— Борька, просыпайся! Пора!
— Подожди… я еще сон досматриваю… Ну вот, теперь ничего не видно... Одна чернота!
Под лоскутным ватным одеялом что-то зашевелилось, и выглянула небольшая голова с белобрысым чубчиком.
— А снилось-то что?
— Не знаю… А, вспомнил! Сначала я на лыжах с террикона ехал, а потом на них летал над домом.
— А во дворе кто-то был?
— Быль. И на меня смотрел.
— И кто же это был?
Борька опустил голову и, посмотрев исподлобья на мать, тихо промолвил:
— Ляля.
— Я так и знала! Ты с этой Лялей скоро чокнешься! А ну вставай быстро!
— А «Пионерскую зорьку» еще не передавали?
— Рано еще тебе «Пионерскую зорьку» слушать, ты ничего не поймешь. Вот пойдешь в школу через два года, потом октябрятскую звездочку тебе сошью, потом дашь клятву пионера, повяжут красный галстук, и уже тогда…
— А сейчас даже звездочку мне нельзя?
— Вот придет со школы Настя — спросишь. Может, даст поносить, если слушаться будешь.

— Что ты там под кроватью ищешь?
— Где мой пистолет?!
— Никакого пистолета я не видела. Какая-то палочка с сучком валялась на полу, я и бросила ее в печку, когда растапливала.
— Что ты наделала! Это же был мой пистолет!
— Этот сучок на палочке был твой пистолет?
— Да!!! Как я теперь пойду на улицу без пистолета?!
— Я же хожу…
— Ты ничего не понимаешь! У кого летом цыгане курицу украли? У соседей? А у них сейчас живет маленькая девочка!
Борька стоял в одном чулке возле кровати, а из переполненных глаз на холодный пол уже готова была упасть первая слеза.
Мать достала из небольшой поленницы у стены сучковатую палку и протянула ему:
— На держи. Автомат.
Борька отбросил полено к печке, лицо его скукожилось, как меха маленькой гармошки, из щелочек глаз, засверкав бриллиантами, покатились слезы и, набрав ртом побольше воздуха, он заревел шахтной сиреной.
— Ну ладно, успокойся… Весной будет ездить на подводе тряпочник, мы сдадим ему твое пальто, и взамен получим почти настоящий пистолет с пистонами.
— А пальто правда сдадим?
С этим, мутно-зеленого цвета демисезонным пальто, была связана самая большая Борькина тайна. Раньше оно принадлежало его сестре, а когда та подросла, мать перешила пуговицы на мальчиковую, правую сторону. Но всякий раз, выходя в нем на улицу, Борька боялся, что кто-то скажет: «пальто девчачье надел», и его засмеют.

— К Ляле сегодня родители приезжают. Помнишь, какая у них машина? Длинная такая, черная. «ЗИМ» называется. Вот вырастишь, женишься на Ляле, будешь работать тоже в угольном министерстве и ездить на такой машине.
— Я не хочу жениться! — закричал Борька. Такого публичного стыда он не желал.
— Хорошо, не будешь. Тебя никто пока не заставляет. Сейчас поешь и можешь идти гулять. От нее уже приходили тебя звать.
— Почему ты сразу не сказала? Давай скорей валенки!
— А завтракать?
— А ты посыпь мне кусок хлеба сахаром… Один большой, а другой немножко поменьше, — сказал он ласково.
— Я посыплю, только она не будет. Ее, наверное, там пирожными кормят.
— Я тогда все съем сам! — закивал он головой, подтверждая. — Мам… — Борька застыл в нерешительности.
— Чего тебе?
— У меня вчера на рубашке пятно от супа случилось.
— Что ж, из-за маленького пятнышка мне теперь стирку затевать? Аккуратнее будешь... Носи пока!
— Да?! А если они меня в дом позовут?!
— Очень мы им нужны, шантрапа такая. Успокойся.
Выходя за дверь, Борька услышал вслед:
— Да смотри там под ноги, не считай ворон, а то хлеб посеешь.

Двор встретил Борьку ясным солнышком и всеобщим ликованием обитателей. Он посмотрел вверх, но на ветках огромного тополя не увидел ни одной вороны. Там, среди шапок снега, выжидающих момент, чтобы свалиться за шиворот, грелись на солнце синички и воробьи. Увидев Борьку, они дружно слетели вниз и стали порхать вокруг него, приветливо чирикая и едва не касаясь крыльями его ватной ушанки. Весело кудахтали сбежавшиеся куры, а Рыжик от радости чуть не сорвался с цепи, чтобы поцеловать его, и теперь бегал по кругу за своим хвостом.
«Может, я хороший мальчик?» — подумал Борька. Он вспомнил, как вчера Настя читала вслух книжку про Тараканище. Там тоже все звери и животные, как его сегодня, полюбили Воробья за то, что он съел страшного Тараканище и спас их. Но в отличие от Воробья, Борька убивать никого не хотел. Он бы просто выхватил свой пистолет и крикнул: «А ну, иди отсюда в свою Африку, Тараканище проклятое!»

Открывая калитку, Борька засмотрелся на пролетающую ворону и, как назло, выронил один кусок хлеба. Но не растерялся и успел поднять бутерброд, прежде чем до него добежал петух. Кроме того, успел: смахнуть тыльной стороной варежки ручеек сопливой водички над губой, шмыгнув при этом носом; посмотреть на окошко, и еще подумать: «Хорошо, что мамка не видит».
Ему повезло: хлеб упал сахаром вверх, только с боков прилипло немного снега, и Борька облизал его, как Рыжик свою зеленую эмалированную миску.
— Я вам потом сухарь покрошу, вы там потерпите, — пообещал он петуху в щель между досками калитки, и тот важно зашагал утешать в сарае разочарованных кур.

На улице Борьке кивнул пробегавший с санями, знакомый тяжеловоз с рыжей гривой.
— Здравствуйте! — громко сказал ему Борька и тоже слегка поклонился.
— Здоровей видали! — неожиданно донеслось басовито в ответ.
Сани оставили после себя на дороге золотые пучки соломы и несколько конских яблок, от которых поднимался душистый пар. А еще два блестящих на солнце широких следа от полозьев. Борьке хотелось покататься по их зеркальной глади, но ведь его ждала Ляля.
Идти было совсем недалеко. Лялина бабушка жила в этом же длинном, как барак, доме, где и Борька, только с другой стороны.

Ляля стояла посреди двора в белой шубке с капюшоном и была похожа на маленького снеговичка. Руки ее были спрятаны в пушистую муфту, а шея укутана бабушкиным платком так, что когда она шевелила головой, пухленькие розовые щечки становились еще пухлее и розовей, а улыбающиеся губки складывались так, будто хотели поцеловать Борьку. А ему от полноты чувств хотелось хотя бы одним пальцем потрогать эти нежные, как розовый зефир, щечки. Но он не знал, можно это или нет.
«Ну почему всегда нельзя то, чего хочется больше всего!» — этого Борька понять не мог.
— А я тебя видел… — признался он.
— Я знаю, — тихо сказала она.
«Откуда? — подумал Борька, — может, я ей тоже приснился?» Но спрашивать не стал.
— На! Это хлеб с сахаром. Ты наверно не будешь.
— Буду, — сказала она просто.
— Если весь кусок не скушаешь, ничего — я съем.
— Хорошо, — кукольным голоском согласилась Ляля.

Бабушка вынесла им теплую скамейку, они молча ели посыпанный сахарным песком влажный хлеб и болтали ногами.
— Взрослые ничего не понимают! — поделился своими соображениями Борька.
— Ага, — подтвердила Ляля. Она всегда с ним соглашалась, возможно, потому, что он был старше на целых полтора года.
Потом они просто, как музыку, слушали разные звуки, и Борька объяснял:
— Это вагонетка на терриконе высыпала породу, а камни катятся аж до земли… А это паровоз на станции везет детей на елку и свистит паром, чтобы открывали семафор… Курица снесла яйцо и зовет петуха, чтобы вместе порадоваться.
Где-то в кроне тополя над их головами закаркала ворона.
Вскоре после этого Борька влетел в дом и закричал с порога:
— Давай скорей морковку!
— Ты же брал уже сегодня для снеговика…
— Ту голодная ворона у нас украла! Пистолета ж у меня уже нет… Теперь давай новую…

Со снеговиком у них возникли непредвиденные трудности: он никак не хотел лепиться. Снег рассыпался в руках, и на месте, выделенном бабушкой Клавой для снеговика, возле тропки в туалет, образовалась уже снежная горка. Приходилось спешить, ведь родители Ляли могли приехать в любую минуту. Тогда Борька среди неколотых дров выбрал небольшое бревнышко, поставил на вершину снежной горы, а на него положил морковку. После недолгих раздумий, для завершенности композиции он накрыл все это набекрень перевернутой эмалированной миской. Сочетанием зелени миски с оранжевостью морковки Борька остался доволен.

Наконец послышался звук подъехавшей машины. Ляля побежала к воротам, а Борька закрыл собой снеговика, чтобы потом показать его с большим эффектом. Двор сразу наполнился радостными восклицаниями, объятиями, поцелуями и картонными коробками.
— Игорь, не забудь машину закрыть! Осторожно, Клавдия Павловна, там елочные игрушки! А это кто тут? А… Коля…
— Мама, не Коля, а Боря!
— Боренька! Как ты вырос! А этот ящик на кухню, Игорь…
Теперь Борька безуспешно пытался привлечь внимание к сюрпризу и путался под ногами. Вначале он просто оглядывался на него и всматривался вдаль. Потом осмелел и даже порывался бежать в ту сторону, замирая вдруг, и прикладывая ко лбу козырьком ладошку, как пограничник. Даже слегка приседал, войдя в роль.
— Боренька, ты, может быть, в туалет хочешь?
В эту минуту Борьке захотелось не в туалет, а к чертям собачьим провалиться сквозь землю. На помощь ему пришла Ляля:
— А мы снеговика сделали!
— Неужели? И где же он?
Борька обеими руками указывал в сторону туалета, вздрагивая от нетерпения.

Лялина мама откинула голову, прищурилась, и, помедлив, сказала, растягивая слова:
— Интере-е-есная скульптура…
— Я бы назвал это «Буратино на Северном полюсе», — сказал Лялин папа с высоты своего солидного роста, — Смотрите, как у него нос от мороза покраснел.
Все засмеялись, и Борька хотел как все, но у него получилась лишь растерянная улыбка, а на глазах предательски выступили слезы.
— Ляля, угости Бореньку апельсином. Мы хотели в Сталино купить ему лыжи, но в магазине были только большие, на взрослых.
«Как? Мне?! Настоящие магазинные лыжи?! — Борька стоял с открытым ртом оглушенный, — ну почему же они не купили большие?!» Ему хотелось крикнуть: «Вы наверно не знали, что у меня есть крестный, и он бы сделал из них маленькие! Та я и сам умею пилить, у меня же есть маленькая пилка!»
А теперь почти его лыжи стоят несправедливо где-то в магазине в городе Сталино… Что же ему теперь делать?
— Боренька, приходи к нам завтра вечером на елку, — сказала Лялина мама на прощание.
Папа взял Лялю на руки, она обняла его за шею и, глядя на Борьку, стала шептать что-то на ухо. На крыльце она успела махнуть Борьке пушистой варежкой. Из-за прикрытой двери веранды донесся хохоток:
— А у Борьки, Нюсенька, определенно талант примитивиста.
Он постоял еще немного на опустевшем дворе, потом засунул в карман пальто отсыревшие от снега рукавички и побрел домой.

На следующий день Борька в свежевыглаженной рубашке стоял у дверей соседки. Дождаться вечера он не смог.
Ответ Лялиной бабушки прозвучал для него как ведро ледяной воды на голову:
— А они рано утром уехали. Там где-то на шахте крупная авария случилась, и дядю Игоря срочно вызвали.
— А Ляля? — спросил Борька дрожащими губами, еще на что-то надеясь.
— Ляля не хотела ехать и сильно плакала, — вздохнула бабушка Клава и вложила ему в руки бумажный пакет с елкой на картинке. А когда Борька машинально развернулся уходить, еще сунула в карман его пальто две мандаринки.

Вечером Борька, представляя себя разведчиком, долго лазил по сугробам в огороде. Заодно он высматривал на заборе пару штакетов для самодельных лыж.
Когда начало темнеть, Борька, утопая по пояс в снегу, пробрался к освещенному соседскому окну. Едва дотянувшись до стекла, приник к светящейся полоске под занавеской, — «Может, они уже приехали?»

Посреди комнаты он увидел настоящую елку. Увитая кольцами серпантина, она сверкала цветным лаком невиданных Борькой стеклянных игрушек, серебряными нитями дождика… С потолка свисали бумажные снежинки и ватные хлопья снега.
Под елкой, на ватном снегу, почти спиной к нему стоял Дед Мороз с мешком подарков и Снегурочка в белой шубке. Ему представилось, что они ждут не дождутся его и Ляли. Переживают — «Куда запропастились дети?» Борька даже подумал: «А если постучать? Вдруг обернутся, увидят, и не будут волноваться».
Но оживить картину смогла только кошка Мурка, которая подкралась к елочным игрушкам. Дотянувшись лапой к позолоченному фольгой грецкому ореху, она стала раскачивать его на нитке, как маятник.
Время текло неумолимо. Борька знал, что за мокрые шаровары и позднее гуляние его дома поставят в угол, а скорее всего, отшлепают, но оторваться от зрелища за стеклом никак не получалось. Наказание ведь будет не сейчас, а потом — дома…

Больше Борька Лялю не видел. Летом министерство перевели в Киев, а вскоре дядя Игорь увез туда и бабушку Клаву.

* * *

— Дед, ты где такие санки купил?
— Сам сделал, — не без гордости сказал Борька, проходя вдоль рыночного ряда.
— А ну подожди… — из-за прилавка, заставленного банками с медом, вышел мордастый мужик в малахае, унтах, с денежной сумочкой на животе, и присел на корточки, — Они на лыжах… А чо такие широкие?
— Это же горные… Там даже слой металла. Я «болгаркой» отпиливал.
— А снег не прилипает?
— Что вы… Снизу слой тифлона. Это же немецкие!
— Немецкие?! — переспросил Мордастый с выражением.
— Внук подарил. Он себе новые купил… Еще до войны было.
— Не войны, а СВО! Ты что, нацик?
— Для него войны, а я за Союз, — честно признался Борька.
— Короче… продашь санки?
— Самому нужны. На себе носить уже…
— А ну иди отсюда со своими немецкими танкам… тю! Санками от греха подальше!

Борька отошел, но недалеко. Чтобы показать, что не испугался, он в соседнем ларьке стал не спеша выбирать плакат-календарь на 2023 год. Остановился на календаре «Дед Мазай спасает зайцев». Мазай напоминал Борьке кого-то из телевизора, но он не мог вспомнить, кого именно.
— Вот этот, — наконец указал он сердитой продавщице, подозрительно косящейся на него, — сверните, пожалуйста, — хотел еще добавить: «Да потуже!», но постеснялся.
«Трубу» он привязал сверху, на укрытый суконным одеялом мешок картошки.
Рыбный ряд Борька проходил под перекрестным гомоном баб:
— Немцы обнаглели, уже танки «Леопард» поставлять надумали.
— Не говори… Совсем страх потеряли!
Оглянувшись на санки, он непроизвольно ускорил шаг. Широкими полозьями-гусеницами, мешком-башней под одеялом цвета хаки, и бумажным стволом, направленным на теток, они легко вызывали ассоциацию с маленьким «Леопардом».

На выходе из рынка торговали соснами. «Не-е-т, сосна елку не заменит, — не тот запах». Вообще-то ему и елка не нужна была. Он просто так о ней подумал, чтобы веселей было идти. У него своя росла в огороде, толщиной в обхват. Борька посадил ее в тот год, когда родилась дочка. В последние зимы, с тех пор, как она уехала, перед каждым Новым годом он отпиливал одну ветку, а вот вчера уже с трудом дотянулся.
«И чего они выехали, какой еще свободы им не хватало..?» — опять пришла эта мысль, которую он гнал от себя уже несколько лет, но которая сидела в мозгу, как заноза.

Оттаявшую и пахнувшую детством еловую ветку Борька всегда устраивал в углу, где когда-то стояла его кровать. Украшал старыми елочными игрушками, конфетти и выцветшим серпантином. Табуретку под ней он застилал картиной, которую мать вышила крестиком еще в молодые годы. На ней был изображен Дед Мороз с мешком за плечами и снеговик с зайцем под елкой.
На табуретку Борька всегда ставил выкупленную им когда-то у соседа снегурочку из ваты. Белая шубка ее потемнела от времени, и почти исчез румянец на щеках, но зато она пахла мандаринами. И еще была похожа на одну маленькую девочку.

Борька вышел на старую липовую аллею, которая вела к заброшенному конному двору. Здесь, на пустыре, снегу было меньше и мешок не задевал сугробы, но ветер дул сильнее, и Борька поглубже натянул свою ушанку.
«Когда ж я уже резьбой по дереву займусь?» — мечтать об этом было его хобби. Еще он любил лепить снеговиков, но дочка выросла, внук тоже… Тогда-то и вырубил он из пня старой яблони в огороде ту страшную бородатую голову, то ли Карабаса-Барабаса, то ли колдуна Черномора…

Но свободного времени не оставалось даже после выхода на пенсию, и он продолжал откладывать свою затею, предвкушая удовольствие от нее в будущем. Борька и без этого был счастлив. Он довольствовался малым, вычитав где-то, что ожидание счастья — уже есть счастье. А ожидание было связано с этой аллеей.
Борька знал, что сухая липа — лучший материал для резьбы, и уже давно выбрал здесь подходящее дерево. Он подошел к нему, снял рукавицу и, глядя на крону, похлопал ладошкой по сухому стволу:
— Созрела, голубушка… После военных действий завалю тебя…
«Так сухую лесину могут же на дрова утащить в любой момент! И плакала тогда мечта детства. Нет, завтра же прихожу сюда с топором! Хватит ерундой заниматься! Ван Гог вон… с перевязанным отрезанным ухом творил!
С Нового года начинаю новую жизнь! Если б раньше начал, уже бы в клубе выставка была. А так и клуб закрыли…»

Когда Борька подходил к лесному складу, где-то недалеко громыхнул «прилет». Гулявшая на пустыре «свадьбу», свора собак с лаем рассыпалась по заброшенным дворам. Только одна, худая сука с обвисшими, замусоленными сосками, упорно шла следом за Борькой. Подвывая, она что-то выговаривала ему на своем собачьем языке, будто обвиняя и в этих обстрелах, и в этой бездомной, голодной и нищенской жизни…
— Та отцепись ты уже от меня! — обернулся он на нее, — Без тебя тошно…
«Надо вечером позвонить дочке. Это ж, наверно, с начала эСВ…ойны почти не разговаривали… Не заморозили их там? Сколько ж они будут так над людьми издеваться?! Без света сидят, а на переговоры — ни в какую!»

За гаражами Борьку остановил оглушительный «хлопок». От горизонта вверх, одна за другой, потянулись белые стрелы и стали запоздало доноситься громогласные раскаты взрывов. Работала ПВО.
Борька вдруг расправил свою худую спину, выхватил из санок календарь-ствол и, будто добавив к своей, еще собачью тоску и боль, диким голосом закричал:
— А ну пошел отсюда в свою Африку, Таракан проклятый!!
Собаки от неожиданности прекратили лаять, но потом продолжили с еще большим азартом.
Совсем низко, с шумом пролетели два «Грача». Борька задрал голову и не к месту вспомнил наставление матери: «Да смотри там под ноги, не считай грачей».

«И с коммунизмом немцы нас обдурили…» — подумал Борька, выйдя на улицу Розы Люксембург.
Вот уже показались над крышами домов крона столетнего тополя и верхушка ели рядом с ним. Санки скользили так легко, что их приходилось время от времени притормаживать.

— Та кто ж такой этот Тараканище?! — воспоминания детства накладывались на действительность, — А Воробей?
«Ну, что звери — это мы, это понятно. А остальные? Один сильно пугал, терроризировал… Другой — его съел, но зато нас освободил. Слава богу, Тараканище хоть никого съесть еще не успело.
А може и этот нехороший? Та не… Не может быть… Тот же первый, говорят, собирался напасть. Упредили агрессора.
А чего ж все ему поверили и так перепугались? Тогда выходит, что мы сами же и…
Так, еще раз… с начала».

— И куда Настя ту книжку задевала..?

2023 г.

Рис. автора

- Ось сідай на моє ліжко, розповім, як я з Богом зустрівся, - відсовуючись, старий зачовгав ногами, потім шмигнув довгим носом і сховав тремтячу праву руку під краєм вигорілої байкової ковдри. - Сам я по батькові з донських козаків, але виріс тут, з матір'ю у бабусі і нібито зовсім зукраїнився. Звідси і в Чорноморський Червонопрапорний Флот призивався.
Уходив шкетом, а прийшов iз флоту - високий, коса саженьу плечах, вбраний на заглядєньє: кльош, тільняшка, черевички начищені ... У клубі як уріжу«яблочко» з хитромудрими колінцями - дівчата так і стріляють в мене очима. Та й я, бувало, в фотоательє до Зями Мойсейовича зайду, і непомітно так, сам собою в дзеркалі милуюся. Як давно не бачив. Таким ладним був у морській формі.
Я ще й чечітку бив - забув сказати.

А одружився пізно – вже як досхочу нагулявся. Дівчину взяв скромну й працьовиту, з хорошої сім'ї. Але до того я ще водійські курси скінчив, попрацював на автобазі, потім директора шахти возив, потім на цілині по комсомольській путівці ...
А… ні! - старий різко повернувся на лівий бік і підняв гостре підборіддя - Звиняйте ... на цілину я вже після весілля попав, коли ми з Лідою посварилися. Тимчасово.
І де я тільки не був, і чим тільки не займався: в Башкирії, в Тюмені, і навіть на БАМі. І шоферував, й грубки клав, і кабанів колов ...
А тим часом у нас, як мовиться, виріс син. А потім, слава богу, і онука дочекалися.

І ось. Слухай далі. Коли онукові виповнилося одинадцять років, став я помічати, шо у нього якось не по нашому, не по-мужицьки зроста фігура: груди дівчачі намічаються, зад тіла ... Кажу жінці: а ну, спитай у невістки, так, обережно, шо вона скаже з цього приводу.
І шо ти думаєш? Виявилося, мати свого часу не помітила, шо у дитя не вийшли яєчка. Пісюньчик є, а яєчок немає. Вести до бабки? Ні - не той случай. Думали-гадали, і відправили сина до лікарів. Ті кажуть: треба оперувати. Опускати яєчка, чи шо ...

У синового кума був «Москвич», і повіз він нас до лікарні. Приїхали. Виходити - а внук уперся і ні в какую. «Не піду!» Забився в кут машини, немов звірок якийсь. Мати, виявляється, розповіла йому про операцію. Ну, як тобі таке?
«Я ж тобі велів мовчати про це!»
«Дитина має знати все!»
А щоб ти сказилась! Мабуть, правду казали люди, що батько її в дворічному віці за шкодливість у вікно викинув, сп’яну. От і проявилося ...
Не хотів говорити, але тепер розкажу.
Було діло, моя застукала її з одним гостем нашим: моїм армійським другом в сараї, на самому гарячому. А я строго-настрого наказав їй: навіть не думай синові розповісти. Він у нас трохи слабкуватий - дуже чутливий. Не знаю, може перед смертю вона йому відкрилася - у баб же язики, як те помело. Напевно, від того він і пити сильно став.

Да, я за онука доскажу. Як ми тільки не вмовляли його! Вже і так, і сяк ... І лаяли, і лякали, і силували ... Ну шо робити? Поїхали назад.
Невістка каже: прийдеться змиритися. Син те ж саме. Він хіба скаже щось супротив?
Я кажу – не при внуку, звичайно, - ви розумієте, на яке життя його прирікаєте? Він уже зараз стидаєтся роздягатися на фізкультурі, бо дражняться. А сам думаю: не може бути, щоб нічого не можна було зробити. Який з мене моряк, коли не спасу власного внука.

Але час йде, а він навіть говорити на цю тему боїться. Не помню вже, чого мені Ростов втовкмачився ... Шо треба туди його везти. Спочатку сам з'їздив, з лікарями договорився на такий-то день ...
Хрещений з «Москвичем» відпав, щоб не порушувати конспірацію, і ми поїхали з онуком удвох міжміським автобусом. Я навіть жінці своїй не все сказав, аби не проговорилася. Об’явив усім, що їдемо на екскурсію - якраз того часу канікули в школі почалися - а зупинимося у моєї двоюрідної сестри.

І ось, пам'ятаю як зараз: сидимо з ним на лавці біля лікарні. Я кажу: підемо, онучку, просто покажемося.
«Ні-і-і!»
Ну шо ти тут поробиш!
Знову вчепився в лавчину і тремтить весь. Не сприймає ніяких доводів, хоч плач. Сам би замісто нього на будь-яку операцію ліг.
І тут мені спадає остання, відчайдушна думка: а що, коли звернутися до Бога. Але як? Молитися мені, як комуністу, не можна було. Та й грішний сильно був: перелюбствував, крав, кабанів колов ... - не гідний!
Що робити? Думав - думав, і придумав.
Звернуся я до своєї матері, Царство їй небесне. Нехай попросить за мене. Бог повинен почути її молитви. Росла вона сиротою, важко працювала на людей, до церкви ходила ...

Кажу онукові: Петрику, рідненький мій онучку, давай просто мовчки посидимо поруч. Він каже: Добре, дідусю, давай.
Я отак руку йому на голову поклав, а другу на коліно, і, уявляючи мамку як живу, подумки про себе почав:
Дорога, мила моя матусю Дарино Михайлівно! Стань на коліна перед Царицею небесною і попроси, нехай вона благословить мого внука, а твого правнука, раба божого Петра на операцію.

І шо ти думаєш? Згодом він почав дихати вільніше, коліно під рукою розслабилося, а голова геть мокрою стала.
Аж раптом він каже: дідусю, підемо на операцію. Представляєш?
А за два дні наснилося мені: жінка сидить, розміром опівнеба, така симпатична, дорідна, а поміж зірок ангели літають, як метелики. Це значить - Цариця небесна. Сама в білій фаті, а тіло пишне, і аж рожеве. І півчі так гарно співають, шо я аж заслухався.
Потім бачу - невелику хмаринку навпроти Цариці небесної, і на ній ма-а-алюсінька, немов комашинка, у всьому чорному матінка моя. На колінах стоїть і молиться.
Я коли прокинувся, не хотілось навіть очей відкривати, шоб краще згадати.

І шо ти думаєш? Пройшло кілька років, і онук обернувся на такого парубка! Високий, ладний ...
Я, бувало, питаю його з натяком: Петя, а по мужеській лінії у тебе як, і киваю туди, в порядку?
Він засоромився і тіки каже: «Все в порядку, діду», - ледь помітна посмішка приторкнулась до неголених щік старого. - А п'ять років тому він побрався з дуже славною дівчиною. Я на них тоді до весілля дім переписав.
Та й така красива пара - всі задивляються.
Обіцяли забрати мене до себе, коли облаштуються. І на ноги встануть.

Та я і не хочу. Нашо я їм здався? - сказав старий і прийнявся, змокрілими нараз очима, видивлятися щось на стелі палати.
А зібрана гіркою кисть його руки, що лежала тепер на грудях, здавалося, забилася ще дужче, нагадуючи пульсуюче, не захищене ребрами серце.
По довгій паузі коридором луною пронеслося:
- Снідати ... Снідати ... - далі почувся тупіт ніг, який перейшов згодом у цокання ложок.
- Якби не гріх, я б давно вже ...
- Знаю, під яке ребро треба - колов ... - старий знову замовк і зажмурився.
За хвилину мовив, не відкриваючи очей:
- Матінка привиділася. На хмарі. Царство їй небесне.

Надвечір до палати увійшла тілиста і досить симпатична рожевощока санітарка і басом об’явила:
- Ковальов! Жалiлися, що ви знову з собою розмовляли. Піднімайтеся, до вас приїхали.

Далі сталося те, чого вона боялася найбільше. Несподівано її хтось покликав:
- Княжна?
Вона зупинилася, ніби налетіла на невидиму стіну. Повільно повернулася і впізнала Тетяну Судакову, лист від якої лежав на дні сумки.
Навколо стояли і сиділи на лавках її одногрупники. Не знаючи, що відповісти, вона відкрила рот відчуваючи, що зараз знепритомніє.
- Жіночко, вам погано? - їй поступилися місцем на лавці.
- Може, швидку викликати?
Зрозумівши, що її не впізнали, намагаючись не видати себе голосом, Вероніка жестами запротестувала.
- Напевно німа.
- Може, це від голоду?
- Я їй надіслала лист ще восени, - продовжувала перервану розмову Судакова, - Але оскільки вона не відповіла ...
- А хто знає, чим у них з Леоном все закінчилося? Одружилися?
- Ви що не в курсі? Вона ж загуляла з кимось, поки він в армії служив.
- Та ти що?! От тобі Княжна ...
Вероніка до хрускоту зціпила зуби, щоб не закричати «неправда»! Потім, намагаючись стримати сльози, закрила очі.
- У тихому болоті чорти водяться.
- Надто високої думки про себе була. Каже мені: «насіння з кавуна потрібно спочатку в руку плювати, а потім вже в тарілку класти». Теж мені ... вчитель життя.
- Я чув, що Леон там, в Німеччині, і залишився.
- Він може ввечері прямо в ресторані з'явитися. Такі ефекти Леон полюбляв.
По голосу Вероніка впізнавала не всіх, та на обличчя не дивилась - нехай залишаються в пам'яті колишніми.
Тихенько встала, обережно обійшла стоячих і пішла, зігнута уверх по бульвару. Згадала, що забулася глянути на будівлю інституту, але повертатися не стала.

