В місто мого дитинства я приїхав в липні місяці і зняв кімнату в невеликому приватному будинку на вулиці Толбухіна: у Ніни Петрівни, літньої жінки вельми округлих форм. Ніна Петрівна наразі жила зі своєю онукою Мар’яною, яку відправила мама зі Львова до бабці в Одесу. Мар’яні щойно виповнилося чотирнадцять років втім вона вже мала усі ознаки гормональних змін, які перетворюють дівчинку в юну панянку. Будучи людиною комунікабельною, я відразу заприятелював з господарями і вже наступного вечора дівчинка зайшла до мене в кімнату і невимушено та простодушно запропонувала:
- Відніміть в мене м’ячик. – І вона почала ним поводитися, як це роблять баскетболісти.
Я намагався відняти м’яча, але вона щоразу чітко поверталася до мене задом і притискалася до мене так, що мій пах опинявся між її сідниць. Я подумав, що це просто збіг через те, що дівчинка сантиметрів на п’ятнадцять нижча за мене, і я старався уникати дотиків. Але вона постійно опинялася в цій позиції і робила такі рухи, ніби намацувала моє господарство своїми сідницями. Я був спантеличений, перервав гру під приводом, що втомився і сів на диван перед увімкнутим телевізором. Вона сіла поруч, розкинувши руки в сторони, і одна її рука, ніби випадково, тильною стороною опинилася на моїх шортах просто на рівні мого члена. Я зробив вигляд, що не надаю цьому значення і дивлюся телевізор, але вся моя увага сконцентрувалася на тому, як кисть її руки ледь помітними рухами, намацувала те, що вочевидь було їй цікавим і потребувало бути зрозумілим.
-Чай будеш? – Зробив я дипломатичний хід.
Ми пили чай в моїй кімнаті, я почав розпитувати про стан її сім’ї, про школу, інтереси.
- Як мені з тобою розмовляти: як з дитиною, чи як з дорослою? - Спитався я.
- Як з дорослою,- впевнено відповіла вона.
- В тебе є хлопець?
- Ні. Подружки мають, а я ні.
- А був, може?
- Ні.
- Втім ти би хотіла?
- Так.
- Все в тебе обов’язково буде. Поспішати не вартує. Воно тільки здається, що це найважливіше. Насправді головне, - це гармонія в житті і щоб все відбувалося вчасно і відповідало саме твоєму світоглядові, і саме твоїм власним цінностям. У твоєму віці не варто мати за самоціль відносини з протилежною статтю. Ви прагнете бути як всі. Але можна опинитися в такому середовищі, де «бути таким, як усі», буде означати куріння, пиятику, наркоманію. – І тут я помітив, що моя співрозмовниця засумувала. - Тепер давай до себе. Час спати.
- Можна я завтра з вами на пляж?- спитала вона.
- Добре, але спитайся в бабці.

Коли ми зайняли місце на пляжі, я її запитав:
- Ти добре плаваєш?
- Так.
- Тож пішли?
І ми побігли до води.
Ми поплили в бік буйків. Мене охопило відчуття якоїсь небезпеки для неї і я плив за нею, готовий у будь яку мить рятувати її. Потім вона зависла на буйку, а я на сусідньому. Вона сміялася і бовтала ногами і я відчував, що починаю прив’язуватися до цієї дитини. Коли ми поплили назад до берега, вона наблизилася до мене, охопила руками мою шию, а ногами мої стегна і я знову відчув її сідниці на корені мого члена. Я ще не відчував дно і був змушений робити активні рухи аби втриматися з нею на поверхні води. Вона теж робила рухи і я все сильніше відчував самі найінтимніші частини її тіла.
- Добре плаваєш, - сказав я.
- Угу,- підтвердила вона.- І продовжувала робити рухи. Я дивився на її мокре обличчя і бачив, що вона явно отримує задоволення, яке починало наповзати і на мене.
Я обережно поцілував її гірко солені губи і вона відповідала мені тим же.
- За нами можуть спостерігати, сказав я.
Ми розділилися і на беріг вийшли окремо. Мені, старому, було ніяково. Я нишком поглядав довкола,- відсутність реакції людей мене дещо заспокоїла.
Я викручував мокрі плавки в пляжній переодягальні. Коли я нахилився і злегка присів щоб їх надіти, то помітив у відкритому просторі знизу, що за мною з цікавістю спостерігає Мар’яна, яка лежала на пісочку буквально в якомусь метрі від мене. Вона могла реально бачити мене до поясу. Я вийшов, не беручи це до уваги, що поробиш: у підлітковому віці діти мають підвищену цікавість до протилежної статі. Я ліг, підставив сонячним променям свій живіт, заплющив очі і мій мозок почав прокручувати спогади сивої давнини під заспокійливий шелест хвиль, які ритмічно напливали на пляжну смугу і, прошепотів щось таємниче, поверталися назад до морських таїнств.
Мені було ледь чотирнадцять, а їй тринадцять років. Її звали Іринкою і вона жила над нашою квартирою двоповерхового будинку з бабцею Сонею. Бабця здавала кімнату двом студенткам медичного університету. Одного разу Іринка була сама вдома і покликала мене до себе.
- Дивись, що тут! Мені це забороняють дивитися… - Промовила пошепки і показала мені підручник з акушерства і гінекології.
Ми залізли з нею під ліжко і розглядали малюнки. Я вже багато чого знав, але жіночі органи у розгорнутому вигляді не бачив. Бачив тільки голих жінок у бані, куди мене мати, дев’ятирічного хлопця, надумала якось взяти. Ця подія відбилася в пам’яті най неприємнішими асоціаціями: звислими цицками і животами з розтяжками, волохатими лобками і стегнами, понівеченими целлюлітом та варикозним розширенням вен. Але в спогадах лишалося і те, як колись ми з Іринкою і ще декількома дівчатками і хлопцями з нашого та сусіднього подвір’я купалися на голяка у морі, ховаючись від людей серед нагромаджень ракушняку. Сонце вже підпалило море, кинуло до нас вогняну доріжку, яка весело і сліпуче мерехтіла, і нам здавалося, що у цілому світі немає більшого щастя і краси. Ми були рівні і не переймалися ніякими статевими питаннями. Напевно саме спогади цнотливого голопузого дитинства і освітлювали мою пам’ять скрізь, де б тільки не кидала мене потім доля. Мені подумалося, що сучасні діти стали іншими: тепер в чотирнадцять років вони знаходяться на рівні шістнадцятирічних підлітків шістдесятих років двадцятого сторіччя.
Я злегка розплющив очі під відчуттям, що хтось роздивляється мною і побачив Мар’яну, яка сиділа навколішки біля мене і готувалася насипати на мій живіт пісок. Я знову заплющив очі і відчув, як повільно повзе тепла тоненька цівка піску від мого пупка нижче і, зупинившись на моїх плавках, перетворилася в теплий компрес на корені мого члена.
- Тобі подобається?-Спитав її.
- Так, - відповіла вона, не припиняючи сипати на мій кінець теплий пісок з-поміж своїх долонь.
- Отож Ви жили колись в Одесі? - Спитала вона.
- Це було в далекому дитинстві. Тепер все змінилося. Нема вже ані того будинку, ані подвір’я де я жив колись. Мої однолітки та друзі роз’їхалися світом. Лишилася тільки пам’ять.
- А де ви любили бавитися, загоряти?
- Було таке містечко серед ракушняку. Тепер там платні пляжі, готелі….
- Я хочу подивитися. – Вона дивилася на мене невинним поглядом,- ну, будь ласочка.
- Добре,- сказав я і подумав: «кого, або ЩО вона бачить в моїй особі?»
Бабці Ніни вдома не було. Мар’яна їй зателефонувала на мобілку і звітувалася, що вже вдома і все добре. Ніна Петрівна сказала, що буде пізно ввечері і наказала онучці бути чемною, а поїсти взяти з холодильника. Ніна Петрівна мала право на особисте життя, наскільки це дозволяло її здоров’я...
Я мав що до поїсти і запросив дівчинку скласти мені компанію. З того, що я запропонував, вона погодилася тільки на канапки з маслом і твердим сиром. Ми повечеряли, вона пила компот , а я, як зазвичай, пив чай.
- Я,- відпочивати. І ти лягай спати, або дивись телевізор. – І я пішов в свою кімнату. Сів на диван, взяв планшет і став продивлятися пошту.
Двері в кімнату тихо прочинилися і з шпарини виглянув злегка кирпатий носик і заблищало чорне оченятко.
Я міг спитати: «чого тобі?» , міг сказати: «а ну спати», міг відігнати, але не зміг. Я спитався:
- Тобі сумно?
- Так,-відповіла вона.
- Хочеш поговорити зі мною?
- Так.- Вона увійшла в кімнату і причинила за собою двері, сіла поруч і її рука знову опинилася на тому самому місці і робила ті ж самі рухи.
- Розкажи мені, про що ти думаєш, - сказав я і продовжував дивитися в планшет.
- Я хочу мати хлопця, - сказала вона.
Я обняв її, вона притулилася до мене:
-Ти хочеш поговорити про секс?
-Нам в школі на біології розповідали, як відбувається запліднення.
-А ти знаєш, як виглядає в хлопців пісюн і як він себе поводить?
-Ні.
-Ти хочеш побачити і помацати його?
-Так.
-Ти хочеш, щоб я тобі показав?
-Так.
-Але це має бути нашою таємницею, бо ж ти неповнолітня. В тебе вже менструація буває?
-Ні.
-А ти знаєш , що це?
-Так.
Я усвідомив, що шкільна програма надає дітям таке сексуальне виховання, щоб спровокувати їх цікавість до суті речей. Частка інформації завжди пробуджує зацікавленість до замовчуваних деталей, до тих самих деталей, в яких ховається Диявол.
Я ніжно притулив її до себе і тихо сказав:
-Дістань його.
-Я боюсь.
Тоді я спустив мої шорти і плавки.
-Тепер ти можеш доторкнутися до нього.
Вона взяла його в долоню і почала його мацати і стискати. Я доторкнувся до її руки і оголилася головка члена.
- Ой, що це?
- Це головка.
Потім вона обережно помацала яєчка. Я спостерігав за виразом її обличчя. Вона була під враженням і не більше того.
- Мені подружка казала, що хлопцям буває добре. Як це?
- Продовжуй робити такі рухи,- і я показав їй, які саме.
Вона робила мені мастурбацію задля розуміння того, про що не розповіли їй ані в школі, ані вдома і вона побачила, як оте «добре» відбувається. Це вже був її досвід, а не зі слів подружки.
Потім ми продовжували розмову. Я розповідав їй про те, чому їй ще рано мати натуральний статевий акт: що ще не повністю сформовані її статеві органи і це може спричинити їй біль і назавжди залишитися психологічною травмою, може обернутися захворюваннями, а до лікаря вона без мами не попаде, це вже травма для батьків. Крім того якщо дізнаються в школі, то може створитися нетерпиме відношення до неї з боку школярів, які почнуть її попросту переслідувати і навіть ґвалтувати.
Ставало пізно, ось-ось прийде бабця Ніна і я уговорив Мар’яну піти спати.
Я довго не міг заснути, в голові миготіли уривки думок: «Таке зі мною сталося вперше у житті. Чи я правильно вчиняю? Чи не підпаду під статтю 156 кк про розбещення неповнолітньої. Мною керує відчуття допомогти дитині розібратися в собі самій. Я не відчуваю до неї статевого потягу, але чи маю я право на таке «виховання». А може щось відчуваю? Якась тендітна ніжність і бажання пригорнути і захистити. Ні, напевно я схожу з розуму.»
Вранці я возився із своєю машиною. Мар’яна вибігла на подвір’я в піднесеному настрої. Вочевидь вона з нетерпінням чекала, коли я виконаю мою обіцянку щодо екскурсії місцями моєї «бойової слави».
Я возив її вулицями Одеси, щось розповідав, щось показував. Знайшов те саме місце серед ракушняку, де ми малюками любили купатися в морі. Тепер усе це було чиєюсь приватною власністю і часткою території платного пляжу з прилеглою територією готелю.
- Купіть мені морозиво,- попросила Мар’яна.
Я купив і ще взяв їй кока колу. Вона була задоволена і поводилася, як звичайна маленька дівчинка.
За цей час їй декілька разів телефонувала мама зі Львова і бабця Ніна. І ту і другу задовольняло, що дівчинка знаходиться в компанії надійної старшої людини, за віком як її бабця.
Ввечері Мар’яна весело розповідала бабці про поїздку Одесою.
Вночі я погано спав. Снилися вагітні діти і всякі нісенітниці. Я прокинувся і не міг заснути. Коли ж з вікна просто в очі мені засвітив повний місяць, я помалу погрузився в якусь дрімоту. Думки розбилися на фрагменти і незв'язно проносилися в голові, ніби мишачі хвостики, які неможливо привести до порядку свідомістю. Раптом я відчув, що лежу на жіночому тілі, явно відчував її груди, живіт, лобок, стегна і чув її дихання. Ззаду над моєю головою почали з’являтися якісь спотворені химерні істоти. Вони про щось розмовляли, але я їх не чув, втім розумів, що їхня увага прикута до мене і вони роздивляються мною чорними порожніми очницями. Мені стало моторошно, я кричав, але мій крик був беззвучним, як у вакуумі. І тут попереду всіх на мене висунувся сірий людський череп і такої чорноти, яка була в його очницях я не бачив за все моє життя. Попри паралізуючий жах, я зібрав усі свої сили і намагався відсторонити його від себе, але раптом моя рука опинилася в його щелепі, він стиснув зуби і я прокинувся. Місячне світло вже перенесло проекцію вікна метра на два в сторону від мене. Скільки ж часу тривало це марево?
Я знову заснув і прокинувся від стуку дощу у вікно кімнати. Було вже майже одинадцята година ранку. Боліла голова, відчувалася якась хандра і я вирішив не виходити з дому. Я пив на кухні каву і мені здалося, що я сам у будинку. Пережите мною нічне марево не виходило з голови хоча я ніколи не був забобонним. Я відчував якійсь страх. Щось непокоїло мене.
В моїй кімнаті я взявся за планшет і почав переглядати всяку всячину в інтернеті. Раптом увійшла Мар’яна і сіла поруч. Вона вже поводилася інакше. Заглядала в планшет. Потім сказала:
- Бабця Ніна поїхала на ринок.
- А ти не ідеш погуляти?- спитав її я.
- А я щойно з вулиці: ось мокра уся. Теплий був дощ. Вже скінчився.
Я поглянув на неї: і дійсно її сорочка і шорти були мокрі.
- Переодягнись, бо застудишся,- сказав я.
Вона вийшла і повернулася в коротенькому халатику.
- А на цьому планшеті можна подивитися порно?- вбила вона мене питанням.
- Хіба це цікаво? – я намагався бути спокійним і врівноваженим: адже дівчинка мені довіряється.
- Так.
- Розумієш, там постанова, актори, спец ефекти, які роблять картинку, яка відірвана від реальності і своєю вульгарністю збуджує в людини самі, що ні є ниці інстинкти. Людина звикає збуджуватися від картинки, а потім у реальному житті перестає отримувати повноцінні почуття. Це своєрідний наркотик, але психотропного ґатунку.
- Ну будь ласочка, хоча б трішки.
Я не міг їй відмовити повністю, оскільки дітям треба пояснювати чому погано, а не просто забороняти.
- Добре, хіба пару картинок.
Я зайшов на сайт, мигцем показав картинки і вимкнув планшет. Бачиш- це просто вульгарність.
Вона не заперечувала, замислилася і сказала:
- Я бачила, як одна дівчинка без верхнього одягу просто тупо терлася зверху на хлопці .
Мені хочеться попробувати як то.
«Вона хоче експериментувати,-думалось мені,- це ж природне бажання підлітків. Якщо я відмовлюся, то невідомо в чиї руки вона попаде»
Я ліг на диван. Вона опинилася зверху і я відчув її лобок на моєму. Потім вона почала робити рухи, які робляться під час справжнього статевого акту. Личко її почало червоніти і я спитався:
- Тобі приємно?
- Так, трохи.
- Тоді давай знімемо трусики.
Ми розділися зовсім, вона притиснулася до мене своїми пружними, як тенісні м’ячики грудьми з дещо шорсткими сосочками і я відчув на моєму члені її ніжні вологі малі статеві губи і свою ерекцію. Вона терлася на моєму, вже твердому члені і я бачив, що вона впадає в екстаз, як справжня жінка. Раптом вона сіла, я взяв в долоні її груди, вона злегка підвелася, взяла мій член рукою і вставила собі у піхву.
Далі був шалений секс, якого я не пам’ятаю за усе життя: я ніколи не торкався такого пружного гладкого і водночас ніжного тіла. Але головне- вона не була незайманою.
Після того всього, я спитався її:
- Так хто ж в тебе був першим, ти ж вже не дівчина ?
- Я дівчина і не мала нікого,- твердила вона.
Я більше не торкався цього питання. А вона сказала:
- Я хочу морозиво.
Я дав їй сто гривень, бо не мав дрібніших, і сказав принести решту. Вона повернулась сумна:
- Купила морозиво? – спитав її.
- Так, але я загубила решту,-і на її очах заблистіли сльози.
- Тільки не плач, -якомога ласкавіше заспокоював її я, а сам думав лише про те, що якщо Ніна Петрівна побачить заплакану онуку, то може подумати, що я скривдив дівчинку. – Є мудрість: знайшов не тіш ся, а загубив – не плач.
Я обняв її і поцілував.
Але наступні її слова мене насторожили:
- Ой, що буде, коли бабця довідається, чим ми тут займаємося»!
Мені згадався нічний жах. Скидалося на можливу «підставу».
- Я надіюся, що все залишиться між нами,- сказав я, а сам вже вирішив , що треба негайно повертатися до Києва.
Коли Ніна Петрівна повернулася, я сказав, що мені подзвонили і я мушу негайно їхати додому, а залишок проплаченої суми за кімнату я лишаю на її користь.

