Габріель чекав на мене на верхівці Емпайр Стейт Білдінг. Він любив там бувати. Довго стояв, вдивлявся униз, потім підіймав погляд у пошуках лінії горизонту – це місто не мало кінця-краю та ніколи не спало.
- Привіт. Як ти?
Я подивилась у його прозорі очі. Великі й блакитні. Втомлені. Він був неголений. І я без макіяжу – він витяг мене просто з ліжка, по якому мене розмазала гарячка. Раніше ми не дозволяли собі такої неохайності при зустрічах.
- Габріеле, я хочу повернутися до Нього...
- А ти з Ним говорила?
- Так, але Він мовчазний, мало відповідає. Що з Ним?
- Знаєш, Він знову дивакує. Перевернув велике дзеркало, поклав собі під ноги і раз-у-раз повторює „Тепер нехай дивляться виключно на своє відображення. Більше не хочу чути про Мій образ і подобу!”
Я подивилася вгору. Небо як небо. Вечір як вечір. Звичайна весна. Мені було морозно.
Габріель злегка торкнувся моєї руки:
- Все буде добре! Ми ж віримо, правда? Тримай, це тобі.
Він пов’язав мені на зап’ясток довгу білу стрічку, шовкову. Якусь мить вона зберігала тепло його рук.
- Гарна! – посміхнулася я.
Ми ще трохи постояли мовчки, дивилися на захід сонця. Місто шуміло далеким відлунням...