Три сестри сиділи зранку
Біля батька, що вмирав.
Сльози лили на світанку.
На кого їх покидав?

Матір вмерла зовсім рано,
Їм господарство здала.
Жити в мирі, вести вправно
Всі діла заповіла.

Батько довго теж тримався
Та не витримав свавіль.
Хоч за справу кожну брався
Кинув його важкий біль.

Що ж тепер будем робити,
Хатні справи як вести?
Батька треба хоронити,
Домовину ще знайти.

Сестри радились не довго
В сварку швидко перейшли.
Та ділити статку свого
При живім батьку стали.

- Що ж ви робите та й діти?
Вам ще жити тут роки.
Невже ви готові вбити,
Втратити життя соки?

Старша похапцем піднялась,
Каже, - батьку, хоч би як.
Я багатша й обіцялась
Мало мені, треба всяк.

Менша також, ніби збоку,
Старша скаже - робить теж.
Лиш середній терпіть року,
Годувати батька тре ж...

Так живуть нащадки Русі,
Київ батько й не помре.
У традицій давніх дусі
У сім'ї війна іде...

Грудень 2018

Раніше їх було багато,
Отих криничок журавлів.
Тепер побачити їх свято,
Забули славити птахів.
Колись давно в подільськім краї
Двоє сиріт в домі жили.
Марійка й Йванко щодня в гаї
Для прожиття сили брали.
То дику вишню, може грушку,
То яблука, коли й гриби.
Щоб з чимось з'їсти хоч цілушку,
Ходили в ліс повз садиби.
Одного дня найменший хлопчик
Пішов один, щоб щось смикнуть.
Зібрав трави маленький снопчик
Та й не помітив де ноги йдуть.
Упав він в лісову криницю -
Плакати з страху брат почав.
Гукав довго рідну сестрицю,
Крізь сльози гірко її звав.
Сестриця також ніч шукала
І сльози розпачу лила.
Природи сили, Бога звала -
Робила, що тільки могла.
Почув і сестри й брата плачі
У небі чистім журавель.
Вирішив допомогти в невдачі,
Не чути сліз людських крапель.
Спустився вниз той довгошиїй,
Узяв Іванка за пасок.
Підняв угору, щоб не в сирій
Сидів то й що учив урок.
Узяв на крила, аж до хати,
Відніс до сестри журавель.
Щастя не було де й дівати
Кликали вдячні до осель.
Та журавель в гору здійнявся
Тихо до прихистку злетів.
З тих пір біля криниць здійнявся,
Подяки знак, хоч й не хотів.

В селі далекім біля Бугу
Молода дівчина жила.
Від Бога хист мала, заслугу -
Зцілювати інших бо ж вміла.
Набіги часті від татарів
Козакам гідно їх зустріть.
Та не уникнути ударів -
У бої бились до лахміть.
Спасала всіх мила Любава
За що народ це цінував.
Яка б не була ворогів облава -
Все в таємниці він тримав.
Знайшли хитрий підхід татари -
Під немічних, під кобзарів
Та й нарядилися варвари,
Щоб знайти лікуючих дарів.
Вдалося їм таки дізнати,
Що то Любава робила.
За що її схопили з хати,
Як тільки знайшла татарва.
Із двору рідного тягнули,
За коси мавку молоду.
Нічого вони не збагнули
Про що молила природу.
Наказ їй дали лікувати
Хана найстаршого й синів.
Та не захотіла того діяти
Для України ворогів.
У ніч узяли її вбили,
Думали що збулися від чар.
Та у рослин взялися сили -
Прийняли від Любави дар.
З тих пір у кожної травинки
Частина Любавиної душі.
Нам вигравати поєдинки,
Як тре зцілитися в глуші.
Українська земля силу має,
Її рослинам віддає.
Хто її любить, захищає
Того вона і зцілює.

Плакуча верба понад Дністер
Стоїть спустивши віти вниз.
Віє від села легкий вітер,
Хитає гілля, по воді бриж.
Легенда давня, про вербу каже,
Що колись матір'ю була.
Синів трьох мала, тільки враже
Прийшов до їхнього села.
Дітей прийшлося відпускати,
По черзі, на страшну війну.
Важко було благословляти,
Залишили її сини одну.
Їм край тре рідний боронити,
Щоб жили в мирі люди всі.
Могли і в щасті й волі бути
Дорослі, старі і малі.
Щодня та мати виглядала,
Чекала в горі край села.
Хоч дні ішли, надію мала -
Прийдуть живі, все їх ждала.
Ішли з війни та й побратими
Принесли вістку їй страшну -
Загинули всі рідні сини
І сльози гіркше полину.
Спустились руки і волосся,
Поникла матір край Дністра -
Те що хотілось не збулося,
Залишилась сама, стара.
На ранок тихо, нікого немає,
Тільки дерево в стороні стоїть -
Плакуча верба, як ридає,
За своїх синів їй до сих пір болить

Жила дівчина, сонце ясне -
Красуня світ, що не видав.
Обличчя чисте і прекрасне,
Ворог прийшов в полон забрав.

