- Ти представляєш, Нін, - скаржиться у дворі сусідці бабця Віра. – До мене сьогодні мій Толя приходив, а я заснула, та й не чула. То він стукав-стукав, та й пішов. І як це я так не чула? Всігда чую, а це не чула зовсім. Він подзвонив потім, каже – стукав-стукав десь півчаса, та й не достукався. Ну ужас просто!
Бабця Віра насправді глуха на старість стала. Вночі ми не можемо заснути через її телевізор. Бо яких розваг у старенької? На базар сходити, з іншими бабцями на лавці ляси поточити, ну і «ящик», звісно. Донька далеко живе, аж у Мінську. Купила мамі оце однокімнатну, у хрущовці, в одному містечку із сином, нафаршируваля меблями і технікою та й поїхала.
У Толі – сім’я, дві роботи, вредна( за словами баби Віри) жінка і троє дітей. Приходить часом – змучений, худенький, привітний. Приносить мамі – то те, то се. Яблук торбу, чи мішок картоплі притягне – що може. Діти ж вчаться, а ціни – ого!
Дзвінок у двері – баба Віра.
- Оленко, ану глянь мені скільки на мобілці ще грошей лишилося, бо я не понімаю.
Поки перевіряю рахунок:
- А до мене сьогодні мій Толя приходив. А я заснула, та й не чула. І як я так заснути могла? От біда, стара вже стала. Оце заснула!. Скільки-скільки? Десять гривень? А, то хватить поки. От, дай тобі Бог здоров’ячка, щастя і твоїм діточкам. І як це я так не чула?
Бабця Віра ще таки живенька для своїх 82-х: і на базар помаленьку з візочком дибає, і під’їзд часом підмітає, чи двір, хоча сварюся за це на неї. «Е ні, поки можу – буду. Рух – то життя», - любить повторювати древню істину.Оце піде у дворик, віничком помахає – так, для зарядки.
Дивлюся через вікно – знову за своє, шарудить опалим листям, на купку змітає.
- Добрий вечір, Петрович! (Сусід вийшов у сарайчик). - Представляєте, а до мене сьогодні мій Толя приходив. А я заснула, та й не чула. І як я так заснути могла?…