
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.03.22
09:31
Ната Жижченко - духовний лідер і вокалістка культового гурту «Онука».
Це харизматична особистість. Чарівна жінка. Справжня патріотка - і не лише на словах.
«Онука», як сказав би класик, енгармонійно поєднує українську етнічну
музику й сучасний електро
Це харизматична особистість. Чарівна жінка. Справжня патріотка - і не лише на словах.
«Онука», як сказав би класик, енгармонійно поєднує українську етнічну
музику й сучасний електро
2025.03.22
05:27
Час життя безнастанно
У минуле біжить.
Кожен день, як останній,
Як одна лише мить.
Утікає й зникає,
Мов за обрієм даль –
Без кінця і без краю
Сіє смуток і жаль…
У минуле біжить.
Кожен день, як останній,
Як одна лише мить.
Утікає й зникає,
Мов за обрієм даль –
Без кінця і без краю
Сіє смуток і жаль…
2025.03.22
03:56
Вогонь пекельний ранньої весни...
Ми всі його відчули вже вчетверте.
Серця і душі в кров у нас роздерті -
Національність є у сатани!
Закрийте рота про свою любов!
Не треба тут солодких маніфестів!
Немає в нього воїнської честі,
Ми всі його відчули вже вчетверте.
Серця і душі в кров у нас роздерті -
Національність є у сатани!
Закрийте рота про свою любов!
Не треба тут солодких маніфестів!
Немає в нього воїнської честі,
2025.03.21
20:38
Сніговий туман -
це видимість невідомості,
це позірність невагомості,
у якій повисли
людські думки.
У сніговому тумані
чаїться майбутнє,
яким вагітна невідомість.
це видимість невідомості,
це позірність невагомості,
у якій повисли
людські думки.
У сніговому тумані
чаїться майбутнє,
яким вагітна невідомість.
2025.03.21
15:27
Питає мама донечку Христину:
- Чому була у школі ти нечемна?
Зітхає тихо враз мала дитина:
- То, мамо, через мій язик, напевно.
З- під лоба глянула на маму ясно:
- А можна я про щось тебе спитаю?
Дай відповідь мені, та тільки чесно,
Скажи, для чого
- Чому була у школі ти нечемна?
Зітхає тихо враз мала дитина:
- То, мамо, через мій язик, напевно.
З- під лоба глянула на маму ясно:
- А можна я про щось тебе спитаю?
Дай відповідь мені, та тільки чесно,
Скажи, для чого
2025.03.21
15:15
Вийди, друже, в час весняний
В світ безмежної краси, –
Подивись, як поять зрана
Роси котиків лози.
Помилуйся первоцвітом
І, втомившись од ходи, –
Ти черемховою віттю
Сонну тишу розбуди.
В світ безмежної краси, –
Подивись, як поять зрана
Роси котиків лози.
Помилуйся первоцвітом
І, втомившись од ходи, –
Ти черемховою віттю
Сонну тишу розбуди.
2025.03.21
13:22
Не сумуй, що на сватів
Онук більше схожий,
Краще, люба, – порадій,
Що в ньому хороше:
Як і тобі, йому найгірш
Без діла сидіти.
Як і мені, йому миліш
Щось в землі робити.
Онук більше схожий,
Краще, люба, – порадій,
Що в ньому хороше:
Як і тобі, йому найгірш
Без діла сидіти.
Як і мені, йому миліш
Щось в землі робити.
2025.03.21
12:40
Шукай, душе моя, ти місця світлого
У ранку сивому, у далі грозовій.
Хоч вогнище притухло, знай, що тлітиме
У ньому жар. Він запульсує квітами,
Як зловить вітру свіжого повій.
І чи тоді, душе, захочеш спокою,
Як родяться слова-краплини з хмар,
У ранку сивому, у далі грозовій.
Хоч вогнище притухло, знай, що тлітиме
У ньому жар. Він запульсує квітами,
Як зловить вітру свіжого повій.
І чи тоді, душе, захочеш спокою,
Як родяться слова-краплини з хмар,
2025.03.21
11:01
Божественна...Ось так я називаю.
Шепоче, надихає із небес.
Для неї неважлива, звісно, слава,
а глибина людська і слова сенс,
що проникає в душу, як проміння,
і окриляє музикою слів.
Це свіжість думки, що не має тління.
Поезія - гармонія з віків.
Шепоче, надихає із небес.
Для неї неважлива, звісно, слава,
а глибина людська і слова сенс,
що проникає в душу, як проміння,
і окриляє музикою слів.