Вели в далекії дороги,
Щоби служила десь чужим.
Збивала об каміння ноги.
Мотузки злізли, що ж, біжим.

У ніч покинула неволю
Побігла, як заснули ті,
Що вкрали їй дівочу долю
І були сльози пролиті.

Ішла і бігла, от і поле
І хати ріднії, село.
Аж бачить ворог ззаду гоне
І серце просто завмерло.

Молитись пошепки почала
Про те, щоб не покинуть край
Там де родилась, щастя мала -
Не тре чужого світу рай.

Ворог вже думав наздогнав
Аж тут дівчини враз не стало
Дерева стан у полі став -
Високе, струнке, віт чимало.

Стоїть тополя край села
В її дівчину обернула
Молитва, що від серця йшла,
Муки й страждання відвернула.

Таких тополь у нас багато,
Ще більше кленів і дубів.
У нашім краї війни часто
Вкрадають дочок і синів.

Де та Росія тоді була,
Коли Ілля тут народивсь,
Київ столиця, на світ гула,
У ній і він пізніш спочивсь.

Йому і друзів ви припнули,
Не бачив він їх за життя,
В інших краях та часі були,
Робіть окремо з них буття.

Історія багато каже,
Про Русь, про Київ і синів.
Нехай вона усім покаже
Погляд новий для віщунів.

Хоч і козаків ще не було,
Ілля був перший серед них,
Свободи його вітром дуло
До волі й правди перед всіх.

Ну що ж, почнемо ми з початку,
З часів коли він народивсь.
Але зробімо тут нотатку,
Жовтень був місяць, як не збивсь.

Під Києвом Іван Чоботько,
В селі Моровійськ здавна жив.
Сім'ї чернігівської батько,
Хазяїн був широких нив.

Родився син, ще було темно,
В тісній хатині на печі.
Світло і радість не даремно
Приніс Ілля серед ночі.

Малим родився, як всі діти,
Та змалку в ньому щось було.
Хоч важко було і ходити -
В руках у нього все гуло.

На печі легше, так і в полі
На спині лежа спочивать,
Той біль важкий, так треба долі,
Вузлом на руку зав'язать.

Коли і мучився, трудився -
Батькам крізь силу помагав.
Характер ріс і сам кріпився.
Діло полегшив костоправ.

Був той каліка юродивий,
Та сам цілитель хоч куди.
Народ простий без ліків живий,
А тут знахар від природи.

Поставив він як треба спину -
Ілько, мов знову народивсь.
Хлопець міцний, що хміль по тину,
На ноги встав і в вись повивсь.

Країна тоді розвивалась,
Міцні та вірні в Київ йшли.
Так і Іллю, як сила взялась,
До раті князя позвали.

Було Іллі тридцять три роки
Пора й країні дань нести.
Ісус воскрес, а в ньому соки
І сил на всіх носить хрести.

Узяв коня у батька свого,
В столицю зразу ж поскакав.
Годин за п'ять до війська того,
Хто князем був і всіх держав.

Коли побачили козака -
На п'ядю вищий, сили міх.
Зразу ж до лав того юнака
Занесли першим перед всіх.

І Муровленіним прозвали,
По селу сам де народивсь.
Хоч роду батька і питали
З іншим він прізвиськом і зливсь.

І зброю дали, в чоботи взули,
Кольчугу також, щоб прикривсь.
Пішов туди де справи були -
Ворог в краю з всіх сил бісивсь.

Дорога довга, коню важко -
Богатир добрий, ще й броня.
У лісі скинути бо тяжко,
Щоб відпочити до раня.

Девять дубів, природа гарна,
Тут можна мати і привал.
Втомленому йти то справа марна
Десь упадеш ще наповал.

Не встиг Ілля собі лягти -
Як лізуть з лісу половці,
Крізь сон до хащів затягти,
Легкої здобичі знавці.

Та не так просто теє діло,
Коли ти в'яжеш богатиря -
У нього й чобіт в руках, тіло
Ворога б'є як та гиря.

На купу склав всіх, пов'язав
Вже сон пропав і треба іти.
Там на посту, коли здавав,
Було воякам сміхоти.

Чоботько воїн чоботом,
Не встиг на службу заступить,
Склада бандитів одним сном,
Якби не бачить й не вірить.

