Та схрещують погляди вікна будинків й гармати
й виходять з вогню немовлята - то діти війни.
Їх роблять під вибухи мін на шкільному подвір'ї,
кують із болванок застряглих снарядів в пісках.
З лелек камуфляжних сталеве злітає пір’я
в Авдіївці, Щасті, Донецьку, Станиці, ПіскАх…
Їх роблять в негоду - весь час «Урагани» і «Гради» -
під ноти металу - в “Led Zeppelin” не чули таких.
Конвейер веде у підвал за невидимі ґрати -
там стіни намолені дужче за лики святих.
Їх роблять із Ань, з Тимофіїв, з Оксан і Олегів
тижневих, трирічних, школярок і випускників.
Діти війни стануть «друзі»? «брати»? «колеги»?
Усе буде нарізно окрім однакових снів.
18.02

я не сплю не першу зимову ніч
не тому що мерзну гаряча піч
світять просто в очі зі стелі зорі
в кого б не лежала я на плечі
голову пронизують сто мечів
і лірично ріжуть "I'm so sorry"
та єдина бо неважка рука
що тримає мов на гачку курка
крізь панельні сірі сирі квартали
обіймає чашку чи може гриф
кожен має власний приватний риф
розбиватись в скіпи минув причали
услухаюсь в вуличний пересвист
вітер з дахом згадують блюз і твіст
сніг сміється і від гарячки тане
мокре місто хмарами обросте
зрозумію зрештою все просте
сон сама покличу на білий танець.
30/01

Я навчусь не будити тебе уві сні
У засніжені ночі холодні й рясні,
Увіткнувшись губами у спину.
Я навчусь немісцевих зміїних вимов -
Зігрівати зупинені душу і кров,
Воскрешати з найглибшого спину.
Я навчусь малювати невинність лиця
І суворих законів Святого Отця,
Якщо стане міцною молитва.
Я навчусь забирати на себе твій біль
Випливати, як винесе юзом на міль.
Тільки швидше б скінчилася битва.
30/01

Серцепад, душезлет, долевій -
про "двохсотих" звітують новини.
Десь із кінчиків стомлених вій
накрапають дощами провини.
Танкобій, градотрус, вогнесій
із облич викарбовують лики.
По землі українській усій
з хлопчаків постають чоловІки.
Кулехрест, міношлях, руколам.
По життю зі скарбничок від кішок.
Довго груди пектимуть дворам
ті обірвані стигми їх ніжок.
31/01

Бог мастить снігом прісні скиби міст:
витягує хребта старенький міст,
рипить вдоволено.
На мапі знову повно білих плям:
в кого лопата - Кук і Магеллан,
собаки - олені.
Хто стежкою іде - канатоход,
і річка небу підставляє рот
бодай напитися.
Триває бал криштальної води,
киває в такт вальсОвої ходи
калини китиця.
5/02

Куди летять сполохані птахи?
Ні гнізд ні стріх: із вирію вернулись.
Уже не відчувають їх ваги
потрощені асфальти мертвих вулиць.
Місцевої прописки горобці
хто шкутильга, кому горіло пір'я.
Їм сниться зерня у важкій руці
господаря полеглого подвір'я.
Річки й озера лебедів несуть:
низ до гори - самі собі як труни.
Усю гірку і безнадійну суть
два солов'ї нанизують на струни.
Зчорнілий голуб, впертий сизокрил,
Літає між вогнів як поміж весен.
Рожевих лапок вицвілий акрил
нехованим мерцям обличчя хрестить
6.02

Це просто зима. І це просто сніги і морози.
Твоє ведмежа у берлозі-окопі сидить.
Пиши йому. Сотні листів. Як умієш. У прозі.
Усе, в що він вірить - листи і небесна блакить.
Пиши йому про інститут і дурну викладачку
- його генерали нехай червоніють в штабах -
і як рятувала з-під криги на річечці качку
- а він із вогню на собі командира дотяг.
Розказуй про музику. Так, щоб слова, наче ноти:
заграли в полях, заглушили фальшивий сигнал.
Твоє ведмежа зимувати пішло в мерзлі доти.
Там сняться йому: ти, весна, перемога, фінал.
11/02

Даже если весна - это только погоды прогноз,
прибавление черточек к черному столбику ртути,
ожидание тютчевских - майских, которые, гроз,
оживание клеточек мертвой природы, по сути...
Даже если весна - это просто ансамбль котов,
и грачей прилетевших картины за каждым окошком,
и врачей горевание: рано ходить босиком,
пока травка не клюнется в небо хотя бы немножко...
Даже если весна - это просто белее денек,
ночь короче, а, впрочем, куда содержательней зимней.
Ну а что: словно в сказке присядь на кривой пенек,
чтобы вслушаться в вечное, в то, что трепещут осины...
Даже если весна - это просто растаявший снег,
отражение мира в бессчетных зеркальных лужах...
...Если этой весной живет на Земле человек,
значит, есть и второй, тот, которому первый нужен.
19.02

Перша палата. Щойно із реанімації.
Зшили докупи цвіт української нації.
В другій важкі. Вчора були під Дебальцевим.
Їхнім кісткам треба багато кальцію.
В третій - праворуч - досі ще бій триває:
«Град» блокпости в кожному сні накриває.
Жвава четверта - їздять уже на візочках:
«Короп» колише місячного синочка.
П’ята зимує. Очі засліплюють бИнти.
Мати сидить. І матері хочеться вити.
В шостій медбрат бійцям роздає пігулки:
«Пийте, бо не пущу до сестер на гульки».
Сьому палату так і прозвали «Нікішине».
Хлопці бояться вогнів. Вікна щільно завішені.
Восьма пуста. Вчора лежало двійко:
Сорок було Івану і двадцять Андрійку.
13/02

