Вже не пригадую, у дійсності чи сні,
На Батьківщині, чи в чужій країні,
Довелось заблудитися мені,
І пам’ятаю я цей випадок донині.

Зачарувавшись вітром у дібровах,
І тим ,як сосни тягнуть в небо шпиль,
Пригадую, у переддень Покрови,
Занесли мене ноги в монастир.

Місцина видавалась чарівною,
Бескиди скель, смереки та дуби,
І люд мирський невпинною гурбою,
Ішов сюди напитися води.

Ім, спраглим , так хотілось пити,
Із джерела, що билось скрізь скалу,
Але щоб на це право заслужити,
Мали сплатити дань монастирю.

І не в грошах тут було зовсім діло,
Тут мова велась про духовний світ,
Щоб позабувши про соромне тіло,
Молитви сотворяти так як слід.

І сонм самозакоханих монашок,
Повчав як слід молитву сотворити,
Щоб освятивши божим духом чашку,
З водою ласки божої вкусити.

Я споглядав на дійство це здалеку,
І усвідомлював – не зможу це прийняти,
Бо бачив, в небі весело лелека,
І без молитви знає як літати.

Хоч він говорить на пташиній мові,
Але вогнем наповнена душа,
Так само він, сліпий в своїй любові,
Народжує в думках своїх вірша.
P.S.
А льодяним, самозакоханим монашкам,
Я побажаю вчитись у птахів,
Життя не проживети по підказкам,
Із визначених правилами слів.