Мстислав був князь, коли почув
І сам не вірив він тому,
До поки в темницю на засув,
Не здали ворогів йому.

Між тим в Іллі дальня дорога
До землі нашої межі.
Поїхав він щоб від порога,
Гнати тих половців з вежі.

Ілля став старшим на заставі
Де було хлопців тридцять душ.
Відвагу ворогу на справі
Показати міг - тут їх не руш.

Булатний меч, зброя вояка,
Вірним був другом у бою.
Хоч ніби й справа і двояка,
Вбивав він тільки за свою,

За землю рідну і батьків,
Дітей малих, її синів.
Стеріг він мирних селюків,
Яким і сам бути хотів.

Князі мінялись у столиці,
Боролись люто за престол.
Та воїн все ж стеріг границі,
Від зовнішніх всіляких зол.

Князі давали всім укази,
Ловити тих хто десь мішав.
Деколи важко, все ж накази
Ілля робив, думки лишав.

Зробив собі гріхів з волхвами,
Що солов'ями нарікли.
Ходили київськими землями,
Старої віри душ посли.

Привести мав їх у столицю,
Щоб християнство прийняли.
Про сил природу, вір каплицю
Нікому правди не несли.

Хоч Богу вірив він новому,
І хрест на грудях був в нього,
Та силу бачив і в старому,
Цілющу віру рідного.

Гірко сприйняв, коли сказали,
Що голови знесли волхвам.
Ті християнство не прийняли,
Вірні були своїм богам.

Гріх був, хоч ніби і невинний,
Бо сам з дружиною ходив.
На смерть привів, а князь неспинний
Їх просто взяв собі убив.

У князя віра похитнулась -
Не всі вони гідні були.
Не раз князів дружина гнулась,
Коли Іллю у бій звали.

В країну ж вірив на заставі,
З ворогом бився, як прийде.
Сильніших брав і на заграві
До долу клав, хай більш не йде.

Хоронив бува і рідних братів,
Що в боях поряд полягли.
Не жалів ніколи своїх латів,
Не раз самого із бійнь тягли.

Служив отак він довгі роки,
Аж поки ранили в бою.
Монахом стати рішив доки
Богові любий він в строю.

Гріхи спокути, людям служити
Далеко від мирських забав.
До старості віку дожити,
Пройти, як ходять до відправ.

Служив Ілля в Лаврі смиренно,
І не повірив би ніхто,
Що положив він не даремно
За вік до цього душ не сто.

І за покору шанували,
За вдачу тиху і любов.
Хоч часом добре відчували,
Десь там чернечу люту кров.

Прожив би так та Рюрик сунув
У Київ владу одібрать -
Ілля ізнов справи відсунув,
Щоб захистити братів рать.

Так, захищати можна землю,
Лиш ту, що тебе родила.
Як не хотілось цього Кремлю,
Під Києвом вона була.

Поляг Ілля у бою тому,
Мирний на вид собі монах,
Ворог із півночі у бої злому,
Заставив згинути у снах.

Брати монахи, ратні брати
Тіло і спогад зберегли.
Святим в печерах йому стати,
У Лаврі мощі полягли.

До мощів тих всі люди ходять,
Хоч дух Іллі живе в раю.
Сили у собі враз знаходять,
Щоб жити мирно у краю.

Як треба, будуть боронити
І Україну і дітей
Так треба гідно життя жити -
Буття Іллі для всіх людей.

З нього написані ікони,
Пам'ять ніколи час не стре.
Життя пройшов він рубікони,
Приклад того, як жити тре.

