«А я одной тобой любуюсь,
И сама не знаешь ты,
Что красотой затмишь любую
Королеву красоты.
И я иду тебе навстречу,
И я несу тебе цветы,
Как единственной на свете
Королеве красоты…»

Музика лилася з відчинених вікон на мережива білих акацій і, ввібравши їх запах, пливла далі по бульвару над фланіруючою публікою, над вагонами трамвая, що своїми рухами на звивистих рейках нагадували танцюючих твіст два величезних червоних черевика з петельками шнурків.
На ці звуки, як метелик на світло, поспішало юне створіння. Холодний погляд млосних очей (а як інакше може дивитися першокурсниця, якій повідали про її схожість із зіркою німого кіно Вірою Холодною), горда постава ...
Вона не зверне увагу на першого стрічного. Благо, завжди поруч невсипуще око: двійник, друге я. Кружляє, як ангел-хранитель. Не так високо, як блідолиций заздрісник місяць, та все бачить. Навіть якщо захочеш, не відженеш його, закоханого.
- Обернувся цей чоловік в болоньовому плащі?
- Стоїть, як укопаний. Вдає, що прикурює.
- А той, літній: сорокарічний?
- Ледь шию не скрутив.
- А люди? Люди на лавках, дивляться?
- Очей відвести не можуть.
Багряне сонце, що вже майже скотилося за ріг будинку, згодом немов передумало йти на відпочинок. Як той старий грішник, що підглядає в замкову щілину, воно знайшло проріху в густих зарослях бузку і теж замилувалося на довгоногу красуню.
Від гуртожитку до інституту рукою подати. Не встигнеш навіть про країну подумати, в якій поталанило народитися. Тільки егоїстичне: очікування щастя.
І ось уже туфлі-човники стукають інститутськими сходами. Нові ... Не дай Боже носок збити. Двадцять п'ять рублів - майже стипендію довелося відвалити спекулянту на товкучці. Від матері двадцятка надійде лише за тиждень.
«Напівборщ - шість копійок, напівкотлета - дванадцять ...»
Третій поверх. Остання сходинка і ... ось він, «райський сад». Десятки ... ні, сотні очей. шепіт:
«- Дивись, Княжна! Княжна!
А звідкись від стелі рідний голос двійника - вічного контролера:
- Правим, правим профілем повернись!
- Та ж лівий же кращий. У гуртожитку в дзеркалі ...
- Знову плутаєш! Через два дзеркала правий здається лівим.
- Тьху ...

Зараз полинуть звуки танго, і підійде той, заради кого вона готова ... Готова навіть на безлюдний острів з ним. Всі дівчата їх курсу таємно про нього мріють. Та що там говорити, навіть старшокурсниці задивляються на цього високого, завжди впевненого в собі блакитноокого хлопця. Ще б пак... Чемпіон міста з боксу - пишається вона.
З його почету місцеві блатні, що хвилину тому в твісті угвинчували в паркет свої шилоподібні з півметровими кльошами туфлі, тепер шістками увиваються поруч, а він поверх голів виглядає її.
Їх очі зустічаються.
Зараз зазвучить музика. Ще мить. Ось зараз.

* * *

Дверцята поштової скриньки противно брязнули, і цей звук, відштовхнувшись від холодних стін під'їзду, злетів догори і десь там відгукнувся луною.
З «Иностранки» вислизнув конверт і солдатиком впав до ніг Вероніки.
«Бом-м-м ...» - ніби увірвалася басова струна її напнутих нервів. Ну, ось і дістали з-під землі, як обіцяли. Як же вони взнали адресу? Вона ж по тому переїхала в інше місто, і тут змінила вже дві квартири.
«А може, батько мене розшукав?» - майнула шалена думка.
- Та кому він тепер потрібен, через сорок років!
Почерк певніш жіночий. «Княжинській Вероніці Леонардівні». Якась Тетяна ... Ленінград ...
Піднімаючись сходами, вона зупинялася перед кожним поверхом і з тривогою вдивлялася в напівморок. Перевела дух, тільки коли закрила всі дверні замки в передпокої. Звично потягнулася до вимикача і раптом завмерла. Лезом ножа блиснула смужка світла під дверима ванни.
Поставивши сумку на підлогу, вона обережно рушила навпомацки вздовж стіни.
«Та немає там нікого. Забула вимкнути. А шерех звідки? Кахель, чи що, гризе якась тварюка? »
Намагаючись не рипнути, вона стала повільно відкривати двері і враз з жахом відсахнулася. З ванни, ніби величезний щур з капкана, з виряченими очима і відкритим ротом, на неї впритул дивилася старуха в лисячій шапці.
- Тьху ти! .. – нараз устидилася Вероніка, - зовсім вже з глузду з'їхала.

