Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Редакція Майстерень (1963) /
Рецензії
Вероніка Новікова. Над одним віршем
Автори / Вероніка Новікова / Вірші
Так
Зараз би розказати — тільки слова холодні.
Тільки мовчу і тану, просякаю теплом.
Може хіба очима, може хіба долонями
все ж теплішою стану, стану не як було.
Зараз рости б угору, тільки зерно ще сонне.
Тільки любові коло розімкнулося в шлях.
Може хіба що серце, у якому потоне
Слово, гарячим стане.
Хай би, Господи, так.
2019-12-05
Перечитуючи останній опублікований вірш Вероніки Новікової, котрий з незрозумілої причини і єдиний, що залишився саме на цій сторінці ПМ, згадую перші вкрай обережні її публікації у нас, відтак все впевненіші нові твори, які викликали живий інтерес читачів й інших наших авторів. Спершу це була ніби та сама жіноча поезія - з бажаною повною доглянутістю обсягу свого "я", і з проявом легкої магії, теж в тій чи тій мірі звичної для поетес. Принаймні, нмсд, так у наших красунь завжди це починається. А ось чим вивершується - завжди досить несподівано. Та Вероніка вельми швидко пройшла шлях свого увиразнення. Більш-менш відомого мені суто по публікаціях на ПМ, принаймні, ось до цього вірша. Відтак, що можна було загалом сказати - що при подібному увиразненні себе і в майстерності, жіноче і чоловіче віршарство вже стає поезією загалом. Хоча й характерності залишаються. І вони й стають часом вельми коштовними.
Тож про характерності Вероніки Новікової. До зауважених від початку обережних проявів модернізму в середовищі вже домінантних в нашому сучасному літпроцесі неореалізму і українського необароко чітко вливаються магічні струмки усвідомлення авторкою темних і світлих особистих обсягів. І це спершу так заманливо. І відомо, де більше практичної магії. Від небезпеки поринання куди Редакція Майстерень час від часу і застерігала не лише нашу чудову авторку. До речі, не тільки талановиту, але й досить поінформовану. Ось її ж слова про себе "Дівчинка, яка з десяти років, замість того, щоб пустувати, читає, в двадцять років перетвориться не на добру ґаздиню,
а на істеричку..." темне Середньовіччя..."
Тож і не дуже дивно, що для непересічної нашої авторки світ поезії, і не лише він, став досить відомим аж надто рано. І її цікавили дальші й дальші межі, куди інші ще не заходили. А там, без усіх нас - інших - скажу вам, ще той холод і мовчанка, принаймні, внизу, - цим відчуттям завжди завершуються подібні розвідки.
І коли повертаєшся, нехай і не надовго, і не повністю, бо ж затягує, тоді й говориш, як є:
"Зараз би розказати — тільки слова холодні.
Тільки мовчу і тану, просякаю теплом.
Може хіба очима, може хіба долонями
все ж теплішою стану, стану не як було."
А вгору дуже непросто з відкритим поглядом у темінь, і так важко обернутися, сприйнявши те, що сприймати в юності ще не варто.
Подібне поетичне буття, з певною магією в долонях, спершу видається "прикольним", натхненним, здається, саме так ти досягаєш максимальної швидкості в розвитку. І попереду ніби все нові й нові обрії. І найчарівніше - досягнеться скоро, а минулий багаж виглядає дещо обтяжливим.
Можливо і з цієї причини були спершу видалені з ПМ найперші, найтонші поетичні спроби, ростки, відтак, в 2019 і остаточно все інше. За винятком оцього вірша, який хочеться зберегти на ПМ, принаймні, в цьому огляді.
Між тим, від славного минулого випадково залишилися ще 43 сторінки Веронічиних коментарів. Що теж вкрай вагомо розкривають і її дивне світобачення, і зростання протиріч, з якими ми всі стикаємося, і котрі намагаємося вирішити творчим шляхом.
"Зараз рости б угору, тільки зерно ще сонне.
Тільки любові коло розімкнулося в шлях.
Може хіба що серце, у якому потоне
Слово, гарячим стане.
Хай би, Господи, так."
І ось, як бачимо в цьому вірші, модерністичні заперечення майже потанули, залишилися особиста магія і продовжена традиція вже фундаментального українського бароко. Тобто, це вже основне, серйозне скерування. І в той же час чується, як крик про допомогу, і звертання в цьому вірші. Ніби в небеса, але ж той Господь, до якого ми безіменно звертаємося, хіба саме в небесах?
Тут можна було б ще поговорити про пошуки свіжих рим, і чим це зазвичай у всіх завершується. Вероніка вчасно зрозуміла цю проблематику, тому в цьому творі це не головне - важливе інше, не завершення, максимальне акцентування точною римою, а в певному римовому флері показати ту картину, яку кожен здатен побачити. Це добре магічне вміння, але надто вже небезпечні теми і їхній супровід, зустрічають нас на подібному шляху.