Тигр мама, тигр тато
І маленьких троє тигренят,
Жили в лісі де багато
Інших звірів-дитинят.
Звали тигриків тих просто -
Марко, Миколка і Давид.
Малого хлопці були зросту,
Але вже видно хижий вид.
В виграшки любо вони грались,
Хвости і вуха кусали.
Одним за одним в ліс ганялись,
Коли і рани лизали.
Ті ігри їм були цікаві,
Так як виховували їх.
Щоби пізніш бути у справі,
Сильніше бути звірів всіх.
Раділа мама, радів і тато -
Росли розумними сини.
Крім сили їх, щоб гартувати,
Водили в дальнії лани.
В дорозі справ було багато -
То вітер, пташка пролетить.
Усе цікаво, тільки тато,
Вперед усіх стрімко біжить.
Марко позаду всіх виляє,
Йому цікавіше від всіх.
Давид братів та й підганяє,
Бо організованіший їх.
Миколка так, і туди сюди.
Хоч і цікаво. Був коли?
Відразу сам згадає куди,
І не чека учень школи.
Довго так йшли, малі втомились
Води і їсти треба їм.
Перепочити попросились,
Дух перевести над усім.
Мати почула, батько незовсім,
Знав він чого й кого учив.
Тепер, він каже, близько зовсім,
Вже поряд край, що повен див.
Пройшло так ще із півгодини,
Батько каже. - Ну що прийшли.
Навколо тільки піски сини,
Мабуть даремно сюди йшли.
Хлопці попадали, втомились.
- Що ж ми робитимо тепер?
Навряд чи сили залишились,
Чого ти нас сюди припер?
- Ну що ви хлопці? Давайте разом
Думати нам куди й як йти.
Хоч ніби важко і з відказом
Працюють ноги і хвости.
Тигрики сіли й зрозуміли.
- Додому підем? - Саме так.
Коли в недолі впасти сміли,
Ідуть туди де дому знак.
Нехай і важко, й нема сили,
Чекають вас ріднії стіни,
Усе що ви колись знали,
І ми вас з матір'ю із долі війни
Будем чекати вас завжди.
Важкий урок, бо йти далеко.
Дорога легша до води,
Також іти додому легко
Де не чекаєш ти біди.
Прийшли додому, всі зітхнули
Назад привели їх сліди.
Тихенько всі разом заснули -
Закінчивсь день і пригоди.
Таких сімей у нас багато,
Живуть вони по всіх світах.
Дай Бог щоб жили мама й тато,
А діти знають де їх дах.
(Травень 2018)

Жив люд простий у однім краї -
Дітей кохав, сади ростив.
Все було просто, як у раї,
Бо кожен знав, що й як робив.

Пройшло так не одне століття,
Та якось мудрий син родивсь.
І каже вам тут треба сміття
Прибрати так, щоб я не зливсь.

Отак той лідер й становився,
Хоч і народ не потребував.
Знайшовся й люд, що покорився,
Хоч і під гнітом не бував.

Знайшлися й ті, що поряд встали,
Де куш грабований ділить.
Народу мирному владою стали,
Щоб "охороняти і служить".

Влада прийшла - нові закони,
І світу нового уклад.
Комусь нажити тут мільйони,
А хтось і скибці хліба рад.

Пропала рівність і братерство,
Стали високими пани.
Всі пнуться, щоб у міністерство
Попали і їхнії сини.

Жила та влада панувала,
Та десь і щось пішло не так.
Ніби й народ та й "шанувала",
Проте знайшовся знов козак.

Козак був лідер трохи другий,
Простого люду простий син.
До гріш та слави не долугий,
Своїх він назбирав дружин.

Тій владі трохи тісно стало,
Все хоче всидіть на стільці.
Хоч і нажерлася та мало -
Не всі набиті гаманці.

Прийшов їх час - усіх міняти,
Щоб не лишилося зерно.
Те що продасть і рідну мати,
Зросте і знову нас в багно...

Народ і влада споконвіку
Знаходять способи життя.
Комусь везе прожити віку,
А хтось чекає каяття.

Родились у далекім краї,
П'ятірко гарних ведмежат.
Жили вони в зеленім гаї,
До нього стежки лежать.

Була у них сім'я велика
І батьки, діди і тітки.
Любили їх як сонця лика,
Найменші ж бо були ті дітки.

Зайняті всі, тож більше часу
Проводив з ними дід Дмитро.
Серйозний був, не любив галасу
Порядок також, щоб не хитро.

Виховував в них любов й повагу
До світу, ближнього й батьків.
Давати старшим перевагу,
Пустих не нести балачків.

П'ятірка виросла розумна,
До школи час вже віддавать.
Де вчитись треба й доля думна,
Щоб більше всіх у світі знать.

З'явились в них у школі друзі,
Великий клас уперше йшов.
Всі звірі, що жили в окрузі,
Малят привели до основ.

Були тут і вовки й кози,
Барани, лиси, олені.
Ішли сюди крізь сніг і грози,
Шукали знання у щоденні.

П'ятірка зразу ж відрізнялась,
Тим чим її дід Дмитро вчив.
Вчителів слухалась, звинялась,
Якщо із них щось не так робив.

Було це чемно і весело
Та клас по іншому все ж жив.
Слабким тут було невесело,
Кожен плакав і тужив.

П'ятірка думала багато
І до свого діда знов прийшла.
Сказала так щоб чув і тато,
Думка важлива хоч мала.

Ми ніби ввічливі, а інші
Живуть собі, як диваки.
До поки вчитель пише вірші
Б'ють один одного взнаки.

Те саме роблять й на перервах,
Коли є хвилька для думок,
Слабших б'ють і всі на нервах
Коли починається урок.

