схоже пора схоже
тихо дощів межи…
йолопів цих Боже
ти бережи

кинутих і пропитих
між цигарок і книг
ти бережи їх вбитих
так як живих

хай ще побудуть може
хай попишуть херню
ти не хапай їх Боже
наче каштани з вогню

ти не клади їх рядами
в києві львові скажім
їхні сумні мадами
хай ще побудуть їм

хай ще безсмертя п’яне
ходить з останніх сил
ігоре толю іване
раз василь два василь

мені уже стільки років – нІкуди пхати
і алергія сильніша за ностальгію
кинемо все на світі купимо в кіпрі хату
і я тебе якщо зможу зігрію


а головне покотяться всі ці – ковбаскою – ім’яреки
все їхнє випендрювання репетування рештки і мощі
попросиш купити не там де турки а там де греки
і ми візьмемо там де греки хоч це й дорожче


ти навчишся ходити з амфорою по воду
до джерела із якого пили – подумати лячно
йдучи стежкою будеш співати пісень пропалого в співах народу
і відбиватиме такт оливкова чи лаврова гіллячка


будемо запрошувати сусідів якщо вони будуть не проти
смажитимемо їм і собі картоплю на салі
і наші можливі діти будуть собі кіпріоти
і в школі будуть читати кавафіса в ориґіналі


викличу таксі і по квитки поїду
зграї собачі
бігтимуть вслід висолопивши язики калинові
ну а вітчизна може поплаче але пробачить
після усього що бачила –

пробачить обов’язково

2011 р.

Звідкись прийшли морози –
з півночі, або звідки.
Дикі голуби клюють виноград, так само дикий.
Вітер, листя, що падає, та інші, інакші свідки –
Пальці холодні, твоя відсутність, поет великий,
Що написав книгу, вона холодна, морозні триби
пошли мені щось лист помаранч кольорове фото
з пляжу липневого з продавцем пахлави і риби
якого звуть якщо не фархад то хоча би отто
фон – пальми з діркою для голови – не потрібен
ось напевне і все що наважився б попросити
київські липки – хочу тебе звідомити – виїхали на каріби
слухать тамтешні тамтами та інші страшні кумпарсіти
отже можна було б і приїхати взяти шиття і в'язання
ми тут знайдемо – виїхали на липки – шматочок сиру
як хотілося написати хоча би P.S. про кохання
але як єврей зі скрипкою у шагала – чорзна де літає ліра
морози будуть ще довго ще довше від липня-серпня
в кімнаті холодні – як дрова у боярці – батареї
синиця прилетить на сало – пам'ятаєш –
втретє-вчетверте
і буде дуже погано якщо ти не приїдеш
і ми не купим його для неї.

літо дванадцять томів мопасана
яблука падалішні рябі
і ця приїжджа із міста оксана –
кісточка вишні по темній губі

виріз плечей і гойдання шовковиць
очі і вечір і чорні стрижі
коні каруци пилюка підкови
гілка сопілка на синім ножі –

так, подарунок з гіркою корою
жменя шовковиць записочки щем
де щоб лишилась хотілось нам двоє
вірші про вірність і шпагу з плащем

тихо стихало село і обличчя
швидко торкалось обличчя мого
нам і не снилось
тебе уже кличуть
відблиск годинника тихе ого

потяг і пальці з гіркою корою
у каламутнім вікні як воді
…Боже якою була б ти старою
Якби зі мною лишилась тоді…

Зі збірки "Горище", 2009

поміж хламу Бог знає яких часів
головою – у бляху – нема куди вище
павутинням засновані губи – мовчанням слів
починається темне горище


за плечима гойдаються сходи які пробіг
поверхи що один від одного були світліші
ось тепер темнота важка і нікого немає всіх
і нікому не доведи цієї такої тиші


це у вічному пошуку – вище і вище – мети
це в безжалісному перегортанні вітражів і осяянь княжих
ти приходиш нарешті: залізні двері і ти
а далі як скаже хлам і як свічка скаже


