Соломія вивчає етнічну музику,
Грає у містячковому оркестрі, підспівує в церковному хорі.
Числиться диригенту коханкою, в народі - музою,
Та люди, як свічку тримають, культурно сказати, говорять.
Соломія танцює топлес в місцевому клубі.
Чоловіки дарують їй гроші і витріщаються, псевдоінтелігенти.
Диригент каже: "Мія, які ж в тебе груди і губи!"
Та ну його на х...й, того диригента!

Соломія сидить на дієті, не відвідує в концерт-холах буфети,
У відділенні для смичка зберігає пляшечку віскі,
Ішні артисти сміються із раціону та марафету,
Та ну їх на х...й, такі дієти! Та ну їх на х...й, таких артистів!

Соломія любить науку і техніку,
Вивчає фактор прогрессу й особливості власної раси,
Ігнорує курилку, не бавиться брехнями,
Бо в курилках сидять одні скалолази.
Соломія слухає шнітке й Бетховена
Кохається втрьох з темношкірими Люком й Патрицієй,
Остання бере з неї гроші, бо в справі своїй підкована,
Та ну їх на х...й, такі приколи! Та ну їх на х...й, такі інвестиції!

Соломія вивчає етнічну музику,
Грає у містячковому оркестрі, оформлює польську візу,
Днями, до неї раптово приїхала тітка із Суздалі,
Та ну його... Соломія не любить сюрпризи.
Одна була в неї біда, специфічна примара,
Іноді важко спіймати за хвіст наснагу,
Та Соломію давно вже таке не парить,
У неї є власний спосіб: та ну його.....

Коли такий теплий день, й не береш на себе занадто багато,
І гуляючі вулицями іноземці, підіймаючи великі пальці, кричать тобі:"Фенш!",
Поки ти збудувала свою власну смерекову хату,
Зрозуміла, що більше самій собі не належиш.
Професійна мова, знаєш, вміння кого завгодно задобрити,
І щоразу, головне - не довести до танців навкруги весільного караваю.
Я давно й відчайдушно плутаюсь поміж імен і між мордами,
Та я вигрібу, повір мені, милий, вигрібу! Я все життя й не таке вигрібаю.
Я вигрібу, стрибно до літаку, залита сльозами щастя,
І щоб ти, поспішаючи, запізнився і зустрів мене десь на бориспільській трасі,
В центрі усіх нерухомих, на одній із джайнізмських свастик,
Позабувши кордони у даті і часі,
Щоб тримав мою руку і шепотів мені:"Кася! Кася!"
І тонув у процесі і взаємній насназі.

Я куштувала наркотики і лягала у ліжко з десятками тих, кого не кохала,
Я і завтра буду сидіти десь у винному регіоні з одним з тих, хто на все життя.
Пристрасть, вона, наче гасниця, справжній профі завжди легко запалить.
Я до всього цього давно вже ставлюся з гумором, як-то кажуть, дію під прикриттям.
На кістках власноруч забитого мамонта.
Ще пару рочків, і мені повинні вручити грамоту
За мої досягнення та відкриття.
Як колись, по закінченню школи і під час випускного бала,
Та я вигрібу, милий, вигрібу! Я багато чого вигрібала.
Посміхайся ж, мала, в недрах підзем*я Непала
І молись за кожного принца, котрого ти цілувала,
І який так хотів взяти тебе за дружину.
Повір мені, мене від всього цього рятує виключно література,
Прискорення та загострення, бажання та написання - тортура,
І кат у червоній мантії раптово виявляється джином.
З чарівної лампи, випадково знайденої нагорищі,
З буддійських мантр, прочитаних в ранньому дитинстві,
Я вигрібаю, повір мені, милий, зі мною всевишній,
Я вигрібу, я піду на найвідчайвідчайдушніший принцип,
І нехай цілуватиму губи, смаком гнилих консервованих вишень,
Мене саму, в цій історії, катуватиме зовсім інше.
Коли залишаюсь одна й у суцільній тиші,
Думаючи про власну, зкорену сумом і болем, психею,
Мене, ніби, ланцюгами прив*язують до неіснуючої батареї,
І ніхто, на жаль, не полегшить цей стан, і на щастя, не перевищить.
І рецептори у моїй шкірі вже давно не реагують у ліжку.

