Автори / Юрій Лазірко / Вірші

доля - ниточка

1.
Ти тягнися, та не рвися, доле-ниточко.
Серце - кліточка,
а в ній та,
що тріпоче, заливає співом літечко
хтиве літечко
на устах.

По дорозі подорожником стелитимусь
Очі - привиди
обрій зблід.
А чекання безустанно полини́тиме,
болем виведе
в ясен світ.

приспів:

А душа, мов рана, - дно
переблизнене,
переоране,
пересіяне.
І заповнюється сном
мить замулена,
незамолена,
переме́лена.
І ні вітру від розмов,
бо ні слова про любов.
Тільки музика німа,
бо все те, чого нема
таки́ було́...

2.
Чи зостану та розтану в небі птахою?
Крила змахами
ріжуть край.
Послужу я Божій Волі вістрям й плахою,
пекла жа́хами,
пальцем в рай.

Не губи́ мене, бо я прийду́ провиною,
слово - бритвою
перейде́.
А посіяна любов зросте причинною
і молитвою
розцвіте.

приспів:

А душа, мов рана, - дно
переблизнене,
переоране,
пересіяне.
І заповнюється сном
мить замулена,
незамолена,
переме́лена.
І ні вітру від розмов,
бо ні слова про любов.
Тільки музика німа,
бо все те, чого нема
таки́ було́...



"Ось у нас і новий огляд. Музичний зліт легко модернізованого українського бароко. Непересічна авторська словесність піддана акцентованому музичному диктату. І зовсім не просто на таке зважуватися, особливо, коли мало досвіду в новій справі, але ж як цікавезно воно все розвивається?!..."

Що ж, настав час торкнутися і цілого континенту під назвою "українська діаспора". Як "не дивно", він і далі зростає, і неймовірними темпами - вочевидь, Земля стрімко збільшується в розмірах?
Чудових авторів там безліч, хоча є і деякі сумніви в можливості збереження і розвитку талантів в чужих пенатах. Та що стосується нинішнього нашого автора, жодних втрат справжнього в ньому поки ніби не помічено. Навіть навпаки, не просто йде в ногу з часом, а постійно намагається його випередити. І на які лише експерименти в цій справі він не вдавався! Тотальний модернізм над дещо загрубілими в минулому, як на авторське сприйняття, "поетичними кліше", із народженнями сотень і сотень нових наших слів, способів їхнього вжитку, тощо. Зрештою, з фундаментальним, експресивним - за формою (незалежно від тематики) неоромантизмом (запереченням і доробкою романтизму класичного) у тлі духовності українського бароко. І що дивно - саме ця духовність, нмсд, стале і найбільш очевидним чином і наповнювалася усіма попередніми мовно-революційними діяннями. І це в "загранці", де завжди є чим зайнятися більш матеріальним! Але так, спершу отой модернізм за формою. Та не суттю, що теж дивно, виходячи з найближчого літ.оточення. А найближчий він за локацією саме до "Нью-Йоркської групи" (Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Марія Ревакович, Роман Бабовал та ін.) і до новітніх її послідовників.
Але не тільки, бо кого в Нью-Йорку, просто поруч, тільки не було! І що дивно, читаючи прозу Юрія Лазірка, дехто такий відомий "з поруч" відчувається. Як не дивно - це той самий поет Й.Бродський - батьки якого родом з України. Дуже близька мова їхньої прози мене вразила саме за співмірно образно насиченим стилем. Буває ж таке. )
У віршах ж бо все значно індивідуальніше.
Утім, той же Бродський не раз заявляв, що найгірше для високої поетики є її трансформація під музичне виконання. Вочевидь, він мав на увазі виконання на потребу загалу.
Так от, як ми бачимо в цьому вірші, Юрій не комплексує, і рішуче піддає гармонічним "тортурам" мовну композицію задля композиції пісенної. І нехай "страждає" тільки заключна частина приспіву, але це ніби саме те, що мав на увазі Бродський?
Слова ж у цілому чудесні і музика вельми приємна, пісня вдалася. Але запитання залишається - як довести, і чи взагалі можливо, не втратити рівень, поєднуючи одне з одним?
Думаю, можливо, але скільки ще працювати і працювати над собою в якості композитора!
Звичайно, хтось скаже - музику пише ШІ. Ось - ні. До масового використання електрики теж була жива музика, і з використанням замість клавесина електрооргана вона теж залишилася, тільки повиразнішала. Тож важливе справжнє композиторство - і тоді будь-які інструменти працюватимуть на "вершинність" передачі назовні внутрішніх авторських гармоній.
Судячи по цій композиції - з чудового вірша і неабиякої музики - Юрій на правильному шляху, хоча поки ще, ніби, під впливом дещо вже застарілих наших музично-культурологічних наративів (див наша естрада). Але для діаспори як інакше? Та не думаю, що Юрій на цьому зупиниться. )

