Просто писати, чи творити,
Душею небо розірвати,
І серцем темряву спалити.

Майбутнє твориш ти сьогодні,
Його з руки годуєш словом,
Щоб душі, спраглі та голодні,
Не позабули рідну мову.

Ви себе вважаєте поступом,
Що розширить мовні границі,
Не пробачить Вам мова дослідів,
У словесній, чистій криниці.

Ви нічого зовсім не створите,
Бо творити значить любити,
Як глибоко землю не зорете,
То на ній не заквітнуть квіти.

І тоді Україна вкриється
Будяками неологізмів,
А гординя Ваша прикриється,
Філософією софістів.

І виходячи з творчої кризи,
Не спотворюйте рідну мову,
Філологічні, красиві ризи,
Не врятують від суду слова.

Мова рідна за все з Вас спитає,
Покоління людські розсудять,
Бо історія тих лиш згадає,
Що митці ,а не словоблуди.

Я ніколи, ніщо не забуду,
Не плекайте марно ілюзій,
Я обличчя відчищу від бруду,
Відповім усім по заслузі.

Як під ранок в зеленім гаю,
Солов’ї співають красиво,
Люди в слові себе виражають,
І душа злітає на крилах.

Та з’являється в небі шуліка,
Й солов’ї дружно б’ють на сполох,
Бо бездушний ,моральний каліка,
На поетів наводить морок.

Він усіх навкруги критикує,
Всіх повчає, бо він філолог,
Сам при цьому бездарно римує,
Бо мистецтву він справжній ворог

Без диплома немає поета
Такий лозунг собі повісить,
І вкладає в катрени й куплети,
Слів надуманих штучний бісер.

Ні, філологів всіх я не сварю,
Серед них є талановиті,
Ті ж , що мову свою викривляють
Знайте - будете словом биті.

Мы только тень, но наши мысли вечны,
Мы станем прахом, а они за нас,
Скитаясь во вселенной бесконечной,
Разбудят эхо в ком-то , и не раз.

Важно понять, что ты не центр вселенной,
Что без тебя, мир будет дальше жить,
И солнца луч, прорезав сумрак тленный,
Сумеет твои мысли возродить.

В ком-то другом, кто закричит душою,
И песней зазвенит на целый свет,
И осветивши сумрак душ собою,
Как ты, оставит бестелесный след.

Мы только тень, от наших вечных мыслей,
Которые и создают наш мир,
А свет, в конце туннеля бренной жизни,
И есть, наш основной ориентир…

На кущах і деревах під осінь,
появляються знову бруньки,
А в душі, що сказала вже досить,
Несміливо зростають думки.

Про оте, вже забуте кохання,
Що цвіло і давало плоди,
Від якого зосталось страждання,
Що втекло, не лишивши сліди.

Що ж, біжи, я тобі вслід всміхаюсь,
Бо я знаю, повернешся знов,
У житті, ні за що я не каюсь,
Як й за те, що я стратив любов.

Бо це я. виніс вирок безжальний,
І під корінь кохання зрубав,
В Інтернету холодних скрижалях,
Вірш – прощання, тобі написав.

Як досвідчені, гілля рубають,
Так я душу, розчистив мов сад,
Бо по справжньому ті лиш кохають,
Що знаходять дорогу назад…

Вільний переклад
«Там, где вечно дремлет тайна» С.Есенин

Де дрімає таємниця,
Нетутешні є поля,
Моя доля – це в’язниця,
На горах твоїх земля.

Хоч широкі твої води,
Як і вітру помах крил,
Та століття твої й роки,
Затуманив біг світил.

Не мене ти цілувала,
Не тебе призначив рок,
Доля шлях підготувала,
Мій до Сонця та зірок.

І спочатку приказала,
Полетіти в тьму німу,
Й все що мав я відібрала,
Не лишивши нікому.

Щоб в душі твоїх віконцях,
Розірвавши тьму ночей,
Запалив два нових сонця,
Незгасаючих очей.

Текст оригіналу

Там, где вечно дремлет тайна,
Есть нездешние поля.
Только гость я, гость случайный
На горах твоих, земля.

Широки леса и воды,
Крепок взмах воздушных крыл.
Но века твои и годы
Затуманил бег светил.

Не тобой я поцелован,
Не с тобой мой связан рок.
Новый путь мне уготован
От захода на восток.

Суждено мне изначально
Возлететь в немую тьму.
Ничего я в час прощальный
Не оставлю никому.

Но за мир твой, с выси звездной,
В тот покой, где спит гроза,
В две луны зажгу над бездной
Незакатные глаза.

Вільний переклад
«Не бродить, не мять в кустах багряных» С.Есенин

Не бродити у кущах багряних,
Не знайти слідів між лободи,
Пасмом кіс, чарівних та вівсяних
Від - бажалась видно назавжди

Мовби ягода, червона, спіла,
Ніжною була твоя краса,
Сонячним заходом ти горіла,
А в очах безкрайні небеса.

Хоч зерно, твоїх очей зів’яло,
Ім’я, п’янко пронеслось, мов звук,
Шаль зім’ята, довго зберігала,
Запах меду безневинних рук.

