Прокинулась, відчувши, що ніч густа, в’язка ллється згори розтопленим шоколадом, сочиться з усіх щілин. Її чорнота відчувається навіть крізь заплющені повіки. Темінь огортає солодко-гіркуватим присмаком, мов простирадлом, закутує, ніби маля у м’яку пелюшку. Крізь сон зрозуміла – то й не ніч зовсім. То руки чоловіка, що спить поряд – гарячі, вимогливі, немов би ненароком будять тебе. Так ніжно, щоб не зовсім збудити – так, трішечки, щоб хоча б відгукнулась. Вони наполегливо ластяться, проникають крізь тебе. І якоїсь миті ти розумієш - вони усюди – ці руки: водночас на шкірі і волоссі, в усіх твоїх артеріях і венах, у кожній клітиночці і судинці…Як таке можливо?- дивуєшся. І тихо лежиш, в напівсні намагаючись зрозуміти: як все-таки це можливо - отак водночас і всюди. Ти губишся у здогадах, боячись розплющити очі, щоб не втратити це відчуття всеохоплюючого тепла, цієї вогненної пастки, помалу збираючи у собі квітку за квіткою, зірку за зіркою. Зірки напливають, зростаються у суцвіття, утікають і вже потім накочуються цілими гронами, потім – сонячними хвилями, все більшими, все вищими, піднімають тебе, несуть кудись і знову повертають на місце, підхоплюють вгору і знову опускають. Мучать тебе ті квіти, ті зорі, ті хвилі, тріпочуть, скупчуючись десь унизу живота …Так безжально мучать, так довго.
І тоді ти робиш те, про що не зізнаєшся ніколи цьому чоловіку, що лежить поряд, що кохає тебе та по-дитячому віддано і щиро. Навіть під загрозою розстрілу, навіть перед смертю, навіть на сповіді. Ти згадуєш свою першу любов – на кілька років старшого, красивого і нахабного сусіда Андрія та його слова тієї ночі, сказані на вушко хрипким шепотом: «Ходи сюди, моя маленька. Не бійся нічого…Не бійся». І раптом зорі-хвилі вибухають, там, унизу, розпадаючись на мільйони феєрверків молекул і атомів. І злітають кудись угору вогненним стовпом, розсипаючись у небі молодими зорями.