Гиви шёл вдоль шеренги захваченных украинских военных, повергнутых на колени и скомандовал:
- Гуки за голову! - Гиви картавил.
У каждого пленного на лице были следы побоев. Били чем попало: ногами в тяжёлых берцах, прикладами, кулаками. Били за то, что они, - «укропы», фашисты, бандеровцы, - не приемлют стремление некоторых буйных стать властью на части территории их страны.
Украинское общество раскололось мировоззренчески после Евро Майдана зимой 2014 года, когда часть восточной Украины агрессивно восприняла победу идеи европейского вектора развития государства, оказавшегося беззащитным перед агрессией из-за отсутствия собственных вооружённых сил, а силовики «беркутовцы», подавлявшие Майдан, свалили в места своей постоянной дислокации, главным образом в Крым и Донбасс, где со своими, пророссийски настроенными единомышленниками, устроили серию мятежей при прямой и нагло откровенной поддержке самого главного фюрера России, - Вовки Путина, более известного как хуйло..
Сначала Путин организовал государственный переворот в Крыму под непосредственным контролем российских вооружённых сил, использовав приём проведения фейкового референдума, во исполнение мечты группы маразматиков, мечтавших умереть в России.
Потом на административных зданиях Луганска и Донецка были подняты флаги России, зазвучали истерические вопли убогих беззубых старушек и алкашей: «Путин, введи войска», «хотим умереть в России», появились «идейные», провозгласившие на мятежных территориях фейковые «республики», якобы по воле шахтёров и слесарей, и потянулись в эти мутные места потенциальные садисты, психопаты, убийцы, насильники- то есть весь набор деградированных особей, которые спокон веков назывались людьми войны, или попросту,- наёмными убийцами. Никто из фигурантов происходящего не испытывал потребности осознать, что все они- всего лишь статисты в чужой игре. Но зачем марионеткам думать, когда за ниточки дергает кукольник? А кто движет кукольником,- это уже другая история.
Я был пятым справа. Я пытался оценить ситуацию и сделать всё, чтобы не только выжить, но и сделать ноги из этой западни, в которую мы все попали из-за нерешительности и нерадивости генералов, а возможно, из-за страха властей открытого вмешательства России с её современной военной мощью, и куда более широкомасштабной бойни. Сепаратисты, желая не только закрепить за собой захваченные территории, но и как можно больше расширить их, шли на откровенные провокации: стреляли по нашим позициям крупнокалиберными снарядами из дворов жилых домов и даже из окон многоэтажек, выжигали миномётами и градами, чтобы вызвать ответный огонь и обвинить нас в убийствах мирных жителей, при полной поддержке тех же жителей, которые в любой момент могли стать мясом ….
И вот гнетущая тишина, вонь и лицо врага. Гиви слегка наклонился к пленным и эмоционально прокричал:
-Узнаёте меня, суки? Да, это я, Гиви. Что забыли здесь? Тваги!
- Призвали. - Ответило несколько пленных- срочников ВСУ.
- На кого служите, угоды! Нож! – Крикнул он.
Я краем глаза увидел, что Гиви стал отрезать пленному пагон и с криком:
-Гот откгой, жгхи, сука, жгхи твагь,- стал вталкивать отрезанный пагон в рот солдату. Тот не открывал рот и получил удар ручкой ножа по голове, пленный вскрикнул и пагон оказался у него во рту. – Жгхи, мгазь, -торжествовал садист.
-Ты кто, мгазь?
-Я просто военнослужащий.
-Ты чмо, а не военный! Откуда?
-С Украины.
-Ты твагхь, мгазь- орал ублюдок.
Он стал отрезать мой пагон, а я возьми и ляпни:
-Я вегетарианец. -Гиви замер и стал всматриваться в моё лицо грязное от сепарского сапога. Эта пауза, казалась вечностью, потому что меня стал душить приступ смеха и подлое желание растягивало губы в улыбке, которую я едва сдерживал.
«Придурок, это смерть», - подумал я сам про себя и успокоился. Гиви оторвал взгляд от моего лица и со звериным оскалом отрезал с рукава моего бушлата нашивку в виде украинского флага и со словами: «жгхи мгазь» стал запихивать это мне в рот. Я поберёг голову, в надежде, что она мне очень скоро будет нужна и не стал отказываться от «угощения».
Так отморозок 1980 года рождения, который проходил воинскую службу простым солдатом в Черниговской области и присягал на верность украинскому народу, теперь нарисовал себе пагоны подполковника армии несуществующей страны и измывался над старшими от себя по званию военнослужащими реальной армии, реально существующего государства, которое он предал и стал отстаивать какой-то бредовый «русский мир» на территории Украины.
Гиви подошёл к Игорю Брановицкому, который всем своим видом гордо и презрительно его игнорировал и молча мужественно переносил побои, отказываясь давать какие-либо показания. Один из боевиков возмущенно сказал:
-Ух ты, какой борзый, … твою мать,- а Гиви сорвал с головы Брановицкого шапку и долго его избивал вместе со своими подручными. После этого появился Моторола и застрелил Брановицкого, который уже был без сознания от побоев. Позже Моторола хвастался, что собственноручно застрелил 15 украинских военнопленных.
Я хорошо запомнил, как Гиви показательно расстреливал наших раненых солдат в аэропорту Донецка и давно принял решение отомстить, но банду «сомали» голыми руками не задушишь.
Нас бросили в подвал, в котором капало с труб. Бойцы были в таком подавленном моральном состоянии, что избегали смотреть друг другу в глаза.
«Они теперь надолго не бойцы,- подумал я, - скоро начнутся допросы и надо что-то врать. Нет, лучше что-то придумать. А что придумать? Вооруженные до зубов бандиты питают к нам лютую ненависть, сами не понимая, за что, собственно говоря, ненавидят людей, защищающих свою страну. Они просто делают деньги на крови, как и полагается наёмникам. Опасен и местный народец, воспитанный в духе великорусского шовинизма, настоянного на перегное решений цк кпсс и приправленный сталинским ГУЛАГом,- специями пермского периода СССР. Эти растерзают, попадись им в руки». Единственное на что я надеялся- это на моё идеальное владение русским языком и на удачу. Я уже твердо знал, что не стану ждать разрешений из Киева на уничтожение Гиви. Главное обуздать свою ненависть и не дать ей отключить мозг.
Время перестало восприниматься в реальном его течении. День и ночь сливались в один сплошной серый, сырой, вонючий, бесконечный замкнутый круг, или вернее,- в замкнутое пространство вне времени. Из подвала я попал в другой подвал, как потом выяснилось, в «яму»: в тюрьму в здании бывшей СБУ. Там уже находились еще десять заключенных. Камера представляла собой прямоугольник три метра на полтора, без окон. Там невозможно было ни встать в полный рост, ни вытянуться на полу. Можно было только сидеть. В «яме» были разные люди: горняк, который убил в карауле своего товарища, мужчина, который громко ругался с женой, чем привлек внимание соседей, а также парень, который числился в одной из украинских групп соцсети "В Контакте".
Было очевидно, что заключенных делили на две группы: на корректировщиков и наводчиков. Законы там были жесткие, и было легко стать нарушителем. А еще ничего не стоило подставить человека. Узников избивали не только с целью выбить нужные показания или чистосердечное признание, но и удовольствия ради.
Когда меня вели допрашивать, я обратил внимание, что полы в коридорах тюрьмы залиты кровью. Повстречался с эскортом: вдоль тюремных камер делала ежедневный обход медсестра с охранником-автоматчиком и с православным священником.
Медсестра на «полном автомате» останавливалась у дверей камер и равнодушным голосом спрашивала, имеются ли жалобы, и выдавала чудо-лекарство от всего, - цитрамон. Если били с пристрастием до крови, - могла дать зеленку, перекись водорода и ватку. Священник не горел желанием исповедовать заключенных. На мой вопрос, может ли зайти к нам, он безразлично отвечал: "Будет видно".
Возле лифта увидел двух мужчин - один был жестоко избит, а другой лежал на носилках с простреленными ногами.
-Опять наши бойцы попали в плен, - подумалось с болью, но позже выяснилось, что это были шахтеры, которые загуляли и не заметили наступления комендантского часа.
Заключенных выводили "на работу" под охраной автоматчиков. Пришлось и мне убирать этаж. Когда же я вернулся в камеру, то стал свидетелем ужасной сцены: человек из соседней камеры объявил голодовку, и сейчас его нещадно избивали. Он так кричал, что кровь остывала в жилах. Вечером следующего дня его вернули в "Яму" из больницы, на носилках, с множественными переломами, а я увидел человека, который профессионально занимается избиением: высокого, плотного мужчину в солнцезащитных очках, с наушниками и в фуражке.
Была там и девушка Аня, которую бросили в тюрьму за то, что она, якобы, на блокпосту украинских военных нанесла пометки на карту Донецка и там написала номер своего телефона. Девушку избили и изнасиловали даже дулом автомата, угрожали расстрелом, а затем безжалостно бросили в "яму". В камере Аня вздрагивала от каждого громкого звука, особенно от шагов по коридору или дребезга защелки на дверях. Её уводили и приводили, и её, когда-то светлые брюки, были в кровавых подтеках.
Боевики часто вырывали пленным ногти и угрожали изнасилованием.
После всего увиденного и услышанного я понял, что надо делать, чтобы выжить. Где-то там, совсем рядом и одновременно бесконечно далеко была мирная жизнь большой Украины. Пускай трудная в экономическом плане, но жизнь. Где-то рядом наши бойцы не дают расползтись по всей Украине бредовой идее её уничтожения, отстаивают мир в Украине практически без оружия, без разрешения на ответку вражеским провокациям, без тёплой одежды в самых страшных условиях. Но главное- это то, что там мир. А здесь страх, насилие мародёрство. Наверное, то что со мной тогда происходило, можно охарактеризовать, как кураж. Жажда мести стала моей навязчивой идеей, смыслом моей жизни и смерти. Я слишком много видел смертей, что бы её бояться. Очень многие из моих боевых друзей уже за пределами бытия по вине таких подонков, как Гиви, и я жил только одной мечтою: уничтожить Гиви. И я согласился на его предложение вступить в его батальон «Сомали».
Меня поселили в однокомнатной квартире хрущевки. Очень скоро выяснилось, что её бывшую хозяйку звали Татьяна Петровна. Старушка была активной участницей создания «Новороссии», яростно ненавидела всё украинское и всё время выступала с лозунгами:
«Бандеровцы, хунта, Путин придёт – порядок наведёт…»
Она повесилась на балконе, когда из России пришли её «спасать» от укропов и начался голод. Возможно на суицид её толкнули и постоянные напоминания соседей о том, что это она привела «освободителей» на Донбасс, впрочем,- теперь об этом она никому уже не расскажет.
Я горел желанием установить связь с нашими, но приходилось быть предельно осторожным. На мобильную связь нельзя было рассчитывать из-за стопроцентной прослушки. Приходилось присматриваться и ждать, и я наблюдал, как безногие «защитники» на донецких улицах просят милостыню, а им не подают,- говорят: «А кто тебя просил воевать?», и что многие ненавидят «ополченцев». «Ополченцы» пропадают без вести. Даже те шахтёры, которые пошли воевать, говорят, что они не за это воевали, не этого хотели. Они возвращаются на шахты и каким-то странным образом пропадают в выработках. На стенах зданий появились надписи далеко не патриотического для «ДНР» содержания и кого не спроси: в антиукраинском сепаратистском референдуме участия не брал.
С начала сентября, если не с конца августа 2016, в бандформировании "Сомали" у личного состава сложилось крайне плохое морально-психологическое состояние. Факты разворовывания боевых доплат скрывать стало невозможным. То, что командование эти деньги присваивало себе, — только вершина айсберга. Основная проблема была в том, что "Гиви" присвоил себе право безраздельного решалы и активно занимался рукоприкладством. Такая практика существовала не только в отношении рядовых боевиков, но и заместителей, командиров подразделений, которых избивали перед строем. Ко всему прочему, "Гиви" пошел на конфронтацию с Захарченко — у них сложились очень нехорошие отношения. Захарченко в своем кругу неоднократно высказывался о том, что "Гиви" демонстрирует лояльность к российским кураторам, облизывая их с ног до головы, но сплошь и рядом саботирует его приказы. После убийства "Моторолы" в октябре 2016г само собою напрашивалось, что "Гиви" — следующий кандидат.
Ситуация внутри подразделения "Сомали" и вокруг него была такая, что фактически оно начало распадаться. И без того высокий уровень дезертирства, особенно возрос после того, как группировку перебросили к Авдеевке. И если раньше народ еще как-то не сильно бунтовал: люди просто высказывали недовольство и стучали куда надо, то на фоне боевых действий недовольство стало зашкаливать, несмотря на то, что "Гиви" был одним из немногих, кто достаточно давно участвовал в деятельности "ДНР" и поэтому его там возвели чуть ли не в ранг героя. Но неуправляемость со стороны Захарченко сразу ставила вопрос о том, что это бандформирование вряд ли вписывается в ту систему, которую на Донбассе выстраивает Россия: жесткая вертикаль, вхождение в армейские корпуса не только де-юре, но и де-факто, беспрекословное выполнение приказов. Боевики привыкли к тому, что еще с 2014 года, благодаря связям, они выколачивали из России помощь, которую можно было "дерибанить", но это время ушло, а на смену пришла централизованная система обеспечения: денежная, вещевая, продовольственная и «Сомали" пыталось оставаться каким-то архаичным осколком во всей структуре "ДНР".
Собственно, присвоивший уже себе звание полковника, "Гиви", как командир, был никакой: он никогда не заботился о личном составе и даже наоборот — чтобы себе галочку поставить,- людей использовал, как пушечное м'ясо.
В конце января 2017 года во время боя за промзону под Авдеевкой Гиви понял, что перевес в силе на стороне Вооруженных сил Украины и струсил. Стать дезертиром он не имел права и он отошёл в сторону от позиции своего батальона, прострелил себе ногу из табельного пистолета и стал орать. Он напрасно надеялся, что никто не увидел, как всё было на самом деле. Кроме меня и Мальцева по кличке «Француз» свидетелями его самострела стали еще двое боевиков. Гиви увезли медики и он, оказавшись в Донецке, через полтора часа отдал приказ накрыть нас огнём тяжёлой артиллерии, думая, что нас уже нет в живых. Били не только минометы 120-мм калибра и гаубицы 122-мм калибра, но и самоходные артиллерийские установки. Под огнем оказалась старая Авдеевка, это примыкающий район к промышленной зоне. Украинские военные отбили позиции боевиков. Но жертвами стали, как сами боевики и бойцы ВСУ, так и гражданские лица.
Я понял, что вынул из колоды козырного туза. Нас было четверо ненавидящих Гиви и не важно, кто из нас был кем: ему отомстил бы любой.
Я должен был приготовить взрывчатку из пластида, Француз обеспечить доступ в кабинет Гиви, ещё один боевик должен был обеспечивать наблюдение, а другой установить бомбу за отопительной батареей.
8 февраля 2017 прогремел взрыв. "Гиви" лежал на полу своего кабинета ногами к окну. Одну ногу оторвало полностью, а на второй — ступню. Часть его черепа буквально срезало. А над входом в здание, где был его кабинет, на черном фоне продолжал белеть лозунг: «Никогда не сдавайся и ты увидишь, как сдаются другие».
Рупор сепаратистов «русская весна» сообщил, что Гиви был убит представителями ВСУ из реактивного огнемета «Шмель», а в это время на украинском блокпосту я называл фамилию генерала, с которым необходимо связаться по моему делу и коротко отрапортовал ему: я ликвидировал Гиви.
Француз оказался в Москве, а те двое «залегли на дно» в Донецке.

