Твій чорний пояс з одинокості
Здавив мені вії, пече у вилиці,
Сила межує з жорстокістю,
Тисне вузлом на потилиці.
Теплий віск твоїх долоней
Вливається мені в вуха.
Ні стукоту, ані стогону,
Ні поруху, ані руху.
Ти дихаєш? Ти живий?
Ти десь на відстані руки,
А не дістатися, не торкнути..
Боса стою навшпиньки
Оголена, розкрита,
Розтулена, неприхована
Перед тобою на холоді.
Цей перший сніг...
Торкається шкіри, сідає росою,
крапля сповзає за краплею,
Котиться долі.
Плече, лікоть, кінчик мізинця...
А тихо, так тихо!
Не чутно навіть дихання.
Ти поруч?
Такий самий чорний,
Як темрява перед очима?
Ти - цей одинокий холод
Чи два крила за плечима?

А ты живешь внутри меня,
Бьешь кулаком в грудь.
Глухо, ритмично, день ото дня:
будь! будь! будь!

***
Уже не любов. Це хвороба на відстань.
П’янка ностальгія – безпечний наркотик,
Печаль, кілометрам віддана на відсіч,
Пекуча на смак, недосяжна на дотик.

***
Луна полетіла верхівками твоїх дахів,
І билась об стіни, чіплялася шматтям за шпилі,
Торкалась бруківки і знову - до неба у вирі:
„Кохаю тебе, мій далекий омріяний Львів!”

29.05.07.

Так безглуздо минають дні.
У думках потопає час.
Там, де правда гірка без прикрас,
Не згасають пекельні вогні.

В’яне спрагло чекання втрат,
І по шкірі відбитки колами.
Загрібаю руками голими
Бите скло кришталевих грат.

Ніби воля тепер близька,
Але вітер жене до берега.
Від апатії до істерики
У судомах ще пів-стрибка.

27.03.07

Загортаю любов у пакунки,
Перев’язую стрічками білими,
І складаю в куток подарунки
Для колишнього милого...

Тії любощі знято з рахунку -
Моє серце твоє не зігріло.
І лежать у кутку подарунки,
Припадаючи пилом...

05.02.07

Ти ловиш своє щастя на живця,
Я подумки шепочуся з тобою...
Два краї світу - і по манівцях
Сліпа іду, розшукуючи долю.

Ти ж полетів далеко в височінь,
Ти вільний птах, іскра вогню палкого.
А я тополі невідривна тінь,
Що вдень кружляє стовбура навколо.

Лети удаль, шукай свої шляхи,
Вслід зорям прийде сонце – будь щасливим!
Я з пульсу не прийматиму руки
І буду після сонць чекати зливи.

04.03.07

Не коханий – вже просто колишній
Сіру пляму на серці полишив.

Душу порвану ниткою зшила,
В темну шафу повісила крила.

Заплела у тугі довгі коси
Непристойно-сріблясте волосся.

І звикаю асфальтом ходити,
Черевики звичайні носити.

В моїм домі побілені стіни,
І цвітуть у садку жоржини.

Вдень в маленькій книгарні працюю,
А вночі свої мрії малюю.

Хоч самотньо, та дуже цікаво
Запашну пити з горнятка каву

У затишній кав’ярні щоночі,
Де за рогом трамваї гуркочуть.

Розучившись сміливо любити,
Намагаюсь буденністю жити.

З неба скинута ніччю єдиною,
Була янголом – стала людиною.

04.02.07

BZYK
Bzyczy bzyg znad Bzury
zbzikowane bzdury,
bzyczy bzdury, bzdurstwa bzdurzy
i nad Bzura w bzach bajdurzy,
bzyczy bzdury, bzdurnie bzyka,
bo zbzikowal i ma bzika!


(с)авторшькі права не збережено, 100% плагіат :)

жадати –
хотіти –
за вітром летіти –
у ясно-пісенне майбутнє

кохатись –
любити –
губами торкатись –
поринути у незабутнє

просити –
благати –
вогнями палати –
об тебе долоні розбити

лишити –
спалити –
ущент спопелити –
той попіл сльозами залити

забути –
забутись –
навіки позбутись –
туманом-дощем розчинитись

воскреснути –
встати –
з вогню відродитись –
святою водою умитись

26.03.07

Тихо...
Стікає по стінах молочна нудьга.
Попелом струшуєш спогади,
Тліючі мрії.

Тихо
Тримається світ у пошерхлих руках,
В’ється до стелі ядучим
Тютюновим димом.

