Я у відрядженні. Вулиця, що веде у потрібне село вздовж обсаджена сливами. Рясні плоди аж вгинають гілля до землі – дерева наче припрошують: рвіть, рвіть, бо немає уже сили отак стояти, зігнувшись. Не втримуюсь – таки рву, хай чуже – але таке солодке вересневе багатство. Сторожко оглядаюсь, неначе дитина, котра боїться бути впійманою у чужому садку скупим господарем. Хоча знаю напевне – ніхто не сваритиметься, бо селяни вже й самі не годні дати ради тому добру: урожаю - хоч гать гати. Сливи тугі, великі, солодкі, з ледь помітною гірчинкою, яка додає особливого смаку та пікантності. Певно, цього року варитимуть багато повидла. Пригадалось, у дитинстві – то було ціле священодійство. Сливових дерев у нашому садку було багато, родили рясно майже щороку. Синьо-матові, з білою поволокою, наче викупані у тумані плоди заповнювали усі великі ємності, що водились у хаті та на подвір’ї – відра, тазики, жерстяні балії і навіть стару емальовану ванну, що, зазвичай, стояла під водопровідною колонкою на подвір’ї. У садку дідусь викопував спеціальну конструкцію – глибоку яму для казана, східці, на яких можна було сидіти, грубку, куди підкидалися дрова, а також димохід. Казан був один на кілька вулиць, тому люди домовлялися хто коли буде варити повидло, і майже цілий вересень по нашому кутку блукав смачний сливовий запах, приправлений димком. Плоди мили, звільняли від кісточок і скидали у казан, під яким розводили вогнище. Були сорти слив, в яких кісточки відділялись погано. В такому випадку спочатку готували киселицю, потім перетирали її через величезне сито, і вже тоді варили. Але на дно казана обов’язково кидали кілька кісточок – щоб повидло не пригорало. Вариво помаленьку мліло, побулькувало і жіноча трійка моєї родини – прабабуся, бабуся та мама по черзі мішали його кописткою – двометровою, загнутою донизу дерев’яною палицею, схожою на кочергу. Процес був довготривалим, часом затягувався на цілу добу, і обов’язково припадав на ніч. Мішати повидло потрібно було постійно, не перериваючись, тому, ближче до вечора, на допомогу поспішали сусіди. Ритуал перетворювався на посиденьки з неймовірними цікавими балачками: розповідями, спогадами про минуле та звичайними теревенями. Ми, малі, обожнювали цей день, цю ніч, коли дітям дозволялося не спати, а сидіти поряд з дорослими, слухати їхні розмови, пекти у вогнищі картоплю та кукурудзу, робити опудала з гарбуза, в середину якого примощувалася свічка, та розповідати один одному усілякі «страшні історії» про «чорну руку» та «домовину на колесах», котрими любила у часи мого дитинства лоскотати собі нерви дітвора. Цьому своєрідному «хеловіну» спонукав весь антураж дійства - і вереснева прохолодна темрява, і відблиски вогнища, і постаті, котрі, помішували у казані повидло, здаючись нам, дітлахам, чарівниками, що готують якесь дивовижне зілля. Димок від казана легенько пощипував очі, заколисував, голоси дорослих ставали все тихішими, силуети розмивались у мороку нічного саду – на вологих від роси лапах до нас підкрадався сон. А тим часом повидло починало булькати, «дихати» все швидше, активніше, вимогливіше – якраз пора додавати цукор. «Ще трохи – і готове», - останнє, що чується крізь дрімоту, ніби з далекого берега.
Коли прокидались наступного дня – повидло, вже розлите у слоїки, глечики, каструлі, акуратно моститься у коморі та погребі. Цієї смакоти вистачало на цілий рік, а то й два. Густе, брунатно-синє, воно іскрилось до нас яскравими відблисками і пахло прохолодним осіннім сонцем, золотавим вогнищем, теплими бабусиними руками, прабабусиною усмішкою і маминим сміхом. Ми обожнювали їсти це сливове диво, намащуючи на чорний хліб з маслом, запиваючи молоком. І, здавалось, жоден кулінар на світі ще не вигадав нічого смачнішого за цей нехитрий наїдок.
Мине не так багато часу. Спочатку відійде у вічність бабуся, потім – прабабуся та дідусь. Наче затуживши за ними, якось миттєво, одразу, всохнуть усі сливові дерева - осиротіє наш невеличкий садок. Та й сусіди, один за одним помалу перестануть варити повидло за цією старовинною методою, яка мимохіть об’єднувала жителів цілої вулиці.
Тепер якщо хто й готує ці ласощі – то на плиті чи у духовці, за зачиненими дверима квартири чи за високим парканом будинку. А наші діти вже точно не знають слова «копистка» чи «киселиця». Але найбільше шкода, що вони ніколи не куштували справжнього, звареного на вогнищі сливового повидла. З чорним хлібом і молоком.