Скинувши пальто і шапку на пральну машину, присіла навпочіпки перед ванною і відкрила гарячу воду. Зі сласністю мазохіста дивилася вона на дзеркальну стіну, в якій відбивалося спотворене, обридле обличчя, що спочатку затуманилось, потім вкрилося великими краплями; і незабаром по щоках, зовсім не затримуючись на рубцях опіків, градом потекли сльози. Свої вона давно вже виплакала.

На кухні Гагарін, зрадівши господині, від повноти почуттів у захваті накручував барабан своєї центрифуги. Вероніка дістала хом'яка і притулила пульсуючу грудочку до найчутливішого місця на її обличчі - біля губ. Від блаженства обоє заплющили очі.

- Ну досить, Гагарін, - вона згадала про таємничий лист.
За першого ж рядка: «Привіт, Княжна! Куди ж ти, жаба-мандрівниця, запропастилася», - Вероніка впізнала свою інститутську подругу.
- Господи, ну навіщо це ...
Читала: хто одружився, на кому, хто розлучився ... Нарікання на вередливих дітей, на чоловіка, який став задивлятися на молоденьких дівчат ... Невдоволення зморшками що з'явилися навколо очей ...
- Скільки щастя в однієї людини!
Закінчувався лист звісткою про традиційну зустріч випускників курсу, на яку Вероніка неодмінно мала приїхати.
«Якого травня? - вона поглядом ковзнула по числу, ніби й справді збиралася їхати. - Невже пройшло всього двадцять п'ять років? »

Полохливою горобиною зграйкою налетіли спогади про те, майже чуже життя: весела безтурботність гуртожитку, перша лекція, міська читалка, де її обдавав спекотною хвилею Мопассан з його «Милим другом», танці під магнітофон в інституті по суботах... І, звичайно, Леон - її радість і мука.
Дамська танго. Їх танець. Вона не дуже-то і поспішала, запрошуючи його. Знала: її ніхто не посміє випередити.

Під душем вона закрила очі і, віддавши обличчя теплим струменям, щоб повніше відчути той час, переривчастим шепотом заспівала:

– Ты спеши, ты спеши ко мне,
Если я вдали, если трудно мне.
Если я, словно в страшном сне,
Если тень беды в моём окне…

Немов «жива вода» змивала духмяну піну з її обиччя.

– Ты спеши, когда обидят вдруг,
Ты спеши, когда мне нужен друг.
Ты спеши, когда грущу в тиши,
Ты спеши…
Ты спеши…

Завагітніла Вероніка на останньому курсі, перед захистом диплому. За місяць Леона призвали до армії. Сказав: ненадовго.
На третьому місяці вона зробила аборт. Леон умовив в листах з Німеччини: «Рано ще нам дитину заводити. Чому тоді не думала? Повірила в чудодійну силу води з оцтом? Якщо залишиш - навряд чи мене знову побачиш. Дітей потрібно робити за згодою обох».

Лікарі тоді сказали, що при її негативному резусі, після аборту загрожує безпліддя. Леону вона про це не написала. Побоялася, що, дізнавшись, він її точно кине.
Більше Вероніка його не бачила, хоча часто згадувала, то з ненавистю, то з любов'ю.

А ще через півроку прийшла кара, при згадці про яку всяк раз траплявся напад задухи.
Один з синків хазяїв міста після довгих домагань, ображений відмовою, підстеріг її в під'їзді і хлюпнув в обличчя сірчану кислоту. Так вона провалилася в пекло.
Мук додавала заява обвинуваченого в суді про те, що Вероніка була його коханкою. «Вийду - з-під землі дістану!»
Мати не витримала того лиха і незабаром після їх переїзду в інше місто з горя і померла. Замісто неї.