В тишині, коли зоря на небі,
Мовби кошеня вмиває рот,
Говір лагідний чую про тебе,
Водяних, налитих вітром сот.

Хоч мені шепоче часом вечір,
Що ти була – пісня моїх мрій,
Той хто вигадав твій стан та плечі,
Самий настояний чародій.

Не бродити у кущах багряних,
Не знайти слідів між лободи,
Пасмом кіс, чарівних та вівсяних
Від - бажалась видно назавжди

Текст оригіналу


Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.
С алым соком ягоды на коже,
Нежная, красивая, была
На закат ты розовый похожа
И, как снег, лучиста и светла.
Зерна глаз твоих осыпались, завяли,
Имя тонкое растаяло, как звук.
Но остался в складках смятой шали
Запах меда от невинных рук.
В тихий час, когда заря на крыше,
Как котенок, моет лапкой рот,
Говор кроткий о тебе я слышу
Водяных поющих с ветром сот.
Пусть порой мне шепчет синий вечер,
Что была ты песня и мечта,
Все ж, кто выдумал твой гибкий стан и плечи,
К светлой тайне приложил уста.
Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.

Чому ти так зі мною чиниш,
У чому завинив тобі,
То знов покличеш, то покинеш,
А я горю немов в вогні.

Невже живеш моїм ти болем,
Що виливаю у віршах,
Навмисно мої рани солиш,
Щоб плакала моя душа.

Невже настільки ти байдужа,
Самозакохана й пуста,
Невже в твоєму серці стужа,
І кам’яна твоя душа.

Тоді скажи із ким кохався,
Із ким горів в ночах вогнем,
Кому навічно я віддався,
Опавши цвітом хризантем.

Вільний переклад
«День ушел, убавилась черта» С.Есенин
День пішов, потоншала межа,
Близьким став, щасливий день відходу,
Ріжу легким словом, мов ножем,
Таємниці літ прозору воду.

У блакитних струменях душі,
Б’ється піна, що роки скипала,
Що німим докором таврувала,
Смуток виливаючи в вірші

З кожним днем більше стаю чужим,
Я до тих із ким життя зв’язало,
Все тому, що в полі у межі,
Тінь мою від тіла відірвало.

Неодягнена вона пішла,
Кинувши мої зігнуті плечі,
Де-небудь вона тепер в далечі,
Іншого навіки віднайшла.

І себе даруючи йому,
Що був я, навіки позабула,
Породивши у душі пітьму,
Моїх віршів так і не почула.

В них пишу про не забутий бренд,
Їх відлуння бродить за горами,
Що у снах цілую я губами,
Тіні позабутої портрет

Текст оригіналу

День ушел, убавилась черта,
Я опять подвинулся к уходу.
Легким взмахом белого перста
Тайны лет я разрезаю воду.
В голубой струе моей судьбы
Накипи холодной бьется пена,
И кладет печать немого плена
Складку новую у сморщенной губы.
С каждым днем я становлюсь чужим
И себе, и жизнь кому велела.
Где-то в поле чистом, у межи,
Оторвал я тень свою от тела.
Неодетая она ушла,
Взяв мои изогнутые плечи.
Где-нибудь она теперь далече
И другого нежно обняла.
Может быть, склоняяся к нему,
Про меня она совсем забыла
И, вперившись в призрачную тьму,
Складки губ и рта переменила.
Но живет по звуку прежних лет,
Что, как эхо, бродит за горами,
Я целую синими губами
Черной тенью тиснутый портрет.

Хто до Львова приїжджав, той знає,
Каву тут готують запашну,
І львів’янин нею пригощує,
Подругу сховавшись від дощу.

Сонце й дощ, одвічне поєднання,
Тихих вулиць, затишних кафе,
Тут повітря сповнене коханням,
Дух поезії в ньому живе.

Всі тут люблять каву готувати,
Душу заложивши в ритуал,
Щоб повільно потім коштувати,
Запаху солодкий ареал.

Посміхатись, душу відкривати,
Під дощем, брущаткою іти,
І одне бажання загадати,
" Завжди разом, тільки я і ти"

Чи вже пізно, чи ще досить рано,
Те про що, не думав скрізь роки,
Дуже схожим став на Донжуана,
Як поет, любовної строки.

Що відбулось,що зі мною сталось,
Кожен день у інших я колін,
Кожен день,гублю до себе жалість,
Віддаючи їм палкий уклін.

Кожен день,губам я іншим радий,
Кожен день в очах інших тону,
Все тому, що не сприймаю зраду,
І в життя за все реванш беру.

Я хотів, щоб менше у стражданні,
Серце билось в почуттях простих,
Що шукаю, я в очах коханок,
Легкодумних, зрадливо пустих.

Стримай же мене, моя зневага,
Раз ідеш зі мною по життю,
Бо в душі критична рівновага,
Поєднань " ненавиджу-люблю"

Бо в душі, що маревом обнята,
Все частіше, чую скрізь туман,
«За свободу прийде час розплати,
Так приймай же виклик, Донжуан».