Автори / Вероніка Новікова / Вірші

Так

Зараз би розказати — тільки слова холодні.
Тільки мовчу і тану, просякаю теплом.
Може хіба очима, може хіба долонями
все ж теплішою стану, стану не як було.

Зараз рости б угору, тільки зерно ще сонне.
Тільки любові коло розімкнулося в шлях.
Може хіба що серце, у якому потоне
Слово, гарячим стане.
Хай би, Господи, так.


2019-12-05


Перечитуючи останній опублікований вірш Вероніки Новікової, котрий з незрозумілої причини і єдиний, що залишився саме на цій сторінці ПМ, згадую перші вкрай обережні її публікації у нас, відтак все впевненіші нові твори, які викликали живий інтерес читачів й інших наших авторів. Спершу це була ніби та сама жіноча поезія - з бажаною повною доглянутістю обсягу свого "я", і з проявом легкої магії, теж в тій чи тій мірі звичної для поетес. Принаймні, нмсд, так у наших красунь завжди це починається. А ось чим вивершується - завжди досить несподівано. Та Вероніка вельми швидко пройшла шлях свого увиразнення. Більш-менш відомого мені суто по публікаціях на ПМ, принаймні, ось до цього вірша. Відтак, що можна було загалом сказати - що при подібному увиразненні себе і в майстерності, жіноче і чоловіче віршарство вже стає поезією загалом. Хоча й характерності залишаються. І вони й стають часом вельми коштовними.
Тож про характерності Вероніки Новікової. До зауважених від початку обережних проявів модернізму в середовищі вже домінантних в нашому сучасному літпроцесі неореалізму і українського необароко чітко вливаються магічні струмки усвідомлення авторкою темних і світлих особистих обсягів. І це спершу так заманливо. І відомо, де більше практичної магії. Від небезпеки поринання куди Редакція Майстерень час від часу і застерігала не лише нашу чудову авторку. До речі, не тільки талановиту, але й досить поінформовану. Ось її ж слова про себе "Дівчинка, яка з десяти років, замість того, щоб пустувати, читає, в двадцять років перетвориться не на добру ґаздиню,
а на істеричку..." темне Середньовіччя..."
Тож і не дуже дивно, що для непересічної нашої авторки світ поезії, і не лише він, став досить відомим аж надто рано. І її цікавили дальші й дальші межі, куди інші ще не заходили. А там, без усіх нас - інших - скажу вам, ще той холод і мовчанка, принаймні, внизу, - цим відчуттям завжди завершуються подібні розвідки.
І коли повертаєшся, нехай і не надовго, і не повністю, бо ж затягує, тоді й говориш, як є:

"Зараз би розказати — тільки слова холодні.
Тільки мовчу і тану, просякаю теплом.
Може хіба очима, може хіба долонями
все ж теплішою стану, стану не як було."

А вгору дуже непросто з відкритим поглядом у темінь, і так важко обернутися, сприйнявши те, що сприймати в юності ще не варто.

