Надюшка на кухні. З передпокою різкий дзвінок телефону. Ще і ще.
- Зараз! – кричить Надюшка, поспіхом вимикає газ і кидається до телефону, боячись, що дзвінки припиняться раніше, ніж вона встигне добігти.
- Алло, я слухаю!
У слухавці приємний чоловічий баритон.
- Добрий день!
- Добрий. Чого треба?
- Здрастуйте, дівчино! Мене звуть Валентин.
- Велика приємність. Що далі?
Пауза.
- Перепрошую. Вам це може здаватись дивним, але те, що я скажу зараз – чиста правда. Тільки дайте відповідь спершу, в якій руці Ви тримаєте слухавку? Це дуже важливо для мене.
Надюшка секунду поміркувала, вирішила, що можна розсердитись і сказала роздратованим тоном:
- Нормальні люди завжди тримають слухавку в лівій руці! Не сумніваюсь, що у Вас вона в правій.
- У мене в лівій. А як у Вас?
Надюшка відчула, що і справді починає сердитись.
- Зараз я покладу слухавку і на цьому скінчиться наша розмова!
- Не покладете.
- Чому Ви так гадаєте?
- Я чую, як б’ється Ваше серце….
- Ах, ось що воно?! І як Вам це вдається? Можливо Ви тримаєте слухавку обома руками?
- Я з Вами цілком серйозний, дівчино! – голос у слухавці залунав твердіше. – Справа в тому, що ліве вухо пов’язане з серцем, а праве з головним мозком. Воно всього лиш сприймає інформацію. Для того, щоб Ви мені повірили, Ви повинні слухати серцем. Якщо будете тримати слухавку біля лівого вуха, Ви зможете почути серцем і відчути, що я говорю правду.
- Ах, он воно що! – посміхнулась Надюшка. – Тепер зрозуміло. Ну, співайте! Не сумнівайтесь – буду слухати Вас лівим вухом. Воно в мене навіть ворушитись почало.
- Мене звуть Валентин.
- Знаю.
- Звідки Ви знаєте?
- Ви вже презентувались.
- Хіба? А як Ваше ім’я?
- Агрипі́на Вітольдівна!
- Дуже приємно. Вам потрібна допомога?
- Звідки Ви це взяли?
- Ви тільки не ображайтесь і слухайте уважно.
- Слухаю. Лівим вухом.
- Минулої ночі, вірніше, вже під ранок, мені наснився номер Вашого телефону. Я почув уві сні жіночий голос, який виразно назвав шість цифр. Я одразу ж прокинувся і відчув всім єством, що комусь терміново потрібна моя допомога. Адже не буває нічого випадкового!
Пауза.
- Ви впевнені, що це був саме мій голос? - недовірливо перепитала Надюшка.
- Ви знаєте, телефон трохи модулює звук, через те я не можу сказати з упевненістю, але дуже схоже – такий же красивий, теплий, лагідний.
- Невже так? І що ж Ви тепер будете робити? – поспівчувала Надюшка.
У слухавці почулося зітхання, а затим зовсім несподівані часті гудки.
- Ідіот!.. – прорекла Надюшка, кинула слухавку і пошкандибала на кухню, кульгаючи, тому що під час бесіди у неї сильно заніміла ліва нога.
На кухні вона сіла біля вікна на старезний, риплячий розгойданий табурет і почала розтирати ногу.
- І-ді-от!.. – повторила вона задумливо і ніби переконуючи себе у справедливості цього визначення. Та в голосі її звучало більше жалю і розчарування, ніж злості.
… Вночі їй наснився кольоровий сон: молодий чоловік з дивними голубими очима тримав білу слухавку біля лівого вуха і розмовляв з кимось по телефону. Навкруг нього тихо-тихо лунала, немов дзюрчало джерельце, прекрасна фортепьянна музика, не приглушаючи, а ніби відтіняючи м’який, приємний і проникливий баритон його голосу. З уривків фраз, що досягали Надюшиного слуху, їй стало зрозуміло, що молодий мужчина вмовляє якусь Агрипі́ну Вітольдівну про перше побачення з нею. «Та це ж не я! – хотілося крикнути Надюші. – У мене зовсім інше ім’я! Мене звуть…» Але, як не силилась вона, не могла вимовити ні слова. «Мене звуть Надія, Надія, Надія!!! Ти сам повинен знати моє ім’я!» - беззвучно шепотіли її губи, мокрі від сліз.
Її розбудив телефонний дзвінок.
- Зараз! – несамовито закричала Надюшка з-під ковдри і сильно зраділа, переконавшись, що в неї знову прорізався голос, а те, що так засмутило її, був всього лише сон.
Прибігши босоніж у передпокій і схопивши слухавку, вона трохи помовчала і сказала по-домашньому просто:
- Здрастуйте, Валентин!
- Добрий ранок. Як Ви здогадались, що це я?
- Серцем почула. Крізь ліве вухо. Що Вам знову потрібно?
- Навіщо Ви вчора поклали слухавку? Адже, я не все сказав.
- Я поклала?! – вразилася вона. – Гудки були з Вашого боку.
- Зрозуміло! – полегшено і водночас діловито сказав він. – Мабуть, у Вас щось не так з телефоном. Перевірте, будь ласка, провід.
- Що перевірити? – не зрозуміла вона.
- Проведіть рукою по проводу від слухавки вниз. Тільки робіть це повільно. Якщо є обрив, ланцюжок розімкнеться і ми знову перестанемо чути однин одного.
Вона схопила рукою за провід і у ту ж секунду забубоніли часті гудки. Надюшка майже кинула слухавку на апарат і затанцювала по всій кімнаті під уявні звуки старовинного танго, але, побачивши себе танцюючою у великому дзеркалі трюмо, на якому стояв телефон, зупинилася і засміялася, споглядаючи щасливе своє відображення у байдужому дзеркалі і все більше заходячись сміхом. Із дзеркала на неї дивилося давно забуте нею задиркувате дівчисько, що вперлося у боки кулачками з виставленими вперед гострими ліктями худеньких рук, до смішного відверто щаслива, здається, трохи наївна, але до сліз справжня.
Потім вона згадала про телефон. Слухавка, не потрапивши як слід на важіль апарату, лежала неправильно. Вона підняла слухавку і притисла її до вуха. Телефон мовчав.
Присівши на низенький, майже дитячий стільчик біля трюмо, вона обняла коліна руками і почала чекати. У дзеркалі, що стояло поруч, трохи ліворуч від неї, стало зовсім сіро і порожньо.
Посидівши з чверть години, Надійка встала і підійшла до вікна. За широким вікном тихої однокімнатної квартири кипіла, буяла, догравала останні свої акорди симфонія пізньої весни. Голосний дзвінок за спиною, різкий наче гострий біль, примусив її здригнутись, але вона продовжувала стояти нерухомо. Тепла крапелька поволі стекла по її щоці і, торкнувшись верхньої губи, залишила дивний солодко-солоний присмак…

Все у цьому світі і всі, хто в ньому живуть, поєднані між собою, зв’язані невидимими тонкими нитями. Бувають і оманливі «кришталеві ланцюги» - легкі, приємні і красиві, від котрих ніхто не хоче звільнятись, але які розбиваються і розсипаються самі. А декотрі з людей прикуті один до одного каторжними ланцюгами, невимовно важкими, хоча теж невидимими, які ніхто, крім Бога, не зможе, ані скинути, ані розбити чи розірвати.
Добро, як і зло, не буває маленьким. Кожна людина здатна на вчинки, що зовні видаються незначними і непомітними, а насправді мають у собі велику силу, яка чудодійно впливає на багатьох людей (мудрець сказав би, що й на весь світ, бо всі ми, скільки нас є в цьому світі – клітинки одного живого організму, що зветься людством). Для справжнього дива не треба ні подвигу, ні багато зусиль чи розуму. Виходячи з тролейбуса або трамваю, обернися і скажи «спасибі» стомленому водієві чи роздратованій кондукторші, і це не тільки здивує їх, але й змінить, покращить їм настрій якщо не на весь день, то, принаймні, на цілу годину. Одне твоє добре слово, щире побажання щасливої дороги, висловлене вголос або навіть подумки, відіб’ється потім на багатьох пасажирах, - а хто знає, можливо й врятує їх всіх від дорожньої катастрофи. Як мало потрібно для того, щоб стати на сторону світла і бути співробітником Богові!
Пам’ятаю, як одного разу ранньою весною я йшов по вулиці, переступаючи через калюжі і кутаючись у теплий шарф від різкого північного вітру. Біля під’їзду великого будинку угледів зігнуту, згорблену постать двірника. Втупивши у землю безнадійний погляд, він ледь ворушив мітлою. Весь його нещасний вигляд був утіленням самотності, забутості всіма, наче якоїсь сиротливості. Мені дуже захотілося зробити щось добре для цієї людини. І раптом я згадав, що сьогодні – День працівників культури (почув про це вранці по радіо). Серце моє забилося сильніше від сміливої і радісної думки. Я круто змінив напрям свого руху, впевнено підійшов до двірника, і наскільки зміг, щиро привітався з ним, як з добрим знайомим. Він вмить випростався, але не відповів, дивлячись на мене здивовано, з недовірою.
- Сьогодні Ваше свято!, - сказав я, відчуваючи у собі впевненість у тому, що говорю святу правду. – Я хочу привітати Вас з Днем працівників культури і від усього серця побажати здоров’я, щастя, успіхів у Вашій красивій роботі!
- До чого тут я?!, - ще більше здивувався той. – Хіба я… працівник культури?
- А як же!, - не здавався я, продовжуючи іти в наступ на темряву. – Адже ви наводите чистоту і порядок на цій вулиці, а порядок, чистота, краса – це ознаки і прояв культури. Значить, Ви і є один зі справжніх працівників культури нашого міста. Отже, ще раз вітаю Вас із Вашим професійним святом!
Нарешті він посміхнувся, і погляд його вицвілих очей посвітлішав. Я відчув, що повинен сказати іще щось – таке ж хороше, добре і правдиве. І серце підказало ці слова.
- Ви віруючий? – запитав я.
- Звичайно, - відповів він. – Хто ж тепер не вірить!
- Тоді я розкажу Вам свій сон, який послав мені Господь. Одного разу уві сні я побачив трьох ангелів: двоє з них були з вогняними мечами, а третій… з чим би Ви думали? Зі звичайнісінькою мітлою! Два ангели, ті, що з мечами – стали по обидва боки від мене, а третій підійшов близько і почав мітлою вимітати з моєї душі все нечисте. І полетіло звідти, зсередини мене, таке гадюччя, мотлох і сморід, такий страшний бруд, якого Ви, повірте, ще ніколи не бачили на цьому тротуарі, на цій грішній землі. Було боляче, наче вогнем проймало все тіло, але, дякуючи Богові, вранці я прокинувся легким, сильним і щасливим. Отож, якщо навіть ангел Божий не цурається мітли, то чого ж ми, люди, маємо соромитись її!
- Спасибі Вам!, - зворушливо і з щирою вдячністю промовив двірник.
Я попрощався з ним і пішов своєю дорогою. Ще довго чутно було, як за моєю спиною заходилася його мітла – все швидше, бадьоріше і веселіше – ніби разом затанцювала і заспівала, оживши в руках працівника культури.