Та бажаємо нашій авторці якнайбільш цілющого світла і добра, - наша Вероніка Новікова цього всього дійсно заслуговує.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вероніка Новікова. Над одним віршем
Автори / Вероніка Новікова / ВіршіТак
Зараз би розказати — тільки слова холодні.
Тільки мовчу і тану, просякаю теплом.
Може хіба очима, може хіба долонями
все ж теплішою стану, стану не як було.
Зараз рости б угору, тільки зерно ще сонне.
Тільки любові коло розімкнулося в шлях.
Може хіба що серце, у якому потоне
Слово, гарячим стане.
Хай би, Господи, так.
2019-12-05
Перечитуючи останній опублікований вірш Вероніки Новікової, котрий з незрозумілої причини і єдиний, що залишився саме на цій сторінці ПМ, згадую перші вкрай обережні її публікації у нас, відтак все впевненіші нові твори, які викликали живий інтерес читачів й інших наших авторів. Спершу це була ніби та сама жіноча поезія - з бажаною повною доглянутістю обсягу свого "я", і з проявом легкої магії, теж в тій чи тій мірі звичної для поетес. Принаймні, нмсд, так у наших красунь завжди це починається. А ось чим вивершується - завжди досить несподівано. Та Вероніка вельми швидко пройшла шлях свого увиразнення. Більш-менш відомого мені суто по публікаціях на ПМ, принаймні, ось до цього вірша. Відтак, що можна було загалом сказати - що при подібному увиразненні себе і в майстерності, жіноче і чоловіче віршарство вже стає поезією загалом. Хоча й характерності залишаються. І вони й стають часом вельми коштовними.
Тож про характерності Вероніки Новікової. До зауважених від початку обережних проявів модернізму в середовищі вже домінантних в нашому сучасному літпроцесі неореалізму і українського необароко чітко вливаються магічні струмки усвідомлення авторкою темних і світлих особистих обсягів. І це спершу так заманливо. І відомо, де більше практичної магії. Від небезпеки поринання куди Редакція Майстерень час від часу і застерігала не лише нашу чудову авторку. До речі, не тільки талановиту, але й досить поінформовану. Ось її ж слова про себе "Дівчинка, яка з десяти років, замість того, щоб пустувати, читає, в двадцять років перетвориться не на добру ґаздиню,
а на істеричку..." темне Середньовіччя..."
Тож і не дуже дивно, що для непересічної нашої авторки світ поезії, і не лише він, став досить відомим аж надто рано. І її цікавили дальші й дальші межі, куди інші ще не заходили. А там, без усіх нас - інших - скажу вам, ще той холод і мовчанка, принаймні, внизу, - цим відчуттям завжди завершуються подібні розвідки.
І коли повертаєшся, нехай і не надовго, і не повністю, бо ж затягує, тоді й говориш, як є:
"Зараз би розказати — тільки слова холодні.
Тільки мовчу і тану, просякаю теплом.
Може хіба очима, може хіба долонями
все ж теплішою стану, стану не як було."
А вгору дуже непросто з відкритим поглядом у темінь, і так важко обернутися, сприйнявши те, що сприймати в юності ще не варто.
Подібне поетичне буття, з певною магією в долонях, спершу видається "прикольним", натхненним, здається, саме так ти досягаєш максимальної швидкості в розвитку. І попереду ніби все нові й нові обрії. І найчарівніше - досягнеться скоро, а минулий багаж виглядає дещо обтяжливим.
Можливо і з цієї причини були спершу видалені з ПМ найперші, найтонші поетичні спроби, ростки, відтак, в 2019 і остаточно все інше. За винятком оцього вірша, який хочеться зберегти на ПМ, принаймні, в цьому огляді.
Між тим, від славного минулого випадково залишилися ще 43 сторінки Веронічиних коментарів. Що теж вкрай вагомо розкривають і її дивне світобачення, і зростання протиріч, з якими ми всі стикаємося, і котрі намагаємося вирішити творчим шляхом.
"Зараз рости б угору, тільки зерно ще сонне.
Тільки любові коло розімкнулося в шлях.
Може хіба що серце, у якому потоне
Слово, гарячим стане.
Хай би, Господи, так."
І ось, як бачимо в цьому вірші, модерністичні заперечення майже потанули, залишилися особиста магія і продовжена традиція вже фундаментального українського бароко. Тобто, це вже основне, серйозне скерування. І в той же час чується, як крик про допомогу, і звертання в цьому вірші. Ніби в небеса, але ж той Господь, до якого ми безіменно звертаємося, хіба саме в небесах?
Тут можна було б ще поговорити про пошуки свіжих рим, і чим це зазвичай у всіх завершується. Вероніка вчасно зрозуміла цю проблематику, тому в цьому творі це не головне - важливе інше, не завершення, максимальне акцентування точною римою, а в певному римовому флері показати ту картину, яку кожен здатен побачити. Це добре магічне вміння, але надто вже небезпечні теми і їхній супровід, зустрічають нас на подібному шляху.
Та бажаємо нашій авторці якнайбільш цілющого світла і добра, - наша Вероніка Новікова цього всього дійсно заслуговує.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
