напівгумористична новела

Надюшка на кухні. З передпокою різкий дзвінок телефону. Ще і ще.
- Зараз! – кричить Надюшка, поспіхом вимикає газ і кидається до телефону, боячись, що дзвінки припиняться раніше, ніж вона встигне добігти.
- Алло, я слухаю!
У слухавці приємний чоловічий баритон.
- Добрий день!
- Добрий. Чого треба?
- Здрастуйте, дівчино! Мене звуть Валентин.
- Велика приємність. Що далі?
Пауза.
- Перепрошую. Вам це може здаватись дивним, але те, що я скажу зараз – чиста правда. Тільки дайте відповідь спершу, в якій руці Ви тримаєте слухавку? Це дуже важливо для мене.
Надюшка секунду поміркувала, вирішила, що можна розсердитись і сказала роздратованим тоном:
- Нормальні люди завжди тримають слухавку в лівій руці! Не сумніваюсь, що у Вас вона в правій.
- У мене в лівій. А як у Вас?
Надюшка відчула, що і справді починає сердитись.
- Зараз я покладу слухавку і на цьому скінчиться наша розмова!
- Не покладете.
- Чому Ви так гадаєте?
- Я чую, як б’ється Ваше серце….
- Ах, ось що воно?! І як Вам це вдається? Можливо Ви тримаєте слухавку обома руками?
- Я з Вами цілком серйозний, дівчино! – голос у слухавці залунав твердіше. – Справа в тому, що ліве вухо пов’язане з серцем, а праве з головним мозком. Воно всього лиш сприймає інформацію. Для того, щоб Ви мені повірили, Ви повинні слухати серцем. Якщо будете тримати слухавку біля лівого вуха, Ви зможете почути серцем і відчути, що я говорю правду.
- Ах, он воно що! – посміхнулась Надюшка. – Тепер зрозуміло. Ну, співайте! Не сумнівайтесь – буду слухати Вас лівим вухом. Воно в мене навіть ворушитись почало.
- Мене звуть Валентин.
- Знаю.
- Звідки Ви знаєте?
- Ви вже презентувались.
- Хіба? А як Ваше ім’я?
- Агрипі́на Вітольдівна!
- Дуже приємно. Вам потрібна допомога?
- Звідки Ви це взяли?
- Ви тільки не ображайтесь і слухайте уважно.
- Слухаю. Лівим вухом.
- Минулої ночі, вірніше, вже під ранок, мені наснився номер Вашого телефону. Я почув уві сні жіночий голос, який виразно назвав шість цифр. Я одразу ж прокинувся і відчув всім єством, що комусь терміново потрібна моя допомога. Адже не буває нічого випадкового!
Пауза.
- Ви впевнені, що це був саме мій голос? - недовірливо перепитала Надюшка.
- Ви знаєте, телефон трохи модулює звук, через те я не можу сказати з упевненістю, але дуже схоже – такий же красивий, теплий, лагідний.
- Невже так? І що ж Ви тепер будете робити? – поспівчувала Надюшка.
У слухавці почулося зітхання, а затим зовсім несподівані часті гудки.
- Ідіот!.. – прорекла Надюшка, кинула слухавку і пошкандибала на кухню, кульгаючи, тому що під час бесіди у неї сильно заніміла ліва нога.
На кухні вона сіла біля вікна на старезний, риплячий розгойданий табурет і почала розтирати ногу.
- І-ді-от!.. – повторила вона задумливо і ніби переконуючи себе у справедливості цього визначення. Та в голосі її звучало більше жалю і розчарування, ніж злості.
… Вночі їй наснився кольоровий сон: молодий чоловік з дивними голубими очима тримав білу слухавку біля лівого вуха і розмовляв з кимось по телефону. Навкруг нього тихо-тихо лунала, немов дзюрчало джерельце, прекрасна фортепьянна музика, не приглушаючи, а ніби відтіняючи м’який, приємний і проникливий баритон його голосу. З уривків фраз, що досягали Надюшиного слуху, їй стало зрозуміло, що молодий мужчина вмовляє якусь Агрипі́ну Вітольдівну про перше побачення з нею. «Та це ж не я! – хотілося крикнути Надюші. – У мене зовсім інше ім’я! Мене звуть…» Але, як не силилась вона, не могла вимовити ні слова. «Мене звуть Надія, Надія, Надія!!! Ти сам повинен знати моє ім’я!» - беззвучно шепотіли її губи, мокрі від сліз.
Її розбудив телефонний дзвінок.
- Зараз! – несамовито закричала Надюшка з-під ковдри і сильно зраділа, переконавшись, що в неї знову прорізався голос, а те, що так засмутило її, був всього лише сон.
Прибігши босоніж у передпокій і схопивши слухавку, вона трохи помовчала і сказала по-домашньому просто:
- Здрастуйте, Валентин!
- Добрий ранок. Як Ви здогадались, що це я?
- Серцем почула. Крізь ліве вухо. Що Вам знову потрібно?
- Навіщо Ви вчора поклали слухавку? Адже, я не все сказав.
- Я поклала?! – вразилася вона. – Гудки були з Вашого боку.
- Зрозуміло! – полегшено і водночас діловито сказав він. – Мабуть, у Вас щось не так з телефоном. Перевірте, будь ласка, провід.
- Що перевірити? – не зрозуміла вона.
- Проведіть рукою по проводу від слухавки вниз. Тільки робіть це повільно. Якщо є обрив, ланцюжок розімкнеться і ми знову перестанемо чути однин одного.
Вона схопила рукою за провід і у ту ж секунду забубоніли часті гудки. Надюшка майже кинула слухавку на апарат і затанцювала по всій кімнаті під уявні звуки старовинного танго, але, побачивши себе танцюючою у великому дзеркалі трюмо, на якому стояв телефон, зупинилася і засміялася, споглядаючи щасливе своє відображення у байдужому дзеркалі і все більше заходячись сміхом. Із дзеркала на неї дивилося давно забуте нею задиркувате дівчисько, що вперлося у боки кулачками з виставленими вперед гострими ліктями худеньких рук, до смішного відверто щаслива, здається, трохи наївна, але до сліз справжня.
Потім вона згадала про телефон. Слухавка, не потрапивши як слід на важіль апарату, лежала неправильно. Вона підняла слухавку і притисла її до вуха. Телефон мовчав.
Присівши на низенький, майже дитячий стільчик біля трюмо, вона обняла коліна руками і почала чекати. У дзеркалі, що стояло поруч, трохи ліворуч від неї, стало зовсім сіро і порожньо.
Посидівши з чверть години, Надійка встала і підійшла до вікна. За широким вікном тихої однокімнатної квартири кипіла, буяла, догравала останні свої акорди симфонія пізньої весни. Голосний дзвінок за спиною, різкий наче гострий біль, примусив її здригнутись, але вона продовжувала стояти нерухомо. Тепла крапелька поволі стекла по її щоці і, торкнувшись верхньої губи, залишила дивний солодко-солоний присмак…