як скаже розбите об чорні крокви плече
як скаже мотузка що на бантині свище…
вже немає у свічці воску і пальці пече
ти прийшов ти стоїш і ти заклинаєш:
гори ще…

а після всього - ти прийдеш
у всю мою страшну розруху
де телевізор з Бангладеш
вино і нігтів срібна креш
завершують холодні рухи

війнеш волоссям номер п’ять
шанеллю подихом шовками
шепнеш портретам що висять
моїм
де я страшний як тать
(що – правда кажучи між нами)

Цей твій до ниточки прихід
Твій вік бальзаківський за тридцять
Ледь-ледь…
І цей вгорі москіт
Що спати нам не дасть як слід
Якщо захочеш залишиться

Це все – із хронік
З давніх днів:
Цитата-пауза-цитата
Це я зліпив їх як зумів
Це я придумав я спалив
Мені тепер це все читати

Тут пахне ладаном ефір
І заказухою моцáрта
Але якщо прийшла – повір
Любов не має меж і мір
І жити –
Хай без мене –
варто

обличчя твоє яке ввечері білим було
зранку іще біліше
що ми і власне кому завинили тепло
плечі і вірші

ліктів сліди і ще часом колін
на простирадлах нічних
вуст без розмови
двоє загублених поглядів майже уже нічиїх
одяг зимовий

осуд сусідів і двох контролерів метро
протягу там же
ось доказалася казка шальвари шатро
фініки замші

снігу нічного холодний лишайник і мох
вітру наділи...
що б ми робили якби залишились удвох...
...що ми зробили...

Залишимось удвох.
Залишимось, кохана.
Кімната – три на п’ять
І килим – два на три.
Залишимось удвох,
Полічим наші рани
І заговорим їх.
Кохана, говори…

Десь ніжність відцвіла
На полинових вітах,
На лозах залізниць,
На колючках невдач…
Десь вигіркла любов…
На вигорілих квітах –
Наш світанковий сміх
І опівнічний плач.

Як далі? Далі як?
По колу все, по колу…
Нудний калейдоскоп
Продмагів і боргів…
…Тут є один трамвай,
Який виходить в поле,
Тут є один лиман
І хвилі кураїв.

Над урвищем одним,
Над глинищем червоним,
Над вогнищем небес
Вечірніх золотих,
Я так тобі скажу –
Що ми удвох – до скону…
Ти пробувала йти,
І я піти не зміг.

Нам двох одні свята,
І храми, й попелища…
І ніч – одна на двох,
І син…
І номери…
І номери могил
Міського кладовища:
Якщо вже – 202,
Тоді вже – 203…

Лишилося втратити ще тебе і порахувати. Тепер усі.
Іще б ніхто ніде не подумав, а я вже знаю про це.
Лишилося ще закрити легенько, якщо не проект, то процес,
і навіть якщо іще не процес, то шепіт цих голосів,

які любили мене просто так за те, що я дурень і ніч,
що можна в ліжку курити цигарку разом на двох одну,
що можна вдвох грозу пережити і навіть коротку війну,
і на півслові піти уранці на електрич

нарешті звільнитися час і можна садити над лиманом сад
архіви перетрусити бо і спалити спалити їх
життя усім практично всім дається та не для всіх
і світ біліє у білім світі короткий мов озирнутись назад

процес доживання - мистецтво тонке
противне і пишне як пити саке
по-перше: безсоння по-друге: вночі
нуль три набирати
по-третє: дощі

сухарик дві молі чаї папірці
півбіблії в кожній окремій руці
на тумбочці в мисочці жовта хурма
хурми і турми від
рятунку нема

і звички яким ні зупину ні меж
сусіди що дивляться як ти ідеш
якщо ти ідеш...
а якщо ти мовчиш -
долоня жовтіє-чорніє як чиж

банальне: про спогади фото і про
що хтось там горів і творив там добро...
...а жисть промайнула яскрава така
неначе ганчірка по морді бика...