Ты мог бы стать немножечко нежней
к часам моим бессчетным ожиданий.
Я не прошу до полночи свиданий,
лишь пару слов для серца, что важней.
Ты мог бы стать столпом моих тылов,
любим взамен до умопомраченья.
Я не прошу от мира отреченья,
лишь пару дней - отличнейший улов!
Ты мог бы стать отдушиной души,
глубин ее жемчужиной заветной.
Я не прошу нам близости запретной,
лишь пару смыслов этой тишины.
21.02

Я знала біль забитої ноги
чи сонцем обцілованої шкіри.
Тепер болить земля, де вороги
металом посягаються на віри.
Я знала, що пече, як сиплють сіль -
чи то на рану чи живцем у душу.
Тепер - пече нахабність їх зусиль
полити кров'ю українську сушу.
Я знала гіркоту на язиці
і в серці за приховану образу.
Тепер - гірчить за зброю у руці,
людське тепло її приціл одразу.
Не знала я ненАвисті лише
і силу гніву, і безмежність люті.
Тепер - як мантра пращурів кліше
"чужинців не прощати, не забути!"
24/01

Две чашки слов. Заварятся, погодь.
В молчании не меньше искушенья.
Заполним паузы малиновым вареньем -
Оно лекарство от любых погод.

Две чашки слов. Я выпить не боюсь.
На талии стеклянной греешь руки.
Ты как пришел? Не больше чем к подруге?
А скрещиваем взгляды, как в бою.

Две чашки слов. Пусть горло обожгут!
Пускай напомнят, как мы живы остро.
Завертится юлой квартирный остров,
Заслепит солнце - яркий абажур.

Две чашки слов. Мы дОпили до дна.
И, кажется, ты проиграл сраженье -
Хранит посуда наше отраженье.
А за окошком прячется зима.
22.11.14

Ветки дрожат от ветра,
фонарь дорожит теплом,
Шляпа из синего фетра
в полночь стоит под окном.

Не изменяя позы,
не согревая рук,
держит в охапке розы
с мелкой запиской «Друг».

Спят человечьи гнезда,
лампы задув в домах,
стоит неприлично поздно
Шляпа. Совсем одна.

… Утром разбудит лапа,
выйдут гулять морозным,
а на пороге – шляпа
и посиневшие розы.

22.11

Я все пам'ятиму прісно:
як плавала кача у пісні,
а ноги неслися туди,
де вже не боялись біди.

Я бачу всі ваші обличчя -
їм сірі граніти не личать -
вони принесли нам весну,
не бачивши жодного сну.

Ішли з прапорами і з "Слава!"
на чорних шоломів облави
і падали - вгору, на хмари,
цілуючи хрестики храмів.

Без страху до грат і до болю
Навчили нас вірити в волю,
Сміятись обабіч безодні.
R.I.P. Герої небесної сотні...

20.11.14

Вікна стоять заплющені,
Вулиць вужі сплелися.
Бачиш: міжнам'я вужчає
Разом з останнім листям.
Дощ програє у схованку,
Кава гірчить безсонням.
Сипляться в нОчі спомини
Стиглим насінням соняха.
Місто вмостилось в ліжко,
Місяць моргає хитрий,
Ллється в міжнам'я ніжність -
І дозволяє жити.
18.11.14

Світло летить крізь долоні,
вітер згубився в спідниці,
світ у осіннім полоні.
Вересню я - провідниця.
Жовтень карбує на листі
пальців холодні відбитки.
В сіро-панельному місті
парками жевріють злитки.
Із листопадного глека
Сіє на вулиці мжичка.
З осені йдеться легко.
Осінь - це теж чиясь звичка.
27.09.14

Проваллями тхне від «прикро».
Зубами замкнувши крики
Його видихаю риком.
Так прикро.
Так пррикро.
Так прррикро
Та правду грудей не вкрити:
(не вірити і корити)
Де вчора палац – корито.
Розбите.
Ррозбите
Рррозбите
Мечем, що кувала з орала,
Сирим і кривим, корявим
Шампанське відкОркувАла.
З кураре
З курраре
З куррраре
Отрута горить як ватра.
Де втрата, а де і варто –
На дні. І як ляже карта.
За завтра
За завтрра
За завтррра!
25.10.14

Спится не дольше 5ти,
пьется не меньше 3х.
Время не хочет идти,
скручивается в рог.

Правду на дне стекла
ищет, кто глуп и слаб -
истина там слегла
от вездесущих лап.

Выключив свет и день,
свечи или ночник,
вся обратилась в тень,
односекундный блик,

в точку в конце причин,
в еле заметный шрам,
слабость сильных мужчин,
белую зависть дам.

Вот бы найти пути
где каждый себе Бог...

Пьется не меньше пяти
Спится не дольше трех

7.03.14

Мелодія стихла. Не змовкла тоненька струна.
Врізається в ніч, як самотнє виття вовчиці.
«Чого вона хоче? Вона вже давно не одна.
Є той, хто цілує її у засмаглі ключиці».
Спинились маестро. Та досі ще грає тромбон.
Пронизують наскрізь тривожні його набати.
«Чого він мовчить? Може хтось стереже його сон?
Є та, для котрої він більше за друга чи брата?»
Скінчилися ноти. По пам'яті скрипка співа
Той плач, крізь квартали, йому осідає у серці.
«Чому вона пише? Між нас не одна є стіна.
Їх зводив не я. Не мені руйнувати усе це».
Пішов музикант, впав у смуток його клавесин.
Поклала на вулиці темінь свої чорні лапи
«Чи думав хоч раз він, яким може бути наш син?
Що нього заради умерти і жити могла би?».
Лиш тиша звучить, ці октави не візьме оркестр.
Не кварти чи квінти - складніша її каламуть.
«Чи знає вона, її погляд для мене як квест,
який не здолати, складніше іще – оминуть».
І слухають ночі: то рок, то синатрівський джаз.
Тонкий висить місяць, його хтось тримає на нитці.
«Чому», - вона думає, - «музика є, та немає в ній нас?»
«Чому», - дума він, - «пісня грає нам лиш поодинці?»
5.04.14

Я тричі заходжу в річку, вмиває одна водиця.
Мені не живеться ні в ньому, ні у собі не сидиться.
Вродилася вполовину: із крилами, та не птиця.
На сонце не вперше дивлюся, однаковий бачу захід.
Долоня в долоню - тулюся, а там повна жменя цвяхів.
На кожну невинну Марію, народжений в світі Захер.
Повітря вдихаю чисте, та в нім повне поле речень.
Колишніх моїх обіцянок, прикрих майбутніх зречень.
Ранків, що сивіють в дні, днів, що чорніють у вечір.
Свої обійняти коліна, покласти на них утому.
Скільки б не мала відмичок, та жодної, щоб додому.
Замість окличних речень, вкотре малюю кому,

08.04.14

Тонуть ноги в піску, шкіра - в солі, вина - в мені.
Правда не там де сила і не у вині.
Бачиш: сонце сідає, сходять міські вогні.