Щоб перервати важкі спогади, вона почала розглядати свою фігуру в відображенні. Напевно, хазяйка квартири була гарна собою, якщо зробила для утіх у ванній дзеркальну стіну. Вероніка теж любила своє тіло. Як навмисно, воно ніяк не хотіло старіти. Ніби когось ще чекало. Все ті ж пружні груди, плаский живіт ...
Згадалися ласки Леона. Як вона начеб зривалася в глибоку прірву і летіла вниз з завмираючим від захвату серцем, впевнена, що біля самої землі він її підхопить своїми дужими руками.

Вечеряли вони з Гагаріним його улюбленою картоплею в мундирах і молоком з плетінкою.
«Ні, все-таки, чоловіки - тварини в більшій мірі, ніж ми, жінки, - подумала Вероніка, спостерігаючи, як Гагарін їсть картоплю разом з лушпайками. І дурніші, до того ж ».
Ця думка була не новою, але дещо її розважила. Враз на душі стало спокійніше.
Щойно отриману «Иностранку» вона віднесла на тумбочку біля ліжка.

«От, де мужчина!» Два довгих місяці від попереднього номера вона чекала цього побачення. У передчутті насолоди від читання, Вероніка, споліскуючи посуд, навіть просвистіла кілька тактів з «Вальсу квітів». Нарешті, роздягнулась і, забувши побажати спокійної ночі Гагаріну, поспішила в спальню, де на неї чекав брутальний, але благородний багач-бідняк Том Джордан - справжній мужчина.

Вранці Вероніка прокинулася пізніше ніж зазвичай. У міському архіві, де їй колись вдалося влаштуватися на непримітну посаду, був вихідний. Лежачи в ліжку, вона болісно намагалася пригадати сон.
Здавалося, ось-ось вона ухопиться за нитку, потягнувши за яку, можна буде розплутати клубок сновидіння, та всяк раз в останній момент вона вислизала.
Якийсь гул заважав їй зосередитися.
- Ну, бурундук нещасний! - босоніж потьопавши до клітки, Вероніка витрусила Гагаріна з центрифуги, і той ображено забився в кут свого будиночка.

Якоїсь миті у свідомості майнув чаруючий образ дівчини, схожої на Софію Ротару, і враз в її співрозмовнику, який щось ховав за спиною, Вероніка з жахом упізнала головного свого ворога.
- Що ти вдаєш із себе святу цноту ?! Ти така ж тварюка, як усі!
Вероніка розуміла, чому вона зараз бачить себе збоку і в іншому образі. Адже якби цей жах їй довелося пережити знову, вона б збожеволіла або померла зі страху і приниження.
Спочатку вона його тільки почула:
- Затями, більше ти до цієї дівчини пальцем не приторкнешся! Будеш обходити її десятою дорогою!

Вероніка ніколи не думала, що чоловічий голос може принести їй таке задоволення.
- Хто це? Хто? - дивувалися в натовпі сміливцю.
- Це Томас Джордан. У нього удар лівою - смертельний! - долинуло здалеку.
- Де ти так довго .... Ай !!! - Вероніка впустила на газовий пальник під чайником обвуглений сірник і затріпала обпаленим пальцем, - Дурдом якийсь. Треба викинути це з голови.

На якийсь час за прибиранням квартири їй вдалося відволіктися, але витираючи пил з книжкової полиці, рука вкотре потягнулася до завітного роману. І вона знову поринула в заборонений, але такий принадний світ: милувалася з Томом зоряним небом над Мальдівами з палуби його яхти, пила з ним віскі в приморському ресторанчику Монте-Карло... Але найголовніше, вона придумала інше закінчення роману.
Та бійка з хорватом в барі була через неї. Том захищав її честь, але залишився живим. Вона виходила його тоді і, народивши двох синів, вони жили довго і щасливо.