ось весна. що робити з нею?
знов прийшла. хто її просив?
горобці несуть ахінею
із усіх своїх голосів

ну там промені і струмочки
ну там дамочки цок-цок-цок
ну дощі та інші примочки -
навігація берег пісок

томик віршів старого бахита
навіть гості - ви ви і ви
виправдовуєшся: треба жити.
так і треба тобі. живи.

Це не твій маршрут. Не зарікайсь
від тюрми, суми
й бібліотеки.
Плин полиць. Читачки. Тихий клекіт.
Запах пилу. Рукавів.
Рукав

доторкнеться так або не так…
Вольний син
пивниць, спідниць і карми…
Мабуть, не минулися безкарно
так безхмарно згублені літа.

Серед чагарів чужих епох
мостить не тобі гніздо епоха…
Дівчинка взяла Захер Мазоха,
їй милішим став Захер Мазох.

Втрачені, забуті – на руках.
Пил дитинно вухами ворушить.
І читачка вийме тобі душу
пальцями в перстенях і словах.

Відлетить число з календаря,
відпливе “Мерло”, як бистрі ріки…
І вона піде собі навіки,
так, як все пішло
із “Кобзаря”.

Час наступає. Весела пора.
Підсумки б'ються.
І многі печалі.
Карти відкрито. Скінчилася гра.
Вогник по свічці стікає помалу.

Бігають пальці партнерів,
як ртуть...
Серце ще стукає,
але не вміє...
Може, на похорони прийдуть —
Тиха надія.

Скільки там жити!
І клопіт один —
Дуба, сосни
чи канадського клена.
Листя віночком з вершин і низин —
Вії зелені.

Солі начумакувать для сльози,
Скласти рукописи,
мило і крила...
Боже, поїхав...
як колесо з
Автомобіля, що не прикрутили.

І коли дівку во врем'я святе
В ліжко кладеш
на останню утіху —
Може, на похорони прийде
Думаєш
Тихо.

тут буде тихо ближче до зими
як баклажани сплинуть за людьми
і полини закінчать вигорати…
серпневі землі цвинтаря церата
капличка на уславлення чуми

тут можна жити хоч би й на зерні
на вигорілих вівцях і стерні
на хлібі на воді і на пейзажі

вогонь із дерези птахи із сажі
і мідяки у глиняній свині

а ще хатинки глиняні боки
і глиняні пожовклі огірки
і того хто сказав: «тут можна жити»
висить портрет гвіздком в стіну забитий
і кров тече в макітру із руки

приїде трактор – гусениці злі –
горОда виоре і вижлуктить шаблі…
тут ближче до зими буває тихо
тут так буває що якби не дихав
то взагалі

розбудиш вранці свого короля
і свій король піде варити каву
плита дахи генделики іржаві
і вся що у європу йде держава
здригнулась і прокинулася для

мобільник королівський загуде
чотири ноти автор л. бетховен
і ранок починається на повен
свій зріст і прилітає птиця овен
печінку клюне - мертвою впаде

король розгорне мапу стольний град
корона заважає але мусить
похилить нижче голову
і мюслі
відсуне вбік
убік відсуне вуса
і вип'є трохи дону із дніпра

землі наріже лютим ворогам
перечитавши "київ на долонях"
дружину свисне - скачуть тільки коні
війни не вийде: брешуть на червоні
щити
дружинники надвечір тут і там

отож король візьметься за старе -
за хутро бистрих мавп і різних левів
наллє вина у чарку кришталеву
але хто поцілує королеву
яка його будила-
той умре

куплю собі ослика
назву його Павликом
пісок пахне островом
кораловим

ми будемо їздити
в траві спантеличеній
де одуди з гніздами
і змії з обличчями

де скіфи з румунами
морили Овідія
орфеями струнами
і винами «Лідія»