В ресторан на «Московській» цього недільного вечора було неможливо пробратися. Найбільш збудливі прикладали до відблискуючого неоном скла купюри різного номіналу, спокушаючи ними бородатого швейцара, але той лише похмуро дивився на публіку зі свого трону біля гардеробу.
Нарешті він піднявся, поправив ліврею і розгладив бороду.
Проходячи повз колону, на якій висіло кашпо, швейцар стишив ходу і наблизив горбатий ніс до горщика з геранню. Натовп притихнув.
Відкривши скляні двері, він жестом поманив Вероніку. «Сплутав з кимось, чи що?» - губилася в здогадах вона.
За спиною клацнув замок і в натовпі знову зашуміли.
- Отець Сергій, пусти! - кричали в замкову щілину, - пусти Христа ради!
Проходячи повз квітку, Вероніка відчула солодкуватий, дивний як для герані аромат.
- Та це ж ладан, - згадала на сходовому майданчику вона.

Ресторанний зал зустрів її нестримними веселощами.
«- Поспели вишни в саду у дяди Вани,
У дяди Вани поспели вишни,
А дядя Ваня с тётей Груней нынче в бане,
А мы под вечер погулять, как будто вышли…»
- лунало з естради.
Час від часу то там, то тут, салютували пострілами шампанського.
Вільних місць не було (хіба бувають вільними місця в раю?), але солодкаво-нудотний офіціант запропонував Вероніці за додаткову плату приставний стільчик.
«Ще й за моральні збитки візьме», - подумала вона, йдучи слідом за молодим чоловіком через службовий хід.
Стілець він приставив до невеликого столика для брудного посуду неподалік кухні.
Так навіть краще, - подумала Вероніка, сідаючи мало не спиною до залу - хотілося трохи освоїтися.
- Пити будете? - з наголосом на першому слові, позіхаючи, запитав офіціант і покосився зверху вниз.
- Синку, я в зав'язці, - несподівано для самої себе тоном господині злодійського кубла відповіла Вероніка і додала, - дві міцних кави, найгарячіших! Подумала: Що їй втрачати? Все, що могла, вона вже втратила. А до хамства була чутливою завжди і вразливість свою пов'язувала з комплексом неповноцінності.
Не встиг щезнути офіціант, як з-за одвірка почали визирати інші працівники ресторану.
Якби у неї був наган, за законом жанру вона мала б, нібито випадково, його показати. Але у неї не було нагана.
Щойно за спиною перестали танцювати і розпалена публіка розступилася, вона відшукала поглядом в центрі залу своїх.

«Тут. Він тут! » - передчуття її не підвело.
Вона обернулася, щоб змочити пересохле горло, але каву ще не принесли.
«А він в непоганій формі. Став імпозантнішим. Цікаво, дружина підбирала краватку, чи сам? Чому з віком у людей так змінюється вираз обличчя? - подумала Вероніка, - вони стають самовдоволеними, насмішкуватими, часто вульгарними. Це їх сутність чи захисні маски?
Тетяна не змінилася – сама чаруюча безпосередність, і ось наслідок: Леон вже вдруге запрошує її на танець. Хоча можливо, це теж маска - вона завжди була розумною».

Столик Вероніки поруч з естрадою і їй видно, як їх пара в повільному танці підпливає все ближче. Ось її подруга щось шепоче Леону на вухо і Вероніці здається, що Тетяна спеціально затягла його сюди, щоб показати «диковину».

Вероніка відвертається. Вона раптом згадала прочитане десь, як багаті паризькі дами для прогулянок наймали потворних компаньйонок, аби на їхньому тлі мати вигляд красунь.
А знуділий народ вже вимагає свою улюблену «Москва златоглавая». Не раби, щоби танцювати під будь-яку дудку, - інші часи настали.
На останньому куплеті Вероніка рішуче встає і за спинами танцюючих підходить до естради. Вона розуміє безумство затії, але якщо вона зараз не зробить цього, буде жалкувати все життя.
З’ясувалося, що пісню «Не спеши» музиканти не знають, та замість неї можуть виконати «сиреневый туман».

Щойно вона відійшла, як за спиною пролунало:
- Оголошується дамське танго!
Якби зараз з небес гучноголосно сповістили про кінець світу, це схвилювало б її менше.
Тепер головне, встигнути підійти до його столика раніше Тетяни. Вона вже встає! Залишилося зробити всього кілька кроків ...
- Дивись, Леоне! Це по твою душу! І-і-і-хи-хи-хи ... - істерично залився знайомим фальцетом його товариш.
- Стули пельку !!
- Так це ж та тітка з бульвару!
По тому, як змінювалося обличчя Леона, його очі, Вероніка зрозуміла: він упізнав її.
Біля його столика вона ледь стишила крок і ... пройшла мимо.
«Навіщо я, дурепа, зняла окуляри, - лаяла вона себе. Позве чи ні? »
Стримуючись, щоб не побігти, вона своєю княжою ходою пройшла до сходів і там вже застукала підборами вниз східцями.
Думки тіснилися, відштовхуючи і проганяючи одна одну:
«Чого я хотіла? Виправдатися? Чого ж тоді втекла?
Що ще я повинна зробити, які кола пекла пройти, аби ... Та нічого я ні перед ким не заборгувала. Плювати! І мені ніхто не винен. Ніхто не зобов'язаний тебе розуміти. І не зрозуміє. Тут сама себе ...
Кажуть, смерть - це плата за життя. Ні-і-і ... Вона - звільнення. Саме життя і є платою за народження ».

***

По путі на вокзал, коли вагоновод трамваю вже закривав двері на зупинці «Автостанція», в пам'яті Вероніки раптово спливла фраза сліпого з електрички: «їдь автобусом».
- Зачекайте !!!
Розштовхавши здивованих пасажирів, вона стрибнула з підніжки вагона в темряву, як в омут.
Незабаром, сумирна і покірна долі, з квитком в безсилій руці вона сиділа в автобусі, притулившись лобом до холодного скла.
За вікном молодий хлопчина по-собачому відданими очима пестив дівчину, яка улаштувалася в кріслі перед Веронікою. Колись так само проводжали і її цим нічним рейсом.
Нарешті «Ікарус» рушив, і Вероніка спробувала уявити, що то прощаються з нею, - відчути бодай подобу тих почуттів. Вона над силу посміхнулася і під віконною фіранкою навіть ледь помітно помахала рукою хлопцеві у відповідь.
«Ні, - забула».
Як тільки за вікном перестали миготіти міські вогні, вона заснула. Тільки час від часу здригалася.

Прокинулася Вероніка од відчуття, ніби її хтось окликнув. Салон біля водія освітлювався і вона побачила, як в автобус зайшов чоловік у линялій камуфляжній куртці з напівпорожнім рюкзаком на плечі. Коли він обернувся, Вероніка остовпіла. Їй здалося, що бачить сон.
Це був Том. У своїх мріях вона уявляла його саме таким. Хіба що ... з'явився багровий шрам через всю щоку.
Він щось сказав водієві і попрямував вглиб салону.
- Біля вас вільно? - запитав неголосно знайомим баритоном.
- Так, - беззвучно відповіла вона, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається.
Коли він закинув на полицю правою рукою рюкзак і усівся, поклавши на коліна нерухому в чорній рукавичці ліву, Вероніка внутрішньо охнула.
«Бідолаха, він втратив руку. Ось чому не вдалося тоді її намалювати.
Слід було би щось сказати, а то подумає: мало що страшна, так ще й німа. Але що? Запитати: яка на вулиці погода? Ні. Можливо, він натомився і вже спить ».
Скосивши очі, в світлі фар зустрічного автомобіля, вона встигла побачити його відкинуту назад голову і закриті очі.

Дорога заколисувала, та перед тим як заснути, Вероніка легенько притиснулась лівим плечем до теплого плеча «Тома», ніби це могло завадити йому непомітно зникнути.
Спала вона чуйно. Коли автобус зупинявся, злякано відкривала очі, та впевнившись, що «Томас» поруч, засинала знову.
Несподівано Вероніка почула тиху музику і спочатку навіть не зрозуміла: чи то вона звучить в її хворобливій уяві, чи то водій, аби не заснути за кермом, увімкнув радіо.
- Ты спеши, ты спеши ко мне,
Если я вдали, если трудно мне.
Если я словно в страшном сне,
Если тень беды в моем окне…
В кінці куплету вона зважилася: обережно, ніби запрошуючи на танець, торкнулася його ноги своїм тремтливим від хвилювання коліном.
Мабуть, сприйнявши це за випадковість, він делікатно відсторонив ногу, але коли автобус в черговий раз нахилився, Вероніка, зібравши всю свою сміливість, присунулася знову.
Їх ноги все тісніше притискалися одна до одної і, зблизившись, вже разом погойдувалися в неспішному ритмі танго.
- Не спеши, не спеши, когда
Мы с тобой вдвоем и вдали беда.
Скажут «да» листья и вода,
Звёзды и огни, и поезда…

Не спеши, когда глаза в глаза…
Не спеши, когда спешить нельзя…
Не спеши, когда весь мир в тиши…
Не спеши…
Не спеши…

- Автовокзал, кінцева! - гучно оголосив водій, і Вероніка відкрила очі.
Голова лежала на плечі «Тома», який терпляче чекав на її пробудження.
- Спасибі, почули! - відгукнувся він і першим попрямував до виходу з пустого автобуса.
- Афганістан? - кивнув водій на його протез, коли «Том» проходив мимо.
- Україна, - неохоче промовив небагатослівний пасажир і, допомагаючи зійти, подав Вероніці руку.
Світало. Заступав ранок.
- Мізкуй швидше, поки закурює! Він же зараз піде !! - криком кричав остовпілій Вероніці, де не взявсь, двійник.
- Мене Веронікою звати, а вас? - запитала, ніби кинулася в ополонку вона.
- Мене Леонідом. А скажіть-но мені, Вероніко, де у вас тут найближчий готель?
- А ... а я як-раз здаю чудову кімнату. Тут пішки недалеко. І майже даром, - заметушилася Вероніка.
- Ну, що ж ... Показуйте дорогу, - погодився він по недовгій паузі.
У цю ранню годину зустрічалися лише поодинокі перехожі.
«Шкода, що не бачать мене зараз товариші по службі», - промайнула думка.
На переході через вулицю їм задзвонив перший трамвай, і Вероніці захотілося помахати рукою вагоноводу.

Щойно вони увійшли до свого двору, ранковий туман майже розвіявся. Верхівка старої тополі запалала в перших променях сонця і миттю радісно затуркотіла горлиця.
Проходячи повз кущ бузку, Вероніка зірвала духмяну гілку і обережно поклала на маленький горбик. На запитальний погляд супутника відповіла очима: «я потім розповім».
У сквері на всьому умитому туманом листі маленькими лампочками раптом загорілися крапельки роси. Ніби хтось невидимий запалив різнокольорові святкові гірлянди.
Дивовижний, неповторний ранок ».

У той чарівничий ранок зародився я.
...................................................................................................................................................... ................................................
Був у мене брат.


Листопад 2017 р

Здивування породжували перші ж слова листа. Тільки зараз вона дізналася, як мати скорочувала ім'я Леонард.
«Здрастуй Леоне. Ну як там поживають твої коралові рифи? Захистив, нарешті, дисертацію?
Ти, напевно, здивуєшся моєму ...
Вчора твоєї донечці виповнилося шістнадцять років. Поглянь, якою вона стала красунею! Вчиться добре, надумала стати геологом ...
Звичайно, мені було непросто всі ці роки одній. Та я не жалкую. Народжувала, навіть якби при тій нашій зустрічі, дізнавшись про все, ти не погодився наступного дня розписатися.
Я ж розуміла, на милування нема силування, і дала розлучення тобі як обіцяла: за рік. Не тримала. Хоча ти й року не витерпів.
Аліменти? Я впевнена, що ти був не проти. Бо це ж твоя дочка. Очі, колір волосся ... У неї навіть хода твоя.
Знаю, ти «не створений для сім'ї», але подивитися на доньку, невже не хочеться?
Бувай здоровий, Княжинський. Молюскам привіт.
P.S. Я любила тебе".

- Значить, вона могла і не народити мене? – Вероніка уявила, як її вишкрібають, немов залишки білка з м’яко звареного яйця, і дрижаки пробігли по всьому тілу.
Вона ж ніколи не цікавилася, скільки місяців сплило з дня весілля батьків до її народження. Мати говорила тільки, що народила її недоношеною.
Фотографія з молодятами відшукалася несподівано легко. На звороті була дата, і Вероніка почала зосереджено загинати пальці.
Так і є: до весілля ті ж фатальні три місяці вагітності. Майже як у неї до аборту. Лише з тією різницею, що вже ніхто і ніколи не буде їй вдячний так, як зараз вона була вдячна матері за своє народження.
Шкодливою школяркою Вероніка тихенько забралася на диван і надовго завмерла там в позі ембріона.

Закінчився квітень з його спекотним сонцем і заморозками ночами.
Недарма весь останній тиждень Вероніці було так тривожно на душі. У травні в її дім прийшла біда: помер Гагарін.
Він лежав у кутку клітки, зіщулившись, убгавшись головою в напівстиснуті кулачки. Вероніка дістала холонуче тільце і, відганяючи жахливий здогад, безуспішно намагалася оживити його своїм диханням.

Гробик вона склеїла з червоної картонної папки, в якій зберігався весь її архів. У бінокль видивилася місце в скверику під кущем бузку. Для риття ямки не знайшла нічого кращого лопатки, якою перевертала млинці.
Двір спорожнів і замовк тільки коли зовсім смеркло. Вероніку лякала темрява, але людей вона боялася більше.
Добре, місяць уже піднявся, а солов’їна трель в сквері трохи розвіювала страх. До того ж, поблизу, над дитячим майданчиком, світилася лампочка.
Опустивши Гагаріна у вологу ямку, вона вивершила над нею горбик, як робила те колись в дитячій пісочниці, і хвилину постояла.
- З ким же я тепер картоплю в мундирах їстиму, - поубивалася пошепки, оплакуючи його по-бабськи.
Повертаючись додому, в темряві вона зіткнулася з якимось мужиком, котрий кинувся навтіки, гучно тупаючи і ламаючи кущі. Вероніка метнулася в інший бік, але спіткнулася об бордюр і впала, боляче вдарившись коліном.
- Зар-р-раза ... - вилаялася спересердя.
Басом забрехав «кавказець» з другого поверху і вона, кинувши шукати загублену лопатку, побігла, накульгуючи, до під'їзду. Удома замазала зеленкою коліно, садна на долонях і заплакала так гірко, як плакала тільки в дитинстві.

***

Наступного дня Вероніка взяла безоплатну відпустку і зазбиралася в дорогу. Тепер її ніщо не тримало вдома.
«Тільки подивлюся збоку на них».
З-під стосика постільної білизни в шафі вона дістала ощадкнижку з закладеними кількома купюрами всередині. Перерахувавши їх, одну поклала назад. Мимоволі погляд піймав останній запис: «чотири тисячі рублів» - накопичені за все життя гроші, які рік тому водночас перетворилися на звичайні папірці. "Пластична операція. Мрія ідіотки».
На виході вона потримала в руках потертий малюнок з Томом і поклала назад на полицю.

На вокзалі, вивчивши розклад, Вероніка вирішила добиратися електричками.
«У них до вбогих більш звиклі, та й дешевше, аніж пасажирськими поїздами».
Почалася посадка і перша ж бабця, що сіла біля вікна, напроти, запитала:
- Дитинко, а шо ж сталося?
- Де? А ... Це я в танку горіла, - і глянула на співчутливу - чи не образилася.
- Ой, бідна дитина...
Стільки людей водночас вона не бачила давно.
У вагоні стоїть неймовірний ґвалт. Купка роззяв згуртувалася біля наперсточників.
- Кручу-верчу, заплутати хочу! Ставиш рубль - забираєш два. Ніякого обману!
Десь під лавкою, в туго зав'язаних мішках несамовито верещать довірливі поросята. Їх крики глушить тренований жіночий голос за спиною Вероніки.
- Уявляєш, зять купив вівчарку і вже збирався городити вольєр у дворі. Каже: собака східно-європейська, і їй свободи не вистачає. А я йому: тут тобі не Європа. Коли ти собака, то сиди на ланцюгу. Як всі. Що, не так хіба?

- Купуйте свіжі газети! - як у рупор сурмить рознощик. - Останні новини! «Парад суверенітетів»! Услід за Російською Федерацією і Молдовою, декларацію про суверенітет прийняла Україна!

Опісля великої політики запахло вбогістю.
Постукуючи алюмінієвою тростиною по ніжкам лавок, по проходу дріботів з високо піднятим гострим підборіддям сухий, як палиця, старий. У кожному «купе» він розвертався всім тілом в бік вікна і коротким кивком голови чи то безмовно представлявся («Маю честь»), чи то вітався.
Всяк раз, коли в армійський казанок з довгим шнурком, перекинутим через шию, з дзвоном падала монета, він з тим же напівуклоном коротко кидав: «дякую».
Його постава і манери виказували намагання мати гідний вигляд, але старомодний піджак з чужого плеча, полохливий погляд і надмірна метушливість робили образ дещо карикатурним.
Вероніці нараз стає шкода старого, і вона шукає в сумці дріб’язок. Залишилися тільки паперові рублі. «Він навіть не почує», - кладучи гроші, подумала мимоволі з жалем. Але сліпий якимось дивом відчув її:
- Спасибі, доню! Їдь автобусом.
Вероніка в сум'ятті здригається. Так її не називав жоден чоловік. Вона вдивляється в обличчя старого, з острахом сподіваючись відшукати рідні риси.
«Здалося», - мовила про себе з сумом.
«Який ще автобус? ..

Навпроти неї, над жалісливою бабусею, спершись ліктем на спинку крісла, доскіпливий хлопчик вже годину притьма розглядає обличчя Вероніки.
Від цього заняття його відволікають розкотисті голоси молодіжної компанії з гітарою:
- Родина.
Еду я на родину,
Пустькричат – уродина,
А она нам нравится,
Хоть и не красавица,
К сволочидоверчива,
А ну, а к нам – тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля- ля-ля…

Після другого приспіву сусід Вероніки не витримує:
- Геть розпустилися! Що то за слова такі:
«Гей, начальник!
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла! »

- Ну а чого ж ви хотіли? Тепер у нас дєрьмократія, - і пухлий дядько склав губи курячою гузкою, висунув кінчик язика і, розчепіривши руки, вичавив непристойний звук.

Враз через увесь вагон стрімко проходить зосереджений чоловік. По ходу на коліна сидячих зліва і справа він спритно кидає якісь книжечки.
Почекавши, мабуть в тамбурі, поки люди налюбуються календарями і картами з голими красунями, похмурий чоловік вже йде назад їх збирати. Тим, хто не бажає повертати, він на пальцях, з муканням показує ціни. Торгуватися незручно - глухонімий.
Коли той відходить, сусід Вероніки пропонує, потираючи руки:
- Може, «в дурня»? (А що ще робити в дорозі?).
І ось вже хтивий король покриває роздягнену до панчіх велелюбну даму. Вероніка відвертається, але чорно-білі фотки, немов магнітом притягують погляд.
За вікном на тлі вечірнього неба пропливають фалосоподібні телеграфні стовпи.
Вона закриває очі. «Заснути б ...»
Але ритмічне погойдування вагона, який жах, викликає в уяві ...
«Еротоманка нещасна!» - сердиться вона на себе.
Раптом помічає вільну лавку біля двох статечно бесідуючих стариків. В їхніх руках немає ні карт, ні календарів з паскудними картинками і Вероніка, убгавши голову в плечі, прямує до них. Так людина, що спізнилася на початок кіносеансу, пробираючись до свого крісла, хоче бути непомітною, оскільки всім заважає.

Дід замовкає і з підозрою коситься на неї.
- Та кажи вже шо ж далі було в тому кіні? - аж совається від нетерпіння його співрозмовник.
- Так от. Слухай далі. Виявилося. Що цей горил ... її ... - наступне слово він голосно шепоче на вухо товаришеві.
- Та ти шо ?? - у недовірливого діда очі ледь не вилазять з орбіт.
«Безсовісні ... Я для них - пусте місце.»
Дід знову нахиляється до приятеля і ділиться сокровенним:
- Якщо хочеш знати, якби не секс, я до своєї старої і близько не підійшов би.
- Тю! То за горила казав, то ...

«Ні! Це вже занадто! »- Вероніка йде зі своєю сумочкою в кінець вагона, де сумирно прилаштовується серед мовчазних пасажирів, які, либонь,забули вдома окуляри.
Навіщо вона їде? Мучить себе: для чого-то роз'ятрює рану всяк раз, тільки-но та починає заживати. На що можна мати надію з таким обличчям! Кому вона потрібна? Навіть двійник давно її покинув.

В напрямку тамбуру потягнулася низка торбешників.
На звільнені поруч з Веронікою місця несподівано сідають вже знайомі їй дідугани. До їх компанії прилаштувався червонощокий молодчага, який заливається сміхом після кожної фрази оповідача.
- А то ще сон приснився.
- Знову віщий? Йому віщі сни сняться, - обертається дідок до смішкуватого хлопака.
- Пам'ятаю, стоїмо з генералами округ столу. Може, оперативну обстановку на карті вивчаємо .... Але точно не в Кремлі, тому шо зразу же за садом гурт баранів ходить по узгір’ю. Сонечко, пташки в кипарисах співають, - як в раю.
Раптом, від повороту гірської дороги, повільно так, сміттєвоз виїжджає. Наблизився. Зачаїлися - чекаємо, шо далі буде.
Дивлюся, зверху відкривається люк, і довга рука кидає в нашу сторону неопізнаний об'єкт.
Всі, звичайно, попадали .... У гробовій тиші задзеленчало шось по бруківці (така, як на Червоній площі) і я, як молодший за званням, повзу розвідати. Бачу: порожня банка і написано «пиво».
- Ха-ха-ха ... - вибухають дружним реготом дідок з молодцем. - Пиво в банці. І присниться ж таке!
- Так от. А поруч знайшов круглий алюмінієвий ... ну, як номерок в роздягальні у клубі дають. Доповів. Він взяв в кулак ...
- Сталін?
- Нє. Без вусів. Потім долоню розкрив, а на жетоні, як в чарівному дзеркальці, чийсь пам'ятник з фотокарткою.
- Шо-то знайоме? - питаю тактовно.
Він коротко, одним словом: «конєшно», і губи так підібрав.
Ну а далі посміхнувся й каже: «Давайтє вип'єм по п'ятдєсят грам».
Ординарець налив усім більш ніж по півсклянки. Такої горілки я ще не пив. І так м'яко йде! ..
- Та ще й холоднінькая! - додав добродушний дідок і благоговійно, як на причасті, закривши очі, ковтнув слину.
- Далі не пам'ятаю, потім ми з ним опинилися на космодромі. Він стоїть уже на сходах і каже: «Шесть днєй мєня не будєт! Стіну буду разрушать ».
Мішок білий, як з під імпортного цукру, за плече закинув, і отак рукою ..
- А шо ж у мішку було? Кувалда?
- От дєрєвня! ... - аж сплеснув руками Молодчага. - Чорний чемоданчик це називається. Там усі атомниє і водородниє кнопки!
- А ... - неохоче погодився дідок.
- Отак я провів і був останньою людиною, хто його бачив.
- А хто ж то був? - знову запитав по незначній паузі нудний стариган.
Але тут вони заспішили до виходу і відповідь вона вже не почула.

За якихось півдня Вероніка побачила стільки нових облич, скільки не зустріла, здавалося, за все своє життя. Картинки змінюються так швидко, як візерунки з кольорових скелець в калейдоскопі.
Раптово гомін стихнув, і суворі обличчя розцвіли усмішками. Кучеряве циганча років чотирьох ще не зовсім окріплим голоском старанно виводило слова частівки:

- С неба звездочка упала
Прямо на пеленку.
Валентина Терешкова
Родила Аленку.
Ай нэнэнэ-нэнэ
Ай нэнэ.

При цьому ногами він кумедно вибивав хитромудрі колінця.
Вибравши Вероніку, малюк підійшов з долонею човником впритул до неї і запитально завмер.
- Даси копієчку?
Розгублена і щаслива як закохана дівчина, вона обома руками стиснула маленьку теплу долоньку і мовчки притиснула її до своєї щоки. Враз згадалися кадри з фільму Бондарчука, який завжди бентежив її до сліз, де маленького жебрачка Ванятку вирішує всиновити така ж самотня душа.
«- Батянька, я знал, что найду тебя!»
Поруч завзятий весельчак заповнює паузу:
- Куди кочуєш, чавела? Не в Індію, часом?
- Ні. Нас Індія хотіла забрати до себе, але Хрущов не віддав, - і малюк довірливо притулився до Вероніки, ніби вона була тією загадковою, обітованою Індією.

Поїзд уповільнив хід і зі скрипом зупинився. У вікно Вероніка побачила, як від їхнього вагона прямо через рейкові шляхи до електрички, що відправлялась, побігли люди.
«А що коли ... Всього десяток метрів! Встигну! І будь-що-будь! »
Тої миті, коли Вероніка вже готова була підхопити малюка, за його спиною чорною тінню постала дівчинка-підліток і відсторонила брата.
- Красуне, дай поворожу - всю правду розкажу.
Вероніка машинально подала руку, але прийшла до тями лише коли циганка почала пророчити:
- І буде в тебе два сини, та між ними постане стіна до неба.
«Ага, тільки вона не знає, що сказали лікарі. Після такого аборту, при негативному резусі, про дитину можна забути.
Поїзд під'їжджав уже до кінцевої станції, а перед очима Вероніки все ще бовваніла постать «Ванятки», який йшов, озираючись на неї, у супроводі своєї сестри.
Сестричка Оленка та братик Іванко. А хто ж вона в такому випадку? Ну звичайно баба Яга.

Місто юності зустріло Вероніку транспарантом «Ласкаво просимо до столиці Донського козацтва». Судячи з чисельної юрби козаків на вокзалі, тут проходив якийсь їхній з'їзд.
Було тепло, і Вероніка залишилася коротати ніч на пероні. Біля багажного відділення присіла на залиту місячним сяйвом лавку під старою туєю, в’юнкою і гостроверхою, як вангогівський кипарис. Тут дужче несло креозотом від шпал і хлоркою з боку привокзального туалету, зате не так гостро, як посеред людей, відчувалася самотність.
"Ну ось. Приїхала. І що далі?"
- На п'яту-ту-ту путь-уть-уть, - прокотився помножений луною голос диспетчерші і за ним по-змовницьки підморгнуло зелене око семафора.
Стартуючи, забрязкав буферами товарняк і Вероніка подумала:
«А може це і є вихід? На п'ятій колії. Ні, це не для такої боягузки. Теж мені - Анна Кареніна.

Від нав'язливої думки її відвернула звичайна калюжа, що залишилася біля лавки після недавнього дощу.
Віддзеркалене в ній зоряне небо нагадало Вероніці морську гладь при повному штилі. Суха пляма асфальту обернулася раптом у зарослий тропічним лісом острів зі знайомою піщаною косою. Майже як на її малюнку.
Ось і пришвартована біля берега яхта біліє в місячному світлі. Том, як завжди, зустріне її біля трапу і проводить до шезлонгу на палубі, де ...

Дитячі голоси наразі повертають її на нічний перон. Біла яхта однієї миті перетворюється на зім'ятий папіросний недопалок, як карета Попелюшки в гарбуз, а квітучий острів знову стає шматком асфальту посеред калюжі.
На сусідній лавці, задерши голови, два хлопчики розглядають місяць.
У неї теж могли бути такі ж сини, - думає Вероніка, згадуючи слова циганки.
Молодший, білявий лобастий здоровань, перекочує в роті льодяник і від задоволення мотляє ногами.
Другий, худенький чорнявий вундеркінд ділиться знаннями:
- А знаєш, що на ній намальовано? Як два брати б'ються. Один був силачем і запитав у брата: «Скажи мені, в чому правда?» Той каже: «Не знаю».
"А я знаю! Правда в силі ». І вбив брата. Вилами.
- А мій тато, - силач найсильніший в світі!
Він як дістане свою шаблю! Як дасть йому! І ... і переможе того брата! - тут маленький козак, безсилий всидіти на місці, підхоплюється і сердито розмахуючи кулачком з уявною шаблею, трощить ворога наліво і направо.