Питання у тому, чому мої, втомлені різноманітними дотиками, рецептори
Розквітають рожево-білою сакурою від однієї твоєї постаті,
Ніби твій портрет було намальовано на материній плаценті,
Й ти не платив за цю акцію ані долара, ані цента,
Мою карму узгодила група наймудріших небесних апостолів.
І мало хто вже сьогодні знає, де зберігається твій кармічний рукопис.
Я готова дати хабар, прописатися в ньому навіки, і не шкодуючи грошей.
Я вигрібу всі теорії, кожну з всесвітніх гіпотез,
Я вигрібу все що завгодно, а тебе ніколи не зможу.

Вона обов'язково напише мені буквально за три години
Я відкрию поштову скриньку і побачу від неї листа
Зі словами про те, як вона провела вечір
І зі щедрою дозою російського мату, що давно вже для неї під стать,
Вона взагалі погано витримує будь-які зміни.
Ми познайомились випадково,
На якійсь події
Серед п'яних олігархів, тонкокістних моделей і
Вона розповідала сербською мовою
Історію про те, як тримтячою рукою ледве утримувала перо вона,
На врученні якоїсь літературної премії.
Вона писала мені про свої випадкові зустрічі,
Про те, що саме таку, на перший погляд, щасливу, як вона, жінку
Може насправді бентежити,
Допиваючи джин, доїдаючи пасту під соусом устричним,
В загальних рисах, описуючи того, хто навпроти,
І якого кольору сьогодні на її білизні мереживо.

Вона писала мені навіть про самого мене,
Яке я маю волосся, які вії, якої довжини пальці,
І як сильно хоче до всього цього торкнутись.
Вона писала:"Які мені милі очі твої зелені,
На перехресті моїх думок, ніби ховаючи під землею,
Власну, викликану тільки тобою, розкутість."
Я обожнював вчитуватися в її враження від прогулянок вечірнім Монмартром,
І від того, як зробила б сніданок для мене із трьох яєць
Я повторював її дивні речення, як священні ведичні мантри,
Вона стверджувала, що я для неї прототип, прообраз, взірець.
Я їй рідко відповідав, загалом, я б сказав, лише іноді,
А коли вже мовчав задовго, отримував знову листа,
Уяви, вона не спала три ночі, чекаючи на мою відповідь,
Перекручуючи в голові,
Чи ми всі тут живі,
Як станочник токарний верстат.


Вона писала мені, де на французьких трасах можна краще за все пообідати,
Про затори на в'їзді в Париж,
Про вуличних художників, майже всіх, шарлатанів,
Вона писала:"Мій милий, на жаль, так і не бачив нормального світу ти!"
А я ображався, але дочитував про Луару та готичний костел в Орлеані.
Вона одягалася дивно, як готична аристократка, та трохи богемно,
Носила смішні капелюхи з фетру та оксамиту.
Вона робила смішні ломо-картки, нерозбірливі, звісно і темні
І надсилала мені у конвертах з папірусу
Дурних й на швидкоруч зашитих.

Вона писала:"Настане день, я приїду до тебе додому,
Сяду знімати коралові мешти,
А ти вимкнеш світло у перепокої,
Я нікому, чуєш, нікому
Не буду так щиро належати,
Так віддаватися, що аж дихання перехоплює."
Вона писала:"Я відчуваю тебе вже зараз й навіть на відстані,
І я знаю напевно, ти маєш такі самі бажання,
Простягни мені свою руку,
Я приїду, я прилечу, уяви собі,
Я без тебе така сумна, безпорадна й задато безжальна."

А за три дні ми нарешті стрілися, и сидячи на моїй кухні,
Балакали про архітектуру й неймовірну французьку природу,
Я жив тоді просто в центрі, навпроти
Палацу культури,
Наливав їй горілку, робив бутерброди,
Й думав, ну як я знайшов ці пригоди?
На свою бідолашну шкуру.
Коли вона зібралася уходити, й взувала кеди у передсінку,
Я й досі не знаю, що таке на мене найшло,
Я, ніби самого себе безжалісно перекреслював,
Вимкнув світло, пішов до неї,
І відчув особливе тепло,
Я поклав її на кушетку у самій галереї,
А далі все само по собі пішло...