І приймаючи виклик безслівно,
Тихий шепіт вітру чую знов,
«У житті сприйматимеш спокійно
Пристрасть , за омріяну любов».

Так відбулось, так зі мною сталось,
Через те у багатьох колін,
Щоб частіше щастя посміхалось,
Скрізь жіночого обману тлін.

2012
текст оригіналу

Может, поздно, может, слишком рано,
И о чем не думал много лет,
Походить я стал на Дон-Жуана,
Как заправский ветреный поэт.

Что случилось? Что со мною сталось?
Каждый день я у других колен.
Каждый день к себе теряю жалость,
Не смиряясь с горечью измен.

Я всегда хотел, чтоб сердце меньше
Билось в чувствах нежных и простых,
Что ж ищу в очах я этих женщин —
Легко думных, лживых и пустых?

Удержи меня, мое презренье,
Я всегда отмечен был тобой.
На душе холодное кипенье
И сирени шелест голубой.

На душе — лимонный свет заката,
И все то же слышно сквозь туман, —
За свободу в чувствах есть расплата,
Принимай же вызов, Дон-Жуан!

И, спокойно вызов принимая,
Вижу я, что мне одно и то ж —
Чтить метель за синий цветень мая,
Звать любовью чувственную дрожь.

Так случилось, так со мною сталось,
И с того у многих я колен,
Чтобы вечно счастье улыбалось,
Не смиряясь с горечью измен.

Вільний переклад ( «Какая ночь я не могу» С.Есенин)

Чарівна ніч, тече як ртуть,
Мені не спиться, місяць світить,
Так ніби заново цвітуть,
Моєї молодості квіти.

Супутниця забутих літ,
Не називай цю гру коханням,
Хай місяця спокійний лід,
Остудить душу від страждання.

У сяйві місяця імла,
Забутим образом тривожить,
Як полюбити не змогла.
Та розлюбити ти не зможеш,

В житті кохати можна раз,
І через те мені чужа ти,
Що липи марно кличуть нас,
Їх цвіт зимою не вдихати.

Бо бачимо скрізь призму літ,
Що в сяйві місячного сині,
На липах вже не квітне цвіт,
На липах тільки сніг та іній.

Що позабули ми давно ,
Ким наша юність відгоріла,
І ми з тобою, мов в кіно,
вже без душі, раби у тіла


Та все ж цілуй та пригортай,
У пристрасті твоїй згораю,
Хай серце вічно прагне в рай,
До тої що навік кохаю.

Текст оригіналу
Какая ночь! Я не могу.
Не спится мне. Такая лунность.
Еще как будто берегу
В душе утраченную юность.

Подруга охладевших лет,
Не называй игру любовью,
Пусть лучше этот лунный свет
Ко мне струится к изголовью.

Пусть искаженные черты
Он обрисовывает смело,-
Ведь разлюбить не сможешь ты,
Как полюбить ты не сумела.

Любить лишь можно только раз,
Вот оттого ты мне чужая,
Что липы тщетно манят нас,
В сугробы ноги погружая.

Ведь знаю я и знаешь ты,
Что в этот отсвет лунный, синий
На этих липах не цветы -
На этих липах снег да иней.

Что отлюбили мы давно,
Ты не меня, а я - другую,
И нам обоим все равно
Играть в любовь недорогую.

Но все ж ласкай и обнимай
В лукавой страсти поцелуя,
Пусть сердцу вечно снится май
И та, что навсегда люблю я.

Вільний переклад «Мы теперь уходим понемногу» С. Есенин

Ми тепер відходимо потрохи,
В ті краї, де благодать та тиша,
Може бути, вже мені в дорогу,
Вирушати сказано всевишнім.

Ви дуби, в яких птахи співають,
Ти земля, яку слід цілувати,
Перед тими що нас залишають ,
Я журбу свою не в силі приховати.

Видно сильно я кохав на світі,
Все що душу закладає в тіло,
Вас, сади в веснянім первоцвіті,
І пшеницю золотисту, спілу.

Дум багато в тиші я продумав,
Встиг пісні коханню присвятити,
І на цій землі , сповитій сумом,
Мав я щастя, дихати та жити.

Мав я щастя, цілувати жінку,
Рвати квіти, ніжитись в траві,
Вільних звірів, не садити в клітку,
Та не бити їх по голові.

Знаю я , там квіти не зростають,
інші в тому світі вподобання,
Перед тими що нас залишають
Відчуваю я душевне хвилювання .

Знаю я, що в тих краях не буде,
Золотом наповнених ланів,
Через те, такі важливі люди,
Що живуть зі мною на землі.

Текст оригіналу
Мы теперь уходим понемногу
В ту страну, где тишь и благодать.
Может быть, и скоро мне в дорогу
Бренные пожитки собирать.

Милые березовые чащи!
Ты, земля! И вы, равнин пески!
Перед этим сонмом уходящим
Я не в силах скрыть своей тоски.

Слишком я любил на этом свете
Все, что душу облекает в плоть.
Мир осинам, что, раскинув ветви,
Загляделись в розовую водь.