2017

Бабушка жила одна в стареньком небольшом одноэтажном домике, в котором были веранда, кухня и три комнаты: одна отдельная и две проходные, первая из которых служила гостиной. Территория возле дома была довольно большая, целых сорок соток, на которых были и сарай для деревенской живности, и просторный погреб, и маленькая мастерская для двух рукастых сыновей, которые приезжали в село всё реже и реже.
Бабушка держала пять коз, молоко от которых сдавала скупщикам и радовалась небольшому дополнению к её пенсии в 1200 гривен, но козы уничтожали все посадки кустов и садовых деревьев, до которых только могли дотянуться их бородатые морды. Грядки с овощами и цветами были обнесены защитным заборчиком, но сад постоянно подвергался опасности полного истребления, поэтому бабушка сажала коз на цепь, прикреплённую к металлическому колышку и они паслись на травке, которая занимала большую часть территории, и которую дважды за лето косили трактором с сенокосилкой. Сена этого хватало не на один сезон с избытком. Кроме картошки, клубники, морковки и прочей огородины было много цветов и шикарных роз, которые требовали к себе большого внимания, подразумевающего уход и работу. Бабушка вставала очень рано, доила коз, ставила баклажки с молоком возле калитки для скупщика, притыкала коз пастись и принималась хлопотать на кухне. Потом она ложилась немного поспать, а проснувшись, опять смотрела за козами и работала в огороде. Этот однообразный ритм её жизни можно сравнить с маятником, монотонно отстукивающим секунды бытия до тех пор, пока чья-то рука не перестанет заводить упругую пружину древних часов ….
Еще возле дома была собачья будка пережившая не одну собаку, а поэтому, как и всякий дом, имела свою историю.
Собак здесь никогда не сажали на цепь. Они гуляли сами по себе и добывали себе пищу не всегда честной охотой. Как ещё объяснить появление окороков, колбасы и кусков сала, которые они притаскивали во двор и пытались закопать недалеко от будки?
Были и трагические моменты собачьих судеб. Как-то в своей городской квартире бабушкин сын завёл небольшого рыжего пёсика, размером с две кошки, который странным образом невзлюбил чёрные брюки соседа по подъезду. Сначала он просто лаял на эти брюки, но однажды дал волю чувствам и вонзил в штанину свои клыки
Ох, какой же был скандал! И пришлось отвезти Тузика в село, к бабушке... Его облаивали деревенские собаки, пытались выяснить отношения относительно его места в собачьей иерархии, но когда он оставил достаточное количество писем под каждым кустиком и столбиком, и всё собачье сообщество своими носами их прочитало, то нападки прекратились, а это означало, что его приняли в стаю. Теперь, когда в противоположном конце села на кого-то лаял пёс, то его искренне поддерживал Тузик и его лай сливался с дружным разноголосьем всего деревенского собачьего содружества. Жизнь удалась, но однажды вечером, в конце ноября, как-то тревожно зазвучал над селом одновременно всеобщий лай и вдруг резко оборвался. Только Тузик продолжал голосить. Деревенские жители знали, что это за селом, в поле, появились волки. У них начинался гон. Но этого не знал Тузик. Он просто чувствовал запах чего-то чужого и враждебного. Это «что-то» напомнило ему чёрные брюки соседа по подъезду и он побежал выяснять отношения. Утром бабушка пошла его искать и обнаружила на чернеющей стерне поля за огородами только рыжий клочок шерсти от собачьего хвостика.
Был еще красивый пёс Бровко, мастью напоминавший восточноевропейскую овчарку. Это было давно, когда бабушка была тринадцатилетней девочкой Катей и был ещё жив её отец Петро. В те времена люди по двенадцать часов работали на колхозных полях, а оставшуюся часть вечера мужчины пили самогон и играли в карты, а жёны разрывались между кухней и домашней живностью. За хлопотами никто не заметил, что уже несколько дней в будке не появлялся Бровко. Утром, когда сельчане собирались для разнарядки возле сельсовета, Микола сказал Петру:
- На дороге, возле старой липы, вчера видел пса, похожего на твоего. Сдаётся мне, - машина его сбила.
Петро побежал к старой липе. Да, это был Бровко. Он лежал на животе, задние лапы его были повёрнуты в сторону, а передние вытянуты вперёд, на них он положил свою собачью морду и смотрел на дорогу глазами полными невообразимой боли. Под ним чернела лужица крови, по которой ползали мухи. Он ждал хозяина и вот он спешит к нему. Как только Петро наклонился к нему, пёс тихо визгнул и испустил дух.
Петро был суровым мужиком, он отсидел десять лет в лагерях как участник УПА, но ком перекрыл его горло и подлая слеза предательски покатилась по небритым щекам. Сколько раз Бровко встречал его: пьяным в дупль или трезвым, но всегда бросался передними лапами ему на грудь и всё норовил облизать его прокуренное лицо.
И вот теперь Петро рыл в старом саду яму для единственного существа, которому было безразлично и его прошлое, и его настоящее, и которое любило его просто за то, что он есть.
К вечеру Петро был уже пьян и неспокоен. Принесла нелёгкая Мотрю,- она жила на отшибе, в хате за старым колхозным садом.
- Чуеш, Петрэ,-начала она,- иду оце я, значить, черэз полэ, де твоя Катэрына корову пасэ и чув бы ты, яки вона матюки гнэ разом з хлопцямы!- и отправилась почесать языка с женою Петра, Наталкою.
Вот и Катя пригнала Корову Тамару с пастбища.
Петро выломал прут с куста возле забора:
- Так оцэ ты сука, курва твоя мама була, матюкаешся? От я тебе навчу, тварюка, розмовляти по-людськи!- и он стал с остервенением бить ребёнка. Наталка бросилась защищать дочь,- досталось и ей. А сбоку стояла Мотря и с блеском в глазах ухмылялась.
Утром девочка рассказала о случившемся дружку –пастушонку Васе.
Он по дружески обнял подружку и сказал:
- Мы отий Мотри шкоду зробымо.
Васёк собрал ребятишек и, когда стемнело, они забрались в огород Мотри, истоптали и повыдёргивали всё, что под руку попало.
Утром следующего дня, Мотря металась огородом и, заламывая руки, орала:
- А бодай вас кров нагла залье, бодай вас шляк наглый трафыть, бодай вам рукы покрутыло, - и далее следовал непереводимый местный диалект русского происхождения.
Сегодня в будке возле бабушкиного дома живёт камышового цвета Пёс размером с овчарку. Он прибился щенком невесть откуда. Просто однажды пришёл во двор, сел у крыльца и смотрел на двери. Когда вышла бабушка, он стал вилять хвостом, выражая тем самым свои самые честные намерения, чем заслужил краюху хлеба, разрешил почесать себя за ушком и навсегда поселился в будке. Теперь он то исчезает, то появляется. Он всегда угадывает куда собирается идти бабушка и бежит впереди неё, а если надо подождать на улице,- он терпеливо ждёт. Сегодня бабушка пойдёт на кладбище. Пёс это точно знает, потому что она пошла рвать герберы, на выращивание которых бабушка тратит очень много времени и труда. И вот Пёс то бежит впереди, то ждёт, когда бабушка приблизится: ей уже тяжело даётся ходьба…
На деревенском кладбище три надгробья с черными гранитными плитами, которые установила бабушка, еще до пенсии.
Она приводит в порядок могилки: вот мама, вот папа, вот её муж.
На каждую могилу она зажигает свечку в цветной стеклянной вазочке с металлической крышечкой. На каждую могилу она ставит в вазу герберы, которые она выращивает бережно, с любовью и приносит сюда с частицей своей души.

2017

Дэвид Хо, наш представитель в Таиланде, сидел за столом напротив меня и курил одну сигарету за другой. Он заказал на ужин национальные деликатесы из морепродуктов в ресторане очень высокого класса с замечательным обслуживанием.
У меня было ощущение, что он знал о том, что его конкуренты связывались со мной и именно поэтому он пригласил меня на бизнес-ужин в последний день моей командировки.
После того, как я развелся с Дженнифер, с моей уже бывшей женой и матерью наших троих уже взрослых сыновей, я полностью посвятил себя работе и неустанно путешествую по всему миру. О, я забыл вам сказать, что я инженер Джо Фергюссон, и мне 55 лет. Длительные и постоянные путешествия по всему миру научили меня всегда и во всём полагаться только на самого себя и успешно отстаивать свои интересы. Я приехал в Бангкок, чтобы установить наше оборудование. Джек, наш международный маркетолог и специалист по продажам был здесь несколько раз и он сказал мне, что я получу неизгладимые впечатления от Таиланда и его культуры.
Наша компания является привлекательной в качестве бизнес-партнера для многих дистрибьюторов. Джек попросил меня удовлетворить интересы их всех, потому что нам нельзя потерять возможность расширить наш бизнес на рынке Таиланда.
Может быть, это было причиной того, что наша беседа с Дэвидом казалась более бизнес-ориентированной и официальной, а не дружелюбной и открытой, какой она была на первых порах моего приезда. Неловкие паузы вызывали некоторую натянутость в нашей беседе и я пытался придать разговору более непринуждённую форму.
Вдруг Дэвид спросил меня, что я думаю о его компании и людях, работающих в ней..
Вопрос был настолько внезапным, что я не мог сразу ответить.
Я тут же вспомнил о том, что произошло несколько дней назад.
Компания «David» находится в бизнес-парке, и занимает всего лишь несколько комнат в одном из офисных зданий.
Все, кроме Дэвида и Синти не говорят по-английски.
Я заметил Синти практически сразу, как только впервые вошел в офис. Эта молодая красивая женщина, лет эдак под тридцать, не могла остаться незамеченной.
Она подошла ко мне и пожала мне руку.
Дэвид сказал, что она будет моим гидом и переводчиком во время моего визита в Бангкок. Во внешности Синти была некая особенная привлекательность. От неё исходил необъяснимый магнетизм, вызывающий подспудное, но вполне объяснимое вожделение тайных желаний.
С ее элегантной поступью и с какой-то мистической тайной в ее красивых миндалевидных глазах, я мысленно невольно сравнивал её с сиамской кошкой.
После того, как мы закончили установку системы в лаборатории клиента, мне надо было проверить список доставки и мы вернулись обратно в офис.
Я попросил Синти ввести пароль, чтобы позволить мне войти в интернет.
Она подошла ко мне сзади и нагнувшись, что бы ввести пароль, коснулась своей упругой красивой грудью к моей шее.
Комок в горле перемкнул моё дыхание и я ощутил жёсткую эрекцию. Молниеносно вспыхнувший во мне пожар развивался восходящей спиралью и казалось, что это пламя сожрёт мою плоть и обезумевшую голову.
Мое лицо стало красным и покрылось мелкими каплями пота. Синти, казалось, почувствовала мою неловкость и наслаждалась этим.
На следующий день она явилась в мой гостиничный номер, чтобы забрать меня.
От её губ исходил аромат попурри и свежей дыни.
Я прикоснулся к ее груди и она страстно прижалась ко мне всем своим тонким телом.
Но вдруг зазвонил телефон. Это был Дэвид. Мы должны были мчаться на объект заказчика.
****
И вот теперь, сидя в ресторане, мы с Дэвидом говорили о делах его фирмы:
-Все сотрудники являются относительно новыми. Кроме Синти. Она работает для нас почти 6 лет. - Голос Давида вернул меня к реальности.
-О, да. - Сказал я - Ваша Синти очень умная и образованная женщина. Она биохимик по образованию, не так ли?
Дэвид не ответил. Он посмотрел на омара и тихо сказал:
-Джо, я не знаю, что между Вами и Синти,- (Очевидно я покраснел)-
- но я хочу, чтобы вы знали,- продолжил Дэвид,- что когда Синти пришла в фирму - она была мужчиной.
Я подавился своим "НЕТ!", ставшим моей первой реакцией.
Дэвид со своей азиатской улыбкой посмотрел на мое лицо и сказал:
-Да, Джо она с нами почти шесть лет, и она пришла в нашу компанию, как мальчик. Добро пожаловать в Таиланд, Джо! Здесь существует одно определенное правило : если женщина очень красивая - это значит только то, что она сначала была мужчиной….
2013.

Андрей очнулся от сильной боли в правой руке. Пошевелил пальцами, но не почувствовал их. Вокруг была абсолютная темнота. Он попытался поднести руку к глазам, но не смог. Страшная боль расползалась по всему телу. Было сыро и душно.
- Где я? – произнёс он, но вопрос застыл в зловонном мраке.

Он сопровождал двух бойцов срочников ВСУ, раненных во время обстрела донецкими сепаратистами, которые зверствуют на захваченной ними части территории Донбасса. В основном это наёмники со всей территории Российской Федерации и не только. Война- она, как разлагающееся тело убитого животного, на запах которого слетаются стервятники-падальщики всех видов. Защищать от агрессора родину – это одно, а быть легионером удачи ради денег, наёмником убийцей, мародёром- это что-то другое, мерзкое и встреча с этой мерзостью не сулит ничего хорошего.
Увидев на борту УАЗика, по прозвищу «пилюля», красный крест, сепаратисты стали бешено его обстреливать.
УАЗик оказался на боку в кювете. От удара Андрей потерял сознание и очнулся, почувствовав на своем лице что-то тяжёлое и грязное. Это была нога обутая в берцы.
Он пришёл в себя в каком-то помещении от того, что на него вылили холодную воду. Его стал допрашивать боевик в военной форме со знаками отличия российской армии, судя по всему он был здесь главным. Андрей не вникал в суть вопросов. Он смотрел в глаза человека, который ему что-то говорил и думал лишь о том, как это дико, когда люди разговаривающие на одном языке совершенно не в состоянии понять друг- друга. Допрашивающий понял, что пленный не заговорит и бросил взгляд поверх головы Андрея и в тот же момент его стали жестоко избивать. Били куда попало, оторвался рукав рубашки и оголилась рука с татуировкой «Слава Украине» под трезубом. Лица мужчин, принимавших участие во всём этом, исказились от лютой ненависти. В душном помещении воцарилась свинцовая пауза. Кто- то вышел и через минуту вернулся. Андрея бросили лицом на пол, заломили руки и он почувствовал невыносимую тошноту, стало невыносимо жарко и все вокруг исчезло, исчез он сам, погрузился в темноту и полное отсутствие само восприятия. Время неумолимо стремилось к нулю.
Он открыл глаза, но мрак остался…. Он явно услышал: «…был хаос и тьма над бездною, и дух Божий носился над водою…», но тот час понял, что это звучат его собственных мысли , почувствовал нестерпимую жажду и его тело стало лихорадить. Он попытался позвать людей, но издал лишь стон и ним овладело ощущение, словно он погружается в какую-то вязкую жидкость. Боль отступила. Он видел, нет- скорее чувствовал, бледный свет. Свет почему-то был не перед ним, а сзади, где-то в области затылка.
-Это конец,- опять произнёс тот же голос и он опять осознал, что это его собственные мысли.

***
Бледное пятно всё интенсивнее расширялось где-то позади него, за его спиной, но он видел этот свет. Он погружался в него всё глубже и по мере погружения терял ощущение собственного тела, не стало чувства боли и ощущения жажды.
Вот он одет в знакомую со старых фотографий военную форму красной армии образца 1941 года. Слышны взрывы, стреляют, опять бой. Это Крым.
Его призвали в Красную Армию. И вот война. А ведь его дом так далеко от этих мест и совсем недавно он был гражданином Польши. Маленькая деревня Вийське, где сливаются речка Вигор с рекою Сан возле города Санок. Карпаты, две горы: Собэн и Кальвария. Там были сёла с преимущественно этническими украинцами, которых поляки называли русынами. В село сначала пришли немцы, одетые в элегантные обмундирования и прекрасно экипированные, вежливые и корректные. Мотоциклы их поблескивали бензобаками в солнечных лучах уходящего лета 1939 года. Почти сразу их сменили русские, с лицами почему-то похожими на китайцев. В разбитых сапогах и ботинках, обмотанных портянками и верёвками. Ветхие шинельки висели на солдатах мешковиною. Винтовки за их плечами болтались на бельевых верёвках.
Пришли одни, их сменили другие, страшные с виду, угрюмые, чужие и ненужные. Стала звучать непонятная речь, стали что-то требовать. Начались аресты соседей.
У отца семеро детей, три гектара поля, в том числе на острове по середине реки, с противоположной стороны которой установился немецкий кордон. Польша пала. В 1939 ему было 19 лет. Осенью с сестрою Зоней убирали картошку на острове. Со стороны немецкого кордона к острову иногда прибивались евреи и просили спасти их от гибели. Они с сестрою прятали таких на телеге, присыпали их картошкой и перевозили бродом на свой берег… Это могло стоить им жизни как в случае обнаружения этого факта немцами, так и русскими. Но юность всегда отчаянная.
Его призвали в Красную Армию уже гражданином УССР и он не был в родном селе в момент вступления туда гитлеровцев. Да и не вступили они в село. Это было сплошное и непрерывное движение немецких войск единственной сельскою дорогою в восточном направлении и длилось это движение более месяца с грохотом, шумом и с громкими немецкими маршами..
***
Зенитки на косе Арабатская стрелка отчаянно стреляли, но немецкая авиация прорвалась и начала бомбить с тыла. Боеприпасы закончились. Связь с командованием пропала.
«Плен» - это слово повисло над батареей зенитчиков дамокловым мечом. Ведь товарищ Сталин приказал в плен не сдаваться живьём под страхом расстрела как изменников родины. Никто не промолвил ни слова. Солдаты избегали смотреть друг другу в глаза. И вдруг один сорвался.
- ААААА, Да нах……. Бля…_ и кинулся к кромке косы в сторону моря.
Командир батареи, москвич, лейтенант «И» выхватил из кобуры табельный ТТ и, крикнув «стоять, назад», выстрелил вверх. Но паника уже охватила всех. Солдаты, хаотической обезумевшей толпою, бросились в море, спасаясь вплавь. Комбат подбежал к краю пологого пляжа, обхватил приклад пистолета двумя руками и стрелял в спасающихся бегством людей. Его голубые глаза округлились и, казалось, что в них погас отблеск разума. Он не видел, попал ли он в кого. Он просто выполнял свой долг перед товарищем Сталиным до тех пор, пока не закончились патроны. Когда оглянулся, то увидел его, рядового солдата, оцепеневшего от ужаса. И больше никого. Приставил пистолет к своему виску, нажал курок, но выстрела не последовало. Обойма пуста…….
Товарищ лейтенант был отправлен немцами с колонной русских военнопленных по этапам в германский плен.
*****
А ему, как украинцу, выдали бумагу для явки в Запорожскую комендатуру для решения его дальнейшей судьбы. Но он почувствовал всю нелепость и никчемность всего происходящего. Это не его война, это не его земля. Его дом там- на западе, где гора Кальвария, где речка Вигор впадает в реку Сан….
И он, сбросив с себя всё, что хотя бы как-то напоминало его отношение к красной армии, нашёл какие-то лохмотья и вскоре оказался в городе Запорожье. Становилось холодно. Был октябрь 1941 года. Он, перебиваясь случайной едой, брёл главной улицей уже названной именем Адольфа Гитлера, стараясь не попадать на глаза немецким патрулям. Надо было попасть на вокзал. Случайно его уши уловили львовский диалект двух мужчин. Подошёл, сказал, что тоже со Львовщины. Санок был ещё недавно во Львовском воеводстве. Оказалось, что эти двое везут в товарном вагоне четыре коровы для львовского военного коменданта. Согласились помочь земляку добраться до Львова, несмотря на смертельную опасность. Как только поезд останавливался его прятали в куче коровьего навоза. Немецкий патруль с автоматами и пиками осматривал все вагоны. Могли бы ткнуть пикой в кучу. Мог бы он чихнуть……Но пронесло. Дорога была очень долгой. Война ведь.
Коммерсанты оказались людьми порядочными и милосердными. Во Львове передали ему тёплую одежду. На дворе был уже конец ноября.
Со Львова была долгая дорога по времени, а протяжённостью всего лишь каких-то 150 километров, но ночами пешком и то не всегда. В родном селе бала уже новая епархиальная власть Вийське-Залуж, подконтрольная немецкой комендатуре.
К концу 1941 года деревенский парень мог понимать суть проблем происходящего только из увиденного и услышанного по дороге домой из ада боевых событий.
На территории оккупированной Гитлером Украины и Польши к этому времени уже существовали две «фракции» ОУН: ОУН-б- Бандеровцы, или революционные и ОУН-м Мельниковцы. С апреля 1941 года Бандеровцы стали называться самостийныками- державниками и возлагали большие надежды на Германию, как на патронат воссозданной Украинской державности без московского большевистского «интернационализма» с его гулагами. Тем более, что в Западной Украине люди были хорошо проинформированы священниками о голодоморе устроенном на востоке Украины в 30 годах сталинским режимом.
Тарас Боровец, свидетель голодомора, перешёл советско-польскую границу и издал пять томов под названием «людоеды», а позже стал ярым борцом против советов в рядах УПА под псевдонимом Тарас Бульба.
Так что симпатии к Гитлеру в начальный период противостояния Германии с СССР вполне логичны. Всё изменилось, когда гитлеровский нацизм открыл истинное лицо.
30 июня 1941г. во Львове ОУН(б) провозгласила создание Украинской Самостийной Державы, и поручила формирование правительства Ярославу Стецько. Обеспечить акцию было возложено на батальйон "Нахтигаль" (под командованием сотника Романа Шухевича), который утром прибыл на место (вместе с батальйоном "Роланд" под командованием майора Евгена Побигущого) и создал Дружины Украинских Националистов (ДУН)).
Немецкаое верховное командование отреагировало молниеносно: Степан Бандера и Ярослав Стецько были арестованы и депортированы в Берлин, а оттуда - после отказа отозвать Акт восстановления Украинской Державы, в концентрационный лагерь Заксенгаузен. В концлагере они находились до сентября 1944г. Было уничтожено и заключено в лагеря много других бандеровцев. В 1942 году в Освенциме погибли братья Степана Бандеры Василь и Олекса.. Провид взял на себя Микола Лебедь (до 1943 г.). Организация переходит в подполье и начинает подготовку к вооруженному сопротивлению и восстанию против немцев.. Немецкая СД отчитывалась Берлину, что «носителем враждебных течений среди украинцев, как и прежде, являются сторонники Бандеры».