Ми ніби самі та нас багато,
Ніхто нас з лиха не чіпа,
Дивитися треба на це свято,
Та наша воля не сліпа.

Ну що ж ми дітки, вам та й скажем, -
Дід Дмитро гордо почав, -
Правильні принципи, розвяжем,
Вивчили вірно, що навчав.

Слабких вам треба боронити,
І забіяк також тре так спинять,
Себе і інших захистити
Правди віконце відчинять.

Коли ви разом то є сила.
Чим більше друзів, сильні ви.
Як би і грубість й не крутила
Тримайтесь своїх прав канви.

Самі не бийте, захищайтесь.
Скажіть в потребі вчителям.
Добрими й хоробрими лишайтесь,
Не підкоряйтесь злодіям.

Прийшла п'ятірка знов до школи,
Зібрала всіх хто там страждав.
Сказала те, щоб вже ніколи
І клятву собі кожен дав.

Слабкі окремо, сильні разом
Один із одним дружим ми.
Не обертаємся ми задом,
Коли в образі сильними.

Із того часу в школі диво -
Родилась дружба і брати,
Слабких образить неможливо,
Не треба горе збирати.

Світ навколо став мінятись,
Через пятірко ведмежат.
І через тебе добру тут взятись,
Ти добрих справ теж адвокат.

Травень 2018

Два цуцики, братик і сестричка,
Чорна та руденьке мали милі личка,
На сонці пузики-черевця ліниво так гріли,
Один одного лизали, тихо бубоніли.
-"Як я виросту то стану собакою злою,-
І наші батьки будуть дуже раді мною.
Буду наш двір добре оберігати,
Хто залізе хай сюди стану я кусати".
Засміявся, відповів їй найменший брачик,
Завиляв на сонці його хвіст калачик.
- "Ти хоч зла іззовні і ніби ще й лайлива,
А насправді ти у мене дуже полохлива.
Як іде напроти киця наша вже біленька,
Ти спочатку гавкнеш й дивишся де ненька.
Я ж хоч гавкну, зразу ж лізу обнімати
Не дивлюся де мати, не біжу до хати.
В мене вдача добра, я у батька вдався,
Всіх обнімлю, зацілую звідки хто б не взявся.
Діточок малих ще більше я любую,
З ними гратися щодня дуже потребую.
Ким виросту і ким буду я іще не знаю
Але любити діток всім я обіцяю".
Поговорили обнялися і до киці ніжно притулились.
Більше на неї сьогодні вони вже не злились.
Так ростуть у нас у дворі малі куценята
Кого гавкнуть, зацілують хлочики-дівчата.

Ходив ліском упертий Півник,
Такий малесенький розбійник.
Шукав собі гучних пригод,
Щоб заговорив про них лісовий народ.
Ходив блудив і тут натрапив,
Так ніби хтось насправді квапив.
Подружок жабок гамірний квартет,
Піднявши бризок бруду пірует,
В болоті чинно так скакали,
Під музику і пісні жваво танцювали.
- «Привіт, подружки мої дорогії.
Як у вас справи жабки зеленії?»
- «Справи прекрасно, добре нам
На дворі літо, досить снам.
А ти куди ідеш, куди прямуєш?
Можливо й нам нові розваги запропонуєш?»
- «Шукаю я де живе велике Сонце,
Що кожного ранку стукає промінням у віконце.
Іду в той край де воно ночує.
Можливо мене побачить і почує,
Як я співаю, тягну гарну пісню
До тих пір доки вистачає кисню».
- «Так Сонце бачимо і знаєм,
І любим ми його навзаєм.
Проте високо увесь час
Воно знаходиться від нас.
З тобою ми мабуть сходили б
Та ми далеко так ніколи не бродили.
Втомитись можем, або заблукати
І не знайдемо потім рідної хати».
- «Ну добре жабки, зрозумів,
Сидіти вам тут до старих пнів.
Піду мабуть туди я сам,
Хоч страшно йти по чужим по лісам.
Бувайте тут, радійте, жийте,
Тепло від Сонця пригоршнями пийте».
Пішов поволі посміхнувся
В нові чоботи, що на плечі ніс, узувся.
Дорога ж бо далека
Аж тут летить білий Лелека.
Знайомий також, що у дворі
Живе на стовпі на горі.
- «Привіт мій Півнику, куди,
Ти обійшов всі городи,
Тепер вже лісом кудись йдеш.
Чи не боїшся Лиса, вжеж?»
- «Та йду до Сонця, хоч й боюся.
Від Лиса, Вовка вборонюся.
Про Сонце все я маю взнати,
Хоч і не вмію я літати».
- «Я ж бо високо так літаю
І про велике Сонце все я знаю.
Де спить, ночує, де живе,
Як часто по небу синьому пливе.
Присядь, я все те тобі розкажу.
І від далекої подорожі все ж вбережу.
Не треба йти в далекі далі,
Ніхто не дасть тобі медалі.
Бо Сонце в небі в нас живе,
Не спить і завжди ділове.
Земля ж бо кругла і велика,
То тут ще бачиш, там вже зникла.
Йому роботи вистачає,
Усіх нагріє, пробуджає.
Усе воно по колу ходить,
Поки тут сплять, Сонце ще робить.
Йому ти можеш лиш радіти,
Як роблять всі його діти.
Підеш тепер мабуть додому,
І Сонце бачитимеш ти по-новому.
Воно ж бо нас насправді любить,
Все пестить світлом і голубить».
Добре що Півник тай сидів,
А то б упав, чи підлетів.
- «Оце так новість, та знання,
Світу старого пізнання.
Я ж думав, що дійду до хатки,
Сонця великого кімнатки.
Оце так сильна новина,
Для мене це є дивина.
У нас ж бо всі уночі сплять,
Бо вдень у них гора занять.
Так Сонце в нас одне єдине,
Не зна спокою, ні спину.
Ну що ж, мабуть тепер додому йду
І всім розкажу я до ладу.
Що б всі ту правду краще знали
І сонце наше цінували!»
Вертався Півник по дорозі
І всім казав на кожнім розі
І жабкам милим, пташенятам,
І свинкам в дворі, ще й цуценятам,
Про Сонце і його роботу
Про Землю нашу і турботу.
З тих пір він перш усіх встає,
Сонце вітає, воду пє.
Також у ночі нагадає,
Що сонце робить, знов співає.
Півника отим тепер всі знають
Розбудить вранці, вже вітають.

