
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.13
05:21
Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
2025.09.12
22:19
Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
2025.09.12
21:42
Шукав на зиму дикобраз притулок і натрапив
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
2025.09.12
08:58
Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
2025.09.12
05:59
Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.
І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.
І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
2025.09.12
05:41
Темно і глухо навколо,
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
2025.09.11
22:58
Кому потрібен світ без тебе -
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.
І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.
І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
2025.09.11
22:15
дива з вівса суха солома
різка токсин в гаю гриби
плуги чужі що страх узяти
якщо з воріт а вже заслаб
стіна товста панель основа
своя зігрій і на верстак
і квітку щоб на скотч узяти
one day однак
осот не квітка рак не риба
вона це фіш носій ік
2025.09.11
22:14
Спадають останні хвилини
Важкого безумного дня.
Не ляжуть вони у билини
Розлогі, немовби стерня.
Зникають хвилини безслідно.
І крапля спаде в нікуди.
Години згоряють безплідно.
Важкого безумного дня.
Не ляжуть вони у билини
Розлогі, немовби стерня.
Зникають хвилини безслідно.
І крапля спаде в нікуди.
Години згоряють безплідно.
2025.09.11
18:08
Перемога Ігоря Святославовича, князя Новгород-Сіверського над половцями біля річки Хирія в 1183 році
Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Поп
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Поп
2025.09.11
17:51
Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!
Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!
Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
2025.09.11
17:08
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.
До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.
До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,
2025.09.11
12:14
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам
друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам
друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“
2025.09.11
07:57
Це точно, що ви не побачили,
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
2025.09.10
21:41
Гасла стають антигаслами,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
2025.09.10
21:09
И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова
"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова
"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олена Вітер (1974) /
Проза
Дорослий
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дорослий
Босий був звичайним дворнягою. Чорно-рудим, приземкуватим, стареньким псом. Дружелюбний, спокійний, він кумедно, наче поросятко порохкував, гуляючи нашим маленьким двориком. Господарі Босого – вдова тьотя Маша та її син Альоша, що живуть у приватному будиночку неподалік багатоповерхівки. Альоші 45. Але він дитина. Великий хлопчик, розумовий розвиток якого зупинився у 5-річному віці. Альоша добрий і нікому не причиняє лиха, усіх, навіть набагато молодших за нього сусідів називає тьотями і дядями, при зустрічі кидається з обіймами, обожнює бавитися з малюками у дворі і збирати календарики. Є у Альоші іще одне загадкове хобі - сушити газету. Усім відомо, що для Альоші цей процес дуже важливий і радісний. «Альошаааа, а що ти сьогодні робив?», - запитують сусіди, бо знають - він дуже хоче почути це питання. «Газету сушив!», - відповідає з гордістю. «Молодець!», - схвально звучить у відповідь. І Альоша розпливається у посмішці. Навіщо він її сушить і чому вона намокла – залишається таємницею, яку багато років ніхто розгадати не може. На усі питання Альоша лише відмовчується. Можливо, це його таємниця. Але отой щоденний, таємничий ритуал міцно оселився у його дитячому мозку. А ще Альоша точно і напевно знає дні тижня, числа та свята, яких чекає з притаманними лише дітям радісним передчуттям і хвилюванням. І не важливо що то за свято – велике релігійне чи державне. Бо ж усіх розваг у нього - піти разом з мамою кудись у місто, як він каже «на парад» або до церкви. А наступного дня розповідати усім сусідам де він був – хвалитись, значить.