Враз зникають ворожки, торговці - курортна міль.
Правда, що найщиріший за всіх, це - біль.
Він у трюмах твоїх і юзом несе на міль.

Миють хвилі косу, сльози - очі, плітки - кістки.
Правда - "не вір, не бійся і не проси".
Море липневе бува неземної краси.

Хрестять чайки пісок, ти - своїх, я, ну звісно, тебе.
Правда живе десь вище: Кавказ - Тибет,
В тім, чого не було і навряд чи колись мине.


Липень 14

От і стрілись: Самітник й Заміжня
в перший день доленосної осені.
Ув очах загніздилася ніжність -
у її. А він більше й не просить.

Під ногами займалося листя,
розпрямляли мости хребти:
двоє йшли неймовірно близько -
на простягнутій далі руки.

А на вечір, як тую голубку
кільце на тоненькій лапці,
повертало обов’язком в муку,
він ще довго сидів на лавці.

Сніг ховав від очей сторонніх
їх, щасливих, сором, цілунки-
двом дорослим та безборонним
наче рибі пробили лунки.

Сіли в човен без курсу й весел
і пливуть, берега в тумані.
На горизонті вже березень
в нові шаленства манить.

Дощ із неба летить, провісник,
наскрізь пронизує стрілами.
Рідні долі: Заміжня й Самітник
Випадково - та пізно стрілися.
21.02.2013

Ти мої прочитаєш листи
та і спалиш із листям в осінь,
як в ту весну спалила мости.
Я кохаю. І цього досить.

У вікні вже не мій силует:
чужу тінь обіймаєш радо
і пронизуєш, мов стилет.
Я досі кохаю. Правда.

Поміж ваших важких слідів
третя пара ступа - лялькових.
Я теж хочу. І завжди хотів,
вже придумав героїв казкових.

П'ята осінь стоїть у дворах
П'ята осінь скидає листя
П'яту осінь бачимось в снах
П'ята осінь, а ти ще близько...

Мабуть, це мій останній лист,
притули на прощання губи.
Дим угору іде, попіл вниз -
по землі розкришились букви.
20.02.2013

Із Московського вниз, нешвидко - маршрутки кволі -
виривається серце геть, крізь але, додолу,
потрапляє в синю, глибоку, на диво некрижану,
буде ракам вологим цікаво - я не прожену.
Дніпровська вода - дарма, що брудна - як бальзам,
не дається ані реактивам ані сльозам.
Відпочинь моє серце там, рани гой, засинай,
та не рвися на берег, снився тобі той Кай.
Не давайся рибалкам, обвітреним морякам -
як рибини, серця в них тріпаються по рукам.
Чуєш, виють сирени з-під замкнутих темних кают?
Перелякані чайки вітрила брудні клюють.
Так річками дрейфуй, морями, впливай в океан –
де на дні шепотЯться: Тора, Біблія і Коран.
І тонни води навколо, як материнське нутро…
Де так хОроше, серце, мені вже давно не було.
8.11.2013

Ніч так сміється! Випадають зорі,
як старі зуби із гнилого рота.
У ночі чорна і брудна робота,
у неї вОвки підвивають в хорі.

Приходить ніч, як камінець на груди
ляга мені, потвора, лиже в носа,
як кіт, сама – колюча й боса,
волосся тхне, від шкіри віє грудень.

Так щодоби - незвана і огидна –
хапає серце у кулак, тИсне щосили,
і скільки б світла в дім не наносили,
її тут стільки – що й очей не видно.

І так говорить! Кров стає густіша.
Укутайся – там теж підстерігає:
у місті, лісі, в кожнім стеблі гаю
чатує ніч, у кожній ямі й ніші.

Я проганяла доки не змирилась.
Ніч звИла у мені своє кубельце,
я роздивляюся його у лупу-скельце,
закутавшись в її чорну перину.
23.07.2013

Стара русалка лілії збирає -
На ранок доньці уплете у коси,
А ту до ночі хвилями десь носить,
Від матері таємно з скель пірнає.
Стара русалка бачить кораблі,
За звичкою розпушує волосся,
Вслухається: в морях цих поголосно
Впізнає кожного із тисяч моряків.
А скільки їх покликала на дно -
По головам, як по бруківці, ходить!
Стара русалка стару пісню водить
Повільно й солодко, так, як було давно.
Шляхи тумАніють, погасли маяки
Під натиском русалчиної туги.
І сам Нептун котом шорошить вуха,
У риб порозпускались плавники.
Пішла у танець, вихиля хвоста,
І грім заграв, і скаче вітер хвилями,
Присіли кораблі на ватерлінію,
Дев’ятий вал скеле тики хита.
І плачуть і сміються моряки -
Від цього море терпке і солоне,
А ще гаряче, доки не схолоне
Тепло, що їм махала вслід, руки.
Втомилася. Затихли враз шторми.
Збирає лілії стара русалка.
А моряків уже цілують палко
Дружини, що прибігли у порти.
21.04. 2013

0.5
Це було якесь напівжиття.
На півставки.
Нуль п'ять.
Півставки математички в сусідньому селі
Півставки дому – навпіл із сестрою
Півставки сексу із чужим коханцем
Півставки серця - все (що залишилось після Нього)
І у таких собі літніх напівсутніках
У напівзаскленій веранді
Вона запалювала півсвічки
Наливала півкелиха
Напівприлягала у крісло
І на половині сигарети
Напівзасинаючи починала мріяти
Про
Пів сонця на вечірній ковдрі моря
Пів’яблука – з його рук
Півночі для сну
Та найбільше їй хотілося –
Півліжка у домі - колиски.
Стати хоча б напівбатьком,
Словом, матір'ю-одиначкою.
І коли вона врешті-решт завагітніла
І лікар радісно повідомив: у вас двійня!
Тільки не це, закричала вона.
Тільки не це. І заплакала одним оком.
Травень 2013

ЗавждИ у сукні і завждИ в намисті,
Під шпильками її хрумтіло листя
І ще - ім’я. Здається, звали Христя.