Там десь далеко, серед неба
Знайшлась на днині знов потреба -
Зібралася за стіл сім'я.
Мабуть назву я всіх ім'я.

Ісус, Єгова і Марія.
Звичайна ніби була дія.
За стіл всі сіли, помолились,
Що мали з'їли, не хвалились.

Тут Батько взяв важливу мову
Про Землю і чортів розмову.
- Ну що мій сину знову час,
Рід наш людський турбує нас.

Ходив ти босим по світах,
По глухих селах і містах.
У душу кожну зазирав,
В муках родився помирав.

Пройшло так два тисячоліття,
І накопичилося знов сміття.
Пора мені вже любий Сину
Встати і дати чортам кпину.

Єгова батько це сказав,
Думки свої у зміст зв'язав.
- Не знаю як, коли, як довго,
Але впізнють суду мого.

Треба їх гнати у три шиї
І із Донецька, і з Коломиї.
Нема їм сидіть на плечах,
Треба виносить на мечах.

Мечі ті думка, серця біль,
Людського горя гірка сіль.
Упасти їм та крупним градом
На тих, що роблять Землю адом.

Люди бояться, чорти діють,
Прожити так до скону мріють.
Настане час все обернеться,
Віра у людей та й повернеться.

- Пролита знову буде кров?
Як скинути їм бід оков?
Чорти насіли і вчепились,
З горем людським в екстазі злились.

- Чи кров, чи мука - тре платити!
За те що встигли нагрішити.
Життя та люди покарають,
Чи суду мого в смерті взнають.

В любові всім їм треба жити,
Не мучити й не хоронити -
Іде на Землю Страшний Суд,
Щоб Рай очистить від паскуд!

Любов, прекрасна та відкрита,
На світі білому жила.
З ниток добра та світла звита,
У щасті ніжилась, пливла.

Любили люди й віддавали,
Її що мали і берегли.
Гордились нею, шанували,
Натішитись все не могли.

Жила вона, горя не знала,
Не знала суму і самоти.
Сама любила і плекала
У інших дії доброти.

Ніхто не зна скільки їй років,
Чи молода, а чи стара.
Її ходу і легкість кроків,
Чека дорослий й дітвора.

Вона блукала поміж світів,
Прийшла й умитись до Дністра.
Аж тут на березі, між квітів,
Зустріла його, й мов іскра.

Як грім у день в ясному небі!
Як ніби досі й не жила.
Зшарілась, разом з тим в потребі,
Біленьке личко сонцем умила.

І краєм ока вона бачить,
Що парубок та й не стоїть,
Іде до неї честь відзначить,
Рушник подати, скарб століть.

Втерлася. Треба почекати,
Зітхнула й дух перевела.
- Дякую я, і як вас звати?
Очі до нього підвела.

- Кохання звуть. Тебе чекаю.
Тебе я тут один, здавна.
Серцем своїм я відчуваю,
Що зустріч ця є основна.

