Опісля огляду вірша Віктора Кучерука вельми природним здалося поглянути на одну з останніх публікацій Ігора Шохи - за всіма рисами одного з плеяди найяскравіших авторів "Поетичних Майстерень".
І якщо пана Віктора можна назвати зваженим імпресіоністом, що особливо не намагається покидати природність у всьому йому близькому, не надто виходити за ці рамки, то пан Ігор, схоже, перебуває в цій композиції ледь не в постімпресіонізмі. Тобто, перед очима читача і досить насичена поетична імпресія і широке авторське потлумачення вражень.

Ігор Шоха / Вірші / Орнаменти пантеїзму

Тропи катарсису

« Любо в цьому світі жити,
поки є за чим тужити...»
Преамбула

І
Усе ще бачу ту хатину,
що біля гаю край села,
яка притулку не дала
приблудному своєму сину.

Та не караюсь у журбі...
ані жалю, ані печалі,
що далі... чимчикую далі,
коли стає не по собі.

Іду за обрії край неба,
де у блакиті далини
роняють сльози сиві верби
на спориші і полини.

Он і береза кучерява
зринає із дитячих літ
і тихо скрапує на трави
зелені сльози білих віт.

На осоку упали роси
і ополіскують її.
На бистрині у течії
лоза у Росі миє коси,
а запізніла сиза осінь
змиває спомини мої.

ІІ
Минуле пише некрологи.
У світі марної краси
за перехрестями дороги
я чую давні голоси.

Окремішні не забуваю,
але у хаосі оман
лише один оповиває
вуалі білої туман.

Моя навіяна примара,
сомнамбула... і не війна
тому причина і вина.
Але вона мені до пари,
допоки падає за хмари
моєї юності луна.

ІІІ
Іти утомливо, та мушу
побачити хоч уві сні
усе, що дороге мені
уявне, видумане, суще...
минуле очищає душу
майбутнє – у далечині...
.........................................
на місці хати купа хмизу,
заросла яма куреня
ще осідає... і щодня,
допоки ближчає до тризни,
стає ріднішою дідизна,
аніж безпам’ятна рідня.

12.2024


Та, крім світла з минулого, у вірші, начебто, відчувається і щось більш фундаментальне - ледь не смуток від вищого призвання самого автора? Як на мене - це ймовірна пережита поразка особистого внутрішнього романтизму - з перетворенням полум'яного колись юнака в дон-кіхотовому плащі, з натхненним поглядом в сяйне майбутнє - в митця, що прагне філігранно пояснити, чому той романтизм не здійснився. І попри вічне глибинне і явне життєве натхнення природи, його особисті сподівання набули драматичних рис гіркого досвіду. Тож про який, ніби там, постімпресіонізм може йтися?
Але ж будь-який постімпресіонізм - це далеко не мирські пояснення до сущого в нас і навколо нас. Це, нмсд, як природна підтримка романтизму, однак із опорою на природу речей, де все живе таки ніде не зникає.
То ж про що йдеться - про небезпеки зростання від стійкої зваженості до хитких висот.
В поезії, та й взагалі, в словесності, нікому не вдасться оминути проблематики мирського середовища, котре і тримає на своїх плечах мовлення. І можна позиціювати себе на його краю, суто при рятівній природі речей, що дала люду вільну волю, вільний вибір, можливість рухатися будь-куди, навіть до "чортової матері". Можна стати одним цілим з цією спільнотою. А можна і позиціюватися збоку, і ледь не понад нею.
Та в будь-якому разі вкрай важливо, а де в тій чи тій історії природа речей?
Суто за цією композицією здається, що автор втрачає розуміння причин відсутності реакції природи речей на деградацію всього мирського. І це для нього більш, ніж прикро. Тож спершу пригаслий романтизм, відтак експресія буття стає все більш сутінною в нинішньому часі. То невже і природа речей псується? Чи про неї тут таки не йдеться? Та автор, як той натягнутий нерв між людством і десь таки існуючою плеромою нормальності усе ж і далі страждає через свій непозбувний романтизм? А чим там зайнявся атлант, що не зумів втримати це небо? Хочеться вірити, що вірний своєму Призванню, він усе ж знайшов новороджене нове небо.
Тоді чого нам тужити, сміливіше в імпресіонізм і постімпресіонізм! В малопомітні миру природні процеси, котрі без особливих турбот відпускають це суспільство туди, куди воно котиться - святе місце в жодному випадку порожнім не залишиться. Чим це не продовження для романтизму подальшого? Це і про те, що творчість не повинна рятувати щось позаду, бо нічого з доброго не зникає суто в минулому. І, вочевидь, воно вже не там, де ми його шукаємо?
І в цій зміні поглядів, зростання неба, наче і суть безперервності і можливого подальшого авторського розвитку.
Тож, можливо, варто відпустити і той нерв болю від і за нездійсненним, і торкнутися нової дійсності, вічності майбуття?
Тільки ось, чи після такого "квантового переходу" це буде той самий Ігор Шоха?