ОУН(м) – мельниковцы осудили радикализм Бандеры в вопросе провозглашения державности и проявили склонность к более гибкой политике, считая открытую конфронтацию с немецкой мощью преждевременной и вредной для национальной идеи.. Мельниковцы создали в Киеве Украинскую Национальную Раду и газету "Українське Слово". Но в декабре 1941г. членов Рады немцы арестовали, часть из них казнены Бабином Яру, там было расстреляно 621-го члена ОУН(м), в том числе известная украинская поэтеса Олена Телига. Сам Мельник до января 1944 г. находился под домашним арестом в Берлине, а потом - в концлагере Заксенгаузен.
Лояльность к немцам закончилась. Началась подпольная борьба сторонников украинской национальной идеи к подготовке активного сопротивления против немецких оккупантов, в равной мере, как и большевистских.
В 1941 году происходило формирование стратегии национальной украинской идеи со всеми противоречиями характерными для подобных политических инсинуаций и простому человеку, тем более из сельской местности, было очень сложно во всём разобраться.
В лесах появились группы людей, состав которых был очень разношёрстым: были беглые и потенциальные уголовники, дезертиры; были обиженные люди властями разных времён, соседями и т.д. Были и сбежавшие из немецкого плена, были и просто случайные люди. Отличия были только в национально политических предпочтениях: проукраински настроенные – это боевая сила для будущей УПА, а польские националисты вступали в ряды Армии Крайовой, которая корректировалась из Лондона теневым польским правительством в изгнании. Между ними сразу же началась жестокая лесная война, хотя и в украинской среде и в польской были смешанные браки и , как следствие, целые поколения людей, для которых и поляк и (русын) украинец был одинаково близок. Даже поговорка была: «украинец до сраки, поляк до дупы, а на том свете сойдёмся до купы»….. Неприязнь и раздел по национальному признаку был выгоден только политикам, толстосумам и фанатикам – потенциальным садистам….
Он оказался в одном из отрядов. Сначала надо было просто работать с местным населением на предмет поставки продовольствия для отряда. Но каждое событие имеет причинно-следственную связь и очень скоро пришлось вступать в вооружённые столкновения с армией Крайовой, когда те представляли реальную угрозу украинскому населению сёл, в каждом из которых жили родственники кого – ни будь из членов отряда.
Со временем всё сильнее осознавались слова Степана Бандеры:
«Понятие "украинского националиста", "националистического движения", имеет совсем другое значение, чем подобные терминологии на Западе. Украинское националистическое движение не имеет ничего общего с нацизмом, фашизмом или национал-социализмом. Украинский национализм борется против империализма, против тоталитаризма, расизма и всякой диктатуры или применения насилия. Имя "Украинский националист" созвучно с "украинский патриот", который готов бороться за свободу своего народа, жертвовать для своего народа всем, чем он владеет, даже жизнью ... Мы боремся со стремлением большевиков навязать другим народам господство России».
И чем сильнее осознавалась причастность к возрождению украинской державности, тем более острой становилась позиция в отношении врага, а он был многоликим: это и поляки, ненавидевшие украинцев, это были и немцы, уничтожившие шансы на самостийность Украины как таковой, это и большевики с их репрессивной политической экспансией.
В июне 1943 г. в Карпатах разрозненные отряды были преобразованы в УПА. Их официальное название - Украинская народная самооборона. (Http://www.oocities.org/ua_ukraine/ukrayinarus105.html)
С весны 1944года, через село Вийське опять время от времени проезжали немцы. Но теперь они ехали в западном направлении и маленькими группками солдат, а иногда и вовсе по одному. Теперь они не были весёлыми и респектабельными, но бесчинств не чинили. Они просто куда-то очень торопились.
С востока надвигалась новая мощная беспощадная сила, готовая подавить любое сопротивление или малейшее несогласие.
***
Тёмная камера польской тюрьмы. Его уже приговорили к расстрелу. В другом углу на цементном полу тоже узник.
-Кем пан ест? (вы кто?)
Оказалось, что сосед по камере враг, боец Армии Крайовой и тоже приговорён к расстрелу.
Для армии Людовой, присягнувшей новообразованной просоветской власти республики Польша одинаково являются бандитами, как украинские бандеровцы, так и члены Армии Крайовой.
Поляк выслушал историю украинца и сказал:
- Меня всё равно расстреляют, а у тебя есть шанс. Добивайся, что бы тебя судили в СССР, ты ведь был призван в армию, как гражданин УССР, а за линией Керзона ты оказался после нового проведения границы между УССР с Польшей после ухода немцев.
Это спасло ему жизнь, но он оказался в Магадане на долгие 15 лет. Хрущёвская амнистия сократила этот срок на семь лет. За это время его родных, высланных из родных мест по договорённости между поляками и сталинским режимом, раскидала судьба по всей стране, которая называлась СССР. Одна из сестёр нашлась в Донецкой области, куда он и приехал истощавший до 45 килограмм при росте 180см. Там женился и жена родила ему сына, которого назвали Андреем.
****
Бойцы ВСУ после жестокого обстрела сепаратистами всё-таки дали мощную ответку и отбросили бандитов на несколько километров. При осмотре разрушенного здания обнаружили вход в подвал. Подсвечивая фонариками спустились бетонными ступеньками, присыпанными тем, что осталось от штукатурки и кирпича. Двери удалось открыть легко, от взрывов они уже почти не держались на петлях. В свете фонариков увидели лежащего в луже крови человека, а в метре от него лежала отрезанная с предплечьем кисть руки и ещё можно было рассмотреть трезуб, и под ним угадывалась надпись «Слава Украине»

2017

В 2010 году Борис Моисеевич Тракман прилетел из США в Пермь для наладки лабораторного оборудования, поставленного сюда Бостонской фирмой, на которой он работал ведущим специалистом. Здесь он уже как-то был в 1990 году, когда работал начальником отдела снабжения на Львовском хим заводе и решал вопросы поставки партии химреактивов из Перми. Тогда ему едва было тридцать лет. Город он не знал ни тогда, ни теперь. В прошлый свой приезд он жил в гостинице «Турист», а через двадцать лет Борис Моисеевич поселился в АМАКС Премьер-отеле и после делового дня его одолевали воспоминания совершенно не связанные ни с его родом деятельности, ни с его эмиграцией в США. Это была всё та же гостиница, но называлась по-другому, вспомнить детали прошлого интерьера практически не было возможным. Тогда он поселялся на улице Орджоникидзе, д. 43, теперь это улица Монастырская 43. Из окна его номера, как и в прошлый раз, открывался великолепный вид на реку Каму и на Спас-Преображенский Кафедральный Собор.
Удивляло странное соседство старых одно-двух этажных ветшающих зданий с новыми модерными зданиями и обилие самых разных автомобилей как с точки зрения марок, так и их технического состояния, а также множество советских названий улиц и памятников той эпохи...
Борис Моисеевич никогда не расставался со своей зеркальной полноформатной фото камерой. Вот и теперь он направился прогуляться. Свернув с улицы Монастырской на Комсомольский проспект, он шёл мимо художественной галереи и Аква террариума, спустился гранитными ступеньками на улицу Окулова и вышел на смотровую площадку Камской набережной, точно такой же, какой она была двадцать лет назад: с гранитным парапетом, на котором всё также сидели молодые парочки. Чуть дальше, на этом же парапете, распивали водку двое мужчин вполне приличного вида. Проходивший мимо Борис привлёк их внимание и один из них простодушно спросил:
- Третьим будешь?
- Благодарю, нет.
Мужчины тут же забыли о нём и продолжали свой разговор.
Противоположный берег просматривался как утопающая в зелени сельская местность, над которой возвышались три вышки очень похожие на антенны релейной связи. Правее, далеко на горизонте, видны были какие-то высокие здания. Мимо проплыл маленький катер. И Борис Моисеевич опять отметил про себя, что всё такое же совковое, как тогда в девяностых. Пожалуй, нет: новым здесь, на площадке, было обилие автомобилей, не таких современных, как в Бостоне, но всё-таки преимущественно иномарок. Было еще лето, начало августа, однако тепла особенного не ощущалось и хотя люди были легко одеты, но купающихся не было видно. Под ногами шелестели какие-то фантики, окурки и пустые сигаретные пачки, валялись бутылки из-под пива и пепси колы. Две молодые мамаши курили сигареты, ведя какой-то нудный разговор, а трое их детишек лет трёх – четырёх играли тут же фантиками и обёртками от мороженного. У одной из мамаш зазвонил мобильный телефон и она стала разговаривать с позвонившим ей. Пройдя несколько метров, Борис Моисеевич увидел пустой мусорный ящик возле кованной чугунной ограды, обрамляющей выступающую вперёд часть смотровой площадки, на которой матерились пятеро молодых парней, распивая пиво из горла бутылок. По всей видимости это они так общались на языке понятном только в России.
В гостиницу он вернулся уже под вечер и решил поужинать в ресторане на первом этаже. Зал был почти пустой, на стене огромная плазма транслировала Euronews на русском языке. Он сделал заказ, достал планшет и подключился к Wi-Fi. Он не замечал, что женщина, за столиком администратора, внимательно его рассматривает. Он давно привык, что американцы всегда привлекают к себе внимание непринуждённостью и некоторой изысканностью в самой простой одежде. Американец, где бы он не оказывался, всегда уверен в себе и всегда выглядит ОК.
- Извините, пожалуйста, вы Борис? - Он поднял глаза на женщину с бейджиком администратора, присевшую к его столику и удивлённо рассматривал её несколько секунд. Это была женщина среднего телосложения, ещё очень привлекательная и только состояние кожи на её шее выдавало её возраст. Судя по всему, ей было около пятидесяти лет.
- Мы знакомы? – спросил он.
- Очень может быть,- она как-то грустно улыбнулась.
- Но я был в Перми всего лишь один раз и очень давно.
- В девяностом?
- Где-то так….
- Я Люда,- сказала она, а взгляд её умолял его что-то вспомнить.
*****
Тогда, вечером, в холле гостинице "Турист" собралось человек пять-семь поглазеть в телевизор. Кто-то мирно дремал в мягком кресле, кто-то делал вид, что с интересом всматривается в экран старенького телика, а Борис с интересом рассматривал присутствующих в надежде хотя бы с кем-нибудь поговорить: завтра ночью возвращаться домой, к жене и двоим детишкам.
Из номера в конце коридора в холл вошла стройная девушка лет двадцати пяти, одетая в спортивный костюм.
- Мне может кто-то подсказать, где здесь можно набрать кипятку? - спросила она приятным голосом.
Борис обрадовался посланной ему свыше возможности пообщаться и на полном серьёзе сообщил девушке, что никуда ходить не надо: в его номере есть и кипятильник, чай и сладкое к чаю.
Их номера оказались рядом. Она сказала, что зайдёт на минутку к себе, а потом к нему. Пока он готовил чай и печенье, она принесла ещё пирожные. Удивительно, но оказалось, что даже за просто чаем можно и познакомиться, и поболтать, и расслабиться. Её звали Людой. Она приехала в Пермь из Березников насчёт поставок продуктов для кафе, которым она заведовала. Борис нашёл её очень коммуникабельной и эрудированной собеседницей. Люда охотно поддерживала разговор на любую тему и вдруг оказалось, что уже далеко за полночь, а Борису показалось, что он с нею давно знаком. Выяснилось, что у неё в Березниках есть дочь и ей пять лет, что с мужем она не живёт, и что здесь у неё был мужчина, которого ей надо забыть…. Всё это Борис узнал в процессе беседы между темами про звёзды, галактики, природу и про текущий политический момент перестройки.
Оба поняли, что пора спать. Люда посмотрела внимательно в его глаза и сказала:
- Там у меня подружка на моей койке. Можно я у тебя на диванчике переночую?
Вопрос, конечно риторический: ну кто откажет?
-Я вернусь минут через десять. – Сказала она.
-Хорошо, я пока приберусь.
Он прибрался и принял душ.
Она вернулась в халатике. Борис закрыл двери. Люда на какое-то мгновение замерла посередине комнаты и их взгляды встретились. У Бориса в голове мелькнуло что-то в стиле Шекспира: «иметь или не иметь, вот в чём вопрос», а она прочитала его мысли. Едва улыбнувшись уголками губ, она сбросила с себя халатик и оказалось, что под ним, кроме неё самой, больше ничего нет. Она была уже не девочка, но нежная, желанная молодая женщина. Взгляду Бориса открылись небольшие слегка овальные упругие стоячие груди с выступающими тонкими сосками, эластичная кожа и красивые длинные ноги. Лобок её был побрит, но оставлена узенькая вертикальная полоска мягких рыжеватых волос, к которым так хотелось прикоснуться.
Он обнял её и осторожно привлёк к себе, а она прижалась к нему всей своей стройной фигуркой.
-Ты меня никогда не забудешь,- сказала она, подтянув к животу раздвинутые ноги согнутые в коленках.
Борис вошёл в её плотный, влажный, тёплый и нежный мир по привычке медленно и осторожно, но она вдруг разразилась шквалом движений, словно вибрационная машина и он вдруг почувствовал, что вся его мужская сущность уже не в состоянии остановить бешено наплывающее на него цунами оргазма и он уже не в состоянии контролировать точку невозврата…. Ему стало стыдно, но она успокоила его нежными поцелуями и стала массировать его хулигана. Тот опять поднял голову и оказался снова готовым отстаивать его мужское достоинство. Кама сутра получалась сама по себе из всех тех поз, которые только он мог вспомнить. Он кончал и начинал снова пока в окна не заглянул новый день, а они оба были измотаны, словно после многокилометрового марафона и она ушла, подарив ему прощальный поцелуй.
****
Он явно смутился и спросил:
- Но как возможно узнать человека через двадцать лет, ведь мы оба совсем другие?
- Мой сын на тебя похож, - сказала она и показала ему снимок на мобилке.
Наступила немая сцена. Борис думал, что сказать, а она смотрела на него влажными глазами.
- Вот как. Мы ведь не оставили тогда никаких данных о себе, -только и смог он произнести……
- Не бери в голову- это была просто случайная связь, но важная для меня, потому, что я жила в Березниках одна с ребёнком без мужа. Мужиков там практически нет- одни алкаши и наркоманы. Там порядка сорока тюрем и бывшие зэки остаются жить в этом городе, потому что дома их никто давно не ждёт. Криминал, пьянство, грязь- вот такая жизнь. Дышать нечем от выбросов заводов, расположенных по периметру города, да еще летом тополиный пух. Столько тополей наверное нет нигде в мире. Ко всему тому, стала проваливаться земля в районе рудников. И ещё «серные» дожди очень часто летом бывают. После них машины и дороги покрываются желтым налетом. Мне удалось переехать в Пермь. Теперь я здесь администратором… Даже и не снилось встретиться.
- Ты замужем?
-Есть мужчина, он мне помог устроиться. Дети уже взрослые. У дочери своя семья. Сыну скоро двадцать.
-Учится?
-Да, третий курс ...
-Я могу его увидеть?
-Зачем? - улыбнулась она.
-Он знает правду?
Она снисходительно улыбнулась:
- Сколько ты будешь ещё здесь?
-После завтра улетаю в Бостон.
-Там живёшь?
-Как догадалась?
-Ты не похож на совка. Ладно, завтра в это же время приходи сюда.

Он пришёл несколько раньше и сел у того самого столика лицом к входу в зал ресторана. Заказал себе чай, а остальное решил заказать когда придут те, кого он хотел увидеть. Он рассчитывал, что они поужинают втроём. Люда вошла в зал с молодым брюнетом в котором Борис явно угадывал себя в юные годы, но был этот парень покрупнее и скорее был похож на него сегодняшнего.
Он встал и пригласил пришедших присесть.
-Что вам заказать? - спросил Борис.
Вместо ответа парень спросил:
- Так это ты тот идиот, который сделал меня евреем?
Люда покраснела.
Борис же рассмеялся и сказал:
-Ты меня должен благодарить, сынок, потому что если бы я тогда имел командировку в Африку, то ты бы был негром.


2017 год.