я бороду вирощу
білішу від берега
торбиночку випущу
ягнятком у верески

куплю собі ослика
поїдем під хмарами
і що ми попросимо –
те нам і примарами

а з тебе вийшла би непогана черниця
віри немає але є обличчя біле
але є ім’я легке і коротке як чорна птиця
і є ще те що ми вдвох залишитись не зуміли

краще Богові аніж наприклад шулявському лоху
твої губи і складені разом долоні
в тебе вийде – я вірю – молитись за цю епоху
і ще трохи за мене коли мої руки тобі схолонуть

і у келії тихій серед української тихої ночі
одну книгу де хрест замість назви
у тебе вийде читати…
…а повітря як одяг знятий довгий
і чорний тріпоче
коли ти на кухню вночі за цигарками
виходиш з кімнати…

востаннє твій хворий на голову голос почути
камінь з душі впаде – нема на чому триматись
жаль що в твоїй камасутрі відсутня поза спокути
тож – як писав чичибабін – їжте без мене томати

мені хай лишається воля її золоті абсолюти
її криваві тачанки копита і чортополохи
її важкі алкоголі її депресії люті
її жінки випадкові над урвищем в житі трохи

я знаю які одежі вдягають у ці дороги
які записки мотають які на світі міста є
востаннє твій хворий голос,
як хвіст ластів’їний – ноги
у чорних потертих джинсах
які уже не пам’ятають

двадцятий вечір тебе немає
далеко ти
цей телевізор пора продати комусь за так
летять мов коні тараса бульби в дніпро коти
нечиста сила весна як відьма
любов як мак

хвороба як і
пророкували
стає важка
точніш важкою
галюцинацій
не вистача
тебе немає тут де ковзала твоя рука
холодне срібло ляга на ковдру мені з плеча

прощай слов’янко
волосся біле
а очі – смерть
весільну службу у церкві правлять
далеко ти
і дзвони в небі і крила мідні і круговерть
і Бог на двоє нас розриває із висоти…

Завтра випаде дорога.
Ковдру з кемела старого
ти відкинеш. Наші ноги
розплетуться, як коса.
Ми не знаєм, що втрачаєм.
Губи чорні, наче чаєм
або черню, або зграї
птиць в осінніх небесах

почорніли.
Наше літо
проблукало булим світом,
моя дівчинко, лоліто, -
ніч не наша, день не наш.
Викличем таксі на згадку.
Хай святиться наша хата.
Іграшкове левенятко –
твій практично весь багаж.

Може, ще коротке свято
слів і цигаркових яток,
пальців пальцями зім’ятих,
переливи двох імен.
Ти - летиш. Тобі – летіти.
І тебе вже не спинити
ні борисполям, ні квітам,
ні дощам у штаті Мен,
ні надії, що – ніколи
ні за які там оболи,
ні за негри, як соколи,
не забудеш ти мене…
Одинадцять тисяч метрів.
Срібна ладанка на светрі.
і любов, яка до смерті –
ти казала –
не мине.

за гріхи мої тя'жкі за це і це і оце
Бог мені дав тебе і потирає руки
твій телефон далекий
і мій у ньому фальцет
чомусь всі з прилук
що це
за місто таке – прилуки

мав собі задум мабуть
маю підозру – тонкий
руки твої і риси –
також тонкі доволі
голос…завжди на голос я ловлюся –
такий
немов малюнок по дереві –
скажемо по тополі

і що з цим всім щастям робити
що жити навряд чи дасть
що впало як зірка вертепна
загублена колядниками
лягає дорога дальня
я вже не кажу – не в масть
а просто така дорога –
як розвести руками


іронія не порятує
досвід і тощо – теж
вкупі з молитвою в церкві
київського патріархату
і ти – причинна як мінімум –
в білому увійдеш
і щоб це зробити
кроків
треба не так багато


треба забути – знаю –
треба й не знати було
а якби й знати –
тільки як невідому актрису…
задум тонкий холодний
наче мороз на скло
на що було зі мною –
руки твої і риси…

Ти колись прочитаєш це.
Знов холодний циклон з Росії.
Упадуть на твоє лице
Відблиск слів і господні вії.