Воно так, може, кликать не годиться,
Бо не школярка і не молодиця,
Та як сміється, як же веселиться!

Буває, сяде в парку попід липи -
Чи то у січні діло чи у липні -
А люд неначе до лампадки липне.

Колись я, каже, танцювала танго,
На островах шукала стиглі манго,
За мене бились і чини і ранги.

Колись, шепоче, мала я коханців
Гарячих, наче вранішні бухАнці,
Тонкі, як в піаністів, мали пальці.

Колись, лукаво, я була красива,
І де мене краса та не носила!
Чи від спокуси відірватись сила?

Колись, мрійливо, сцена аж горіла!
І всі до мене мали якесь діло.
Чаклункою була над своїм тілом.

Колись, це правда(!), рік жила у горах,
Стрибала в океан в індійськім Гоа,
Носила сарі різнокольорові.

Колись, скривилась, плаче у серветку,
Кохання проміняла на балетки…
І як тоді хотілося у Лету.

І так, бува, говорить, йдуть години,
Глядачки забувають про родини,
Все слухають ту сповідь давнини.

А вдома мовчки сяде, мне намисто.
І чує: уже скоро, уже близько.
Відчинить вікна й дивиться на місто.
31.01. 13

Анно, нащо? Анно, навіщо?
Сніг жбурляється, вітер свище.
Розгорається попелище.
Розгортається плащ.
Анно, з ким ти? Анно, кому ти?
Віддалася в хвилину скрути.
Де сховатися від отрути?
Як спокусу спокути?
Анно, хто ти? Анно, тобі хто?
Пішки йти чи в кареті їхать?
І чи варте кохання те нігтя?
І зносилась, як віхоть.
Анно, як ти? Анно, яка ти?
Хіба ж Вронським тебе налякати?
Ти належна дружина і мати.
Красу б твою мати.
Анно, що це? Анно, кому ці?
Мруть ваги від вагання унцій,
Зупиняється серце від стронцію,
Потяг на станції.
Анно, де ти? Анно, куди ти?
Маму кличуть заспані діти,
Їм могла б, попри все, радіти,
Та куди себе діти.
Анно, чином яким? Яким чином?
Не пробачать тобі цей вчинок.
І з оцінками кожний – вчитель.
Вийти б й вити.
Анно, далі, як бути далі?
В чоловіка – чини і медалі.
Де знайти гальмівні педалі
в ралі моралі?
Анно, хто? Анно, де? Анно, Анно!
Потяг поруч. Сніг з неба, як манна.
Ця безвихідь мине оманна.
Анно! Стій! Анно! Анно!.
14.01.2013

Старий виникав у дворі до світанку,
Кашляв, мостився на вогку ще лавку,
Тютюн діставав і крутив цигарку,

Запалював кінчик. Займалося два.
Коли хто і бачив – казали: дива! -
Міцна самокрутка і сонця глава.

Він мав різкі скули, з тавром чоловічим
Обличчя - у шрамах текстурних, що личать,
І погляд такий, який носять у січні.

Все це - за щоденники і літописців -
Тримало в секреті його таємниці:
Хто-де-коли і як довго у місті.

Ні дальні містяни, ні ближні сусіди
Не пам’ятали, мов вимерли свідки,
Відколи цигаркою вранці він світить.

Обвітрена шкіра - моряк був нівроку!
Такий і без компасу в мряці дорогу
Знайде, без курсу. Без нього - ні кроку.

Міцні, дужі руки - чи був будівельник?
Чи звів добру сотню будинків і вельми
Його цінували, тепер – рак легенів.

Прищуриться хитро: таки був альфонсом!
Спідниця, як дах, захищала від сонця,
А він їй у каву домішував стронцій.

Він завжди тримав у кишені цукерки
Малечі. Міцним тютюном з табакерки
Пахли вони. Немісцеві і терпкі.

Він завжди тримав для дорослих поради
Старечо-доречні, незвично-принадні,
Сміливі, як перші в рядах на параді

Та ранком одним на тій лавці - нікого.
І сонце ледь тліє, не світить в дорогу.
Цигарки нема. І немає Старого.
27.01.2013

Пустий перон, старенька електричка тихенько кашля в сірі мокрі шпали.
Як пізній сонях – майже без насіння – вагон без люду та й останні спали.
Ти їхав в дим. І маревні красуні тобі в повітрі поцілунки слали.

Легкий рюкзак туриста без амбіцій, людина-равлик, частий гість вокзалів.
Тобі тут раді: стрілки на годиннику хвилини перекочують – впізнали!
І пси місцеві не за ковбасу, а спільний біль, тоді у ніс лизали.

Без мап і схем з квитками на сьогодні вагон у завтра відвезе нічним.
Не важко, мабуть, бути безтурботнім, коли нічий й ризикувати нічИм.
Та кошеня, хоч і без кігтів поки, в душі живе і іноді нявчить.

А завтра що? Нові міста і села, конверти хат,чужа рідня і харч
Або ліси – туманні і далекі та непроглядне густотиння хащ,
Там лиш вогонь і навички прадавні дозволять врятуватися від пащ.