***
Правда може бути жорстокою. А істина жорстокою не буває, бо правда – це інформація. А істина – це любов. Любов від Духа, а не від душі, стверджує Євангеліє. Любов - не якість, притаманна душі, а її життєво важлива потреба. Душа ж егоїстична за своєю земною природою. Людина любить справжньою Любов’ю лише тоді, коли її чиста духовна Сутність переважає над тілом, душею і розумом. Коли наша Сутність (тобто Любов) звільняється від плоті, лишаються двоє – Любов і душа. Любов піднімається в Небо у вічну Країну Любові, а душа, якщо вона за час життя у тілі не мала нічого спільного з Любов’ю, зостається у полоні тих духовних сутностей, котрі приваблювали її і яких вона обрала, як своїх вчителів або господарів. Любов не треба шукати, чекати, як не треба шукати або чекати натхнення чи благословіння. Любов живе всередині нас і вона є нашою справжньою Сутністю. Натхнення це ми, а благословіння це наше життя. Тільки побачити це можна тільки духовними очима, очима Любові, а зрозуміти – Серцем. Це нове Серце, що завдяки Поезії Любові, з прохідного двору для низьких і темних духів стало храмом небесним, царством Краси і Любові у плоті людській – стало Небом на землі.
22.03.2016
***
Любов земна, любов небесна і любов твоя. Формула води завжди однакова і незмінна, але до цієї формули приєднується дуже багато факторів, і через те у кожному джерелі своя вода, якої немає ніде більше. Те ж саме можна сказати і про Любов. У Любові єдина природа і, так би мовити, одна «формула». Але Любов проходить через чиюсь душу, через чийсь характер, чиєсь серце перед тим, як потекти з нього струмком у світ. За великим рахунком (а про Любов можна говорити тільки за великим рахунком), немає Любові земної і Небесної – любові людської і Любові ангельської, - а є лише одна велика Вселенська Любов. Навіть всі ангели люблять по різному: кожен любить так, як може любити тільки він один. «Любов від Духа» - говорить Біблія, отже у Любові єдине Небесне Джерело. Любов в ідеалі це чиста Жива Вода, але твоя любов, людино, це «Н2О» плюс ти, це Любов, до якої приєдналася твоя душа і яка проходить крізь твоє серце, це частка творчого божого єства, яку довірив тобі Господь, щоб вона збагатила тебе і збагатилася тобою. Ти несеш її у собі і вона тягне тебе за собою і несе на собі, як бурхлива ріка несе маленький човник у відкритий безкінечний і неосяжний Океан Вічного Життя. Любов завжди свята. Вона єдина не підкоряється жодному закону, бо закон писаний не для неї, а для тих, в кому немає Любові.
25.03.2016
***
Чим більше за плоттю – тим менше за духом. Чим більше і швидше людина рухається, тим менше встигає і більше запізнюється. Автомобілі, потяги, літаки лише допомагають людям спізнюватись, а комп’ютери – відгороджуватись одне від одного і від самих себе. «Науково-технічний прогрес», замінюючи собою духовні можливості людини, тільки допомагає їй втекти від себе, а значить від Бога, створюючи ілюзію пізнання істини і більш повноцінного життя. Але істина не є знання. Істина це Любов, яку ти знайшов у собі і відкрив її джерело.
27.03.2016
Сліпий вуличний скрипаль.

Немає істоти, яка була б Богом. Абсолют це не істота, а Дух - те, що не вкладається у людський розум. Наділяти Абсолют душевними якостями, притаманними людині, не є істиною. Дух не можна визначити жодним терміном, словом, поняттям чи образом. І образ, і слово, і терміни чи уявлення це засоби і спроби вимірювання чогось обмеженого, а Абсолют не може бути обмежений за визначенням. Саме слово Абсолют найбільш прийнятне, коли мова йде про Дух і Істину у найвищому сенсі цих понять. Істину, тобто Дух, можна почати пізнавати і розуміти тільки через серце, бо воно має набагато більші можливості сприйняття реальності, ніж розум. Лише йдучи за серцем, розум здатен допомагати йому у сприйманні і втіленні Духа, а не заважати. Однак серце також може і неодмінно буде помилятись, поки не навчиться відрізняти істинне від ілюзорного. У душі є дві можливості – орієнтуватись або на розум, або на почуття. Якщо вона зважатиме виключно на розум, то буде помилятись завжди. А якщо обере своїм Вчителем серце, то помилятиметься лише доти, доки не навчиться відрізняти «правого» від «лівого». Власне, ученицею є душа, а не серце, бо серце це лишень приймач і передавач усього діапазону почуттів – від найнижчого негативу до найвищого позитиву, доступного людині. Почуття це своєрідні сигнали присутності дії і впливу тих чи інших духів на духовно незрілу душу людини. Душа робить вибір, зупиняючись на тих чи інших почуттях, сприймаючи їх, як свої, і таким чином розчиняє і втілює їх у собі і своєму житті. З часом душа стає подібною до тих сутностей, яких вона обрала сама в якості вчителів. Серце пропонує їй все, як приймач пропонує слухачеві всі хвилі ефіру, які він здатен сприйняти. Одначе душа не тільки слухачка і учениця, але й втілювачка на видимому плані, матеріалізуючи через розум і тіло все те, що вона сприйняла і зробила своїм духовним надбанням. Ось чому Христос навчає людину збирати квіти, а не бур’ян, і чому Євангеліє називає Бога Любов’ю – щоб людська душа серед шуму різних голосів ефіру, серед галасливих і підступних реклам, серед брехливого, легковажного і сентиментального, серед океану «цікавого» знайшла найвищу хвилю – голос істинної Любові, голос свого Всевишнього Я і орієнтувалася тільки на нього. Тоді все, що вона почує і побачить в житті, буде фільтрувати через серце, в якому звучатиме лише цей голос, голос справжньої Любові. Вона побачить і весь світ і саму себе в іншому світлі, у Світлі Любові, і сама стане подібною до Світла, а Небо буде її реальністю.
Наша реальність – це Дух, якого ми обрали свідомо чи несвідомо і в якому перебуваємо. Обрати несвідомо можна лише негатив. Несвідомо обрати Істину неможливо. «Дух є Істина» - сказав Христос, маючи на увазі Дух правдивої Любові. Правдива ненависть не є істиною, а духом збочення, спотворення істини.

Духовна близькість поєднує людей в одне ціле – так, що їм не потрібно багато слів, щоб розуміти один одного. Про духовно споріднених людей кажуть, що вони розуміються з півслова, а закохані – ті, що люблять справжньою і, до того ж, взаємною любов’ю – часто здатні чути і розуміти одне одного зовсім без слів: чути в мовчанні, розуміти з одного погляду і навіть відчувати на будь-якій відстані. Про таке спілкування більшість із нас може тільки мріяти. Адже відомо, скільки потрібно слів, скільки суперечок і словесних баталій, для того, щоб докричатися, достукатися до сердець і розуму інших людей, щоб тебе зрозуміли і сприйняли. І це є звичайним явищем не лише серед представників різних партій, а навіть між найближчими, найріднішими людьми, які живуть поруч, в одній сім’ї, часто не розлучаються ні вдень, ні вночі, здавалося б, живуть одним життям і роблять одну спільну справу. Чим більше люди сперечаються, чим голосніше кричать, тим менше чують і гірше розуміють один одного. Розуміння можливе лише за умови поваги до іншого, а справжня злагода і єдність тільки там, де царює і править Любов. Тоді багато слів стають непотрібними, а деякі зовсім зникають, бо люди починають говорити іншою мовою – мовою Любові, мовою розумних вищих істот, яких створив сам Бог, і яким дав він наймення Людина.
Тільки такою мовою – мовою Благодаті і Любові – спілкується весь Всесвіт. Це і є мова ангелів, небесних жителів. Їм не потрібні слова, щоб знати істину і розуміти один одного, бо кожний з них і є часткою цієї Істини, часткою великої Вселенської Любові. Слова навіть заважали б їм, подібно до того, як інвалідні милиці заважали б ходити цілком здоровій людині, або клітка заважає літати птахові, що народився і виріс на волі.
Мова вільного духу Любові – це дивна Небесна мова, якій не потрібні слова – не завжди зрозуміла для жителів Землі. Приземлена людина змушена користуватись багатьма словами та умовностями, вигадувати все нові, поки вона відокремлена від інших істот і від усього Космосу своїм егоїзмом і поки ще не навчилася по-справжньому любити. Але давайте згадаємо, що планета, на якій ми живемо – це теж частка Космосу; вона знаходиться у тому ж самому Всесвіті, який ми називаємо Небом, а значить всі ми, без жодного вийнятку – небесні жителі і діти Всесвіту, хоча й маленькі, настільки маленькі, що ще не навчились говорити. Давайте ж учитись розмовляти рідною мовою: мовою Всесвіту, мовою Любові – мовою друзів, а не ворогів.
***
Слово – це не тільки носій, переносник, провідник духу, але також обмежувач його. Як електричний заряд, рухаючись по проводу, губить свою первісну силу, так і Істина – багато втрачає, втілюючись у слові і обмежуючись словом. Ніякий композитор не може виразити у музичних звуках те, що чує у своїй душі, і чим геніальніший композитор, тим більше страждає він від свого безсилля і від неможливості зробити це.
Подібні ж почуття, що межують з відчаєм, знайомі не лише композиторам, але й художникам, літераторам і взагалі творчим людям. У якійсь мірі це відомо всім, а особливо закоханим, котрі не раз стикалися з прикрою, а іноді й болісною неможливістю глибоко і вірно висловити ті почуття, думки і бажання, що переповнюють їх. Не лише звук, слово, а й будь-яке інше матеріальне вираження духу, його видимий прояв неминуче призводить до втрат, профанацій і викривлення, ба навіть спотворення. Ось чому пізнання Бога, Божественне одкровення, просвітлення, усякий співдотик з Вищим – інтимні; про них, про ці прекрасні небом явлення можна пробувати розповісти у грубих, загальних обрисах, але їх неможливо подарувати, передати іншому, скопіювати з чийогось духовного досвіду.
Матерія – це лише всього тінь Духу. Життя – це невпинний, постійний рух до Досконалого. «Бог – у тихому віянні» - говорить Біблія. Вчись чути Бога не лише в звуках, в словах, але й в мовчанні, в тиші, чути його всередині самого себе, без слів і звуків, тому що Божественна мова – це мова Благодаті, мова Любові, яка зрозуміла тільки люблячим, і яку неможливо передати словами.

Сергій лежав на своєму холостяцькому ложі і насолоджувався дивним, незвичним відчуттям свободи. Дійсно, поспішати не було куди. Сьогодні вісімнадцяте травня – перший день довгожданої відпустки. Вчора зняли з нього всі «кайдани», нарешті склав він з себе обов’язки перед невгамовним, несамовитим світом, який сам не знає, чого прагне і куди летить. Хай на якийсь час, але він, Сергій, може тепер відчути себе господарем, паном над самим собою, хазяє́м у своєму житті, бодай ненадовго, не назавжди згадати, що він не машина, не додаток до комп’ютера, а справжня, цілком нормальна жива істота. В решті решт, він людина і, як кажуть зараз по радіо та пишуть в газетах, ХОМО САПІЕНС – розумна вища істота, створена за образом і подобою Божою. Від цих приторно-солодких думок Сергієві зробилося якось млосно. Гонористе, але приємне почуття несподіваної, незвичної поваги до самого себе, з’явившись, враз почало швидко переповнювати його – не лише душу, а, здається, все тіло, кожну його клітинку. Аж щось підкотило під горлянку і мало сльози не виступили з очей від жалю до самого себе і образи на весь світ. Потім думки знову повернулися до відпустки, що чекала попереду, і йому стало так легко і радісно, що захотілося – ні, не підвестися з ліжка, крехтячи і стогнучи, як зазвичай, а вистрибнути з-під ковдри і з головою пірнути в обійми свободи.
І раптом ніби легка хмарка набігла на сонечко: який сьогодні день? Невже вісімнадцяте травня? Так і є!.. Саме сьогодні виповнюються два роки з дня смерті матері…
Він знову занурився головою в м’яку подушку і щільніше, мало не по самі вуха накрився ковдрою. Зразу ж чомусь пригадалося, що подушку цю колись, на День Народження подарувала йому мама. Це її, мамині теплі пальці і руки шили її, потім набивали пухом. Може через те завжди, у любому положенні так спокійно, зручно, затишно на цій подушці його затурканій за цілий день, наче набитій брудним ганчір’ям і ватою голові.
Коли він був останній раз на цвинтарі, біля маминої могилки? Здається, вже більше як півтора роки минуло. А крім нього ж сходити нікому…
Сергій намацав подушку, потім тією ж рукою погладив її, мов би просив у мами вибачення. Треба сходити, - вирішив він, - хоч кілька квіток покласти. Зроблю це сьогодні, у перший день відпустки, щоб бути вже зовсім вільним, не думати більше про те і не псувати собі відпочинку. Та й день нині такий – її роковини.
… Ще не дійшовши до базару, на розі вулиці, яка повертала до входу на ринок, він угледів немолоду жінку у благенькій вицвілій хустці, що самітньо торгувала квітами. Сергій вибрав найдешевші – ромашки. Хотів спершу купити п’ять, але згадав, що до цвинтаря носять букети лише з парною кількістю квітів. Отже, треба не п’ять, а шість або чотири, - нерішуче розмірковував він, стоячи біля квіткарки. Втім, можна і дві: адже це теж парне число, а мертвому байдуже – дві чи дванадцять.
- Що Вам, молодий чоловіче? – привітно спитала жінка.
- Дайте… дві ромашки.
- Чому ж так мало? – здивувалась. – Візьміть хоч десяток.
- Дві! – твердо і якось зимно повторив він.
Жінка похитала головою і, зітхнувши, вибрала дві найбільші, найкращі квітки.
- Скільки просите?
- Тридцять копійок.