***

Пам'ятаєш, вона писала:"Настане день, я приїду до тебе додому,
Сяду знімати коралові мешти,
А ти вимкнеш світло у перепокої,
Я нікому, чуєш, нікому
Не буду так щиро належати,
Так віддаватися, що аж дихання перехоплює."

2014

Давай закінчемо розмову. Сьогодні у мене з'явився шанс відстояти рік за трибуною.
З промовою Цезаря й млосним обличчям, перерізаючи твої струни,
Таємно, на перекурах та в ковтках корисного імбірного чаю,
Я вже, знаєш, наїлася гітаристами і скрипачами,
Та я пам'ятаю ті очі, кольору віскі з редбулом,
Невже хтось і дійсно вважає, що я про нього забула?!
Що я проміняла потоки ультрамаринової карамелі,
Повидло з горілки, спецій та створених з сонця камелій,
І все його вишукане пияцтво, воно і таким може бути,
І нехай хтось посміє сказати, що не правда це і не круто.
А тепер закривай свої очі, благородно рахyй до дванадцяти,
Вважай, що це я безкоштовно, зробила твоїй душі операцію.
Він мене, знаєш, створив, він знав, що одного дня вил'ється,
А я завжди була не в собі, не моє це слово відмінниця.
Не моє це слово тверезість, не моє покоління демонів,
Не романтик я і не шекспировський, не моє це все, не моє воно.
Хвойдою, якщо хочеш, келихи з чорного мармуру,
Бо мене він з кікімори перетворив на бога, не виходячи з тамбуру.
Дивно, я ніколи не кину стіни власного мороку,
От тільки я пам'ятаю, як ти плакав, як було тобі соромно.
А може, це була тінь ігристого алкоголю
В просторі диких планет, до яких нам не знати паролі,
Моя карма - чоловік-алкоголік! Карма - чоловік-алкоголік!
Він мене всю розібрав, запчастини конструктора лего,
Модільяні мені відркрив власними очима ультрамариново-фіолетовими,
Літо мені дарував, так, ніби відправляв до лукавого,
А я, як не знав, в мазохізм, мені ніжність, скоріше, забава.
І я, як ніхто, пам'ятаю наші з тобою відвертощі,
Оди твої ситару, купленому за мої гроші.
І ти так хотів, так мріяв, хоча б якось мене вколоти,
Та мені давно не шістнадцять, я чула слово наркотик.
А я тобі душу відкрила, я так ризикувала, знаєш,
Якщо ти все іще сумніваєшься, то я грала на сотнях клавіш.
А тепер знову рахyй, млосно рахyй до дванадцяти,
Знай, це не привід залишитись, це на потім тобі інформація,
Не граціозно окреслений сон твоєї офіційної квоти,
Я не шукаю змін та радощив Переходу.
Я й не від лукавого, у мене над тобою завіса,
Тобі там навіки місце, ішов би собі до біса!
Адже я банально просила, я створюю інформацію,
А ти, ніби позику дав, дорахував до дванадцяти.
Він мені, знаєш, у справі, в сердце стрілою, звісно,
Ти, на відміну від нього, взагалі не залишив місця.
Спиртом залити вишуканим, молились, на віру, Ісусу,
Ти, кажуть, сам почавлений, втомлений від спокуси.
Прямо, на червоній доріжці, в краватці і з млосною грацією,
Я стоятиму біля входу, дораховуючи до дванадцяти.
За тебе.

Там, де він дивився у вічі і після мене обіймав,
Розквітаючи, коли я є і засмучуючись, коли нема,
Обіцяв, що сьогодні востаннє я залишаюсь сама,
Ми, можливо, будемо разом, коли закінчиться ця зима.

Там, де він тримав мої руки у своїх тендітних руках,
Розквітало одразу все, на що він мене спонукав,
Він уносив за течією, як уперта слов'янська ріка,
Я дивилась на нього, як в прірву, як ягнята на м'ясника.

Там, де він одягав сорочку, підминаючи лівий рукав,
Забуваючи про свої справи, а у нього завжди купа справ,
Я стояла біля вікна, мовчазна і сумна, як удав.
Я готова на все, щоб сьогодні він лише мене роздягав.

Там, де він засинає - літо, йому сниться липневий Рим,
Я готова на все, щоб навіки він лише мене підкорив,
Щоб проводити з ним білі ранки і смарагдові вечори,
І прожити разом ще сотню таких дивних і теплих зим.

