Можна було обрати іншу авторську публікацію, але в нашому випадку, думаю, це не має великого значення.
Тож ось остання.

* * *
Ніжнотонна, безмежна, прозора
І манлива така далечінь
Знову настіж розкрилася зору,
Хоч дими ледь накинули тінь.
Тонуть очі в глибинах безкраїх
Позолочених сонцем полів, –
І усмішка з лиця не зникає,
І вчуваю свій радісний спів.
Бо красою торкається серця,
І чарує напружений зір, –
Відпочилий вже трохи від герцю
Незрівнянний ні з чим животвір.
14.02.25

Загалом, ми з деякими авторами ПМ про вас, пане Вікторе, чимало останніми днями говорили. Вже вибачайте, що трохи осторонь, і переважно, в контексті дослідження феномену Ігора Павлюка на сторінці відповідної публікації Ярослава Чорногуза.
Були різні погляди. І між інколи досить гострими рядками коментарів, схоже, йшлося про бажання чи небажання ояду авторів ставити перед собою максимальні мистецькі завдання, і що з того вийшло чи досі виходить (з максимальностей). Як на мене, це має і певну психологічну сторону. Бо ж так сталося, що чимало читачів свідомо чи несвідомо шукають в авторських мистецьких спробах "писати по максимуму" собі легку емоційну поживу. І таким читачам, вигодованим великою емоційною поезією наших визначних попередників, часто "голодно" на сторінках, де таку поживу не дають в розжованому, і винятково приправленому вигляді. Тож і подумалося, що саме тому, можливо, часто-густо й виникають зауваження в "нецікавості" творчості тих, хто не схильний з одного боку до творчих "максималізмів", а з іншого - до подібного балування високо ерудованого читача.
Але чи така "несхильність" є відсутністю авторської розмови зі своїм, саме своїм читачем? Ось якщо розглядати цей ваш твір, до, безумовно, вам зовсім не важко було би перейти на більш вітіюватий стиль і написати, приміром, так.


Ніжнотонна, безмежна, прозора
І манлива твоя далечінь.
Знову настіж розкрилася зору,
Хоч дими і накинули тінь.
Тонуть очі в глибинах безкраїх
Позолочених сонцем полів, –
І усмішка з лиця не зникає,
лине далі твій радісний спів.
І красою торкається серця,
І чарує синівський мій зір
Не зів'ялий од вічного герцю
незрівнянний цей твій животвір.

І така подача, як на мене, не було би адекватною в контексті авторського світобачення. Бо авторська розмова з "простим" українцем тут інша - повністю зрозуміла і близька читачеві навіть звичними спрощеннями. І це, особисто для мене важливий момент - розмова, яку ми ведемо поетично, вона не обов'язково має емоційно годувати інших, але і здатна бути безпосередньо з іншими, як їхній досвід, їхнє сприйняття. Є й інша, значно поширеніша практика, - особистого відокремлення, нехай часто і не зовсім усвідомлена - здійснювана в пошуках власної мови, власної іпостасі. І така мова може використовувати красу і поетичність всього навколишнього насправді задля авторського себелюбства. І пройти цим шляхом без втрати природного себе дуже важко. Тому я і вважаю, що ви в своїй поетиці не випадково стримані і ясні. Альтернатива буває дуже руйнівною і не завжди виправданою з багатьох точок зору. Та й мало кому насправді дається.