Мамин горбок, порослий густим бур’яном, з двома збитими навхрест і встромленими в нього довшим кінцем вже напівструхнявілими від дощів та снігів дощечками, замість справжнього хреста, зовсім загубився серед нових, свіжих могил. Сергієві довелося довго, майже цілу годину розшукувати його. Нарешті знайшовши, впізнавши те місце, де він востаннє розлучився з матір’ю, назавжди доручивши її землі й Богові, Сергій зупинився біля знайомого горбка і, стомлений, озирнувся, не маючи і не знаючи, де присісти. Так і лишився стояти. За хвилину згадав, чого прийшов і, ледь нахилившись, простяг руку з квітами до пагорбка.
Та зненацька рука застигла, ніби оніміла. Стебло однієї з квіток чомусь було зламане, а білі її пелюстки зовсім зім’яті. Мабуть, по дорозі, коли продирався скрізь натовп, хтось необережно зачепив. Що робити? Покласти тільки одну, неушкоджену, чи дві, як є?
Мить вагався. Та хіба ж їй не все одно! – подумав. Опустив обидві на могилку, вголови. Постояв іще хвилину чи дві, знов озирнувся. Німо, порожньо навкруги і пусто всередині, в серці…
… Цієї ж ночі йому наснилася мама. Вона стояла перед ним у чистому полі, дуже бліда, змарніла і дивилася йому просто у вічі. Потім мовила:
- Синку! Сьогодні я отримала від тебе грошовий переказ. Спасибі тобі. Я дуже голодна, синку!
- Грошовий переказ? – здивувався Сергій. – Скільки?
Мати повільно підняла руку, не зводячи очей з сина. На її відкритій сухій долоні лежали дві крихітні білі монетки. Він підійшов ближче і придивився. Дві монети по одній копійці кожна. Але що це? Раптом одна з монет піднялася над долонею і почала гнутись, ламатися так, ніби хтось невидимий і дужий взяв її двома пальцями, зім’яв, потім зігнув навпіл і знову опустив поруч з першою.
- Ти… кажеш, що голодна? – розгублено запитав Сергій. – Що ж ти купиш за ці… гроші?
Мама мовчала, тільки стояла з простертою до нього рукою і дивилась в очі.

… Жінка у знайомій старенькій хустці була на тому ж самому місці, що й вчора.
- Доброго ранку, тьотю!
- Добридень! У мене вже день. Що, знов дві ромашки?
- Та ні, вже не дві. І двадцять дві. Давайте всі, та й не лише ромашки! Які у Вас найдорожчі?
Квіткарка аж помолодшала.
- Бачу, наче свято у Вас велике сьогодні! Когось полюбили, мабуть. Як же Ви стільки квітів понесете? Рук не вистачить!
- Полюбив, кажете? А й то правда, мамцю!.. Знаєте що? Давайте все разом з корзиною. Давайте-давайте, не думайте! Ось Вам гроші.
- Та що ти, сину! Я таких грошей і не бачила. Бог з тобою! Це ж кілька моїх пенсій! Візьми назад. Я зараз підрахую, скільки все вартуватиме разом з корзиною.
- Беріть, мамо! – твердо, а водночас і м’яко, лагідно сказав Сергій. – Ви краще завтра нікуди не йдіть. Вдома посидьте, відпочиньте, посвяткуйте. І згадайте про мою маму. Добре?
… Цієї ночі знову прийшла до Сергія його матуся. Вона була у святковому білому вбранні, розшитому різнобарвними, яскравими квітами. Дивне світло лилося від неземно-прекрасних її очей, молодого від любові обличчя і всієї постаті.
- У мене велика радість, синочку! Сьогодні мені нарахували таку пенсію, про яку я ніколи не могла і мріяти! Всі документи вже готові, от тільки бракує печаті. Мені сказали, що печатка впала на землю і загубилася серед людей. Віднайди її, синку! Ти можеш це зробити. Сходи до церкви і пошукай її там. А коли знайдеш, постав власною рукою на високе місце, щоб усі, і земні і небесні, побачили її. Добре, сину?
- Добре, мамо!
- Ми дуже любимо тебе і сподіваємось на тебе!

… Вперше в житті Сергій ішов до храму. Чим ближче, тим сильніше стукало серце. Коли входив у церковні ворота, ніяковіючи несміливо, раптом вдарили дзвони – спершу один, зразу ж за ним другий, а от і третій. Особливо мелодійний, та так дзвінко, весело, неначе захлинаючись від радості, підбадьорюючи, підтримуючи Сергія. І ось уже все повітря над землею, і вся земля з усіма, хто живе на ній, і, здається, саме Небо, Сам Господь вітають, зустрічають його.
У церкві Сергій одразу зрозумів, що й справді потрапив на свято. Храм був як повна чаша.
Сергій стояв, стиснутий з усіх боків, злившись, поєднавшись тілом з цим незвичним, ще не зрозумілим для нього організмом – гуртом віруючих людей, - і зовсім не відчуваючи себе одним із них, озирався на всі боки і не знав, що робити далі. Хіба можна що-небудь знайти тут, де і яблуку ніде впасти. Ані кроку ступити, навіть повернутися важко!
Та ось увагу його привернули дві жінки, що стояли поруч. Вони тихо говорили між собою.
- Віронько, - промовила одна, звертаючись до іншої, молодшої, яка тримала в руці свічку. – Ти краще передай її людям і попроси, щоб поставили Божій Матері.
- Ні, сестро! – відказала та, котру звали Вірою. – Я дуже хочу дійти до ікони і поставити її сама, своєю рукою. Сьогодні я повинна зробити це так, щоб не штовхнути і не образити нікого.
Так от що означають мамині слова: «… Постав її, синку, на високому місці власною рукою, щоб бачили всі – і земля, і Небо, і люди, і ангели!»
Тепер Сергій знав, що треба робити. Купив найбільшу, найдорожчу свічку і пішов услід за Вірою – до Божої Матері. Люди якось навдивовиж легко вступилися, дали йому дорогу, ніби чекали того.
Коли стояв перед іконою, запалював свічу, ставив на почесне, найвище в цьому світі місце, руки тремтіли. Дивився, як при образі святому урочисто, рівно і спокійно сяє його, Сергіїв вогник, як плавиться, тане віск, збігаючи по свічці, мов сльоза, і йому здалося, ніби щось перевернулося в ньому, в його душі; раптом відчув, неначе власне його серце зайнялось від тієї свічі, враз спалахнувши гарячим живим вогнем, і теж почало плавитись, танути, як жива свічка, стікаючи сльозою. Він закрив очі, притис тремтячі руки до грудей і впав разом з тією сльозою, опустився на коліна, забувши про все на світі.
З закритими очима, крізь заплющені повіки знову побачив свою матір. Вона стояла перед ним і лагідно дивилась на нього. Потім простягнула руки і легенько, ніжно торкнулась його голови.
- Тепер мені зовсім добре, синку, і я можу тебе благословити, - мовила вона. – Опустившись ниць, ти піднявся душею до самого Неба і тому бачиш мене, - не очима, а серцем. Те надзвичайне, що ти відчуваєш зараз, то є благодать – подих вічного життя, - те, чим ми дихаємо і живемо тут на Небі. Не забувай цієї миті, сину! Ніколи не забувай сюди дороги – дороги до Неба. Хай благословіння, яке ти отримуєш зараз, приведе тебе сюди знову.
… Кожної неділі Сергій надягає свій кращий костюм, іде до церкви і ставить дві свічки – одну перед іконою Спасителя, другу перед образом Божої Матері. Тепер він не закриває очей, коли молиться їй. А з ікони завжди тихо всміхається до нього Свята Діва – всміхається лагідною посмішкою його матері.