У «Корчмі» що таки – корчма,
Де і зараз усе погано,
Ти мовчала мені двома
Золотими, як лід, губами.

І летіли над стіл птахи
Часом – пальців, а часом – диму,
І сміялись легкі гріхи,
І так легко з такими ними.

Обірвалось, як не було,
Бо і що там було крім кави.
Замітало корчемне скло
Золотими, як лід, снігами.

Я не знаю тепер, де ти.
Пахне воском різдвяна меса.
В кришталевій – до самоти –
Попільничці горить адреса.

Зеленіє в снігах вагон.
І залізна, як лід, дорога.
Забувати – нема кого.
І згадати – нема для кого.

О, цей по дорозі
ще й чорний по-чорному жук,
як тінь від акації,
власне, як тінь від колючки.
Наразі, моя декларована тихо
дорога до штучки,
точніше, до штуки -
ковтає чужинський каблук.

Секрети майстерності в тому -
що мишка хвостом
у будь-який час може
ціле яйце завалити.
Гризеш олівця без одвіту.
Сидиш, оковитий.
І аркуш не вмієш,
а хочеш - бо хочеться -
том.

Маестро в селі. Творча криза.
Печальний маестр.
Ні сліду. Ні учнів. Ні школи.
Спивається школа.
Рукопис ворушиш у грубці,
як Гоголь Микола,
що риску підводить
під чорний полтавський реєстр.

Рядок до рядочка. І знову, і ось тобі є
що креслити, що
порубати, як ірода витязь…
І хочеться коротко, сильно
і страшно напитись,
а в хаті спиртного -
лише чоловічий картьє.

І - звичка не пити,
як дівка у хаті стоїть,
і піч колупає,
і курить в рукав вишиванки.
Із саду нічного
до шиї підсвистує віть.
І в білій долоні -
обвуглений палець циганки.

Чорний волик був чорний,
бо це мій улюблений колір, панове.
Він стояв під горою,
гора була сірою
так у житті повелося.
Він жував едельвейс, горицвіт,
ломикамінь
та інші поважні рослини,
Що отруйні, напевне,
а волик живий і чорніший,
як зразу.

Його роги,
як руки і ноги добродія Шіви,
Його очі,
неначе туркменський інжир
на базарі Привозі,
Його груди…
о Господи,
текст мені звідкись знайомий,
Як і заповідь Божа,
що рекомендує
не красти нічого.

Його… Поруч пастух.
Він на дудочці по барабану
Грав, бо що тут поробиш,
як волик пасеться,
а дудочка грає.
Малер із фатерлянду розклав
свій мольберт
і змальовував нишком,
Отже, скоро почнеться,
у червні,
у третій декаді, здається.

Водограй туркотів
про всі звиви і вивихи
власні і прісно.
В небі тихо кружляв
симпатичний орел з с.м.т. Коломия…
Час закінчувать мову
дозволену, браття,
і Шахерезада
У снопи шкандибати пішла.
Але волик був чорний.

Дощ. Туман. І осінь змокла.
Ти читаєш те, що звикла:
Про Перікл убив Патрокла
Чи Патрокл убив Перікла.

Може й Гектор. Я не проти.
Провінційні пересуди
про
що з нас не вийшло доти
пари, що уже й не буде

двох коханців: блудних сина
і дочки на залізниці...
Чорні алазанські вина.
Білі слобожанські птиці.

Вип"єм одночасно кави
вранці в двох своїх столицях.
Отакі-то наші справи,
киця.

