Мелодія стихла. Не змовкла тоненька струна.
Врізається в ніч, як самотнє виття вовчиці.
«Чого вона хоче? Вона вже давно не одна.
Є той, хто цілує її у засмаглі ключиці».
Спинились маестро. Та досі ще грає тромбон.
Пронизують наскрізь тривожні його набати.
«Чого він мовчить? Може хтось стереже його сон?
Є та, для котрої він більше за друга чи брата?»
Скінчилися ноти. По пам'яті скрипка співа
Той плач, крізь квартали, йому осідає у серці.
«Чому вона пише? Між нас не одна є стіна.
Їх зводив не я. Не мені руйнувати усе це».
Пішов музикант, впав у смуток його клавесин.
Поклала на вулиці темінь свої чорні лапи
«Чи думав хоч раз він, яким може бути наш син?
Що нього заради умерти і жити могла би?».
Лиш тиша звучить, ці октави не візьме оркестр.
Не кварти чи квінти - складніша її каламуть.
«Чи знає вона, її погляд для мене як квест,
який не здолати, складніше іще – оминуть».
І слухають ночі: то рок, то синатрівський джаз.
Тонкий висить місяць, його хтось тримає на нитці.
«Чому», - вона думає, - «музика є, та немає в ній нас?»
«Чому», - дума він, - «пісня грає нам лиш поодинці?»
5.04.14