У вісімнадцятому сторіччі жив на Кавказі маленький народець – плем’я, яким правив молодий князь, відомий на весь Кавказ своєю хоробрістю і справедливістю. Плем’я любило князя, називаючи його своїм царем, охоче слухалось і підкорялося, покладаючись на його розсудливість і справедливість. Молодий князь, людина хоробра, на щастя був вільний від зайвої войовничості, полюбляв всі спірні справи вирішувати мирно і ставився з повагою до людей підлеглих, а також сусідніх з ним племен і народів. Та жив поблизу тієї землі цар нерозумний і жорстокий – правитель одного з сусідніх народів, - який, з деякого часу, почав чинити напади на князеві землі, часто грабував і вбивав людей князя. Тому молодий князь змушений був зібрати військо, щоб обороняти свій народ і свої землі, а іноді навіть вирушав у походи на небажаного супротивника, попереджаючи його напади. У таких походах князь завжди ішов попереду свого війська, розділяючи з ним труднощі війни, як рівний з рівними, і показуючи чудеса мужності, а коли це було можливо, то й милосердя.
Та з часом милосердя все більше поступалося місцем суворості. Помітивши це, мати князя благала його відмовитися від далеких походів і обмежитися лише охороною і обороною рідної землі від розбійників, на що князь погоджувався і втішав матір обіцянками, але з кожним разом все трудніше ставало йому дотримуватися свого слова. Почуття помсти охопило серце князя, засліпило йому очі, оволоділо ним, і він продовжував переслідувати ворогів далеко за кордонами своїх володінь, караючи і стаючи дедалі жорстокішим. Все частіше і сам він ходив на ворожі землі, і почали палати від його руки чужі аули і гинути безневинні. А проміж сусідніх племен стала поширюватися чутка про нього як про завойовника.
В одному з таких походів військо князя несподівано потрапило у пастку, на засідку, і, зазнавши важких втрат, змушене було повернути додому. Зрозуміло було, що їх зрадили, бо для того, щоб влаштувати засідку, ворог повинен був знати точний час і місце появи війська князя. Молодий князь був дуже засмучений – і не лише поразкою, а ще більше самою зрадою, бо ніколи ще серед його народу не було зрадників. Наступного разу, коли вони знову пішли у похід, князь у горах вдруге потрапив у засідку і, ледве зумівши зібрати вцілілі рештки загону та всіх убитих і поранених (кавказці ніколи не лишають полеглих в бою воїнів на поталу ворогові), повернувся назад. Князь дуже розгнівався і наказав своїм слугам будь-що знайти зрадника. Але всі розшуки нічого не принесли: злочинець виявився невловимим. Утретє вирушив князь у похід – і знову повторилась та ж сама історія. Тоді звелів він сповістити увесь свій народ, що коли зрадника буде спіймано, на нього чекатиме найтяжча кара. Треба сказати, що молодий князь, тоді, коли він ще тільки приступив до свого правління, по доброті своїй скасував усі смертні вироки, і тепер найтяжчому злочинцеві, якщо б його було спіймано, загрожували б лише сорок ударів палицею. Але й це було страшною карою, бо не кожна людина могла витримати ті важкі удари і лишитися живою.
Кілька днів потому до князя ввійшов один з найближчих до нього підданих і, вклонившись йому, оповістив:
- Мій царю! Зрадника знайдено!
- Хто ж він? – грізно запитав князь.
- Царю мій, я не можу сказати тобі цього.
- Але чому? – здивувався той. – Говори!
- Царю мій, я не можу сказати тобі цього, тому що цей зрадник…цей злочинець – твоя мати!..
Князь зблід і довго не міг вимовити ні слова.
- Чи це доведено? – нарешті запитав він.
- Так, царю! На жаль, це правда!
- Іди! – вигукнув князь. – Ідіть звідси всі! І не пускайте до мене нікого!
Він замкнувся у своїх кімнатах, і три дні його ніхто не бачив. Цілих три дні він не торкався їжі, не пив і не спав, тяжко страждаючи.
Він дуже любив свою матір, любив її більше, ніж самого себе, більше, ніж життя. У нього не було нікого: ні дружини, ні дітей, і батько його давно помер, - у нього була тільки мати, яку він так любив і яку тепер змушений був власноручно віддати на смерть. Вона не витримала б і третини страшних ударів, які по закону належали зрадникові.
У сумлінні князя звучали два голоси. Один говорив йому: «Це твоя мати, яка народила тебе і яку ти любиш більш від усіх і сильніше за все. Якщо ти віддаси її на смерть, то ніколи не простиш собі цього і будеш страждати все своє життя. Але у тебе є влада, і ти ще міг би врятувати її. Ніхто не посміє сказати ні слова супроти твоєї волі».
Інший голос говорив йому: «Ти цар, і твій народ вірить тобі і вірить у твою справедливість. У тебе є обов’язок перед народом – обов’язок, який ти будь-що повинен виконати. Понад усе – справедливість, і злочинця має бути покарано. Подумай, що буде, якщо ти сам станеш зрадником свого народу!»
Через три дні князь вийшов до людей і наказав зібрати народ на великій площі. Коли народ зібрався, він з’явився на майдані і сів на видному місці, щоб всі могли його бачити. Потім знаком повелів привести до нього злочинця. Матір підвели до сина і кинули йому в ноги. Настала глибока тиша. Весь народ знав про любов князя до матері і, затамувавши подих, чекав його рішення.
А мати, з зусиллям підвівшись і випроставшись, стояла мовчки, просто і сміливо дивлячись синові в очі, і від того твердого і спокійного погляду її, коли зустрічався з ним князь – і земля, і небо, і гори, і багатоголовий натовп – все здригалося, переверталось і перемішувалося навкруги нього, під ним, над ним і в ньому самому.
Нарешті князь встав зі свого місця і звернувся до народу – голосно, щоб усі його чули:
- Ця жінка – моя мати! Це людина, яка народила мене і яку я люблю більше, ніж життя, яке вона мені подарувала. Але ця людина – тяжкий злочинець!..
Він замовк. Було видно, що йому важко говорити. Раптом князь в розпачі схопився за голову:
- О діти, діти мої! Хіба ж мені людині, царювати над вами?! Правда вища за все! Перед нею всі рівні. Хай вона і царює над усім і над усіма!
З цими словами князь розірвав на собі одежу, кинувся на землю і гукнув до ката:
- Бий мене, палачу! Бий мене так, як би ти карав найтяжчого злочинця! І якщо твої удари будуть слабкими, а рука легкою, ти відповіси за це своєю головою! Злочинець повинен бути покараний за усією суворістю закону!
Тоді палач приступив до князя і, скільки було в нього сили, сорок разів опустив важку палицю з гострими шипами на тіло князя, любимого всім народом. На очах у тисяч людей, на очах у своєї матері князь лежав на землі, обливаючись кров’ю. Але ще цілих три години після покарання до нього нікого не підпускали, як до найтяжчого злочинця, бо це було заборонено законом. Увесь той день і всю ніч народ не розходився, поділяючи страждання свого улюбленця і повелителя і благаючи Бога про його спасіння.
І життя не покинуло молодого князя. Він довго одужував, а потім ще багато років справедливо правив своїм народом, користуючись серед нього пошаною і славою. А чутка про його велику любов до матері і справедливість поширилася по всьому Кавказу. Дійшла вона і до сусіднього царя, котрий ворогував з ним, і настільки вразила того, що він припинив набіги на його землі.
Відтоді, ніколи більше за життя князя у його рідній землі не було війн, і ще багато років після його смерті панував мир у тому гірському краї, аж поки люди почали забувати цю правдиву історію, забувати про найістиніше – про честь, справедливість і справжню Любов.

Післямова.
Події, які описані вище, і справді мали місце в історії. Вчені – історики знають імена князя та його матері, знають рік і місце на Кавказі, коли і де відбувалася ця драматична історія. Та все ж, відповідність історичній правді необов’язкова для невеличкого художнього твору, яким є оповідання. Це не головне і для нас, бо не самим лише фактам довіряємо ми, християни.
Ми віримо в Любов. Наша віра – це віра в рятівну силу Любові, в силу чудодійну і непереможну. Якщо так хвилює, так озивається в людських серцях ця коротенька оповідь про любов земного сина до його матері, якій він був зобов’язаний найдорожчим у своєму житті і навіть завдячував самим життям, то наскільки ж величнішою і прекраснішою повстає перед нами жертовна Любов іншого Сина, іншого Царя – Царя Неба і Землі, - котрий віддав себе за гріхи, злочини і зраду всього людства – за тих, кому він ніколи і нічим не був зобов’язаний, окрім своїх страждань. Це та велика і свята любов, яка одна тільки може надихнути, і відродити, і воскресити з мертвих, це до її Небесного Джерела звертався молодий князь після страшної звістки про зраду матері, залишивши світ і людей для поста і молитви, щоб хоч однією краплиною її сили і мудрості поділилося з ним Христове Серце.
Нехай же будеш благословенною у віках Ти, безмежна, чиста і вічна Любове, нехай буде благословенне кожне серце, що не цурається Правди, бо немає на світі правди вищої і прекраснішої, ніж світла Правда Любові.