Там, де він дивився у вічі і після мене обіймав,
Розбиваючи тугу руками, доводячи, що все недарма,
Я благала його навколішки, вимагала, щоб зокрема
Ми назавжди залишились разом, коли закінчиться ця зима.

(2014)

Болять проколоті вуха,
Сьогодні знов нова ванна.
Промінте, я не потаскуха!
Взагалі-то я бездоганна!

А хто там плював у криницю?!
Казав: "Ми такі принципові",
А потім питав:"І коли це?",
І брудом наповнював повінь.

Штіблєтом ламали каміння,
І знову - писать Одісєю,
А потім, на рушники сині
Кінчали "безбюстові фєї".

Шкодуєте ви, коли влізли!
Чи стали ви ніжними ламами?!
Нема вже того механізму,
Його, вже "сто лєт", як поламано!

І кожного дня все, як інколи,
І в творчість події я втілюю,
І кожного ранку канікули,
І щопонеділка неділя.

Не впАде корона з потилиці,
Її все одно не закріллено.
РазОм і на мЕне подивляться,
А я кину в морду їм стріпами...

тобі зовсім сьогодні не хочеться дгарми
у тебе є інший універсальний закон
олов'яним солдатиком, сотнями армій,
віддаси свою зброю за ом
і коли не кортить вухам злачних тамтамів,
а губам милосердного каркаде
краще б просто із ним, і удвох на татамі,
бо ж із ним не важливо, де.

і ти будеш йому у священній тандурі
готувати імбірно-кардамоновий напій,
обіймати його кришталевих фігурок,
розкладати на білій канапі.
і не так вже й важливо, з якої хто варни
перекрито все добрими діями.
але ти не захочеш сьогодні дгарми,
бо ти маєш його обійми.

Все іде плавно, чітко по лінії,
Куриш драп і начісуєш хаєр,
Я відкрила свою кундаліні
І сьогодні тебе покохаю.

У метро так спокійно думати,
Особливо, в пустому вагоні.
Розтягнуся яскравою гумою
У твоїх білосніжних долонях.

Ми лежали, без жалю, навпроти,
Без інтриг і взяття Бастілій.
Ми утрьох підписали угоду
Про поняття честі в цих стінах.

Номер раз не боявся емоцій,
Номер два вже минув сорок шостий.
Ми лежали, законсервовані в оцет -
Всі одне до одного гості.

Кожен з нас відчував власний обрій,
Кожен з нас ще жахався, напрочуд -
Ми хотіли забути, як добре
Всім нам було цієї ночі.

Він голиться й дивиться в люстерко,
І лишенько, як же він голиться!
Він мені не казав "я люблю тебе",
Не крутив кардамонове колесо.

Він одягається з поглядом Кубріка,
Я відчуваю себе у ролі,
З ним пороблено, з ним порублено,
В його посмішці сотні іроній.

Він кохається, мов щиро кохає!
З Джамалунгми кидає в вирій,
Він останній із племені майя,
З покоління ще гідних кумирів.

Він керується, чим він керується?
Його пальці мені метеликом,
В нього погляд як в Леннокса Л'юіса,
В нього стан молодого Демону.

Він ховається, він себе змучує
І щоразу, в Карпатах узимку,
Відпускає пшеничні він кучері,
Ніби це особлива родзинка.

Він дивується свято й незаймано
І хизується жовтими мештами,
Я хрещуся й шепочу, що най йому
Буде все і ще більше належати.

Він говорить і до його голосу
Я вже стала, звернулася, звикла,
Я ніколи в житті не відмовлюся
Зазирати у його вікна.

2013

Кров вершкова - це мікс,
Подарунок панів.
Вчора я була місс,
А сьогдні вже ні.
Кров вершкова - коктейль,
Я хотіла до дна.
вчора був вар*єте,
А сьгодні одна.
Вимикай цей сюжет,
Строки дуже важкі!
Як з*явилась?! Невже?!
Кров зі смаком вершків...
Чарівний елексир
Ти налий, та не пий,
Кров- це символ краси,
А вершки - символ мій.
Не пілкажуть таро,
Не відмовить "деліт",
Випиваючи кров,
я додам в неї лід.
Чарівне молоко,
Чорний посуд зі скла,
Вчора це був закон,
А тепер постулат...
Вимикай цей сюжет,
Строки дуже важкі!
Як з*явилась?! Невже?!
Кров зі смаком вершків...
Чарівний елексир
Ти налий, та не пий,
Кров- це символ краси,
А вершки - символ мрій.