Пролог.
В 1991році припинив своє існування СРСР. Почалася нова доба в історії України і нові страждання більшості людей задля збагачення купки злодіїв, і хоча все почалося ще в кінці вісімдесятих- я починаю цю оповідь з 1993 року не випадково. Минув перший шок від зустрічі з диким капіталізмом, яким лякали комуністи свій народ ще з шкільної парти. Власне уся радянська система вбила в свідомість людей образ вовчого капіталізму настільки переконливо, що саме за цим образом і подобою колишні партократи і чиновники главків і міністерств кинулися грабувати і нищити усе, що було створено до них. Згодом і прості люди почали орієнтуватися в нових умовах розшарування соціуму на тих хто вкрав і тих, хто не мав що вкрасти.
1993 рік починався з оптимістичних заяв української влади. Кабмін приймав декрети, які повинні були раз і назавжди покінчити з галопуючою інфляцією. Були заморожені фонди заробітної плати, а державні підприємства повинні були доводити кожне підвищення цін на свою продукцію. Мас медіа обіцяли, що ці заходи не дадуть розкрутитися колесу інфляції. Тодішній віце-прем'єр і міністр економіки Віктор Пинзеник зі знанням справи заявив, що нещодавнє підвищення цін буде останнім, а до кінця року взагалі має настати стабілізація економіки і зниження темпів інфляції до 3% в місяць. Це було на початку року. Буквально відразу люди ще раз переконалися, що обіцянки влади- це завжди цяцянки і лише дурному в радість. Зростання цін почалося практично відразу після цих заяв і набирало обертів буквально кожного дня, забезпечивши за підсумками того ж року індекс інфляції в 10206%. Якщо на середину січня буханець житнього хліба коштував в середньому 33 крб., свинина - 825 крб. за кг, яловичина - 715 крб., літр молока - 79 крб., сметани - 352 крб., а десяток яєць - 344 крб., то до середині грудня хліб подорожчав до 2000 крб., свинина - до 53 911 крб., яловичина - до 35 566 крб., молоко - 4665 крб., сметана - 24 518 крб., яйця - 33 037 крб. Долар США в середньому коштував 4539 купоно- карбованців.
Все це супроводжувалося повсюдної зупинкою промислових підприємств: стара радянська економіка практично припиняла своє існування після розриву господарських зв’язків, припинення держзамовлення і зростання цін на російські енергоносії. Результатом стало масове зубожіння людей, для мільйонів з них цей рік став, в буквальному сенсі цього слова, голодним. Власне, саме крах української промисловості і став причиною гіперінфляції: уряду не стало з кого збирати податки, а приватники-комерсанти вважали головною своєю справою ніяких податків не платити і єдиним джерелом поповнення скарбниці став друкарський верстат.
Підприємствам, через відсутність грошей на рахунках, не залишалося нічого іншого як видавати зарплати ременями і кормом для свиней.
Народ вперше почув про приватизаційні ваучери, отримавши які в "Ощадбанку", кожен міг стати власником однієї п’яти десяти двох міліонної частини всенародного надбання. У грошах це "надбання" уряд оцінив в астрономічну суму - понад 520 трильйонів карбованців, тобто в 1993 році один ваучер коштував 10 млн 50 тисяч крб. На кінець року ці гроші перетворилися в ніщо через обвальну інфляцію, втім народ все рівно не знав, що робити з отими жовто-зеленими папірцями. Їх радили вкладати в якісь акції якихось підприємств, але ніхто не знав у які саме. Більше того, спершу ці "ваучери" заборонялося продавати і купувати. Це призвело до того, що спочатку приватизацією могли скористатися лише ті люди, які мали вплив на трудові колективи - директора заводів і вони переконували працівників вкладати ваучери в акції свого підприємства і реально ставали його власниками. Але розвернутися директора не встигли. У 1994 році приватизація була припинена, а потім відновлена, але на інших умовах, при яких ваучери вже могли міняти власника. Почалася їх скупка різними інвестиційними фондами. Але ваучерна приватизація в Україні досить швидко зійшла нанівець- всі активи України опинилися в руках декількох кланів: Кравчуків, кучмив і їхніх родичів.
Багато чого ще відбулося цього року: було й Біле Братство, яке закликало людей на самознищення, були шахтарські бунти, з’явилися довірчі товариства та фінансові піраміди. Правда, саме цей вислів "фінансова піраміда" набуло популярності пізніше, а тоді народ оббирали так звані трасти. У свідомість людей інформаційними цвяхами вбивалися рекламні образи тих, хто вкладенням швидко покращив свій добробут. Трастові компанії обіцяли вкладникам до 10, а деякі і до 15% щомісяця. В результаті, тільки за офіційними даними, за два роки роботи трасти поцупили у населення суму еквівалентну 132 млн. доларів США






Наприкінці 1992 року Україна залишилася без голови Нацбанку. У виграші опинилася зв'язка Плющ-Гетьман: після місяця підкилимної боротьби Нацбанк очолив їх ставленик, 38-річний Віктор Ющенко, який займав далеко не перші позиції у фінансовому світі - він був лише першим заступником голови правління агропромбанку "Україна". Але саме цей банк чомусь був у пошані у глави Нацбанку Гетьмана: коли в 1992-му він провів емісію на 700 млрд. радянських рублів (на той момент - 3,4 млрд. Доларів), їх прокачали через "Україну", акціонером якої на той час став Плющ. До речі, саме ці 700 млрд. Стали однією з основних причин гіперінфляції 1992 року.
Головною обіцянкою програми дій, представленої Ющенко парламенту відразу після призначення в Нацбанк в січні 1993-го, була стабілізація фінансової системи. Але в реальності він продовжив лінію Гетьмана і влітку 1993 року для забезпечення закупівлі у колгоспів врожаю надрукували 1,5 трильйона карбованців (вся грошова маса в країні на той момент була менше трильйона). В результаті курс купона протягом місяця опустився в десять разів, і Нацбанк вирішив його зафіксувати, що призвело до появи двох курсів - офіційного і реального. Для банку ж "Україна" знову настав золотий період: 75% з 1,5 трильйона були прокачані саме через цей банк.
Через неплатежі за електрику по всій Україні почалися відключення електроенергії за графіком - по черзі в кожному регіоні. Їх назвали віяловими. Часом світло відключали на 8-10 годин на добу. Частота струму в мережах падала нижче 50 герц, що створювало небезпеку зупинки генераторів. Ця практика тривала в різних регіонах до 1999-2000 року.
У 1993 році Київське "Динамо" виявилося в жалюгідному фінансовому стані. Викупивши борги клубу, Віктора Безверхого на посаді президента клубу змінив Григорій Суркіс. В Україні з’явився мобільний зв’язок. 10 листопада 1993 в Україні забороняють воєнізовані формування. Причина: загін УНА-УНСО в 1992 році брав участь в Придністровському конфлікті, а в 1993 - в Абхазії, воював на боці Грузії.

А життя триває.
В 1993 році Ларисі було двадцять років і уся її автобіографія лягала на аркуш паперу однією строчкою: народилася , вчилася, закінчила навчання. Але вона вже мала досить багатий досвід того, про що в автобіографіях не пишуть.
Вона не була занадто вродливою: дещо широкі плечі на тлі загальної конституції її тіла створювали враження деякої чоловіко подібності, а хода її не від стегна, натомість впевнено широка, розкривала в її характері рішучість і самовпевненість. Водночас обличчя цієї брюнетки легко вводило чоловіків в оману дитячим виразом невинуватості і гіпнотичною таємницею дещо вирячених чорних очей, які говорили навіть коли вона мовчала. Це як в пісні: «еті глаза напротів», але парубки, дивлячись на Ларису, розуміли це як «еті глаза нєпротів». Вона не скупилася на стриману неоднозначну посмішку, бо мала неабияке вроджене бажання подобатися усім і це в неї виходило без будь-яких зусиль. Саме тому вона ніколи не поверталася з дискотеки сама чи з подругами, а завжди з якимсь залицяльником і, якщо нав'язливий парубок був їй симпатичним то вона , як тоді говорили, йому «давала». Це в неї почалося з п’ятнадцяти років, але цього разу відбулося таке, що стало відправною точкою всієї її подальшої долі.
З Сергієм Гусаром вони вчилися в одній школі, але коли після восьмого класу вона поступила в технікум- він вже отримав атестат.
Нині вони зустрілися на дискотеці, згадали школу, спільних знайомих і якось за розмовами непомітно для них обох опинилися на парковій алеї. Травнева ніч була зоряна, але на небі не було Місяця і це створювало містичний настрій серед темних силуетів і таємничих звуків величезного парка. Вони присіли на лавку. Вона піднесла очі на зоряне небо і зненацька доторкнулася головою до його плеча. Він обняв її, обережно пригорнув до себе і не відчув напруження її тіла. Вона тихо промовила:
- Як добре…
Вона мала на увазі красу зоряного неба і таємничість цієї ночі, а він зрозумів це так, що їй добре саме з ним і поцілував її в губи. Вона притулилася до нього і він відчув бажання. . Вони цілувалися, потім його рука опинилася під коротенькою спідничкою.
Вони почали на лавочці, але через певну незручність злилися в екстазі просто на парковій алеї.
-Що тут відбувається? –прозвучало різко й несподівано. Над ними стояли двоє патрульних міліціонера.
Вона завмерла з переляку. А Сергій спокійно відповів:
- Відпочиваємо.
Мєнт оцінював ситуацію, пильно вдивляючись в її обличчя, яке винирнуло з-під Сергія і спитався її:
- Ви в порядку?
-Так. Дуже..
Міліціонери хмикнули, весело перезирнулися і жваво пішли геть.
Вона перебувала під величезним враженням від сили і спокійної впевненості в собі Сергія. Він не розгубився, зберіг спокій і зробив свою справу до кінця .... Вона зрозуміла, що це її хлопець.
Вона засміялася.
- Лара, щось не так? – спитав він.....
-Ні, що ти. Просто згадала випадок з однокласницею. Це було у восьмому класі. Вона була з нашим фізруком, пам'ятаєш Тараса Михайловича? Так ось вони теж ввечері в парку трахалися. Раптом вона почула поруч чиїсь кроки, злякалася і вони скліщилися. Вона стала кричати від болю і переляку, перехожий вирішив, що її ґвалтують, взявся рознімати. Тарасу вдалося йому розтлумачити, що треба викликати швидку допомогу.
Коротше: незабаром вся школа і все місто знало своїх героїв. Тараса звільнили за власним бажанням. Йому вдалося уникнути статті за розбещення неповнолітньої тільки після того, як батьки, отримавши солідну суму грошей, підтвердили, що все сталося за взаємною згодою. Він виїхав з міста. Її батьки поміняли квартиру на Кривий Ріг, де Любаша через дев'ять місяців благополучно народила сина, кажуть - копія Тарас.
Сергій уявив себе в такій ситуації і це не здалося йому смішним.
Додому Лариса прийшла вже під ранок, коли на сході з'явилася блакитна смуга світанку, що народжувався.
Вона проживала з батьками в старенькому одноповерховому будинку з трьох кімнат, кухні та кількох комор в так званому приватному секторі міста. Вона любила цей будинок з великим городом, старим садом і собакою, який реагував на кличку Штірлиць.
Коли вона йшла гуляти, то завжди залишала вікно своєї спальні прикритим так, що натиснувши зовні, його легко можна було відкрити і тоді без шуму можна було прошмигнути в ліжко і не треба було пояснювати батькам о котрій годині прийшла.
Засинаючи вона думала про Сергія, про те, що цей сильний, спортивно складений хлопець повинен стати її чоловіком ....
Так вже влаштоване життя, що навіть остання повія мріє зрештою мати свою сім'ю і відрізняються жінки від чоловіків тим, що там, де чоловіків цікавить процес – жінки переймаються наслідками.
Прокинувся Гусар близько полудня. Із дзеркала на нього дивилося зеленооке обличчя обрамлене густим вогненно-рудим волоссям і такою ж щетиною, яку він збривав потрійним жилетом. У вітальні голосно кричав музичний центр, чимось в стилі Heavy metal. Сергій був задоволений вчорашньою вечірньою пригодою. Буде що розповісти друзям.
Його друзі- це компанія нероб, що увійшла у смак змін після розпаду СРСР. Такі неформали вже панували в місті, наганяючи страх не тільки на місцевих жителів, але навіть на представників кримінального світу, серед яких були домушники, кидали- наперсточники, валютні кидали, карточні катали, торговці наркотою, шахраї, аферисти, рекетири. Саме це середовище породжувало некоронованих королів місцевої братви. З цієї темної матерії злочинного світу потім була сформована влада всіх рівнів на пострадянському просторі. Склалася певна схема, де кожна дійова особа представляла собою автономний кластер з власною програмою, основою якої було визнання субординації у взаємовідносинах «по понятіям». Така схема забезпечувала самовідновлення системи в разі ампутації одного з таких кластерів. У Кримінальному Кодексі це називається бандою, але члени цієї спільноти такими себе ніколи не вважали і дуже швидко опинилися в тісній спайці з колишніми функціонерами КПРС, які не гаяли час і залишилися при владі, а люди з кримінального світу ставали надійною опорою для цієї влади, тому що в потрібний момент від них легко можна було позбутися: кого в тюрму, а кого прибирали руками тих же братків.
У зв'язку з неможливістю заробляти гроші чесною працею, все співтовариство громадян на пострадянському просторі набуло кримінального відтінку.
Сергій Гусар не був авторитетом у цьому середовищі. В основному він заробляв гроші своєю присутністю при рекетерських набігах на ринки в якості групи підтримки, коли Джем брав його «на справу» з огляду на його фізичні дані, які він неодноразово демонстрував мордобоями в різних розборках. Торговці від одного його виду мовчки платили мзду, а то що вони в цей момент думали нікого не хвилювало: хочеш мати дохід-поділися.
Сергій «навів марафет», коли було вже далеко за полудень і відправився на «стрєлку» з приятелями на їх звичне місце в пивному барі неподалік від вокзалу. Там вже потягували пиво: патологічно жорстокий Прищ, в минулому двієчник із зовнішністю типового «бійця» Боба і міцно збитий атлетичної статури тридцятирічний Костя Худоба. Судячи з настрою приятелів Гусар зрозумів, що у пацанів був вдалий день. Привіталися. Він сів на вільний стілець біля столика.
- Що пити будеш? - Запитав Костя.
-Те, що й ви.
Поки офіціантка несла келих пива і сушеного кальмара, Сергій розповів про вчорашній зоряний вечір з Ларисою, неабияк прикрасивши пікантні моменти, а розповідь про ментів сама по собі викликала дружній регіт на увесь бар.
-Чим вона займається? - Запитав Костя.
-Її мати працює завскладом на дизельному і коли Ларка закінчила технікум, то вона влаштувала її біля себе на склад комірником.
Приятелі схвально перезирнулися.
- Її треба прикормити, - сказав Боба.
Всі висловили схвалення мімікою обличчя.
-Отож, - сказав Костя, - з такої нагоди треба випити щось більше суттєве.
Проголосили тост: «щоб в нас все було і нам за це нічого не було».
Пили до пізнього вечора, мацали дівок і водили їх до туалети перепихнутися.