… ти -
що зелені очі пальці тонкі в чорнилі
ти - золоті верлібри і каберне на вустах
ти увійдеш першою
ти зупинишся біля
ти мені очі прикриєш і проживеш до ста…

… ти ж -
що мотала душу грудень січень і лютий
березень квітень травень
ти - що хотіла ще
червень липень і серпень…
коли зберуться люди
всім їм щоб забирались крикнеш через плече…

…ти - що страждала чортзна
де чого і навіщо
ти - що телефонувала і сопіла вночі
ти залишайся там же між почуттів найвищих
ти - що кричати будеш -
там собі і кричи…

…ти - що боїшся розголосу і дуже добре знаєш
де і в якій шухляді вицвілий компромат
ти увійдеш третьою
пурхнеш як білий заєць
як ми колись гойдались в просторі двох кімнат…

…ти - що забула адресу
ти на байковий цвинтар
сходиш домовишся з тими хто там працює й лежить…
ми зустрічались взимку я тебе звав вінтер
і додавав: леді
і забував за мить…

…ти що і не збиралась бути зі мною…
пара
з нас так і не сплелася -
теж підповзай на шум…
…ну і можливо ти ще
з ким лежимо зараз
ти телевізор дивишся
я собі віршик пишу…

а ти і не знала якої хотіла ціни
намисто стікало мов кров на початку війни
казенна дорога і гойя і гоголь бур’ян
головка
і психіатрія - це знаєш нічого наука така

снодійне заснуло згорнулось калачиком спить
на столі
готелю якогось де близько до Бога і вата на склі
де радіоточка розбудить о шостій волаючи :"Ще…"
де кров’ю із горла на сіру подушку намисто стече

де вранці - дільничий
за ним - коридорна
за ними - не ти:
- роз’їдлився дід ні щоб дома сидіти
між квіти й коти…
у сквері запахне палаючим листям або шашликом
а ти і не знала
всміхалась і спала
і кров з молоком

вийде вночі на кухню
тихо доп’є вино
одяг свій позбирає по двокімнатній квартирі
світло ввімкне і світло — як золоте руно
очі — якщо згадаю — хай тоді будуть сірі

сумочку — якщо мaла сумочку — на плече
плащ потече від шиї на молоді коліна
я ніби буду спати
щоб не казати: «ще
трохи побудь зі мною»
і за якусь хвилину

двері собі здригнуться ліфт захрипить в стіні
треба було б доспати
але незручно якось
все-таки йде назавжди
все-таки глупа ніч
все-таки глупа мудрість
все-таки зодіаки

трохи перечекаю щоб не вернулась ще
чай на плиту поставлю — пара полізе вгору
вслухаюсь щоб почути в грудях пекельний щем
і не почую щему —
щем закінчився вчора

легше стає відпускати
все що я мав — не моє:
світ час і простір включно з чашкою серед столу
і затихання кроків що завмиранням стає
і карамелька трамваю
що за щокою Подолу

я прокинувся від головного а отже тупого болю
головне тепер випити пігулочку спазмалгону
прочитати молитву тиху
на понищення алкоголю
…тебе нема тебе не було тебе не буде до скону

тебе я придумав увечері вчора — не далі —
тоді я хотів ще придумувати це і таке інше
але звідки ці розсипані покотом
на підлозі коралі
і ці підозрілі розкидані де попало як вірші.

Цифри на папірці семизначні —
либонь номери телефонні
які записала напевно та якої нема не було
і не буде
які крутити — все одно що крутити пальцем
побіля скроні
бо результат той самий: тебе немає усюди

а далі — місто яке трамваями і сабвеями
зранку морили
шурхіт машин виповзає із-під гардинних китиць
все що було — разом із пам’яттю та із надією
разом — згоріло
головне тепер правильно
попелом розпорядитись

ресторан був районний і звався «супутник» але
сигарета була «стюардеса» коньяк називався чотири
зірки
років — сімнадцять
цукерка світилась суфле
і життя починалось відсутністю повної міри