Подібне поетичне буття, з певною магією в долонях, спершу видається "прикольним", натхненним, здається, саме так ти досягаєш максимальної швидкості в розвитку. І попереду ніби все нові й нові обрії. І найчарівніше - досягнеться скоро, а минулий багаж виглядає дещо обтяжливим.
Можливо і з цієї причини були спершу видалені з ПМ найперші, найтонші поетичні спроби, ростки, відтак, в 2019 і остаточно все інше. За винятком оцього вірша, який хочеться зберегти на ПМ, принаймні, в цьому огляді.
Між тим, від славного минулого випадково залишилися ще 43 сторінки Веронічиних коментарів. Що теж вкрай вагомо розкривають і її дивне світобачення, і зростання протиріч, з якими ми всі стикаємося, і котрі намагаємося вирішити творчим шляхом.

"Зараз рости б угору, тільки зерно ще сонне.
Тільки любові коло розімкнулося в шлях.
Може хіба що серце, у якому потоне
Слово, гарячим стане.
Хай би, Господи, так."

І ось, як бачимо в цьому вірші, модерністичні заперечення майже потанули, залишилися особиста магія і продовжена традиція вже фундаментального українського бароко. Тобто, це вже основне, серйозне скерування. І в той же час чується, як крик про допомогу, і звертання в цьому вірші. Ніби в небеса, але ж той Господь, до якого ми безіменно звертаємося, хіба саме в небесах?
Тут можна було б ще поговорити про пошуки свіжих рим, і чим це зазвичай у всіх завершується. Вероніка вчасно зрозуміла цю проблематику, тому в цьому творі це не головне - важливе інше, не завершення, максимальне акцентування точною римою, а в певному римовому флері показати ту картину, яку кожен здатен побачити. Це добре магічне вміння, але надто вже небезпечні теми і їхній супровід, зустрічають нас на подібному шляху.
Та бажаємо нашій авторці якнайбільш цілющого світла і добра, - наша Вероніка Новікова цього всього дійсно заслуговує.

Сергій Татчин / Вірші/ Пісня


приручені птахи твоїх губів
чуттєво злітають у пошуках вирію.
я себе за тобою вів,
вростав у твій потойбічний спів.
від мене лишилась половинка – пів,
яка заримовує те, у що вірує.
в молитовнику віршів ковчеги хмар
безперестанку кочують небом.
я володар багатства, що тільки й мав –
твій щебет.

мовчи, моя пташко, цить! а ні –
моє серце не поспіє за твоєю піснею.
настрої щовечора і так суїцидні:
ця любов недаремно називається пізньою.
темно-синя на колір і терпка на смак –
вона перестигла, густа, сливова.
відтепер розримовуй цю пісню сама, –
до слова.

цить, моя пташко, мовчи! а то –
мені не сховатись від твого голосу.
я самодостатній соляний стовп,
що мнить себе деревом...
чи ячмінним колосом,
який за одвічним чеканням дощу
перестиг і зігнувся, мов знак питання.
я б тебе і після смерті розчув –
востаннє.


2
гостре крило лелече,
навпіл розтяло вечір.
наче підміна суті,
землю вкриває сутінь.

в цілому світі тиша,
наче Хазяїн вийшов.
повимирали звуки,
крім оцієї муки.

кожного десь чекає
свій особистий Каїн.
знати і жити може
з цим відтепер не кожен.

хтось в небесах єднає
тих, хто цього не знає,
і не заради зради,
просто любові ради.

голос тече підшкірно,
тихий, чужий, покірний,
і відтепер далекий,
наче лелечий клекіт.

Пройшло достатньо часу, і особисто я не слідкував далі за творчістю одного з наших найкращих авторів, хоча ми й зустрічалися. І нині, коли Сергій Татчин і на фронті, і після поранення, на зціленні, і в дещо іншому художньому процесі, це повернення до одного з його віршів хочеться бачити і як повернення в авторське поетичне майбутнє. Зі спробою його зауважити з дня нинішнього. Бо ж саме подібне передчуття ми пробуємо знайти, розглядаючи суто окремі, останні твори наших авторів.