Много дум я в тишине продумал,
Много песен про себя сложил,
И на этой на земле угрюмой
Счастлив тем, что я дышал и жил.

Счастлив тем, что целовал я женщин,
Мял цветы, валялся на траве,
И зверье, как братьев наших меньших,
Никогда не бил по голове.

Знаю я, что не цветут там чащи,
Не звенит лебяжьей шеей рожь.
Оттого пред сонмом уходящим
Я всегда испытываю дрожь.

Знаю я, что в той стране не будет
Этих нив, златящихся во мгле.
Оттого и дороги мне люди,
Что живут со мною на земле.

Вільний переклад «Ты меня не любишь, не жалеешь» С.Есенин

Ти мене,ні краплі не кохаєш,
Чим тобі я в душу не запав?
Від бажання хтиво, видихаєш,
Найсолодшу в світі із потрав.

Незрівнянна, в душу що запала,
Причинила серцю, стільки мук,
Розкажи скільком тепло відала,
Скільки пам’ятаєш губ і рук..

Знаю я, що їх було немало,
Та були вони лишень в душі тіні,
Багатьом себе ти дарувала,
Як сьогодні віддаєш мені.

Скрізь туман очей напівзакритих,
Знаю я , думками ти ще з ним,
І вдихнувши, швидко роблю видих,
Із душі, я твій солодкий дим.

Наша пристрасть, хоч є роковою,
Все ж горить пожаром нетривким,
Доля жартома звела з тобою,
Все пройде, в життя неспинний плин.

Ти підеш,сама себе шукати,
Розчинившись в безколірних днях,
Ранок разом нам не зустрічати,
На життя неспинних швидкостях.

Молоді лишень не зваблюй душі,
Не цілованих теплом не зігрівай,
Бо вогонь , в них в паростках придушиш,
Не знайдуть вони дорогу в рай.

І коли із іншим в ресторані,
Погляд твій, спіймаю мимоволі,
Не проснеться біль в закритій рані,
І коханням не стурбує долі.

І стиснувши мимоволі плечі,
Погляд опустивши різко в низ,
Скажеш мені тихо « Добрий вечір»,
Відповім я « Добрий вечір miss».

І ніщо вже душу не стурбує,
Не заставить плавитись в вогні,
Згасле полум’я знов доля не роздує,
Раз кохати, нам дано в житті.

Текс оригіналу
Ты меня не любишь, не жалеешь,
Разве я немного не красив?
Не смотря в лицо, от страсти млеешь,
Мне на плечи руки опустив.

Молодая, с чувственным оскалом,
Я с тобой не нежен и не груб.
Расскажи мне, скольких ты ласкала?
Сколько рук ты помнишь? Сколько губ?

Знаю я - они прошли, как тени,
Не коснувшись твоего огня.
Многим ты садилась на колени,
А теперь сидишь вот у меня.

Пусть твои полузакрыты очи
И ты думаешь о ком-нибудь другом,
Я ведь сам люблю тебя не очень,
Утопая в дальнем дорогом.

Этот пыл не называй судьбою,
Легкодумна вспыльчивая связь, -
Как случайно встретился с тобою,
Улыбнусь спокойно, разойдясь.

Да и ты пойдешь своей дорогой
Распылять безрадостные дни.
Только нецелованных не трогай,
Только не горевших не мани.

И, когда с другим по переулку
Ты пройдешь, болтая про любовь,
Может быть, я выйду на прогулку,
И с тобою встретимся мы вновь.

Отвернув к другому ближе плечи
И немного наклонившись вниз,
Ты мне скажешь тихо: "Добрый вечер!"
Я отвечу: "Добрый вечер, miss".

И ничто души не потревожит,
И ничто ее не бросит в дрожь -
Кто любил, уж тот любить не может,
Кто сгорел, того не подожжешь.

Вільний переклад « Улеглась моя былая рана..» С.Есенин

Затягнуло незгладиму рану,
П’яний смуток надоїв мені,
Чарівними квітами із Тегерану,
Я лікую душу в чайхані.

Сам чайханщик з круглими плачами,
Щоб прославилась навіки чайхана,
Пригощає ніжним красним чаєм,
Замість чачі, коньяку, вина.

Пригощай , господар, та не дуже,
Є троянди в твоєму саду,
І із них одна відкрила душу,
На хвилину опустив чадру.

Ми дівчат весняних та пригожих,
Не тримаємо у клітці, як птахів
Поцілункам не вчимо за гроші,
Любимо їх чистий вільний спів.

А ось цій, за ніжний порух тіла,
Що зорі , сестрою я б назвав,
Я відав би все що захотіла,
Неба синь та ніжний подих трав.

Наливай мені міцного чаю,
Я тобі ні каплі не збрешу,
За слова свої відповідаю,
А за душу, вибач, промовчу.

Не шукай у дверях порятунку,
Є шпарина в твоєму саду,
Згинув я, в очах п’янкому трунку,
Що відкрили душу та чадру.

