Я у відрядженні. Вулиця, що веде у потрібне село вздовж обсаджена сливами. Рясні плоди аж вгинають гілля до землі – дерева наче припрошують: рвіть, рвіть, бо немає уже сили отак стояти, зігнувшись. Не втримуюсь – таки рву, хай чуже – але таке солодке вересневе багатство. Сторожко оглядаюсь, неначе дитина, котра боїться бути впійманою у чужому садку скупим господарем. Хоча знаю напевне – ніхто не сваритиметься, бо селяни вже й самі не годні дати ради тому добру: урожаю - хоч гать гати. Сливи тугі, великі, солодкі, з ледь помітною гірчинкою, яка додає особливого смаку та пікантності. Певно, цього року варитимуть багато повидла. Пригадалось, у дитинстві – то було ціле священодійство. Сливових дерев у нашому садку було багато, родили рясно майже щороку. Синьо-матові, з білою поволокою, наче викупані у тумані плоди заповнювали усі великі ємності, що водились у хаті та на подвір’ї – відра, тазики, жерстяні балії і навіть стару емальовану ванну, що, зазвичай, стояла під водопровідною колонкою на подвір’ї. У садку дідусь викопував спеціальну конструкцію – глибоку яму для казана, східці, на яких можна було сидіти, грубку, куди підкидалися дрова, а також димохід. Казан був один на кілька вулиць, тому люди домовлялися хто коли буде варити повидло, і майже цілий вересень по нашому кутку блукав смачний сливовий запах, приправлений димком. Плоди мили, звільняли від кісточок і скидали у казан, під яким розводили вогнище. Були сорти слив, в яких кісточки відділялись погано. В такому випадку спочатку готували киселицю, потім перетирали її через величезне сито, і вже тоді варили. Але на дно казана обов’язково кидали кілька кісточок – щоб повидло не пригорало. Вариво помаленьку мліло, побулькувало і жіноча трійка моєї родини – прабабуся, бабуся та мама по черзі мішали його кописткою – двометровою, загнутою донизу дерев’яною палицею, схожою на кочергу. Процес був довготривалим, часом затягувався на цілу добу, і обов’язково припадав на ніч. Мішати повидло потрібно було постійно, не перериваючись, тому, ближче до вечора, на допомогу поспішали сусіди. Ритуал перетворювався на посиденьки з неймовірними цікавими балачками: розповідями, спогадами про минуле та звичайними теревенями. Ми, малі, обожнювали цей день, цю ніч, коли дітям дозволялося не спати, а сидіти поряд з дорослими, слухати їхні розмови, пекти у вогнищі картоплю та кукурудзу, робити опудала з гарбуза, в середину якого примощувалася свічка, та розповідати один одному усілякі «страшні історії» про «чорну руку» та «домовину на колесах», котрими любила у часи мого дитинства лоскотати собі нерви дітвора. Цьому своєрідному «хеловіну» спонукав весь антураж дійства - і вереснева прохолодна темрява, і відблиски вогнища, і постаті, котрі, помішували у казані повидло, здаючись нам, дітлахам, чарівниками, що готують якесь дивовижне зілля. Димок від казана легенько пощипував очі, заколисував, голоси дорослих ставали все тихішими, силуети розмивались у мороку нічного саду – на вологих від роси лапах до нас підкрадався сон. А тим часом повидло починало булькати, «дихати» все швидше, активніше, вимогливіше – якраз пора додавати цукор. «Ще трохи – і готове», - останнє, що чується крізь дрімоту, ніби з далекого берега.
Коли прокидались наступного дня – повидло, вже розлите у слоїки, глечики, каструлі, акуратно моститься у коморі та погребі. Цієї смакоти вистачало на цілий рік, а то й два. Густе, брунатно-синє, воно іскрилось до нас яскравими відблисками і пахло прохолодним осіннім сонцем, золотавим вогнищем, теплими бабусиними руками, прабабусиною усмішкою і маминим сміхом. Ми обожнювали їсти це сливове диво, намащуючи на чорний хліб з маслом, запиваючи молоком. І, здавалось, жоден кулінар на світі ще не вигадав нічого смачнішого за цей нехитрий наїдок.