Тож в цілому, цей короткий нарис, лише наступний випуск "Огляду останніх на ПМ авторських публікацій", після зауваг про Віктора Кучерука і Ігора Шохи, тепер Сергій Татчин.
І так сталося, що оглядовий твір - "Пісня". Просто один вірш, нехай і, воленс-голенс, з чималим бекграундом дещо ширшого знайомства.

Раніше у випусках ми обговорювали твори авторів на тлі інших видів мистецтва. В основному торкалися паралелей словесності і малярства, хоча музика теж була б не зайва.
І певно тому зараз узята "Пісня", що звучить тут лише словесною в'язю. Хоча ще Сергій Татчин є і цікавим художником зі своїм особливим стилем (1), і очевидним зв'язком між його словесністю і малярством видається те саме "враження" - та ж імпресія, яку принагідно досліджувалося в різних її градаціях у попередніх авторів. І, певно таки, маємо в цьому творі ледь не максимально "дозволений" в межах самоконтролю і обраних гармоній її прояв. І що цікаво, ось Ігор Шоха спиняє в творі, який ми оглядали перед цим, імпресію трохи раніше рівнем, відтак м'яко переходить до резюме. Віктор Кучерук взагалі стале переносить емоційність і "враженність" в природні прояви і дотичні суто природі речі. А тут маємо ніби всю можливу повноту і, все ж, без зривів у неконтрольованість чи навіть у божевілля, котрі в світі поезії теж рясно присутні.
Тож свою імпресію в "Пісні" автор, загалом як художник, свідомо чи не надто, але утримує в межах - вочевидь, неореалізму, який саме в цьому творі може й не такий виразний, тому що чіткіше присутній відсвіт іншого, нмсд, стилю авторського витоку - модерну.
Це певне протиріччя, бо модерн і заперечення стереотипного реалізму - неореалізм, позиціоновані в деякому протистоянні, та й духовно пан Сергій ніби тяжіє до Дзену, а ще є й авторське малярство, котре для мене загалом виглядає, як імпресіонічний неореалізм в органічній абстракції. )
Та все ж праосновою цього всього ходіння по межах бачиться таки саме кольоровість модерну. Який і видається мені ключем до охоплення Сергія Татчина і в цілому, і зокрема.
І усе ж у "Пісні" останні риси вимальовує той самий неореалізм, і що характерно, нехай і не так заплутаний із всім мирським, як, скажімо, у Сергія Жадана, але цей, навколо мирський сум, присутній.


1* - Виставка робіт Сергія Татчина в Вашингтоні , в Українському домі в січні 2024.

Опісля огляду вірша Віктора Кучерука вельми природним здалося поглянути на одну з останніх публікацій Ігора Шохи - за всіма рисами одного з плеяди найяскравіших авторів "Поетичних Майстерень".
І якщо пана Віктора можна назвати зваженим імпресіоністом, що особливо не намагається покидати природність у всьому йому близькому, не надто виходити за ці рамки, то пан Ігор, схоже, перебуває в цій композиції ледь не в постімпресіонізмі. Тобто, перед очима читача і досить насичена поетична імпресія і широке авторське потлумачення вражень.

Ігор Шоха / Вірші / Орнаменти пантеїзму

Тропи катарсису

« Любо в цьому світі жити,
поки є за чим тужити...»
Преамбула

І
Усе ще бачу ту хатину,
що біля гаю край села,
яка притулку не дала
приблудному своєму сину.

Та не караюсь у журбі...
ані жалю, ані печалі,
що далі... чимчикую далі,
коли стає не по собі.

Іду за обрії край неба,
де у блакиті далини
роняють сльози сиві верби
на спориші і полини.

Он і береза кучерява
зринає із дитячих літ
і тихо скрапує на трави
зелені сльози білих віт.

На осоку упали роси
і ополіскують її.
На бистрині у течії
лоза у Росі миє коси,
а запізніла сиза осінь
змиває спомини мої.

ІІ
Минуле пише некрологи.
У світі марної краси
за перехрестями дороги
я чую давні голоси.

Окремішні не забуваю,
але у хаосі оман
лише один оповиває
вуалі білої туман.

