Сергій Татчин / Вірші/ Пісня


приручені птахи твоїх губів
чуттєво злітають у пошуках вирію.
я себе за тобою вів,
вростав у твій потойбічний спів.
від мене лишилась половинка – пів,
яка заримовує те, у що вірує.
в молитовнику віршів ковчеги хмар
безперестанку кочують небом.
я володар багатства, що тільки й мав –
твій щебет.

мовчи, моя пташко, цить! а ні –
моє серце не поспіє за твоєю піснею.
настрої щовечора і так суїцидні:
ця любов недаремно називається пізньою.
темно-синя на колір і терпка на смак –
вона перестигла, густа, сливова.
відтепер розримовуй цю пісню сама, –
до слова.

цить, моя пташко, мовчи! а то –
мені не сховатись від твого голосу.
я самодостатній соляний стовп,
що мнить себе деревом...
чи ячмінним колосом,
який за одвічним чеканням дощу
перестиг і зігнувся, мов знак питання.
я б тебе і після смерті розчув –
востаннє.


2
гостре крило лелече,
навпіл розтяло вечір.
наче підміна суті,
землю вкриває сутінь.

в цілому світі тиша,
наче Хазяїн вийшов.
повимирали звуки,
крім оцієї муки.

кожного десь чекає
свій особистий Каїн.
знати і жити може
з цим відтепер не кожен.

хтось в небесах єднає
тих, хто цього не знає,
і не заради зради,
просто любові ради.

голос тече підшкірно,
тихий, чужий, покірний,
і відтепер далекий,
наче лелечий клекіт.

Пройшло достатньо часу, і особисто я не слідкував далі за творчістю одного з наших найкращих авторів, хоча ми й зустрічалися. І нині, коли Сергій Татчин і на фронті, і після поранення, на зціленні, і в дещо іншому художньому процесі, це повернення до одного з його віршів хочеться бачити і як повернення в авторське поетичне майбутнє. Зі спробою його зауважити з дня нинішнього. Бо ж саме подібне передчуття ми пробуємо знайти, розглядаючи суто окремі, останні твори наших авторів.

Тож в цілому, цей короткий нарис, лише наступний випуск "Огляду останніх на ПМ авторських публікацій", після зауваг про Віктора Кучерука і Ігора Шохи, тепер Сергій Татчин.
І так сталося, що оглядовий твір - "Пісня". Просто один вірш, нехай і, воленс-голенс, з чималим бекграундом дещо ширшого знайомства.

Раніше у випусках ми обговорювали твори авторів на тлі інших видів мистецтва. В основному торкалися паралелей словесності і малярства, хоча музика теж була б не зайва.
І певно тому зараз узята "Пісня", що звучить тут лише словесною в'язю. Хоча ще Сергій Татчин є і цікавим художником зі своїм особливим стилем (1), і очевидним зв'язком між його словесністю і малярством видається те саме "враження" - та ж імпресія, яку принагідно досліджувалося в різних її градаціях у попередніх авторів. І, певно таки, маємо в цьому творі ледь не максимально "дозволений" в межах самоконтролю і обраних гармоній її прояв. І що цікаво, ось Ігор Шоха спиняє в творі, який ми оглядали перед цим, імпресію трохи раніше рівнем, відтак м'яко переходить до резюме. Віктор Кучерук взагалі стале переносить емоційність і "враженність" в природні прояви і дотичні суто природі речі. А тут маємо ніби всю можливу повноту і, все ж, без зривів у неконтрольованість чи навіть у божевілля, котрі в світі поезії теж рясно присутні.
Тож свою імпресію в "Пісні" автор, загалом як художник, свідомо чи не надто, але утримує в межах - вочевидь, неореалізму, який саме в цьому творі може й не такий виразний, тому що чіткіше присутній відсвіт іншого, нмсд, стилю авторського витоку - модерну.
Це певне протиріччя, бо модерн і заперечення стереотипного реалізму - неореалізм, позиціоновані в деякому протистоянні, та й духовно пан Сергій ніби тяжіє до Дзену, а ще є й авторське малярство, котре для мене загалом виглядає, як імпресіонічний неореалізм в органічній абстракції. )
Та все ж праосновою цього всього ходіння по межах бачиться таки саме кольоровість модерну. Який і видається мені ключем до охоплення Сергія Татчина і в цілому, і зокрема.
І усе ж у "Пісні" останні риси вимальовує той самий неореалізм, і що характерно, нехай і не так заплутаний із всім мирським, як, скажімо, у Сергія Жадана, але цей, навколо мирський сум, присутній.


1* - Виставка робіт Сергія Татчина в Вашингтоні , в Українському домі в січні 2024.