ЗавждИ у сукні і завждИ в намисті,
Під шпильками її хрумтіло листя
І ще - ім’я. Здається, звали Христя.

Воно так, може, кликать не годиться,
Бо не школярка і не молодиця,
Та як сміється, як же веселиться!

Буває, сяде в парку попід липи -
Чи то у січні діло чи у липні -
А люд неначе до лампадки липне.

Колись я, каже, танцювала танго,
На островах шукала стиглі манго,
За мене бились і чини і ранги.

Колись, шепоче, мала я коханців
Гарячих, наче вранішні бухАнці,
Тонкі, як в піаністів, мали пальці.

Колись, лукаво, я була красива,
І де мене краса та не носила!
Чи від спокуси відірватись сила?

Колись, мрійливо, сцена аж горіла!
І всі до мене мали якесь діло.
Чаклункою була над своїм тілом.

Колись, це правда(!), рік жила у горах,
Стрибала в океан в індійськім Гоа,
Носила сарі різнокольорові.

Колись, скривилась, плаче у серветку,
Кохання проміняла на балетки…
І як тоді хотілося у Лету.

І так, бува, говорить, йдуть години,
Глядачки забувають про родини,
Все слухають ту сповідь давнини.

А вдома мовчки сяде, мне намисто.
І чує: уже скоро, уже близько.
Відчинить вікна й дивиться на місто.
31.01. 13