Моя навіяна примара,
сомнамбула... і не війна
тому причина і вина.
Але вона мені до пари,
допоки падає за хмари
моєї юності луна.

ІІІ
Іти утомливо, та мушу
побачити хоч уві сні
усе, що дороге мені
уявне, видумане, суще...
минуле очищає душу
майбутнє – у далечині...
.........................................
на місці хати купа хмизу,
заросла яма куреня
ще осідає... і щодня,
допоки ближчає до тризни,
стає ріднішою дідизна,
аніж безпам’ятна рідня.

12.2024


Та, крім світла з минулого, у вірші, начебто, відчувається і щось більш фундаментальне - ледь не смуток від вищого призвання самого автора? Як на мене - це ймовірна пережита поразка особистого внутрішнього романтизму - з перетворенням полум'яного колись юнака в дон-кіхотовому плащі, з натхненним поглядом в сяйне майбутнє - в митця, що прагне філігранно пояснити, чому той романтизм не здійснився. І попри вічне глибинне і явне життєве натхнення природи, його особисті сподівання набули драматичних рис гіркого досвіду. Тож про який, ніби там, постімпресіонізм може йтися?
Але ж будь-який постімпресіонізм - це далеко не мирські пояснення до сущого в нас і навколо нас. Це, нмсд, як природна підтримка романтизму, однак із опорою на природу речей, де все живе таки ніде не зникає.
То ж про що йдеться - про небезпеки зростання від стійкої зваженості до хитких висот.
В поезії, та й взагалі, в словесності, нікому не вдасться оминути проблематики мирського середовища, котре і тримає на своїх плечах мовлення. І можна позиціювати себе на його краю, суто при рятівній природі речей, що дала люду вільну волю, вільний вибір, можливість рухатися будь-куди, навіть до "чортової матері". Можна стати одним цілим з цією спільнотою. А можна і позиціюватися збоку, і ледь не понад нею.
Та в будь-якому разі вкрай важливо, а де в тій чи тій історії природа речей?
Суто за цією композицією здається, що автор втрачає розуміння причин відсутності реакції природи речей на деградацію всього мирського. І це для нього більш, ніж прикро. Тож спершу пригаслий романтизм, відтак експресія буття стає все більш сутінною в нинішньому часі. То невже і природа речей псується? Чи про неї тут таки не йдеться? Та автор, як той натягнутий нерв між людством і десь таки існуючою плеромою нормальності усе ж і далі страждає через свій непозбувний романтизм? А чим там зайнявся атлант, що не зумів втримати це небо? Хочеться вірити, що вірний своєму Призванню, він усе ж знайшов новороджене нове небо.
Тоді чого нам тужити, сміливіше в імпресіонізм і постімпресіонізм! В малопомітні миру природні процеси, котрі без особливих турбот відпускають це суспільство туди, куди воно котиться - святе місце в жодному випадку порожнім не залишиться. Чим це не продовження для романтизму подальшого? Це і про те, що творчість не повинна рятувати щось позаду, бо нічого з доброго не зникає суто в минулому. І, вочевидь, воно вже не там, де ми його шукаємо?
І в цій зміні поглядів, зростання неба, наче і суть безперервності і можливого подальшого авторського розвитку.
Тож, можливо, варто відпустити і той нерв болю від і за нездійсненним, і торкнутися нової дійсності, вічності майбуття?
Тільки ось, чи після такого "квантового переходу" це буде той самий Ігор Шоха?

Можна було обрати іншу авторську публікацію, але в нашому випадку, думаю, це не має великого значення.
Тож ось остання.