Яким маршрутом підуть твої ноги сполохувати густоту ворон?
Ніщо не треба: стЕжки і дороги – коштовніші оздоблених корон
Зупинка. Сірим ранком чемно тобі на східцях присвітив перон.
17.01.2013

Перед тим, як почнеш рахувать у чужих борги
залізать у тісні круги,
бачить: одні вороги,

перед тим, як сказать "прощай" у своїй родині,
"ні" - в животі дитині,
"ти - мрець", ще живій людині,

перед тим, як забуть шелест чесних грошей,
не забрать, а покласти в кошик,
переплутать погане з хорошим,

перед тим, як пустить всі мости в попіл й дим,
йти в супутники хто зна з ким,
перед тим - мусив й мав - перед тим...
7.12.0212

асфальт випромінює втому -

сонце до кістки вилизало.

тіні з роботи додому,

а ти - через чорний вилізла.

асфальт випромінює пекло:

м'яка пластилінова маса.

на кухнях сміються і тепло,

ти - виповзла з тої пастки.

асфальт випромінює завтра -

тільки б за ніч охолонуть!

плентає місяць на варту

блідий, як антична колона.

асфальт випромінює серце,

під п'ятами б'ється босими.

ти вижила. він ще сердиться

й сумує за довгими косами.
21.06.2013

То сніг лише улітку недоречний.
Узимку - дощ.
І ти - мені. Не родич, не нарЕчений.
То хто ж ти? Хто ж?
То білий фрак в мазут не варто.
Робу - на бал.
Тебе - мені. Ти - джокер, а не карта
Дев’ятий вал.
То квітів наче не дарують в свята по два
І ми - не пара.
Я при живому, немов вдова.
Іди. Пора.
2013

Третя до банкомату, десята у постелі, остання у списку життєвих пріоритетів.
А пам’ятаєш, як в липні липкому старі - із підземки - художники з нас малювали портрети?
Брали сміхом і бутербродами, повертали срібло й монети.

Сьома на вранішню, двадцята у телефоні, четверта в графі дантиста.
А пам’ятаєш, той жовтий жовтень, як продавці з Андріївського нам дарували намисто?
І так мало було повітря і мало простору і вперше нестерпно близько.

Перша зраджена, дванадцятий поверх, два вікна на майданчик дитячий.
А пам’ятаєш, той лютий лютий дражнили чаєм і паром гарячим?
І він, короткий, так довго сніжив на квартири й покинуті дачі.
Шостий вірш, п’ята ранку дев’яте дивне життя у кішки.
А пам’ятаєш, той травень й трави, кидали авта, ходили пішки
Чаї китайські, сопілки з глини, равлики й ріжки...
Чи пам’ятаєш, бодай, хоч трішки?
6.02.2013

Нас завжди було більше, аніж два.
Не він тут винен. Винна не вона –
жорсткі, прямолінійні дзеркала.

Що я там бачу, головне – кого!
Вони кричали: не чіпай чужого,
не треба, дівчинко, торкатись не твого.

Вони сміялись і ділили нас,
уже розділених мораллю людських мас
у грі із правилом, де треба брати пас.

Вони кидали в очі нам себе:
тіла отут, а душі там шкребе
та кішка і ще довго не підЕ.

Вони все бачили і пристрасті вогні
сліпили свідків, сходили вогкі
краплини на чолі у них і нас, і на вікні.

Вони дражнили більше, ніж язик:
усе, як є, та бачити не звик
нас двох у рамці. Був портрет і зник.

Вони й тепер спокою не дають. Бува
на себе гляну, а там – ми. Дива!
А швидше – моя хвора голова.
01.02.2013

хоча б вихопить тінь твою хоча б слід
на вогких простирадлах колись інші люди
на перехресті від старості світлофор осліп
на перехресті нашім хтось напаскудив
точить мою серцевину грудний черв’ячок
рік неврожаю ніхто не підкинув добрив
де ти мій садівник? вже засушив черенок
до колекції «ці не чинили спротив»?
так навмання шукають в туман маяки
ті кораблі що затонули вік тому
може ще світиш? то хоч разок маякни
я обіцяю мовчати про це нікому
23.04. 2013

і не рибка і не золота - не лови мене.

ти вулкан: накриває липкою лава лавиною.

я не ціла твоя і не чверть і не половина.

що тобі до моєї мене? чим я винна?

як крізь пальці вода, я крізь дні твої протікаю.

ні, не горда, але й не Герда твоєму Каю,

з того що - що ім'я у зубах стискаю.

я твій Крішна грішний, але не каюсь.

це не довше триватиме аніж отут і зараз.

це не букет, не квітка, якась первородна зав'язь

рухи соків, секретна секреція залоз.

не чіпай не твою мене. облишай і зась!
14.06.2013

І
ти народився під сузір’ям лева,
мовчиш, як риба.
я народилася рибою,
сильна, як лев.
в обох прогинаються спини -
об лати залізні
сточив Купідон не одну сотню стріл.
я вдихаю повітря шестиранкове,
пар зеленого чаю.
ти видихаєш причетність до цього,
ментоловий дим.
і тільки річка, та, де по черзі ходимо
мовчки знизує берегами
і тоді у місті починається повінь.
ІІ
ти носиш сині джинси і срібний хрестик,
я вишиваю хрестиком твої сині очі - сина.
торішні дощі повернулися разом із вереснем,
та зустрічати зливу ніхто не вийшов.
ти заховався під затишну парасолю,
я ще не обсохла відтоді і навіть не помічаю,
дерев, що ховали нас від самих нас,
як знизують жовтим гіллям мовчки,
плачуть листям.
і тоді у місті починається осінь.

Морок. Й морока мене огортає –
теж із його когорти.
Грогу горнятко. Грім. І гора
місяць тримає за рога.

Регіт з регат. І за горизонт
закоханих курс, кирпатих
Компас веде від буденних гризот,
трикутник вгорі картатий.