До світанку Вероніка ще кілька разів провалювалася в сон, немов в пухову перину. Але згадати їй вдалося лише останнє видіння: безвольно схилену до її щоки голівку немовляти, його ні з чим не зрівняний запах.
Майже фізично вони відчула, як розчиняється в надзвичайній ніжності і любові.
Підступав світанок. Вероніка подивилася на збляклий місяць з ледь помітними фігурами, на сусідню порожню лавку, де донедавна сиділи хлопчики ...
«Хто дає їм шабельки в руки - Бог чи диявол?
Невже людям так важко відрізнити одного від іншого? А може все це мені теж наснилося? »

У місті, хвилюючись як перед побаченням, вона насамперед попрямувала в парк.
Ось уже видніється стара довоєнна арка над входом. Ніби наяву зазвучав духовий оркестр.
«В парке Чаир
Распускаются розы,
В парке Чаир
Сотни тысяч кустов.
Снятся твои
Золотистые косы,
Снится мне смех твой
Весна и любовь…»
Святковою каруселлю завертілися спогади: фруктове морозиво біля літнього кінотеатру, шипуча газована вода з вишневим сиропом, тир з «воздушкою», пристріляною Леоном «під яблучко» ... І звичайно, танцмайданчик - центр і серце міського саду.
Та пройшовшись головною алеєю, Вероніка відчула розчарування. Все було іншим: буденним і приземленим. Якимось дивом уціліла лише стара скульптура, під якою вони часто призначали побачення.
Жінка, що мала символізувати Батьківщину-матір чи просто щасливе материнство, однією рукою притискала до себе дитину, а на долоні витягнутої іншої руки тримала голуба.
Але стать дитини вже неможливо було визначити, а довгошиїй голуб миру з відбитою головою скидався на маленького змія Горинича, чи якогось динозавра.
Вероніка зненацька подумала, що запросто віддала б решту життя за можливість хоча б на кілька хвилин потрапити сюди в той травневий вечір, коли після дощу вони вперше поцілувалися в дальній альтанці.
Так, мріючи, вона не помітила, як підійшла до танцмайданчика, але побачивши там зграю собак, повернула назад. З ними в неї завжди були складні стосунки: кожна зустрічна дворняга відчувала її полохливий характер і прагнула показати свою перевагу.

На вулицях міста Вероніка не дивилася на обличчя перехожих - боялася зустріти знайомі. Ніби її зміг би хтось упізнати.
У бакалії біля «Будинку щастя» випила улюблений колись молочний коктейль, але смак його був уже не тим. І пахтіло тут не малиновим киселем і корицею, а прокуреними продавчинями.
Знайомий запах, вона відчула тільки в безлюдних залах історичного музею, де серед незмінної експозиції зупинився, здавалося, час.
По сусідству знаходилося ще одне місце, де вона колись була щасливою: міська бібліотека.
Дзеркало в різному окладі біля гардеробу, що раніше притягувало її як магніт, тепер стало «кривим».
Безшумно ступаючи, вона піднялася на другий поверх, але в читальний зал заглянути не наважилася.
Вийшовши на вулицю і озирнувшись, метнулася раптом назад, знову взялася за дверну ручку і повільно проскрипіла важкими старовинними дверима ще кілька разів.
Як голодний горобець стрибає, вишукуючи на землі хлібні крихти, так Вероніка збирала по всьому місту шматочки колишнього життя, що зігрівали їй душу.
У трамваї вона усілася біля вікна, напнула на піднятий опіками ніс величезні чорні окуляри і з вулиці стала схожою на якусь дивовижну глибоководну рибу, що спостерігає за людьми з акваріуму. На істоту, яка не може не бути ізгоєм навіть в акваріумі.

Поколесивши по старому місту, Вероніка лише надвечір вирішила пройти до інституту. Тільки глянути на нього з бульвару. Там від трамвайної зупинки всього один квартал.
Замість старих акацій тепер на бульварі тягнуться до сонця молоді клени. Під ними, по обидва боки від Вероніки, низка окастих лавок. Очі дитячі, дорослі ...
Всім хочеться у вихідний день щось цікаве побачити.
- Мамо, дивись-дивись. ... Це хто?
- Ця тітка забирає маленьких дітей, які погано поводяться.
Вероніка майже навчилася відгороджувати свій світ темними скельцями окулярів. Тільки нижче опустила голову.

Далі сталося те, чого вона боялася найбільше.

(далі буде)

«А я одной тобой любуюсь,
И сама не знаешь ты,
Что красотой затмишь любую
Королеву красоты.
И я иду тебе навстречу,
И я несу тебе цветы,
Как единственной на свете
Королеве красоты…»

Музика лилася з відчинених вікон на мережива білих акацій і, ввібравши їх запах, пливла далі по бульвару над фланіруючою публікою, над вагонами трамвая, що своїми рухами на звивистих рейках нагадували танцюючих твіст два величезних червоних черевика з петельками шнурків.
На ці звуки, як метелик на світло, поспішало юне створіння. Холодний погляд млосних очей (а як інакше може дивитися першокурсниця, якій повідали про її схожість із зіркою німого кіно Вірою Холодною), горда постава ...
Вона не зверне увагу на першого стрічного. Благо, завжди поруч невсипуще око: двійник, друге я. Кружляє, як ангел-хранитель. Не так високо, як блідолиций заздрісник місяць, та все бачить. Навіть якщо захочеш, не відженеш його, закоханого.
- Обернувся цей чоловік в болоньовому плащі?
- Стоїть, як укопаний. Вдає, що прикурює.
- А той, літній: сорокарічний?
- Ледь шию не скрутив.
- А люди? Люди на лавках, дивляться?
- Очей відвести не можуть.
Багряне сонце, що вже майже скотилося за ріг будинку, згодом немов передумало йти на відпочинок. Як той старий грішник, що підглядає в замкову щілину, воно знайшло проріху в густих зарослях бузку і теж замилувалося на довгоногу красуню.
Від гуртожитку до інституту рукою подати. Не встигнеш навіть про країну подумати, в якій поталанило народитися. Тільки егоїстичне: очікування щастя.
І ось уже туфлі-човники стукають інститутськими сходами. Нові ... Не дай Боже носок збити. Двадцять п'ять рублів - майже стипендію довелося відвалити спекулянту на товкучці. Від матері двадцятка надійде лише за тиждень.
«Напівборщ - шість копійок, напівкотлета - дванадцять ...»
Третій поверх. Остання сходинка і ... ось він, «райський сад». Десятки ... ні, сотні очей. шепіт:
«- Дивись, Княжна! Княжна!
А звідкись від стелі рідний голос двійника - вічного контролера:
- Правим, правим профілем повернись!
- Та ж лівий же кращий. У гуртожитку в дзеркалі ...
- Знову плутаєш! Через два дзеркала правий здається лівим.
- Тьху ...

Зараз полинуть звуки танго, і підійде той, заради кого вона готова ... Готова навіть на безлюдний острів з ним. Всі дівчата їх курсу таємно про нього мріють. Та що там говорити, навіть старшокурсниці задивляються на цього високого, завжди впевненого в собі блакитноокого хлопця. Ще б пак... Чемпіон міста з боксу - пишається вона.
З його почету місцеві блатні, що хвилину тому в твісті угвинчували в паркет свої шилоподібні з півметровими кльошами туфлі, тепер шістками увиваються поруч, а він поверх голів виглядає її.
Їх очі зустічаються.
Зараз зазвучить музика. Ще мить. Ось зараз.

* * *

Дверцята поштової скриньки противно брязнули, і цей звук, відштовхнувшись від холодних стін під'їзду, злетів догори і десь там відгукнувся луною.
З «Иностранки» вислизнув конверт і солдатиком впав до ніг Вероніки.
«Бом-м-м ...» - ніби увірвалася басова струна її напнутих нервів. Ну, ось і дістали з-під землі, як обіцяли. Як же вони взнали адресу? Вона ж по тому переїхала в інше місто, і тут змінила вже дві квартири.
«А може, батько мене розшукав?» - майнула шалена думка.
- Та кому він тепер потрібен, через сорок років!
Почерк певніш жіночий. «Княжинській Вероніці Леонардівні». Якась Тетяна ... Ленінград ...
Піднімаючись сходами, вона зупинялася перед кожним поверхом і з тривогою вдивлялася в напівморок. Перевела дух, тільки коли закрила всі дверні замки в передпокої. Звично потягнулася до вимикача і раптом завмерла. Лезом ножа блиснула смужка світла під дверима ванни.
Поставивши сумку на підлогу, вона обережно рушила навпомацки вздовж стіни.
«Та немає там нікого. Забула вимкнути. А шерех звідки? Кахель, чи що, гризе якась тварюка? »
Намагаючись не рипнути, вона стала повільно відкривати двері і враз з жахом відсахнулася. З ванни, ніби величезний щур з капкана, з виряченими очима і відкритим ротом, на неї впритул дивилася старуха в лисячій шапці.
- Тьху ти! .. – нараз устидилася Вероніка, - зовсім вже з глузду з'їхала.

Скинувши пальто і шапку на пральну машину, присіла навпочіпки перед ванною і відкрила гарячу воду. Зі сласністю мазохіста дивилася вона на дзеркальну стіну, в якій відбивалося спотворене, обридле обличчя, що спочатку затуманилось, потім вкрилося великими краплями; і незабаром по щоках, зовсім не затримуючись на рубцях опіків, градом потекли сльози. Свої вона давно вже виплакала.

На кухні Гагарін, зрадівши господині, від повноти почуттів у захваті накручував барабан своєї центрифуги. Вероніка дістала хом'яка і притулила пульсуючу грудочку до найчутливішого місця на її обличчі - біля губ. Від блаженства обоє заплющили очі.

- Ну досить, Гагарін, - вона згадала про таємничий лист.
За першого ж рядка: «Привіт, Княжна! Куди ж ти, жаба-мандрівниця, запропастилася», - Вероніка впізнала свою інститутську подругу.
- Господи, ну навіщо це ...
Читала: хто одружився, на кому, хто розлучився ... Нарікання на вередливих дітей, на чоловіка, який став задивлятися на молоденьких дівчат ... Невдоволення зморшками що з'явилися навколо очей ...
- Скільки щастя в однієї людини!
Закінчувався лист звісткою про традиційну зустріч випускників курсу, на яку Вероніка неодмінно мала приїхати.
«Якого травня? - вона поглядом ковзнула по числу, ніби й справді збиралася їхати. - Невже пройшло всього двадцять п'ять років? »

Полохливою горобиною зграйкою налетіли спогади про те, майже чуже життя: весела безтурботність гуртожитку, перша лекція, міська читалка, де її обдавав спекотною хвилею Мопассан з його «Милим другом», танці під магнітофон в інституті по суботах... І, звичайно, Леон - її радість і мука.
Дамська танго. Їх танець. Вона не дуже-то і поспішала, запрошуючи його. Знала: її ніхто не посміє випередити.

Під душем вона закрила очі і, віддавши обличчя теплим струменям, щоб повніше відчути той час, переривчастим шепотом заспівала:

– Ты спеши, ты спеши ко мне,
Если я вдали, если трудно мне.
Если я, словно в страшном сне,
Если тень беды в моём окне…

Немов «жива вода» змивала духмяну піну з її обиччя.

– Ты спеши, когда обидят вдруг,
Ты спеши, когда мне нужен друг.
Ты спеши, когда грущу в тиши,
Ты спеши…
Ты спеши…

Завагітніла Вероніка на останньому курсі, перед захистом диплому. За місяць Леона призвали до армії. Сказав: ненадовго.
На третьому місяці вона зробила аборт. Леон умовив в листах з Німеччини: «Рано ще нам дитину заводити. Чому тоді не думала? Повірила в чудодійну силу води з оцтом? Якщо залишиш - навряд чи мене знову побачиш. Дітей потрібно робити за згодою обох».

Лікарі тоді сказали, що при її негативному резусі, після аборту загрожує безпліддя. Леону вона про це не написала. Побоялася, що, дізнавшись, він її точно кине.
Більше Вероніка його не бачила, хоча часто згадувала, то з ненавистю, то з любов'ю.

А ще через півроку прийшла кара, при згадці про яку всяк раз траплявся напад задухи.
Один з синків хазяїв міста після довгих домагань, ображений відмовою, підстеріг її в під'їзді і хлюпнув в обличчя сірчану кислоту. Так вона провалилася в пекло.
Мук додавала заява обвинуваченого в суді про те, що Вероніка була його коханкою. «Вийду - з-під землі дістану!»
Мати не витримала того лиха і незабаром після їх переїзду в інше місто з горя і померла. Замісто неї.

Щоб перервати важкі спогади, вона почала розглядати свою фігуру в відображенні. Напевно, хазяйка квартири була гарна собою, якщо зробила для утіх у ванній дзеркальну стіну. Вероніка теж любила своє тіло. Як навмисно, воно ніяк не хотіло старіти. Ніби когось ще чекало. Все ті ж пружні груди, плаский живіт ...
Згадалися ласки Леона. Як вона начеб зривалася в глибоку прірву і летіла вниз з завмираючим від захвату серцем, впевнена, що біля самої землі він її підхопить своїми дужими руками.

Вечеряли вони з Гагаріним його улюбленою картоплею в мундирах і молоком з плетінкою.
«Ні, все-таки, чоловіки - тварини в більшій мірі, ніж ми, жінки, - подумала Вероніка, спостерігаючи, як Гагарін їсть картоплю разом з лушпайками. І дурніші, до того ж ».
Ця думка була не новою, але дещо її розважила. Враз на душі стало спокійніше.
Щойно отриману «Иностранку» вона віднесла на тумбочку біля ліжка.

«От, де мужчина!» Два довгих місяці від попереднього номера вона чекала цього побачення. У передчутті насолоди від читання, Вероніка, споліскуючи посуд, навіть просвистіла кілька тактів з «Вальсу квітів». Нарешті, роздягнулась і, забувши побажати спокійної ночі Гагаріну, поспішила в спальню, де на неї чекав брутальний, але благородний багач-бідняк Том Джордан - справжній мужчина.

Вранці Вероніка прокинулася пізніше ніж зазвичай. У міському архіві, де їй колись вдалося влаштуватися на непримітну посаду, був вихідний. Лежачи в ліжку, вона болісно намагалася пригадати сон.
Здавалося, ось-ось вона ухопиться за нитку, потягнувши за яку, можна буде розплутати клубок сновидіння, та всяк раз в останній момент вона вислизала.
Якийсь гул заважав їй зосередитися.
- Ну, бурундук нещасний! - босоніж потьопавши до клітки, Вероніка витрусила Гагаріна з центрифуги, і той ображено забився в кут свого будиночка.

Якоїсь миті у свідомості майнув чаруючий образ дівчини, схожої на Софію Ротару, і враз в її співрозмовнику, який щось ховав за спиною, Вероніка з жахом упізнала головного свого ворога.
- Що ти вдаєш із себе святу цноту ?! Ти така ж тварюка, як усі!
Вероніка розуміла, чому вона зараз бачить себе збоку і в іншому образі. Адже якби цей жах їй довелося пережити знову, вона б збожеволіла або померла зі страху і приниження.
Спочатку вона його тільки почула:
- Затями, більше ти до цієї дівчини пальцем не приторкнешся! Будеш обходити її десятою дорогою!

Вероніка ніколи не думала, що чоловічий голос може принести їй таке задоволення.
- Хто це? Хто? - дивувалися в натовпі сміливцю.
- Це Томас Джордан. У нього удар лівою - смертельний! - долинуло здалеку.
- Де ти так довго .... Ай !!! - Вероніка впустила на газовий пальник під чайником обвуглений сірник і затріпала обпаленим пальцем, - Дурдом якийсь. Треба викинути це з голови.

На якийсь час за прибиранням квартири їй вдалося відволіктися, але витираючи пил з книжкової полиці, рука вкотре потягнулася до завітного роману. І вона знову поринула в заборонений, але такий принадний світ: милувалася з Томом зоряним небом над Мальдівами з палуби його яхти, пила з ним віскі в приморському ресторанчику Монте-Карло... Але найголовніше, вона придумала інше закінчення роману.
Та бійка з хорватом в барі була через неї. Том захищав її честь, але залишився живим. Вона виходила його тоді і, народивши двох синів, вони жили довго і щасливо.

Раптово їй спало на думку зобразити Тома на папері. А що? Фізрук, який в їхній школі вів малювання, хвалив її роботи.
Знайдено кілька кольорових олівців, видрано аркуш зі старого альбому і до вечора, після довгих мук, портрет був майже готовий. Залишалося пройтися жовтим кольором по пляжу безлюдного острова зліва від голови, і по сонячних променях над пальмами - справа. Крім того, надумавши придати обличчю більшої мужності, вона поцюкала навколо стиснутих губ чорним олівцем, натякаючи на легку неголеність.
Тепер Том став схожим на виконавця ролі Тарзана в трофейному голлівудському фільмі. Майже таким він їй і снився.
Ліва рука його тримала морський бінокль, а права - непропорційно маленький штурвал. Окрім того, папір у місці правого кулака був протертий ластиком наскрізь, через що руку довелося неприродньо зігнути і подовжити.
Загалом вона залишилася задоволеною своєю роботою.

Віднині Том зайняв місце на полиці в узголів'ї її ліжка.
Роздивляючись малюнок перед сном, Вероніка подумки переносилася на свій безлюдний острів. Туди, де світ був наповнений яскравими фарбами і запахами з дитинства. Вона виразно чула крики чайок (як в рідному приморському місті), рокіт океану ...
Там, біля пришвартованої яхти на неї чекав чоловік, з яким вона готова була ділитися багатством, що переповнювало її.
Пальці розм’якали, лист вислизав з руки, і вона поринала чи то в марення, чи то в солодкий сон.

Іноді в мирному, розміреному житті траплявся збій. Прибираючи вона, бувало, вибухала:
- Ну коли ти, врешті-решт, навчишся ноги витирати! Від чого Гагарін крутив свою центрифугу ще з більшим шаленством, заважаючи їй заснути.
Вранці вони ображалися один на одного, та зрештою конфлікт завершувався тим, що прийшовши з роботи, вона варила йому картоплю в мундирах, після чого вони цілувалися.

Прийшла весна. Тепер все частіше і частіше, навіть і вдень, прикривши в спальні штори, вона відлітала до Томаса.
У вихідні дні, коли почало пригрівати сонечко, Вероніка відкривала вікно і сховавшись за фікусом, у батьківський морський бінокль роздивлялася обличчя перехожих. Так в дитинстві вона виглядала в морі корабель, на якому мав приплисти батько.

Якогось вечора, хтозна нащо, вона дістала з книжкової шафи материне «Домашнє консервування». Книга сама розкрилася в руці і Вероніка побачила пожовклий від часу конверт зі штемпелем «адресат вибув». Лист був до батька: Княжинського Леонарда Леонтійовича, у Владивосток. Від матері.
Вероніка здивувалася. «Містика якась». Для чого вона возила по всіх квартирах цей непотріб? Чому мати не спалила листа. Забула?
Майнула думка «прочитати», але їй враз стало дуже стидно, ніби біля дверей батьківської спальні налаштувалася підслуховувати нічні звуки.

Прокинувшись уночі, Вероніка довго переверталася з боку на бік.
«Може, мати хотіла адресу мені залишити?
Егеж, так і кинулася його шукати! Якби хотів бути батьком, сам би давно об'явився. І як можуть дурепи в тій передачі, вперше в житті побачивши, обіймати їх плачучи, цілувати ... Тих, хто на краю світу від них заховалися. »

Наступного дня, прийшовши з роботи, вона насамперед поставила на стіл блюдо з серванту і заходилася на ньому спалювати листа. Як у фільмах про розвідників.
Сірники згасали, та коли полум'я охопило весь конверт, вона раптом, обпалюючи долоні, кинулась метушливо збивати вогонь.
- Я не відкривала його, навпаки ... - а тремтячі руки вже розгортають листок з обвугленим хрестом посередині (свою фотографію з обпаленим обличчям вона відразу машинально відклала).
Читала, ледь торкаючись поглядом рядків, подібно тому, як в дитинстві навшпиньки пробігала по мокрій, щойно вимитій матір'ю підлозі під акомпанемент її незадоволеного бурчання.

Здивування породжували перші ж слова листа."

(далі буде)
1917

"К тамбуру потянулась череда мешочников.
На освободившиеся рядом с Вероникой места неожиданно садятся уже знакомые ей старички. К их компании примкнул краснощекий молодец, который закатывается от смеха после каждой фразы рассказчика.
- А то ще сон приснился.
- Опять вещий? Ему вещие сны снятся, - оборачивается дедок к смешливому парню.
- Помню, стоим с генералами вокруг стола. Може, оперативную обстановку на карте изучаем…. Но точно не в Кремле, потому шо сразу за палисадником стадо баранов ходит по склону горы. Солнышко, птицы в кипарисах поют, - как в раю.
Вдруг, из-за поворота горной дороги, медленно так, мусорная машина выезжает. Приблизилась. Затаились – ждем, шо дальше будет.
Смотрю, сверху открывается люк, и длинная рука кидает в нашу сторону неопознанный объект.
Все, конечно, попадали…. В гробовой тишине задзилинчало шо-то по брусчатке (такая, как на Красной площади) и я, как младший по званию, ползу разведать. Вижу: пустая банка и написано «пиво».
- Ха-ха-ха… - взрываются дружным хохотом дедок с молодцом. – Пиво в банке. И приснится же такое!
- Так от. А рядом нашел круглый алюминиевый… ну, как номерок в раздевалке у клубе дают. Доложил. Он взял в кулак…
- Сталин?
- Не. Без усов. Потом ладонь раскрыл, а на жетоне, как в волшебном зеркальце, чей-то памятник с фотокарточкой.
Шо-то знакомое? – спрашиваю тактично.
Он коротко, одним словом: «конечно», и губы так поджал.
Ну а после улыбнулся и говорит: «Давайте выпьем по пятьдесят грамм».
Ординарец налил всем больше, как по полстакана. Такой водки я ще не пил. Да так мягко идет!..
- Та ще й холоднинькая! – добавил добродушный дедок и благоговейно, как на причастии, закрыв глаза, глотнул слюну.
- Дальше не помню, потом мы с ним оказались на космодроме. Он стоит уже на лестнице и каже: «Шесть дней меня не будет! Стену буду разрушать».
Мешок белый, как с под импортного сахара, за плечо закинул, и отак рукой..
- А шо ж у мешку було? Кувалда?
- От деревня!... – аж всплеснул руками Молодец. – Чёрный чемоданчик это называется. Там все атомные и водородные кнопки!
- А… - нехотя согласился дедок.
- Отак я проводил и був последним человеком, хто его видел.
- А хто ж то був? – опять спросил после небольшой паузы занудный дедок.
Но тут они заспешили к выходу и ответ она уже не услышала."

- Дядечку, у вас меншого розміру нема?
Сидячи навпочіпки, Демон відвів погляд від сита з пічним потрухом і узрів квітчасті капці в метрі від себе. Потім якось боком, по-ведмежому підняв голову.
- А то видали ось... завеликі... - над ним стояв непевного віку (можна дати і п'ятнадцять років і двадцять п'ять) очкарик з парою туфель в руці. Іншою рукою він дбайливо, мов дитинку, притискав до грудей коробку від них.
- Нема, нема... Самі за пенсією в галошах ходимо.
Старий потрусив решето і з гуркотом висипав рештки вугілля у відро, тим самим показуючи, що розмова закінчена.
- А купити інші – грошей бракує.
Прибулець потоптався ще трохи, далі знехотя, ніби від того обміну залежало його життя, повільно поплентався вулицею далі, на ходу засовуючи до коробки сяючі лаком черевики. Коли він обертався, широкі, з манжетами холоші дзвонами розгойдувалися над худими щиколотками.

- Ходять тут... аферюги... - дивлячись услід, Демон підняв руку щоби заслонитися від сліпучого сонця. «Аферист», вирішивши, що дід передумав, зараз повернув назад. Обличчя хлопця світилося, як у людини, якій залишилось кілька кроків до здійснення мрії.
- А інші купити... - він метушливо почав розкривати коробку.
-Нема, я сказав!.. - Демон загрозливо підняв із землі шматок породи і замахнувся, як часто робив, ганяючи у своєму дворі настирливих котів.
За інерцією «аферист» зробив ще крок і зупинився. Рот його продовжував розгублено посміхатися, але за товстими скельцями окулярів очі наповнювалися жахом. Обхопивши своє майно, він розвернувся і, клишаво, розхитуючись усім тілом, побіг.

Захекавшись, зупинився неподалік від бабусь, що мирно бесідували на лавочці біля колодязя.
- Шо ви, Григорівно, не кажіть, а ніхто для нас нічого робити не буде.
- Нє-нє... Янукович сказав, шо до шеснадцятого року все отдадуть. Сама чула.
- А шо там у Кіркорова народилося?
- Віталік! А ну, іди сюди... - Григорівна дістала щось з кишені халата і в долоні-човником простягла, як дають хліб з молоком теляті, щоб відучити його від маминої цицьки. - На...

«З коробкою» хотів було підійти, але його випередив хлопчик років шести з мобільником на шиї. За два кроки він заклав руки за спину, навшпиньках подався всім тілом вперед і, задерши підборіддя, повільно, з побоюванням (ніби боявся побачити там щось жахливе) зазирнув у долоню.
- Нє-е-е-е... Я та-кіє нє є-е-ем... – розчаровано прогундосив Віталік, розтягуючи звуки, як липку іриску. І побіг на іншу сторону вулиці, де грались у війну товариші.
- Не попала каменюка, твоя мати - гадюка!
- Василь - куркусиль, курці яйця відкусив!..
- Ти диви... шо робиться... - промовили на лавочці.
«З коробкою» постояв, сподіваючись, що запропонують і йому те, що в долоньці, але Григорівна якось непомітно повернула карамельку назад у кишеню.

Демон відклав решето і стоячи стежив за «аферистом». Ось той підійшов до крайньої хати і довго стовбичив біля зачинених воріт. Потім, покрутившись на роздоріжжі, подався степом до мікрорайону. Вечоріло.

Проходячи з відром по двору, Демон копнув ногою чорну вівчарку, що дрімала на доріжці.
- Іди звідси! Сатана...
Пес вискнув і, брязкаючи ланцюгом, погнався було за горобцем, а коли той відлетів, почав обгавкувати муху.
- Шо там таке, де ти пропав? - заклопотана господиня під старою шовковицею накривала стіл.
- Нічого, почекаєш... Щас один чи пацан, чи хлопець нові туфлі чи то міняв, чи шо... Якийсь переляканий і в окулярах. Каже: видали.
- Кого, окуляри?
- До тебе поки дійде... Туфлі! Сам чорнявий, може циганча?
- Де ти бачив цигана переляканого і в окулярах? То певно з інтернату.
Він на якусь мить закляк, як на стоп-кадрі в кіно, потім в прискореному темпі замахав руками:
- Понароджують дебілів!

Вечеряли мовчки. Демон і лежачий на череві «сатана» зосереджено тріскотіли курячими кістками і по-сімейному поглядали один на одного. Старому не йшла з голови таємнича постать з коробкою. Де раніше він міг бачити цей сяючий надією погляд, цей жалюгідний напівусміх?..

Вночі, перш ніж заснути, він довго крутився в ліжку, щось бурмотів, а під ранок розбудив своїм криком дружину в сусідній кімнаті. І було незрозуміло, закричав він з ляку від кошмару чи може сам когось хотів настрахати.
Прийшовши до тями, Демон намацав за дверима в коридорі сокиру і вийшов з нею в сад. Там, на старому дивані, під дощатим навісом був його сторожовий пост - пацани часто здійснювали набіги на яблуню.

Місячна серпнева ніч повнилась звуками: у дворі співали цвіркуни, з городу долинали трелі капустянки... Брязнули буфери вагонів на станції. Загупало в буді - звір вичісував бліх.
- У... дармоїд... Дрихнеш!?
Пес миттю вибіг і, дзвякаючи ланцюгом, заметушився, настирливо намагаючись дістатись язиком руки господаря.
- Гаразд, цілуй вже ... - роздобрився Демон підсовуючи йому під ніс тильний бік кулака.

Після сніданку, коли Демон збирав яблука, а жінка різала їх на сушеню, він не втерпів і поділився новиною:
- Вночі сон наснився... Тепер все стало зрозумілим. Знаєш, хто був отой з туфлями?.. - він витримав інтригуючу паузу, - директор психінтернату!
- Тю... Ти шо... Зовсім вже?.. Та й нащо йому це треба, прикидатися? У нього грошей знаєш скільки!? Щоб влаштуватися туди нянечкою - несуть, діти зароблять на копці городів - несуть, з кладовища в свята - вони теж несуть...
- От баби... - він розвів руки і плеснув ними по кишенях - все на гроші переводять! Волосся довге, а ум короткий. Його ж всі бояться, а хочеться іноді, щоб пожаліли. Ніхто ж не любить... А може, й не любили. Може, втіху має с того, що прикидається. Звик, як до горілки звикають. Пам'ятаєш, як на Великдень на цвинтарі біля Лідочки сиділи, чорнявий такий, з інтернатських, за могилою стояв і все на нас подивлявся... Пам'ятаєш?
- Ну і шо... Директор?
- Він!
-Зовсім збожеволів...
- Ну!.. Курка не птиця, жінка не людина!
- У... Демон... - і розійшлися пестуючи образу, кожен свою.

В той день у нього все валилося з рук. То солі, переплутавши з цукром, в чай насипав... То, в задумі, разом з маслом запхав до холодильника молоток, а потім до обіду шукав.
- Та чи не наврочив той?
Увечері, заганяючи курей, господиня заглянула в напівтемний сарай.
- Тю, думала щур шкребеться. Шо ти там шукаєш?
- Відчепись! - виходячи, Демон відсторонив дружину і висипав біля дверей купу старого взуття. У хмарі пилу чхнув, розполохавши курей, потім зібрав той мотлох і мовчки виніс за двір на сміття.

Наступного ранку, коли горобці ще тільки вмивалися в собачій мисці, похмурий, невиспаний Демон пакував у мішок яблука. Набравши ледь не під зав'язку найкращих, закинув на велосипед. Наостанок обійшов навколо багажника і діловито, як конюх попругу, посмикав мотузки.
Дружина напучувала:
- Візьми на базарі пакет лаврушки. Та дивись, під машину не попади - мотаєшся, як самашедший.
- Вчи вченого...
На лавочці біля колодязя вже сиділи.