ТЕКСТ ОРИГІНАЛУ
Улеглась моя былая рана -
Пьяный бред не гложет сердце мне.
Синими цветами Тегерана
Я лечу их нынче в чайхане.

Сам чайханщик с круглыми плечами,
Чтобы славилась пред русским чайхана,
Угощает меня красным чаем
Вместо крепкой водки и вина.

Угощай, хозяин, да не очень.
Много роз цветет в твоем саду.
Незадаром мне мигнули очи,
Приоткинув черную чадру.

Мы в России девушек весенних
На цепи не держим, как собак,
Поцелуям учимся без денег,
Без кинжальных хитростей и драк.

Ну, а этой за движенья стана,
Что лицом похожа на зарю,
Подарю я шаль из Хороссана
И ковер ширазский подарю.

Наливай, хозяин, крепче чаю,
Я тебе вовеки не солгу.
За себя я нынче отвечаю,
За тебя ответить не могу.

И на дверь ты взглядывай не очень,
Все равно калитка есть в саду...
Незадаром мне мигнули очи,
Приоткинув черную чадру.
2012

Вільний переклад « Не гляди на меня с укором» С.Есенин

Не дивись на мене з прокляттям,
Я зневагу свою не таю,
Не втішаюсь очей я багаттям ,
Не сподобав я ласку твою.

Маниш ти мене щастям синиці,
Вигляд твій, погляд мій веселить,
Ти прикинулась мертвою лисицею,
Чорний крук вже до тебе летить.

Ну,лови, я тебе не злякаюсь,
Лиш би жар твій, швидко не згас,
В лід моєї душі спотикались,
Твої сестри по духу, не раз.

Не тебе я кохаю,чарівна,
Ти лиш тінь, лиш примара її,
У душі моїй править, царівна,
Я згорів, в її серця вогні.

Серед інших вона не примітна,
І на вигляд, холодна як лід,
Чарівниця,легка та тендітна,
Збаламутила душу як слід.

Ось таку навряд одурманиш,
Не захочеш іти, полетиш,
Ну а ти, навіть серце не раниш,
Бо душею своєю мовчиш.

Тільки знай ,хоч тебе зневажаю,
Все ж відкриюсь тобі на віки,
Що якби не було ні пекла, ні раю,
Ми б придумали їх, від журби..

Текст оригіналу
Не гляди на меня с упреком,
Я презренья к тебе не таю.
Не люблю я твой взор с поволокой
И лукавую кротость твою.

Да, ты кажешься мне распростертой,
И, пожалуй, увидеть я рад,
Как лиса, притворившись мертвой,
Ловит воронов и воронят.

Ну и что же - лови, я не струшу,
Только как бы твой пыл не погас?
На мою охладевшую душу
Натыкались такие не раз.

Не тебя я люблю, дорогая,
Ты лишь отзвук, лишь только тень, -
Мне в лице твоем снится другая,
У которой глаза - голубень.

Пусть она и не выглядит кроткой
И, пожалуй, на вид холодна,
Но она величавой походкой
Всколыхнула мне душу до дна.

Вот такую едва ль отуманишь,
И не хочешь пойти, да пойдешь,
Ну, а ты даже в сердце не вранишь
Напоенную ласкою ложь.

Но и все же, тебя презирая,
Я смущенно откроюсь навек:
Если б не было ада и рая,
Их бы выдумал сам человек.

вільний переклад "Так грустно на тебя смотреть" С.Есенин

Тебе так сумно споглядати,
Тебе шкодую та жалію,
Бачу життя не хоче дати,
Одну на двох нам спільну мрію.

У поцілунках без кохання,
Ти розгубила душу й тіло,
І моє серце від страждання,
Окаменіло й почорніло.

Я не боюсь дощів осінніх,
У всьому щастя відчуваю,
Сприйму спокійно листя тлінність,
Я вже не мучусь, хоч кохаю.

Я не беріг себе нітрохи,
Щоб в тихому житті всміхатись,
Своєї не знайшов дороги,
Бо на роки встиг помилятись.

Смішне життя, смішний розклад,
Так було і так завше буде,
Мов кладовище вкритий сад,
В колись красиве цвітом чудо.

Ось так відквітнемо і ми,
Мов гості саду випадкові,
Якщо нема квітів в зими,
То звідки взятись в ній любові?

тескт оригіналу

Мне грустно на тебя смотреть,
Какая боль, какая жалость!
Знать, только ивовая медь
Нам в сентябре с тобой осталась.

Чужие губы разнесли
Твое тепло и трепет тела.
Как будто дождик моросит
С души, немного омертвелой.

Ну что ж! Я не боюсь его.
Иная радость мне открылась.
Ведь не осталось ничего,
Как только желтый тлен и сырость.

Ведь и себя я не сберег
Для тихой жизни, для улыбок.
Так мало пройдено дорог,
Так много сделано ошибок.

Смешная жизнь, смешной разлад.
Так было и так будет после.
Как кладбище, усеян сад
В берез изглоданные кости.

Вот так же отцветем и мы
И отшумим, как гости сада...
Коль нет цветов среди зимы,
Так и грустить о них не надо.

