Раніше їх було багато,
Отих криничок журавлів.
Тепер побачити їх свято,
Забули славити птахів.
Колись давно в подільськім краї
Двоє сиріт в домі жили.
Марійка й Йванко щодня в гаї
Для прожиття сили брали.
То дику вишню, може грушку,
То яблука, коли й гриби.
Щоб з чимось з'їсти хоч цілушку,
Ходили в ліс повз садиби.
Одного дня найменший хлопчик
Пішов один, щоб щось смикнуть.
Зібрав трави маленький снопчик
Та й не помітив де ноги йдуть.
Упав він в лісову криницю -
Плакати з страху брат почав.
Гукав довго рідну сестрицю,
Крізь сльози гірко її звав.
Сестриця також ніч шукала
І сльози розпачу лила.
Природи сили, Бога звала -
Робила, що тільки могла.
Почув і сестри й брата плачі
У небі чистім журавель.
Вирішив допомогти в невдачі,
Не чути сліз людських крапель.
Спустився вниз той довгошиїй,
Узяв Іванка за пасок.
Підняв угору, щоб не в сирій
Сидів то й що учив урок.
Узяв на крила, аж до хати,
Відніс до сестри журавель.
Щастя не було де й дівати
Кликали вдячні до осель.
Та журавель в гору здійнявся
Тихо до прихистку злетів.
З тих пір біля криниць здійнявся,
Подяки знак, хоч й не хотів.