ще нескоро присниться вночі мертва мама і сніг
або виклює губи розгублених віршиків зграя
мотоцикли чекали нічних самогубців своїх
наших рук і дівчат і впечатаних в землю сараїв

наших битих гітар що не знали ні лорки ні нот
наших тихих пісень
про мальчішечку і прокурора
ще нескоро тебе продадуть за п’ятсот чи шістсот
еврів
ті які поруч стояли ще вчора або позавчора

але як ледь здригався коньяк як звивався і як собі цвів
як темнів коли вже наливалось у склянку багато
як акація пахла всіма колючками і слів
не було і не треба: камоенс камю кавабата

біле плаття тремтіло між вуст і заглушених «яв»
і помада червона темніла обличчям розтерта
але тихо автобус на автовокзалі стояв
і водій іще спав
він був циган
година — четверта

а все одно ми будемо завжди
гойдаються євангельські сади
ягнятко у руках мов білий дим
і німб як пес вгорнувся в узголов’ю
на водах ходять рибами сліди
це ми коли по водах йшли сюди
лишили їх — нерівні їх ряди
і плавники легкі налиті кров’ю

в пустелі жити де людей нема
де зрештою пісок із обома
поволі розбереться
наче змах
руки
гюрза ковзне своїм барханом
вода якою йшли або зима
якої тут нема і ти сама
нас вбережете буде наш роман
такою книжкою прости Господь романом

де хліб вода слова вино з води
і єресь: твої груди дві звізди
хай тінь впаде а ти не упади
на поясі твоєму в’язка кроків
пісок граніт і письмена слюди
а все одно ми будемо завжди
ми вдвох ми єсть народ який ходив
по сорок шість
і сорок вісім років

Над мою нору торішню,
Над її мої печалі
Пропливає сніг і крига
Із човнами пополам.
Ах, як ми переживемо
І як житимемо далі!
А ще далі — ми не скажем
Ні печалі, ні човнам.

Все забудемо, крім того,
Що весна в полях мишкує,
Що цвісти, напевне, буде,
А не буде — теж цвісти.
Викотимо білу хатку
Ми на гору крем’яную,
Заживемо і забудем
Про Сізіфові понти.

— Добрий вечір, моя мила, —
Я казатиму під вечір,
— Добрий вечір, мій коханий, —
Вранці ти відповіси…
Ніч над містом триголовим…
На сьогодні все.
До речі
Твої руки, твої плечі —
Невимовної краси.

Пізній вечір.

Затіяна гра у слова.
Білий аркуш біліє

біліш, ніж спочатку.
Рідна мова жива! Рідна мова жива!
А мовчання вирізьблює мовчки печатку.

Шлях угору згубивсь

на високій горі,
де сніги ще біліші, ніж аркушик білий.
Пересвисти вітрів,

переплески морів,
картярів пересмики сумні і несмілі,

Вже проклюнулась північ. А слово з пера
не злітає нікуди. Сидить, як папуга…
На хера та висока

стоїть ой гора.
На хера ой ще вища

та друга…

2000

Кіт на глині.

Очі сині.
Жменя кігтів у руці…
Золотим мішком —

не клином —
відлітають горобці.

Недалеко. Не останні.
Відлітають,

але ні.
Сіль клювати на лимані,
пил купати на стерні.

Тут на зоні був Овідій —
зек на прізвисько Назон…
Між медей, медуз і мідій —
молодий масон

Ясон.

Заколотник. Злодій, може.
Раб руна і пан погонь.
Темний,

мов таємна ложа, —
поміж хвиль

його

"Арго".

Хтось іще бував, напевне,
умирав чи відлітав, —
в берег білий,

в шерех темний
тобто втоптував літа.

Ну, а нам це все…

І потім
поміж пальців —

і дай Бог…
Наш лиман лежить Потопом
з чорним човником для двох.

2000

Я не знаю,

що сказати.
Може, буде інший раз.
Обраних — не обирати,
убивати

скаче час.