* * *
Ніжнотонна, безмежна, прозора
І манлива така далечінь
Знову настіж розкрилася зору,
Хоч дими ледь накинули тінь.
Тонуть очі в глибинах безкраїх
Позолочених сонцем полів, –
І усмішка з лиця не зникає,
І вчуваю свій радісний спів.
Бо красою торкається серця,
І чарує напружений зір, –
Відпочилий вже трохи від герцю
Незрівнянний ні з чим животвір.
14.02.25

Загалом, ми з деякими авторами ПМ про вас, пане Вікторе, чимало останніми днями говорили. Вже вибачайте, що трохи осторонь, і переважно, в контексті дослідження феномену Ігора Павлюка на сторінці відповідної публікації Ярослава Чорногуза.
Були різні погляди. І між інколи досить гострими рядками коментарів, схоже, йшлося про бажання чи небажання ояду авторів ставити перед собою максимальні мистецькі завдання, і що з того вийшло чи досі виходить (з максимальностей). Як на мене, це має і певну психологічну сторону. Бо ж так сталося, що чимало читачів свідомо чи несвідомо шукають в авторських мистецьких спробах "писати по максимуму" собі легку емоційну поживу. І таким читачам, вигодованим великою емоційною поезією наших визначних попередників, часто "голодно" на сторінках, де таку поживу не дають в розжованому, і винятково приправленому вигляді. Тож і подумалося, що саме тому, можливо, часто-густо й виникають зауваження в "нецікавості" творчості тих, хто не схильний з одного боку до творчих "максималізмів", а з іншого - до подібного балування високо ерудованого читача.
Але чи така "несхильність" є відсутністю авторської розмови зі своїм, саме своїм читачем? Ось якщо розглядати цей ваш твір, до, безумовно, вам зовсім не важко було би перейти на більш вітіюватий стиль і написати, приміром, так.


Ніжнотонна, безмежна, прозора
І манлива твоя далечінь.
Знову настіж розкрилася зору,
Хоч дими і накинули тінь.
Тонуть очі в глибинах безкраїх
Позолочених сонцем полів, –
І усмішка з лиця не зникає,
лине далі твій радісний спів.
І красою торкається серця,
І чарує синівський мій зір
Не зів'ялий од вічного герцю
незрівнянний цей твій животвір.

І така подача, як на мене, не було би адекватною в контексті авторського світобачення. Бо авторська розмова з "простим" українцем тут інша - повністю зрозуміла і близька читачеві навіть звичними спрощеннями. І це, особисто для мене важливий момент - розмова, яку ми ведемо поетично, вона не обов'язково має емоційно годувати інших, але і здатна бути безпосередньо з іншими, як їхній досвід, їхнє сприйняття. Є й інша, значно поширеніша практика, - особистого відокремлення, нехай часто і не зовсім усвідомлена - здійснювана в пошуках власної мови, власної іпостасі. І така мова може використовувати красу і поетичність всього навколишнього насправді задля авторського себелюбства. І пройти цим шляхом без втрати природного себе дуже важко. Тому я і вважаю, що ви в своїй поетиці не випадково стримані і ясні. Альтернатива буває дуже руйнівною і не завжди виправданою з багатьох точок зору. Та й мало кому насправді дається.

Костянтин Матвієнко Політичний експерт

Коли вийшов у світ сильний історичний роман Володимира Лиса "Століття Якова", то взяв я собі за звичку дарувати цю книгу друзям на дні народження. Коли той самий автор видав пригодницький роман "Маска", я сам, за два дні прочитавши цю книгу, так само роздарував її багатьом близьким мені людям.

Одна з тих, кому, через моє наполягання, довелося стати читачем "Маски", показала роман Віталію Коротичу. Він відреагував на цей текст у кількох приватних листах. З його дозволу їх показали мені. Розмірковування Віталія Олексійовича над романом видалися мені настільки цікавими, що я попросив дозволу опублікувати їх і отримав згоду на це. Ось його роздуми:

"...Читаю "Маску"- всё-таки это скорее конспект романа, чем роман. В советское время только Загребельный умел писать толстые книги чтива на исторические темы. "Маска" скорее либретто, чем сценарий. Собирается графиня из Волыни в Петербург. В следующей главе она уже в Петербурге. Путь настолько труден и интересен, что пропустить его было нельзя. Но – пропущен. В начале самом появляется в имении некий удалой голландец, приглянулся девушке. В конце страницы выясняется, что девушка уже не девушка, а совсем от него беременна – огромный пунктир в повествовании – романы пишутся медленнее. Но этот на безрыбьи все равно хорош и нужен. Спасибо снова.