- О... О... Демон понісся. Злий, як собака.
- А чому його Демоном прозвали?
- Не балакає ні з ким. А дітей не любить... Собаку на них натравлює! Вони і прозвали.
- Картоплю повіз, чи що?
- Нє, ще не копали. Напевно яблука... На базар. Куркуль... Токо у нього і уродили. Сильновкусниє - хлопці кажуть.
- А що, дітей у них немає?
- А тобі шо, мамка не рассказувала? Була дівчинка... Та така гарна... Ходить вже почала. А у Зіни вода закипіла у тазику. Вхопила, думала до ванни донесе, а воно руки пече... Поставила на підлогу, а сама за тряпками обернулась... І треба ж дєвочкі якраз проснуться і вибіжать... Ой лихо... Поки машину знайшли... Та як на зло вихідний у лікарні... Ой Боже, Боже... І як вона руки на себе не наклала?.. З петлі витягли. А на похоронах!? Як вона бідна кричала... Вихопила її з гробика, прижала до грудей і бігає... Насилу відібрали. Ото після того Іван і побив Зіну вперше. І сильно! Випивать крепко став. А до того був парень як парень... Отаке було.

Дорога до мікрорайону йшла під ухил, так що Демону іноді доводилося навіть пригальмовувати, оминаючи вибоїни в асфальті. «Тільки б знову ланцюг не злетів...».
Заскрипіла задня втулка, та він вже під'їжджав до вахтера, що дрімав на табуретці біля прохідної.
- Тут ось яблука... для дітей... Передали.
- А... так це в їдальню. Заїжджайте в ворота і навколо головного корпусу направо.
Вікові ялини накрили Демона прохолодою. По галявинах бігали невідь звідкіль забіглі білки, в кронах величавих сосен пересвистувались птахи. Але у всій цій пишноті було щось моторошно-потойбічне, як у храмі.

Тільки він оминув ліпні колони головного входу, як із-за рогу будівлі несподівано виїхав автомобіль з цистерною. Демон крутонув руль праворуч, але допотопний «ЗІЛок», ніби умисне, повернув туди ж. Ледь не зачепивши крило машини, старий насилу втримав рівновагу і повихлявши, зі скошеним набакир мішком, зупинився.
- Лять!.. З вашими яблуками... Ледве під гомновозку не втрапив!
Перед прохідною вантажівка, побовтавши гофрованим шлангом, струшуючи останні краплі, неспішно виїхала за ворота.

Примкнувши велосипед стертим собачим ланцюгом і навісним замком до лавочки, Демон волоком затяг мішок на кухню.
- Ось... Сказали вам передати... яблука... для дітей.
- Тітко Клаво! Тут чоловік яблука привіз!
- Йду... Ой, здрастуйте... І як ви стільки донесли такий худенький, - підсівши, як штангіст, вона легко підняла мішок і висипала все у велику каструлю, - вам помиї треба? Сьогодні жи-и-рні...
- Не треба... У нас свої добрі.
- А то й додому віднести є кому...
У проймі дверей як із чарівної лампи виникли дві напівдитячі постаті.
- Ідіть за водою! – скомандувала вона, але схожі на карликів істоти, не зрушивши з місця, продовжували поїдати очима і яблука і Демона. Він хотів запитати їх про очкарика, та не встиг.
- Директор йде! – що раптом пролунало, справило на маленьких потвор ефект, подібний вибуху бомби.
Нажахані, вони як миші заметалися по кухні, ледве не наступаючи на довгі секондхендівські майки, і один за другим вишмигнули геть.

Тривога передалася і Демону. Раптово пригадалось, як він, гамуючи похмільну дрож, після прогулу сидів у приймальні директора шахти. Згадав і свій дитячий страх перед директором школи... Цей одвічний страх перед начальством!
- Ой, сміхота з ними... - потішалася кухарка, задоволена вдалим жартом.
- Скажіть, а де кабінет вашого директора? - несподівано запитав Демон.
- Прям над головним входом на другому поверсі, але він тільки що поїхав.
- На гомн... на іномарці?
- У нього наша... Ретро!
- Напевно, і сам старий?
- Що ви... Молодий!
У Демона голова йшла обертом від спеки і трохи нудило на голодний шлунок від кухонних запахів. Вже в дверях почув:
- Якщо потрібно буде город скопати - ви тільки скажіть...

Під ялинами ще трималась ранкова прохолода. Попереду з важкими сумками поспішали на автобус і беззлобно матюкалися нянечки з нічної зміни. Обігнавши їх, Демон завернув за ріг корпусу і виїхав на алею, з якої вже було видно прохідну.

«Задню втулку сьогодні ж перебрати треба буде...», - прислухався він до стуку в колесі.


Все те раптом перекрили нерозбірливі вигуки. Поруч з будиночком на відшибі (цю споруду по дорозі в їдальню він помилково прийняв за морг, пригадавши казенні хрести на дитячих могилках, які росли немов гриби в кутку селищного кладовища), навкруг виховательки впритул один до одного стояли десятка два дивакуватих дітей різного віку і старанно, з усіх сил, скандували:
- Спа-сі-ба! Спа-сі-ба!
При цьому вони по-старомодному, зверху донизу, як мухобойками махали руками (так він у дитинстві проводжав на роботу батька). Ще раз глянув, видивляючись серед них «свого»... Зацікавившись, кому вони кричать, покрутив головою увсебіч, але вздовж алеї виднілася лише стіна сірих, з жовтуватими плямами, простирадл. Коли ж він зрозумів, що кричать йому - відчув себе незатишно, як на сцені. Ніяково махнувши у відповідь, прошепотів:
- Та ладно... - і додав ходу.
Всередині у нього розлилося щось приємне й давно забуте. Зупинившись перед воротами, озирнувся. Неймовірно, але йому привиділось, що у вікні над головним входом на мить зблиснув сонячний зайчик від окулярів і колихнулася фіранка.
Супроводжуючих Демона інтернатських собак на трасі змінили інші, нахабні - наближався ринок. Він зустрів криками торговців, буйством запахів і фарб, товкучкою...
- Холодильники! Ремонтую холодильники!..
- Пиріжки! Гарячі пиріжки з картоплею!..
- Партія Регіонов! Голосуєм за партію Регіонов! Завтра последній дєнь...
- Єш ананаси і рябчіков жуй! Дєнь твой послєдній пріходіт буржуй!.. – надривався мегафон від червоного агітнамету прямо на вухо біло-блакитного. З ними сусідили продуктові.
- Дивись, Вася! Ось це масло «Президент» вчора рекламували по телевізору. Скажіть, а чий «Президент»?
- Російський!
В кінці черги витягнулися шиї.
- Чула? Оте масло Путін вчора рекламував по телевізору.
- Та ти шо?! Треба брать...

Поряд з розчепуреними продавщицями парфумерних яток некрасива, років десяти, дівчинка видавалась бридким каченятком.
- Тітонько, можна духи понюхати?
- Чия це дитина?
- Ти шо, не бачиш? Це ж з інтернату...
- Хто їх випускає тільки!?
- Там з боку лісу у них прохід є - хтось шлакоблоки із загороди тягає.
- А потім такі клей будуть нюхати... А ну, гуляй звідсіля!

Демон не розумів жіночої пристрасті до парфумів, хоча замолоду подарував дружині, тоді нареченій, флакон «Червоної Москви». Для нього найкращим ароматом був запах вихлопних газів від мотоцикла. Тоді згадувалося дитинство, коли батько садовив його на бензобак «ІЖака», і вони увесь літній вечір колесили степовими дорогами. Але так тривало недовго. Якось батько не повернувся додому з шахти, і мати, не дочекавшись, доки підросте син, в якийсь неврожайний рік продала «ІЖа» заїжджим шабашникам.
А сучасні мотоцикли залишали Демона байдужим: вихлоп був не той. В чому була різниця: в бензині чи в конструкції двигуна, він не знав, але коли посміхалася удача і на дорозі з'являвся старий радянський «Дніпро» або «Урал» - поспішав проїхати слідом, ловив, як мисливський собака носом повітря, і... розкошував.

- Тобі що, заплатити за «понюхати»? - Демон поплескав рукою по кишенях, пригадуючи, куди поклав десятку, - може, вона ці духи буде потім все життя згадувати...
- Мужчина, не встрявайте!..
- Анжела, у мене «Кензо» відкритий є, нехай підійде... - розрядила обстановку продавщиця сусіднього ларька.
Стрижена «під хлопчика» погануля вбирала аромат з відкритим ротом, ніби насправді хотіла насититися ним на все життя. Зиркнула щасливими очима на Демона, зробила ще один глибокий вдих і віддала коробку хазяйці.
На виході з ринку Демон, заґавившись, втрапив колесом в зад поважній дамі, але чемно вибачився, не давши конфлікту спалахнути. Сьогодні він був настроєний доброзичливо.
За воротами, пропускаючи автомобілі, задумався – чого він ще не зробив? Погляд зупинився на вітрині крайнього кіоску.
- У вас морозиво «Пломбір» є?.. Дайте.
Загорнув вафельний стаканчик в порожній мішок - може не встигне розтанути - і помчав додому.

Натискаючи на педалі, він ніби вперше побачив тополі вздовж дороги, котрі височенними свічками витяглись в бездонну вись неба. Деякі гіганти дивом утримували на верхівках сухі гілки. «Треба сказати, щоби при вітрі на базар ходила іншою дорогою...».


- Ой йо... А лавровий лист?! - він навіть зупинився.
«Добре, що на шляху є ще магазинчик голови селищної ради. Правда, там все дорожче, але на пакетик лаврушки вистачить».

Під'їхавши, притулив велосипед до стіни під вікном і забіг в магазин.
- У вас лаврушки нема? А то згадав по дорозі ...
- Нема, нема... Самі на базарі беремо, - продавчиня нудьгуючи перевела погляд на муху, що дзижчала приліпившись лапками до стрічки над прилавком.
- А купити на...
- Нема, я сказала!..
Демон розгублено вийшов... «У сусідки запитати, чи шо...». Він взявся за руль і ковзнув очима по вікну: з того боку на нього насторожено дивився очкарик.
Демон метнувся в магазин, але там, окрім продавщиці зі скривленим у позіху ротом, нікого не було.

На ґанку старий зняв окуляри, і зажмурившись, тильною стороною долоні потер чоло. «Привиділось...».
З багажника закапало морозиво, а він все стояв і розмазував над горбатим носом чи то піт, чи сльози, ніби хотів стерти з пам'яті щось болюче, що віднімає спокій.

2013 р.
Малюнок автора

"Нужно подождать пса. Вот сейчас собака могла бы отвлечь на себя и удержать зверя. Где его носит?! Если б не эта сеть мелких веток впереди! Мои самодельные пули легко могут от них срикошетить и тогда...". Со слабой надеждой я обернулся на голый ствол высокой лиственницы. ...Не успею. Но чем этот шатун так увлечен?
Решив все же найти среди веток "окошко" для прицельной стрельбы, я уже смелее высунулся над лапником. О медведе абсолютно ничего не напоминало. Легкомысленно выйдя из ельника, я взвел оба курка и, стараясь не наступать на сучья, медленно двинулся вперед. Вот и бугор, который закрывал голову и ноги зверя. За ним, на склоне среди елей, лежали покрытые снегом толстые стволы горельника. Трудно сказать, от которого из чувств больше, страха или охотничьего азарта, сердце стучало, как молот. Из-за любой чернеющей корнями валежины мог подняться зверь. Не дай Бог, - медведица.
"Но где следы? Не привиделся же он мне?! О Боже...".

От того, что я увидел за буреломом, к горлу подступил ком. На два - три метра вокруг снег был забрызган кровью. От места пиршества в чащу уходил след лапы, шириной почти в четверть метра.
"А почему у крови фиолетовый оттенок?". Только теперь я обратил внимание на заросли невысокого кустарника, покрытого сизыми ягодами. Шатун объедал голубику. Я знал, что "медвежья болезнь" - не сказки, и уже однажды имел возможность убедиться, что медведь на самом деле "обделывается" при внезапном испуге, но чтобы так...
Неожиданно из кустов выбежал Пахан и начал мотаться по следу. По его преувеличенной старательности мнительный человек, вроде меня, мог заподозрить, что пес до последней секунды сидел в кустах и выжидал, чем все это закончиться. "Витек разве хорошему научит? Упустить такой трофей! Но, может, не все еще потеряно?".

Почти бегом я устремился по следам двухметровых прыжков зверя. Пахан бежал впереди, но часто возвращался и садился, поджидая меня. "Какая трогательная забота, медведь тебя подери! - слегка пинал я его под зад. Чувствует, кто из них двоих настоящий пахан".
Обнаружив в ивовых зарослях пустую медвежью лежку, я понял безнадежность затеи и с тяжелым сердцем повернул обратно. По кратчайшему пути, почти не поднимая головы, быстрым шагом возвращался к коренному берегу. По пятам за мной шла закрывшая уже полнеба белая пелена.

- Ко-ко-ко-ко... - по-куриному закричала впереди глухарка, и сразу залаял Пахан. В это время я выходил из пойменного леса и увидел копалуху, которая усаживалась на голую верхушку самой высокой лиственницы. Пес поднял ее с заросшего багульником болота и с лаем несся вверх по склону. Мне же, чтобы незаметно подойти на выстрел, нужно было обходить старицу. Этот вариант я сразу отбросил. С потемневшего неба ветер уже начинал приносить первые хлопья снега. Пригибаясь к кочкам и пытаясь укрыться за чахлыми сосенками, я медленно подбирался к обрыву. Пахан, невидимый за откосом, монотонно лаял и со своей задачей пока справлялся. "Только бы от избытка чувств не начал царапать дерево! Ну, еще хотя бы метров десять!".
Я опустился на колени и, утопая в моховой перине, стараясь не выпускать из виду дерево, пополз по абсолютно открытому месту. Сидевшая хвостом ко мне, с вытянутой к земле шеей, копалуха завертела головой и встревоженно закудахтала.
"Стрелять? Далеко... Сейчас она взлетит!!!".
Приложившись щекой к прикладу, я никак не мог сдуть упавшие на планку ствола крупные хлопья снега. В последний момент поймав на мушку уже поднявшую крылья глухарку, я нажал курок. Вместо того, чтобы кувыркаясь и ломая сучья, падать вниз, курица, слегка снижаясь под кронами сосен, удалялась вглубь леса. Как вопль отчаяния прозвучал второй мой выстрел вдогонку.

Срываясь и вновь карабкаясь, я выбрался на бугор и, тяжело дыша, побежал по собачьему следу вглубь леса. Ветер уже шумел в кронах деревьев и сыпал в лицо горсти снега. В такую погоду на дереве Пахан ее, конечно, не учует. Едва разбирая след, я налетел на пса, треплющего что-то под валежником. "Неужели она?" - не хотелось обманываться. "Слава тебе, Господи!!!". Отобрав у Пахана, я поднял за единственную лапку то, что осталось от глухарки. Ну что же, во всяком случае он съел свою, честно заработанную половину. Бросив в рюкзак кусок курицы, я с деланной ласковостью потрепал за теплую холку виновато смотрящего на меня пса: "Хо-о-ороший песик".
Только теперь, пережевывая припасенную с утра последнюю галету, я начал осознавать серьезность нашего положения. Достав компас, определился с направлением, и мы, не мешкая, тронулись в путь. В усилившемся снегопаде, будто в облаке, я уже не мог ориентироваться по деревьям и все чаще останавливался и сверялся с компасом. Пахан, понимая, в какую мы попали переделку, постоянно держался рядом. Окружившие нас замшелые стволы с корявыми сучьями напоминали лесных чудищ. Раскачиваясь и скрипя зубами, они хватали цепкими лапами, будто боялись, что я унесу их вековую тайну. Главное было - уберечь глаза, и я прикрывал их выставленным вперед, как щит, прикладом. Каждый просвет в ельнике принимался за долгожданное болото и каждый раз разочаровывал.

Я начинал сомневаться в исправности компаса, но, наконец, мы вышли на открытое всем ветрам пространство.
Одежда на мне висела клочьями, исцарапанные руки и лицо саднили от пота и таявшего снега. Сугробы на болоте намело выше колена, и было ясно, что метель надолго. Чувствуя себя внезапно ослепшим, понимая, что в такую пургу можно пройти рядом с палаткой и не заметить ее, я упрямо шел по компасу, еще надеясь каким-то чудом опознать местность у лагеря. Чтобы как-то ориентироваться по расстоянию, попытался от начала болота считать шаги. Однако из этой затеи ничего не вышло, и с еще большей приблизительностью я стал измерять пройденный путь временем. Пахан, утопая в снегу по самую морду, шел за мной по пробитому следу. Толкавший нас в спину ветер, теперь порывами налетал со всех сторон. Провалившись в болоте несколько раз по пояс, я уже лез напролом, проклиная и пургу, и Север, и свою работу.
Мы обошли уже несколько бугров похожих на наш и, судя по времени, давно прошли эти проклятые шесть километров. Зловеще и неотвратимо сгущались сумерки.

И вдруг я увидел следы. Было похоже, что прошли люди, но в какую сторону? Борозду в снегу заметало на глазах. Слегка отогрев под теплым собачьим брюхом онемевшие пальцы, я несколько раз выстрелил. Ответом был все усиливающийся свист ветра.
"Так вот же "грива"!!! От нее рукой подать...". Окрыленный, я побежал по следу к темнеющему горельнику, споткнулся...
По мере того, как я узнавал кривую жердь, брошенную час назад, меня все больше охватывала паника. Сдирая до крови кожу, я карабкался на черный ствол уцелевшей лиственницы, как будто в колючей мгле мог что-то рассмотреть.
Взять себя в руки мне помог своим лаем Пахан. Барахтаясь в сугробе в стороне от следа, он звал за собой. Обойдя пса и пробив в том направлении след до ближайшего бугра, я на всякий случай открыл компас и посмотрел на светлячок стрелки. Обогнавший меня Пахан ждал у следующего наноса.
Продвигаясь таким образом на подгибающихся ногах неизвестно куда, вдруг, в вое ветра я услышал далекий выстрел. Затем еще. Стреляя в ответ и уже увидев в темном небе тускло-зеленое пятно ракеты, я опустился в снег рядом с обессиленным псом. Значит, вертолета не было.

Кто мог тогда предположить, что он прилетит только через долгих тринадцать дней непрерывной пурги! Накануне, во время одного из радиосеансов, мы услышали радиограмму Варлаамова в Березово: "Отряд изыскателей в районе Колы-Хулюмских болот терпит бедствие. Просим организовать санрейс "МИ-8". Оплату гарантируем".
К тому времени у нас даже мозоли от орехов на языках успели зажить. Почти до последнего дня Витек добросовестно растянул банку с луком, но... О человеческая неблагодарность! Вместо признательности он получил только обидную для советского рецидивиста кличку Чипполино.
"Собор Парижской Богоматери" был давно скурен от корки до корки, и лишь на дне моего рюкзака затаился исписанный мелким девичьим почерком листок.

* * *
Из засыпанной снегом до трубы палатки мы забирали только личные вещи. Между раскладушками Витька и Феликса, в багульнике, обнаружилась банка сгущенки, но, к чести мужиков, ни сейчас, ни позже, никто не пытался устраивать на этот счет разборки.
В вертолете, под шум винтов, расплывшийся в улыбке казымский радист обносил всех газетным кульком, в котором оказались домашние пирожки с капустой. Он весело хлопал каждого по плечу, не замечая только сидевшего в хвосте, среди рюкзаков, пса.
А вечером, во время шумного застолья на подбазе, в комнату вошли участковый милиционер и районный опер. В наступившей тишине, по осунувшемуся сразу лицу Витька, мы поняли, что пришли за ним. "Виктор Федорович Куринной после освобождения обязан находиться под надзором милиции в городе Лабытнанги. За умышленное...". С большим трудом мы уговорили служивых подождать с арестом до утра. После этого визита хотелось напиться.

В Надыме Субботину нужно было задержаться на базе, и я улетал на Москву один. В звеневший гусеницами вездеход, подвозивший меня в аэропорт, в последний момент запрыгнул Пахан. В порту он настойчиво пытался протиснуться мимо стюардессы за мной в салон. Только когда убрали трап, пес перестал скулить и бегать и, видимо поняв, что его оставили, сидя в сторонке, внимательно смотрел на иллюминаторы самолета.
"Хотя бы таранкой его на прощанье угостил", - досадовал я на себя.
Все дальше за бортом оставалось пережитое. Долгожданный блистательный мир уже владел моим воображением.

* * *
В городской суете все реже вспоминался мой спаситель.
Следующей весной Пахана я уже не встретил. Говорили, будто его видели в сейсмологической экспедиции. Соседи - геофизики действительно брали пса зимой в тайгу, но вернулись без него. Прибился где-то к хантам, - решил я.
Спустя несколько лет в одном из заполярных поселков меня чуть не сбила с ног проносившаяся по улице свора собак.
- Пахан!!! - окруженный разгоряченными псами, я протянул у нему руку, но... увидев знакомый оскал, будто наткнулся на стену. Через секунду опьяненная свободой стая уже мчалась дальше, а я обескуражено смотрел вслед... "Обознался?..".

* * *
Все это мне напомнила заснеженная кедровая ветка, изображенная на коробке с зубной пастой. В духоте пыльного базара она поразила меня, как путника - мираж оазиса. Я не слышал, что рассказывал о целебных свойствах хвои юный торговец, не замечал натыкавшихся на меня, будто ослепших в этом фальшивом мире, людей. ..."Лесной бальзам". Вкус кедровых орешков. Аромат дальних странствий... Горькая радость. Сладкая мука. Удивительный вкус.

малюнок автора, 1998р.

На пути у меня возникла масса мелких озер, разделенных узкими, заросшими багульником, перешейками. На такие тундровые участки хорошо попадать во время весенних и осенних перелетов. Вот где царство уток и гусей! Блеющий на зорьке бекас, шилохвост, садящийся на воду с реактивным свистом... Теперь, после того, как мне подарили пластинку со звуками весеннего озера, я даже зимой, лежа на диване со стереонаушниками, мог слушать, как перелетает, крякая, из одного угла комнаты в другой утка.
Пробив лед и напившись воды, я вспомнил, как в летний зной мы с Кузьмой шлепали по таким лужам с буровым инструментом и пробами грунта на плечах. Мокрые от пота энцефалитки были облеплены комарами, портянки черны от мошки, и в воздухе от гнуса стоял звон. Время от времени мы плашмя падали в болото и наливали в сапоги воду, чтобы хоть ненадолго охладиться.
Но в городе, во время камеральных работ, все эти неприятные ощущения быстро забывались, и, насытившись благами цивилизации, мы, как перелетные птицы, уже поглядывали на север. В феврале выписывали на складе унты и модные дубленые полушубки, в первом отделе - карты и аэрофотоснимки, ружья и ракетницы. И, конечно же, были горды принадлежностью к особой касте бродяг.

На одном из бугров, укладывая в рюкзак снятый свитер, я достал горсть кедровых орехов. Этот год был урожайным на них.
Сейчас в палатке, наверное, снова затеяли покер. В последнее время игра шла на нашу внутреннюю валюту - орехи или "кацэ", как их называл Феликс, столичный бич с миниатюрным томиком Шота Руставели в кармане. Приезжающий уже второй сезон в нашу экспедицию на заработки, ироничный, знающий себе цену и всегда готовый ее поднять, Феликс оспаривал звание лучшего картежника отряда у нашего повара. Наконец вчера Витек решил расставить все точки над "и", предложив Феликсу сыграть на его сушеные грибы (конечно для лукового супа) в любую карточную игру. Но тот, как истинный москвич, поторговавшись, отшутился. А проигрывают сейчас наверняка: слишком осторожный Кузьма и чрезмерно горячий Иса, практикант из Грозненского нефтяного института. Кузьма был антиподом Феликса по убеждениям и настоящим бичом по образу жизни. Отработав на износ, не жалея себя, сезон в тайге, получив расчетные и выпив, он готов был обнять весь мир, угощал всех желающих и через несколько дней мог оказаться без гроша в кармане. Обладающий благородной, доброй и обнаженной душей, этот гигант относился к той категории людей, которым от рождения суждено быть изгоями. Раньше такие люди уходили в отшельники, а теперь если не спиваются, то сходят с ума или кончают с собой, не приспособленные к противоречиям жизни. С Исой Кузьма подружился с самого начала и теперь строил планы поездки в Чечню. Небольшого роста, по-кавказски тщеславный горец привлекал его, мне кажется, внутренним достоинством и уверенностью в себе, которой недоставало самому Кузьме.

А вот наконец-то и первый след. Ровной пунктирной линией он уходил влево, к синеющему на горизонте лесу. Похоже, что песец прошел совсем недавно. Пахан, низко опустив голову и фыркая, пробежал назад и вперед по следу. Затем, видимо, решив морально уничтожить конкурента, привычно поднял заднюю ногу и, побрызгав след, бодро побежал вперед.
Вскоре я вошел в давно манивший меня темный ельник, который постепенно превратился в дремучий лес. Раздвигая ветви с длинными космами мха и лишайников и поминутно чертыхаясь, я уже мечтал поскорее отсюда выбраться. Еще и пес пропал куда-то! Наконец, заметив слева от себя просвет, я отодвинул ветку.

На поляне, на фоне вековых елей с поникшими от снега ветвями, стояла "избушка на курьих ножках". Вернее, нога была одна. Старый, маленький сруб стоял на высоком пне, который вцепившимися в землю корнями действительно напоминал гигантскую птичью лапу. Вокруг все было истоптано, а под избушкой, высунув язык и часто дыша, молча прыгал Пахан. "Судя по возбужденному состоянию пса, там кто-то есть... Но почему Пахан не лает?".
Я не спеша обошел вокруг покосившегося ветхого строения. На гладком, сизом от времени пне, под самым срубом со всех сторон были видны глубокие борозды от медвежьих когтей. Береста на крыше покоробилась и кое-где провалилась. Окон не было. С трудом дотянувшись, я зачем-то постучал стволом ружья в грубо сколоченную деревянными гвоздями дверь. Если бы мне ответил старушечий голос, я в тот момент, наверное, не очень бы и удивился.

Сломав сухую сучковатую лесину, приставил ее к порогу и забрался наверх. Дверь поддалась неожиданно легко, и вместо страшного скрипа я услышал нежнейший "малиновый" звон. Чудеса продолжались. Только сейчас я увидел небольшой, величиной с детский кулак, колокольчик. Он висел под коньком на длинной кожаной тесемке, которая порвалась, как только я за него взялся. На колокольчике, покрытом зеленовато-сизой патиной, старорусским шрифтом было написано: "Завод Спиридона Клювикова". Едва я по-пластунски продвинулся за порог, как вдруг на голову прыгнула какая-то волосатая тварь. Содрогнувшись от омерзения, я сорвался с крыльца и заскользил, сшибая сучки, вниз по жерди. Сидя на снегу, сквозь летающий вокруг пух смотрел, как оправившийся от испуга Пахан треплет отброшенную мной связку лебединых шкур. Выплевывая изо рта пух, я случайно раскусил попавшую на зубы крошку и замер. "Да ведь это же табак!". Нестерпимо захотелось курить. Схватив ружье, я быстро влез наверх. Под крышей висели связки соболиного и песцового меха. Несколько десятков полуистлевших шкурок. Это был заброшенный охотничий лабаз. Но главное, все было пересыпано табаком! Расстелив шерстью вниз кусок лосиной шкуры, я стал стряхивать на нее с пушнины табачные крошки. Затем, как старатель крупицы золота, собирал их на ощупь, среди шерсти и пыли, и клал на оказавшийся под рукой кусок бересты. Когда снимал очередную связку, на пол упала небольшая, похожая на женский ридикюль, сумочка из оленьего камуса. На ней с удивительным вкусом мелким бисером был вышит орнамент. Светлый мех сумки красиво сочетался с окантовкой из синего и оранжевого фетра.

Я раскрывал ее медленно, как страстный картежник вскрывает последнюю, решающую карту, боясь вспугнуть удачу.
"Есть!!! - это была махорка. - Почти половина кисета! Вот сюрприз будет для наших!".
Высыпая в сумку собранную мной махорку, я заметил на бересте каракули. Чтобы прочесть надпись, пришлось поднести находку под пыльный луч, пронизывающий крышу. Химическим карандашом, как будто детской рукой, были нарисованы печатные буквы: "АМПУТА АТЕЦ САВСЕМ ПЛАХОЙ ПРИХАТИ". Под впечатлением этого телеграфного текста, я машинально свернул самокрутку и присел на пороге. После двух затяжек елки перед глазами поплыли, и я снова чуть не свалился с лабаза.
"Интересно, прочитал ли записку Ампута? Когда же это было? Судя по ветхости шкур, задолго до Войны. Не иначе, как и Ампуту где-то смерть подстерегла. В то время зверь здесь, конечно, был непуганый. Сколько же оленьих пастбищ и заповедных лесов потерял с того времени этот добродушный и по-детски наивный народ! Вспаханная гусеницами вездеходов тундра, мазутные реки и вездесущие вертолеты, увозящие детей в ненавистные им школы-интернаты... А кольцо все сужается, и все больше аборигенов убегают из него в алкоголизм. Неужели вырождение народностей - неизбежная плата за прогресс? Чей?! И прогресс ли?!".