2010

А потім я знову буду посміхатися люстерку
І розмальовувати глиняні фігурки,
Я тільки прошу: ти до кінця дослухай,
Вірніше, до кінця дочитай.
Бо той факт, що ти бачиш цю сторінку,
Вже говорить про те, що ти мене читаєш,
І ти навіть не можеш уявити,
Якою щасливою мене це робить.

*

Іноді слово "кохання"
Нічого не значить
І навіть нічого не варте.
Сказати можна будь-що,
Особливо, після кількох келихів рому
(і ти розумієш, я маю рацію),
Коли ти казав, що закоханий,
Я не те, щоб не вірила у майбутнє нашого рок-н-роллу,
Я навпаки, захотіла повірити,
Що у моїх вух не сталася галюцинація,
Що я не божевільна.
Іноді слово "кохаю" -
То просто щось кимось сказане,
Наприклад, під час ідеального сексу,
Коли обидва вже доходять до грані,
З запалених вуст вилітають подібні фрази,
Та це нормально. В житті й не таке буває.
Так от, коли я нарешті сказала
Це важке для вимови слово,
Я вже взагалі не жахалася того,
Що насправді воно означає.
І це вже можна з серця
Хіба що сокирою вирубити,
Це приступ такого вишуканого мазохізму.
Кохати моторошно -
Болить і зверху, і знизу
(особливо знизу),
І це у голову не лізе.
А я тієї сокири неймовірно боялася,
Страшилася того, що як у серіалах
Все з однієї контори,
І якщо перший сезон,
Зазвичай, викликає банато галасу,
То другий і третій - то таке, лише гарна згадка,
Але з тими самими акторами.
А від зйомок четвертої частини саги
Актори іноді взагалі відмовляються,
Їм вже не цікаво, і вони шукають інші
Більш популярні розваги.
Та ми ж з тобою з самого початку
Рубили дрова із правди,
Ми не виконували ніяких ролей,
Просто чесно і просто двоє,
І серце моє не крав ти,
Я його віддала сама.
І нехай, не одразу,
Адже такі дивні речі
Відбуваються виключно з часом.
І сьогодні я прокинулася
З дивною думкою для понеділка:
Я з тобою не боюся нічого!
Навіть коли ти не поряд,
І коли я не чую твоє муркотіння
Під час наших ніжних поцілунків.
Навіть коли ми в різних містах
І навколо немає друзів,
Я завдяки тобі нічого вже не боюся,
Мені тепло на серці,
Я божевільна.
Лікарі не рятують від такого,
Тільки сокира вищезгадана вирішує,
Я залежна від твого слова.
І може, в моїх словах
Не так вже й багато ніжності,
Але останню краще залишити тілу.
Хоча, про тіло краще писати окремо.
І про ніжність окремо.
У мене ще досить багато паперу,
Щоб написати про все, що мені заболіло.
Мені так хочеться про тебе піклуватися,
І коли ти спиш,
Прикривати тебе теплою ковдрою,
І, насправді,
Чим би я не займалася,
Мені добре, тільки коли тобі добре.
Та мені зовсім не хочеться тебе до себе приклеїти,
І я не мрію пришити
Тебе до себе циганською голкою
Щоб щодня і у кожному місці
Ти був поряд і не відходив ніколи ти...
Ти й без того в моєму серці,
Я завжди була пацифістом.
І я усвідомлюю, що все це занадто сміливо.
І що ти можеш все не так зрозуміти,
Я просто, коли тебе відчуваю,
Морально й фізично, зверху і знизу,
Я стаю так банально щасливою,
Хіба я може це припинити?
І тепер, завдяки тобі, моє небо зелене,
І мені посміхаються навіть дикі тварини,
Бо мене нічого в тобі не лякає,
І я не боюся нічого,
До мене
З тобою погане більше не лине.
Іноді, відверте слово "кохаю"
Означає схильність до порозуміння.
Я курю із тобою в вікно,
І ми думаєм, кожен про своє.
Моє слово щире.
Я не боюся відкривати душу.
Я божевільна.
Іноді, слово "кохаю" і дійсно багато важить -
Це залежить від того, чи щиро його кажуть.
Я щиро.