Прийдеш сюди до мого краю,
І зрозумієш, що сама
Чекала мить оцю, як в раю,
Емоцій світ в тобі гамма.

Можна любити й прожити,
Життя своє віддаючи,
Але душа все буде нити,
Шукати щось незнаючи.

Я знаю те, чого не знають.
Кохаю я і я люблю.
У серці моїм пісні грають,
Вказали гавань кораблю.

Ти почуття, а я частина.
Ти навкруги - мене знайти.
Осколок серця, половина,
Знайшовши в світі берегти.

Сказав багато і притих.
Емоцій безліч. Що ж вона?
Навзаєм має частку з них?
Чи може чаша їй сповна?

Сказала тут Любов. - Кохання,
Правий, цього я зовсім не знала.
Років моїх ти є світання.
Упала з серця мого кабала.

Відчула те, що ти шепочеш
У серці моїм вже давно.
Але лиш тут, і сам це бачиш,
Прийшло до нас і мрій вино.

- Навзаєм значить. Слава Богу!
Таки є правда, і мораль -
Шукай у світі ти дорогу,
Не бійся йти в далеку даль.

Живуть з тих пір вони на Україні,
В країні Бугу і Дніпра,
Співають пісні соловїні,
У праці втоми зовсім не цура.

Дітей народжують і внуків,
Любов Коханнями їх звуть.
В сім'ї емоцій, барв і звуків
Найкращий світ тобі несуть.

Січень 2017

До місяця, до ясного
Прийшла в гості зоря.
Без тебе, без прекрасного
Життя нема, й згоря.

У небі нас мільйони,
А ти такий один -
Холодний і без жони
Серед нічних годин.

Люблю я милуватися
Тобою вдалині,
Як тільки укриваються
Десь сутінки нічні.

Але додолу тягне
І в сон глухий несе,
Ніч ковпака одягне
І в сні потоне все.

Я зранку знову схожу
І в повний зріст встаю.
Побачити не можу
Я вроду вже твою.

Куди світить не знаю,
І як тебе знайти.
Десь в далині шукаю,
Півнеба перейти.

То маревом ти з’явишся,
У небі серед дня.
То в хмарах заховаєшся,
Робоча метушня.

Чому ти все втікаєш?
Чому завжди один?
Любові ти не знаєш,
У небі між вершин?

Я в жарі народився,
Біля Землі свої.
І з нею одружився,
Пройшли віків строї.

Був жар і клекотало,
І в мене і в неї.
Але з роками стало,
Пішло по колії.

Вона цвіте і родить,
Я сон їй стережу -
Чого за дня не зробить,
Я в ніч допоможу.

Нехай вона не гріє,
І тільки вод блакить,
Від неї серце мліє,
Нічим не заполонить.

Зірки горять згорають,
А Місяць не один -
З Землею любо глянуть
Не лічать час годин.
Грудень 2017

Як крила мрій не обітнути,
Щоб рай земний тут осягнути?
Створив його собі думками
І рветься вверх душа стежками.

До тих світів що вже покинув,
І де не раз за інших гинув.
Ходив і там собі кругами,
Вчив правди неньки з ворогами.

Ти їх простив - себе ніколи
За зради-звіри, в спину уколи.
Мабуть не все ти пояснив?
Чи новий круг собі наснив?

І так не раз, ти їм знання
І мрію й долі пізнання -
Вони ж назад тобі уроки,
Нових кругів першії кроки.

Крізь вічність і важкі стенання
Твій ангел йде життям пізнання.
І як цей світ нам зрозуміти
Де гинуть і страждають діти?

Духовний світ разом працює,
Природа матінка лікує,
Щоб в пеклі цьому ти прижився,
В фізичній формі жить навчився.

Знайшов те місце, що в Любові.
Не бути щоб тобі рабові.
Прожив ти сам - поможи й іншим,
Любові край буде в нас більшим.

До болі істина проста -
Не треба грошей-золота,
Будуй ти рай у цьому світі,
Нові сади хай тонуть в квітті.

Рай не собі, - а тим що прийдуть,
Хай більше тут вони не гинуть.
Всім хватить їжі, й любові стане.
В теплі і черствий лід розтане.

Все мертве мріє знов ожити,
Щоб нову форму тут створити.
І далі йти собі кругами,
До місця в танку дорогами.

І камінь тут будинком стане,
Чи знов живим щось бездихане
Пшениця стане борошном,
А мертвий Марс новим житлом.

Життєвих форм різноманіття
Чогось нового знов суцвіття.
Душа це ангел, мрії – крила,
Пізнання шлях мертвого тіла.