Поплевав на пальцы и загасив окурок, я аккуратно высыпал остатки табака в кисет и спрыгнул на землю. До реки должно быть уже недалеко. Попрыгав, чтобы согреться, я закрыл лабаз и отбросил подальше лесину. На опушке обернулся. Солнце, склонившись на вторую половину дня, светило уже не так весело сквозь легкую дымку. Пахан все так же лежал посреди поляны в позе Сфинкса, пожирающего лебедей. Тихонько свистнув ему, я вошел в темнеющую чашу.
Все же не дурак был Ампута. В этих дебрях только с воздуха можно заметить его лабаз. И то случайно. Что-то долго тянется ельник. Неужели иду вдоль реки?
Я резко повернул направо, и вскоре почувствовал под ногами твердую почву. Эта была одна из звериных тропок, которые всегда можно встретить у таежных рек и озер. Старые ели постепенно уступали место высоким соснам, трупы которых с вывороченными корнями то и дело преграждали путь. За каждым поворотом тропы я ожидал увидеть под корягой черную шею глухаря и давно снял с плеча ружье, готовый в любой момент взвести курок. В таких местах глухари клюют мелкие камешки, чтобы перетирать в желудках молодую хвою и листья багульника.

Пахан все еще не появлялся и мне оставалось полагаться только на себя. Проходя рядом со старой елью, я нагнулся под ее ветвями и... До сознания дошел какой-то диссонанс в только что увиденном. Еще не поняв, в чем дело, я сделал шаг назад и осмотрелся. Передо мной среди корявых, черных ветвей выделялась неуместностью здесь ровная, как стрела, ветка. Но самым удивительным был наполовину вросший в ствол массивный, кованый наконечник у ее основания. Это была действительно стрела, подобную которой я видел в Тюменском музее рядом с самострелом. Представив траекторию ее полета, я потоптался метрах в пяти от тропы. В месиве из снега и ягеля, кроме сухих веток, ничего не было, но мое внимание привлекли странной формы сугробы на открывшейся взору прогалине. Более мрачного места я не видел.
Почти физически ощутимая тревога, как перед страшной грозой, витала в звенящем от тишины воздухе. На фоне сплошной белой стены ельника, над поляной, гигантским черным спрутом нависал вздыбившийся вместе с землей корень огромной повалившейся сосны. Под этим монстром склонившийся во все стороны подлесок напоминал вурдалаков, застывших в разных позах под белыми саванами. Казалось, отвернись, и весь паноптикум оживет. Будто по дьявольскому сценарию, снизу, из поймы, донесся жуткий крик птицы, похожий на младенческое "У-а-а". Нагнувшись над небольшим вытянутым сугробом, я веткой смахнул снег и отшатнулся.

На меня в упор смотрела человеческая глазница! Желтые зубы скалились в злорадной усмешке. Дальше показались клочья одежды и торчащие ребра. Грудная клетка у бедняги оказалась развороченной. Такую рану мог нанести только медведь. Страшная смерть. ">
За спиной вдруг раздался негромкий звук, похожий на вздох. Бросив руку на цевье ружья, я резко обернулся. В метре от меня плавно покачивалась сосновая ветка, сбросившая с себя непосильный груз. Я смотрел на нее, а нога ощупывала под снегом длинный предмет. Еще не нагибаясь за ним, я догадался, что это ружье. На ложе оказались следы медвежьих клыков и когтей. Затвор же намертво приржавел к патроннику.
Ну кто же ходит на медведя с берданкой 32-го калибра! С ней только белковать. Ханты стараются вообще не задевать медведя, он для них - тотемное животное. Если случайно и убивают его, то устраивают целый ритуал с песнопениями и танцами вокруг головы и все валят на русских.

Выше на холме лежал полуразвалившийся ящик, срубленный из бревен лиственницы. Только увидев выступающий из-под снега остов оленьих нарт и узкое днище долбленой лодки, я понял, что это не простой сруб.
Ханты, по обычаю предков, не закапывали умершего, а заворачивали в шкуры и клали с ружьем в такой саркофаг. Рядом, подобно древним египтянам, оставляли его вещи, которые могли понадобиться в иной жизни.
Значит, медведь достал Ампуту после смерти.
-А может быть, это скелет его отца?
Вдруг появилось чувство, будто я нахожусь у входа в потусторонний мир и пытаюсь заглянуть в замочную скважину.

Уже уходя от этого таинственного места, оглядывая верхушки деревьев, я чуть было не споткнулся о перевернутый вверх дном котел. Вспомнилось, как вокруг такого же, снятого с очага, ужинала хантыйская семья. Они руками доставали из него что-то и с аппетитом ели, добродушно поглядывая на меня. Неискушенный человек вряд ли узнал бы в гладкой длинной тушке с вытянутой головой, с черными на выкате глазами и тонким, как шило, хвостом, белку. Скорее, она была похожа на другого известного всем зверька. Тогда от угощения, содрогнувшись в душе, я вежливо отказался. Сейчас был бы менее привередлив. Дважды сегодня я встречал под соснами паутину беличьих следов, но возвратиться с охоты с такой "дичью" не позволяло самолюбие.
Вдруг сосны расступились, и от неожиданной высоты перехватило дыхание. Будто из кабины вертолета, передо мной открылась широкая панорама с петляющей в пойменных зарослях темной рекой. Подмыв высокий песчаный берег, Пунга оставила под моими ногами посеребренную подкову старицы. Отделенный от излучины реки узким перешейком, этот кусок старого русла был окружен плотной стеной старых елей. Старица заканчивалась большой полыньей, рядом с которой на льду чернели лунки, сделанные выдрой. А вот, кажется, и лосиный след. Почти по всей пойме, появляясь на белых проплешинах и вновь теряясь в зарослях, по снегу тянулась извилистая борозда.

За рекой изрытые оврагами холмы были покрыты седой щетиной редколесья и напоминали морщинистые щеки великана. Дальше они выполаживались и пропадали в синей дымке. Переведя взгляд выше, я не поверил глазам. Ведь всего четверть часа назад небо было чистым.
Сейчас с севера сплошной стеной, будто прорвав плотину, на меня двигался гигантский вал. Такое небо я видел только однажды, на Ямале, но запомнил то ненастье надолго.
Так вот отчего замерла природа. Все живое сейчас прячется в пойме. До сих пор для меня остается загадкой, почему я сразу не повернул к лагерю, чтобы успеть пройти до пурги хотя бы часть пути и не искушать судьбу? Какой азарт или комплекс увлек меня вниз? Ведь умом я прекрасно понимал, какое сейчас начнется светопреставление и чем это может кончиться!

Быстро достав из кармана куртки абрис, я нашел на нем "свою" старицу и огрызком карандаша поставил у ее берега точку. Сориентировав разглаженный на колене обрывок кальки по сторонам света и воспользовавшись стволом ружья, как линейкой, провел между лагерем и старицей жирную черту. Затем, приложив к ней компас, "взял" обратный азимут.
Рассовав все по карманам, тщетно вслушиваясь, не подаст ли голос Пахан, я, как кролик на удава, посмотрел на небо. Клубясь, как лавина, тысячеголовое серое чудовище темным брюхом уже вползало на холмы за рекой.
Тут же, опустив глаза, я шагнул с обрыва. Бесшумно и плавно, вспомнив все свои горнолыжные навыки, скользил на пятках по песчаному склону. Через минуту, когда я уже стоял в сугробе на кромке болота, откуда-то сверху, будто с небес, донесся далекий лай. Судя по собачьему азарту, там белка. Под ней Пахан долго прыгать не будет и скоро меня догонит. "А вдруг глухарь?". Но сейчас мне не давали покоя следы у реки, и я направился в заросли.

С севера уже тянуло сыростью, и в этом густом, низинном воздухе улавливался посторонний запах. Я знал, что он из моего детства, и мучительно пытался вспомнить, где и... Медленно, едва дыша, я опустился на колено. Если бы это происходило ближе к цивилизации, я бы решил, что впереди, метрах в тридцати от меня, на багульнике пасется корова. И этот запах... Конечно же, это запах бабушкиного хлева. Сквозь ельник я успел увидеть только длинное туловище, поросшее темной шерстью и почти такую же длинную, опущенную к земле шею.
"Лось!? А у меня ведь в левом стволе "нулевка" на глухаря!".
Осторожно заменив патрон, я надвинул на голову вылинявший капюшон и выглянул из укрытия. Это был не лось, а огромный медведь. О такой встрече я тайно мечтал много лет. Он тоже поднял лобастую, похожую на закопченный чугунный казан голову, и несоразмерно маленьким глазом посмотрел в мою сторону. Затем голова так же медленно опустилась, и я снова присел в нерешительности.

(далі буде)

"Что это за звуки?". Я с трудом просыпался. Под чьей-то осторожной ногой медленно и жутко скрипел снег. За окном, на расстоянии вытянутой руки от моей кровати, кто-то стоял. В ночной тишине я, кажется, даже слышал его дыхание. "Но почему молчит Тарзан? Сейф с ружьем я открою и в такой тьме. Пули или картечь? Почему над головой одеяло? Неужели я в мешке?"

После неудачной попытки освободиться, чувствуя, как меня начинает обволакивать ужас, я судорожно рванул одеяло и, как утопающий, вынырнул наружу. В лицо неожиданно ударили свет и морозный, с пряным запахом ели, воздух. Я сидел действительно в спальном мешке, но за тысячи километров от дома и за сотни от ближайшей хантыйской деревни, и тупо смотрел на огромные валенки, заглядывающие в палатку.
Наконец они развернулись, и засеменили пятками вперед. Раздвигая сутулой спиной створки входа, в палатку задом, с охапкой дров втиснулся Витек - вор-рецидивист с пятнадцатилетним лагерным стажем. Потоптавшись на полусогнутых ногах, он поводил по сторонам клочковатой серой бородой, торчащей из-под съехавшей на нос зэковской шапки, и с мелодичным стуком выгрузил поленья у печки.
* * *
Уже семь месяцев наш отряд в Заобской тайге проводил изыскания трассы газопровода. Это был десятый по счету лагерь. Собственно, работы мы закончили еще неделю назад, но вылет каждый раз откладывался по разным причинам.
Предвкушая скорый отъезд, я мысленно был уже там, на Большой Земле...

Москва. Я выхожу из метро на "Арбатской", иду мимо Художественного и на Новом Арбате смешиваюсь с толпой, жадно всматриваясь в лица. Меня не тянет на выставки и спектакли. После долгой экспедиции реальный мир воспринимается острей и ярче иллюзорного.
На "Смоленской" я захожу в прокуренный, жужжащий пчелиным роем пивбар, залпом выпиваю первый бокал и потом вдоволь беседую с пьяненькими московскими интеллигентами.

Вспомнилась побывка в июне. Солнечное утро в Столешниковом переулке. С таким же удовольствием, как пиво в "Ладье", я смаковал запах асфальта после моечной машины, щебет воробьев в сквере. Затем - Донецк. Встреча с Анжелой на лестничной площадке. Если б я был писателем, вставил бы эту сцену в роман: "По тому, как молча и надолго, будто прощаясь, она положила голову ему на грудь, он понял, - произошло что-то непоправимое. Стала понятной оброненная в последнем письме фраза: "Если я тебе нужна - приезжай в мае". После, его не раз удивляла та легкость, с которой он тогда ее отпустил.

* * *
"Нет женщины верней дороги", - вспомнил я строчку Евтушенко. И здесь, как бы желая поспорить с поэтом, заглушая треск дров в печке, зазвучал женский голос. В "Полевой почте "Юности" пели о верности. Субботин всегда в это время включал старенькую казенную "Спидолу". Начинался последний день обычного полевого сезона.
- Игнатович, на, держи "Чайковского".
Витек с первого дня своего поварства ублажал начальника отряда, подавая ему чай в постель, пока тот выходил на связь с базой. Субботин брал горячую кружку короткими, сильными пальцами и, пряча в прокуренные усы снисходительно-стеснительную улыбку, сиплым басом благодарил.

Щелкнул тумблер рации, и Софию Ротару сменил начальник нашей экспедиции. Сквозь помехи в эфире с трудом можно было разобрать, что в одном из отрядов рабочий на рубке просеки поранил топором ногу и срочно требовал вертолет. Мы знали, что этот парень, видимо, сосланный в Сибирь на исправление, племянник директора нашего НИИ. Даже если рана не опасная, запланированный нам вертолет наверняка пошлют за ним. Что ж, Варлаамова можно было понять. От волнения он заикался больше обычного:
- ЕРЛ п-п-полсотни два, ответьте У-К-К-К-К-Ка-Ка сорок один.
- Доброе утро, Михаил Сергеевич,- отвечаю.- Прием.
- Зд-д-дравствуй, Вячеслав. Что с продуктами и как погода?
- УКК - сорок один, я ЕРЛ - пятьдесят два, погода наладилась, продукты на нуле. Когда будет вертолет?
- Да тут... б-б-б-блин. Чуть опять в эфире не заругался... Слава, потерпите до завтра, вертолет будет за-за-за-за...

Все! Подъем! Такого погожего дня я ждал давно. С первого дня на этом лагере мне не давало покоя одно место, помеченное мною на карте. Тогда, при перебазировке, я увидел с вертолета среди старых елей в излучине реки крышу маленькой избушки. Кто знает, отчего нас так влечет неизведанное... К тому же вчера удалось, кажется, убедить Субботина в том, что если не будет борта, мне стоит сходить к реке и попытаться подстрелить хоть рябчика (в голодном отряде уже чувствовалась нервозность).

На соседней раскладушке наш начальник по-купечески громко прихлебывал чай и глубокомысленно затягивался огромной "козьей ножкой". Самокрутка шкварчала и приторно воняла. Витек в фартуке из серого полотенца, скорее по привычке, колдовал над раскаленной печкой. Вообще изнутри наша шатровая палатка напоминала чум шамана.
На центральном колу висели оленьи рога, глухариный хвост и огромные щучьи челюсти, которые еще весной покусали Витька, когда он полоскал в озерце ложки.
Потом Субботин пристрелил ту щуку, и оказалось, что до нашего повара она уже проглотила ондатру. Все то время, пока Витек залечивал руки, он шлифовал на этих челюстях свой лагерный фольклор. Таких замысловатых выражений до этого удостаивался от него только один человек - почему-то Ульянов-Ленин.
Кроме этих фетишей, всюду на веревках висели полотенца и портянки, холщовые мешочки с кедровыми орехами и какие-то шкурки. За жестяной печкой на постаменте из бревен, как на жертвеннике, в огненных бликах неподвижно лежали еще три фигуры в мешках, будто на заклание. В углу на кольях сиротливо стоял ненужный теперь обеденный стол, вызывавший усиленное слюноотделение одним фактом своего присутствия.

После коротких сборов я с горячим чаем снова присел на раскладушку. Сахара не было, но зато в кружке размокала одна из двух последних причитающихся мне галет. И сели одна половина моего сознания слушала по "Голосу" разоблачения Сахарова (как партийные начальники покупают на базах пыжиковые шапки), то другая решала, сможет ли галета еще увеличиться, или уже можно приступать. Отчего в Донецке не продают галеты, куда их девают? Неужели они там, где и шапки, - на базах?
- Пахан, пойдешь со мной на охоту?

В палатку мгновенно, будто пес ждал команду у входа, просунулась черная лохматая морда. Эта собака была из породы, редко встречающейся в Западной Сибири, но знакомой мне с раннего детства по отцовской книге "Фрам" в Полярном море". Пахан был копией последней ездовой собаки Нансена, которая в экспедиции не раз спасала его от гибели, и фото которой он поместил в тексте.
Пес, будто извиняясь за появление на чужой территории, кротким взглядом покосился на Субботина. Взгляд начальника, казалось, отвечал: "Да чего уж там, я и сам тоже порядочное животное". Возможно, он вспомнил, как на праздновании Первого мая, салютуя ракетой, случайно, рикошетом попал Пахану в бедро. Тогда он так же виновато смотрел и чуть ли не дул на больное место псу под хвост.

У меня в кружке оставался еще кусочек галеты, и я вмешался в мелодраму, поднеся его на открытой ладони к собачьей морде. Пахан, как корова, слизнул крошку и вопрошающе уставился мне в глаза.
- А сухой кусочек он бы погрыз, - тоном кота Матроскина заявил Витек.
- Нет, разбухший больше места займет, - не согласился с ним Субботин.
- По чужим галетам вы специалисты.
"Все ли я взял?". Скрутив "козью ножку" и насыпав в нее чаю, я прикурил, сделал глубокую затяжку, и... Чуда опять не произошло. Так начинающий курить школьник каждый раз разочаровывается, но тщательно скрывает это от себя и друзей. Тем не менее процесс увлекал, и дискомфорт под ложечкой удивительным образом рассасывался. Дай бог мягкой посадки тому бортинженеру, который по ошибке выгрузил нам ящик чая с последнего вертолета.

Повар наш, как всегда после утреннего чифира, был в прекрасном расположении духа.
- Володя, может, подождешь? Луковый суп доходит - похаваешь...
- Спасибо, Виктор, оставь на ужин пайку.
О луковом супе Витек узнал из первой, по его признанию, прочитанной им книги "Собор Парижской Богоматери". Это было три дня назад. По советской версии, как я успел заметить, в супе, кроме соли и сушеного лука, были: лавровый лист и горсть собранного по всем мешкам и коробам из-под крупы, порошка. Девятилитровая консервная банка с луком, которую мы провозили все лето, была едва начата, и Витек торжественно объявил, что хватит надолго.

Проверив еще раз полупустой рюкзак, я застегнул на поясе патронташ с ножом и бросил на плечо старенькую "тулку".
- А вдруг переиграют и прилетит борт? - высказал свои опасения Суботтин. Мне и самому приходила в голову такая невеселая для меня перспектива, тем более, что подобное уже случалось.
- Вали на меня, Слава. Рацию оставишь?
- Ладно. Моли Бога, чтобы "вертушку" не прислал.
- Буровые журналы и ведомости проб грунта в полевой сумке.
-
Выйдя из палатки, я по привычке, в надежде увидеть какую-либо дичь, обвел взглядом заиндевевшие верхушки сосен. От холма, на котором стоял лагерь, на север и на восток, вплоть до розового неба, расстилалась бесконечная, синяя в утренней мгле, равнина. Кое-где на ней, как острова на море, возвышались крутые бугры, изредка поросшие кедрами. Это были неоттаявшие за миллион лет остатки оледенения, придававшие нам массу лишней работы, если попадали в створ трассы. Но они же и выручали, когда среди болота нужна была твердь для вертолета или палатки. А на склоне в канавке мы, бывало, устраивали дымоход, ставили ящик и в нем ягелем коптили мясо и рыбу. Благо, холодильник был рядом - подо мхом. Невольно мои мысли вновь и вновь возвращались к съестному.
Да, осталось только вспоминать те богатые места, где мы просыпались утром под лучшую для таежника музыку - тетеревиное воркование, доносившееся с ближайшего токовища. Часто красавец-глухарь нагло усаживался на сосне, всего в полусотне шагов от палатки. Здесь же, тайга будто вымерла. Который день ни кедровки, ни вездесущей сойки.

И вдруг в природе что-то изменилось. Я поднял голову и увидел, как белая верхушка кедра, под которым я стоял, окрашивается в бледно-малиновый цвет. Это было похоже на слабый звук трубы, который все усиливался... И внезапно грянул оркестр!!!
На желто-зеленом востоке из сиреневого облака выплывал огромный огненный шар. От него, как на картинах Ван-Гога, будто волны от прыгающего поплавка, бежали вибрирующие золотые лучи. Лебединым пухом лежащий повсюду первый снег горел мириадами разноцветных огоньков.
Неотрывно следящий за мной Пахан, потеряв терпение, начал деликатно поскуливать. Взяв направление на северо-восток и глубже натянув на голову вязаную шапку, я шагнул под тяжелые ветки кедра. Росший по склону багульник шуршал под болотниками и обволакивал дурманящим ароматом. Проходя рядом с небольшой сосной, я случайно задел ее стволом ружья и тут же оказался в оранжевом колючем облаке.

Снежная равнина, выглядевшая сверху гладкой и привлекательной, на самом деле оказывалась коварным болотом, нашпигованным замаскированными снегом ловушками. Пройдя метров триста и едва не провалившись под сплавину в такое "окно", я невольно оглянулся. Цепочка следов, зигзагами уходившая к палатке, еще связывала меня с этим теплым, обжитым мирком. На секунду мелькнула мысль: "Не вернуться ли?". Но тут мое внимание привлекла картина, напомнившая гравюры Хокусая.
Над палаткой, удивительно похожей на японскую пагоду, змейкой курился сизоватый дым, который выше, вокруг кедра-великана, стелился волнами, как туман. Верхушка кедра напоминала белоснежную Фудзи, возвышавшуюся вдали над облаками. Венчала композицию бледно-лимонная луна, догоравшая в бирюзовом небе. На переднем плане, по ультрамариновому снегу были разбросаны серебряные кружева сосенок.

Теперь только вперед. До реки мне предстояло пройти более пяти километров, из них большую часть болотами. Однако вскоре, стремясь сократить маршрут, по собственной небрежности я оказался в сложном положении. В черной луже вокруг меня булькал болотный газ, а я стоял по колено в воде, чувствуя, как под сапогами расползается тонкий слой растительности. За спиной, наводя еще большую тоску, тихо скулил Пахан. Сознавая, что под ногами бездна, готовая в любой момент разверзнуться, я лихорадочно искал глазами подходящую кочку. Метрах в четырех от меня из нетронутого водой снега торчала сухая сосновая жердь. Выдохнув воздух и стараясь не делать резких движений, медленно, на полусогнутых ногах я побежал по уходящей из-под ног сплавине к кочке. За метр до цели тонкая ткань водорослей не выдержала, я плюхнулся на колени, но руки уже держались за комель сосенки. Выломав ее для подстраховки, обходя "окна", я уже без особых усилий добрался до поросшего сосняком верхового болота. Краски вокруг, словно выгорев на солнце, поблекли, палатка исчезла, как мираж. Над горизонтом висело только узкое, похожее на корабль инопланетян, лиловое облако. Я шел, по пути выискивая на высоких кочках клюкву. Передо мной, как кобылий хвост болтался Пахан, что-то тоже вынюхивая под снегом. Но каким образом он угадывает направление? "Будешь мотаться, голод - не тетка".

А то, бывало, не оторвешь от кухни. С поваром не разлей вода, разжирел. Идет Субботин с ружьем, а за ним Витек, выгнувшись вперед дугой, несет Пахана на охоту на вытянутых руках, как санитар паралитика; метров через двести от кухни опускает, и тогда уже пес, встряхнувшись, чтобы разогнать сон, с неохотой бежит работать. А появился в отряде таким же худым и голодным, как и сейчас.

В тот мартовский день Варлаамов прибыл на базу во главе разношерстной толпы. Оказалось, что это не банда, а завербованные им попутно в Лабытнангах сезонники. Для геодезии у Субботина рабочие были, и он из колонны новобранцев вывел только одного человека. Это был, согласный на непрестижную в экспедиции должность повара, бывалый мужичок неопределенного возраста, в зэковской шапке и ватнике.
Я же для ручного бурения сразу наметил двухметрового детину в демисезонном пальто, отстраненно стоявшего с потертым чемоданчиком в руке. После получения снаряжения эта парочка исчезла и появилась только спустя два часа с песнями и чуть ли не в обнимку с каким-то лохматым псом.
- Мы бежали с тобою, опасаясь погони, - гнусавым голосом выводил запевала.

На шум из своего вагончика вышел Варлаамов и с каменным лицом поверх очков смотрел на приближавшуюся нетвердой походкой троицу. Увидев начальника и сообразив, что погоня уже здесь, компания в замешательстве остановилась. Подталкиваемый амбалом, вперед вышел тщедушный и, с отчаянной храбростью партизана перед повешением, дурным голосом завопил:
- Но они просчитались - окруженье пробита-а-а!
Особенно много чувства было вложено в последнюю, высокую и вибрирующую ноту. Не дождавшись реакции начальника, балансируя в наступившей паузе руками, как эквилибрист под куполом цирка, тенор решил представить присутствующих. Указывая на слегка стушевавшегося пса и грозя кому-то растопыренными пальцами другой руки, он возвестил:
- Это пахан всех надымских собак!
Произнеся эту фразу, новоиспеченный повар тут же повис на руках амбала Кузьмы в изломанной позе снятого с креста Иисуса.

В дальнейшем он оказался наикомпромисснейшим Витьком, выполнял свою работу истово и дорожил ею, будто это была должность лагерного библиотекаря.
А получивший грозную кличку пес в тайге поправился, но от патологической жадности избавился не сразу. Когда ему ставили миску с похлебкой, он с волчьим оскалом косил глазом, жутко рычал и однажды все-таки цапнул повара за руку. Витек зауважал Пахана еще больше, хотя после того долго подавал ему миску на лопате.

(продолжение следует)

Біля входу в комбінат красувалася нова вивіска. Тепер шахта "Зоря комунізму" називалася "Зоря", а нижче на склі було видряпано: "капіталізму".
В «нарядній» дільниці Микола, несподівано для себе і всієї зміни, відмовився виконувати розпорядження гірничого майстра: працювати сьогодні за електрослюсаря. Раніше він завжди слухняно підміняв то провідника «карети», то загулялого стволового... Хоча знав: коли щось трапиться - начальство буде осторонь. «А в шахті як без порушень? Авось...» Завмираючи від хвилювання, він уперто стояв на своєму: тільки на електровоз.
- «Ну ладно... – з притиском процідив начальник. - Если каждый только за себя станет работать и отвечать, когда ж мы тот капитализм построим»?

Електровоз стояв на тому ж місці в штреку, що і три дні тому. Рукавом він стер надпис крейдою над ліхтарем «главный механик Миценмахер - козел", і рушив під грузовий ствол.
Дорогою Микола уявляв, як після зміни виведе з комбінату свій велосипед і помчить на побачення. Але, побачивши наглухо закладений шлакоблоком вхід в старий бремсберґ, розгубився, не розуміючи, що йому робити далі.

Ледве дочекавшись кінця зміни, Льотчик виїжджав на-гора разом з Наливайком. На посадочній площадці його здивувало, як чорнолика, в драних тілогрійках і демісезонних пальто, ватага набивалася в "карету" разом з мішками вугілля, розпилами, металом. Здавалося, і місця більше немає, але товар незрозумілим чином убгався увесь, ніби ті вагони були із гуми.
- Петро, це ж розкрадання державної власності!
- А ти шо, директор? Забодай його комар. Вони вивозять вагонами, а мені на пляшку і мішка не можна? Ми шо, голубі... чи той... рижі? Та ти й сам дочкам для "буржуйок" возиш…
- Та ти шо? - щиро здивувався Микола.
- Та злодії ж у владі! Придержи мій мішок. Раніше ми знали, шо одній партії треба підчинятися, забодай її комар. А тепер кому? Скільки їх понаробили?
Знизу по сходах піднімався хтось іще.
- Тєбя шо, перенести, чи шо? Шевелі копитами... А, Вітьок, то ти... Я держу карету.
- «Подождите, там ещё Плюмбум сумки тащит».
- Петро, а Плюмбур це хто, родич Міценмахера?
- Нє, якогось Мєндєлєєва. Він свинець з шахти виносе.
Нарешті, поскрипуючи канатом, "карета" поповзла вгору.

На верху Льотчик зайшов тільки в лампову, і тут вперше в житті скоїв крадіжку. Ставлячи на стіл свою коногонку, піймав мить, швидко запхнув під тілогрійку і притиснув до розбурханих грудей іншу, заряджену.
Далі більше. Удома вкрав ще й лопату, обценьки, молоток, десяток огірків і з усім цим відправився в ліс.
Там, перш за все, знайшов кам'яну квітку і бережно загорнув її в ганчірку. Копав він майже без передиху. Увечері приніс з лісництва довгі жерді для драбини, цвяхи знайшов на звалищі, звідти приволік і бляху. Окрім того, неподалік у балці, знайшовся цілий штабель метрових колод, що залишилися після розчистки лісу. Все це він збирався використати для кріплення своєї виробки. Треба було поспішати. Якщо вони з Наливайком не наплутали, то менше ніж через добу його повинні відкопати.

Коли стали попадатись камені, Микола розхитував їх обценьками і в дірявому відрі піднімав наверх разом із ґрунтом. Світло доводилось економити, добре місяць, допомагаючи йому, старався щосили. Іноді він, у знемозі, падав на прохолодну землю, дивився на зірки і роздумував. Невже правИй його син в тому, що від нього, Миколи-Льотчика, маленької людини, якимось чином залежать можновладці? І його житейське щастя не в багатому хазяйстві, навіть не в дружині з дітьми? Бо зараз він їх втрачає і ... Може, людина народжується ще для чогось, важливого, що залишається з нею довіку?
Микола задрімав, але скоро в жаху підхопився і одразу взявся до праці. Приснилося, що він запізнився, рятувальники його не знайшли, а після того як вони пішли, виробку завалило остаточно.

Сонце вже перекотилося на другу половину дня, коли в шурф, розточуючи запах свіжого перегару, заглянув Наливайко.
- Кольок, це я, забодай його комар. Санітарів ще не було?
- Яких санітарів?
- Кажуть, що хтось на тебе в дурдом заявив. Та ти не бійся, бо у них нема бензина, - він підхопив з рук Миколи наповнене відро. - А я тут проходив... На, от… - він невпевнено тицьнув Льотчику в руку якийсь папірець. - Передаш ТАМ мені. Може, воно й того... А якщо воно не... то у тебе завтра друга зміна. Чуть не забув. Якщо поймають, ти це непомітно так викинь, або з'їш. Може, бензин у дурдомі знайдуть, - пробурмотів він собі під ніс. - Ну, бувай.