Грає десь реґі, гарчить гроза,
гравій у ноги шкребеться.
В нього повільно душа вгрузає,
в нім серце гаряче б`ється .
22.04. 2013

Знов дощить. Зима плаксива, наче дівчинка в 15ть.
І заснуть мені не сила, та ще тяжче - прокидатись.
А ще тяжче - забуватись.
А ще тяжче - забувати.
На шибках лежать краплини, як піддослід лаборанта.
Лік триває на години, я тікаю в лабіринти.
Я розплескуюся в пінти.
Я розщеплююсь на кванти.
Ніч на дворі, ніч в кімнаті, ніч ночує в мене в ліжку.
Заморилася з дороги - певно йшла далеко й пішки.
Їй віддам свою подушку.
Їй поправлю ковдру ніжно.
За годину ранок прийде із рингтоном «КукурІку»
Через дірку у кишені розгубив й надії, й втіху
Спробую зашити тихо
Спробую почати віху.
27.12.2012

Я в цім повітрі вгрузла, як в багні,
Коли ідеш на маревні вогні,
А замість світла відблиски одні.

Я в цьому місті сплю, як у гостЯх,
Коли тамуєш підсвідомі страхи,
А замість пір’я у подушці цвяхи.

Я в це кохання влипла, як у мед,
Коли ні крок назад ні уперед,
А замість маршу голоси торпед.

Я у це тіло жмуся, як в шкарлупу,
Коли кружляє яструбина купа,
Замість очей мов дивляться у лупу.

Я в цім житті гуляю, наче в лісі,
Коли блукаєш на одному місці,
А замість плачу витікають пісні.
9.12.12

Грім гримів та й полишив небо. Розревлося: з грози - у мжичку.
Я ще вчуся жити без тебе, та, однак, лише щастя зичу.
Чи ж не знали ті хмари в зорях, що шторми викликають звичку?

Влігся ранок на трави пожовклі. Покотив нишком сльози росою.
Я ще вчуся жити без тебе, та навряд чи зумію сестрою.
Чи ж не знали світанки, що осінь неодмінно прийде за весною?

Мружить очі утомлений день, сонцю промені чеше останні.
Я ще вчуся жити без тебе, та хіба мені сил настане.
Чи ж не знала доба, що на вечір те світило небесне розтане?

Ніч прийшла й заглядає у вікна, причепила Місяць на груди.
Я ще вчуся жити без тебе, та у серце вселився грудень.
Чи ж не знала тЕмінь і мряка, що колись її світло розбудить?
28.01.2013

Мами парами йдуть до школи, дітей ведуть.
У Діани крива косичка і м'ята блузка.
У Матвія стирчить сорочка, згубився ґудзик.
І не айстри, а кров запеклу, в руках несуть.

Мама дівчинки синьоока і молода.
Мама хлопця ховає в пазусі семимісячне.
І обидві руді як листя, як хутро лисяче.
Видивляються наскрізь. Так мацає світ сліпота.

Не фігури, а зліпки горя, печалі, втрат.
Не обличчя - стражденні лики на них святі.
Мами парами йдуть - не звикли йти в самоті.
Мами парами йдуть і вигадують казку про тат.

1.09.14

Бог вранці прокинувся. Хмари підбив рукою:
"Нічого не вдію, нікого не заспокою.
Їх душі осядуть тихенько, в небесні перини.
Вони не причетні до злого, ні в чому не винні".

Літак розколовся, як стиглий волоський горіх.
"Як міг, я благав, загасити вогонь не зміг.
За мить вони схудли до грама - двадцять одного.
Ідуть на"chek in" до Петра, не питають дорогу".

У відра збирають їх діти дощі і туман.
"Це скільки вони оминули образ і оман,
Це скільки не вивчили болю, даремних слів,
Це скільки не подивилися віщих снів"

Бува, літаки піднімаються в їхню даль:
"Жінки розплітають коси, скидають вуаль.
Вдягають найкращі зорі, хоч видно те ніц.
І водить дарма радари цейбічна міць"

Небо, як вОди, свій вхід відкриває для всіх.
"Плачуть внизу, а сюди долітає лиш сміх.
Не треба печаль, ні до чого стареча утома.
Вони тут щасливі. Вони прилетіли додому"

5.08
Десь у небі між Віднем і Києвом

І аби повернутись до справжнього
Бо не може ж війна бути справжньою
Я іду в торговельний центр
Де готують салати на смак
Із креветками мій улюблений
Італійський із білим соусом
Тільки замість солодкого кислого
Відчуваю солоний метал
Це смак крові пробитих легенів
Або крові що капає з скроні
Або крові з розірваних м'язів
Або крові з відірваних ніг
Я тікаю з торгового центру
і купую квитки у далеко
Десь на захід а краще на море
Заховати від себе війну
І під пальмами сонцем зігрітими
Всі пірнають у синє мереживо
Виринають розплющують очі
Ноги сковує неміч і жах
Море стало густим і червоним
Ніби в нього відкрилися рани
Десь на дні від французьких містралей
кровоточить аорта й болить
Тягнуть руки до круга й жилетів
Із масковскім такім акцентом
Рятувальні хапають канати
Їх кидають з екранів лайфньюз
Я тікаю з піщаного пляжу
В жовте жито із присмаком маку
Загортаюсь в колючі стернини
З небом бути один на один
Бачу поруч маленький ведмедик
Його стиснула міцно ручка
Тільки ручка а поруч тіло
Тільки інше але без ніг
Різні мови до мене говорять
Їм теж колеться жито липневе
Вони хочуть поїсти хліба
Не усім рознесли обід
Він ще падає вже підгорілий
Вслід за кріслами і паспортами
Вслід за завтрашнім стиглим сонцем
Що чекало в Куала-Лумпур
...Я не знаю куди іще бігти
Скільки небу поставити свІчок
Щоб горіли внизу щоб Він бачив
Є живі яким хочеться жить.
23.07.14

Черные плиссировки, челки, носы в веснушках -
точно мои дворовые, родом из детства подружки.
Носят котят в охапку, чертополох в икебаны.
...Только мелькают тропки, трассы и автобаны,

только теперь величают : "Здравствуйте" или "тетя",
"Можно_померять_кольца?" "Это_вы_только_с_работы?"
И не зовут на праздник, на дни рожденья кукол.
Больше не хулиганят ранним в окошко стуком.