Я поспішав. На сьогодні зібралося стільки клопотів, стільки невідкладних обов`язкових справ, що треба було літати, а не ходити, аби встигнути хоча б щось. Як на зло, сильний вітер дув мені просто в обличчя, бив у груди, і я потопав, груз у тому зустрічному вітрі, ледве переставляючи ноги, як це буває у важкому сні. На розі однієї з вулиць він налетів на мене з такою шаленою радістю, так стис і закрутив у своїх обіймах, що мало не відірвав від землі. Здавалося, ніби вітруган зненацька вискочив із засідки, яку влаштував за поворотом, і давно очікував мене на цьому місці, знаючи, що я неминуче буду проходити тут, але за хвилину відпустив, оступившись від мене і наче споглядаючи, що буду робити тепер. Та коли я спробував йти далі, одразу невидима стіна постала переді мною, не даючи зробити ані кроку вперед.
Саме в цю мить я помітив невеликий білий клаптик паперу, схожий на складений удвоє аркуш з учнівського зошита. Вітер немов бавився ним, перекидаючи з одного боку тротуару до іншого. Потім, награвшись, поклав до самих моїх ніг, але коли я нахилився, щоб підняти його, папірець вислизнув з-під руки, відлетів далеко вбік, затим піднявся над землею і почав крутитися, кружляти в повітрі, то віддаляючись, то наближаючись до мене, то, мов живий птах, прагнув неба, висоти, свободи, а то, ніби прив’язаний, знову повертався, витинаючи якісь дивовижні рухи, схожі на ті, що їх робить розумний собака, коли кличе, вимагає, благає свого господаря іти слідом за ним – туди, де комусь потрібна допомога. Дивно, але папірець, гнаний вітром, і справді поводив себе як живий. Він ніби запрошував мене йти за ним кудись вбік від дороги. Тоді мені це здалося дурницею, нісенітницею. Звичайно, якби на той час я був вільний, мабуть, заради жартів пішов би внікуди слідом за папірцем, але у цей день мене чекали, як я вважав, більш важливі справи.
Незрима стіна, споруджена зустрічним вітром, нарешті зникла, розчинилась в просторі переді мною, і я рушив своїм шляхом. Немов розсердившись, вітер кулаком штовхнув мене в спину, змусивши пробігти кілька кроків, і тут я знову побачив папірець, схожий на білого голуба, який, лишившись далеко позаду, несподівано знову наздогнав мене і, наче стомившись кликати за собою, впав просто під ноги. Не чекаючи цього останнього відчайдушного віражу, я необережно наступив ногою на свого переслідувача і раптом мені причулося, ніби хтось тихенько зойкнув під моїм каблуком. Такий звук не можна було переплутати зі звуками, що їх породжує вітер, – цей легкий зойк міг зірватись лише з людських уст. Але навкруг мене нікого: вітер розігнав усіх перехожих. У тому коротенькому «Ой!..» було, як мені здалося, більше здивування, ніж болю чи переляку, та мене він вразив так, що я остовпів, не в силі зрушити з місця; за мить опам`ятавшись, ступив ногою трохи вбік, щоб звільнити аркушик від такої наруги, і стояв без надії, впевнений, що вітер зараз забере його в мене, але він лежав нерухомо на тому ж самому місці, немовби чекаючи мене, запрошуючи доторкнутися до нього рукою. І вітер раптово затих, прихилившись до землі, щоб не заважати НАМ. Я нахилився і швидко, але обережно підняв аркуш з землі.
І дійсно, це був аркуш з учнівського зошита, списаний з обох боків дуже гарним почерком. Я хотів роздивитись його, але він так тріпотів у моїй руці, що годі було й думати розібрати хоча б кілька слів. До того ж, у мене зовсім не лишилося часу на такі другорядні і, загалом, безглузді речі, як літаючі по вулицях папірці. Цілі томи головоломних паперів лежали у моєму портфелі, ще більше їх чекало мене на робочому столі. Ті важкі папери не здатні самі рухатись, – вони й з місця не зсунуться без втручання мого мозку і моїх рук. Я вже уявляв собі розгублене обличчя моєї помічниці Майї Семенівни, яка теж не зробить і кроку без мене, і товсті пальці шефа, що знервовано бігають по столу: сьогодні, і як завжди, мій трудовий день має початися з якоїсь неприємності. Я поклав аркуш у свій портфель поміж «важливих» паперів і побіг далі, долаючи опір зустрічного вітру.
День справді виявився божевільним, і під кінець його я так змучився, що коли нарешті дістався додому, вже не могло бути й мови про телевізор чи газети. Я роздягнувся, поклав свого ненависного важкого портфеля у шафу, вмився, нашвидкуруч повечеряв, а далі сил вистачило лише на те, щоб дійти до того оазу, блаженного раю, власне, до того місця в моїй кімнаті, де у закутку стоїть рятівне ліжко.
Якби я народився поетом, неодмінно склав би сонета або написав гімн на честь мого «спартанського» ліжка. Цією вузькою і твердою, але жаданою постіллю закінчувались всі денні турботи, скільки б їх не було; вона не тільки була територією недоторканною і неприступною для світу, але й сама слугувала мені вікном в інший світ – кращий і добріший...
...Вночі я відчув ніжний дотик до мого плеча чиєїсь маленької теплої руки (як мені здалось, жіночої), – ніби хтось м’яко, ледь чутно намагався пробудити мене. Я подумав, що це мені наснилося, бо що ж іще може ввижатися холостякові серед ночі, крім жіночої присутності, і повернувся на другий бік, аби заснути знову. Частина ночі, що минула, не позбавила мене пекельної втоми від вчорашнього ревізійного дня. Дуже хотілося спати. Як маленька дитина, сирота, яка ніколи не знала рідної матері, ладна потонути в обіймах першої ж зустрічної жінки, що приголубить її, так і мені хотілося пірнути з головою в приємне, оманливе забуття снів – солодких, зрадницьких обіймів Цариці Ночі, тільки б у тих снах і згадки не було про день вчорашній і про те, що вранці на мене знову чекатиме така ж сама безглузда біганина, недолугість начальства, дратівливість колег, сірі, бліді, безрадісні обличчя, і скрізь безумство, – безумство у всьому, що відбувається, говориться, планується... Я перевертався з боку на бік, але сон не приходив. Голова була важкою, як на похміллі, очі мої злипалися, а свідомість працювала так чітко і ясно, неначе з дивним моїм пробудженням в мені прокинулося щось таке, що було цілком незалежним від тіла і не лише не потребувало відпочинку, а й не давало мозку заснути, не дозволяло мені піти з цієї кімнати у безпам`ять сну. Невідомо звідки прийшло і вже не зникало, не відпускало мене, настійливо тривожило відчуття, ніби ось зараз же, негайно треба встати і зробити щось дуже важливе – таке, що може змінити все моє життя, та я не розумів, що саме. Голова прикіпала до подушки, а якась незрозуміла внутрішня сила штовхала мене з ліжка і вимагала дії. Ця роздвоєність почала мучити і ставала дедалі нестерпнішою. Врешті, зробивши велике зусилля, я скинув з себе теплу ковдру, підвівся на ноги і пішов у другий кінець кімнати вмикати світло.
Звичайно ж, у приміщенні нікого не було, крім мене, та й не могло бути. На годиннику – десять хвилин по другій. Я одягнувся, потім, не знаючи, що робити далі, сів у крісло.
Хвилина за хвилиною збігав дорогоцінний час мого нічного відпочинку – порятунку від денних марнот, а ні в кімнаті, ні в мені самому нічого не відбувалося і не змінювалося. Стрілки годинника вже показували майже пів на третю. Тоді я спробував поглянути на себе, на свої бентежні незрозумілі відчуття збоку, ніби сторонніми очима – і мені стало страшно. «Вірогідно, – подумав я, – ця неспокійна ніч і взагалі мій душевний стан є логічним наслідком постійного нервового перенапруження. Треба неодмінно звернутися до лікаря, поки ще не пізно». Я відчув, як тонке лезо жалю пройняло моє серце і холодним болем лишилося в ньому. А потім, одразу ж, хтось ніжний, маленький і безпорадний жалібно заплакав всередині мене. «Мабуть, то моя душа», – подумав я. Вперше в житті, сидячі у тому кріслі, один на весь світ, я відчув себе по-справжньому самотнім, зрозумів і побачив самотність як безвихідь, як безжальну порожнечу, обнесену неперелазними мурами – порожнечу, в якій, скільки не кричи, ніхто не почує, – тільки байдужа луна поверне до тебе вже мертвим і майже невпізнанним звук твого голосу.
Десь здалеку поволі наближався ранок, з ним, неминуче, і робочий день, а я відчував таку кволість і нервову втому, що тільки міцний здоровий сон у ті кілька годин, що лишилися до світанку, міг ще якось повернути мене до життя. Я вимкнув світло, підійшов до ліжка, почав роздягатись.
Раптом щось випало з кишені брюк і тихо впало на підлогу, м’яко торкнувшись ноги. Я пошукав у темряві, але нічого не знайшов. «Божевільна, безумна ніч», – подумав я і гірко розсміявся, згадавши, що такої самої думки був і про вчорашній день. Потому знову поплентався, як на кінець світу, у другий кінець кімнати вмикати світло.
Коли приміщення освітилося, крізь зіщулені повіки одразу побачив невеличкий білий прямокутник, що чітко вимальовувався на підлозі просто посередині кімнати. То був складений удвоє аркуш паперу – той самий, що вчора, змовившись з вітром, переслідував мене на вулиці. Не можу збагнути й досі, як він потрапив до кишені брюк. Адже добре пам`ятаю, що поклав його у свій портфель поміж паперів. Втім, можливо, не помітивши цього або забувши серед денної суєти і біганини, я сам переклав нічого не значущого, неважливого для мене вуличного папірця з портфеля до кишені штанів, щоб не плутався під руками і не заважав працювати з діловими паперами. Тепер, у глупу ніч1, я стояв напівроздягнений посеред кімнати і мало не з жахом дивився на «живого» аркушика з учнівського зошита, який лежав уже не на вулиці, не на землі, а на підлозі моєї квартири. Він-таки наздогнав мене і всі останні години турбував підсвідомість, вимагаючи, щоб я згадав про його існування і присутність.
Тепер я точно знав, що мені слід робити. Знов одягнувся, підняв папірця і сів до столу.
Перші ж прочитані слова, старанно виведені рідкісної краси почерком, примусили мене забути про ніч, про сон, про самого себе – забути про все на світі. Це був лист. Він починався з двох слів – зі звернення до якоїсь невідомої мені жінки чи дівчини, імені якої не було названо на протязі всього листа жодного разу. Далі я наводжу весь текст цього послання від першого слова до останнього, не змінюючи в ньому ні літери, ані йоти, нічого від себе не додаючи і не віднімаючи, бо це було б святотатством.
«Моя кохана!
Я прийшов серед ночі, щоб врятувати тебе від смерті. Знаю, що тобі зараз так важко, як ще не було ніколи в житті. Але знай і ти, що я люблю тебе і моя любов не дозволить тобі піти в небуття. Навіть якби вся пітьма цього світу повстала проти нас, знай, кохана, що моя любов до тебе – це світле дитя тієї великої Любові, яка породила життя на землі і сказала «ні» смерті. Вона створила і тебе, люба, збагатила життя тобою, продовжилася у тобі і назвала тебе єдиною, неповторною, бо немає, не було і ніколи не буде в світі такої, як ти, або схожої на тебе. Це вона, велика Любов, запалила сонце на небі, щоб воно освітлювало твій земний шлях та зігрівало тебе, і явила зорі, щоб вони милували твої очі і наповнювали серденько своєю красою.
А ще знай, рідна моя, що мене немає без тебе. Ніщо не змінилося б на землі, якби тебе не стало, тільки почорнів би світ і все, що в світі: згасло б сонце і перестав би світити місяць, попадали б з неба зорі, назавжди відмовилися б співати пташки, а квіти похилили б свої голівки додолу і заплакали б разом з моєю душею. Мене немає без тебе, любове моя, моє небесне благословіння!.. Я бачу тебе у кожному прояві краси і правди, у кожній ясній, чистій посмішці – у кожному найменшому порухові життя, що йде мені назустріч, є твоя ознака і знамення твоє.
Я прийшов уночі, щоб розвіяти темряву. Я приніс у своїх долонях те єдине, що зумів зберегти для нас, – трепетний, тремтячий від холодного вітру, та все ж не згаслий вогонь надії. Я вірю, вірю, вірю, що колись ми зустрінемося з тобою і ти зцілиш мої обпечені долоні своїми поцілунками. Тією святою любов’ю, яку подарував мені Господь, я благословляю тебе, кохана моя, і благословляю Життя, в якому є ти.»
На зворотному боці аркуша тим же гарним почерком, а значить тією ж самою рукою, були виведені такі слова:
«Я написала цього листа сама собі перед смертю. Я стомилася жити без тебе, мій любий. Ніхто й ніколи не говорив мені таких слів, які зараз, у найтяжчий для мене час, зазвучали в моєму серці. Але я вірю, що це твої слова, вірю, що не вигадала тебе, вірю, що ти є на світі! І знаєш, коханий мій, коли я почула твій голос, мені стало хороше і легко-легко. Мені знову захотілося жити! Я зрозуміла, що любов ніколи не вбиває, – вона рятує, вона дарує життя. Я буду жити! Любий мій, на всю вічність єдиний, чому я ще й досі чую твій голос тільки у своєму серці, чому не бачу очей твоїх, не відчуваю твоїх рук, не можу, не маю права всю себе кинути у вогонь твоєї, нашої любові?! Можливо, хтось із нас ще не готовий до цієї зустрічі... Я не знаю, коли зустріну тебе, – може, завтра, чи через рік, через десять років, але навіть якщо ми ніколи не зустрінемося з тобою, все одно я буду жити, я буду жити для тебе, хоча б з однієї вдячності, що твоя любов врятувала мене.
Тепер я померла для себе і лишаюсь жити для любові – для тебе, коханий мій. Я – це чисті думки і почуття, які допоможуть, підтримають тебе у важку годину, це віра і вірність, це тиха освітла радість, що поселиться віднині у твоєму серці, я – це любов, яка віднайде, впізнає тебе серед мільйонів інших і буде йти з тобою поруч все твоє життя.
Сьогодні надворі великий вітер. Коли я поставлю останню крапку на папері, я розчиню своє вікно, покладу листа на крило вітрові і попрошу, щоб він відніс його тобі. Де б ти не був, єдиний мій, я вблагаю вітра, щоб він розшукав тебе і передав щасливу звістку від мене. Вірю і знаю, що нічия чужа рука не торкнеться цього листа, крім твоєї руки.
Хай моя любов стане вічним благословінням для тебе!»
Підпису не було.
Прочитавши все до останнього слова, я сперся ліктями об стіл, закрив обличчя руками і довго сидів так, оточений нічною тишею, сидів і слухав цю тишу, ніби чекаючи, жадаючи почути в ній чийсь далекий, але близький і рідний для мене голос. Не почувши нічого, відірвав долоні від обличчя і чомусь почав розглядати їх. Ні, вони не були обпечені. Рівна, м’яка шкіра інтелігента, тільки поперек правої долоні ледь помітна біла мозоляста смужка: мабуть, від щоденного носіння важкого портфеля. З острахом перевів погляд на аркуш, що лежав на столі переді мною. Невже я мимохідь, сам не знаючи того, привласнив щось дуже важливе і дорогоцінне, що мені не належить, а той, кому призначене воно, кому присвячена ця велика неземна Любов, так ніколи й не дізнається про неї?!
Кімнатна мертва тиша не підказала мені нічого, і я почав прислуховуватись до самого себе, до своєї душі. Хтось маленький всередині мене вже не плакав, а тихо, мирно дрімав, заколисаний чиєюсь ніжністю. «Хай моя любов стане справжнім благословінням для тебе, єдиний мій!» – виразно почув я останні прочитані мною слова і одразу ж звідти, з глибини мого серця, народившись там, почала підійматись жива, гаряча хвиля радості, наповнюючи собою всього мене і все навкруг мене. Сльози навернулись на мої очі, і раптово мені захотілось водночас і плакати, і сміятись.
Тиша у кімнаті переставала бути мертвою, – вона поволі наповнювалася звуками ніжного вальсу, знайомого мені ще з юності. Цей вальс я танцював на випускному вечері в школі. О, скільки тоді було мрій, сподівань. Скільки невимовної жаги любові, віри в життя! І ось тепер все це розтрачене багатство наче почало воскресати в мені, ніби хтось щедрою, люблячою рукою повертав мені мою молодість, або ж віддавав свою. Давно забуті почуття переповнювали мене, піднімали, кликали за собою з цієї кімнати, що враз стала затісною для них і для мене, кудись в інший світ, в інший чудесний вимір, де все будується Любов’ю і лише однією Любов’ю вимірюється.
Я встав з-за столу, вийняв з шафи пальто, одягнувся і, лишивши листа на столі, вийшов з дому.
Ще була ніч. Вчорашній вітер нагнав багато дощових хмар, і звечора почався дощ, а зараз, уночі, він перетворився на справжню зливу. Розсудлива людина, якби вона могла бути на моєму місці і якщо б їй заманулося ходити по місту вночі, та ще під таку погоду, принаймні, закуталася б у плащ і сховала б голову та плечі під парасольку, а я йшов без капелюха, в обважнілому, змоклому до останньої нитки пальті, що почало вже прилипати і обвисати на мені, йшов, підставляючи дощу, як другові, своє обличчя, протягував до нього руки долонями догори і збирав у пригоршні, мов небесну манну, краплини живої води. Цей дощ і справді був другом для мене. Він омивав мене, змивав з душі моєї все те, що не було мною, той тяжкий тягар бруду, який заважав бути самим собою, заважав дихати, розуміти й любити життя.
Згадався, ніби виплив з напівзабутого минулого і ясно став перед очима високий, тоненький, трохи схожий на дівчину п’ятнадцятирічний юнак, що під такою ж самою зливою, як зараз, стояв біля стовпа, на якому висів репродуктор, і слухав «Маленьку нічну серенаду» Моцарта. Перехожі – ті, котрі бігли, щоб сховатися від дощу, – дивилися на нього, як на божевільного, а він, довірившись воді, повіривши їй, як небесному благословінню, стояв під стовпом, обнімаючи його однією рукою, слухав музику, прислухався до свого серця і плакав від щастя.
Тим чудернацьким хлопчиною, якого мало хто розумів, був я. То був справжній я. Тепер, через півжиття, я відчував, що знову повертаюсь до самого себе, зрадженого і забутого. Я йшов один нескінченними мокрими вулицями нічного міста, а нові, незвідані, не зовсім притаманні мужчині почуття оволодівали мною, і я вже не знав, чи то потоки води стікають по моїх щоках, чи це сльози всіх самотніх жінок, які живуть у цій країні, у цьому місті, на кожній вулиці, у кожному селі, майже у кожному будинку. Я йшов і теж плакав, але мені було хороше. Я відчував себе щасливим, як тоді, багато років тому. Та хіба ж можна бути нещасним, коли в світі є любов!
Від темних будівель, схожих на велетенські декорації, віяло таємничістю і казкою, як у дитинстві. На всьому шляху мені не траплялося жодного освітленого вікна. У цю передранкову годину найміцнішим і найсолодшим трунком напувала місто чорноока чаклунка Ніч. Тільки наді мною одним вона не мала влади сьогодні. У цю ніч я народився вдруге. Здавалось, що в мені забилось нове серце, здатне обійняти, зігріти собою все це стомлене велике місто, вмістити весь світ. Хотілося закричати, – закричати так, щоб і земля, і небо почули мій голос: «Я люблю, люблю тебе, Життя! О, люди, яке щастя, що є на світі Любов!» Та замість цих слів, замість звучання свого голосу я почув інший голос, який виник, немов би виринув звідкись із підсвідомості. Не розумом, а скоріше серцем відчув і зрозумів: то голос пам’яті, вічної пам’яті не теперішнього, а якогось іншого життя. Він мав ознаки одночасно жіночого і чоловічого голосу і, не стихаючи, рівно тримався на одній ноті. Нараз до нього приєднався ще один, більш високий, тремтячий від частої тонкої вібрації, мов ніжна пелюстка квітки на сильному холодному вітрі; він то переплітався з першим голосом, то, наче невловимий казковий птах, злітав угору, – так високо, що ставав майже нечутним, – то знов опускався, повертався до свого друга, зливаючись з ним, підсилюючи його, ніби прагнучи розхитати, зрушити з місця своїми вібраціями, кликав, вабив за собою у височінь.
Раптом все замовкло. Стихли, обірвалися обидва голоси в мені – і зразу ж після того припинився шум дощу навкруг мене. Я озирнувся. Стояв на розі широкої вулиці, яка круто повертала ліворуч. Ось тут, саме на цьому місці, вчора я вперше побачив заповітний аркуш з учнівського зошита.
Я поглянув угору. Дощ і справді майже вщух. І… О, диво! У найближчому до мене будинку на сьомому чи восьмому поверсі в одному з вікон сяяв, ніби кликав до себе теплий зелений вогник. Казковість нічного міста на цьому місці перетворювалась на реальність, ще більш загадкову і прекрасну, ніж сама казка. Зелений вогник мав якусь дивовижну, надзвичайну силу. Він немов притягував до себе, – я не міг відірвати від нього погляду. Мабуть, там, за вікном, теж комусь не спиться, як і мені. Якби я мав крила вітру, полинув би, полетів би туди, до того високого світлого віконця, і постукав би в нього. Хай би та людина знала, що вона не самітня, не одинока, що до неї прилетів її зустрічний вітер і достука́ється до серця, стомленого чеканням. А що коли я помиляюсь, і за тим вікном ніхто не чекає зустрічних вітрів? Все одно, хто б ти не був, хто б не була ти, дорога моя людино, я посилаю тобі мій привіт. Нехай світлом і щастям наповняться твої дні, а вночі не тривожить безсоння, хай прийде прозріння до тебе, як прийшло воно до мене у цю темну дощову ніч!
Я не знав, що буду діяти далі – за мить, за годину, завтра, - але одне я знав твердо: ніколи в житті більше не поспішатиму, щоб не наступити ногою на Любов. Та й куди мені спішити? Я прийшов.
Вже розвиднілося, коли я повернувся додому. Ніякого листа на столі не було, а у шафі не мене чекав старий портфель зі штучної крокодилячої шкіри.
Все ж папірець знайшовся. Зім’ятий, брудний аркуш, списаний звичайним учнівським почерком, лежав як і вчора, у моєму портфелі поміж папок з діловими паперами. На ньому були шкільні вправи з української граматики, виконані недбало і з багатьма помилками. Під тими вправами червоніла від сорому одиниця – неймовірно велика, майже на чверть сторінки, – така ж величезна, справедлива і безжалісна, як самотність.
___________
1 – рос. – глухая ночь