Це свіжість думки, що не має тління.
Поезія - гармонія з віків.
2025.03.21
10:19
Ми дайвери і трохи альпіністи
у божевіллі космосу і душ,
пірнаємо у непроглядну глуш,
у пошуках невідворотних істин.
Лягає слово над сердечні мури,
сповите у метафору і ритм,
тримаючи і стиль, і алгоритм —
у божевіллі космосу і душ,
пірнаємо у непроглядну глуш,
у пошуках невідворотних істин.
Лягає слово над сердечні мури,
сповите у метафору і ритм,
тримаючи і стиль, і алгоритм —
2025.03.21
06:42
Все)прощення: Диптих
1
часто ми йдемо
не дочекавшись правди
мовчки
1
часто ми йдемо
не дочекавшись правди
мовчки
2025.03.20
20:37
Міріади сніжинок
у сніговому космосі
бомбардують тебе
мігабайтами інформації.
Снігова людина -
це виліплені зі снігу
страх, безнадія, розпач.
Снігова людина
у сніговому космосі
бомбардують тебе
мігабайтами інформації.
Снігова людина -
це виліплені зі снігу
страх, безнадія, розпач.
Снігова людина
2025.03.20
19:34
Над річку в лісі вогнище горить.
Вже сонечко за обрій полетіло,
У небі перші зорі мерехтіли.
Стих вітерець, в гіллі не шарудить.
Круг вогнища розсілася малеча.
Вже по вечері, трохи хилить в сон,
Дрімота забирає у полон,
Лягає тягарем важким на пле
Вже сонечко за обрій полетіло,
У небі перші зорі мерехтіли.
Стих вітерець, в гіллі не шарудить.
Круг вогнища розсілася малеча.
Вже по вечері, трохи хилить в сон,
Дрімота забирає у полон,
Лягає тягарем важким на пле
2025.03.20
15:41
Приросла до жаги душею,
а до неба бентежним серцем.
Стань зорею на мить моєю.
щоб яса втамувала щем цей.
Думка птахою ріже простір —
і немає кінця ні краю.
В сни лаврові до тебе в гості
несподівано завітаю.
а до неба бентежним серцем.
Стань зорею на мить моєю.
щоб яса втамувала щем цей.
Думка птахою ріже простір —
і немає кінця ні краю.
В сни лаврові до тебе в гості
несподівано завітаю.
2025.03.20
12:12
на високій кручі хмар
циркова душе кружляй сама
зебри та метелики
місяць & казки
усе що дме в її думках
ирійський вітровій
стало зле несе тобі
циркова душе кружляй сама
зебри та метелики
місяць & казки
усе що дме в її думках
ирійський вітровій
стало зле несе тобі
2025.03.20
12:11
Глибокий березень, а за вікном сніжить.
І сніг цілеспрямований й лапатий.
Це охолодження короткочасна мить,
її не варт гнівливо зустрічати.
Можливо, сніг настелить килими
і вляжеться пухким суцільним шаром.
Це замах нещасливої зими,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І сніг цілеспрямований й лапатий.
Це охолодження короткочасна мить,
її не варт гнівливо зустрічати.
Можливо, сніг настелить килими
і вляжеться пухким суцільним шаром.
Це замах нещасливої зими,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Редакція Майстерень (1963) /
Рецензії
Ігор Шоха. Один із віршів.
Опісля огляду вірша Віктора Кучерука вельми природним здалося поглянути на одну з останніх публікацій Ігора Шохи - за всіма рисами одного з плеяди найяскравіших авторів "Поетичних Майстерень".
І якщо пана Віктора можна назвати зваженим імпресіоністом, що особливо не намагається покидати природність у всьому йому близькому, не надто виходити за ці рамки, то пан Ігор, схоже, перебуває в цій композиції ледь не в постімпресіонізмі. Тобто, перед очима читача і досить насичена поетична імпресія і широке авторське потлумачення вражень.
Ігор Шоха / Вірші / Орнаменти пантеїзму
Тропи катарсису
« Любо в цьому світі жити,
поки є за чим тужити...»
Преамбула
І
Усе ще бачу ту хатину,
що біля гаю край села,
яка притулку не дала
приблудному своєму сину.
Та не караюсь у журбі...
ані жалю, ані печалі,
що далі... чимчикую далі,
коли стає не по собі.
Іду за обрії край неба,
де у блакиті далини
роняють сльози сиві верби
на спориші і полини.