Коник б'є копитцем глину,
три хрести — такий алюр.
І крило — мов куля в спину.
Три хрести. Церковний мур.

А якщо впаде на краще,
що й казати — не кажи.
Антологія пропащих —
апологія. Режим.

Наче сіть сплітає казку
і хрипоче букви злі
від Палажки

до Поразки
і до чорної землі.

2000

Вітер відкотиться каменем чи кураєм,
чорним лиманом

сповзе, вигинаючись, хвиля.
У бур'янах заспіває, присипана пилом,
польна сирена, убита натільним ножем.

Не самоти, а відсутности душ і людей
прагне душа

під турецьким понищеним муром.
Дні приосінні гортати, як лисячі шкури, —
власне, остання з останніх посутніх ідей.

Попри усе — не вдається. На крок і на крик
друзів багато. Це південь. Базар, наче спосіб
жити.

…Зміняти останню цигарку на осінь —
це дуже просто, але так ніхто і не зміг.

Тільки б зуміти. І тільки б зуміти навік.
…В тиші, якій ні вінця, ні кінця, ні закону, —
тишу впіймати,

і тиша заб'ється в долонях,
наче у мідному дзвоні кривавий язик.

2000

Вийти — ходити. Ввійти — і ходити знов.
Думати щось

або думку гадати — краще.
Власне, історія — вмочєння корогов
в кров посполитих

на землях, від смерти пропащих.

Отже, на тлі історичному — осінь така ж.
Листя в темницях гілок виколисує масову втечу.
Дощик осінній —

не днесь, і не ввесь, і не даждь.
І течією потоку — тече голова Предтечі.

Тільки відчую, можливо, а зрозуміти — зась…
Хай зрозуміють розумні, що все розуміють люто:
Тільки в селі, у мороці вступить собачий князь,
тільки при склі, у Моринцях

нікому буде почути.

2000

Отче наш,

осінній сад…

Повні золотим насінням
сині стільники осині.
Реr spem spero astra ad.

Тільки чорний виноград
упаде на білу шию.
Люба, все туман укриє —
двоє урвищ, троє хат.

Час летить. Він під і над —
довга безнадійна линва.
І кленове листя — клином,
мореходом на Синдбад.

Три змії із моря вряд —
на три камені над морем.
Хтось один співає хором.
Шия. Чорний виноград.

2000

Не тільки ілюзій —

реалій нема.

Стільці Іонеско. Дванадцять, здається.
Листочком зеленим осіння зима
над літнім століттям тріщить і сміється.

За спиною — вузлик на згадку про кри—
ла. Шлях, як в нору, заповзає у стежку.
Повітря немає — усуціль вітри.
І поводирі, що сліпіші од решти.

І виклик. І поклик. І заклик. І крик.
І доля приходить походом зі сходу.
І цей, що назустріч іде, чоловік
у чорнім лахмітті,

що зветься народом.

Шикується шабаш під музику ґрат.
Ілюзій нема. І реалій немає.
Лиш перстень на пальці — як чорний квадрат
з портретом

чорт знає кого

з горностаєм.

2000

За спиною - майже нікого нема.
Може лиман.

Могила, може, покú що - скіфська.
Кущ кизилу над урвищем,

мов бусурман,
Що молиться

або просто відбився від війська.

Вужик лиманський,

як елінський перстень, лежить
взявши камінчик у темну свою оправу.
Горлиця в дзьобі несе

оливкову віть,
або іншу якусь приправу.

Попереду - теж небагато:

власна суха рука.
Оце, напевно, і все,

принаймні, найбільш цікаве.
Могла би бути деталлю наявність на ній жука,
наявність у нього крил, якби він ті крила розправив.

Сенс життя - якщо був -

артикульовано весь.
Друзі - якщо були -

зблукались у різних списках...
... Стіни відкриті, як двері.

І коні збивають овес,
злітаючи, наче ворóни,

з вечірнього тамариску.

2003