2012

коханий! я купила нам новий блендер. він є гаджетом останнього покоління.
я піду нафарбую нігті бузковим, розіллю залишки туги самотужки.
це все тому, що занадто давно не відчувала твоїх колін я,
не відчувала, як вони впираються в стіну, щоб закінчити і годинами шепотіти на вушко.

я сьогодні купила собі нову сукню, з квітками, як ти любиш і етнічними візерунками,
причесалася, як на свято, приготувала м'ясо і салат мізерія.
я ніколи не зможу забути, як в тобі все тремтіло, хрумтіло, хрумкало,
варто лише згадати - відчувається, бо не можу я, в дзені я.

наша сусідка Пані Неллі поїхала до Росії,
а вчора, в черговий раз, забухав Грицько з двадцять п'ятої,
Пан Денис вчора знову возив вагітну жінку на узі і,
сказали, що все добре і вона продовжує тішитися з курчатами.

коханий! ми знайдемо варіанти, знайдемо чітко, як зорі вночі, я не боюся!
пиво буде литися річкою, чистою, безлімітно,
все, як турецький готель, все, обіцяю тобі, ол інклюзів,
все без зайвих людей, без маячні, без набридлих тобі нісенітниць.

я годую кота, ти мій кіт, ти мій лан, ти до мене лащишся,
я повісила рушник над ліжком, замовила на тебе службу у храмі.
коханий! я купила нам новий блендер! це стосунки, життя покращиться,
я буду робити ранкові смузі, вечірні м'яса, все на світі, хоч орігамі.

любий мій! дідька! я відремонтувала труби,
вода тече лескою, тонкою, ніжною, все, як ти мріяв!
хоч вночі мене розбуди, я знаю на пам'ять всі твої ролики на ютубі,
я все роблю, як ти: щосуботи відвідую модну подію.

дідька! я не жива без тебе! давай поїдемо на свята кудись в бік Івано-Франківську.
я відчайдушна без тебе, я захлинуюсь у бажанні і в горі.
мені самій на дворі незрозуміло, мені там і сніжно, і слизько,
кепські справи, я наливаю восьму філіжанку чорної чистої, я чепурюся так, ніби ти поряд.

я божеволію без тебе, я слухаю псевдоліричну попсу,
невже ти не отримав мої листи, невже не захотів дізнатися подробиці?
я перечитала Керрола, я вже зовсім, як він, я курзу-верзу,
з мене тече, з мене ллється, б'ється в клітинах сукрОвиця.

та тобі фіолетово, все тобі байдуже, все мої блендери, всі мої гаджети,
я не знаю, куди себе подіти, вештаюсь вулицями старого центру.
ти ж так любив наші кактуси і ходив в ботанічний сад же ти.
коханий, я купила нам новий блендер. коханий, я купила нам новий блендер.
коханий, я купила нам новий блендер.

Сьогоднi я прокинулася I зрозумiла, що бiльше нiколи не буду курити.
Хоча упродовж десяти рокiв я навiть не уявляла, що це взагалi реально.
Як можна не запалити цигарку, сидячи десь на терасi Криту?
Та у якийсь момент нам всiм доводиться натискати на гальма.
А лiкуватися я планую пуером I твоїм коханням.
Я буду дихати цигарковим димом, що лишився на твоєму волоссi,
A потiм цiлуватиму твоi пальцi, I не тiльки тi, що ти їми тримав джерело цигаркового диму,
Я буду цiлувати всi твоi пальцi, всi до останнього, I нiколи не стане досить,
Ми булемо кохатися, як вiдчайдушнi cтуденти, не зупиняючись, без перерви на вiдпочинок.
А потiм запиватимемо наше солодке небо двадцятирiчним витриманим пуером,
I не так вже й важливо, що завтра ти будеш вже у Парижi, a я тiльки пiд'їзжатиму до Берлiну.
Ми люди iншого свiту, ти, головне, кохай мене, сильнiше, швидше, це замicть цукерок,
Кохай мене, скiльки е сили в ногах, скiльки шановний космос вiдмipяв нашим колiнам.
Я потiм буду чекати на свiй лiтак I нервово тупотiти п'ятками, згадуючи всi твої кульмiнацiї,
Я не шукаю легких шляхiв, твоє волосся для мене фетиш, I воно вводить мене в стан когнiтивного дисонансу.
Я сьогоднi кинула курити, я лiкуюся витриманим пуером I твоїми м'якими пальцями.
Я сiдаю у позу лотоса I пiдiймаюсь в повiтрi, кайфуючи вiд власного трансу.
А ти будеш малювати мої портрети десь на пляжах яскравої Калiфорнiї,
На пicку, I щоб прозора вода не змила малюнки, вiдчуваючи себе монархом.
А коли раптом прийду з маленьким африканським хлопчиком, граючим на флюгельгорнi,
Ти захочеш мене в обiйми, а я посмixнуся i запалю цигарку.