Раптово їй спало на думку зобразити Тома на папері. А що? Фізрук, який в їхній школі вів малювання, хвалив її роботи.
Знайдено кілька кольорових олівців, видрано аркуш зі старого альбому і до вечора, після довгих мук, портрет був майже готовий. Залишалося пройтися жовтим кольором по пляжу безлюдного острова зліва від голови, і по сонячних променях над пальмами - справа. Крім того, надумавши придати обличчю більшої мужності, вона поцюкала навколо стиснутих губ чорним олівцем, натякаючи на легку неголеність.
Тепер Том став схожим на виконавця ролі Тарзана в трофейному голлівудському фільмі. Майже таким він їй і снився.
Ліва рука його тримала морський бінокль, а права - непропорційно маленький штурвал. Окрім того, папір у місці правого кулака був протертий ластиком наскрізь, через що руку довелося неприродньо зігнути і подовжити.
Загалом вона залишилася задоволеною своєю роботою.

Віднині Том зайняв місце на полиці в узголів'ї її ліжка.
Роздивляючись малюнок перед сном, Вероніка подумки переносилася на свій безлюдний острів. Туди, де світ був наповнений яскравими фарбами і запахами з дитинства. Вона виразно чула крики чайок (як в рідному приморському місті), рокіт океану ...
Там, біля пришвартованої яхти на неї чекав чоловік, з яким вона готова була ділитися багатством, що переповнювало її.
Пальці розм’якали, лист вислизав з руки, і вона поринала чи то в марення, чи то в солодкий сон.

Іноді в мирному, розміреному житті траплявся збій. Прибираючи вона, бувало, вибухала:
- Ну коли ти, врешті-решт, навчишся ноги витирати! Від чого Гагарін крутив свою центрифугу ще з більшим шаленством, заважаючи їй заснути.
Вранці вони ображалися один на одного, та зрештою конфлікт завершувався тим, що прийшовши з роботи, вона варила йому картоплю в мундирах, після чого вони цілувалися.

Прийшла весна. Тепер все частіше і частіше, навіть і вдень, прикривши в спальні штори, вона відлітала до Томаса.
У вихідні дні, коли почало пригрівати сонечко, Вероніка відкривала вікно і сховавшись за фікусом, у батьківський морський бінокль роздивлялася обличчя перехожих. Так в дитинстві вона виглядала в морі корабель, на якому мав приплисти батько.

Якогось вечора, хтозна нащо, вона дістала з книжкової шафи материне «Домашнє консервування». Книга сама розкрилася в руці і Вероніка побачила пожовклий від часу конверт зі штемпелем «адресат вибув». Лист був до батька: Княжинського Леонарда Леонтійовича, у Владивосток. Від матері.
Вероніка здивувалася. «Містика якась». Для чого вона возила по всіх квартирах цей непотріб? Чому мати не спалила листа. Забула?
Майнула думка «прочитати», але їй враз стало дуже стидно, ніби біля дверей батьківської спальні налаштувалася підслуховувати нічні звуки.

Прокинувшись уночі, Вероніка довго переверталася з боку на бік.
«Може, мати хотіла адресу мені залишити?
Егеж, так і кинулася його шукати! Якби хотів бути батьком, сам би давно об'явився. І як можуть дурепи в тій передачі, вперше в житті побачивши, обіймати їх плачучи, цілувати ... Тих, хто на краю світу від них заховалися. »

Наступного дня, прийшовши з роботи, вона насамперед поставила на стіл блюдо з серванту і заходилася на ньому спалювати листа. Як у фільмах про розвідників.
Сірники згасали, та коли полум'я охопило весь конверт, вона раптом, обпалюючи долоні, кинулась метушливо збивати вогонь.
- Я не відкривала його, навпаки ... - а тремтячі руки вже розгортають листок з обвугленим хрестом посередині (свою фотографію з обпаленим обличчям вона відразу машинально відклала).
Читала, ледь торкаючись поглядом рядків, подібно тому, як в дитинстві навшпиньки пробігала по мокрій, щойно вимитій матір'ю підлозі під акомпанемент її незадоволеного бурчання.

Здивування породжували перші ж слова листа."

(далі буде)
1917