Вільний переклад «Ну, целуй меня, целуй..» С.Есенин

Ну цілуй мене , цілуй,
Аж до крові , щоб був шок,
Не товариш міцній волі,
Наш сердечний кип’яток.

Перевернутий фужер,
Між веселих не для нас,
Зрозумій мене «mon cher»,
На землі живуть лиш раз.

Навкруги спокійним оком,
Подивись,сич вже кричить,
Місяць,мовби жовтий ворон,
Над землею знов кружить.

Так цілуй же, я так хочу,
Морок вже й мені співає,
Видно смерть на крилах ночі,
Місяць мою відчуває.

Вже згасає моя сила,
Що ж, вмирати так вмирати,
Та до смерті , моя мила,
Тебе хочу цілувати.

Щоб весь час в дрімоті ранку,
Чув від тебе завжди я,
« ти життя мого серпанок,
Милий, я навік твоя!»

Щоб наповнений фужер,
В легкій пінні не погас,
Пий й співай мені «mon cher»,
На землі живуть лиш раз..

Текст оригіналу

Ну, целуй меня, целуй,
Хоть до крови, хоть до боли.
Не в ладу с холодной волей
Кипяток сердечных струй.

Опрокинутая кружка
Средь веселых не для нас.
Понимай, моя подружка,
На земле живут лишь раз!

Оглядись спокойным взором,
Посмотри: во мгле сырой
Месяц, словно желтый ворон,
Кружит, вьется над землей.

Ну, целуй же! Так хочу я.
Песню тлен пропел и мне.
Видно, смерть мою почуял
Тот, кто вьется в вышине.

Увядающая сила!
Умирать так умирать!
До кончины губы милой
Я хотел бы целовать.

Чтоб все время в синих дремах,
Не стыдясь и не тая,
В нежном шелесте черемух
Раздавалось: «Я твоя».

И чтоб свет над полной кружкой
Легкой пеной не погас —
Пей и пой, моя подружка:
На земле живут лишь раз!

( вільний переклад на українську " Пускай ты выпита другим" С Есенин)

Нехай ти випита до дна, зовсім не мною,
Душа звинить як та струна, тільки тобою,
Мені достався кращий приз, у подарунок,
На дні твоїх палких очей, осінній трунок.

Скловидним маревом волосся, п’янить бажання,
І арфою в душі звучить, твоє кохання,
Мені дорожче юних літ, і вітру літа,
Осінній вік, як зрілий плід, і ніжні квіти.

І як поет кричу тобі - мрія здійснилась
Моїй уяві у рази, ти полюбилась.
Брехати серцем я тобі, зовсім не вмію,
Що поєднались на віки, маю надію.

Тому говорю я тобі, без долі чванства,
Що без жалю я розстаюсь із хуліганством,
Скандальні сплинули роки, та час відваги,
І серце випило уже, кров очищаючої браги.

Вербою вересень в вікно , моє ввірвався,
Про те що любиш ти мене, мені зізнався,
Багряним світлом у душі спокій засіяв,
Сказав що він прийде і здійснить мрії.

Тепер у світі все мені для серця мило,
Без примусу і без журби, живу щасливо.
Тепер здається навкруги весь світ прозорим,
І в ньому образ твій п’янить своїм узором.


Бо ти освітлюєш мій шлях,як та комета,
Рідніше стала ніж сестра, душі поета,
І в вірності поклявшись ,без останку,
Співати буду я пісні , безперестанно.

Про те як вітер шепотить слова любові,
Про те що ми із ним, брати по крові,
Що без кохання всі слова лиш дилетантство,
Та позабуте навіки вже хуліганство….



текст оригіналу, що вдохновив на перклад.

Пускай ты выпита другим,
Но мне осталось, мне осталось
Твоих волос стеклянный дым
И глаз осенняя усталость.

О возраст осени! Он мне
Дороже юности и лета.
Ты стала нравиться вдвойне
Воображению поэта.

Я сердцем никогда не лгу,
И потому на голос чванства
Бестрепетно сказать могу,
Что я прощаюсь с хулиганством.

Пора расстаться с озорной
И непокорною отвагой.
Уж сердце напилось иной,
Кровь отрезвляющею брагой.

И мне в окошко постучал
Сентябрь багряной веткой ивы,
Чтоб я готов был и встречал
Его приход неприхотливый.

Теперь со многим я мирюсь
Без принужденья, без утраты.
Иною кажется мне Русь,
Иными - кладбища и хаты.

Прозрачно я смотрю вокруг
И вижу, там ли, здесь ли, где-то ль,
Что ты одна, сестра и друг,
Могла быть спутницей поэта.

Что я одной тебе бы мог,
Воспитываясь в постоянстве,
Пропеть о сумерках дорог
И уходящем хулиганстве.

Вільний переклад «Руки милой, пара лебедей» С. Есенин

Руки милої, що пара лебедів,
Ніжним дотиком волосся зігрівають,
Не замовкне про кохання спів,
Всі його невтомно повторяють.