...Это как в романе-конспекте "Маска". Барыня едет из Волыни в Петербург – это же целая одиссея, отдельный роман, но надо вообразить всё самому. Граф надел свой лучший костюм – какой, как они одевались в то время? Что и из чего они ели? Автор не знает, судя по всему, какие были пистоли, не знает, что это существенно, и отделывается словами о том, что пистоль был красивый. Все практически пистолеты были штучной, ручной работы, но автору это до лампочки. Такой вот стиль. У него, боюсь, это идет от незнания

...Я с удовольствием читаю "Маску" и снова благодарю за нее, но недостаток знания мешает автору всё время. Недостает на этом скелете мяса – Вы помните, как интересно было читать описание мушкетерских или гвардейских мундиров, обстановки дворцов у Дюма или шотландских, древнебританских или каких угодно обычаев у Вальтера Скотта. Автор "Маски" поленился порыться в архивах, в областной библиотеке хотя бы, придавая настоящесть описаниям жизни своих героев – он их вынужденно схематизирует. Ближе всего по стилю к его "Маске" романы Акунина-Чхартишвили, но там же столько подробностей, а здесь ни одна улица Новограда-Волынского или Луцка не детализирована, ни об одном доме не сказано что-нибудь, могущее быть приметой эпохи и делающие события приближенными ко времени, в котором они происходят. Люди картонные из-за этого. Но все равно хорошо, даже очень, что такие книги пишутся.

...А про "Маску"- мне интересен был ход мышления автора и его сексуальные фантазии, когда он разрывал на помещице пеньюар и затыкал ей одним куском рот, а другими привязывал ее к скамейке – представляю, что у него рот был полон слюны, а то, что он не знал про пеньюар – так на Волыни их не носят – и правильно, вековая традиция.

...По мере чтения злюсь на автора "Маски", который в силу своей провинциальности потерял возможность сделать хорошее чтиво. То, что для Забужко (на обложке) он – мировой уровень, то это ее уровень. Обидно. Вспомнил, как будущая помаранчевая маска уходит от своей любовницы-помещицы. Здесь интересны варианты волынского гламура и фантазий автора. Бунтарь-любовник вначале грубо "употребляет" помещицу, которая встретила его, прямо вскочив с постели, как спала "в пеньюаре". Он, милая душа, не знает, что спят в ночных сорочках, а пеньюар – это утреннее платье. Если какой-то пеньюар и доехал до волынской глубинки, то был он баснословно дорог (еще одна упущенная глава – где и как он туда попал), шелка в то время делались из европейских стран только в Италии и так далее. Спали волынские дамы в ночных сорочках, которые бывали вышиты (еще главка о том, какое льняное или хлопковое производство было в имении). В общем, пишем, как умеем и даже сексуальные фантазии на Волыни надо бы сверять.

...Читаю "Маску" и думаю, насколько мы (Украина) выпали из исторической логики даже в литературе. Даже у грузинов был свой Константин Гамсахурдиа (отец первого президента), написавший целую кипу исторических романов, да и мы видели (помните) многосерийного "Дату Туташхиа" по роману Амиреджиби и ахали. Украинская литература не имела никаких Вальтеров Скоттов и Дюма, плохие сочинения Панька Кулиша и примитивный (хотя бы читаемый) Старицкий не в счет. В России была историческая литература до 1917го, а потом сыпанула холуйская литература вроде Алексея Толстого или патриотическое болботание Пикуля, а теперь надо всё сначала. В Украине тоже романчики Ивана Ле и Натана Рыбака скорее бы забылись... "Маска"- милая книга, но не дотягивает не только до Дюма, но и до Амиреджиби или Окуджавы, но хорошо, что она есть. Очень хорошо. И читаю с удовольствием. Оксана Забужко на обложке пишет, что это мировой класс – ничего подобного – это мировой тренд, необходимое нам направление, которое в Украине будет расти и отрабатываться еще много раз и – слава Богу.