По тому, як вони ніяково попрощалися і Наливайко зник за деревами, Микола прочитав записку:
"Петро, це я трошки постарівший Наливайко. Слухай. Візьми з получки ящик горілки на нашу смерть і закопай під тютиною бо грошей не буде і комунізмма теж бо нас обдурили і єсчо головку до нашево примуса. А палець на 13 горизонті у лебйодку не суй бо регрес не заплатили. Слухайся Льотчика, писав Петро Наливайко".

Невдовзі, після цього візиту, лопата провалилася в порожнечу, і він, разом із кусками породи, провалився в уже знайому виробку. Над самотньою вагонеткою якимось дивом утримувалась провисла покрівля. Кинувши лопату, Микола метнувся нагору за кам'яною квіткою. «А вони думали, шо я вже не зроблю " мертву петлю".

Перше, що він побачив, висунувши голову, були блакитні, з облупленими носами, дитячі сандалики. Потім худі колінця зі свіжими саднами. Він піднявся ще на кілька сходинок і опинився віч-на-віч з, років шести, дівчинкою, яка обома руками тримала перед грудьми газетний згорток. Шморгаючи облупленим, як її сандалі, носом, жалісно посміхаючись, вона широко відкритими ясними очима довірливо дивилася на Миколу. Він узяв з її рук тормозок і притягнув дівчинку до себе. Ніби чекаючи того, вона обвила руками його чорну шию і, міцно притиснувшись худеньким, як у горобчика, тільцем в запраному сарафані, прошепотіла на вухо:
- Я тебе більше всіх люблю.

З набіглими на очі сльозами, подумав, що впізнав би це кирпате, в ластовині, несхоже на нього обличчя з мільйона дитячих лиць.
- Як ти мене знайшла? - теж пошепки запитав він.
- Дєда, візьми мене з собою, - вона підібрала губи і закліпала мокрими повіками.
Микола відчув: ще мить і вже не зможе піти. Говорити він не міг. Зціпивши зуби, тільки заперечливо замотав головою і махнув у бік узлісся рукою. Потім швидко засунув обидва згортки за пазуху і, не попадаючи ватяними ногами на перекладини, ковзнув униз по драбині. Звідти незнайомим голосом, щосили крикнув:
- Ріта!
І сам здивувався, що назвав це ім'я. Та, враз відгукнулась, зрадівши, мабуть, що він передумав:
- А?
- Вертайся до папки!

Микола йшов, розмазуючи сльози, намагаючись переконати себе, що він уже в іншому житті, та перед очима невідступно маячило розбите дитяче коліно.
"Це ж вона так боялася запізнитися!.."
Пройшовши більше сотні метрів, Льотчик згадав, що забув лопату, але повертатися не став. Тепер він був на своїй території, і за кожним поворотом виробки сподівався побачити тьмяне світло рідних, радянських коногонок.
Наступного дня в ліс приїхала гірничорятувальна служба.
Рятувальники уважно оглянули осілий разом з деревами участок і поїхали. На банківському рахунку шахти не було ні гривні.

Минуло ще кілька, схожих один на другий, немов близнюки, днів.
Наливайко, маючи великий сумнів, все ще сподівався відкопати ящик "Московської" і, чи не щоденно, колупав землю навколо пенька шовковиці. Часом він шкодував про те, що написав ту записку. "Шо ж мені тепер, до кінця життя копати?..". Але і зупинитися вже не міг, знаючи свою забудькуватість в молодості. «Може заспав, а потім згадаю і закопаю».

На кам'янистому, зарослому чебрецем пагорбі поблизу селища, випивали Наливайко і його учень, височенний довгобразий здоровань.
- «Дед, доставай свою закуску".
- Та от тут раніш заяча капуста росла. Мабуть, з'їли.
- «Хто, зайцы?"
- Та нє, хлопці.
Наливайко простер руку, і враз від неї на степ лягла довга тінь.
- От на той бугор треба було йти. Вася Мосін казав, шо там ведмеже вухо росте. А полєзноє...
- «Если б ты мне, блин, свиное ухо предложил..."
- Да, було время. Після зміни, на "гусака" брали по півтори пляшки! І ковбаси-и..., - Наливайко розтягнув рота у блаженній посмішці і мрійливо прикрив очі. - Не сухой, конєшно, но от по такому шматку, - він, як рибалка, широко розвів руки, - їй богу, не брешу. Нє... ми жили в раю, забодай його комар. Може, хоч Льотчик там ще поживе. Ну, давай, Толян, пом'янемо його. От і зробив він мертву петлю. Хороший був парєнь, хоч і не дуже компанєйський.

Вони випили з прихованого в камінні стакана і закусили смаженим насінням.
– «Дед, ты меня не грузи... Крыша поехала у твоего Летчика, - Толян впритул присунувся до Наливайка.
- Чего ему еще нужно было? Хозяйство, как у куркуля, всю жизнь на транспорте, не выработанный. Я сразу все понял, когда в тот день на наряде его увидел. На-ча-а-льник (Толян підняв догори довгий кривий палець) приказал, а он не подчиняется. Мне связист говорил, что видел, как на ходу Летчик головой зацепил верхняк возле старого бремсберга так, что каску расколол".
- А фіброва каска откуда? - уїв Толяна Наливайко.
- «Та нашел в старом забуте и вылез где-нибудь через сбойку без памяти...
- То ти хочеш сказати, що він раптом усе забув, і виліз на поверхню ніби то після того колишнього обвалення?
- "А ты шо, кино про Будулая не смотрел? Тот после травмы тоже пол-жизни забыл".

Випили ще по одній.
- «Дед, а шо такое хамство? Что-то я не въеду. Миценмахер ни за что "закрыл" мой жетон, так я написал на электровозе: козел. А он: хамите, хамите…. Обиделся. Когда вместо провожатого на карете езжу, еще не так обзывают. Так шо, и мне обижаться?"

Випили по п'ятій...
- «Незале-е-жность… Дать лопату в руки хоть той Пугачевой, небось, забыла б, шо такое обижаться. Дед, ты шо, уже отъехал? У Горбузаря огород копал, так его баба даже сто грамм не налила. А ты: хамство, хамство... Вот где хамс¬тво!"
Толян набрав повні легені повітря і трубним голосом, щосили, закричав у бік селища:
– «Донбасс порожняк не гонит! Все козлы-ы-ы-ы!!!"
Потім, допивши з горлечка горілку, елегантним порухом відкинув порожню пляшку і завалився навзнак. Собаки з найближчих дворів ліниво загавкали і потім довго не могли заспокоїтися.

Поступово, бузкові на заході, хмари згасли, переростаючи в синяво-чорні, важкі, як брили породи, тучі.
І лише високо в небі ще довго світився помаранчевий слід від літака. Зрештою й він розтанув і все поринуло в морок.

2000г.
Малюнки автора
в частинах 1 и 2

Вже більше години украй збентежений Микола кружляв по узліссю, не наважуючись його залишити. Дивно, але у цих краях він був уперше. До лісу, захаращеному закордонними пляшками і банками, впритул підступало зовсім не радянське місто. Яскрава реклама на стінах будинків, дивовижні автомобілі, люди за столиками в квітчастих трусах, вересклива музика - все було чуже і вороже. Собаки на повідках - і ті були схожі то на бісенят, то на поросят. "Невже Америка? Он і безробітні в смітнику копирсаються. А хмарочо-о-оси…". Притримуючи, щоб не звалилась, за козирок зсохлу на сонці фіброву каску, Микола нарахував цілих чотирнадцять поверхів! Звичайно, того, що американці за добу зайняли СРСР, у нього і в думках не було. Та й коли б вони встигли все це побудувати? "Поїхав розумом? Ні. Розум є. Під землею скрізь є радянські шахти? Ні. Приспали і...? Та нє..." Виходило, що то він опинився в Америці.
Льотчик помітив, що на нього стали звертати увагу. "Шо, давно чорного негра не бачили? Напевно, у них робота в шахті тільки для білих. Грошовита ж. Шо ж робить? Шукати комуністів? Чи пробиватися на Кубу, до Фіделя Кастро?".

Помітивши вуличних дівчат, які покурювали за столиком, він раптом подумав, що цікаво наостанок, хоча б одним оком глянути на публічний дім. "А ще радянський комсомолець!..". І щоб відігнати сороміцькі картинки, які постали в його уяві, він сковтнув слину, намагаючись уявити миску апетитного борщу, сало з часничком, улюблені вареники з вишнями... Але рум'яне сало чомусь починало розмиватись, трансформуючись на очах в рожевий шматочок жіночого тіла.

До лісу завернув, втупившись у книжку, очкарик, і Микола поспіхом став пригадувати англійську мову. Коли американець з ним порівнявся, Льотчик вклонившись, з гідністю, вимовив:
-Хау дую ду, чилдрен!
На цьому словниковий запас англійської закінчився і він закрокував опліч «професора». Впівголоса і, чомусь з акцентом німецького військовополоненого, запитав:
- Товаріщ, я єсть заблукавший шахтьор із Советского Союза. Ето, случайно, нє Амєріка?
На що той, не сповільнюючи крок, зітхнувши, мовив:
- Нет. Это не Америка, масса Дик. Это Африка.
Микола був спантеличений. " Тю, малахольний . А звідки ж він знає російську? Перебіжчик? "
Задля конспірації Льотчик вирішив трохи переждати в лісі.

-А ти шо тут сидиш, як пігмей у засаді? Вдома робить нічого?
Перед ним, руки в боки, з батогом у руці, стояла товста баба в рудому, засмальцьованому на животі вельветовому халаті. Він озирнувся довкруг, та окрім них і корови, котра меланхолійно жамкала лопухи, на галявині нікого не було.
- Бабушка, ви, мабуть, обізнались.
- Ах, ти ж стерво собаче..!
- Женщіна, покультурнєй виражайтесь!
- Я зараз тебе так культурно..!
Микола не став чекати. Забігши за корову, визирав поміж її рогів, подібний у своїй касці на лицаря з Льодового побоїща.
- І шоб пока я знайду козу, загнав корову і дав кабану, шоб ви повиздихали!
Страшна баба, мов дресирувальник у цирку, хльоснула батогом корову, і та побігла уверх по лісовій стежці. Слідом, притримуючи рукою каску і підстрибуючи, щоб не наступити на довгий, зроблений з транспортерної стрічки, коров'ячий повідок, біг Льотчик.
Тільки коли корова перейшла на крок він, відхекавшись, спробував зібрати докупи думки. "Шо то було?..". Чого він так злякався тої божевільної?

Дошкуляли налетілі від корови ґедзі, але Льотчик не зводив очей з іржавої рейки, що стирчала із злежалого штибу.

"Вищерблена, з гнутою "п'яткою".... Він готовий був забитись на що завгодно, що збоку на рейці було викарбовано чотири літери. Так і є: ЮРГО –" Южно - русское горнопромышленное общество ". Не вистачало лише зарослого бур'яном і шипшиною горба. Все, що залишилось від однієї з перших в цих краях дореволюційних шахтинок.
Степовий шлях, по якому всього два дні тому Микола їхав на роботу, зараз масляно виблискував асфальтом. У нього плуталися думки. Може то якась мана?

Стискуючи в руці свою кам'яну квітку, він біг до будинку відпочинку, з надією, що там нічого не змінилось.
Ось і прогалина в деревах... Ще трохи ... Те саме місце...
Зиркнувши мигцем на набережну, він щосили заплющив очі. В них, як на негативі, де світло і тінь міняються місцями, відбилося чорним... небо, нависле над білою, неначе випаленою землею. Чорний бетонний хлопчик відбитими руками вже нікого не обіймав. Напівзруйновані східці вели в нікуди. Оглушливо квакали жаби. Як по команді незримого диригента, вони то змовкали, то знову заводили свій тужливий реквієм.

"Боже, нехай це буде кошмарним сном" - він розплющив очі, але дива не сталося. У брудно-зеленій воді відбивалися хмари, котрі повільно сунули по небу. Біля багаття, схожі на привидів люди, щось коптили.

Ослаблими ногами Микола прошкутильгав до води і впав на коліна. Низько нахиливши обличчя, довго вдивлявся у своє відображення. Взявся накрапати дощ. Він прикрився сорочкою, та роздивитись сивого, зморщеного старого заважали набіглі на очі сльози. Як??? Він ще навіть не жив! Він тільки збираэться жити!

Льотчик знайшов зарослу кропивою воронку, але вхід під землю був завалений. "Ось і все", - він оцінююче глянув на мокру, кострубату, схожу на лапу гігантського птаха, дубову гілку. "Витримає?.." Його руки повільно, дуже повільно розстібали саморобний брезентовий ремінь. Але це ж станеться не одразу, а за кілька хвилин. Куди поспішати? Із рваної холоші випав, боляче вдаривши по мізинцю босої ноги, камінь. Микола, згаслими очима, глянув на шматок породи і ногою перевернув його донизу малюнком. Раптом згадав про матір. Думка, що не встиг сказати їй щось найважливіше, важка і болюча, пекла мозок. «А може, вона ще жива?..».
Понуривши голову, він брів по мокрому паруючому асфальту додому, не відаючи, чи є у нього той дім. Вечірнє сонце світило, як і два дні тому, але вже не відбивалося в брудносірому, вкритому птичим послідом, пам'ятнику Леніну.

Посеред свого двору, незвично тверезий Наливайко насаджував на вісь тачки старе іржаве колесо. Куксою вказівного пальця він спритно підчепив з банки солідол.
- А, Кольок, забодай тебе комар. Заходь. Знову в бані води нема? Ти шо, бумажну каску получив, чи хіпуєш? Давай купайся і підемо по капусту. Я ж учора зі сторожами домовився. Чи ти забув? А тут Раюшка тебе вже шукала.
- Яка Раюшка? - Микола насторожився.
- Твоя. Корову в ліс погнала.
- Так то вона була в лісі?... – він застогнав як от зубної болі, - а хто у мене ще є?
- Свиня, індики...

- Слухай, Петро... - і він, як єдино близькій по тому життю людині, розповів другові все, хоч і бачив в його очах недовіру. Наливайко добре пам'ятав, як сорок років тому Льотчик провів чотири доби під завалом, доки його не спасли.
- Петро, ти ж нікому...
- Могила, забодай мене комар. А може, ти заспав? Скільки я тобі гривень винен? То я шуткую - провєрка пам'яті.
- Слухай, а мати ще жива?
- Поховали давно.
- А як я вообще жив? – Льотчик заглянув в очі приятелю.
- Ти жив - я тєбє дам! Правильно жив. Мой домашній командір, бувало, каже: дивись, як правильно Микола-льотчик живе. Хазяйство, аренда... Дочкам квартири купив - зяття-то не дуже путьовиє...

Відвернувшись, ніби розглядаючи щось під дахом, Микола ледь чутно запитав:
- Льотчиком не був? - і завмер...
- Чого не було, того не було, брехать не буду. Зате супруга у тебе, Раюшка - золото, забодай її комар. Ти за нею – Як за кам'яною стіною. Синок є, забодай його комар. Був - шовковий. Закончив горний тєхнікум, работав вже замом Горбузаря. І раптом став ругаться з начальством. Чого йому не хватало? Зараз пасе коров на Кабанячєм, а зимой робе кочегаром. Ну, це йому пороблено, я знаю. Треба к бабкє сводить. Став крепко випивать. Раз чи два в год бере ящик горілки і пока не вып'є... Жінка вигнала. Ти шо, і внучку забув? Та така ж гарна та умна...
- А де я вчора був?
- Та у Горбузаря ж навоз розкидав.
- Може, то позавчора було?
- Та нє, вчора.
- І шо, Лукич ще живой?
- Та нє, це ж його синок начальником - Леопольд Горбузар, забодай його комар.
- А нашо ти шовковницю зрубав?
- Та мій домашній командір сказав, шо картошку затіняє.
Слухаючи Наливайку, Микола відчував себе злодієм. Ну який він дід? Який батько дорослих дітей, якщо сам ще парубок. Що він їм скаже? Може, прикинутися? А як підійде до цієї чужої, літньої жінки? І вже до кінця життя не приторкнеться до молодиці? І життя того залишилося...
- Петро, коли вона прийде, сбреши, шо я у дітей.

Льотчик довго перевертався з боку на бік за Наливайчиным сараєм, болісно намагаючись пригадати свій останній сон. Сад він бачив чорно-білим, не відчуваючи в душі навіть натяку на колишній захват. "...Забув...". Навіть обличчя незнайомки проступало ніби крізь запітніле скло.
Нарешті втома взяла своє. Вирішивши вранці піти в шахту на те "бісове місце", він підмостив під голову жмут сіна і провалився в тривожний сон.

Його розбудив невдоволений собачий гавкіт, коли небо вже сіріло. Над хвірткою виднілася чиясь голова і Льотчик, побоюючись, що собаки розбудять весь хутір, вирішив вийти.
За ворітьми стояв босий, давно неголений чоловік.
- Батя, виручи...
- Ідіть, дядьку... хозяїв нема дома.
І Микола хотів вже піти, але захожий раптом став повільно осідати на коліна, не зводячи з нього благальних, що ятрили душу, очей
- Не жени мене... Позич у дядька Петра рубель або одеколон. Я поверну. Не можу я йти до матері... Що ж мені тепер, вішатися?
Підводячи бідолаху, Микола заглянув у його обличчя і, ніби у дзеркалі, побачив себе. Невже це його син?
- Хвате тобі вже. Нема нічого у мене... Чого ж ти так розбалувався? А ще горний технікум кончав!
- А ти хотів, щоб я таким, як Горбузар став? Це ВИ владу розбестили! Такі, як ти, слухняні й бездумні, Грозний бомбили...
- Який Грозний? Коли то було? Ти шо, рідного батька з німецькими фашистами ровняєш? А ВИ шо зробили? Шо ВИ можете? Ленінам руки отбивать?
- А ти на кого все життя працював? На начальників та двох зятів? Ти жодного разу моря не бачив! У тебе навіть пилососа ніколи не було. А-а! - він махнув рукою і нетвердою ходою пішов уздовж дворів.
"Може, Петро дав би рубля? Окликнути?" - Але він навіть не знав, як звати сина. А той вже й зник з очей. Та щось таки гризло душу.
- А нихай не п'є! - розізлився Микола. Знову забрехали собаки.
Вже розвиднялося, а він все не міг заспокоїтися. "Пилососа нема... Так його навіть у директора шахти нема! Може, щас купив?»

* * *
Далі буде

Для Миколи це було ніби продовження сну. Здавалося, ще трохи - і він злетить. У вухах свистів вітер, а за спиною пузирилася любовно випрасувана матір'ю блакитна сорочка. За шурхітливим шинами, як за реактивним літаком, в променях ранкового сонця клубочилась попелясто-кармінна смуга. "Нічого-нічого, я ще покажу їм мертву петлю Нестерова...". Жодного разу не пригальмувавши на спуску, дзенькаючи велосипедними ключами, він з розгону викотився на бруківку, вимощену полоненими німцями. Праворуч від дороги тягнулися колгоспні поля, а ліворуч, до самого байраку, простилався зроду-звіку неораний горбкуватий степ. Сонце піднімалося все вище, і жайворонкам, цим степовим сонцепоклонникам, котрі метушливо бігали обабіч дороги, вже не терпілося злетіти увись і затягнути свій натхненний гімн світилу.

Микола виїхав на останній перед селищем пагорб і зупинився. Задерши до сонця підборіддя і заплющивши очі, спробував згадати свій ранковий сон. І дивна річ. По мірі того, як він переносився в той казково-чудовний світ, серце наповнювалося майже таким же невимовним захватом.
"Так ось яке воно, щастя. А шо коли в житті його не буває, а тільки уві сні? Та нє... я ж згадую і відчуваю його зараз, наяву. Головне - не забути сон".

Перед комбінатом, над фонтаном, десь у вітах берези воркувала горлиця. Микола вперше приїхав на роботу на велосипеді і вирішив до кінця зміни залишити його в ламповій. Він мріяв про таку машину давно, але тільки тиждень тому став щасливим володарем одного з двох привезених в госпмаг красенів. Пропустивши в дверях підривника, який тільки-но виїхав на-гора і, наспівуючи під ніс "Кубинський марш", Льотчик увійшов в лампову. Ось зараз дівчата побачать його з велосипедом, і ахнуть.
- Куба, любов моя,
Ето ідут бар... буд...
Бум! З очей посипалися іскри, велосипед дзенькнув об стіну, а Льотчик полетів під стіл лампівниці, яка встигла тільки зойкнути.

За мить, Микола з підривником, сплівшись в клубок, покотилися по підлозі.
- Ти навіщо мій "ЧТЗ" взяв?! - хрипів його противник.
Микола нікого в житті не бив по обличчю і зараз, зі сльозами на очах, чи то від образи, чи від напруги лише сопів і мертвою хваткою душив противника.
- Та я ж переставила твій велосипед у флягову! - метушилася перелякана жінка.
Їх вдалося розтягнути, тільки коли в ламповій з'явився дільничний Дронов, від якого здалеку несло одеколоном "Красная Москва" і гуталіном.
- Товарищ взрывник, я штрафовал вас на три рубля за то, что вы посылали на нецензурное слово ламповщицу Люду?
- Ну, штрафували...
- А теперь я вас штрафую на пять рублей!
- А чого він до велосипеда ножку від стула прив'язав?!

Поки Микола сидів приклавши до ока прохолодний саморятувальник, з флягової вивели ще одного велосипеда-близнюка. До багажника, для збільшення його площі, була прив'язана точно така ж гранчаста ніжка від стільця, як і у Миколиного: в магазині інших стільців не продавали.
В коридорі Льотчик довго, позуючи, обертався перед віконцем тормозкової, марно намагаючись в тьмяному склі оцінити розмір синця під оком. "Ну і як тепер на побачення їхати?! Доведеться збрехати, що коли кріпив крівлю, на око впав "коржик"...

В штреку, підійшовши до свого електровоза, Микола побачив Наливайка, який копирсався в дренажній канавці.
- Шо ти там робиш?
- Та от, ключ згубив від електровоза, забодай його комар... А-а!
Зненацька він висмикнув з багнюки руку, і біля ніг Льотчика між рейками гепнулось щось живе.
- Шо це мене вкусило?
Микола з коногонкою в руці обережно присів навпочіпки.
- Ти диви...,- він не вірив своїм очам - так це ж справжній живий рак. Щас, почекай...
Він кинув рака в гумове відро з піском, швидко зняв тілогрійку і, засукавши до плечей рукави сорочки, потопаючи майже по коліна в чорному баговинні, поліз у канавку.
- О-о-о... І-ди сю-ди... Цей величенький...
- Шо ви там робите? - до них уже підійшла бригада з участка.
- Не заважай, - Микола навіть голову не повернув.
- Не бачиш - раків ловим? Він не вважав себе рибалкою, але мисливський азарт, притаманний кожному чоловіку, охопив навіть його.
Зазирнувши у відро, частина бригади приєдналася до рибалок, а друга, скептично посміхаючись, вирішила не форсувати події.
- На три метри я участок забив!
- Та світити сюди, тут під аркою ворушився!
- Ось він!!! Ох, і клешня!
- Відпусти мої пальці, чорт свинячий!
- Хлопці, кажись, карась утік...
З «карети» підійшли ще люди начолі з начальником зміни.
-Что это вы здесь делаете? Какие раки? На глубине двести метров? Чья это затея? Смену мне решили сорвать? Николай! И мы тебе еще собираемся рекомендацию в партию давать?!
- Та я і сам...
- По выезду зайдешь к директору!
Микола пошукав очима Наливайку, але той, задоволений вдалим розіграшем, був вже далеко і, витягнувши шию, визирав з ходка.

В ту зміну транспортники ледве встигали ставити порожняк під участки. Забійники і прохідники ледь не билися за вільні лопати і відбійні молотки, а тормозки просто викидали на конвеєр, не бажаючи витрачати на таку дрібницю дорогоцінний час.

Тільки наприкінці зміни Микола зупинився з партією вантажу неподалік від ствола. Передали, що на перекидачі вагонів, не витримавши, мабуть, навантаження, згорів двигун. Слюсарі там уже працювали, але було зрозуміло - до другої зміни його не замінять.
«От уже... Знайшов, де стать...». В темній глибині ніші виднівся контур невеликих воріт. Не знамо чого, мимоволі, він підійшов до них ближче. Метал був вкритий пухирями іржі, напливами слизу і плісняви і нагадував шкіру якоїсь мерзенної доісторичної тварі. Ця стара виробка за ворітьми мала погану славу у шахтарів. За словами старожилів, після війни в ній повісився один з кращих вибійників шахти. І взагалі, там відбувалося щось незрозуміле і страшне. Микола в чортівню не вірив, але і він з деяких пір став помічати дивні речі. Раптом, ні з того ні з сього, на цьому місці починали буритися вагони, або гаснула коногонка.

Колись перед ворітьми була шлакоблочна перемичка, але зараз над ними чорніла широка пройма, в якій коливалося звисаюче з покрівлі павутиння. "Звідки такий повітряний потік?" Його, як магнітом, тягнуло в загадкову темряву. Поставивши ногу на приржавілий до металевих скоб амбарний замок і, підтягуючись на руках, він зазирнув в похмурий, як могильний склеп, отвір. У ніс ударив запах загниваючої деревини. Нависаючі ослизлі глиби в світлі коногонки відкидали химерні тіні.

Раптово Миколі в голову прийшла божевільна ідея. Якось в дитинстві його уяву вразили небачені скам'янілі рослини в шматках породи, які приніс із шахти батько. Він згадав ажурний візерунок листочків з дрібними цяточками на них, і йому раптом, до нестями, ніби від цього залежало все його подальше життя, захотілося подарувати своїй незнайомці таку саму кам'яну квітку. А її можна знайти тільки тут, адже тоді проходили саме цей пласт, біля ствола шахти. Звідки була така впевненість, цього він сказати не міг.

Знявши тілогрійку, Льотчик ледь протиснув тонке жилаве тіло в прощілину під самою покрівлею і на руках опустився в темний, моторошний присмерк. Перш за все, на випадок втечі, приставив до воріт напівзогнилу шпалу і, піднявши якомога вище коногонку, з острахом рушив уперед. Від надмірної вологості у виробці стояв туман Покрівля і стійки були вкриті блискучими краплями води. Подекуди з боків білою піною звисали химерні напливи шахтного гриба.
Ще розповідали, ніби колись у цьому бремсберзі знайшли трупи газоміра і лампоноса. Зважаючи на їх пози і геть сиві голови - вони рятувалися від чогось смертельно жахливого.

"Лізе в голову всяка маячня". Обходячи здиблену, вкриту товстим шаром пилу величезну брилу, він раптово завмер. "Хто це?..". Тільки що попереду виразно почулися чиїсь кроки. Очі гарячково занишпорили по боках. Поруч хтось дихав... Не наважуючись озирнутися, Микола повільно підняв очі догори. Над головою зловісно зіяла порожнечею широка діра. Біля неї на мокрому іржавому швелері повільно наливалася, відблискуючи червоним вогником, крапля. „ Кров?!". Всередині глухо калатало серце.
- А... - відкритим ротом, задихаючись, він судорожно ковтнув повітря.
У кількох метрах від нього, в ніші, хтось стояв. Голова була в тіні, але мерехтливе світло коногонки вихопило з туману довгу засмальцьовану тілогрійку. Внизу тьмяно зблиснув носок чобота. Тремтячи всім тілом, безсилий поворухнутися, Микола з жахом чекав фатальної розв'язки.

- Бульк... - гулко, мов у величезній печері, розкотився звук падіння краплі у воду.
"Повішеник... Он і другий чобіт видніється... А де голова?"
Нарешті він роздивився, що то на розпилі, як на плічках висить рвана фуфайка. "Втікати звідси якнайшвидше. А як же кам'яна квітка?" Його німецької коногонки вистачить ще на годину. Але за бісовою тілогрійкою частина покрівлі вже зім'яла верхняк і, вигнувшись дугою, загрожувала в будь-який момент обвалитися! Всі його надії розсипАлися в порох.

"От би вона зраділа!..". Наостанок він присів під навислим коржем і, намагаючись розгледіти бічні породи, витягнув руку з коногонкою якомога далі. З темряви дратував своєю недоступністю стовбур скам'янілого дерева. І раптом рішуче, але вкрай обережно, ніби під черевом дрімаючого динозавра, Микола проліз під верхняком. Поставивши лампу, став швидко відколювати пластинки опалого сланцю. Потім потягнувся до покрівлі. То було схоже, ніби його хтось направляв, як у дитячій грі: тепло, ще тепліше... Стиха клацнуло, наче зламали суху гілку. Не встиг! – промайнуло в голові. Наступної миті якась сила кинула його під стійку, де, втиснувшись в тілогрійку, як черепашеня в свій м'який панцир, він усіма силами намагався стати ще меншим, щоб забившись в найменшу шпарину, переждати цей пекельний гуркіт.

Льотчику пощастило. Він народився вдруге, але народився сліпим, мов кошеня. Задихаючись від пилюки і марно намагаючись заспокоїтися, тремтячими руками розбирав уламки породи в пошуках коногонки. "Але що це? Невже…" Знову і знову він гладив неслухняними пальцями один з каменів і, затим, поклав за пазуху. Микола одразу впізнав ребристе листя папороті, її випукле сІм'я. Йому навіть здалося, що він зумів намацати відбиток метелика. Якщо хтось дає йому це всупереч здоровому глузду, то невже не допоможе в такій дрібниці! У тому, щоб вибратися звідси!