… «Ваша Високість!
Звертається до Вас житель України, простий вуличний музикант, котрий заробляє на життя грою на скрипці.
Всередині літа нинішнього року я почув про візит принцеси Великої Британії Діани до Москви з доброчинною місією. У радіопрограмі, з якої я дізнався цю новину, була невелика розповідь про Ваше життя, про Ваше добре серце, про те, як багато Ви робите для людей, котрі потребують допомоги. І ось я, сліпий вуличний музикант, наважився звернутись до англійської принцеси, хоча здогадуюсь, що весь Ваш час присвячений більш важливим справам і листів, очевидно, до Вас надходить стільки, що Ви не в змозі відповісти на кожен із них. Та є Бог, в якого я вірю, і, якщо йому угодно, щоб принцеса, про яку знає весь світ, але душі якої не знає ніхто, крім Бога, почула голос мало кому відомого сліпого скрипаля, - це неодмінно станеться.
Я інвалід першої групи; у мене зберігся дуже малий залишок зору, завдяки якому я відрізняю світло від темряви. Лікування, яке надають в умовах України, зовсім не ефективне. Я відчуваю, як з дня в день згасає те, що можна назвати залишком зору, або відчуттям світла. Мені необхідно кожного року – хоча б раз на рік – проходити курс лікування за кордоном, - а це неможливо для мене. Я не маю можливості зробити це навіть один раз за все життя, а щороку – годі й мріяти. Я люблю скрипку, і вона відповідає мені взаємністю. Думаю, що скрипка допомогла б мені заробити кошти на лікування. Але одержати дозвіл на проживання в одній із розвинутих країн, де я міг би лікуватись, - для мене це майже нереально. Ніякій державі, навіть християнській, не потрібен сліпий вуличний музикант.
Коли я почув, що є на світі Ви – людина, через котру Господь може допомогти мені – у мене з’явилась надія. В моїй свідомості зазвучала чудова мелодія, яку я одразу ж зіграв на скрипці і запам’ятав. Відтоді часто граю її на вулицях. Я назвав цю прекрасну мелодію «Серце Діани», і мрію про те, що коли-небудь Господь дасть мені можливість хоча б на кілька хвилин зустрітися з Вами, Ваша Високість, і тоді я зможу зіграти цю дивну мелодію у Вашій присутності і подарувати її Вам у знак вдячності за все, що Ви зробили для Господа і для мене.

Жовтень 1995 року.»