Мине не так багато часу. Спочатку відійде у вічність бабуся, потім – прабабуся та дідусь. Наче затуживши за ними, якось миттєво, одразу, всохнуть усі сливові дерева - осиротіє наш невеличкий садок. Та й сусіди, один за одним помалу перестануть варити повидло за цією старовинною методою, яка мимохіть об’єднувала жителів цілої вулиці.
Тепер якщо хто й готує ці ласощі – то на плиті чи у духовці, за зачиненими дверима квартири чи за високим парканом будинку. А наші діти вже точно не знають слова «копистка» чи «киселиця». Але найбільше шкода, що вони ніколи не куштували справжнього, звареного на вогнищі сливового повидла. З чорним хлібом і молоком.

Осінь впала на землю якось несподівано і нестримно: наче зграя голодних ворон на збіжжя. Ще вчора серпень, не бажаючи вмирати, катував світ тридцятиградусною спекою, і раптом - упс!- немов чиясь рука, відірвавши останній листок літнього календаря, загребла водночас і тепло, і гаряче сонце.
Якраз добре копати картоплю – не пече, не палить, і дощ обіцяють лише з понеділка. Тому на вихідні їдемо до бабусі, може встигнемо. Український осінній вікенд – він такий. Та й не лише для нас – для більшої кількості українців, в кого у селі живуть бабусі-дідусі чи мама з татом. Живуть, може й не розраховуючи на оту допомогу своїх вічно заклопотаних міським життям нащадків, але сподіваючись, хоча б під таким приводом їх докликатись та побачити, а потім впхати у багажник машини чи торбу городину, кілька пластикових пляшок з молоком, домашніх яєць, зарубаного півника чи кролика, або шматок замороженої свинини – кому на що вистачає сили годувати та тримати господарство.
Бабуся Марія живе у далекому селі в іншому районі. Добиратися туди довгенько, та й не дуже зручно – автобуси з райцентру ходять рідко. Але я люблю ці поїздки. Неспішні, якісь загадкові - наче дорога у іншу цивілізацію, де на шляху обов’язково трапляються пригоди або цікаві знайомства. Це наче гра у лотерею – пощастить чи не пощастить(добратися) допоки стемніє. Хоча насправді щастить завжди. От і цього разу, останній автобус до села, побачивши на зупинці лише двійко людей, вирішив не зупинятись і пролетів мимо. Сутеніє, але не має ні тривоги, ні паніки, - лише тверда впевненість, що якось воно буде, якось доїдемо, хоча відстань до села – кілометрів 30, пішки дійдеш хіба під ранок. І дійсно, несподівано нас підвозить якийсь священик. У вересневих сутінках він здається старим добрим чарівником, з довгою бородою і лагідним голосом. Лише прощаючись, помічаємо його модні куртку та джинси і зовсім молоде усміхнене обличчя – на вигляд років 35, не більше.
Безлюдна вуличка зустрічає нас мороком, ліхтариками сільських вікон і трелями цвіркунів, які під осінь наче знавісніли. Отак, під цей безперервний цвіркунячий акомпанемент і доходимо до криниці на вулиці, яка наче спеціально прибігла та й стала біля бабусиної хатки – щоб старенькій недалечко було ходити по воду.