Коногонку він знайшов, як і гадав, розбитою і прихопив тільки для самооборони. Обмацавши весь завал, зрозумів - самотужки йому не впоратися, а допомога може запізнитись (до того часу тут набереться повно газу). Двічі він намагався вибратися навпомацки і двічі, заблукавши в завалах, перебирався до протилежної стінки бремсберга, потім повертався назад, поки не зрозумів – він ходить по колу. Обливаючись потом, довго йшов вгору по якомусь уклону, обмацуючи стінку виробки, іноді злизуючи з неї вологу. Нарешті, пройшовши підземними лабіринтами всі кола пекла, він вперся в новий завал. Зранений та знесилений, затих в кутку старої вагонетки. Він прагнув хоч ненадовго забутися. Кошмари не лякали. Лякала дійсність, яка, він це знав, і є найжахливішим кошмаром.
"Боже..." Микола згадував свої гріхи і обіцяв Йому і собі, що коли виживе - все буде по-іншому. Він не знав, що мати відмолювала його гріхи і хрестила услід, коли він йшов на роботу.

Він прокинувся від огиди, викликаної солодко-нудотним запахом сечі. Довго не міг зрозуміти, де знаходиться. Щось лоскотало шию...
-А-а!!! - кулею вилетів з вагонетки і мало не впав, наступивши на живий килим з пацючих тіл, які вмить покрили і його. Тут же застрибнув назад, наосліп розмахуючи направо і наліво коногонкою і намагаючись стукати якомога гучніше по бортах вагонетки. Він уявив навколо себе тисячі пар палаючих очей, котрі пильно вдивлялися в нього, і від того його почало болісно вивертати. Згадалися розповіді про гігантських, завбільшки в невелику собаку, щурів, які населяють підземелля, про знайдені обгризені людські скелети. Дихати ставало дедалі важче. Часом він впадав у забуття, потім, приходячи до тями, знову починав стукати, відганяючи пацючу навалу. Скільки тривали ті провали свідомості - години чи миті - він не знав. Отямився після чергового обвалення, яке сталося зовсім поруч і майже його не налякало.
Забувши про щурів (вони зникли, мабуть від газу), Микола зумів перенестись в свій квітучий сад, і літав там, пліч-о-пліч, з незнайомкою. Він навіть придумав їй ім'я. Називав Ритою.

Наостанок Льотчик зробив кілька глибоких вдихів дивуючись, що довго не вмирає. У розрідженому, загазованому повітрі звідкілясь з'явився свіжий струмінь, тоненький, як ниточка. І тут він побачив... Ні, то було не світло. То був лише натяк на нього. Він вибрався з вагонетки і, не відводячи очей від ледь помітної цятки, поповз до неї навкарачки. Під покрівлею Льотчик намацав отвір і ледве в нього протиснувся. Далі продирався до притягального, як міраж, світла чи то по старому заваленому шурфу, чи по норі якогось звіра. Виштовхуючи поперед себе суглинок він, як кріт, виліз на поверхню.

Засліплений яскравою зеленню і оглухлий від пташиного щебету, ще довго приходив до тями на схилі лісового яру в порослій кропивою воронці. Потім раптово стрепенувся, злякано поплескав себе по животу і полегшено зітхнув, діставши з-за пазухи плоский камінь. Розглянувши свою квітку, Микола трохи засмутився: " Батько красившу приносив. Може, їй і не сподобається".
Але в глибині душі він пишався собою, уявляючи різні варіанти їх зустрічі з незмінно щасливим закінченням.

* * *

Далі буде.
..................................................................
Малюнок автора:
http://file-up.net/big_fa102ea4cf855f67f520131212211447.jpg

1) Бремсберґ, ходок, уклон - різновиди похилих гірничих виробок.
2) Верхняк - верхній елемент кріплення, балка, що підтримує покрівлю («стелю» виробки ).
3) Розпил - розпиляні плоскі частини колод для кріплення (затягування) верху і боків гірничої виробки.

На шахті "Зоря комунізму", яка загубилася в безкрайніх донецьких степах добігала кінця перша зміна. Микола, на прізвисько Корейський льотчик, п'ятірнею, так, що хляпнула нижня губа, витер піт, який рясно котився з-під фібрової каски, і приречено, як на хресті, повис на вугільній лопаті.
«Ко-Ко-ко-ко», - загупали в скронях молоточки, і налетілі кури, відтісняючи одна одну, стали жадібно викльовувати з розкиданого гною вгодованих рожевих черв'яків. Минула нудота знову підкотилася до горла. Вогненно-рудий півень, який з лютим виглядом прибіг навести порядок, до того нагадував свого господаря, начальника дільниці Горбузаря, що Микола під допитливим поглядом круглого півнячого ока знову вхопився за лопату.

"І вдома гній, і на роботі гній... - він зосереджено, мов дегустатор поплямкав губами, - та чи і в роті гімно?.. І випив учора на "гусаку" менше пів-літри. Казав же - не йде... «Пріви-и-кнєш - прівикнєш...». Третій рік вже після армії звикаю, а все нудить і нудить. Може, і справді, як каже Вася Мосін, сходити на Кабанячий до бабки полікуватися від нудоти?"

Якщо і було на Землі пекло, то цього дня воно облаштувалося на горбузаревому городі біля червоного, розпашілого від жару терикону. Здавалося, сонце зупинилося над старими перегорілим відвалом. Розгніване зухвалістю цих жалюгідних мурах, які насмілилися добувати вогонь і світло, змагаючись з ним, вирішило надсадитися і показати свою шалену силу.

А люди глибше і глибше закопувались в землю і за довгі роки каторжної праці і справді стали відчувати себе мурахами. Вони лише зрідка заглядалися на небо. В несамовитому азарті клали здоров'я і навіть життя за блискучі чорні камені, які ешелон за ешелоном ледве встигав, надсадно чмихаючи, відвозити хтозна-куди невеличкий паровозик. Нібито величезне ненажерливе чудовисько пожирало все, вимагаючи нових і нових жертв.
Далі паровозний дим розтанув у вицвілому небі, і лише зойки циркулярки, що долинали з лісного складу, зрідка розривали тишу. У поселені, яке в сонному заціпенінні розляглося на схилі кряжу, життя майже завмерло.

Колеса шахтного копра в павутині канатів покрутилися в одну сторону, в іншу і, як трибки зламаного годинника, зупинилися остаточно. Завмерлий краєвид дещо пожвавлювала вагонетка, котра , немов гігантський жук, повільно проповзала по терикону. Пахло горілою сіркою і креозотом. У спекотному мареві серед зелених садів ліниво погойдувалися черепичні дахи. Низом, вулиці стікалися в глибоку балку, на дні якої, посеред вікових верб і смарагдових капусників, проблискував потічок. Далі він губився в дубовому байраку і знову вигулькував срібною смужкою майже на горизонті, посеред лісу, в оточенні якихось казкових будівель. Там, майже в іншому світі, у своїй лісовій республіці, жили люди, яких ще тільки навчали бути слухняними. Вони часто вдивлялись у виблискуюче діамантами небо, не здогадуючись, що згодом про це забудуть. І тільки декому буде ввижатись, що колись те небо вони бачили уві сні. Там жили діти.

Тим часом земля розжарилася, як сковорідка. Кури, наситившись, дрімали в тіні під старою грушею, і навіть невгамовний півень час від часу клював носом, але, отямившись стріпувався і продовжував стежити за Льотчиком посоловілими очима. А той з неживим обличчям, як сновида, все тягав і тягав на лопаті з чергової купи важкий, багнистий гній. При цьому рухався так, ніби на його голові стояв глечик, по вінця наповнений дорогоцінною рідиною. На кожному кроці, в животі, здутому від випитої води, булькало, а мокрі від поту, на босу ногу взуті, чуні видавали такі непристойні звуки, що він час від часу скритно, по-розвідницьки озирався.
"Знав би, шо такий наряд дадуть – взув би удома «спортсмени». Ще і грабарку найбільшу дали. Чи порядної лопати не було? - Микола хотів обуритися, але було боляче напружувати мізки, і він заспокоївся, - начальству видніше...»

На роздоріжжі, де під розлогою тополею розташувався госпмаг, дзенькнула клямка. До Льотчика долинув завше вдоволений голос Петька Наливайка, сусіда і приятеля:
- Дорофєєвна, забодай тебе комар, політура є? Бо на піаніну трохи не вистачило.
На всяк випадок, щоб його не було видно з дороги, Микола присів біля паркану. Перерва в магазині закінчилася, значить до кінця зміни ще година. А в шахті зараз добре... Від спогадів про те, як він з мокрою спиною мерзнув учора, чекаючи "карету" на-гора, йому трохи полегшало.
-Мє-є-є-лу, баби. Баби, мє-є-є-лу...
Протяжний крик луною прокотився над селищем, нахабно проникаючи крізь закриті віконниці в будинки. Крізь штахетини загороди Микола побачив воза, якого тягнула, похитуючи на кожному кроці кошлатою головою, гніда кобила. На возі, звісивши ноги в хромових, зібраних в гармошку чоботях, напівлежав бородатий циган. Зрідка, нудьгуючи, він оперіщував батогом кінський круп, і тоді над дорогою позаду екіпажу зависала біла хмаринка крейди.

Миколі згадався циганський табір, що стояв колись у степу за їхнім хутором. Молода циганка з оксамитовими очима напророчила йому зустріч з красунею і великі клопоти. Сказала, що він виб'ється в люди - стане льотчиком - і буде йому щастя. Тоді в пророкування циганки він, як комсомолець, не повірив, але слова її десь глибоко в ньому засіли. Що він не такий як інші, Микола знав давно, приховував, але іноді сп’яну вибовкував: "Я ще покажу вам мертву петлю Нестерова" (третій рік поспіль він збирався поступати в Казанський авіаційний технікум).

Ось тобі і клопоти, хоча й не з красунею, але таки почалися. Хто знає, чому дебела, моторна відкатниця Раюха вибрала з поміж інших невисокого, вилицюватого, трохи незграбного машиніста електровоза. Іноді після "бутилька" ноги самі приводили його в Раюхин флігель на краю селища, та коли під час останньої зустрічі вона заговорила про заміжжя, Микола запанікував.
А взагалі-то циганів він недолюблював. "Не хочуть працювати як усі, хитрують... Он, лежить, батіжком грає... Не вироблений, шо йому... Спекулянт... Тьху! - Микола спересердя майже переплюнув через губу і підвівся, - обробляй вас тут..."


Нарешті пролунав довгожданий гудок, але Льотчик відніс лопату старій Горбузарисі тільки коли на городі не залишилося жодної купи. На душі, як снігова куля, наростала глуха образа, незрозуміло на кого.
Вже йдучи, він повернувся до півня, зі страшним виразом обличчя зробив йому пальцями козу і, копіюючи Васю Мосіна, прошипів крізь зуби:
-У, пєт-тух Гамбурзький!!!
На що той здивовано покрутив головою, але, не побачивши нікого за собою, схилив її набік і багатозначно підняв брову.

* * *
Помившись кип’ятком у переповненій бані, Микола вийшов з комбінату в парильню нескінченного дня. Озираючись, щоб не втрапити на очі Раюсі, і готовий у разі чого сховатися за ялинку, з піднятими коромислом спітнілими руками, він, ніби ненароком, посвистуючи, пройшовся уздовж Дошки пошани. Перед останнім портретом, на якому Миколу, окрім нього самого ніхто не впізнавав і до якого ще й сам не встиг звикнути, Льотчик уповільнив крок. Фотографуючись, щоб не бути схожим на корейця, розкосі очі звів до перенісся і витріщив так, що його ледь не покусала болонка фотографа. Перезніматися ж навідріз відмовився, внаслідок чого гордий своєю репутацією майстра Зяма Мойсейович в той день нализався, як швець.

Удома на Миколу чекали нечищений корівник і ще тисяча справ, а він все стояв і стояв в тіні похилої берези. Було гидко і сумно. З болем уявив співчутливі і водночас осудливі очі матері. Хотілося зникнути, розчинитися... Заблукати в лісі і, може, навіть померти з голоду. І він пішов, куди вказував правицею напудрений бронзою Ленін, що стояв прямо перед ним. Вийшовши на дорогу, задумався, і втрапив під колесо трактора "Білорусь". Добре, воно було без покришки - величезну камеру котили на ставок двоє хлопчаків.
В лісі бриніла мошкара, весело щебетали птахи, але Льотчик нічого цього не помічав. Оминаючи зустрічних людей, не розбираючи дороги, він вперто плентався в заданому напрямку і через годину, весь у павутині і реп'яхах, з шумом вивалився на прогалину. Зараз же його з головою накрила лавина звуків, в яких було все: дитячі вигуки, пісні, жіночий сміх, квакання жаб, сплески води... Перед ним у видолинку, в усій своїй передвечірній красі виблискував ставок. По дзеркальній гладі неспішно ковзали прогулянкові човни, а нахилені до води сріблясті верби зачудовано милувалися власним відображенням.

Згодом в хаосі звуків він став розрізняти окремі слова. Було чутно, як на дитячому пляжі біля піонерського табору «Лісова республіка», де вода вирувала від засмаглих маленьких тіл, кричали голосисті вожаті:
- Загін Павлика Морозова, будьте готові!!!
- Завжди готові!!!
- Топорков! Не запливай за прапорці! Дощечкіна! Тримай Топоркова!

З репродуктора будинку відпочинку линуло над ставком і множилося луною:
-« Ой, рябина кудрявая...»

Перекрикуючи "Рябінушку", підпила компанія за кущами старанно виводила:
- « И в забой отправился парень молодой...»

Від однієї лише думки про горілку у Миколи заціпило щелепи і спітніло чоло. Шершавий, як рашпіль, язик прикипів до піднебіння. Хотілося пити. На тому березі, до якого в цьому місці було рукою подати, в кінці невеликої набережної працював буфет, але у Льотчика не було грошей. Серед тих, хто смакував пиво, в плечистій постаті він признав відомого в селищі злісного дармоїда, стилягу і спортсмена-індивідуаліста Жоржа. "Де ж справедливість? Жорж не тільки пив сам, він ще й пригощав пивом якусь даму в брюках. А де ж кожному по праці? Якщо так дотримуватися морального кодексу будівника комунізму, коли ж ми той комунізм побудуємо?.."

Знічев’я Микола помилувався скульптурою в центрі набережної. Величезну бетонну, з надутими щоками рибу, котра стояла на хвості, обіймав свіжовибілений хлопчик. Від цієї групи піднімалися уверх і губилися серед високих ясенів неширокі, з ліпними поручнями сходи. По них вже потягнулися в їдальню і на танцмайданчик відпочиваючі. Та на паркових лавочках чимало люду ще залишалось, щоби поніжитися в надвечірніх променях сонця. Увагу Льотчика привернув статечний чоловік у смугастій піжамі з рушником через шию, що жваво жестикулював перед своєю супутницею. Микола знав, що цей будинок відпочинку - заклад всесоюзного значення, і дивився, не відводячи очей, на людей за ставком, як на іноземців.
"Городскі-і-є... Мабуть, ходять в театри, опери слухають... А-а! Прикидаються одне перед одним, що подобається..."

Втративши до них інтерес і, ще гостріше відчувши свою самотність, Микола, як зажурена Альонушка перед омутом, надовго втупився у воду. Коли ж він тут був востаннє? Напевно, коли всією школою збирали жолуді, і він набрав більше всіх у класі. Тоді йому подарували цікаву книжку "Тимур і його команда", і Миколка дуже пишався своїм внеском у те, що районні свині будуть ситі. Гаяти час він не любив, тож не бував тут навіть у відпустці. Ставок у них на хуторі був свій. Правда, по його берегах росли тільки терен та шипшина, а корови після купання залишали по собі хмари ґедзів і мух, зате той став з дитинства був рідним і звичним.
- Извините, пожалуйста! Там, на тропинке, сидит большая лохматая собака... Не вы ее хозяин?
«Нє», - хотів сказати Микола, але зумів видавити з горла лише якесь невиразне мукання. Перед ним стояла дівчина з ТОГО берега. Таких він бачив тільки в кіно.
- А вы не могли бы проводить меня к Дому отдыха, а то я такая трусиха...
-Я??? Да, но у мєня в кармані лєжит колбаса ... копчьона (навіщо я це ляпнув? Я ж не знаю, яка вона - копчена. А раптом вона запитає?). Я взяв з собою в шахту, а собака учує і нє отвяжетца (шо я кажу, вона ж може подумать, шо я боюсь собаки).
- О! Вы шахтер? Я впервые вижу вблизи настоящего шахтера. У нас ведь, в Москве, только метростроевцы.… Какая мужественная у вас профессия! А вы Стаханова видели? А вам там не страшно?
- Когда, допустім ... криса тянет із кармана колбасу ... копчьоную (опять я с етой ковбасой! ..), мнє, конешно, нє страшно, только...
- Ой! Какой ужас!
Дівчина округлила очі і притисла обидві долоньки до смаглявим щічок. Тепер Микола зовсім зніяковів, але незнайомка прийшла йому на допомогу:
- Вас, кажется, зовут...
Він обернувся і побачив біля берега вібруючий крупним тремом дюралевий човен, на носі якого стояв бригадир з третьої дільниці Обезжирений, він же радіоаматор з позивним "Чорний принц". Вирячивши очі й звиваючись усім тілом, під пісню " О голубка моя" він безладно розмахував руками, нагадуючи сигнальника на містку корабля. Його худі ноги, котрі стирчали палицями із чорних "сімейних" трусів, старанно притискали до човна товариші по бригаді, ніби боялися, що Обезжирений злетить.

Микола гарячково міркував...
-Да, зовут ... Ми отпливаєм. В ночну смєну ідьом на рекордну добич ...
- О, как обыденно и скромно вы об этом говорите! Ну, не буду вас больше задерживать. Вон, кстати, и тетя моя идет. А вы непременно должны мне завтра рассказать о вашем героическом труде. Даете слово?
- Да... - Ледь чутно видихнув Микола.
- Давайте после ужина, к восьми. Ну.. до завтра.
Посміхнувшись на прощання, дівчина різко повернулася і, овіявши його хвилею ніжного аромату, легко побігла стежкою. Микола стояв приголомшений. Невже все це було насправді, і він завтра знову її побачить?
Спочатку вирішив перед побаченням випити для хоробрості півсклянки самогонки, але потім передумав. "Буду брехать, як Петро Олєйніков з кінофільму "Сємєро смєлих".
Ті роздуми перервав звук, який буває, коли по поверхні води сильно вдарити дошкою. На човні Обезжиреного вже не було, а шахтарі винувато дивилися як розходилися по воді кола. Нарешті хтось здогадався протягнути Чорному принцу весло.
Запахло димком - це рибалки біля гирла струмка розпалили багаття. Біля мілини пацани зав'язували майки, доверху набиті раками, і збиралися додому. Зараз Миколі був симпатичним навіть селищний пострах, хуліган Колюня, якому на бЕрезі якраз в'язали руки. У такому стані він на спір в чергове збирався перепливти ставок. По воді до протилежного берега, ніби велетенські пальці, протягнулися довгі тіні. Човняр з пристані зазивав запізнілих веслярів. Вечоріло. Микола вибрався на дорогу і, бадьоро розмахуючи руками, попрямував додому.

Вийшовши на шлях у степу, він з задоволенням, ніби вперше, вслухався у спів цвіркунів, милувався непередбачуваними віражами кажанів. Несподівано поруч, в клубах пилу зупинився "ЗІЛок". З кабіни білозубо всміхався шофер - колишній прикордонник Альошка Зоря. Немає нічого приємнішого, ніж проїхатися ясним літнім вечором в кузові вантажівки по степовій дорозі! Миколі подобався запах теплої кабіни, дурманний аромат різнотрав'я в балках.
Коли машина зупинилася біля його будинку, багряна куля вже торкнулося обрію. По вулиці з випасу йшли корови і самі заходили у свої двори. Самотню, тендітну постать на лавці біля воріт Микола впізнав ще від повороту. Хотілося приголубити матір, але він соромився отих «телячих» ніжностей.
- Де ти був?
- Ма, ви випрали мою голубу соколку?
- Ще вчора. Борщ їсти будеш?
- Велику миску, а сироватка є?

В ту ніч Льотчику снилися кольорові сни. Спочатку він, розміром з курку і в циганських чоботях, їздив по своєму подвір*ю на лопаті з гноєм, в яку був запряжений горбузаревий півень з обличчям господаря і цигаркою в зубах. Микола під'їжджав до курки і по-змовницьки, як пароль, запитував: "Вам не потрібен безплатний гній з черв'яками?"
Несучка делікатно викльовувала черв'яка і ввічливо дякувала. Він не боляче стьобав батогом Горбузаря і, за тим, як той викрикував: "От вінта!", - з почуттям виконаного обов'язку вони їхали далі.
А під ранок йому приснився квітучий, запашний сад. Навкруги все було залите м'яким жовтогарячим світлом. Ранкове сонце всіма кольорами веселки відбивалося в міріадах росинок, які були всюди: в повітрі, на диковинних квітах, корі дерев. Над садом гули джмелі, і Микола літав разом з ними, а може, навіть, був одним з них. Але найголовніше, він відчував таке гостре відчуття свободи і щастя, про існування яких, до того, навіть не підозрював.

* * *
Далі буде
...............................................................................................................................................................
Ілюстрації (мал. автора):
http://file-up.net/big_760c4d6ed10c8d893820131212203511.jpg
http://file-up.net/big_28042c8f64af33b1d320131212205038.jpg
http://file-up.net/big_9681688436adf1f89920131212205258.jpg
http://fotki.yandex.ru/users/ff1234567/view/477195/?page=0#preview

1) «Карета» - транспортний засіб для шахтарів. Вагон на канаті в похилій виробці.
2) «Гусак» - видана начальником тут же, після зміни, за попередньою домовленістю, премія за певний обсяг роботи.

«- У нас, в будинку престарілих, добре... Діти? Синок є. Але йому пороблено. Невістка наврочила. Вона відьма. Вчора вночі чую: шкребеться в душнику. Пошептала молитву - перестала...
Була молода. Раптом в дзеркалі стара ....
Ти, Як в трамвай залазиш, завжди носок на руку надягай. І тільки тоді за поручні берись. Шоб не наврочили...
Каже: «Я змія», - і всі в трамваї розступилися. І вийшла, де не дозволено... »
(З розмови на вокзалі)

***
Третю ніч поспіль на селище лив холодний грудневий дощ. Зненацька, запаливши небо, в трубу однієї з хат влетіла блискавка. Коли гримнуло, біля печі, в проймі дверей, постав Андреїч, колишній рахівник шахти «Капітальна».
Трохи розрівнявши зморщене, як чорнослив, обличчя, він став протискуватися між столом і телевізором, але, задивившись на голу балерину Волочкову, заплутався в якихось нитках. Балансуючи на одній нозі, ловив рукою опору ...

- Ой, йо ...! Вже і тут кактуси ...
- Так. Рот закрой... - долинуло від комода.
- Бу ... бу ... бу ... - почав з пальцем у роті Андреїч.
- Мєньше рукамі махать будіш, как прапєлєр.
- Нюся, може б ти потримала їй нитки? Вже до тумбочки прив'язувати додумалася.
- Ми с нєй нє разгаваріваєм.
- Чим так балакати ... - ледь чутно вимовила старенька за столом і ще нижче схилила сиву голову з гребінцем у волоссі до в'язальних спиць.
- Ой, нє магу .... "Балакаті» .... За дєвяноста лєт рускій язик нє виучіла.

- Мать, кому нужни ці рукавички? А кольорові шкарпетки на кого?.. На клоуна?
- Дярьовня Стрюково, шо ти хочіш... - уїдливо зауважила невістка, - а ти куда разагнался?
- На відро! - він підтягнув кальсони і загарцював.
- Нє крічі на міня! Правєрь там, на щєколду закрил? А то у Мєрзлякова ночью пліту із кухні вивєзлі. На іво вєлісапєді.
Примітивши, як мати тремтячими руками, схожими на скоцюблені курячі лапки, почала метушливо змотувати клубок, Андреїч хотів щось сказати, але вже вривався терпець, і він затрюхав на веранду.
Повернувшись, не очікуючи відповіді, запитав:
- Петлі порахувати не потрібно? Тоді я пішов.
- Завтра нє забуть на уголь запісацца! Єдіте ви єво по ночам, чі шо .... Нікакой еканоміі! – почув услід.

- Ну от, тепер спробуй засни ... - бурчав він, підтикаючи щілини під ковдрою.
«За ніч по два рази вставати доводиться. Треба до уролога в місто їхати, коли з відпустки вийде ».
За вікном вітер раз у раз здував булькаючий струмінь з бочки на діряве корито. Андреїчу раптом уявилося, що над хатою, розчепіривши ноги, стоїть і дзюрить хтось величезний і могутній, як Янукович.
У сусідній кімнаті запищала, потім жалібно застогнала і нарешті затихла тахта. Дружина вляглася. Згадалося, як ще в радянські часи вона власним тілом, за допомогою лише ковдри, задавила кабана, який недорізаним вислизнув з-під мужиків і лякав усіх.

Потім Андреїч відчув запах тройного одеколону: мати розтирала німіючи руки. І знову, як солітер в грудях .... Смокче, не відпускає ...
«Знає ж, читав їй з книжки, що в мене слабкий тип нервової системи. Звідси і дратівливість. Не треба бути такою безголосою. Ніякої гордості ... »
Андреїч згадав почуте пару років тому ненароком на городі: як мати на межі принижено просила сусіда, аби той зірвав, буцімто для неї, прибите морозом яблучко, що самотньо висіло на гілці.

«Чого вони не поділили? Кожна мати була ж невісткою. А кожна невістка ма…»
Сон прийшов, як завжди, несподівано.

У досвітній імлі під бетонним козирком автобусної зупинки вже хтось сидів. Здалеку, Андреїч довго вдивлявся:
- Чи кенгуру?
Коли дивна істота по-собачому показала йому язика, подумав: «Уже й у нас чупакабри з'явилися» і зупинив на безлюдній трасі «техдопомогу».
Забравшись у фургон «Зіса», він тут же спробував вистрибнути назад, але двері з загратованим віконцем не піддалися. Промайнуло: «Тільки б не накинулися ззаду». З жахом озираючись, наче здаючись в полон, він по-зеківські опустився навпочіпки. Запобігливе «здрастє» зависло в пропахлому міліцейським відділком повітрі. На нарах його поки що не помітили - там грали в «очко».
«На мене», - подумав Андреїч і вклонився пригвинченому до підлоги кріслу, де лежав хтось, може вже неживий, накритий купою ганчір'я. Таке - з реміняччам на підлокітниках - він бачив чи то в операційній, чи в жіночому кабінеті поліклініки, куди заглядав, помилково.

В цій скриплячій на вибоїнах клітці, все було чорно-білим, як у фільмі жахів. На металевому верстаті тьмяно відблискували слюсарні лещата. Під ними гойдалася, залишаючи темні патьоки, кривавого кольору калюжка. На стіні, поруч з масивним шахтним телефоном, висів плакат «Родина-мать зовет». Андреїча вразила схожість жінки на ньому з давнім портретом матері.
Відчуваючи, як починають плутатися думки, він прихилив голову до холодних прутів грат. Крізь запітніле скло дивився на невеликий колісний екскаватор, що котився за ними. Дивно, але він одразу сприйняв агрегат, як живу істоту, не надто здивувавшись відсутності водія. На ходу ківш обрубком гігантської руки намагався схопити невидиму в тумані здобич. «Так ось звідки цей скрегіт ...».

«Зліва лісосмуга, праворуч водонапірна башта .... Зараз буде лісовий склад ».
Андреїч не вірив своїм очам. На місці складської залізобетонної загороди стояла інша - збитий із триметрових, почорнілих від часу дощок паркан. Проїхали повз двох бараків для робітників, котрі були знесені ще в шістдесятих.
Він рвучко обернувся.
У кріслі, як панночка у труні, піднімався і дивився прямо крізь нього широко розкритими очима хтось великий, в добротному костюмі і при краватці. Андреїч не відразу признав в ньому колишнього м'ясника з міського ринку на прізвисько Забійник, якого бачив раніше тільки в очіпку і фартуху.
Несподівано пролунав голос Левітана:
- Доброє утро, товаріщі! Масковское врємя - шесть часов...
Зараз же заспівав Стас Михайлов. Вгорі на нарах цокнулись квартами:
- Ну, дай Бог!
- Дай Бог!
- Даю ... - тут же пробасили з крісла.
«Якщо пригостять, вип'ю сто грам. Не в рот же мені доктор заглядати буде. »

Ноги від довгого сидіння навпочіпки затерпли, і він почав поперемінно виставляти вперед то одну, то іншу. Міняв їх все швидше і швидше ...
Коли зазвучало: «Ох, яблочко, куда ти котишся...», це стало нагадувати матроський танець.
- Во дайот мужик! Вот ето по-нашему! - на нарах кинули карти і зайшлися від реготу. Навіть Забійник плескав у такт і був у захваті.
- Ой, нє могу больше... - благально видихнув Андреїч, то посміхаючись, то корчачись від болю.
- А ну, братан, сбацай циганочку, з виходом!
Поки доїхали до першого об'єкта, він станцював їм ще «лєтку-єнку» і «сім-сорок» з імпровізацією.

