Осінь впала на землю якось несподівано і нестримно: наче зграя голодних ворон на збіжжя. Ще вчора серпень, не бажаючи вмирати, катував світ тридцятиградусною спекою, і раптом - упс!- немов чиясь рука, відірвавши останній листок літнього календаря, загребла водночас і тепло, і гаряче сонце.
Якраз добре копати картоплю – не пече, не палить, і дощ обіцяють лише з понеділка. Тому на вихідні їдемо до бабусі, може встигнемо. Український осінній вікенд – він такий. Та й не лише для нас – для більшої кількості українців, в кого у селі живуть бабусі-дідусі чи мама з татом. Живуть, може й не розраховуючи на оту допомогу своїх вічно заклопотаних міським життям нащадків, але сподіваючись, хоча б під таким приводом їх докликатись та побачити, а потім впхати у багажник машини чи торбу городину, кілька пластикових пляшок з молоком, домашніх яєць, зарубаного півника чи кролика, або шматок замороженої свинини – кому на що вистачає сили годувати та тримати господарство.
Бабуся Марія живе у далекому селі в іншому районі. Добиратися туди довгенько, та й не дуже зручно – автобуси з райцентру ходять рідко. Але я люблю ці поїздки. Неспішні, якісь загадкові - наче дорога у іншу цивілізацію, де на шляху обов’язково трапляються пригоди або цікаві знайомства. Це наче гра у лотерею – пощастить чи не пощастить(добратися) допоки стемніє. Хоча насправді щастить завжди. От і цього разу, останній автобус до села, побачивши на зупинці лише двійко людей, вирішив не зупинятись і пролетів мимо. Сутеніє, але не має ні тривоги, ні паніки, - лише тверда впевненість, що якось воно буде, якось доїдемо, хоча відстань до села – кілометрів 30, пішки дійдеш хіба під ранок. І дійсно, несподівано нас підвозить якийсь священик. У вересневих сутінках він здається старим добрим чарівником, з довгою бородою і лагідним голосом. Лише прощаючись, помічаємо його модні куртку та джинси і зовсім молоде усміхнене обличчя – на вигляд років 35, не більше.
Безлюдна вуличка зустрічає нас мороком, ліхтариками сільських вікон і трелями цвіркунів, які під осінь наче знавісніли. Отак, під цей безперервний цвіркунячий акомпанемент і доходимо до криниці на вулиці, яка наче спеціально прибігла та й стала біля бабусиної хатки – щоб старенькій недалечко було ходити по воду.
Вранці нас будить гелготіння гусей на вулиці, котрим якось байдуже – мо’ хто не виспався. Ось вона - сурова проза сільського життя. Бабуся вже давно порається на городі (звідти час від часу долинають глухі звуки кинутих у відро картоплин) і якось підозріло все вигадує та й вигадує нам роботу поза ним. То яблук-падалиць назбирати, то бузину викорчувати, то кроликів погодувати, то картоплі начистити на обід...Таємниця такої поведінки розкривається за тим же обідом, коли бабця Марія безапеляційно заявляє, що, картопля уже викопана і лежить у погребі. – Ну, там ще рядки два лишилося, - то я вже не годна була, мусите помогти. Після обурених охань і ахань, нагадувань про нашу заборону копати самій та її обіцянок, що – да-да, канєшно, куди-мені-я вже стара, бабуся лягає відпочити. А ми сидимо на лавочці під хатою, п’ємо запарену у емальованій кварті каву і вголос міркуємо про те, наскільки мудрою є людина, котра залишивши не викопаними оцих два нещасних рядки, отак делікатно зуміла позбавити нас мук сумління за невиконану картопляну місію. Потім йдемо на город, де за годинку справляємося з поставленим бабусею завданням. Тепер чисто прибрану землю прикрашає лише високий, у людський зріст щирець. Височіє пихато - брунатний, гордовитий, поважний, наче індик. «Вінок!», - каже бабуся і ми переходимо до завершального акорду картопляної симфонії - палимо висохле огудиння. Багаття яскраво спалахує, тріщить, радіє завершенню роботи. Радіємо і ми, і бабуся – ніби камінь з душі, що до дощів встигли. Лише баба Настя, що порається на сусідньому городі, насуплено зиркає на нашу задоволену трійцю. «Всьо! Тепер до Різдва зі мною не буде балакати, - каже тихо бабуся, не приховуючи усміху. Натикнувшись на наші запитальні погляди, пояснює: - Це ж я, виходить, раніше за неї справилась. А тут ще й ви приїхали, помогли - завідує. Вопше-то жалко її – один син погіб молодим ше, а другий якийсь непутьовий, та й рідко приходить. Отако живе сама, з хазяйства – лише кіт. Та й того мушу годувати я, бо вона навіть собі їсти не хоче зварити.
Але, з усього видно, бабуся Марія не надто переймається перспективою сусідчиного бойкоту. Знає, що та подується, покомизиться, та й заспокоїться – бо ж куди подінешся? Самотня бабця самотній бабці завжди в пригоді стане.
І такою дивакувато-смішною і, водночас, милою та зворушливою видається оця примха жіночого суперництва, що й не знаємо як реагувати – чи розсміятись, чи розчулитись.
Тому й не втямки від чого сльозяться очі – чи то від кіптяви перегорілого багаття, чи від майже фізичного, болючого відчуття старечої самоти. Такої ж гіркої, як осінні дими.