Вранці нас будить гелготіння гусей на вулиці, котрим якось байдуже – мо’ хто не виспався. Ось вона - сурова проза сільського життя. Бабуся вже давно порається на городі (звідти час від часу долинають глухі звуки кинутих у відро картоплин) і якось підозріло все вигадує та й вигадує нам роботу поза ним. То яблук-падалиць назбирати, то бузину викорчувати, то кроликів погодувати, то картоплі начистити на обід...Таємниця такої поведінки розкривається за тим же обідом, коли бабця Марія безапеляційно заявляє, що, картопля уже викопана і лежить у погребі. – Ну, там ще рядки два лишилося, - то я вже не годна була, мусите помогти. Після обурених охань і ахань, нагадувань про нашу заборону копати самій та її обіцянок, що – да-да, канєшно, куди-мені-я вже стара, бабуся лягає відпочити. А ми сидимо на лавочці під хатою, п’ємо запарену у емальованій кварті каву і вголос міркуємо про те, наскільки мудрою є людина, котра залишивши не викопаними оцих два нещасних рядки, отак делікатно зуміла позбавити нас мук сумління за невиконану картопляну місію. Потім йдемо на город, де за годинку справляємося з поставленим бабусею завданням. Тепер чисто прибрану землю прикрашає лише високий, у людський зріст щирець. Височіє пихато - брунатний, гордовитий, поважний, наче індик. «Вінок!», - каже бабуся і ми переходимо до завершального акорду картопляної симфонії - палимо висохле огудиння. Багаття яскраво спалахує, тріщить, радіє завершенню роботи. Радіємо і ми, і бабуся – ніби камінь з душі, що до дощів встигли. Лише баба Настя, що порається на сусідньому городі, насуплено зиркає на нашу задоволену трійцю. «Всьо! Тепер до Різдва зі мною не буде балакати, - каже тихо бабуся, не приховуючи усміху. Натикнувшись на наші запитальні погляди, пояснює: - Це ж я, виходить, раніше за неї справилась. А тут ще й ви приїхали, помогли - завідує. Вопше-то жалко її – один син погіб молодим ше, а другий якийсь непутьовий, та й рідко приходить. Отако живе сама, з хазяйства – лише кіт. Та й того мушу годувати я, бо вона навіть собі їсти не хоче зварити.
Але, з усього видно, бабуся Марія не надто переймається перспективою сусідчиного бойкоту. Знає, що та подується, покомизиться, та й заспокоїться – бо ж куди подінешся? Самотня бабця самотній бабці завжди в пригоді стане.
І такою дивакувато-смішною і, водночас, милою та зворушливою видається оця примха жіночого суперництва, що й не знаємо як реагувати – чи розсміятись, чи розчулитись.
Тому й не втямки від чого сльозяться очі – чи то від кіптяви перегорілого багаття, чи від майже фізичного, болючого відчуття старечої самоти. Такої ж гіркої, як осінні дими.

Вона прокинулась серед ночі від нестачі ніжності. Раніше навіть уявити не могла, що її може не вистачати так само як повітря. У грудях розростався величезний камінний згусток. Задихаючись, сіла у ліжку. Швидке дихання виштовхнуло з підсвідомості слово «блекаут». Так дайвери називають несподівану втрату свідомості, яка настає в результаті кисневого голодування. Це відбувається дуже швидко, несподівано, без попередження. Як правило, жертви цього явища помирають, так і не зрозумівши, що сталось. Це межа, за якою прірва. Подолати її майже не можливо. Хіба що поряд опиниться небайдужа душа. Так…дихати спокійно! Темрява завжди годує нічні жахіття. Самій не смішно - лякатися нестачі чийогось дотику, чийогось дихання поряд? Ні, не смішно. Зовсім. Тим більше зараз, коли ніч, як морська глибина зазирає в затерплі від страху зіниці.
Раптом відчула щось шершаво-тепле, вологе. Пес, що спав в ногах, крізь сон став облизувати її коліно.

Прокинулась, відчувши, що ніч густа, в’язка ллється згори розтопленим шоколадом, сочиться з усіх щілин. Її чорнота відчувається навіть крізь заплющені повіки. Темінь огортає солодко-гіркуватим присмаком, мов простирадлом, закутує, ніби маля у м’яку пелюшку. Крізь сон зрозуміла – то й не ніч зовсім. То руки чоловіка, що спить поряд – гарячі, вимогливі, немов би ненароком будять тебе. Так ніжно, щоб не зовсім збудити – так, трішечки, щоб хоча б відгукнулась. Вони наполегливо ластяться, проникають крізь тебе. І якоїсь миті ти розумієш - вони усюди – ці руки: водночас на шкірі і волоссі, в усіх твоїх артеріях і венах, у кожній клітиночці і судинці…Як таке можливо?- дивуєшся. І тихо лежиш, в напівсні намагаючись зрозуміти: як все-таки це можливо - отак водночас і всюди. Ти губишся у здогадах, боячись розплющити очі, щоб не втратити це відчуття всеохоплюючого тепла, цієї вогненної пастки, помалу збираючи у собі квітку за квіткою, зірку за зіркою. Зірки напливають, зростаються у суцвіття, утікають і вже потім накочуються цілими гронами, потім – сонячними хвилями, все більшими, все вищими, піднімають тебе, несуть кудись і знову повертають на місце, підхоплюють вгору і знову опускають. Мучать тебе ті квіти, ті зорі, ті хвилі, тріпочуть, скупчуючись десь унизу живота …Так безжально мучать, так довго.