Сімейний бізнес.
Гусар подзвонив Ларисі додому і вони домовилися провести час разом. Бар для зустрічі був призначений інший, в якому Сергія мало хто міг знати.
У просторому холі звучала музика. Народу було багато- в основному таксисти, торговці на ринках і просто ті, хто зумів відірвати аби який шматок від «всенародного пирога». За кількома столиками сиділи специфічно одягнені панянки, які на самоті потягували щось з келихів і безцеремонно оцінювали очима відвідувачів бару.
Сергій зробив замовлення: собі сто грам горілки, а подрузі вино, але Лариса вирішила теж горілку- легше на шлунок. Тому замовили 300 грам горілки в глечику і закуску.
Сергій скористався слушним моментом і поцікавився - як їй працюється.
- Завод валиться. - Сказала вона. - Зарплату затримують, пропонують товарами широкого вжитку: чеснокодавками, горіхоколами: мура, словом.
- А на твоєму складі що?
-вимикачі, контактори, пускачі, дроти: електрообладнання, словом, різне.
-На ринку, я бачив, цим всім торгують. - Після паузи в розмові сказав Гусар. - Зараз ціни скачуть вгору. Сьогодні товар- це як тверда валюта. Я тобі можу допомогти в реалізації, бабло пиляємо навпіл. Як?
-Ні: мої 70 відсотків, а твої тридцять-сміючись відповіла Лариса.
Вона любила гроші, особливо тепер, коли їх катастрофічно не вистачало.
Сергій згадав слова Боба щодо «прикормити» і не став торгуватися. А вона подумала, що він заради неї погодиться на все.
Ларисину мати цілком влаштовувала розповідь дочки щодо можливості реалізації товару, але найбільше їй подобалося те, що намітилася можливість видати дочку заміж. Вона вважала , що правильно буде, якщо гроші внести в касу заводу, бо знала, що під цю марку є можливість вивезти набагато більше того, що буде написано в накладній.
Гусар зібрав досить велику суму з рекетерських нашесть і дещо позичили у знайомих.
На перших порах вирішили прибуток «пиляти» на умовах Лариси, а на потім були інші міркування. Адже, коли ціни скачуть запаморочливо вгору, можливі різні варіанти. Для стабілізації грошей вирішили відразу ж скуповувати долари, які в 199З в основному продавали вуличні валютники: вони, як правило тусувалися перед ощадбанками, на вокзалах і на ринках.
Справа налагодилася дуже швидко: товар закуповувався через приватного підприємця, розкидався на різні торгові точки на базарі і в магазин. Сергій відслідковував увесь процес і незабаром зрозумів, що магазин, в якому практично весь товар був вже від нього, фактично теж став його.
Але з'явилася проблема: товар продавався повільно. Незабаром стало відомо, що Лариса вагітна. Довелося зіграти весілля. Наступною весною у них народився син, Ігор.
Лариса перейняла на себе контроль за реалізацією товару, але чи то гроші самі прилипали до її рук, чи то вона занадто сильно їх любила аби з кимось ділитися, ото ж за фактом виходило, що не любила вона таблицю ділення, їй більше до душі припадала табличка множення. Коли їй нагадували, що час віддати борг- вона усміхалася своєю чарівною посмішкою, нагороджувала співрозмовника багатообіцяючим поглядом і щиро клялася, що обов'язково все поверне: ось як тільки-так відразу.
Сергій займався своїми справами: якими саме – Ларису не хвилювало.
Була субота. Гусар прийшов на авторинок. Тоді це було основне місце, де можна було купити старий автомобіль і авто запчастини, які розкладалися прямо на капотах авто, на землі і навіть на старих розкладачках. Народу там завжди було так багато, що люди йшли суцільний натовпом, практично впритул, як в київському метро в години пік і було дуже багато іногородніх, як серед торговців, так і серед покупців.
Рік тому в Україні з'явився мобільний зв'язок і тепер Гусар вже користувався ним.
Подзвонила Лариса, запитала- де він.
-Шукаю Лоха, - відповів він і подумав: «Раніше, коли тільки не зателефоную - її нема, а як тільки купив їй мобілку - вона завжди вдома» ......
В його кишені були одна сто доларова і одна одно доларова купюри. Він досвідченим поглядом пробігав по обличчях людей. Лоха він завжди визначав без промаху. Він шукав людей простодушних, не міцної статури, бажано не з місцевих. Він підійшов до авто «Лада шістка», на капоті якої на старій клейонці були розкладені дрібні запчастини. Торговець в бейсболці сидів в салоні легковика з відкритими дверцятами. Повз проходили щільною вервечкою люди, які видивлялися собі потрібне, а може просто бездіяльно гуляли ринком - таких завжди було чимало.
- Зелень треба? - Запитав Гусар торговця.
-Скільки в тебе?
-Сто.
-Щас, - Торговець заглянув в свою сумку- пояс. -Візьму. Покажи.
- Ти тільки обережно, там менти стоять, давай швидко. - І Сергій протягнув сто доларову купюру. Тоді можна було попасти під статтю кримінального кодексу за незаконну торгівлю валюти.
Чоловік взяв в руки купюру, перевірив напомацки, протягуючи її між великим і вказівним пальцем.
Давай сюди швидше: менти йдуть, - сказав Гусар, вихопивши купюру і склав її так, щоб торговець це зміг добре бачити. Сунув в кишеню куртки і, не виймаючи руки з кишені сказав:
- Рахуй бабки.
З рук валюту продавали завжди дешевше, ніж можна було купити в Ощадбанку, а офіційних обмінних пунктів в 1994 ще не було і тому купити сто баксів за 3 000 000 купоно-карбованців замість 3 170 000 по курсу- це була відмінна угода. Торговець відрахував суму, і вони обмінялися: в руці Гусара опинилася пачка купоно-карбованців, а в руці чоловіка складена втричі купюра і поки той її розгортав, від Сергія і слід простив- він просто розчинився в натовпі. Коли ж торговець побачив, що в його руці купюра номіналом в один долар замість ста, його обличчя зблідло, потім стало пунцово червоним. Він попросив сусіднього торговця Євгена, чоловіка невисокого зросту років тридцяти, доглянути за товаром і кинувся шукати шахрая, але це було, як шукати голку в копиці сіна.
Він повернувся на своє місце, серце його готове було вискочити з грудей, лють і ненависть затуманила очі, руки і ноги тремтіли. Головне для нього було не стільки втрата великої суми грошей, виручки за цілий день, скільки образа, що хтось зробив його лохом.
- Я впізнав його, Михайло, - сказав Євген, - п'ять років тому пізно ввечері я з дівчиною і сестрою повертався додому з весілля брата. Як серед гостей опинився Гусар з трьома приятелями – незрозуміло. Скоріш за все- нахабно втерлись: на весіллі було чоловік сто, за всіма не вгледиш. Гусар вчився в тій самій школі, що і я, але був молодший за мене. Проте на вигляд ми знали один-одного і навіть віталися. Він з компанією йшов за нами і, коли ми відійшли на деяку відстань від людного місця, Гусар гукнув до мене, мовляв треба поговорити. Дівчата пройшли трохи вперед, а я зупинився і раптом опинився в кільці цих чотирьох. Першим мене вдарив кулаком в обличчя Гусар, потім мене вдарили по голові з заду і я впав. Вони шалено били мене лежачого на землі ногами де попало. Дівчата стали кричати і кликати на допомогу. Підбігли люди, це були теж гості з весілля. Нападники відійшли в темряву. Всю решту дорогу додому ці покидьки йшли за нами, улюлюкали і погрожували «замочити» мене, якщо я звернуся в міліцію. Відділення міліції було якраз по дорозі до мого дому .... У мене довго боліла голова, нирки, хребет. Заяви я не писав: у цих бандитів вже тоді було все схвачено в міліції через їхніх батьків, а ось бажання помститися у мене залишилося. Мене зганьбили перед дівчатами! . Виявляється, що пацани хотіли ними скористатися. Дівчина перестала зі мною зустрічатися. Я давно не живу в цьому місті. Але часто буваю і дещо знаю про Гусара. Він мене сьогодні не впізнав, а можливо просто не помітив: я відвернувся і спостерігав стоячи впівоберта. Він тепер один з рекетирів банди Джема. Їх прикривають менти. Тусується з трьома відморозками: Костей, Бобом і Прищем. Це ті, що тоді були з ним, але за п'ять років вони ще сильніше накачали біцепси і кулаки. Їх боїться весь вокзальний район. На перший погляд вони неприступні, але у кожного, звичайно ж, є вразливі місця.
- Хай тобі грець, -сказав Михайло-, світ тісний- люди кажуть недарма. На цього Гусара я маю зуба. Десь років сім тому, він з пацанами поламав ребра моєму батькові за зауваження не дерти глотки під нашими вікнами. Батько вийшов їх розігнати. Вони його сильно побили і втекли. Гусара він знав, бо його мати була директором заводу де батько працював і вона не дала можливості написати заяву в міліцію. Вговорила батька, відкупилася. Я тоді в армії служив. Покажи мені їх точку, де вони тусуються. - Михайло став приходити до тями від стресу. Тремтіння в тілі пройшло і тепер всю його сутність заповнювала люта ненависть і жага помсти. В ньому прокинувся мисливець.
З нагоди недільної вечері подружжя випили по чарці горілки.
У дерев'яному ліжечку спав піврічний син. Лариса завела розмову про те, що через слабку реалізації товару дома бракує грошей. Ще й його друзі не віддають борг за реалізований через них товар.
-Щось придумаємо, -обізвався Гусар. Він дуже боявся, що Ларка дізнається, про гроші, які не призначені для сімейного бюджету. Подзвонив Прищу, спитав як там щодо грошей: терміново-де потрібно.
Прищ запропонував зустрітися на звичному місці, тобто в тому самому барі.
-Я на пару годин від'їду. - Сказав він Ларисі і випив ще чарку горілки «на ціпок»
-Куди, проти ночі?
-Тобі ж потрібні гроші?.
Був теплий серпневий вечір, який обіцяв вибухнути дощем - десь далеко спалахували зірниці. Найкоротша дорога до бару від зупинки маршрутки пролягала через парк і Гусар йшов тією самою алеєю, на якій він вперше був з Ларисою, але ця історія вже не хвилювала його уяву. Все стало банально буденним. У напівтемряві, на тій самій парковій лаві, вимальовувалися силуети двох людей. Один був побільше, а другий трохи менше. Сергій подумав, що це парочка закоханих, мигцем згадав той вечір з Ларкою і посміхнувся. Коли він підійшов ближче - спалахнула блискавка і він розгледів, що на лавці сидять двоє чоловіків і, мабуть, п'ють пиво з горла пляшок. Коли він вже пройшов повз них, то відчув ззаду удар по голові. Нападник був явно нижче за нього зростом, тому удар не був достатньо сильним і Гусар був готовий завдати удару у відповідь. Він інстинктивно повернув голову в бік нападника, але в цей момент пролунав грім, а він отримав нищівного удару по голові чимось дуже твердим в область скроні і провалився в порожнечу.
Його ще довго били під проливним дощем.
Вранці наступного дня слідчий констатував, що незважаючи на те, що вночі пройшов сильний дощ, на алеї збереглися плями від людського мозку і крові. В калюжі, біля трупа, валявся закривавлений шматок сталевої арматури і мобільний телефон, який вочевидь випав з кишені жертви злочину.
У тому, що з моменту вбивства до раннього ранку на місці нападу не було випадкових перехожих, втім, як і в самому злочині, було щось містичне. Труп виявила жінка, яка вигулювала собаку на початку шостої години ранку.
Службовий собака виявився ні до чого. Всі приятелі і знайомі вбитого мали алібі. Братва була в шоці: хтось нахабно перейшов їм дорогу. Пробивали по своїх каналах, але безрезультатно. Все списали на зальотних гастролерів. Вийшов глухар, як прийнято говорити про нерозкриті справи сленгом слідчих оперів.
Після похорону чоловіка Лариса перебувала в шоці. У неповних двадцять два роки вона стала вдовою з маленькою дитиною на руках.
Втім материнський інстинкт і підтримка батьків не дала їй упасти духом і дуже скоро вона
самотужки налагоджувала бізнес, але продавці її товарів не поспішали віддавати гроші, посилаючись на слабку торгівлю. Не важко було здогадатися, що вони під виглядом списку її товару продають свій. Довелося вводити в курс справи приятелів її покійного чоловіка. Тепер, вони зажадали для себе сімдесят відсотків від чистого доходу. Вона відчула відчай, але вибору у неї не було. Деяких продавців поміняли. Директор магазину став своєю людиною і виконував всі вимоги. Виручка від продажів збільшилася.
Лариса вела справи в основному через Костю і дуже скоро стала його дружиною.
Незабаром вона народила від нього сина, назвали Олексієм.
Костя багато часу приділяв бізнесу. Товар офіційно куплений давав дуже невеликий прибуток в умовах постійної інфляції і часом вважалося непоганим результатом, коли виходили на нуль. Багато більше була маржа від скупки у бариг. Походження товару мало кого цікавило, хоча і виникав ризик потрапити під статтю Кримінального Кодексу за скупку краденого. Потім почалися поїздки за товаром до Польщі. Туди везли свій товар, назад європейського виробництва. Таких людей називали човниками. Особливо вигідно було вивозити спирт і сигарети. Влаштували подвійний кузов в бусі і отриману таким чином ємність заповнювали спиртом. За один рейс до Польщі заробляли великі гроші. У 1996 році була введена в обіг справжня українська валюта - гривня. Життя налагоджувалося і 1997 році, коли в нічному небі красувалася величезним хвостом комета Хейла-Боппа, Лариса народила дочку, яку назвали Галею.
Випробування грошима не кожному дано пройти гідно, ось і в цьому випадку ейфорія від успіху завдала свого підлого удару: повернувшись з чергової човникової поїздки напередодні 2000 року Костя нагородив Ларису сифілісом. Був страшний скандал, Лариса з дітьми пішла від Кості до батьків, довго лікувалася, а згодом вирішила податися до Києва. Згадала про першого чоловіка і пішла на цвинтар. Надгробок з чорного граніту завалився на бік і дивився на Ларису одним оком, тому що більшою своєю частиною портрет Сергія вріс в землю. На ньому вгадувалося кимось надряпане слово «падло».
Новий світ.
У Києві вона сподівалася не тільки почати нове життя, але, головним чином, приховати свою ганьбу. Проте перше, з чим стикнулася Лариса в Києві при спробі працевлаштуватися- це було всюди суще питання: «кого ви знаєте?». З авторитетних кіл вона нікого не знала.
В квартирі на Березняках крім неї була ще одна квартирантка, Таня з Харкова, яка розповіла, що торгує на ринку «Юність», про який практично вся Україна знала, що там можна продати і купити буквально ВСЕ. Туди і попрямувала Лариса. Її взяв реалізатором один підприємець на ім’я Салім, який приїхав до Києва з Пакистану. Він тримав на ринку кафе з ігровими автоматами, а також мав мережу своїх реалізаторів будівельно- оздоблювальних матеріалів і інструментів. Салім втік з пакистанської армії через пацифістські міркування, чим прирік себе на вічне вигнання з країни, де за дезертирство його чекала тюрма.
У ті роки ринки буквально гуділи, як бджолиний вулик. Всупереч повальному закриттю підприємств у людей вже з'явилися гроші. Народ швидко звикав до вовчому оскалу капіталізму. Минуле залишилося в минулому і кожен виживав як міг. Але одні могли більше, інші менше, а для третіх кожен день починався біля сміттєвих баків.
Лариса вже не мала ані найменшого бажання заводити нові романи. Вона стала тримати інстанцію у взаєминах. Будучи азартною натурою вона дуже скоро почала проводити час біля ігрових автоматів. Сюди заходили випробувати щастя практично всі торговці, а часто і покупці. Це була свого роду місцева тусовка.
Якось вона зауважила, що часто грає поруч з молодим чоловіком, який торгує тим самим електротехнічним устаткуванням, з якого вона починала ще вдома, про що вона йому і розповіла. Артем, так звали торговця, сказав, що він може викупити її товар гуртом, але повинен його оглянути. Вона боялася з’явитися в своєму місті, боялася Костю: з ним треба розлучитися, але він не давав згоди, тим часом все більше вселяв їй довіру Артем: хлопець вихований, не лихослівний і одного разу він навіть пригостив її кавою.
Будні торгівлі на ринку- це продажі, закупівлі і гра на автоматах. Гра мала свої тонкощі. Знавці стежили в якій автомат найбільше вкинули грошей, відговорювали гравця грати, мовляв дохлий номер, а самі після декількох вкидань знімали касу. Лариса дуже скоро це зрозуміла, стала часто вигравати і хоча іноді опинялася в мінусах- сальдо, як правило, було позитивним.
За товаром вона- таки погодилася поїхати з Артемом його машиною. Вона йому розповіла про свій сімейний статус і поїздка виявилася вдалою: товар забрали і Артема з мамою познайомила.
Справи йшли в гору і незабаром Артем запропонував Ларисі переселитися до нього. В нього була одна вільна кімната і він співчував, що її діти не бачать свою матір. Хлопчиків залишили з бабусею, а дівчинку Лариса забрала в Київ.
Через її батьків Костя розшукав Ларису. Він кілька разів відвідував дочку, яка вже стала називати Артема татом, а його дядьком Костей. Це вже не був той атлетичної статури крутий хлопець дев'яностих років. Сорок років, алкоголь та інші нехороші надмірності перетворили його в пересічного блатного поца. Він не зміг умовити дружину повернутися, втратив контроль над їхнім спільним бізнесом, кореші його опинилися у в'язниці, рекет очолили мєнти. Світ навколо змінювався так стрімко, що хто не встигав, той назавжди залишався за бортом гарного життя. Хто не встиг- той запізнився назавжди.
Блатняк виходив з моди. Колишні злодії і бандити знайшли собі місця в приватних охоронних фірмах, в службах безпеки великих ділків і олігархів- політиків. Соціальне життя вже не мало тільки відтінок кримінальності: соціум повністю опинився під контролем криміналу, який перестав матюкатися і влаштовувати поножовщини. Небажаних прибирали наймані кілери, а тих, хто не вписувався в нові розклади, опускали на саме дно життя або на нари і таких ставало кожного дня все більше і більше.
Костя насамперед вже ні яким боком не вписувався в нові плани Лариси. Їй було неприємно бачити його поруч з її дітьми. Вона прагнула налагодити нове життя, без такого баласту, як він.
І їй допоміг випадок: його, вщент п'яного, збив машиною мєнт, який легко довів, що загиблий під колесами його авто сам в усьому винен, бо переходив вулицю в неналежному місці і був неадекватний. Щоправда ходили чутки, про те що Костю з дружиною того міліціонера пов'язували якісь стосунки.
Покупцями на ринку все частіше виявлялися представники різних фірм і фірмочок, яким потрібні були документи на придбаний ними товар. Так у Артема народилася ідея відкрити свою фірму, а засновниками зробити Ларису і її вже подругу, Тетяну. І незабаром почав працювати ТОВ «Електроконтакт». Лариса стала директором і у неї з'явився доступ до банківського рахунку, на який здійснювався безготівковий розрахунок за товари, які Артем продавав юридичним особам на ринку. Ларисі залишалося перевести гроші в готівку і розрахуватися з Артемом. Було кілька варіантів обналу. Мінімальними були втрати при переведенні в готівку через підставні фірми, які, як правило, брали за послуги в межах десяти відсотків. Все було б добре, але любов Лариси до грошей не мала меж і вона просто привласнювала їх собі. Вона зрозуміла, що пошук лоха на ринку- це справи давно минулих днів: тепер лох приходив сам. Вона дурила покупців. Обіцяла повернути гроші, але не повертала, майстерно нарікаючи в розпачі, що фірма, на яку були відправлені гроші, пропала. Вона переконувала покупця, що не може здійснити поставку товару, тому, що автобус з товаром перекинувся в дорозі і згорів. Вона, замість товару нового, підсовувала товари, що були у користуванні. Ділові люди боялися робити різкі рухи і часто все лишалося на користь лиходійки. Одна фірма попросила чеченців, які мали свій крутий бізнес на території заводу Івана Лепсе, наїхати на Ларису, але ті сказали, що з жінками не воюють.
Чи то від образи на свою долю, яка з молоду зробила її чорною вдовою, чи то від генетичної циганської схильності до шахрайства, вона не бачила в людях людської сутності: люди були для неї джерелом добування грошей. Вона щиро вважала, що весь світ їй винен, бо ж сама ростить троє дітей.
Вона заборгувала Артему, позбавляючи його грошей на закупівлю товару. Але питання закривали постачанням від мами, яка ще мала старі запаси з кінця дев'яностих.
Лариса знала, що крім київської квартири Артем володіє непоганим будинком під Києвом, в Зазим'ї і вона вирішила у будь-що заволодіти ним. Вона вже жила з Артемом, мріяла ще й одружитися, хоча б задля зміни прізвища. Їй набридло кожного разу пояснювати, що вона не Худоба, а ХудобА, наголос на «А». Але Артем ставив умову, що одружиться на тій, хто народить йому сина. Проміж Ларисою і Тетяною розгорілося суперництво, в результаті чого завагітніла Тетяна і народила сина Дениса. Лариса запевняла Артема, що син не від нього і переконала зробити генетичну експертизу. Дізнавшись про позитивний результат змирилася, але поступатися не збиралася і продовжувала ділити Артема з Тетяною. Так з'явилася громадянська сім'я, мормонська по суті : один плюс дві. Але в одній фірмі працювати вже стало перебором і Тетяна вийшла зі складу фірми.
З того моменту, коли Артем зробив Ларисі реєстрацію в Києві, вона отримала право претендувати на соціальну квартиру як мати одиначка, яка виховує трьох дітей. Вирішити це питання було практично неможливо, але теоретично - можна: ціна питання була двадцять тисяч доларів чиновнику Районною адміністрації. Після низки неофіційних зустрічей йому була обіцяна ця сума після отримання житла. Цей чиновник був Артему якимось далеким родичом і тому повірив обіцянці. Незабаром Лариса отримала двокімнатну квартиру в новобудові на Позняках.
Минув рік, але вона й не думала віддавати гроші. Чиновник цього не пережив і помер від інфаркту.
Коли одна з фірм отримувачів виставила позов в господарський суд за невиконання обов’язків з поставки передплаченого товару на велику суму, на майно фірми і рахунок в банку було накладено арешт.
Діяльність було припинено, майно з орендованого офісу вивезено, за оренду не сплачено: адже орендодавець завжди офіційно оформляв крихітну частку суми, а левова частина була ліваком, тобто сплачувалася готівкою і тому була втаємниченою. Фірма зависла у повітрі, але довелося декілька років здавати до податкової пусті звіти, потім зовсім забути про неї.
В 2006 році Олександра Омельченка на посаді мера Києва змінив Леонід Черновецький. Над Києвом продовжували хаотично здійматися хмарочоси. На околицях мегаполісу зникали клаптики живої природи, а з ними і солов’їний спів. Будівельним сміттям і піском засипали озера під будівельні майданчики. Зникав звичний ареал гніздування чайок та диких качок і вони розліталися відвойовувати право на своє існування до русла Дніпра та поки що існуючі озера.
Місто почало занурюватися у бруд, над яким височіли новобудови. Будівельними майданчиками бігали здичавіли пси...
Ще зовсім недавно на Контрактовій площі, біля пам’ятника Григорію Сковороді, що напроти Києво- Могилянської академії, до пізнього вечора було чути спів студентської молоді, їхні імпровізації, а щоранку все довкілля комунальники прибирали до блиску. Тут же у торговельній палатці можна було купити пиво, або інші напої. Тут зустрічалися і знайомилися. А в ранці знову чистота і затишок.
З моменту, коли Черновецький став «городничим», у Київ прийшов занепад і усюдисуще сміття.