Пісні я співав на чужині,
І тепер , про теж співаю знову,
Через те літати в вишині,
Ніжністю просякнутому слову.

Якщо душу сповнити коханням,
Серце стане глибою із злата,
І тоді пройшовши скрізь страждання,
Я порушу всі закони Шаріату .

Тегеранський місяць не старайся,
Не наповниш пісні теплотою,
Ти же знаєш,я навік віддався,
Двом очам, прихованим чадрою.

Я не знаю, як життя прожити,
Догоріти, присвятивши Шазі,
Чи невпинно в старості тужити,
По колишній пісенній відвазі,

Свій кінець, й початок всього є,
Що приємно око, а що вуху,
І про те, що пісня душу п’є,
Я тобі, повідаю як другу.

А про мене, та про мої пісні,
Скрізь роки, нехай лунає спів,
Що я був би у рази ніжніший,
Та згубила пара лебедів.

текст оригіналу
Руки милой - пара лебедей -
В золоте волос моих ныряют.
Все на этом свете из людей
Песнь любви поют и повторяют.

Пел и я когда-то далеко
И теперь пою про то же снова,
Потому и дышит глубоко
Нежностью пропитанное слово.

Если душу вылюбить до дна,
Сердце станет глыбой золотою.
Только тегеранская луна
Не согреет песни теплотою.

Я не знаю, как мне жизнь прожить:
Догореть ли в ласках милой Шаги
Иль под старость трепетно тужить
О прошедшей песенной отваге?

У всего своя походка есть:
Что приятно уху, что - для глаза.
Если перс слагает плохо песнь,
Значит, он вовек не из Шираза.

Про меня же и за эти песни
Говорите так среди людей:
Он бы пел нежнее и чудесней,
Да сгубила пара лебедей.

(вільний переклад «Заметался пожар голубой» С . Есенин)

Палить душу вогнем голубим,
В перший раз нестримне бажання,
І щоб мрії не зникли як дим,
В перший раз я співаю коханням.

Був я весь, як покинутий сад,
На жінок і на випивку хтивий,
А літа не вернути назад,
Та не був в них ніколи щасливий.

Надоїло в гулянках нічних,
Із собою у вічних змаганнях,
Цілувати хмільних та чужих,
В перший раз я співаю коханням.

Мені б бачити просто тебе,
І в очах злато-карих тонути,
Я боюсь , доля нас розведе,
Як назад тоді повернути?

У очах тільки ніжний твій стан,
Як би знала ти серцем жаданим,
Як коханням горить хуліган,
Як бажає він бути слухняним.

В кабаки я тепер ні на крок,
Лиш від тебе тепер я п’янію,
І не хочу я інших жінок,
Ти одна назавжди в моїх мріях.

Я закину писати вірші,
Щоб твоєї руки лиш торкатись,
У теплі твоєї душі,
У волосі осіннім впиватись.

Я б навіки з тобою пішов,
В далину і любі мандрування,
Бо з тобою лиш щастя знайшов,
В перший раз, я співаю коханням.

Текст оригіналу
Заметался пожар голубой,
Позабылись родимые дали.
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.

Был я весь - как запущенный сад,
Был на женщин и зелие падкий.
Разонравилось пить и плясать
И терять свою жизнь без оглядки.

Мне бы только смотреть на тебя,
Видеть глаз злато-карий омут,
И чтоб, прошлое не любя,
Ты уйти не смогла к другому.

Поступь нежная, легкий стан,
Если б знала ты сердцем упорным,
Как умеет любить хулиган,
Как умеет он быть покорным.

Я б навеки забыл кабаки
И стихи бы писать забросил.
Только б тонко касаться руки
И волос твоих цветом в осень.

Я б навеки пошел за тобой
Хоть в свои, хоть в чужие дали...
В первый раз я запел про любовь,
В первый раз отрекаюсь скандалить.

Вільний переклад «Пой же, пой. На проклятой гитаре» С.Есенин

Ну співай на треклятій гітарі,
Мій остатній, єдиний брат,
Задихнутись би в цьому пожарі,
Раз немає дороги назад.

Не дивись на її зап’ястя,
Золотисте чарівне волосся,
Я шукав у цій жінці щастя,
Але тільки лихо знайшлося.

Я не знав, що кохання – зараза,
Я не знав, що кохання – чума,
А в душі відлунює фраза,
« я вирішую все сама..»

Посміхнулась мені ненароком,
і уже наперед все знала,
і звабливо, примруженим оком,
в хулігана душу забрала.

Так співай, хай життя вирує,
Може з серця прогонить печаль,
Хай себе не мені дарує,
Незрівнянно красива, шваль

Ні чекай, я її не лаю,
Ні чекай, я її не кляну,
Дай про себе тобі зіграю,
Під гітари басову струну.

Я прожив у палкому бажанні,
В серці золото снів зібрав,
І не раз у хтивім тумані,
Я до серця жінок прижимав.

У природи є правда своя,
Пси у чергу стають до суки,
Раз вона і так не моя,
Так для чого душевні муки.