Валерій, як зумів, підписався, майже навздогад, кілька разів черкнувши ручкою нижче того місця, де мала стояти остання крапка, іще трохи потримав ручку в правій руці, а в лівій – велике збільшуване скло, розмірковуючи, чи не треба додати ще чогось до написаного, потім якимсь сердитим рухом не поклав – кинув ручку перед себе, від чого та покотилась по столу і таки впала на підлогу. Однак він і не подумав розшукувати її, бо в нього, сліпого, це забрало б багато часу і зусиль. Як добре було б перевірити те, що вийшло в нього на папері, і чи немає там помилок, та нема поряд нікого, хто міг би допомогти йому в цьому. Він склав списаного аркуша вчетверо, затим, зітхнувши, знову розгорнув його і наблизив майже до самих очей, силкуючись хоча б щось розгледіти за допомогою збільшуваного скла, але крізь стіну густого туману, що застилав його зір, він побачив лише… невиразні криві смуги, що то наповзали одна на одну, то далеко розходились, проорюючи, немов п’яні борозни, з кінця в кінець біле поле паперу. Не можна було розібрати жодного слова. Сліпий прикусив губу, поклав свого листа на стіл, схилив голову на руки і довго сидів так, - один, в напівпорожній сирій кімнаті; його душа нагадувала зараз цю кімнату: він не відчував у собі нічого, окрім такої ж порожнечі, спустошеності і холоду, як те, що мучило його в цьому низькому, похмурому приміщенні, схожому на склеп, протягом останніх кількох років, що він їх прожив тут.
Вже давно була ніч і, хоча спати не хотілося, - а чи не моглося? - важка неприємна втома раптом ніби впала на нього, примусила його встати з-за столу, роздягнутися, лягти в ліжко.
Холоднеча і сирість, та думи, думи знайшли його й тут, під ковдрою. Сліпий лежав у темряві з розплющеними очима, а думки – такі ж нескінченно холодні і безрадісні, як ця бридка темрява, що поглинала його, і ось цю кімнату, і, здається, весь світ, - не полишали його душі і свідомості.
Важке життя прожив він. І ось нині, коли йому вже майже п’ятдесят, він залишився самотнім, наодинці зі своєю сліпотою, з тепер вже не такою далекою старістю, без сім’ї, без власної домівки, без мети, без надії на світло і тепло. Колись у нього була донька, але вже вісімнадцять літ, як її немає на світі. В десятирічному віці нещасний випадок забрав її з життя. Донечка пішла від Валерія, а разом з нею, здається, і саме життя пішло від нього. З тих пір минуло вісімнадцять років. Зараз їй було б уже двадцять вісім, а в нього, мабуть, росли б онуки. Ні, треба прогнати від себе цю підступну, зрадливу думку назавжди! Від неї стає на мить ніби тепліше, та швидко розтане вона, як марево в пустелі, і коли згадаєш, де ти, що з тобою, що є насправді, стає ще болючіше, важче, і серце кам’яніє ще більше.
Валерій заплющив очі і закутався у ковдру майже з головою, намагаючись зігріти себе власним диханням і заснути, але, хоча холод вже не так дошкуляв йому, рятівний сон не приходив, як і раніше. Думки… думки текли самі собою, немовби незалежно від нього, від його бажання, як той згубний потік, що падає з гір, несучи каміння, і не було ніякої міці зупинити того потоку, не було чим загатити тієї стрімкої, непокірної каламуті. «Ось так і я, - подумки всміхнувся Валерій до себе, - Хто може зупинити мене зараз, хто чи що може втримати, прив’язати мене до цієї землі? Так, я народився в цій країні, на цій землі виріс, навчився її мови, навчився розуміти музику і грати на скрипці, одружився і став батьком, але кому в цьому краю я потрібний? Нема ніде мені місця. Де б я не з’явився з моєю скрипкою, всі женуть мене, - женуть навіть жебраки. Варто тільки стати де-небудь – у підземному переході, у метро або й на вулиці, - і заграти на скрипці, як обов’язково підійде якийсь жебрак – часто жінка, чи подоба жінки – і почне проганяти. Вони вважають, що я вириваю з їхнього рота шматок хліба, але чомусь дихають на мою скрипку перегаром горілки. Вони ставляться до неї із ненавистю, як до свого ворога. Не раз погрожували розламати, розбити її об землю, якщо я не припиню грати і не піду геть – шукати собі іншого місця. О, чи є в цій країні таке місце, де не було б жебраків, - бодай одне-однісіньке таке місце серед людей, де мене не проганяли б, де я і моя скрипка не були б зайвими?! Я не хочу, не хочу ні в кого виривати шматок хліба, не хочу заважати нікому. Якби жива була вона, моя донечка, - саме́ її існування змінило б усе моє життя: я був би з нею, я був би там, де була б вона, моя радість, моя Любонька, я б стерпів все заради неї, змирився б навіть зі сліпотою…».
Її нема. Годі думати про те, мучити себе тим, чого нема і не може бути!... Є лишень маленький вогник надії, який Валерій сам собі роздмухав, - надії на добре серце прославленої на весь світ, майже казкової принцеси Діани. Їй, цій чарівній жінці, матері двох дітей, її великому чуйному серцю, яке, кажуть, теж пізнало страждання, сповідалося його серце у тому листі -сповіді, що його він має намір обов’язково відіслати найближчими днями. Хороше́ було б, якби хтось із зрячих переписав листа, зробив його більш розбірливим, а ще краще – переклав англійською. Валерій перебрав у пам’яті всіх знайомих, але нікому з них він не міг довірити цієї сповіді – довірити своє серце. «Нічого, - втішав він себе, - у принцеси, певно, є цілий штат секретарів; усі вони неодмінно зрячі, серед них мусять бути і перекладачі, і хтось із них обов’язково знає українську мову».
Валерій непомітно для себе почав мріяти, і від того йому ставало тепліше, красивіше, спокійніше.
Вже він уявляв собі, як принцесині секретарі ламають собі голови над чужомовним, а ще й нерозбірливим текстом його листа, якого їм годину тому приніс поштар. Ні, то був не поштар, - чомусь йому уявилась стомлена молоденька поштарка у гарних туфлях на високих каблуках, які носили багато років тому, - ще у дні його юності. Мабуть, через ті височенні каблуки вона й стомилася бігати. Але поштарка швидко пішла з його уяви, і він бачив перед собою тільки секретарів: вони сиділи за круглим столом, його лист лежав посередині столу, а секретарі радилися один з одним і сперечалися, як перекласти те чи інше слово з української мови на англійську.
Далі він спробував уявити собі, як принцеса Діана читатиме його листа. Досить одного зусилля уяви – думка перетворюється на видіння, і ось він уже бачить принцесу, схилену над великим аркушом гербового паперу за білим столиком біля вікна. Це був не той аркуш в клітинку з учнівського зошита, на якому писав Валерій, але це був його лист – старанний переклад його листа рідною мовою принцеси. Вона читає довго, зупиняючись після кожного речення і замислюючись, а дійшовши до останніх слів, повертається і починає знову. Ось на аркуш падає її сльозинка – маленький сяючий кришталик: добре серце Діани дуже хоче допомогти сліпому вуличному скрипалеві з далекої чужої країни. Вона хустинкою витирає очі, потім її рука тягнеться до срібного дзвіночка, що лежить поруч на столику. Мелодійний, але вимогливий голос дзвіночка розливається по її кабінету, з кожною миттю він стає все вимогливішим і голоснішим, - вже чути його по всіх приміщеннях, що межують з покоями принцеси, але він все кличе і кличе, зриваючи з місця людей, переповнюючи тривогою весь палац, і ось уже немає такого куточка в палаці, де можна було б сховатися від цього невмовкаючого зову; зі стуком розчиняються всі двері й вікна – і дзвін виривається на вулицю, ще мить – і ожили, ніби відгукуючись на той заклик, важкі дзвони великого собору, що стоїть навпроти палацу, йому відповів далекий дзвін якоїсь іншої церкви, заголосила третя, підхопила з протилежного боку ще одна теж далека, і ось уже тривожним гудінням і передзвонами наповнилися всі вулиці великого міста. «Що сталося?- перепитували люди один в одного, - що горить?». «Бог знає», - відповідали одні. «Комусь погано, - здогадувались інші, - комусь потрібна допомога». А дзвін будив і будив людей: здавалося, саме небо перетворилося на один величезний соборний дзвін, що ось-ось розколеться і впаде на землю, якщо ніхто не зупинить цієї вселенської тривоги – не вгамує маленького срібного дзвіночка у покоях і люблячому серці принцеси Діани.
Валерій струснув головою і… опинився у своїй кімнаті, на ліжку, знову закутаний у стару ковдру і темряву. Але реальність, до якої він повернувся, вже не так гнітила його. Сон ходив десь поблизу нього, вже торкався його ангельськими своїми крильми, обіцяв бути приємним і тільки чекав дозволу на те, щоб міцно обійняти його, взяти на свої всесильні, прекрасні крила і надовго віднести сліпого музиканта у казковий світ його мрій і видінь, куди він лише на хвильку зазирнув щойно.
Раптом Валерій відчув, що в кімнаті хтось є, крім нього. Цього не могло бути: почуття реальності, логіка розсудку, вся його свідомість чинили опір цьому відчуттю, - але те, що називається шостим чуттям, котре так розвинене у сліпих і ще ніколи в житті не обманювало його, було переконливішим, ніж голос розуму. Всім своїм єством Валерій ясно відчув чиюсь присутність поруч із собою.
Страху не було. Якась урочиста небесна чистота і дивний спокій наповнювали душу і тіло, роблячи його всього надзвичайно легким, майже невагомим. Незрима сила допомогла йому підвестися, і він сидів на ліжку, - роздягнений, спустивши босі ноги на холодну підлогу, - але чомусь зовсім не відчував холоду. Він, сліпий, бачив світло, вірніше, сяйво, що лилося з того кута кімнати, де на стіні висіло велике фото його доньки. Сяйво ставало дедалі яскравішим, набувало приємного, тонкого голубого кольору – і раптом у самому центрі цього дивовижного сяйва він почав розрізняти обриси дівчинки. Світло було живим, воно щось говорило йому, і дівчинка також була живою – вона рухалася, вона повільно йшла до Валерія, не торкаючись ногами підлоги. Його серце одразу впізнало її, а губи самі прошепотіли її ім’я.
Дівчинка зупинилась у двох кроках від Валерія, і в світлі неземного сяйва він тепер ясно бачив її всю. Вона була такою ж, і в той же час, зовсім іншою, аніж він завжди знав і пам’ятав її усе своє самотнє життя.
«Татку! Я так довго чекала на тебе!... Чому ти не приходиш до мене?» - спитала вона очима.
- Донечко! Тяжко мені!... Я сліпий. Я не можу сам знайти дороги до твоєї могилки. Ніхто не хоче допомогти мені. Всі заклопотані своїми справами і не знаходять годинки, щоб привести мене до тебе…
«Щоб зустрітися зі мною, зовсім не треба йти до цвинтаря. Згадай, яке славне ім’я ви з мамою подарували мені, коли я прийшла у цей світ! Ви назвали мене Любою, Любонькою, Любов’ю. Ви дали мені найкраще з імен, яке тільки існує на цій землі. Не треба шукати мене на кладовищі – мене немає там. Я – Любов, а Любов ніколи не вмирає! Я нікуди не пішла від тебе, татусю. Я завжди з тобою. Я живу у твоїм серці, живу у струнах твоєї скрипки, у кожному твоєму доброму слові, у кожній красивій, чистій думці. Шукай мене, татку! Для того, щоб знайти мене, тобі зовсім не треба нікуди йти чи їхати. Хай твоє серце завжди буде відкритим для любові – відкритим для мене, - і тоді ти ніколи не будеш самотнім, ми завжди будемо разом – ти і Любов. Тільки тоді ти почнеш по-справжньому розуміти життя і будеш щасливим!».
- Як ти змінилася, моя донечко! Якою ти стала дорослою, мудрою! Ти тепер розумніша за мене.
«Я прийшла до тебе в образі дівчинки, в образі твоєї дитини, бо лише так ти зараз можеш сприйняти мене. Але знай: я зараз не людина, я – Любов, і в мені є вся Мудрість Любові. Це та Мудрість, що приходить до людей тільки з великою Любов’ю».
- Можна, я обійму тебе, доню?
«Я дуже люблю тебе, татку! Але якщо ти торкнешся мене, то вже не зможеш більше залишитися тут, на землі, а ти потрібен людям, і тобі ще треба багато чого зрозуміти».
- Хіба ж я потрібен людям? – перепитав Валерій.
«Так! Ти і твоя музика – музика твоєї Любові».
Очі, глибокі, як забуте ним небо, прекрасне, одухотворенне обличчя, вся ангельська постать її – усе світилося, випромінюючи тепло і любов. Після кожного слова, котре він читав в очах дівчинки, світіння те ставало все виразнішим, і раптом, з останнім її словом, вся вона ніби спалахнула вогнем зсередини себе, перетворюючись на суцільне сяйво і зливаючись з тим світлом, що оточувало її.
Валерій спробував встати і не зміг. Тоді він простер руки вперед, але, відчувши біль в очах, закрив руками обличчя.
Коли розплющив очі, в кімнаті було темно, а він, вкритий ковдрою, лежав у своєму ліжку.
Отже, то був тільки сон, тільки фантазія його змученої самотністю психіки? – майнула підступна думка. Та ні, ні – це не могло бути лише сном!
Валерій одним сильним рухом скинув з себе ковдру, скочив на ноги і зробив навмання кілька кроків вперед, у темряву – туди, де ще хвилину тому він бачив світло, бачив саму Любов, втілену в образі його коханої доньки, яка давно загинула, а тепер, через багато років, прийшла сюди, щоб врятувати його, визволити з цієї темної холодної домовини.
Щось несподівано хруснуло під ногами Валерія, і це допомогло йому зупинитись. Він присів навколішки і почав мацати підлогу руками, потім підвівся, тримаючи щось у руках, і довго напружено думав, намагаючись збагнути, що це таке. Врешті згадав і зрозумів: то була розламана навпіл ручка, що так невдало скотилася зі столу, - та сама ручка, якою він писав листа британській принцесі Діані, благаючи її про допомогу і милість до нього.
Сама тільки згадка про це вразила його так, ніби хтось із темряви хлисьнув на нього кип’ятком. Йому стало соромно – так нестерпно, невимовно, пекуче соромно, як ще не було ніколи. Валерій похитнувся, мов від неочікуваного удару, ледь не втративши рівновагу, тоді повільно знову опустився на підлогу, потім впав на обличчя, закрив голову руками і заплакав. Він ридав тим страшним риданням, на яке справжній мужчина здатен лиш раз у житті. Що було від людського голосу в тому витті, у тому хрипкому скреготі? Хіба, може, то був і не плач, не ридання, а всі болі, всі жалі, тривоги і страждання, що мучили його так довго, - все разом, знайшовши, нарешті, вихід, вибухнуло, потрясаючи собою повітря і звільняючи, визволяючи його душу від пекельного мороку. Разом, водночас із тим визволенням, в нього з’являлось, народжувалося щось нове, велике й світле, досі ніколи ним не знане, ніби у муках народжувалася в нім нова душа, і він омивав її слізьми своїми, як омивають новонароджену дитину після її явлення у світ.
Схлипнувши ще кілька разів, - дійсно, як дитина, - він замовк. Минулося все. Валерій і справді тепер почував себе маленькою дитиною, що стоїть на порозі великого, дарованого Богом життя, - життя, по якому вона ще не встигла зробити ні кроку і у якому на неї обов’язково чекатиме щастя, бо інакше для чого ж було їй приходити на цю землю!
Легкий і сильний, Валерій звівся на ноги, знайшов стіл, намацав на столі списаного учнівського аркуша, спокійно взяв його обома руками і розірвав на кілька шматків. Після цього ретельно, з насолодою вмився, одягся, взяв в одну руку скрипку, в другу – сліпецького ціпка і, не згадавши про сніданок, вийшов на вулицю.