Все що родилось жити має право,
Прожити як йому цікаво.
Пройти свій шлях і знов родитись,
У мрії новій собі наснитись.

Мріє Плутон і мріє Марс
Щоб мертвий світ покинув фарс,
І всі кругами танцювали,
Один одного за руки взяли.

Всім стане місця і природи.
А тим що вбили, вкрали вроди
Душа їх стане нам асфальтом
Могили твердої базальтом.

Віки століття так лежати
Щоб десь колись хоч мохом стати.
Все що убило вмре й піде кругами,
Собі і іншим ворогами.

Крадете ви дітей і час,
Те саме цінне що є в нас.
"Чорти". Життя у нас вкрадають
Склепи будують, мертве збирають.

Круги це час, а час це діти.
Вони вмирають ніде правди діти.
Але в Любові шлях це є терпіння,
Кругів нових і мрій творіння.

Вперед-назад кругів багато,
Буде і рай, буде і свято
Любові-щастя й світів незвичних
Танків веселих і пісень зичних.

Танцюють всесвіти і нейтрони,
Зірки вогненні й позитрони,
Світи всередині і зовні
Зійшлися в круг гармоній повні.

Чим більше нас і світ щасливий -
В різноманіття душ танок рухливий.
В світі живого хороводі
Парад Любові завжди в моді.

Ми тільки там де маєм бути,
Хоч круг черговий і забути,
Щоб бути там де будуть люди -
В танку часу Любов усюди.

В житті є моменти,
Вмирають поети
Даючи дихання життю
І музи своїй вороттю.
Та вмить він приходить,
той заклик народний, -
Про сина, про брата,
Й цівло автомата,
Що в груддях у нього стирчить.

Прокинься мій сину!!!
Я тут! Я єдина!!!
І він, вже незламний,
матір’ю званий,
Вже мчить.

До нової купелі,
Любові оселі
Щоб знову родитись
І покірно навчитись...
Є речі глибокі,
Й до болі жорстокі...
Щоб їх зрозуміти,
Ввесь вік треба жити.
І Богом не бути,
про себе забути,
Даючи лиш Волю думкам.

Думкам і любові.
Щоб сни "не здорові"
Реальністю стали
й тобі показали.
Що є лиш умови
І знову відмови
Від реальності іншої
І її сприйняття.
Від дій і свободи,
де не гинуть народи.

І знову ти Батьку,
Роблю тут нотатку...
Під стогін народний,
Свій "клан" благородний
Ведеш до убивства!
Підемо кругами...
Будеш ти родитись,
Щоб знову наснитись,
йому.

А Він нам віщає
Й причини для часу і дії шукає,
Щоб морду набити,
Ввесь вік свій прожити
В склепах...
І людям не дати,
ні їсти не хати
А лиш свого столу крихти.

Їх різать-вбивати -
Це щастя не знати...
Бо стати такою як ти, -
"Сукою" злою,
Кобилой рябою.
Що лоша народила
й тихенько убила....
Бо вірить не знала.
Що родиться в болі.
І достатньо й Любові!

Щоб, під тихесенький стогін,
За руку з тобою пройти.
Цей шанс треба дати.
Як дала тобі твоя мати, -
Щоб доньці, щоб сину
Любити свою Україну.
Як Сонце плекати.
Любов будувати!!!
Щоб щедро родилось,
Щоб легше нам жилось.

І тільки тоді...
Ввесь світ буде знати, -
Що Шлях він не змінний
а Час швидкоплинний.
І Діти вмирають,
І шансу не мають...

Бо "Боги" родились.
Чи може наснились?
Щоб Путіним стати,
себе треба Мати -
"Отцом благославенным,
и просто отменным
Христом в человечьей плоти"!
Тебе треба "Батя"....
Бо щастя не знати!!!

Та Шлях він не спинний
Чи Час швидкоплинний
А може й мабуть навпаки?
Бо був Далай Лама
І знову ж "реклама",
Які стільки зробили...
Тебе вже закрили!
Як Суку в глухому Куті.
Бо Землі твій родити
й нікого не вбити!

Хай в Болі і Муці!
Бо так треба Суці,
Що здуру гуляла,
Й "Кохання" не знала...
Себе ж не любила,
І світу "родила"
Свої лиш півночні страхи...
Може й крахи...

Та "Її" тре простити!
Й себе "полюбити"...
Малим? Клишоногим?
Та навіть безногим!!!
І "другим" цей шанс даючи -
себе ти пізнаєш!
І Світ цей чудовий
такий кольоровий!

Фінал! Вам низький уклін!!!
Що сюди дочитали -
терпіння ви мали!
Не треба звонити,
Не треба вже бити.
Було!
На то воно в світі є зло.
(Липень 2015)