«Молода команда» імені Черновецького з міської Адміністрації грабувала місто, незаконно розпродувала землі, набивала кишені грошима вкраденими у мешканців міста, натомість нужденному люду було запропоновано набір з пів кіло гречки, банки шпротів і шоколадки. Набори роздавалися через штаби, так званого, блоку Черновецького. Лариса влаштувалася в один з таких штабів. Підробляти відомості з видачи пайків було дуже легко і в неї з’явилася окрім ставки ще й свіжа копійка від продажів на сторону невиданих наборів. Одного разу її показали по телебаченню поруч з Черновецьким під час одного з його публічних промов перед його електоратом. Вона навіть пропіарилася, коли щось пролопотіла на підтримку шефа. Але середовище політиків, депутатів і їхніх помічників дуже сильно відрізнялося від середовища її попереднього спілкування: її дуже скоро викрили після анонімного телефонного дзвінка і ввічливо повідомили, що її послуг більше не потребують.
Це був період, коли банки активно пропонували кредити- «на самих вигідних умовах», як це вони вбивали в свідомість громадян, і Лариса почала оформляти кредити у всіх банках, які встигла обійти. Те що потім треба буде повертати борги вона знала, але мала оту циганську «чуйку», яка невідомо якою містичною владою навіювала їй впевненість у безкарності її вчинків. Шукати лоха- це стало девізом усієї її сутності.
Потім вона мала згоду потішатися з безмозгих колекторників, які вміли тільки лякати по телефону в будь яку пору доби. Вона просто викинула сім карту і взяла новий номер телефону. Колекторники тривалий час телефонували її знайомим, але вислуховували в свою адресу тільки матюки і приниження їх гідності, а вчинити нічого не могли: адже телефонували саме вони, а не до них, крім того статус колекторної служби в законодавстві ніяк і ніколи не був прописаним, а тому злякати вони могли тільки лоха, який з переляку опинявся в них на гачку. Такий її підхід до справи відтермінував повернення боргів на багато років. Вона мала переконання, що за цей час багато що зміниться на її користь: долар виросте, гривня знеціниться, а позбавити її житла ніхто не має права. Вона мислила зовсім як Ходжа Насреддін, коли одержав гроші від халіфа для навчання ішака розмові: «Поки ішак почне розмовляти, то або халіф помре, або ішак здохне».
****
В Зазим’ї побудувалося багато заможних киян, бо розташування села було дуже зручним і до Києва можна було за 15 хвилин дістатися власним авто з двох сторін: через Погреби на Троєщину, або з виїздом через мальовничий ліс на Броварську трасу попри биковнянські могили в лісі, де було страчено НКВДистами у кінці 30-х - в 40-х роках 20 сторіччя близько 100 тисяч неугодних комуністичному режиму людей, а далі - попри станцію метро Лісова.
В Зазим’ї колись були випаси для домашньої худоби, але тепер ці заливні луки знаходилися під контролем ділків, які вирішили заробляти на торгівлі чорноземом.
Одним з таких ділків був Валько, якого більшість знали як Рак, бо мав він таке прізвище.
У Києві не прийнято звертатися за прізвищем. Більшість людей в спілкуванні не знають прізвищ знайомих. Звернення різні: в офісах, коли потрібна деяка дистанція у відносинах, прийнято ім’я по батькові; з рівним за статусом і добре знайомим по імені. А ось до незнайомих звертаються брутально хамським гендерним «мужчіна» або «женщіна». Ще, в залежності від зовнішнього вигляду, можуть ошарашити «молодим чєловєком» сивого пана, «дєвушкой» назвати літню жінку, або «мужчинкой» чоловіка невидної статури. А ось споконвічне слов’янське слово пан (пані) тут не в пошані.
Валько починав як злодій, який підробляв у 90х роках чеки в магазинах і виносив різноманітний товар, переважно коштовний інструмент. Ця підробка потребувала не аби якого хисту і Рак мав себе за художника, чим дуже пишався, а тепер з компанією таких самих як він, далеко не бідних людей, придумав бізнес нібито з очистки каналів і озер, які мали велике значення в меліоративній системі заболочених торф’янистих земель, які утворилися внаслідок тисячолітніх змін русл Дніпра і Десни близько Києва. Під марку очистки екскаваторами знімався шар торфу, а глибше і відмінного піску. Все це продавалося власникам садиб, які потребували і ґрунт для городів, і супесь для підняття рівня присадибної ділянки як засіб від близького стояння ґрунтових вод. Будівельний пісок продавався також і будівельним компаніям.
Про ТОВ «Блакитне плесо» Лариса дізналася від Артема: він був знайомий з Раком, який вимагав, щоб його називали Валентином Борисовичем. Рак взяв її на роботу в офіс біля станції метро Лісова без будь якого оформлення трудових відносин. До її обов’язків входило залучити до роботи людей, які будуть продавцями ґрунтів і отримуватимуть дохід у вигляді п’яти відсотків від виручки. Крім того вона теж могла шукати покупців на отриманий фірмою природний ресурс. Рак мріяв налагодити пакувальну лінію і вагонами продавати родючі ґрунти та торф за кордон на шталт гітлерівської Німеччини в роки окупації нею України. Втім наявним було брутальне розкрадання землі і продаж її самоскидами садибам, переважно довкола Києва. На умови роботи в фірмі практично ніхто не погоджувався і в цій темі брало участь всього декілька людей.
Поле, яке колись було пасовиськом, розташоване праворуч від вулиці Деснянської, яка веде до центральної частини села. На цьому полі працював екскаватор, який «розробив карту» розміром завбільшки гектара: було знято шар торфу і переміщено в величезну купу, з якої потім цей ґрунт загружався у самоскиди для вивозу на продаж за готівку. Шар за шаром так само окремо складувалися глина, супесь і пісок.
Дещо далі в бік центра села, ліворуч вулиці Деснянської, було невеличке озеро, для очистки, ніби- то якого, був встановлений земснаряд. Встановлено його було за особисті кошти виконавчого директора Тетяни і вона вже понад рік не могла повернути свої гроші.
Рак просто не збирався з нею розраховуватися. Це завжди було головним принципом київського бізнесу: використати людей за символічну оплату праці для отримання власного доходу, а в ідеальному варіанті не платити взагалі нічого. Рак мріяв про таких робітників, які платитимуть йому гроші за те, що вони ходять на роботу..
Тетяна таки придумала вихід. Вона уклала угоду із будівельниками Дарницького мосту на поставку піску з оплатою на розрахунковий рахунок. Напередодні власного весілля вона сиділа на полі і рахувала кількість рейсів самоскидами. Вона твердо вирішила обламати об коліно пихатого Валька.
Через тиждень Рак дійшов до сказу, коли дізнався, що його виконавчий директор зняла двісті тисяч гривень готівкою з розрахункового рахунку фірми. Вона вказала у витратній частині все, що тільки було можливим: від використання техніки до канцтоварів; залишила Ракові шалені борги перед автотранспортними підприємствами, а сама зникла з поля зору.
Відтак довіреною особою Валька став Олег Лукомський- невисокий на зріст, але жирний, з величезним черевом свиноподібний тип, схожий на бандита Доцента з «джентльменів удачі» в виконанні Євгена Леонова. Він носив золотий хрестик на шиї проте завжди був на підпитку. Втім він і нетверезий тямив в справах достатньо для того аби більшу частину ґрунту та піску вивозити «наліво» і класти гроші собі в кишеню, що давало йому можливість регулярно, з ранку до вечора, перебувати в алкогольному тонусі. Любив він горілку, але завжди робив вигляд, що п’є її з огидою. Щодо горілки - то тут він був однолюбом перевіреним часом: він якось в молоді роки знайшов гаманець в якому була досить велика сума грошей і лікарняний лист жінки. Гроші нею були одержані на декретну відпустку. Лукомський пив – гуляв в дорогих ресторанах на ті гроші декілька днів і не замислювався про долю матусі з дитятком , для яких та декретна відпустка через втрату грошей могла стати фатальною. Любов випити була понад усе, а випивав він багато.
Одного разу на поле в Зазим’ї старенькими Жигулями приїхав солідний чолов’яга з діловою папкою в руці, представився капітаном міліції Управління боротьби з організованою злочинністю і почав цікавитися що тут відбувається.
Лукомського як вітром здуло в лісопосадку за кунгом, який слугував за побутове приміщення. В кунгу перебували двоє чоловіків, які постійно чергували як охоронці щодо техніки, яка часто лишалася на полі і для запобігання розкраданню вкраденого….
Вони нічого дотепного пояснити не змогли, бо щойно разом з Лукомським добряче хильнули. Приїхав Рак з Ларисою. Валько швидко «розрулив» інцидент: він спокійно віднісся до події, адже в його компанії все схоплено і прокурор в них ліпший друг, а Лукомський стояв перед Раком мокрий, увесь в болоті і тремтячими руками передавав йому врятовану пачку грошей в 25 тисяч гривень, в целофановому пакеті. П’ять тисяч він встиг сховати для себе. Коли Валько протягнув Ларисі сто гривень з врятованої пачки, вона вперше в житті відмовилася від грошей, бо відчула огиду і приниження її гідності подачкою, замість оплати її праці, і пішла геть назавжди, адже ніяких зобов’язань в їхніх стосунках не виникало. Проте вона вирішила не ставити крапку над «і» і вже через місяць Державна екологічна інспекція у Київській області провела позапланову перевірку гідро намивних робіт в заплаві річки Десна. Було виявлено незаконність діяльності ТОВ „Блакитне плесо” і за самовільне видобування піску на землях водного фонду товариству було нараховано штраф на суму 119 790 грн. Матеріали передані до Міжрайонної природоохоронної прокуратури для порушення кримінальної справи, наслідком чого діяльність ТОВ „Блакитне плесо” було заборонено. Проте Рак продовжував свій бізнес через ТОВ «Чистий ґрунт» і ТОВ «Гідроекоресурс»…

***
Восени 2009 року стало очевидним, що наступним президентом стане двічі засуджений бандит- шапкокрад Віктор Янукович як лице і голос Донбасу. Голос, який почула вся Україна і здригнулася. Водночас обличчя компанії по розкраданню піску і ґрунтів почало швидко набувати рис партії регіонів.
Безграмотний і тупий урка Янукович створив систему влади на шталт зони, де все вирішується «по понятіям»: друзям усе, а всім іншим- закони. Він мав досьє з компроматами на всіх підлеглих і сподівався, що це дасть йому необмежену владу.
Цей «проФФесор» часто плутав слова і терміни: при заповненні анкети для ЦВК він допустив 12 помилок (Там же він вказав свою вчену ступень – «проффесор» і це слово закріпилося за ним як прізвисько.). Анну Ахматову назвав Ахмєтовой, а Чехова українським поетом. В лютому 2006 року на зустрічі з львів’янами він сказав, що вони є «лучшим геноцидом страны», а після підказки добавив: «Да, и генофондом тоже». Про його ляпи можна видати окрему книжку. Але наприкінці 2013 року його ляпа матеріалізувалася після того, як напередодні Євро-2012 він пророче заявив: «Ми вважаємо взагалі, що територію нашої держави треба зробити небезпечною для життя наших громадян». Наступним ляпом його стала відмова від вже заявленого курсу євроінтеграції України під впливом тиску з боку президента Росії Путіна, за що Янукович одержав від Москви політичний хабар в мільярд доларів.
***
Те, що її донька опинилася на Майдані під час нічного побиття студентів 30 листопада 2013 року , стало для Лариси жахливою несподіванкою коли її Галя повернулася додому, після нічного переховування в Михайлівському соборі. Дівчина рвалася знову на Майдан до друзів і це вже не було прагненням до мирної акції Євро Майдану, а якась невгамовна жага помсти. Мати не знайшла аргументів для переконання і сама опинилася на місці подій.
Потім час стрімко спресувався безліччю подій де був вогонь, поранені, загиблі. Були лікарі, Ольга Богомолець, шпиталь Майдану. Лариса з донькою допомагали пораненим і лікарям.
З вечора 18 лютого 2014 горів Будинок Профспілок де заживо згорали розміщені там поранені, які не мали сил врятуватися самотужки. Отже, коли напередодні 20 лютого було закрито станцію метро Хрещатик і Майдан опинився в щільному оточенні силовиків, в повітрі вже відчувався запах смерті. Заручниками ситуації стало і багато випадкових людей, які в мить перетворилися в мішені для снайперів.
Вранці 20 лютого 2014 вмерла і народилася Небесна Сотня і відбулася українська нація.
Існує в світі моральне правило, що як капітан останнім полишає потопаючий корабель, так і президент має стояти біля штурвалу держави до кінця. Але в зеків свій закон: коли шухер - головне вчасно змитися і, коли у ніч з 21 на 22 лютого 2014 року Янукович тікав зі своєї резиденції в Межигір’ї, він вивіз Камазами десять мільярдами доларів. Слід його відстежується до Харкова, а згодом через Крим - до Росії. Досьє не спрацювало: адже страх не викликає повагу, а лише зневагу і ненависть. На його телефонні дзвінки перестали відповідати, він опинився в повній ізоляції: його кинули за законами зони.
Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів підтримала Постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента України, аргументуючи таке рішення самоусуненням Януковича від виконання своїх обов'язків, та призначила позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року.
Люди відчули полегшення та радість перемоги, але дуже скоро прийшло розчарування від безпорадності тих, хто взяв владу в руки і з’ясувалося, що ця влада не має збройних сил, здатних протистояти агресору.
Беркутівці, які брали участь в тортурах Майдану, втекли до своїх місць дислокації, головним чином в Крим і Донбас. Там вони попали в своє середовище, де культивувалася ненависть до всього українського і до європейської інтеграції України. Рускій мір став тим проектом п’ятої колони Москви, який дозволив Росії анексувати Крим та створити сепаратистські республіки з Донецька та Луганська, ігноруючи той факт, що простим людям, українцям, які живуть в містечках і селах Донбасу такий розклад речей є смертельно небезпечним.
Відтак до Межигір’я стало можливим потрапити за 50 гривень, а нова влада виявилася із тими самими родимками, що і стара. Долар виріс, гривня знецінилася. Більшість людей опинилися за межею виживання. Обіцянка нового президента Порошенка закрити питання сепаратизму (АТО) за кілька днів затягнулася на роки.
Державу врятували волонтери, які почали збирати все необхідне для захисників України. Лариса теж стала волонтером. В 44 роки вона ще мала чимало сил, хоча і стала круглою, майже як м’яч. Волонтерство вона зробила доходним бізнесом для себе. Однак пряме попадання міни в автобус з гуманітарною допомогою , яку вона везла в розташування одного з блокпостів, поклало край усім її бажанням.
Артем надалі торгує на Юності і з дружиною Тетяною виховують сина, який незабаром має закінчити середню школу.
Валько Рак , Валентин Борисович, в 2015 був посередником в передачі хабаря прокуророві і це набуло розголосу як фрагмент у справі так званих «Діамантових прокурорів». Як випливає з матеріалів кримінальної справи: «23 червня 2015 року на територію, де проводяться роботи з видобутку піску ТОВ «Чистий ґрунт» і ТОВ «Гідроекоресурс», прибула перевірка з прокуратури Київської області в складі прокурора Надії Дем'янюк і співробітників міліції. Перевірка завершилася арештом майна фірм, після чого один з власників компанії Андрій Гузь почав шукати «виходи» на «прокурорських» і знайшов їх через знайомого - Валентина Рака. Останній звів підприємця з таким собі «Валерою» - Валерієм Гібаленко, який характеризувався як «рішала» та «колишній альфовец», вхожий у вищі ешелони прокуратури.
Однак все це було ширмою, оскільки реально весь цей час Гузь працював «збирачем інформації» для младопрокуроров, проводячи регулярні записи своїх розмов (переважно з Раком), в яких обговорювалися подробиці передачі хабара «прокурорським».
Зокрема, з розшифровки розмови фігурантів справи Андрія Гузя, Юрія Бараневіча і Валентина Рака від 26 червня 2015 року слід, що спочатку вирішити свої «питання» з арештованим майном вони намагалися через якогось «Коляду», який не зміг їм надати необхідну допомогу, пославшись на нібито сильний тиск у даній справі з боку ГПУ.
Важко сказати, хто конкретно ховається за даним прізвищем, однак можна припустити, що мається на увазі Олег Коляда - начальник відділу прийому, обробки та аналізу оперативної інформації Київської обласної прокуратури. Так чи інакше, але більш це прізвище ніде не згадується.
Далі Рак «згадує» про якогось «Валеру», через якого вони «вирішували питання» з вересня 2014 по березень 2015 років. «Валера» нібито працює через «Володю».
Чи не складно встановити той факт, що за цими іменами ховаються колишній перший заступник начальника Головного слідчого управління ГПУ Володимир Шапакін (його в діалогах далі кілька разів називають «Володимиром Володимировичем») і бізнесмен Валерій Гібаленко, які разом є обвинуваченими у «Діамантово-пісковій» справі .
«Прокурорська правда» писала про тісний зв'язок між «рішалами» і прокурором. Зокрема, Шапакін проживав у приватному будинку, власником якого значився Гібаленко.
Отже, Гібаленко допоміг «вийти» на той рівень, на якому можна «вирішувати питання». Зокрема, «Валера» познайомив Рака з Юрієм Грищенко , який з 31 березня 2015 є начальником головного слідчого управління ГПУ. Він нібито пообіцяв допомогти, переклавши всі технічні моменти на помічника - Шапакіна.»
Був суд, тюрма, але через чотири місяця Рака випустили. В 2016 році він сплив як еколог і захисник природи. Нещодавно він дізнався про свій діагноз: рак печінки.
Лукомський спився і помер від розриву підшлункової в під’їзді будинку на Оболоні, де мешкала колись його мама.
Життя швидкоплинне і часом безглузде як сон, а результат однаковий: як для трагедій так і для комедій, тому що завіса після останнього акту п’єси одного й того ж самого кольору.




