Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Редакція Майстерень (1963) /
Рецензії
Ігор Шоха. Один із віршів.
Опісля огляду вірша Віктора Кучерука вельми природним здалося поглянути на одну з останніх публікацій Ігора Шохи - за всіма рисами одного з плеяди найяскравіших авторів "Поетичних Майстерень".
І якщо пана Віктора можна назвати зваженим імпресіоністом, що особливо не намагається покидати природність у всьому йому близькому, не надто виходити за ці рамки, то пан Ігор, схоже, перебуває в цій композиції ледь не в постімпресіонізмі. Тобто, перед очима читача і досить насичена поетична імпресія і широке авторське потлумачення вражень.
Ігор Шоха / Вірші / Орнаменти пантеїзму
Тропи катарсису
« Любо в цьому світі жити,
поки є за чим тужити...»
Преамбула
І
Усе ще бачу ту хатину,
що біля гаю край села,
яка притулку не дала
приблудному своєму сину.
Та не караюсь у журбі...
ані жалю, ані печалі,
що далі... чимчикую далі,
коли стає не по собі.
Іду за обрії край неба,
де у блакиті далини
роняють сльози сиві верби
на спориші і полини.
Он і береза кучерява
зринає із дитячих літ
і тихо скрапує на трави
зелені сльози білих віт.
На осоку упали роси
і ополіскують її.
На бистрині у течії
лоза у Росі миє коси,
а запізніла сиза осінь
змиває спомини мої.
ІІ
Минуле пише некрологи.
У світі марної краси
за перехрестями дороги
я чую давні голоси.
Окремішні не забуваю,
але у хаосі оман
лише один оповиває
вуалі білої туман.
Моя навіяна примара,
сомнамбула... і не війна
тому причина і вина.
Але вона мені до пари,
допоки падає за хмари
моєї юності луна.
ІІІ
Іти утомливо, та мушу
побачити хоч уві сні
усе, що дороге мені
уявне, видумане, суще...
минуле очищає душу
майбутнє – у далечині...
.........................................
на місці хати купа хмизу,
заросла яма куреня
ще осідає... і щодня,
допоки ближчає до тризни,
стає ріднішою дідизна,
аніж безпам’ятна рідня.
12.2024
Та, крім світла з минулого, у вірші, начебто, відчувається і щось більш фундаментальне - ледь не смуток від вищого призвання самого автора? Як на мене - це ймовірна пережита поразка особистого внутрішнього романтизму - з перетворенням полум'яного колись юнака в дон-кіхотовому плащі, з натхненним поглядом в сяйне майбутнє - в митця, що прагне філігранно пояснити, чому той романтизм не здійснився. І попри вічне глибинне і явне життєве натхнення природи, його особисті сподівання набули драматичних рис гіркого досвіду. Тож про який, ніби там, постімпресіонізм може йтися?
Але ж будь-який постімпресіонізм - це далеко не мирські пояснення до сущого в нас і навколо нас. Це, нмсд, як природна підтримка романтизму, однак із опорою на природу речей, де все живе таки ніде не зникає.
То ж про що йдеться - про небезпеки зростання від стійкої зваженості до хитких висот.
В поезії, та й взагалі, в словесності, нікому не вдасться оминути проблематики мирського середовища, котре і тримає на своїх плечах мовлення. І можна позиціювати себе на його краю, суто при рятівній природі речей, що дала люду вільну волю, вільний вибір, можливість рухатися будь-куди, навіть до "чортової матері". Можна стати одним цілим з цією спільнотою. А можна і позиціюватися збоку, і ледь не понад нею.
Та в будь-якому разі вкрай важливо, а де в тій чи тій історії природа речей?
Суто за цією композицією здається, що автор втрачає розуміння причин відсутності реакції природи речей на деградацію всього мирського. І це для нього більш, ніж прикро. Тож спершу пригаслий романтизм, відтак експресія буття стає все більш сутінною в нинішньому часі. То невже і природа речей псується? Чи про неї тут таки не йдеться? Та автор, як той натягнутий нерв між людством і десь таки існуючою плеромою нормальності усе ж і далі страждає через свій непозбувний романтизм? А чим там зайнявся атлант, що не зумів втримати це небо? Хочеться вірити, що вірний своєму Призванню, він усе ж знайшов новороджене нове небо.
Тоді чого нам тужити, сміливіше в імпресіонізм і постімпресіонізм! В малопомітні миру природні процеси, котрі без особливих турбот відпускають це суспільство туди, куди воно котиться - святе місце в жодному випадку порожнім не залишиться. Чим це не продовження для романтизму подальшого? Це і про те, що творчість не повинна рятувати щось позаду, бо нічого з доброго не зникає суто в минулому. І, вочевидь, воно вже не там, де ми його шукаємо?
І в цій зміні поглядів, зростання неба, наче і суть безперервності і можливого подальшого авторського розвитку.
Тож, можливо, варто відпустити і той нерв болю від і за нездійсненним, і торкнутися нової дійсності, вічності майбуття?
Тільки ось, чи після такого "квантового переходу" це буде той самий Ігор Шоха?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ігор Шоха. Один із віршів.