Так для чого мені ревнувати,
Наповнятися чорним трунком,
Суть життя – у ліжко лягати,
Суть життя - у п’янких поцілунках.

Так співай, в роковому запалі,
Хай слова тріпотять по вітрУ,
Тільки знаєш, пошли всіх подалі,
Я ніколи, мій брат не помру.



Текст оригіналу

Пой же, пой. На проклятой гитаре
Пальцы пляшут твои вполукруг.
Захлебнуться бы в этом угаре,
Мой последний, единственный друг.

Не гляди на ее запястья
И с плечей ее льющийся шелк.
Я искал в этой женщине счастья,
А нечаянно гибель нашел.

Я не знал, что любовь - зараза,
Я не знал, что любовь - чума.
Подошла и прищуренным глазом
Хулигана свела с ума.

Пой, мой друг. Навевай мне снова
Нашу прежнюю буйную рань.
Пусть целует она другова,
Молодая, красивая дрянь.

Ах, постой. Я ее не ругаю.
Ах, постой. Я ее не кляну.
Дай тебе про себя я сыграю
Под басовую эту струну.

Льется дней моих розовый купол.
В сердце снов золотых сума.
Много девушек я перещупал,
Много женщин в углу прижимал.

Да! есть горькая правда земли,
Подсмотрел я ребяческим оком:
Лижут в очередь кобели
Истекающую суку соком.

Так чего ж мне ее ревновать.
Так чего ж мне болеть такому.
Наша жизнь - простыня да кровать.
Наша жизнь - поцелуй да в омут.

Пой же, пой! В роковом размахе
Этих рук роковая беда.
Только знаешь, пошли их на хер...
Не умру я, мой друг, никогда.

2012

Вчителька відкрила семінар,
Обдивилась клас серйозним оком,
Потім, мовби випустивши пар,
Позіхнула зовсім ненароком.

В нас сьогодні з вами тема – ритм,
Думаю ви всі підготувались,
Хто із вас до дошки побіжить,
ну невже сміливих не осталось?

Несміливо піднявся Назар,
Запитав чи може він сказати,
Попросив дозволити Кобзар,
в виступі своєму в приклад взяти.

І почав читати Тараса,
Що слова по класу залунали,
Всі відчули – ось в словах краса,
Для якої вічності замало.

Класика закінчив цитування,
Дивну думку висловив Назар,
Нею в класі розірвав мовчання,
Зашумів як вулик семінар.

Він сказав що ритм із серця лине,
Навіть якщо розміру нема,
Через те скрізь роки не загинуть,
У душі народжені слова.

2012

Спокійно опущу забрало,
Прокричу всім – «Іду на Ви!»,
Мені свари так не хватало,
Так потрібно мені війни.

З поетичних зачну майстерень,
Невгомонний словесний бій,
Не злякаюсь критики тернів,
Хай хоч сам критикує «Вій».

Кажуть є там метри матері,
Що поети справжні в душі,
Може зможуть мені, тетері,
Показати справжні вірші.

2012

Я отпускаю мысли, пусть летят,
Вдалеке себя, в тебя вольют,
Зачаруют стаей лебедят,
Обретут в твоей душе приют.

вижу образ - нежная Луна,
и Русалка у скалы Мисхора,
В сентябре, в душе моей весна,
ты приедешь, и я знаю - скоро.


Каменным, своим согрееш сердцем,
Сверху лед, внутри сплошной огонь,
И от чувств твоих, с избытком перца,
Вновь в Пегаса превратится конь .


И в душе закипятятся мысли,
в небо выплесну десятки тысяч слов ,
Потому что в этой мрачной жизни,
суждено мне обрести любовь

2012

Вже не пригадую, у дійсності чи сні,
На Батьківщині, чи в чужій країні,
Довелось заблудитися мені,
І пам’ятаю я цей випадок донині.

Зачарувавшись вітром у дібровах,
І тим ,як сосни тягнуть в небо шпиль,
Пригадую, у переддень Покрови,
Занесли мене ноги в монастир.

Місцина видавалась чарівною,
Бескиди скель, смереки та дуби,
І люд мирський невпинною гурбою,
Ішов сюди напитися води.

Ім, спраглим , так хотілось пити,
Із джерела, що билось скрізь скалу,
Але щоб на це право заслужити,
Мали сплатити дань монастирю.

І не в грошах тут було зовсім діло,
Тут мова велась про духовний світ,
Щоб позабувши про соромне тіло,
Молитви сотворяти так як слід.

І сонм самозакоханих монашок,
Повчав як слід молитву сотворити,
Щоб освятивши божим духом чашку,
З водою ласки божої вкусити.

Я споглядав на дійство це здалеку,
І усвідомлював – не зможу це прийняти,
Бо бачив, в небі весело лелека,
І без молитви знає як літати.

Хоч він говорить на пташиній мові,
Але вогнем наповнена душа,
Так само він, сліпий в своїй любові,
Народжує в думках своїх вірша.
P.S.
А льодяним, самозакоханим монашкам,
Я побажаю вчитись у птахів,
Життя не проживети по підказкам,
Із визначених правилами слів.