Тихо,
Ледь чутний у грудях тужливий мотив
Джазовим смутком в мінорі
Вистукує серце.

Тихо.
Багато дарунків від долі хотів.
Іскрами спогадів пристрасних
Пам’ять озветься.

Тихо
Сидиш, роздивляєшся тіні в кутках.
Вечір сумний заповза крізь вікно
Слимаком.
Долю чиюсь ти ще вчора тримав у руках.

Надто вже тихо...
Це сон
Чи самотність така?..

08.03.07

Дивлюсь на кохання – милує око,
Проте не заздрю – із мене досить.
Най тішаться інші, кому до вподоби.
Знеболені душі розради не просять.

04.03.07

Писати віршами про почуття -
Це ніби консервувати час,
Ховати у склянки стерильні
Емоції у формаліні,
Спиняти в польоті мрії,
Затримувать сни на віях,
У позачассі тужити,
Підводячись - впасти
Й не жити...

Слова твої жалем палали,
А очі молили – не їдь!
Нам було кохання замало,
Кохання на кілька століть.
Бо долі занадто несхожі,
А душі надмірно близькі.
Та вічність лякала: не гоже
Минуще ділити ні з ким.
І важко сказати хоч слово -
Нестерпний у серці щем.
Та пам’ять вертає наново,
Від спогадів не втечем.

Не хочу не зараз
Опісля на потім
Залишу цей спогад
Закрию цей отвір
Затулю обличчя
Чужими піснями
Забуду солодкий
Із присмаком п’яним
Замарення пройде
Впаде нова зірка
В холодні долоні
Заплакані гірко

На троні матері-Богині
Ти народив нам сина.
Маля синьооке - втілення
тисячі обраних душ.
Вітали небеса його дощами,
а вишні осипали білим цвітом.
Маля тримало міцно нас за руки,
й співало ніжну пісню про весну.

Така є жіноча доля:
Кохати і народити.
Зтяжіла твоєю любов’ю,
Під серцем її не носити...

Звільнилась – відважний вчинок,
Безмежно гріховна втрата.
Чи можна за цю провину
Спустошенням покарати?..

04.03.07

Спроба втекти від себе – у себе
Спроба забути – не спати, не їсти
Спроба змінити – віддатися іншому
Спроба бути відвертою – мовчання
Спроба вимовити – німа мова
Спроба любити – а де ж серце?
Збираю мозаїку з чужих віршів –
Зшиваю собі нову душу
Тікаючи – біжу по колу

04.03.07

Габріель чекав на мене на верхівці Емпайр Стейт Білдінг. Він любив там бувати. Довго стояв, вдивлявся униз, потім підіймав погляд у пошуках лінії горизонту – це місто не мало кінця-краю та ніколи не спало.
- Привіт. Як ти?
Я подивилась у його прозорі очі. Великі й блакитні. Втомлені. Він був неголений. І я без макіяжу – він витяг мене просто з ліжка, по якому мене розмазала гарячка. Раніше ми не дозволяли собі такої неохайності при зустрічах.
- Габріеле, я хочу повернутися до Нього...
- А ти з Ним говорила?
- Так, але Він мовчазний, мало відповідає. Що з Ним?
- Знаєш, Він знову дивакує. Перевернув велике дзеркало, поклав собі під ноги і раз-у-раз повторює „Тепер нехай дивляться виключно на своє відображення. Більше не хочу чути про Мій образ і подобу!”
Я подивилася вгору. Небо як небо. Вечір як вечір. Звичайна весна. Мені було морозно.
Габріель злегка торкнувся моєї руки:
- Все буде добре! Ми ж віримо, правда? Тримай, це тобі.
Він пов’язав мені на зап’ясток довгу білу стрічку, шовкову. Якусь мить вона зберігала тепло його рук.
- Гарна! – посміхнулася я.
Ми ще трохи постояли мовчки, дивилися на захід сонця. Місто шуміло далеким відлунням...

ми кохалися на снігу
серед голих і чорних акацій
твої очі зелені як небо
твої очі прозорі як море
поцілунки із присмаком снігу
на червоних гарячих губах

апокаліпсис прийде влітку
я лежатиму топлес на пляжі
на твоїх прохолодних колінах
розірветься небо навпіл
вогнем запалають планети
Сатурн полетить ген за обрій
а море – спокійне й тихе

півроку знервоване море
здіймалось голодним цунамі
до неба могутньою хвилею
уносило сотні людей
і сіяло пустку та смуток
півроку знервоване море
ходило до мене у гості
а згодом пішло до Таїланду
і більше не повернулось