Он і береза кучерява
зринає із дитячих літ
і тихо скрапує на трави
зелені сльози білих віт.
На осоку упали роси
і ополіскують її.
На бистрині у течії
лоза у Росі миє коси,
а запізніла сиза осінь
змиває спомини мої.
ІІ
Минуле пише некрологи.
У світі марної краси
за перехрестями дороги
я чую давні голоси.
Окремішні не забуваю,
але у хаосі оман
лише один оповиває
вуалі білої туман.
Моя навіяна примара,
сомнамбула... і не війна
тому причина і вина.
Але вона мені до пари,
допоки падає за хмари
моєї юності луна.
ІІІ
Іти утомливо, та мушу
побачити хоч уві сні
усе, що дороге мені
уявне, видумане, суще...
минуле очищає душу
майбутнє – у далечині...
.........................................
на місці хати купа хмизу,
заросла яма куреня
ще осідає... і щодня,
допоки ближчає до тризни,
стає ріднішою дідизна,
аніж безпам’ятна рідня.
12.2024
Та, крім світла з минулого, у вірші, начебто, відчувається і щось більш фундаментальне - ледь не смуток від вищого призвання самого автора? Як на мене - це ймовірна пережита поразка особистого внутрішнього романтизму - з перетворенням полум'яного колись юнака в дон-кіхотовому плащі, з натхненним поглядом в сяйне майбутнє - в митця, що прагне філігранно пояснити, чому той романтизм не здійснився. І попри вічне глибинне і явне життєве натхнення природи, його особисті сподівання набули драматичних рис гіркого досвіду. Тож про який, ніби там, постімпресіонізм може йтися?
Але ж будь-який постімпресіонізм - це далеко не мирські пояснення до сущого в нас і навколо нас. Це, нмсд, як природна підтримка романтизму, однак із опорою на природу речей, де все живе таки ніде не зникає.
То ж про що йдеться - про небезпеки зростання від стійкої зваженості до хитких висот.
В поезії, та й взагалі, в словесності, нікому не вдасться оминути проблематики мирського середовища, котре і тримає на своїх плечах мовлення. І можна позиціювати себе на його краю, суто при рятівній природі речей, що дала люду вільну волю, вільний вибір, можливість рухатися будь-куди, навіть до "чортової матері". Можна стати одним цілим з цією спільнотою. А можна і позиціюватися збоку, і ледь не понад нею.
Та в будь-якому разі вкрай важливо, а де в тій чи тій історії природа речей?
Суто за цією композицією здається, що автор втрачає розуміння причин відсутності реакції природи речей на деградацію всього мирського. І це для нього більш, ніж прикро. Тож спершу пригаслий романтизм, відтак експресія буття стає все більш сутінною в нинішньому часі. То невже і природа речей псується? Чи про неї тут таки не йдеться? Та автор, як той натягнутий нерв між людством і десь таки існуючою плеромою нормальності усе ж і далі страждає через свій непозбувний романтизм? А чим там зайнявся атлант, що не зумів втримати це небо? Хочеться вірити, що вірний своєму Призванню, він усе ж знайшов новороджене нове небо.
Тоді чого нам тужити, сміливіше в імпресіонізм і постімпресіонізм! В малопомітні миру природні процеси, котрі без особливих турбот відпускають це суспільство туди, куди воно котиться - святе місце в жодному випадку порожнім не залишиться. Чим це не продовження для романтизму подальшого? Це і про те, що творчість не повинна рятувати щось позаду, бо нічого з доброго не зникає суто в минулому. І, вочевидь, воно вже не там, де ми його шукаємо?
І в цій зміні поглядів, зростання неба, наче і суть безперервності і можливого подальшого авторського розвитку.
Тож, можливо, варто відпустити і той нерв болю від і за нездійсненним, і торкнутися нової дійсності, вічності майбуття?
Тільки ось, чи після такого "квантового переходу" це буде той самий Ігор Шоха?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ігор Шоха. Один із віршів.

І якщо пана Віктора можна назвати зваженим імпресіоністом, що особливо не намагається покидати природність у всьому йому близькому, не надто виходити за ці рамки, то пан Ігор, схоже, перебуває в цій композиції ледь не в постімпресіонізмі. Тобто, перед очима читача і досить насичена поетична імпресія і широке авторське потлумачення вражень.
Ігор Шоха / Вірші / Орнаменти пантеїзму
Тропи катарсису
« Любо в цьому світі жити,
поки є за чим тужити...»