Спочатку знесли міський туалет (Забійник сказав, що там буква «М» догори ногами). Потім порушили третій, зайвий мікрорайон.
«Такий маленький, а який сильний ...» - дивувався Андреїч екскаватору, злегка заздрячи. Отримавши комірну книгу, він акуратно вписував туди прізвища з присвоєними номерами, оформляв господарів житла в будинок престарілих, складав довіреності ....

У мікрорайоні номер два він робив перекличку жителів. Забійник, в жовто-блакитному костюмі збірної України, з першим номером на широких грудях, сам очолював ланцюжок людей похилого віку на заняттях з психо-фізпідготовки.
- Раз-два, раз-два, раз-два ... - низкою вони зробили підтюпцем коло по баскетбольному майданчику, обгородженому сіткою рабицею.
«Він ще й педагог ...» - шанобливо подумав Андреїч.
Під час веселих рольових ігор йому видався знайомим майже дівочий силует в бахматому пальті і по-бабськи зав'язаній хустці. Вона теж його впізнала і весело помахала рукою:
Синку, йди до нас! Тут, як у раю!
За сіткою бородатий двірник з мітлою, проходячи мимо, одним кутиком рота, не інтонуючи, тихенько прогудів:
- Ето концлагєрь.

Поки у супроводі ДАІ їхали до мікрорайону № 1, Андреїч намагався згадати, як змогли його підрядити на цю справу? «Такі пригостили? .. Загіпнотизували? .. Катували? .. Згадав! – директор шахти з-під землі подзвонив! ». Потім там же, в кабіні, задрімав.

Йому снилося, що небо нарешті очистилося і наповнилося чарівним ранковим світлом. Пахло бузком.
«Цього не може бути! ..» - Мамо, дивись, дивись! Летючий голландець! Ти бачиш?
- Бачу, Вітя, бачу синку.
Над ними велично, ніби хмарина, пропливав небачений корабель, мало не торкаючись днищем верхівок старих тополь. Там вирувало своє життя: хтось витрушував білизну, з навстіж розкритого вікна надбудови поливали з лійки квіти на балкончику .... На невеликій палубі, опершись на поручень і беззвучно розмовляючи, вниз дивилися чоловік і жінка.
- Мам, вони нас не бачать .... Дивляться і не бачать. Може, ми не існуємо?
- Існуємо, синку, ти ж бачиш ...

- Вставай, Андрєєвіч, вставай... - обережно торсав за плече Забійник, - люді на площаді сабралісь... Как гаваріцца: пора.
- Шо, опять? .. - спросоння голос був сиплий, ніби не його.
Якийсь губернатор послужливо подав йому рупор.
- Любі друзі! - як по писаному почав Андреїч, дедалі більше опановуючи роль, - вітаю вас з початком довгоочікуваної житлово-соціальної реформи! Ті, кому виповнилося вісімдесят років, записуються позачергово! Повне державне забезпечення з капіталізацією життя! Повторюю! .. - він підвищив голос, щоб заглушити багатоголосий собачий гавкіт і .... остаточно прокинувся.

Гавкав навіть напівглухий Сірко. Засунувши ноги в холодні капці, Андреїч прошкандибав до вікна. Небу вже нічим було плакати. Простилався туман, а в тумані по вулиці прокрадалася техдопомога. За нею, огризаючись до собак, рухався екскаватор.
Фургон порівнявся з вікном і Андреїч, розгледівши в кабіні приплюснуте до скла обличчя, сховався за портьєру. «Напевно, дощ змив номер на хвіртці. Може, не знайдуть ... ».

Як тільки знайомий кортеж поминув подвір’я, він, напівзігнутий, присідаючи на кожному кроці, щоб не скрипіти мостинами, пробрався до дитячого ліжка в прохідній кімнаті. Піч вигасла, і його трясло.
Мати спала, притулившись тільцем до ще теплої груби. Про всяк випадок прислухався ... Жива. Зосталось ще кілька хвилин, поки вони доїдуть до тупика в кінці вулиці і повернуться. Постояв, дивлячись на комір сорочки з латкою, пришитою неслухняними пальцями. Хотів накрити голе плече халатом, але побоявся, що розбудить дочасно.
Мигцем глянула Батьківщина-мати з плакату, але він встиг відвести очі.

Потім рішуче змахнув сльозу, підняв перекинутий напівпорожній флакон тройного одеколону. «Згодиться їй там, у притулку ...». І обережно ногою засунув жовто-блакитну, з чорними смужками тризуба, недов'язану шкарпетку подалі під ліжко.

2012р.

« Жив-був хлопчик », - букви лягали на папір бадьоро і обіцяли цікаву історію. Але про що, Мамкін не уявляв собі навіть приблизно. Напередодні в місті він записався на курси «Як написати оповідання», де вчителька звеліла в першому завданні для початку взяти саме ці слова. Але все почалося ще раніше, зі злощасної друкарської машинки, подарунка від доньки в день його виходу на пенсію (потім виявилося, що нею розплатилися з зятем в конторі лісництва).
«Ось батьку, будеш тепер мемуари писати. Все краще, ніж думами маятися». Сп'яну Мамкін і сам повірив у свою здатність написати так, що зачитаєшся. «І про те, як« на рибі »в країну Чилі заходили, мало не втопивши там старпома ... І як в Армії німцям бензин продавали ... А в шахті!? Як зі Снігурем взимку в обледенілій «кліті» висіли!? О-о-о ... Та, що ти! .. »

Раніше Мамкін обдумував оповідання, лежачи з олівцем і аркушем паперу, поки не засинав. Тепер він навчився спати сидячи. Час підтискав. Дружина дозволила писати тільки до весняних робіт, а з дахів вже капало. І до друкування було ще далеко. Тому курси письменників Мамкін сприйняв як подарунок. Але ентузіазм скоро вичерпався. Оповідання не йшло, як зачароване.
- Жив-був хлопчик, - читав Мамкін вже вголос, різними голосами, змінюючи вираз обличчя. Думки в голові то завмирали, то вертілися дзигою, але вхолосту, як шестерні без зчеплення. «Який хлопчик? Де жив? ». Мамкін спробував згадати своє дитинство. Ось він на руках у батька біля комбінату шахти (в той день ховали Сталіна). Потім провал в пам'яті, і вже лунає тріск ляпасу від матері за першу цигарку.

Увечері, нагодувавши собаку, він вбіг у будинок і вихором, до смерті налякавши дружину, промчав у свій «кабінет». «Хлопчик» - це кличка прикордонної собаки! А там уже ... Але «жив-був» все псував.

Вночі Мамкін двічі вставав, як сновида, і записував уривки снів, однак вранці всі стер. Їв він тепер на самоті, щоб дружина не збивала з думки дурними розмовами.
Але читала ж Людмила Іванівна перед класом його твір «Як я провів літо»!

На другий день Мамкін написав: «Жила-була дівчинка» - це було йому ближче. Опівдні додав: «а в сусідньому будинку жив хлопчик». У голові час від часу починало щось булькати. «З даху капає?» Ні, там текло вже щосили. Горобці на підвіконні за склом грілися на сонці і нахабно витріщалися в рукопис.
- Ну що, написав оповідання? - заглянув у двері Валєрка Снігур. З вулиці долинув стукіт лому покамінню. Дружина довбала лід - заливало льох.
«Все, - подумав Мамкін. Не встиг ... »

* * *
Закривши лапки, чолов'яга перечитав написане, олівцем почухав сиву потилицю і переможно крякнув. Тої миті з вулиці долинув стукіт лому по камінню.

2008 р.

- Любо, братцы, любо-о,
Любо, братцы, жить…

Песня была созвучна и унылому однообразию выжженной степи, и подавленному настроению Махно. Сидя в коляске, он неотрывно смотрел в небо, где, привлеченный блеском его очков, парил одинокий ворон.
"Вот так же кружит где-то близко и Котовский". Махно был наслышан о его зверствах и чувствовал кожей, что пути их сходятся все ближе.
- О… - он задумчиво покачал головой и заиграл желваками, - рубка будет кровавой.

Ураганный ветер перемен пронесся и над этой, богом забытой станцией, оставив повсюду свои следы: сожженную водокачку и разграбленное депо, наполовину вырубленную полосу старых акаций вдоль шляха, за которой пытался укрыться со своими соратниками Махно.

Частая смена власти одурманила головы обывателей близлежащего местечка, но зато развила у них чувствительность других частей тела.
Сидящий на рельсах (возле станционного сортира, чтобы не привлекать внимания) глухонемой стрелочник украдкой начал сигнализировать флажками. Но что-то в нём не нравилось Махно: "Уж очень старается, не подкуплен ли Котовским?"

Увидев условные знаки, разношерстная толпа в засаде зашевелилась - приближался эшелон. Атаковали молча, на ходу цепляясь за подножки, и отталкивая друг друга локтями. Махно первым оказался на вагоне и тут же принялся за дело.

Когда операция уже заканчивалась и, казалось, опасность позади, раздался душераздирающий крик:
- А ну, бросай мешки! Я Котовский!!!
Махно сжался и осторожно поднял близорукие глаза. Над ним угрожающе раздувал щеки тщедушный мужичок в майке и танковом шлеме. От безысходности, как человек, которому уже нечего терять, Махно начал возмущаться:
- Позвольте, а почему вы не по форме одеты? Я буду…. В следующее мгновенье Котовский откуда-то из-за головы, как ниндзя, с кошачьим визгом выхватил резиновую дубинку, и на спину Махно будто плеснули кипятку.
- Ой, ёлки-палки…
- Котяра, тебе помочь? – раздалось снизу, и Махно подумал: "Их тут целая банда…"

Суетливо вытряхивая мешок, он все же ухитрился оставить в нем два куска угля. Затем повернулся и молча полез из вагона, шевеля лопатками под полувоенной рубахой, как будто там бегали блохи.
"А предчувствие не обмануло", - мелькнула мысль. Последнее, что он увидел краем глаза, были бутылки, которые совали Котовскому в специальную, закамуфлированную под его пятнисто-серые штаны, сумку на поясе. Спускаясь по песчаной насыпи, жаждущий мести Махно тихонько завыл:
- В атаку!.. За мной!.. Ура-а-а!!!
- Что ты скулишь опять, как пес? - укусил чей-то раздраженный голос.
И Махно, с досадой швырнув мешок в пустую коляску, тронул ее с места. Тачка сразу заскрипела всеми тремя своими колесами, наводя на окружающих еще большую тоску.

Станционное здание с облупившейся штукатуркой осталось позади. Теперь Махно шел вдоль высокого, покрытого угольной пылью бетонного забора, за которым располагался "секретный объект". Никто в местечке не знал, что именно привозили сюда огромные самосвалы и вывозили в разные страны большегрузные фуры: так высоки были их борта. Самые любопытные из милиционеров даже подпрыгивали на крышах своих автомобилей, пытаясь заглянуть за забор, но все было тщетно.

Махно не был любопытен и думал сейчас о другом.
Нет, не его это призвание – на поезда нападать. Придя к такому выводу, он почувствовал, как с души сразу свалился огромный камень. Эти побои, этот ежедневный, унижающий достоинство страх. Все! Теперь начнется жизнь, наполненная смыслом: одухотворенная, по совести! Утром зарядка, вечером отбой…

"Вот заработаю как-нибудь денег. А как?" – Махно даже остановился.
Он приблизительно подсчитал, сколько нужно на уголь, и между лопатками опять зачесалось. А воображение рисовало: зима, в доме ледяной холод. Костлявая рука голода вцепилась в детское горлышко… Что-то похожее на это он сегодня уже видел. Так Котовский схватил бутылку самогона. «А почем нынче сахар? Нет… Дорого. Что же делать?! Что же?.."

Лишь сейчас он обратил внимание на стену, которую как мухи, облепили жирные буквы, и так же назойливо лезли в глаза: "Купим за очень большие деньги натуральные не седые волосы от 25 см. Только один день в ДК проездом …"
Такими листовками уже давно был обклеен весь городок, и жена Махно говорила, будто это чей-то дьявольский замысел. Якобы этим текстом зомбируют, постепенно приучают людей к алчности, к деньгам, как к наркотикам; и в дальнейшем, каждый будет готов пойти из-за них на любое преступление.

Махно быстро посмотрел по сторонам, затем по-бараньи нагнул голову и, разведенными пальцами, скосив глаза, стал замерять длину волос. Седых совсем мало, можно и повыдергивать. До заданной длины не хватало всего два-три сантиметра. А на макушке были бы все двадцать пять…. Но что подумают его бывшие ученики, когда увидят лысым (раньше Антон Карпович Махно был школьным учителем по труду, но его сократили, решив, что этот предмет теперь не нужен).

"Неужели гипноз начал действовать? – он, будто очнулся от наваждения и поспешил домой, - может, на "Поле чудес" еще успею".

* * *

Во дворе навстречу хозяину радостно бросился Серко.
- Ну, давай еще целоваться будем! – недовольным тоном осадил его Махно, и пес, опустив голову, побрел в конуру.
"Шкура толстая, как у бегемота. Никаких тебе забот, - позавидовал он собаке. И осторожно открывая дверь в дом, спохватился: А где же цепь? Ну, это мог только свой… Конечно, сосед уже отнес в приемный пункт».

- Батька! Уголь принес? – басом спросил лобастый крепыш лет шести.
- Вовка, ты как отца называешь?! – из тени вышла озабоченная хозяйка, и раздалась звонкая затрещина.
- О, ё-ханый бабай! – Вовка набычился и машинальными движениями начал выщипывать из головы короткую рыжую щетину. Он занимался этим довольно часто, когда задумывался, и надо лбом уже образовалась небольшая лысина. Поначалу родители пытались отучить его от этого детского греха подзатыльниками, но все было напрасно, и они смирились.
- Да ладно, Лена, пускай называет, - Махно положил на шишковатую голову сына тяжелую ладонь. Где жене понять романтичную мужскую душу.


- Ну что, дождался рынка? – миловидная усталая женщина подсела к столу и стала "ласкать" мужа взором. Махно напрягся и потупился, - пиво покупаешь в любое время суток, как и мечтал, да?.. - Махно внимательно рассматривал Вовкин затылок, - и нигде никакой очереди? - продолжала она радостно удивляться, - напился? Вкусно?
- Ну, Леночка, интеллигенты ведь всегда шли на жертвы ради свободы. Нужно подождать еще. Ты ведь знаешь, что демократии сотни лет строились.
«Что за пятно у Вовки над загривком? Неужели от рождения? А может, набили? Знакомый силуэт…" – крутилась мысль у него в голове. На затылке сына в родимом пятне Антон Карпович увидел вдруг фигу. Почти такую же, как на лбу у Горбачева. Только у Генсека кукиш смотрел справа налево, а у Вовки - слева направо.

- А что… - не успел Махно раскрыть рот, как сын пулей вылетел в соседнюю комнату и тут же вбежал обратно, держа на плече резиновую палку.
Махно привычным движением, как боксер в глухой защите, закрыл голову руками, но Вовка пробежал мимо и небрежно бросил на кухонный стол кусок электрокабеля. Махно размахнулся, чтобы дать сыну затрещину, но Рыжий в последний момент наклонил голову, и Антон Карпович только ушиб пальцы. "Затылком видит, что ли?"

- Тебя же могло убить током! Знаешь, сколько на электрослесаря нужно учиться? Учиться, учиться, и еще раз учиться!!! Ты где это взял?!
- Нашел возле дырки в земле, - пробасил Вовка.
- А в дырке что было?
- Мужики матерились…
- Ну ладно, беги, поиграй на улице, - натянуто улыбнувшись, Махно легонько подтолкнул сына к выходу.

Остановившись в дверях, Вовка обернулся и пробурчал:
- Там под поливинилхлоридным пластикатом – металлокорд, - затем, выдернув из головы пару щетинок, строго добавил: - а заземляющую жилу не трожь, она моя! – и вышел.
Оробевшие родители переглянулись. После этого, Махно шваброй достал из тайника под диваном учебный слесарный инструмент, протер от смазки и… работа закипела.

- Помнят, Лена, руки-то, не забыли… - и довольный, прикидывая, сколько он сможет выручить за медь, тихонько запел свою любимую:

- Любо, братцы, любо-о,
Любо, братцы, жить.
С нашим атаманом
Не приходится тужить…

* * *
Черный "Ауди" по-поросячьи завизжал тормозами и замер, как вкопанный. На отполированном капоте волчком вертелся напоминающий гранату небольшой булыжник.
Сосед Махно, угольный бизнесмен Шубин, по кличке Добрый, бросил руль и схватился за пистолет, но стриженая рыжая голова через мгновенье уже затерялась среди цветущих подсолнухов.
- Нинель, чей этот выбл… мальчик?
- Тебе шо, Лёнчик, повылазило? – чуть не плача, жена Шубина терла ушибленный о стекло лоб, – чей… Ленин!

* * *
Наступал ХХІ век.
Народ опускался на следующий виток развития.
Подташнивало.

2001г.

Він оббігав вже кілька магазинів. Можна було випити томатного соку, але йому жагуче, до нестями хотілося пива. Нарешті, у вітрині газетного кіоску побачив заповітну пляшку «Жигулівського». І коли пишногруда продавщиця оголосила, що пиво продається з причіпком, коробкою платівок «Гімн Радянського Союзу», і коштує десять карбованців, він квапливо, майже не жалкуючи, простягнув їй зім'яту десятку. Махом відкоркував пляшку об алюмінієвий кутник прилавка і, в передчутті першого, найсмачнішого ковтка, підніс її тремтячими руками до запалених губ.

Тої миті товстуха механічним рухом опустила важілець програвача, і грянув гімн! Загнаним звіром він зиркнув на безлюдну вулицю, на застиглу в стійці «струнко» продавщицю і раптом, ніби у приступі боязні відкритого простору, кинувся в смердючу, тісну шпарку за ларьком. На бігу, як немовля мамині груди, він ловив і, розпліскуючи, ніяк не міг зловити жадібним ротом дорогоцінну вологу.

Мабуть, аби людина не збожеволіла від неземного блаженства, природа пробуджує її за мить до нього. З заплющеними очима він повернувся на бік, пошкріб давно неголену щоку і спокволу став сповзати зі свого ложа. Але ноги не зустріли перешкоди. Підлоги не було. З ляку він звалився на якусь каструлю, намацав у пітьмі відро з водою і, стоячи навкарачки, довго, по-собачому, хлебтав. Потім, силкуючись віддихатись, підняв голову, гучно, всім нутром зригнув повітря і знову припав до теплої води, яка майже не втамовувала спрагу. Він відчував лише страшну безнадію і наростаючу тривогу. За вікном, завішеним шматком брезенту, почувся шепіт.

Намагаючись ступати тихо, нетвердими кроками він підкрався до смужки світла над входом, виглянув у вузьку щілину і заціпнув. Прямо на нього круглим чорним оком дивилося дуло рушниці.
Оглушливо гримнув постріл, і він упав як підкошений.

- Виходь, звірюга! - сповнений ненависті та відчайдушної рішучості голос обдав крижаною хвилею.
Миттєво (невже перед смертю?) у свідомості промайнули всі події вчорашнього дня: безкрайня тайга за ілюмінатором вертольота, три пляшки спирту в рюкзаку, куплені на решту відрядних для знайомства з новим колективом, крутий віраж над двома ледь помітними з висоти наметами, бородаті обличчя, вечерю .... Але що? .. Що він у нетямі накоїв??? Невже ... найстрашніше?! І чому прокинувся на обідньому столі?

У сусідньому наметі метушня.
- Хто стріляв? ..
- Швидше, йо-мойо, Трофімич! То Секс. Каже: ведмідь на кухні ричить. Я знав, що прийде іще. Йо-мойо, одна куля залишилася. Дай хоч картечі .
- Не треба було Першого травня по пляшках стріляти .
- Де ж Пушок, йо-мойо?
- Утік зі страху напевно.
- Щось і мені погано .

- Намет, намет закрийте, а то до нас забіжить, - кричали беззбройні.
Несподівано, ніби з того світу, долинуло жалібне:
- Не стріляйте, це я - практикант .
З-під кухонного намету виглянула скуйовджена голова з розпухлим від комариних укусів обличчям.

- Трофімич, Студю на кухні сп'яну забули. Йо-мойо, ведмідь покусав .
- Студент??? Живий? А ти що, у в'язницю захотів зі своєю п*ятизарядкою? - Трохимович обернувся до піжонистого, з тонкими вусиками на голеному обличчі, Секса.
- Я ж у повітря ... Перерахував - усі п'ять чоловік лежать ...
- А то забув, що сам запропонував спочатку повечеряти, а потім місце йому готувати? - Начальник вказав на практиканта, який переминався з ноги на ногу, ловлячи момент, щоб непомітно змахнути зрадницькі сльози.

Брязкаючи затвором, Секс розрядив «автомат», зміряв Студента нищівним поглядом і, сплюнувши, зник у наметі.
- Ну а що далі, далі, Алік, що було? - відновилась перервана розмова.
- Що-що ... Вранці похмелилися її «Сірєнью». Я кажу: Алік Секс. Вона кокетливо: «мене Клава-детектив звати ...» А сама худа як баба Яга, лежить. Вся аж синя від наколок ...


Не знаючи, куди себе подіти, Студент пірнув під низку рибин, які в’ялились біля намету, і обійшов навкруг нього. Заглянув у порожній умивальник, прибитий до сосни. Для чогось тицьнув пальцем в янтарну смолу, яка виступила на свіжій зарубці, і потім довго відтирав її об шершавий, як рашпіль, стовбур. Було соромно і прикро. І треба ж було йому так напитись!.. Намагався не відстати від начальника і навіть спирт теж відмовився розводити. Але Трохимовича забрали, а от його забули.Що вони знаходять доброго в тій п’янці?

- Студя, у тебе похмелитися не лишилось? - Ніби читаючи його думки, з намету виглянув схожий на лісовика чолов'яга, наймення Кольша.
З виразом превеликого жалю на обличчі Студент розвів руками.
- Що ж ти, йо-мойо, все відразу виставив?! Одеколон є? .. А зубна паста?
- «Поморін» ...
- Давай хоч «Поморін».

Коли голова «бича» зникла за марлевою запоною, практикант знову поліз у рюкзак і дістав нові брезентові рукавиці та сатиновий, з синіми квітами крислатий накомарник. Надівши те, сів на теодолітний ящик і став схожий на старого пасічника біля куреня. Доповнюючи картину, біля ніг його довірливо влігся кудлатий пес.

Про нього знову забули, але тепер він був навіть радий цьому. Світ звузився до діаметра накомарника, однак це був його, тільки йому підвладний світ. Він знав, що варто лише захотіти, і уява розширить його до масштабів Всесвіту, але зараз Студенту не хотілося впускати на свою територію навіть комарів. Подібно гоголівським вовкулакам, котрі прагнуть подолати магічне коло, вони тяглися до нього крізь сітку своїми лапами та хоботками-щупальцями.

Несподівано в цей ілюзорний, гірко-солодкий світ самітності, зруйнувавши усі бар'єри, ввірвався лебединий крик. Студент спочатку навіть не зрозумів, кому належать ці хвилюючі гортанні звуки. Зметнувши захисну сітку з капелюхом як павутину, він квапливо вибіг з-під дерев.

Неприродно повільно махаючи крилами, над верхівками сосен велично пропливала пара величезних білих птахів. Своїм квилінням вони ніби сповіщали про початок нового дня. Все навколо одразу почало змінюватись і наповнюватись звуками. У розквітлому небі замекав бекас і слідом за ним на болоті хором затуркотіли тетереви. Десь вдалині закрякала качка і пролунав виплеск пудової щуки. Нарешті з ялинника викотилося сонце, і туман, що курився над протокою, ніби неон в гігантській лампі, раптово спалахнув чарівним помаранчевим світлом.

З нагоди похмілля сніданок не готували. Трохимович оголосив вихідний і звелів міцніше заварити чай у великому мідному чайнику.
Студенту кортіло дослідити околиці і, за тим як вони з Кольшею вирубали і поклали під розкладачку колоди, він попросився в тайгу. Отримавши інструктаж, по-кіношному, донизу дулом, начепив на плече Кольшину одностволку і, заприсягшись не потикатися в болото, покрокував стежкою вздовж гриви.

Попереду мовчки гасав за кедрівками Пушок. Іноді, нагостривши вуха, він завмирав, потім, відштовхнувшись від землі одночасно всіма лапами, стрибав під дерево і, розкидаючи ягель та пісок, щось там добував. Сонце припікало все дужче, та незабаром в заплаві річки їх накрили тінню величезні, оброслі лишайником ялини. Знаходячи напівзотлілий лосиний ріг або стару хантийську зарубку на дереві, Студент уявляв себе то Слідопитом, то Дерсу Узала. Нарешті здійснювалася його мрія про роботу в експедиції та пригоди в тайговій глушині.

Однак старого русла все ще не було. Більше того, ялинник ставав все більш похмурим та непролазним. Кудись зникли птахи, а разом з ними і пес. Серед моху Студент помітив прим'ятини, як від ведмежої лапи, витоптав все навколо, але крім клубка схожого на жмут шерсті на корі вивертня, нічого не виявив. Нанюхався її до запаморочення і далі просувався вже з рушницею напереваги. В кінці болота він завмер і довго вдивлявся в чорний ведмежий силует. Переконавшись, що то лише обгорілий корч, різко повернув ліворуч і, піднявшись на порослий багульником пагорб, побачив старе русло.

По темному його дзеркалу ковзали два білосніжних лебедя. Щоб краще їх розгледіти, він поповз по мокрому моху до берега, серце своїм стуком видавало мисливський азарт, який зненацька охопив його. Коли птахи злетіли і з тривожними криками робили над ним коло, несподівано звів курок і, засліплений сонцем, майже не цілячись, вистрілив. Лебідь, що летів другим здригнувся і став знижуватися. Тріумфуючи, боячись повірити в удачу, Студент кинувся, було, за підранком, але пара пролетіла вже річку і за мить зникла за гостряками ялин на тому березі.

Його збудження передалося і собаці, котра прибігла на звук пострілу і тепер гарячково металась у пошуках дичини. Розчарований, він повернув в бік табору, але тої миті неподалік почувся лункий гавкіт. Тільки зайшовши під самісіньку сосну, на яку кидався пес, Студент зміг розгледіти серед густих гілок синясто-чорного, завбільшки з гусака, птаха. Цього разу він цілився так довго, що Пушок, не припиняючи гавкати, з подивом озирнувся на нього. Нарешті вистрілив і ледве встиг ухилитися від трофею, який гепнувся поряд об землю. Метушливо, тремтячи від хвилювання, відібрав птицю у собаки і тепер тримав її за лапи, не знаючи, що з нею робити далі. Глухар не хотів помирати. Вигнувши шию, він витягував догори свою голову з криваво-червоними бровами. Розгублено, прагнучи припинити муки, Студент почав завдавати по ній стволом рушниці невпевнені удари. Але глухар продовжував дивитися тим же здивованим поглядом, і тоді він з силою став бити його головою об дерево. Потім пальцем закрив страшне пташине око і закинув здобич на плече.

Незабаром, сповнений гордості, він вже не стримував тріумфу, співав у такт крокам:
- А мне б таежные запахи,
А не комнаты затхлые…


Кольша, який зустрів його у наметі, оцінюючим жестом підняв трофей.
- Кілограма чотири буде. Йо-мойо, дивись, кулею влучив. Ти що, снайпер? Ну, тепер ми будемо з м'ясом ... - бородань сів і простягнув йому спритно вибиту щигликом з пачки «біломорину». - Ну, давай, Ігорьок, розповідай.
Студент, не поспішаючи, як бувалий тайговик розім'яв папіроску, і намагаючись не затягатися, підкурив.
Цікаво, чули вони перший постріл чи ні?

***

Пізній вечір. На рації між розкладачками начальника і Студента горить, потріскуючи, саморобна свічка. Трохимович, притулившись вухом до транзистора, слухає, судячи з виразу обличчя, «Голос Америки». У протилежному кутку намету грають у покер. Пахне ялиновою хвоєю.

В руках у Студента листок зошита з коротким текстом: «Здрастуй дорога матусю!» Враження переповнюють і заважають зосередитися. Ось він підводиться на спальному мішку і швидко, боячись згубити думку, пише:
«Прийняли мене в загоні добре. Шанобливо. Про комарів не хвилюйся. Вони є, але проти них у нас спеціальна рідина. Ведмеді? Кажуть, що зрідка зустрічаються, але не нападають, ти не хвилюйся. Та й зброєю ми забезпечені. До речі, сьогодні я приніс з полювання величезного глухаря. Геодезистів у нас вистачає, так що крім практики я буду ще й м'ясо заготовляти. Борода моя відроста ... »
Олівець вивалюється з його руки, очі закриваються, і він бачить намет, що стрімко віддаляється, вже звідкись зверху.

У цю ніч Студенту привидівся химерний сон. Із власного його двійника, що стояв навпроти, зі страшним ревищем видиралося і тяглося до нього мерзенне чудовисько. Готові миттєво розірвати на шмаття лапи з татуюванням «Клава + секс» під рудою щетиною, хтиві блискучі незмигні очі, тигрячий вишкір, – все це скувало волю і викликало панічний жах.
Залишалась надія на рушницю, але натиснути зведений курок було так само болюче-неможливо, як вистрілити в себе. І ось блискавичний звіриний стрибок! Смердючий запах з рожевої пащі і...

Мабуть, щоб людина не збожеволіла від нестерпного страждання, природа будить її за мить до нього.
Студенту здалося, що його врятував, змусивши прокинутися, власний крик. Він помилився. Кричав лебідь.

2001г.