2017 рік.
Всі події та дійові особи вигадані і будь які збіги випадкові.

ОНА
-Привет как дела?
ОН
-Привет
ОНА
-Мы будем в Киеве 30 декабря.
ОН
-Понятно. что планируешь:??
ОНА
-В Киеве я остаюсь с папой.
И к маме поеду, ее давно не видела. Больше года.
ОН
-Ясно. После Нового года ты определишься как быть дальше. Само обследование тебе дорого не обойдётся. Если у тебя есть воспалительный процесс ляжь в стационар по месту прописки.
Или приедь ко мне, я буду рад тебе помочь.
ОНА
-Я приеду после Нового года, я скажу.
Главное- я уволняюсь с работы и приеду к вам ближе, во Львов.
ОН
-ОК. Расскажи ещё: что у тебя нового?
ОНА
-Я нашла другого мальчика.
ОН
-??????? Где он? Кто он?
ОНА
-Он из Польши
ОН
-Ты с ним встречалась?
ОНА
-Я с ним по скайпу. Понравились.
ОН
-Осторожно. Это может быть развод.
А Андрей??
ОНА
-Андрей знает. А тот мальчик будет в Львове в феврале поездом, из Польши.
ОН
-Так часто заманивают девочек в бордели.
И это не самый страшный вариант.
Я не доверяю интернету- так, приколоться только.
ОНА
- Ну не думай плохо, все будет хорошо
ОН
-А как же я?
ОНА
-А что ты?
ОН
-Забудешь и все дела:(
ОНА
-Неа. Польша рядом со Львовом.
ОН
-Ну да. Два лаптя по карте:))))
Я считаю, что мы должны с тобою встретиться и поговорить с глазу на глаз. Ты ведь знаешь, я твой друг и имею потребность тебя защищать.
ОНА
-Ты не волнуйся, я обязательно буду во Львове после уволения с работы.
ОН
-Остановишься у меня?
ОНА
-Да
ОН
-Я должен многое тебе рссказать. Я жду тебя. И помни: "БОЙТЕСЬ ДАНАЙЦЕВ, ДАРЫ ПРИНОСЯЩИХ". Я чувствую, что должен опекать тебя, девочка. Я жду тебя...
ОНА
-Данайцев? Это кто? Я с ними не знакома.
ОН
-Про данайцев расскажу при встрече:)
ОНА
-Мы с мужем вместе уже 5 лет и ничего нету. Давно папа мне говорит, что надо найти другого...
ОН
-Но не так. Приезжай, а там дальше видно будет.... Развод, наверное, выход, но не торопись с "другим" Спешка нужна не там. Если что, сразу приезжай ко мне. Всё это очень серьёзно. Ты еще не знаешь жизни и людей. Целую тебя. Спокойной ночи. Я с тобою. Я тебя люблю.
ОНА
-Окей все хорошо будет. Спасибо, и тебе сладких снов, цемкаю
Call Again
ОНА
-Доброе утро:)
ОН
-Вечер:))
ОНА
-Прикалываюсь☺
ОН
-Как ты?
ОНА
-Нормально. У меня уже три мальчика:))
☺
ОН
-:))))))))))))))))))))
ОНА
-Потому что я милая..
Правда?
ОН
-Я знаю. Красивая девочка любому понравится..Красивого человека полюбит и дурак, а вот просто человека полюбить сложнее...
ОНА
-:))☺
ОН
-Просто на красоту клюют люди недалёкие. УМНЫЕ ИЩУТ ГАРМОНИЮ , духовную красоту и надёжность, тыл.. Быть надёжным - значит быть духовно зрелым. А это уже от Бога. Но я люблю тебя за то, что ты хорошая... Человечек ....
ОНА
-Да, я знаю. Я добро даю людям
ОН
-Мне приятно, что ты меня понимаешь.
ОНА
-Бог сотворил людей правда?
ОН
-Наверное, есть вселенский РАЗУМ, но почему-то так много неразумных людей...
ОНА
-Кто же сейчас правит землю нашу?
ОН
-Главный режисёр:)))
ОНА
-Неа. Не правда☺
ОН
-Расскажи правду:))))))
ОНА
-Сатана и его слуги.
Мы не видим их...
ОН
-А может он и есть главный?
ОНА
-Да- главный
ОН
-Значит я прав?
ОНА
-Да.
Мне интересно, когда люди умирают и в могиле. Они мучаются там?
ОН
-Всё зависит, каким был человек.
ОНА
-Нет
ОН
-А как?
-Спит крепко и ничего не чувствует...
ОН
-Хороший человек уходит легко, а грехи цепко держат в ужасе и муках.... Сна нет, есть продолжение , но в другом измерении.
ОНА
-Нет нет.
Сейчас я найду в интернете и напишу...
ОН
-Скорее всего ответа ни у кого быть не может. Когда человек спит -он не воняет, а труп смердит и очень быстро.
ОНА
-Живые знают что они умрут , а метрвые ничего не знают и нет им больше вознаграждения, потому что память о них предана забвению.
Все, что может делать твоя рука, делай, прилагая все силы, потому что в том месте, куда ты пойдешь, нет ни работы, ни замыслов, ни знания, ни мудрости... В поте лица будешь есть хлеб, пока не возвратишься в землю, потому что из нее ты взят. Ведь ты земная пыль и в пыль возвратишься.
ОН
- Я привык высказывать свои собственные мысли и поэтому могу сказать, что мы, пока живы, можем только предполагать, а истина там, по ту сторону бытия, и её, истину, знает лишь тот , кто там:)))))
Опять же все цитаты- суть слова людские, так придумано. Человек , пока живёт ПРЕДПОЛАГАЕТ и только БОГ РАСПОЛАГАЕТ. Есть много вер и религий, и каждый считает свою истинной. То, что тело - это прах, известно, а вот то, что душа вечная- это религия. А что правда? Если бы мы , люди, постигли истину, то сошли бы все с ума.:))))
ОНА
-Нет. Наоборот: мы бы мирные жили на земле и "не воюют войну, не крадут. И нет президента. Свободно без границ, куда хотят поехать- едут"
ОН
-Это чья-то правда. Для других- это иллюзия. Мир так задуман, каким он есть.
ОНА
Я не люблю, когда плохо ...
ОН
-Мы воспринимаем мир таким, каким хотим его видеть. Все наши беды исходят из нашего подсознания. Конечно можно задавать вопросы: почему есть много страданий, болезни, Но можно жить ради того, что мы просто есть и можем дать себе возможность созерцать этот мир вопреки всем невзгодам. Я давно осознал, что правда у каждого своя, значит и свои проблемы. Всё зависит от того, что главнее: проблемы или моё "Я"
ОНА
Трудно мне это понять.
ОН
И это хорошо, потому что при встрече я буду иметь возможность тебе многое рассказать:))
ОНА
С удовольствием ..
ОН
-Расскажи чой-то:))
Так у тебя отпуск когда и насколько?
ОНА
-Через две недели отпуск.
29 еду в Киев.
ОН
-Надолго?
ОНА
-Надолго.
Пока жду парня...
ОН
-Ясно, тогда жду тебя. Но не наделай глупостей, Интернет знакомства на 99 процентов мошенничество. Жизнь надо делать в реале. Я волнуюсь за тебя.
Муж сильно переживает?
ОНА
-Да, у него депресия.
ОН
-Пожалуйста не предпринимай ничего до встречи со мной.
ОНА
-Я все проверяла и все ок.
ОН
-Как ты могла проверить? Ты работаешь в полиции?
ОНА
-Я не глупая.
Кто умный, всегда получится.
ОН
-Это как?
ОНА
-Я хочу детей поэтому ищу.
ОН
-Вот ради ребёнка надо кое что поинтереснее.
Не ищи далеко, все может быть гораздо ближе к тебе...
ОНА
-Мне нужны хорошие условия.
ОН
-Всё может быть.
Возможно у тебя всё есть, надо только увидеть.
ОНА
-Нет. Мне нужна двукомнатаная квартира
У меня однокомнатная. Не удобно.
ОН
- Всё-таки постарайся без меня не делать решающих движений, ты для меня очень дорога, поэтому твои глупости могут нас расставить на разные классики:)))))
Работа, как твоя- есть и у нас....
ОНА
- Я хочу работать в Польше...
ОН
-Ты взрослая девочка и тебе решать. Но не всегда суммарная величина адекватна прожиточному уровню.
ОНА
-Суммарная: что это?
ОН
-Это когда говорят, что за бугром всегда тыквы больше, а подойдёшь ближе- один хрен....
Не всегда много означает достаточно.
Особенно когда не к кому будет прижаться в трудную минуту. Не всё так просто.....
ОНА
-Норма зарплата не меньше 10 000 грн. Для меня достаточно. В Украине нигде нету хорошей зарплаты.
ОН
-В Польше эта сумма КОПЕЙКИ:))))))))
ОНА
-Они там нормально живут.
Не как в Украине.
Самые бедные- это Украина .😐
ОН
-В Украине ты дома и это главное. 10000грн это в порядке 370 долларов. Это для поляков копейки. А в Украине на это можно жить.
ОНА
-Пенсия у них 4000 и зарплата от 12000, так что это норма и достаточно.
ОН
-ОНИ живут НОРМАЛЬНО потому, что они ПОЛЯКИ. И далеко не все НОРМАЛЬНО, многие на зароботках в Германии, Лондоне , в США..... Но так можно ганяться за призраком до самого борделя, куда в большинстве случаев и попадают по инттернет знакомству...
ОНА
-Поляки на заротобках в других странах, потому что они хотят еще больше зарабатывать: от 25 000
Сумасшедшие..
ОН
-Нет, просто пользуются возможностями , но только не по интернету, а по связям. Родственники, друзья, и всё в РЕАЛЕ, а не в виртуале....
ОНА
-Дома шикарные и машины хотят...
ОН
-Хотеть не вредно. А ты еще многое не выяснила для себя и про себя, что бы круто менять свою жизнь, тебе надо бы в себе разобраться.
ОНА
-И я разберусь
Кто обо мне сможет позаботиться и кто будет мне помогать варить, убирать, того и возьму..
Сейчас ищу где сделать фотосессию в студии в Киеве: аренда студии, прическа, прокат платьев всего 1200 грн
:))☺
ОН
-А ты в Киев едешь одна?
ОНА
-С Андреем на развод.
ОН
-И для этого шикарные платья:????
ОНА
-да
ОН
-Это выше моих способностей понимать.....
Она
-Дорого?
Он
-Проехали.
А обратно тоже вместе?
ОНА
-Нет.
Обратно сам.
Я не знаю куда подать.
ОН
-Что подать? если на развод- это суд...Или прямо в загс. Я еще не разводился:)))))))
По-моему там дадут время для раздумий.
ОНА
-Можно прямо в загс.
Тебе везет, потому что у имеешь две дочки.
Если бы у нас были дети, мы бы не разводились.
ОН
-А ты забеременей от другого, ну донора, например
Андрей согласится?
ОНА
-Он не против.
Но не получается у меня.
ОН
-Приедешь мы поговорим.
ОНА
-окей.
Я была с другим. Не получилось у меня.
ОН
-Я для тебя договорился насчёт гинеколога. Он в 20 числах будет в центре репродуктивности принимать. Я ему позвоню насчёт тебя.
ОНА
-Я мазок сдала здесь и получила результат. Ничего страшнего у меня нету. На ночь свечи неотризол перед сном.. Надо сделать ещё УЗД.
ОН
-Узд не проблема. -А что лечишь? ОГО. Неотризол- это лечение гинекологических заболеваний: бактериальный вагиноз, вагиниты различной этиологии и смешанных инфекций (трихомонады, анаэробная инфекция, включая гарднереллы, лептотрикс, дрожжеподобные грибы). С целью профилактики перед хирургическим лечением гинекологических заболеваний, санация влагалища перед родами или абортом, до и после введения внутриматочных контрацептивов, до и после диатермокоагуляции эрозий шейки матки, перед внутриматочными обследованиями.
Если там трихомонада- то это надо лечить обеих партнёров. Это очень нехорошая, коварная болезнь.....
Ты с ним сейчас имеешь секс?
ОНА
-Нет.
ОН
-Вам надо разбегаться , а тебя надо основательно лечить.
ОНА
-Что лечить мне надо ещё я не знаю.
УЗД сделать надо- узнать есть ли у меня овуляция.
ОН
-Сдашь анализы.
ОНА
-какие?
ОН
-Приедешь и я отведу тебя. Анализы мазок делают сразу. А кровь сдавала ? Надо обязательно
ОНА
-Мазок уже, а кровь нет.
На что?
ОН
-Я всё расскажу при встрече.
ОНА
-Можешь здесь писать.
Два года назад я сдавала кровь на анализы.
ОН
-Но сексом занимаешься на стороне и могут быть разные случаи..... Трихомонада- очень коварное заболевание. Грибок очень трудно лечится. Всякие хламиды, гонококи и т.д. Гепатиты разных букв. Кровь на вич, сифилис и спид. Тогда ты будешь спокойна.
Секс всегда сопряжон с риском заразиться.
Женщина должна проверяться хотя бы раз в полгода.
И ещё я тебе многое хочу рассказать, но потом.
ОНА
-На вич, зачем?
ОН
-Для самоуспокоения, если хочешь иметь детей, то о их здоровье надо думать заране
ОНА
-Может у Андрея с другой девушкой получится ребёнок....
ОН
-Но это будет уже его другая жизнь, а у тебя твоя....
Ты красавица и всё ещё у тебя впереди. Только не доверяй интернет знакомствам.
ОНА
-я с Адреем познакомилась в интернете.
ОН
-И что хорошего из этого вышло? Важен результат. Хотя отрицательный результат тоже результат:)) Я просто тебе говорю, что нельзя ничего идеализировать. Плохое есть везде. Как и хорошее. Но интернет- это сплошная ложь и поле для мошенников и преступников.
Тем не менее тебе самой делать выбор. Жалко, что я стар для тебя.
Но я есть в твоей жизни и очень это ценю:)
ОНА
-Я сейчас пишу мальчику
ОН
-Что он сообщает тебе?
Сколько лет мальчику?
ОНА
-29
ОН
-Далеко не малчик. Это мужчина. Что он предлагает?
ОНА
-Мужчина или мальчик, какая разница?
-Показывает видео: племянница у него в гостях.
Хи.
ОН
-Между мальчиком и мужчиной разница огромного размера....
-Что делают?
ОНА
-Девочка маленькая ходит по комнате и в руках игрушку- соску держит .
Я в темноте уже. Андрей спит рядом.
ОН
- Спите вместе. Комнатка одна и кровать одна.
Хочешь всё закончить скорее?
ОНА
-Нет не хочу
ОНА
Рядом с ним хочу быть.
Тяжело расставаться
Я еще его люблю.
ОН
-Если забеременееш не от него , он согласится жить вместе?
Это единственная преграда для вас?
ОНА
-Да согласен он
ОН
-Я могу как-то помочь, без огласки?
ОНА
Надо мне почаще с другим, чтоб получилось забеременеть. Не один раз в месяц.
ОН
-А со мной?
ОНА
-Нет с тобой я не могу.
Я люблю молодых.
ОН
А это был бы вариант чистый, и надёжный: я бы не был помехой в будущем, а молодой будет путаться под ногами. И знакомы мы лично, а не с улицы.
ОНА
-Пусть путаются и ошибаются они. Лишь бы был ребёнок.
ОН
А не лучше ли обратиться в центр репродукции и впрыснуть донорскую сперму, анонимно и чесно?
Там и полное обследование. Вдруг ни от кого не забеременеешь?
ОНА
-Ну, думаю будет очень дорого
ОН
-Но без риска заболеть венирическими болезнями и уж дешевле, чем потом всю жизнь лечиться...
ОНА
-Знаю
И сколько стоит?
ОН
Это ты можешь узнать на сайте, поищи.
Всё.
Пока .
ОНА
- Окей пока😉.