Альоша дуже любив свого пса. Як зараз перед очима картинка: гуляють вони обоє – вайлуваті, неповороткі, кумедні – тупають стежечкою до нас у двір. Походять отак – попереду помалу чалапає Альоша(взимку – у незмінній «ушанці», влітку – у кепочці з поламаним козирком), а позаду ніби мотузочкою прив’язаний – Босий. Альоша сідає на поламану лавку у дворі, під старою черешнею, і чекає поки з’являться діти. Поряд примощується Босий. Сидить собі, часом походжає помалу, пасеться на травичці. Коли у дворі з’являється тато чи мама когось із дітлахів, Альоша обов’язково запитує: «А Толя вийде? Нє? А шо він робить? Уроки?Аааааа! Уроооки!», - повторить з повагою, ствердно кивне головою, і далі чекає когось наступного, незайнятого. Часом проходжується туди-сюди, з надією позираючи на балкони – може хто вийде покурити чи білизну розвішати - прислухається до звуків, які лунають з вікон. Коли ж нарешті малеча вибігає у двір – Альоша аж світиться. І м’яча ганяє з дітлахами, і в піджмурки грається, і в латки. Не одне покоління дітей він отак «вибавив». Коли ж дорослі виносять у двір якісь солодощі – пригостити малечу, то й Альоші обов’язково дають, аякже. Та й так, пригощають, по дорозі – коли несуть з магазину додому щось смачненьке. Дитина ж…
Коли вечоріє, Альоша обов’язково гукне Босого – і уже йдуть додому. Разом. Помалу, перевальцем, схожі такі, незграбні…
Та цієї зими Босого не стало. Він переходив дорогу і чемно зупинився пропустити автівку, яка мчала на шаленій швидкості. А у автівці їхали якісь виродки, котрі прямо на ходу вистрелили у пса з пістолета і погнали далі. Просто так, задля розваги вистрелили - побавились. Тьотя Маша з Альошою поховали Босого у глухому кутку садка. Перед тим довго вовтузились, намагаючись викопати яму у замерзлій землі, і мокрий сніг, що раптово почався, встелив дно собачої могили перинкою. Альоша розтирав сльози по зарослому щетиною обличчі і по-дитячому хлюпав носом. Після того він довго не з’являвся у нашому дворі. А коли нарешті прийшов – то усі, зустрівшись з Альошею, відводили очі, наштовхнувшись на погляд – стривожений, збентежений, вологий. Незвичний погляд став у Альоші. Дорослий.
Сусіди більше тижня обговорювали ту подію, обурювалися. Але де шукати виродків-убивць ніхто не знав, та й не намагався, відверто кажучи.
«Стєчєніє абстаятєльств таке. Трагічєске, - почухав потилицю пенсіонер дядя Коля, - коли дізнався. - Тут людей вбивають – і винних не находять. А то пес…. Ех, жізнь..!» - та й пішов розчищати від снігу двір.
Альоша дуже любив свого пса. Як зараз перед очима картинка: гуляють вони обоє – вайлуваті, неповороткі, кумедні – тупають стежечкою до нас у двір. Походять отак – попереду помалу чалапає Альоша(взимку – у незмінній «ушанці», влітку – у кепочці з поламаним козирком), а позаду ніби мотузочкою прив’язаний – Босий. Альоша сідає на поламану лавку у дворі, під старою черешнею, і чекає поки з’являться діти. Поряд примощується Босий. Сидить собі, часом походжає помалу, пасеться на травичці. Коли у дворі з’являється тато чи мама когось із дітлахів, Альоша обов’язково запитує: «А Толя вийде? Нє? А шо він робить? Уроки?Аааааа! Уроооки!», - повторить з повагою, ствердно кивне головою, і далі чекає когось наступного, незайнятого. Часом проходжується туди-сюди, з надією позираючи на балкони – може хто вийде покурити чи білизну розвішати - прислухається до звуків, які лунають з вікон. Коли ж нарешті малеча вибігає у двір – Альоша аж світиться. І м’яча ганяє з дітлахами, і в піджмурки грається, і в латки. Не одне покоління дітей він отак «вибавив». Коли ж дорослі виносять у двір якісь солодощі – пригостити малечу, то й Альоші обов’язково дають, аякже. Та й так, пригощають, по дорозі – коли несуть з магазину додому щось смачненьке. Дитина ж…
Коли вечоріє, Альоша обов’язково гукне Босого – і уже йдуть додому. Разом. Помалу, перевальцем, схожі такі, незграбні…
Та цієї зими Босого не стало. Він переходив дорогу і чемно зупинився пропустити автівку, яка мчала на шаленій швидкості. А у автівці їхали якісь виродки, котрі прямо на ходу вистрелили у пса з пістолета і погнали далі. Просто так, задля розваги вистрелили - побавились. Тьотя Маша з Альошою поховали Босого у глухому кутку садка. Перед тим довго вовтузились, намагаючись викопати яму у замерзлій землі, і мокрий сніг, що раптово почався, встелив дно собачої могили перинкою. Альоша розтирав сльози по зарослому щетиною обличчі і по-дитячому хлюпав носом. Після того він довго не з’являвся у нашому дворі. А коли нарешті прийшов – то усі, зустрівшись з Альошею, відводили очі, наштовхнувшись на погляд – стривожений, збентежений, вологий. Незвичний погляд став у Альоші. Дорослий.
Сусіди більше тижня обговорювали ту подію, обурювалися. Але де шукати виродків-убивць ніхто не знав, та й не намагався, відверто кажучи.
«Стєчєніє абстаятєльств таке. Трагічєске, - почухав потилицю пенсіонер дядя Коля, - коли дізнався. - Тут людей вбивають – і винних не находять. А то пес…. Ех, жізнь..!» - та й пішов розчищати від снігу двір.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію