Босий був звичайним дворнягою. Чорно-рудим, приземкуватим, стареньким псом. Дружелюбний, спокійний, він кумедно, наче поросятко порохкував, гуляючи нашим маленьким двориком. Господарі Босого – вдова тьотя Маша та її син Альоша, що живуть у приватному будиночку неподалік багатоповерхівки. Альоші 45. Але він дитина. Великий хлопчик, розумовий розвиток якого зупинився у 5-річному віці. Альоша добрий і нікому не причиняє лиха, усіх, навіть набагато молодших за нього сусідів називає тьотями і дядями, при зустрічі кидається з обіймами, обожнює бавитися з малюками у дворі і збирати календарики. Є у Альоші іще одне загадкове хобі - сушити газету. Усім відомо, що для Альоші цей процес дуже важливий і радісний. «Альошаааа, а що ти сьогодні робив?», - запитують сусіди, бо знають - він дуже хоче почути це питання. «Газету сушив!», - відповідає з гордістю. «Молодець!», - схвально звучить у відповідь. І Альоша розпливається у посмішці. Навіщо він її сушить і чому вона намокла – залишається таємницею, яку багато років ніхто розгадати не може. На усі питання Альоша лише відмовчується. Можливо, це його таємниця. Але отой щоденний, таємничий ритуал міцно оселився у його дитячому мозку. А ще Альоша точно і напевно знає дні тижня, числа та свята, яких чекає з притаманними лише дітям радісним передчуттям і хвилюванням. І не важливо що то за свято – велике релігійне чи державне. Бо ж усіх розваг у нього - піти разом з мамою кудись у місто, як він каже «на парад» або до церкви. А наступного дня розповідати усім сусідам де він був – хвалитись, значить.
Альоша дуже любив свого пса. Як зараз перед очима картинка: гуляють вони обоє – вайлуваті, неповороткі, кумедні – тупають стежечкою до нас у двір. Походять отак – попереду помалу чалапає Альоша(взимку – у незмінній «ушанці», влітку – у кепочці з поламаним козирком), а позаду ніби мотузочкою прив’язаний – Босий. Альоша сідає на поламану лавку у дворі, під старою черешнею, і чекає поки з’являться діти. Поряд примощується Босий. Сидить собі, часом походжає помалу, пасеться на травичці. Коли у дворі з’являється тато чи мама когось із дітлахів, Альоша обов’язково запитує: «А Толя вийде? Нє? А шо він робить? Уроки?Аааааа! Уроооки!», - повторить з повагою, ствердно кивне головою, і далі чекає когось наступного, незайнятого. Часом проходжується туди-сюди, з надією позираючи на балкони – може хто вийде покурити чи білизну розвішати - прислухається до звуків, які лунають з вікон. Коли ж нарешті малеча вибігає у двір – Альоша аж світиться. І м’яча ганяє з дітлахами, і в піджмурки грається, і в латки. Не одне покоління дітей він отак «вибавив». Коли ж дорослі виносять у двір якісь солодощі – пригостити малечу, то й Альоші обов’язково дають, аякже. Та й так, пригощають, по дорозі – коли несуть з магазину додому щось смачненьке. Дитина ж…
Коли вечоріє, Альоша обов’язково гукне Босого – і уже йдуть додому. Разом. Помалу, перевальцем, схожі такі, незграбні…
Та цієї зими Босого не стало. Він переходив дорогу і чемно зупинився пропустити автівку, яка мчала на шаленій швидкості. А у автівці їхали якісь виродки, котрі прямо на ходу вистрелили у пса з пістолета і погнали далі. Просто так, задля розваги вистрелили - побавились. Тьотя Маша з Альошою поховали Босого у глухому кутку садка. Перед тим довго вовтузились, намагаючись викопати яму у замерзлій землі, і мокрий сніг, що раптово почався, встелив дно собачої могили перинкою. Альоша розтирав сльози по зарослому щетиною обличчі і по-дитячому хлюпав носом. Після того він довго не з’являвся у нашому дворі. А коли нарешті прийшов – то усі, зустрівшись з Альошею, відводили очі, наштовхнувшись на погляд – стривожений, збентежений, вологий. Незвичний погляд став у Альоші. Дорослий.
Сусіди більше тижня обговорювали ту подію, обурювалися. Але де шукати виродків-убивць ніхто не знав, та й не намагався, відверто кажучи.
«Стєчєніє абстаятєльств таке. Трагічєске, - почухав потилицю пенсіонер дядя Коля, - коли дізнався. - Тут людей вбивають – і винних не находять. А то пес…. Ех, жізнь..!» - та й пішов розчищати від снігу двір.