Опісля огляду вірша Віктора Кучерука вельми природним здалося поглянути на одну з останніх публікацій Ігора Шохи - за всіма рисами одного з плеяди найяскравіших авторів "Поетичних Майстерень".І якщо пана Віктора можна назвати зваженим імпресіоністом, що особливо не намагається покидати природність у всьому йому близькому, не надто виходити за ці рамки, то пан Ігор, схоже, перебуває в цій композиції ледь не в постімпресіонізмі. Тобто, перед очима читача і досить насичена поетична імпресія і широке авторське потлумачення вражень.
Ігор Шоха / Вірші / Орнаменти пантеїзму
Тропи катарсису
« Любо в цьому світі жити,
поки є за чим тужити...»
Преамбула
І
Усе ще бачу ту хатину,
що біля гаю край села,
яка притулку не дала
приблудному своєму сину.
Та не караюсь у журбі...
ані жалю, ані печалі,
що далі... чимчикую далі,
коли стає не по собі.
Іду за обрії край неба,
де у блакиті далини
роняють сльози сиві верби
на спориші і полини.
Он і береза кучерява
зринає із дитячих літ
і тихо скрапує на трави
зелені сльози білих віт.
На осоку упали роси
і ополіскують її.
На бистрині у течії
лоза у Росі миє коси,
а запізніла сиза осінь
змиває спомини мої.
ІІ
Минуле пише некрологи.
У світі марної краси
за перехрестями дороги
я чую давні голоси.
Окремішні не забуваю,
але у хаосі оман
лише один оповиває
вуалі білої туман.
Моя навіяна примара,
сомнамбула... і не війна
тому причина і вина.
Але вона мені до пари,
допоки падає за хмари
моєї юності луна.
ІІІ
Іти утомливо, та мушу
побачити хоч уві сні
усе, що дороге мені
уявне, видумане, суще...
минуле очищає душу
майбутнє – у далечині...
.........................................
на місці хати купа хмизу,
заросла яма куреня
ще осідає... і щодня,
допоки ближчає до тризни,
стає ріднішою дідизна,
аніж безпам’ятна рідня.
12.2024
Та, крім світла з минулого, у вірші, начебто, відчувається і щось більш фундаментальне - ледь не смуток від вищого призвання самого автора? Як на мене - це ймовірна пережита поразка особистого внутрішнього романтизму - з перетворенням полум'яного колись юнака в дон-кіхотовому плащі, з натхненним поглядом в сяйне майбутнє - в митця, що прагне філігранно пояснити, чому той романтизм не здійснився. І попри вічне глибинне і явне життєве натхнення природи, його особисті сподівання набули драматичних рис гіркого досвіду. Тож про який, ніби там, постімпресіонізм може йтися?
Але ж будь-який постімпресіонізм - це далеко не мирські пояснення до сущого в нас і навколо нас. Це, нмсд, як природна підтримка романтизму, однак із опорою на природу речей, де все живе таки ніде не зникає.
То ж про що йдеться - про небезпеки зростання від стійкої зваженості до хитких висот.
В поезії, та й взагалі, в словесності, нікому не вдасться оминути проблематики мирського середовища, котре і тримає на своїх плечах мовлення. І можна позиціювати себе на його краю, суто при рятівній природі речей, що дала люду вільну волю, вільний вибір, можливість рухатися будь-куди, навіть до "чортової матері". Можна стати одним цілим з цією спільнотою. А можна і позиціюватися збоку, і ледь не понад нею.
Та в будь-якому разі вкрай важливо, а де в тій чи тій історії природа речей?
Суто за цією композицією здається, що автор втрачає розуміння причин відсутності реакції природи речей на деградацію всього мирського. І це для нього більш, ніж прикро. Тож спершу пригаслий романтизм, відтак експресія буття стає все більш сутінною в нинішньому часі. То невже і природа речей псується? Чи про неї тут таки не йдеться? Та автор, як той натягнутий нерв між людством і десь таки існуючою плеромою нормальності усе ж і далі страждає через свій непозбувний романтизм? А чим там зайнявся атлант, що не зумів втримати це небо? Хочеться вірити, що вірний своєму Призванню, він усе ж знайшов новороджене нове небо.
Тоді чого нам тужити, сміливіше в імпресіонізм і постімпресіонізм! В малопомітні миру природні процеси, котрі без особливих турбот відпускають це суспільство туди, куди воно котиться - святе місце в жодному випадку порожнім не залишиться. Чим це не продовження для романтизму подальшого? Це і про те, що творчість не повинна рятувати щось позаду, бо нічого з доброго не зникає суто в минулому. І, вочевидь, воно вже не там, де ми його шукаємо?
І в цій зміні поглядів, зростання неба, наче і суть безперервності і можливого подальшого авторського розвитку.
Тож, можливо, варто відпустити і той нерв болю від і за нездійсненним, і торкнутися нової дійсності, вічності майбуття?
Тільки ось, чи після такого "квантового переходу" це буде той самий Ігор Шоха?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Сергій Татчин. Один із віршів."
• Перейти на сторінку •
"Віктор Кучерук. Невеликі роздуми над одним із віршів"
• Перейти на сторінку •
"Віктор Кучерук. Невеликі роздуми над одним із віршів"
Про публікацію