Те же задорные лица, пляшут на щечках ямки.
Правда, зовут иначе: Софийки или Зорянки.
Хочется к черту шпильки, сесть возле них у лужи
и до темна заиграться, напрочь забыв про ужин.

Знать про войну из книжек или рассказов деда,
чтобы слова чужие: "град", "террорист", "торпеда".
Плюшевых гладить мишек, им покупать микстуры,
чтобы предел печалей - тройка по физкультуре.

Чтобы друзья подружек - Сашки, Сережки, Коли
только за мяч подравшись, знали про чувство боли.
Чтобы "стрельба" в войнушках шла в дворовых пределах,
луки, рогатки - трофеи; границы - писались мелом.

Ночи бегут, мелькают черные детские пятки,
мальчики наши пропали, но мы не играли в прятки.
Срочно расти перестали: кто в девятнадцать, кто в тридцать,
но не исчезли ямки на мраморных, серых лицах.

Двор опустел. Забрали мамы чумазых деток.
Слишком горячее солнце светит нам этим летом.
16.07.14

Політ тривав. Тремтіли крила.
Птахи боялися біди.
В дворі сусідськім мати вила,
Несли свяченої води.

Птахи тікали з того пекла.
Їм пір'я смалене пекло.
Кришилася з будинків цегла,
Лягали зморшки на чоло.

Як блискавка злітає, легко-
Вогонь зійшов з кривавих рук.
Ревла над згарищем лелека,
Ридав столітній сивий крук.

Скільки не мріяли у хмарах -
Такий не бачили політ.
По нім співатимуть у храмах,
По нім збиратимуть обід

Як склали разом сорок девять
Пар крил, ще й сонця не було.
В дворі сусідськім мати вила
І небо цілий день гуло.

Чорне 14.06.14.

Нацгвардійцям


«Вже завтра буде літо, ну а поки
мигтять вогні та камуфляжні лиця.
Як там удома? Наливає боки
посаджена на осінь полуниця?

Тут теж бува: червоне на зеленім
вмить проступає й без веління сонця.
Скажи малятам: татко привезе їм
гостинців, хай стрічають у віконця.

Нам теж приносять ті, кого не звали,
і топчуть землю у взутті брудному.
Такого не покажуть кінозали
я розкажу, як повернусь додому.

Ми стали забобонні до зозулі.
а ще глухі: не чуєм всього ліку...
Чи встигнемо з тобою хоч півкулі
об’їхати, чи вистачить нам віку?

Піщані мури ліпимо до купи,
як у дитинстві, тільки справжня зброя.
Батькам - привіт: їм вуликів докупим
до пасіки, палац зведем для рою.

Тут голосно частіше серед ночі,
не в полудень пече, а на світанку.
Скажи моїм, щоб знали, як я хочу
в суботу традиційно на рибалку.

Новини брешуть: ці прямі ефіри
знімають ті, хто тільки вчора з клІток.»

PS «… червону полуницю і зефіру.
Ще він хотів, щоб завтра було літо».
31.05.14

Сірі відстані, наче сни недоспані, переслідують нас.
Прокидаєшся і нікого: ні у профіль ні у анфас.
На годиннику загадково посміхається час.

Ти гадаєш: ця випадковість – черговий персональний урок.
У кишеню – дві сотні, в рота – м`ятну, у вуха – рок.
Східцями вниз упевнений крок.

Люди повз носять гарні обличчя і речі.
Зранку місять думки: де поїсти удень, з ким у ліжко на вечір.
Ти ідеш і сідає життя на плечі.
До зупинки – 12 будинків, дві пісні «Спліна».
Із бігмордів артистів, попів і політиків котиться слина.
Її змиє двірник місцевий чи злива.

Твій автобус - як всі колишні - лишає лиш слід.
Через них повітря в легенях крихке і непевне як лід.
Наче перший у птаха політ.

І нарешті притиснувши носа до чорного скла від пилу,
Розумієш: не хочеш ні випадкових ні пропозицій тилу.
Маєш нову віру і нову силу.
30.11.2012

І коли це усе врешті-решт починає снитися
з усіма морями, стежками, каменями, балконом -
мусиш в стіни ночами - кулаками і лобом - битися,
щоби днями при всіх, головно – тобі, ви даватися геть собою.

Це не звично й не зручно у часі - години пів
кожен ранок: ліпити, клеїти, зв'язувати, прибивати
десь під ніс собі посмішку, услухаючись у хрипких півнів,
перед тим, як бодай подумать, усі словники перебрати.

Бо на щО це мені, а тим паче тобі, а тим паче тим паче нам
тут - де сонце на відстані, долоні розхристані, долі наповнені,
я лишила той відчай нічний, не тутешнім, чутливим вітрам,
десь на березі, в гальці ще теплій спить і чекає води із солоної повені.
19.11.2012

Анюта мовчить кілька місяців: біль
надто великий його проковтнути,
вранці штовхається наче "А ну, ти
жива ще?" - щоками зсипається сіль.

У горлі сидить як диспетчерський пульт:
все під руками і мозок і серце,
їх фарширує, притрушує перцем,
із себе виточує ідола культ.

Нахабний і сильний - як всі її екс -
ставить синці під очима і втому.
...Аня летіла б до нього додому
пекти пиріжки і лимонний кекс.

Носила б дітей йому в пазусі - як
білі лелеки - із ним у дві краплі,
навпіл ділила би яблука й трабли,
сміялася б щиро, дзвінкіше пияк...

А замість - зубами стискає язик:
не закричати і біль не впустити -
все, що із нею лишилося жити,
і все, що він їм дарувати вже звик.
10.01.14
(c)

Осенить. Від дощів не сховатись.
Хмари всмоктують неба блакить.
Годі, чуєш ти, годі сахатись –
зупинись біля мене на мить.
Випадковий, сумний подорожній...
Я тебе не чекала теж,
йшла з торбиною днів порожніх
в горизонти світів і безмежжь.
Дощ вкриває своїм лататтям,
з душі капає, мокра вщент.
Біля тебе, як біля багаття,
висихають печаль і щем.
Листя стелить тобі стежини,
у твій вирій птахи летять.
Чи назвеш ти мене "дружина"?
Чи візьмешся серце латать?
Десь ти ходиш, осіння злива
роздивитись тебе не дає.
розчахнула блискавка сливу.
грім сміється і вітер дме.
15.09.2013

Ближе к зиме собираются в пары два сапога.
Кухня – пристань горячих: сплетен, чая и пирога.
Тычется в шарф потеплее нос и в носок – нога.

Ближе к зиме не сыщется птиц, окромя воронья.
Отчетливей контуры правды на карте вранья.
Труднее кричать во след и просыпаться с ранья.

Ближе к зиме в почете парное, цветочный мед.
Тот, кто июнем жарким рожден – изумлен и неймет
Как дышится в снег, как скользок предательски лед.

Ближе к зиме тяжелеет хаки, важней прятать след.
Вовремя клетку сменить на уютный клетчатый плед,
Чтоб обмануть и себя и ту бледную snow-lady.

Ближе к зиме не будет чем норд или я сейчас.
Костерок полыхал, встретил ветер и вот, погас.
Ближе к зиме в дефиците все, взять хотя бы вот нас.

06.10.13

У Бога у теплій пазусі, в кишенях міста великого
жили:
я,
лате,
збірка "Бродського" -
жили і тебе не кликали.
Я любила зелені:
шпалери,
горошок,
троянди
із медом квітковим чаї на літній вечірній веранді.
Лате полюбляло:
тепло –
(з головою куталось в пінку)
апельсиновий джем на тостах,
сіль на коричневих грінках.
Бродський любив, звісно, США,
тонкий гумор і влучні рими,
з ним осіннім блукали містом, як утомлені пілігрими.
Ти п"єш чорний гіркий еспресо.
"Бродський? Знаю, політик лисий"
у вогких тонкошкірих альбомах сушиш текстурне листя.
Бродський часом на мене лається,
який з нього, мовляв , супутник.
"Ну хіба повезе нас у Штати, тоді вийде, може, щось путнє"
А лате не сказало ні слова. Почало загадково гірчити.
Я,
лате,
збірка "Бродського",
ти.
І нІчого більше лічити.
10.04.13

Куди іти? Куди і ти?
Виблискує метал обручки
так несподівано. І рвучко
вітри розхитують сади.

Втомилась грітися сама.
Зачинені всі вікна – віє,
і віддається, як повія,
старому місту ця зима.

Асфальт довірливо сірить
і грудню підставляє груди.
Не бачила ще стільки бруду
як за одну сторічну мить.

А сонце вчора утекло
цнотливе, як самопожертва.
Метелик, наче ти, уперто
крильми вмерзається у скло.

Хоч би на завтра випав сніг,
прикрив сліди, щоб не шукала.
Колись і я тебе не знала,
Колись і ти кохати міг.

01.10.13

Там, де сонце стрибає над затяжним горизонтом,
наче грає у гольф і ніяк не пірне у лунку –
там сміялися лунко
і не по нотах.

Там, де кроки важкі стихають рАзом із містом,
для дихання треба дещо міцніше за кисень,
місяць як лампа висне,
шукає місце.

Там, де приходить ніч, розбиває на небі намет,
інкрустує зірками - певно читатиме знову -
в неї солодка, тягуча мова,
як чорний мед.

Там, де хвилі вмивають свіжо, мов після хрещення,
й каміння летить над водою, летить, не тоне -
нам не потрібні тонни:
слова і речення.
09.07.2013

забери мене звідси, вирви!
у далекий пташиний вирій,
нору теплу й глибоку вирий.
я повірю.

затули мені те, що терпко,
те, що більше і дня не стерплю,
те, що спокій змело і стерло,
що як стЕрні.

замоли мені гріх і провини,
розкажи про Париж і про вина,
про підшкірну любов первинну,
як і війни.

залишИ мені вічне і варте,
безсонною вірною вартою
стережи ці скарби і товари ти,
став тавро.

замани мене в те, що звуть "рай"
в горизонти, за небокрай...
завітай у мій світ, не край
викрадай!
серпень 2013

Лінії на руці зносилися, майже не видимі

ті перехрестя наші, на пам’ять вузлики.

Певно писали так сяк їх, по водах вилами,

тісно і липко серцю в грудному вулику.

Малюй не малюй своє, а знайдуться малевичі,

в чорний квадрат засмугують брудними пальцями.

Лінії стерлися вщент, байдуже - леви чи

діви були, стиснуті, зрештою, в коло п’яльцями.

Долоні холодні без візерунків - дихай не дихай,

чисті листи біліють, мабуть, також від морозу.

Жити чужими віршами, знаю, не вхід і не вихід

та що, коли власне життя - проза, проза і проза.
5.06.2013

дівчинко-білі-панчохи-білі-бантИ,
давай-но мінятись ролями: "я" та на "ти"
бачиш, зносилася, ріжуть червоні бинти.
там, у житті, ні ляльок, ні бузкових чаїв,
замість бабаїв чатують печалі і відчай,
можна, хоч маму твою позичу –
нікому коси плести, прасувати спідницю.
дівчата у сім чи десять легкі, як птиці...
небо висить, а торкнутись не можу, й не сниться
дай хоч портфель понесу, хоч пахучий букет,
вчитимуть жити - не вір, застарілий макет.
правда - це кола Данте, шекспірівський Макбет
мабуть, не слухай. синці, як чужі, не болять,
ще будуть свої асфальти, свої поля...
йде дощ і дзвінок, так собі, ковиляє...

1.09.2013