Преамбула
І
Усе ще бачу ту хатину,
що біля гаю край села,
яка притулку не дала
приблудному своєму сину.
Та не караюсь у журбі...
ані жалю, ані печалі,
що далі... чимчикую далі,
коли стає не по собі.
Іду за обрії край неба,
де у блакиті далини
роняють сльози сиві верби
на спориші і полини.
Он і береза кучерява
зринає із дитячих літ
і тихо скрапує на трави
зелені сльози білих віт.
На осоку упали роси
і ополіскують її.
На бистрині у течії
лоза у Росі миє коси,
а запізніла сиза осінь
змиває спомини мої.
ІІ
Минуле пише некрологи.
У світі марної краси
за перехрестями дороги
я чую давні голоси.
Окремішні не забуваю,
але у хаосі оман
лише один оповиває
вуалі білої туман.
Моя навіяна примара,
сомнамбула... і не війна
тому причина і вина.
Але вона мені до пари,
допоки падає за хмари
моєї юності луна.
ІІІ
Іти утомливо, та мушу
побачити хоч уві сні
усе, що дороге мені
уявне, видумане, суще...
минуле очищає душу
майбутнє – у далечині...
.........................................
на місці хати купа хмизу,
заросла яма куреня
ще осідає... і щодня,
допоки ближчає до тризни,
стає ріднішою дідизна,
аніж безпам’ятна рідня.
12.2024
Та, крім світла з минулого, у вірші, начебто, відчувається і щось більш фундаментальне - ледь не смуток від вищого призвання самого автора? Як на мене - це ймовірна пережита поразка особистого внутрішнього романтизму - з перетворенням полум'яного колись юнака в дон-кіхотовому плащі, з натхненним поглядом в сяйне майбутнє - в митця, що прагне філігранно пояснити, чому той романтизм не здійснився. І попри вічне глибинне і явне життєве натхнення природи, його особисті сподівання набули драматичних рис гіркого досвіду. Тож про який, ніби там, постімпресіонізм може йтися?
Але ж будь-який постімпресіонізм - це далеко не мирські пояснення до сущого в нас і навколо нас. Це, нмсд, як природна підтримка романтизму, однак із опорою на природу речей, де все живе таки ніде не зникає.
То ж про що йдеться - про небезпеки зростання від стійкої зваженості до хитких висот.
В поезії, та й взагалі, в словесності, нікому не вдасться оминути проблематики мирського середовища, котре і тримає на своїх плечах мовлення. І можна позиціювати себе на його краю, суто при рятівній природі речей, що дала люду вільну волю, вільний вибір, можливість рухатися будь-куди, навіть до "чортової матері". Можна стати одним цілим з цією спільнотою. А можна і позиціюватися збоку, і ледь не понад нею.
Та в будь-якому разі вкрай важливо, а де в тій чи тій історії природа речей?
Суто за цією композицією здається, що автор втрачає розуміння причин відсутності реакції природи речей на деградацію всього мирського. І це для нього більш, ніж прикро. Тож спершу пригаслий романтизм, відтак експресія буття стає все більш сутінною в нинішньому часі. То невже і природа речей псується? Чи про неї тут таки не йдеться? Та автор, як той натягнутий нерв між людством і десь таки існуючою плеромою нормальності усе ж і далі страждає через свій непозбувний романтизм? А чим там зайнявся атлант, що не зумів втримати це небо? Хочеться вірити, що вірний своєму Призванню, він усе ж знайшов новороджене нове небо.
Тоді чого нам тужити, сміливіше в імпресіонізм і постімпресіонізм! В малопомітні миру природні процеси, котрі без особливих турбот відпускають це суспільство туди, куди воно котиться - святе місце в жодному випадку порожнім не залишиться. Чим це не продовження для романтизму подальшого? Це і про те, що творчість не повинна рятувати щось позаду, бо нічого з доброго не зникає суто в минулому. І, вочевидь, воно вже не там, де ми його шукаємо?
І в цій зміні поглядів, зростання неба, наче і суть безперервності і можливого подальшого авторського розвитку.
Тож, можливо, варто відпустити і той нерв болю від і за нездійсненним, і торкнутися нової дійсності, вічності майбуття?
Тільки ось, чи після такого "квантового переходу" це буде той самий Ігор Шоха?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Сергій Татчин. Один із віршів."
• Перейти на сторінку •
"Віктор Кучерук. Невеликі роздуми над одним із віршів"
• Перейти на сторінку •
"Віктор Кучерук. Невеликі роздуми над одним із віршів"
Про публікацію