… У підземному залі Київського метро, на станції Арсенальна, біля стіни, поблизу ескалатора, стояв сліпий скрипаль і грав на скрипці. Повз нього взад і вперед проходили і пробігали люди, дехто з них зупинявся, на хвилину прислухаючись, потім клав гроші у відчинений футляр скрипки біля його ніг, на мить схиляючись над футляром, і тоді збоку здавалося, ніби вони вклоняються музикантові та його скрипці, і йшли чи бігли далі.
Сьогодні Валерій грав так, як ще не грав ніколи. Він не відчував ні того, що діялося навкруги, ні скрипки, яку він притискав до свого тіла і серця, не відчував і не усвідомлював навіть самого себе, - скрипаль і скрипка поєдналися, злилися, перетворилися на одну дивну живу істоту, якій наймення було Музика. То була Музика Любові, ніде і ніким не створена і не занотована, - Музика, яка народжувалася тут, зараз, на цьому місці, була живою оповіддю про Світло і Темряву, про розпачі і надії, горе і радість, то було й свято перемоги, справжній гімн краси Світла й Любові.
- Ей, ти! – врізався раптом у його серце неприємний, холодний і твердий, наче криця, голос. – Так – так, ти! Я до тебе кажу. Ану, забирайся звідси геть!
Від того іржаво - залізного голосу Валерій прийшов до себе, наче опам’ятався, відчув давно знайоме почуття холоду і беззахисності. «Жебрак!» - майнуло у свідомості.
- Хто Ви? – безнадійно запитав він, зупинивши смичок, але не опускаючи скрипки.
- Я черговий міліціонер. Ти заважаєш людям. У мене інструкція: таких, як ти, гнати звідси. Давай забирай своє причандалля і йди геть. Та скоріше, щоб не було чого гіршого!
Валерій зрозумів: говорити не було з ким. Тоді він опустився навколішки і почав обережно вкладати скрипку у футляр, - акуратно, ніжно, і тому довго, замотуючи, вкриваючи її великим клаптем старої теплої материної хустки, - ніби вкладав у ліжечко свою дитину і вкривав її ковдрою.
- Як Вам не соромно! Хіба не бачите, хто перед Вами!? – раптом почув він угорі, над своєю головою мелодійний схвильований жіночий голос. – Облиште його! Ви…. Ви не маєте права!
- А Ви хто така? - поцікавився міліціонер. – Ач, яка грізна!
- Хто я? Я… я... його дружина!
- Дружина? – щиро здивувався той. – Така молоденька… І така гарна?... Ні, - це щось не те! Ви б йому більше підійшли у дочки.
- Невже вік має значення? Я дуже люблю його. Він мій, розумієте? Я ніколи не залишу його! Я привела його сюди і з ним піду звідси. А Ви… Ви… як Ви смієте! Я нікому не дозволю знущатися над ним!
Серце стиснулося так, що Валерій на мить застиг, боячись зробити найменший рух, а потім воно забилося все сильніше і сильніше, аж застукало у скронях. Валерій швидко закрив футляр, звівся на ноги і стояв, тримаючи в руках скрипку.
- Он воно що! – голос міліціонера пом’якшав і потеплішав. – Хм… Ну що ж, тоді грай. Тільки щось веселе! «Мурку» вмієш? І скажи спасибі їй – твоїй Любові. Щасливий ти!... О, якби мене так любили, якби в мене була така любов, я, може, не був би тоді таким… сердитим! – він засміявся. – А Ви молодець! – звернувся він до дівчини. – Ну що ж, нехай вам щастить!... – сказав уже зовсім теплим, чомусь трохи сумним голосом, і по кам’яних плитах підземного залу застукали, задзвеніли підкови його черевиків.
Валерій слухав, як дзвенять його кроки, віддаляючись, і йому водночас було дуже шкода цієї людини і радісно – ніяково перед тою, що продовжувала стояти поруч.
- Як чудово Ви граєте! – мовила вона.
Її чистий, красивий голос він почув так близько від себе, що йому здалося, ніби вона хоче обняти його; від того хвилюючого відчуття у нього зненацька заломило в голові, і він відступив, зробивши непомітний крок назад, - до стіни, біля якої стояв. Жінка продовжувала щось говорити, а він мовчки стояв і слухав, майже не розуміючи змісту її слів і тільки насолоджуючись, напуваючись звучанням її голосу, що лився, як єлей на його душу, - він вбирав у себе, у своє серце той щирий, милий, рідний голос, як ковтають чисте повітря після довгої задухи.
- Я ніколи не думала, що скрипка може говорити, - казала дівчина. – Мені здавалося, ще трохи – і я почую слова, які вона вимовляє. Скажіть, будь ласка, як називається та прекрасна мелодія, яку ви грали останньою?
- Останньою? – Валерій посміхнувся. – «Серце Діани».
- «Серце Діани»? Як дивно! Адже мене також звуть Діаною!... Ні, це просто чудо! Ви зробили для мене такий подарунок, якого я не забуду ніколи. Якби Ви знали, що Ви зробили для мене! Ви врятували мені життя. Так-так, ще кілька хвилин тому мені не хотілося жити. І ось тепер, коли я зустрілася з Вами, почула Вашу музику, я знаю, для чого мені варто жити, - тепер я знаю, що є на світі радість, любов і щастя. Про це мені розповіла Ваша скрипка. У цій скрипці живе Ваше велике серце, а моє серце, - серце маленької Діани, - лише почуло і відгукнулося на биття Вашого.
Вона замовкла, а потім доторкнулася до його руки.
- Візьміть ось це, - сказала вона. – прийміть це від мого серця – серця Діани, - на знак вдячності за те, що ви зробили для мене!...
Валерій переклав футляр зі скрипкою у ліву руку, а праву навмання простягнув уперед. Щось трепетне торкнулося його пальців, і він відчув у своїй руці велику квітку з довгою стебелиною. Наблизив квітку до самого обличчя і мало не зомлів від дивного, живого, солодкого її аромату. Так і стояв хвилину, другу, заплющивши очі, легенько обіймаючи своєю тремтячою, чутливою долонею чарівну квітку, мов маленьку істоту, і ловлячи губами, носом, навіть шкірою свого обличчя тонке її дихання.
Раптом до його вух долинув стукіт жіночих каблучків, що поволі стихав. Спершу він не зрозумів, що то могло означати для нього, - зрозумів лише тоді, коли ті кроки стихли.
- Стривайте! – промовив він. – Мені треба Вам щось сказати!
Гуркіт електропоїзда розчавив його слова. Валерій втягнув голову в плечі і, відчувши, як по його щоці побігло щось гаряче, ще дужче заплющив очі, даремно намагаючись стримати сльозу.
- Постійте! – закричав він щосили. – Не йдіть від мене! Мені обов’язково треба щось сказати Вам!...
Поїзд знов загуркотів, потім все стихло.
Сліпий стояв біля стіни, тримаючи в опущених руках скрипку і велику квітку з довгою стебелиною. Повз нього проходили і пробігали люди, здивовано оглядаючи його з ніг до голови, і, не зупиняючись, йшли далі. Поруч із ним не було нікого….

… Глибоко під землею, у Київському метро, на станції Арсенальна, грає скрипка. Вона дарує свою любов, кидає її під ноги всім, хто зупиняється біля неї, і тим, хто минає її, - тим, хто безжально розтоптує ту любов, байдуже проходячи повз сліпого скрипаля.
А якщо прислухатися на хвильку до живого голосу тієї скрипки, і справді можна почути два слова, які вона вимовляє: «Серце Діани… О, серце Діани!... Серце Діани…».

2 серпня 1996 року.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОТУ

Скрипаль

Сліпий скрипаль біля «Савою»,
на брукові серед зими,
дивився в небо над собою
крізь призму вічної пітьми.

Його худі і вправні руки
не знали втоми й помилок,
і плакали-літали звуки,
і витанцьовував смичок.

А він у сірім макінтоші,
без шапки, білий чуб, як сніг,
натхненно грав, і люди гроші
вкладали скрипалю до ніг.

В стару, пошарпану валізу,
ланцем припняту до ноги,
рука в щілину не пролізе,
не пограбують вороги.

Сліпий скрипаль стояв на розі,
Орфей його руками грав,
і ніжні звуки на морозі,
мов самоцвіти розсипав.

І перехожі зупинялись,
почувши струн чарівний спів,
сліпому скрипалю вклонялись,
бо кожен у душі прозрів.

2016 р. Віктор Цимбал, український поет

Моя старенька пошарпана валіза мала від народження років з шістдесят, якщо не більше. Колись вона потрапила під колеса вантажного автомобіля і те, що залишилося від валізки, було скріплене по кутках скотчем і ледве трималося «на чесному слові». Від неї вже давно відпала ручка, ще після того, як намокла під сильною зливою. Збоку спеціально був зроблений отвір для вкидання грошей. Перед тим, як почати грати на скрипці, я ставив валізку насторч, щоб слухачі та «проходимці» (так жартома я називав тих, хто проходив повз мене, не спиняючись, щоб послухати) могли кидати в отвір монети та банкноти. Разом з тим цей великий і широкий виріз був мені замість ручки: я просовував в нього руку і так переносив свою вбогу «касу» до місця, де збирався влаштовувати концерт, і в такий же спосіб транспортував її назад до свого помешкання. Під час виступів перехожі раз у раз розгублено питали:
- Куди класти гроші?
Коли мені вкінець набридло відповідати на одне й те саме питання, обриваючи творчий процес гри на скрипці і вказуючи смичком на отвір у валізі, я знайшов в місті художню майстерню і попрохав намалювати білою фарбою велику стрілу, яка вела б очі до заповітної діри. Та після цього ще частіше стало звучати питання:
- Куди класти гроші?
Довелося знову шукати художника і на цей раз прохати, щоб він написав на нещасній валізі чітким, аби добре кидався в очі, шрифтом слова: - «Гроші за музику кладіть в цей ящик». Валізку я обізвав ящиком, сподіваючись, що це не змінить суті справи. Одначе, як і раніше, люди продовжували ставити те ж саме питання. Серед запитливих вигуків були і досить інтелігентні голоси. Врешті, не витримавши, я почав відповідати запитанням на запитання:
- Ви бачите цей отвір?
- Так, бачу, - незмінно відповідали мені.
- І цей надпис Ви також бачите?
- Бачу.
- То чому ж Ви питаєте?
- Не знаю…, - після певного замішання ніяково відповідали мені.


Досить часто копійки та рідкі гривні не опускали в отвір, а клали поруч із ним, і монетки падали з ящика, розсипаючись і розкочуючись по землі, а паперові гроші розлітались, гнані вітром, про що мені повідомляв дехто із співчутливих перехожих. Не раз я знаходив якесь яблуко, грушу чи печиво, що лежали на самому отворі, і це не давало можливості навіть самим здогадливим слухачам відповісти на заклик, написаний художником на валізці.
Коли я був зрячим, то майже не помічав людської глупоти. А коли осліп, і, будучи самотнім, став цілком залежним від людей, то здивувався, а потім і вжахнувся сліпоті людей. Все частіше стало приходити відчуття, що сліпий не я, а світ, який мене оточує, що це світ не тільки сліпих, глухих, німих – а світ мертвих тіней. Коли я, перебуваючи серед натовпу, прошу перевести мене через дорогу, більшість людей мовчки минають мене, знаючи, що я не бачу їх, та не знаючи, що я їх відчуваю. Дехто, просковзуючи мимо, кидає на ходу: «Я не місцевий». Мабуть, це має означати, що в них на Місяці і на Марсі немає жодних доріг.
Якось один із перехожих погодився провести мене до автобусної зупинки. Від його руки і від голосу йшло тепло. В моєму серці защеміла щира вдячність до цієї людини і я запитав:
- Скажіть, Ви віруючий?
- Ні, - відповів він.
- А хто ж Ви?
- Просто людина. А чому Ви питаєте?
- В цій країні 95% віруючих. Я чув, що віруючі повинні робити добрі справи. Тому й запитав, чи Ви один з них.
- Любов не зобов’язана любити – вона любить, бо вона Любов. Я не віруючий - я той, хто живе. Віруючі вірять в любов, а я живу нею.
… Проминули новорічні свята – час повертатися до реальності. Як тільки розпочався перший робочий день, відразу, з самого ранку, вимкнули електрику у всьому місті. Все зупинилось, бо почалися робочі будні. Трудова діяльність у тому й полягає, щоб повимикати все, що було ввімкнено на свята. Свята були схожі на напади безпричинної радості, а будні на сповільнену шизофренію. Самодіяльні любителі мудрості та професійні філософи спостерігають за світом і самі за собою: від чого починають летіти шмарклі, коли народжуються сльози, і з якої причини закінчується і те і друге. Та майже ніхто не замислюється, чому приходить війна.


***


«Що людина посіє, те й пожне», - сказав Христос.


Любов Божа до нас – це наша любов до Бога, що принесла плоди. Всесвіт, природа і саме життя відгукуються на наше ставлення до них. Даремно чекати, а тим більше вимагати любові Божої, коли не любиш сам. Людина є мінібогом у своєму житті: що сіє, те і пожинає, - і, лише втямивши це, вона приходить до розуміння необхідності любити, бути самою Любов’ю. Релігійні люди чекають милості зверху і сподіваються на неї, а ті, хто знають істину – ті люблять і вчаться любити. Вони не вчителі Любові, а учні Зоряного неба, і відкривають Небо у собі.
Початок 2016 року

Сліпий вуличний музикант