І тоді ти робиш те, про що не зізнаєшся ніколи цьому чоловіку, що лежить поряд, що кохає тебе та по-дитячому віддано і щиро. Навіть під загрозою розстрілу, навіть перед смертю, навіть на сповіді. Ти згадуєш свою першу любов – на кілька років старшого, красивого і нахабного сусіда Андрія та його слова тієї ночі, сказані на вушко хрипким шепотом: «Ходи сюди, моя маленька. Не бійся нічого…Не бійся». І раптом зорі-хвилі вибухають, там, унизу, розпадаючись на мільйони феєрверків молекул і атомів. І злітають кудись угору вогненним стовпом, розсипаючись у небі молодими зорями.

- Ти представляєш, Нін, - скаржиться у дворі сусідці бабця Віра. – До мене сьогодні мій Толя приходив, а я заснула, та й не чула. То він стукав-стукав, та й пішов. І як це я так не чула? Всігда чую, а це не чула зовсім. Він подзвонив потім, каже – стукав-стукав десь півчаса, та й не достукався. Ну ужас просто!
Бабця Віра насправді глуха на старість стала. Вночі ми не можемо заснути через її телевізор. Бо яких розваг у старенької? На базар сходити, з іншими бабцями на лавці ляси поточити, ну і «ящик», звісно. Донька далеко живе, аж у Мінську. Купила мамі оце однокімнатну, у хрущовці, в одному містечку із сином, нафаршируваля меблями і технікою та й поїхала.
У Толі – сім’я, дві роботи, вредна( за словами баби Віри) жінка і троє дітей. Приходить часом – змучений, худенький, привітний. Приносить мамі – то те, то се. Яблук торбу, чи мішок картоплі притягне – що може. Діти ж вчаться, а ціни – ого!
Дзвінок у двері – баба Віра.
- Оленко, ану глянь мені скільки на мобілці ще грошей лишилося, бо я не понімаю.
Поки перевіряю рахунок:
- А до мене сьогодні мій Толя приходив. А я заснула, та й не чула. І як я так заснути могла? От біда, стара вже стала. Оце заснула!. Скільки-скільки? Десять гривень? А, то хватить поки. От, дай тобі Бог здоров’ячка, щастя і твоїм діточкам. І як це я так не чула?
Бабця Віра ще таки живенька для своїх 82-х: і на базар помаленьку з візочком дибає, і під’їзд часом підмітає, чи двір, хоча сварюся за це на неї. «Е ні, поки можу – буду. Рух – то життя», - любить повторювати древню істину.Оце піде у дворик, віничком помахає – так, для зарядки.
Дивлюся через вікно – знову за своє, шарудить опалим листям, на купку змітає.