Темрява на дворі, знаєш, вже о п'ятій,
Ніби то правдиво, ніби назавжди.
Гаманцем та серцем я і ти багаті,
І, здається, схожі маємо світи.

Я фарбую губи, ти читаєш Кафку,
Я шукаю привід, ти вбиваєш гранж,
Ти мене поцупив, в гру мене забрав ти
І тепер годуєш кавою меланж.

Хто насправді гірший, хто насправді винен,
Хто кого кохає, подолавши біль -
Ми з тобою майже дві простих людини:
Майже у кареті, майже на горбі.

Не чекай на інше, я не дочекалась,
Ми лише фантоми в темному вікні,
І куди не глянь - скрізь постійний галас.
Я не те, щоб вірю, і не те, щоб ні.

Всі наші i love you, всі наші where are you,
Мікси із Шекспіра - be or not to be,
Я просила в храмі, я ще сподіваюсь,
Що колись навчуся вірити тобі.
Собі.

я малюю сріблясті зорі, серед них ти такий особливий,
я шукаю кармічних бонусів, щоб забути життя буденне.
ти смієшся такий зосереджений, і я бачу - тобі це властиво,
відкидаєш чуба назад: "Повертайся.
До мене."

я танцюю космічний джайв на твоїх блискучих кометах,
відбиваю останній ритм, як чичіткою, стуком та степом.
ти мені особистий Кафка, ти мені золотий Кастанеда,
я кажу лише: "Я повертаюсь.
До тебе."

Будда дивиться зі світлих небес, чистить ауру, змінює карму,
розсипає гарячі думки, і без жалю криє любов'ю.
я готова перемогти три мільйони розлючених армій,
аби бути десять хвилин.
З тобою.

Я хочу варити з тобою гарячий пунш і сидячи на килимі лише удвох балакати про революцію.
Там де небо твоє стає моїми білими рукавичками, й ти відкидаєш чуба назад, ніби то таке намисто з перлин,
Я хочу запалювати червоні свічки у твоєму серці і ставити кришталеві льодяники, як сама я люблю це,
Й на перехресті наших думок, пірнати у озеро з найблакитнішою з усіх глин.

Я хочу волонтерити у твоєму серці, вішати стрічки з твоїм, вишуканим, як картини Далі, обличчям,
Я хочу наливати солодкий ультрамариновий чай, і вирощувати тендітні квіти у твоїй фантастичній уяві,
Там мольфари плетить вінки й продають їх в маленьких крамничках,
А пухкі янголята готують дванадцять страв й накривають святковий стіл на одній із небесних галявин.

Там Ісус обіймає дітей, а вони, посміхаючись, плетуть французькі коси з його волосся,
Там левів та тигрів цілують у ніс, як домашніх котів, і жоден з них ніколи не вкусить,
Там родини щовечора збираються разом, й купа гостей залишають крилаті мешти на калиновому порозі,
Вони варять різдвяну кутю і пригощають їю Ісуса.

Українські поля дивляться на хмари твоїми зеленими, як перше весняне листя, очима
Сніг сідає на мої губи пасмами твого темного волосся, коли ти відкидаєш чуба назад.
Я смакую десерт з твоїх літер та речень з гіркуватим чаєм з калини,
У цей час наді мною сиві й бородаті старці роблять святкову вечерю на небесах.

Я хочу варити з тобою гарячий пунш з полуниці і роздавати людям взимку на вулицях міста,
Щоб вони ставали щасливішими і ділилися власним щастям з іншими, збираючись на планерці.
Я хочу розсипати твоє волосся перлинками стародавнього білого, як сніг намиста,
Я хочу волонтерити у твоєму серці.
Волонтерти у твоєму серці.

2013