Не буду Вас больше морочить своими литературными изысками, но за Эстерхази стало обидно – и не только за них. Добрался этот жлоб в оранжевой маске до Австро-Венгрии, но, с Волыни идя, надо же пересечь Карпаты. Как он с этим управился? Если он дуракам внушил, что он Эстерхази (хотя в тогдашнем Будапеште или Вене это все равно, что я в Киеве выдавал себя бы за Юлю Тимошенко, а самозваного князя там повесили бы сразу и на первом суку). Эстерхази по своему статусу должен был бы ездить в роскошной карете, запряженной самое малое четверкой, а то и шестеркой лошадей – он же князь, а значит, близок к императорской семье, даже родственен. Волынский Дюма понятия обо всем этом не имеет. Когда-то в Москве фотограф Плотников специализировался на парадных снимках – роскошные интерьеры, золоченые кресла и т.п. Я его называл "Тициан для бедных". Здесь тот же случай. Стыдно за Оксану Забужко, которая зовет это литературой мирового класса. Или она сознательно врет, или просто ничего не читала.

..."Маску" я бросил читать после "графа Эстерхази", потому что человек не желает знать ничего ни о старой Волыни, ни про ее окрестности, ни про Петербург, где поселяет помещицу "в переулке возле Невского проспекта", не ведая, что не было там переулков в ту пору – хоть бы для виду нашли какого-то потомка мазепинцев, строивших город на болоте..."

Пане Сергію. Ось ваше прізвище, як укладача, бачу разом із прізвищами інших на сторінках так званої "Ночі еротичної поезії" 2011, ТОВ "ГАМАЗИН". На Львівському форумі це поширювалося з прилавку "Зеленого пса". Питання, втім, не тільки в поезії, хоча підібрані вами тексти часто не мають стосунку до Її еротичної царини, як і, наприклад, автори Ю.Винничук і М.Карповий до поезії взагалі, та й не лише вони. Питання і щодо абсолютного несмаку, якщо не сказати гірше, і в оформленні цієї, навіть не книжки, а українського сорому. Таким оформленням, і таким непоетичним сусідством було "підставлено" під насмішки достатньо вмілих поетес, чиї твори опубліковані тут, вочевидь, без ознайомлення їх із загальним наповненням і антуражем т.з. книжки.
Тож, окрім нерозуміння, що таке еротика, ви ще й проявили нерозуміння, що таке пристойність і совість, чи це виключно на совісті якогось ТОВ "ГАМАЗИН"?

---

Дотичні матеріали
• Сергій Пантюк - "Вчимося писати вірші, або як не стати графоманом"

---

Йдеться, окрім деяких текстів, і про абсолютно глумливі ( в контексті саме еротичної, а не сороміцької книжки поезій) малюнки від Тетяни Шевченко, які щедро заляпали собою сторінки.
Невже ви, пане Сергію, не розумієте що разом із "відповідальним редактором" Сашком Сівченком, "обкладинкою" Оксаною Капрановою і ТОВ "ГАМАЗИН" "сотворили"?
У першу чергу, повторюся, сотворили з нормальними авторками...
Я сподіваюся, що після такого жахіття жодний автор (З Винничуком і Карповим усе і так зрозуміло) із винуватцями виходу в світ цього свинства не стане мати справи...

ЦЕ БРУД ВІД ВАС, СЕРГІЮ ПАНТЮК, і від непоета Ю,ВИННИЧУКА - ЗВІДТИ,,, З так званої еротики...

Ю.Винничук
"Так ніхто не кохав
через тисячу літ
Вже куди я не пхав -
ти холодна як лід

Дивні скарби свої
ти мені розпростерла -
Тільки вранці згадав
що ти вчора померла"

НУ як ви могли, Пантюк, таке УКЛАСТИ?!
Хто ви після такого?

А після такого, вами укладеного Винничука?

"Ех, якби я мав коня -
Їздив би тепер
А якби кінь мав мене
Я б напевно вмер..."
____________________________________________
Воістину "Ніч еротичної поезії"... (