- Добрий вечір, Петрович! (Сусід вийшов у сарайчик). - Представляєте, а до мене сьогодні мій Толя приходив. А я заснула, та й не чула. І як я так заснути могла?…

Босий був звичайним дворнягою. Чорно-рудим, приземкуватим, стареньким псом. Дружелюбний, спокійний, він кумедно, наче поросятко порохкував, гуляючи нашим маленьким двориком. Господарі Босого – вдова тьотя Маша та її син Альоша, що живуть у приватному будиночку неподалік багатоповерхівки. Альоші 45. Але він дитина. Великий хлопчик, розумовий розвиток якого зупинився у 5-річному віці. Альоша добрий і нікому не причиняє лиха, усіх, навіть набагато молодших за нього сусідів називає тьотями і дядями, при зустрічі кидається з обіймами, обожнює бавитися з малюками у дворі і збирати календарики. Є у Альоші іще одне загадкове хобі - сушити газету. Усім відомо, що для Альоші цей процес дуже важливий і радісний. «Альошаааа, а що ти сьогодні робив?», - запитують сусіди, бо знають - він дуже хоче почути це питання. «Газету сушив!», - відповідає з гордістю. «Молодець!», - схвально звучить у відповідь. І Альоша розпливається у посмішці. Навіщо він її сушить і чому вона намокла – залишається таємницею, яку багато років ніхто розгадати не може. На усі питання Альоша лише відмовчується. Можливо, це його таємниця. Але отой щоденний, таємничий ритуал міцно оселився у його дитячому мозку. А ще Альоша точно і напевно знає дні тижня, числа та свята, яких чекає з притаманними лише дітям радісним передчуттям і хвилюванням. І не важливо що то за свято – велике релігійне чи державне. Бо ж усіх розваг у нього - піти разом з мамою кудись у місто, як він каже «на парад» або до церкви. А наступного дня розповідати усім сусідам де він був – хвалитись, значить.
Альоша дуже любив свого пса. Як зараз перед очима картинка: гуляють вони обоє – вайлуваті, неповороткі, кумедні – тупають стежечкою до нас у двір. Походять отак – попереду помалу чалапає Альоша(взимку – у незмінній «ушанці», влітку – у кепочці з поламаним козирком), а позаду ніби мотузочкою прив’язаний – Босий. Альоша сідає на поламану лавку у дворі, під старою черешнею, і чекає поки з’являться діти. Поряд примощується Босий. Сидить собі, часом походжає помалу, пасеться на травичці. Коли у дворі з’являється тато чи мама когось із дітлахів, Альоша обов’язково запитує: «А Толя вийде? Нє? А шо він робить? Уроки?Аааааа! Уроооки!», - повторить з повагою, ствердно кивне головою, і далі чекає когось наступного, незайнятого. Часом проходжується туди-сюди, з надією позираючи на балкони – може хто вийде покурити чи білизну розвішати - прислухається до звуків, які лунають з вікон. Коли ж нарешті малеча вибігає у двір – Альоша аж світиться. І м’яча ганяє з дітлахами, і в піджмурки грається, і в латки. Не одне покоління дітей він отак «вибавив». Коли ж дорослі виносять у двір якісь солодощі – пригостити малечу, то й Альоші обов’язково дають, аякже. Та й так, пригощають, по дорозі – коли несуть з магазину додому щось смачненьке. Дитина ж…
Коли вечоріє, Альоша обов’язково гукне Босого – і уже йдуть додому. Разом. Помалу, перевальцем, схожі такі, незграбні…
Та цієї зими Босого не стало. Він переходив дорогу і чемно зупинився пропустити автівку, яка мчала на шаленій швидкості. А у автівці їхали якісь виродки, котрі прямо на ходу вистрелили у пса з пістолета і погнали далі. Просто так, задля розваги вистрелили - побавились. Тьотя Маша з Альошою поховали Босого у глухому кутку садка. Перед тим довго вовтузились, намагаючись викопати яму у замерзлій землі, і мокрий сніг, що раптово почався, встелив дно собачої могили перинкою. Альоша розтирав сльози по зарослому щетиною обличчі і по-дитячому хлюпав носом. Після того він довго не з’являвся у нашому дворі. А коли нарешті прийшов – то усі, зустрівшись з Альошею, відводили очі, наштовхнувшись на погляд – стривожений, збентежений, вологий. Незвичний погляд став у Альоші. Дорослий.
Сусіди більше тижня обговорювали ту подію, обурювалися. Але де шукати виродків-убивць ніхто не знав, та й не намагався, відверто кажучи.
«Стєчєніє абстаятєльств таке. Трагічєске, - почухав потилицю пенсіонер дядя Коля, - коли дізнався. - Тут людей вбивають – і винних не находять. А то пес…. Ех, жізнь..!» - та й пішов розчищати від снігу двір.