двері відкриті сину, ходім додому.
ти вже по горло втопився у власну втому,
і до душі твоєї діла нема нікому.

не торжествуй над світом - світ тебе обійде.
в цьому святковому блядстві таких як ти не чекають ніде.
скільки в просторі цьому вкарбовано наших імен,
і слідів, і долонь, і молитв перемішаних з кров'ю.

на гарячому сході, на кожному метрі землі,
де кістки твоїх предків, де зараз ведуться бої,
скоро ранні цвістимуть інеєм плодові.
скоро ми перейдем, як зима, у трагічну історію.

перекроєння пам'яті. час повертатись до стін.
ось і ти переходиш останній рубіж блок-постів.
твої мрії далекі бажання мізерно прості.
ти найнижча з основ піраміди Маслоу

але визріє вибух. і потім уже, з висоти,
ти розкажеш як славно і легко вдалося нам перемогти!
а про решту ні, слова ні слова

що ми з тобою? - далі та роки.
на мить зігрітись дотиком руки.
не обпектись, не відсахнутись.
бути.

хоча би тінню, птахом поміж снів,
дзвінким відлунням наших голосів
прийти, відчути

щоб притиснути міцно до грудей
усіх найближчих втрачених людей
усіх найдальших рідних.
і в основі

всі дні із мрій і всі слова з любові
німих ролей

що ми з тобою? хто кому вина?
на ціле небо два на двох крила

ввійди в мою тишу. сьогодні ми тіні дерев
розхристане гілля навічно осіннього саду.
сьогодні нам бути! і все, що собі оберем,
залишиться з нами. а світ десь далеко позаду

сьогодні ми - пам'ять. а значить, тепер назавжди
ці сни просто неба, це небо зачинених вікон.
тонкими дахами. і ти мене кличеш:"зажди!"..
я майже далеко. я майже прозора. я - вітер

ввійди в мою душу пречистим, як сльози, дощем.
як світло за тим, що не збулося жодного разу.
ми зійдемось знову, ми заново все розпочнем.
ввійди в мою тишу. сьогодні ми будемо разом

Прикуси слова свої відверті
Нас ніхто ніколи не спасе
Від розлуки, що подібна смерті
Що забрала до останку...все

Я втомилась вибирати ролі
Сильні ролі у безсилий час
Так і ми, іронією долі,
Ще не раз зійдемося, не раз…

Посеред світу ти один. один
вчорашня пам'ять завтрішній не вірить
і тільки ніч беззубу пащу шкірить
і тільки ніч знайде твоє ім'я
на цім розпутті...
де він, шлях, у небо?
чи ми тут всі живими пропадемо,
чи неживими ввійдемо в житття?

молися світлу. я цих кіл не зрушу
мені любов'ю випалили душу

мати доступ до тебе - закритого і чужого
не несе нам нічого
окрім безнадії, а втім
я приходжу ночами у твій захаращений дім
і молю про любов - чи тебе а чи господа твого
і господь твій мовчить...
розливає за душі вино
і ми мирно спимо
кожен в всесвіті свому окремо.
вибираючи смерть - ми ніколи її не приймемо
вибираючи втечу - від пам"яті не втечемо...
ненавиджу слова, бо слова ні про що не говорять
бо слова - то списи,
що вганяються в серце наскрізь
замітає снігами уламки чужих передмість
і ніхто не покличе і рани ніхто не загоїть.
кожен сам серед світу. і сам серед себе. і сам…
має власну самотність і більше нічого не має
я люблю твоє небо. воно мене досі проймає
як листи, де ти пишеш, що ми ще зустрінемось там…

тут, де попіл і сніг...
чорно-білі ілюзії вікон
і печаті слідів,
що початі від наших дверей
ти пішов у минуле
ти, що був мені богом і світом
мій сліпучий вогонь
мій забутий людьми Прометей

я за тебе молюсь
я листи посилаю птахами
я годинами в небі
тебе виглядаю - дарма
все сніги і шляхи, і життя,
що летить поза нами
і зима безконечна,
така безконечна зима...

довго-довго на місяць
свій біль в безголоссі вити
прокидатися вовком
шукати тепла в людей
вирвіть душу мою -
я так більше не можу жити!..
ці сліди, мов печаті,
початі від наших дверей

Ні за чим не каюся, не жалію
те що мусить - станеться поза нами
докоряти долі за безнадію
втраченої осені під ногами

все, що залишилось - шукати відстані
рахувати кроки, глибоко дихати
заглядати в очі холодній істині
і нікого у душу собі не кликати

світло світові. світло падає
вириваю те світло собі з грудей
хай хтось інший небесне в мені вигадує
вчитимусь небесному від людей

хто ці постаті з пам"яті, що не стали в майбутньому нами?
і приходять у сни, насвітанку, в покинуту осінь
ти вливався кріз холод у неба розіткану просінь
ти ступав по краю і горіла трава під ногами...
ми не знали нічого, ми спали...

колись
у далеких, не наших, світах
не належати більше нікому. і більше ніколи
наші віщі прозріння, як наші найбільші проколи
і промоклі цигарки в замерзлих тремтячих руках -
як невизнаний страх

страх вернутись в цю осінь без тебе і жити без тебе
перетиснуті спогади, як перетиснуті вени
як пульсуючі в скронях і рідні колись імена

бо щоразу коли вчишся жити і зміюєш простір
ці відлуння минулого - в груди спрямований постріл
і нікого нема...

Зціли мене! ціль не у тому, щоб бути відкритим
розбити ілюзії, пам"ять на друзки розбити
забути усе, що колись на початку пройшли
зціли!..

у завтрішнім світі ми можемо стати птахами
з"єднатись з дощем, непомітно пробігти дахами
і вирости в погляді, вирости духом і снами
упасти у сніг і на весну з землі прорости

ми можемо більше. прости...

стріляй мені в душу - лиш добре цілься
ця осінь - як вірвана тятива
такого дощу безконечні кільця
що вже й не дістанеш дна

я прийду у сутінки як у спомин
не листя - в долоні ловити час
цей ліс пралюдський і цей ясен совин
що гіллям росте до нас

я вже не втікаю. я тут спочину
грудьми до землі, в небеса крильми
мене не навчили згинати спину
принаймі, перед людьми

і вітер над урвищем свище...свище..
мені б тут проснутись - не знаю як
стріляй мені в душу, лиш цілься вище!
що ж ти закляк?..

Смутку у вікнах холодно.
дощ перемив асфальт
В кризі душевного голоду
плаче тремтливий альт

Скільки ще снам наречено
Сонць у палкий зеніт?
Хочеш - рятуйся втечею,
але не зміниш світ

Коні летять над прірвою
мариться край здаля
Хочеш - рятуйся вірою
або зірвись, як я

вже далеко за північ, вже далеко до завтра
нерозбірливий час, що цю ніч не збудив
У високих Капатах попеліюча ватра
Ти туди не ходив

Споконвічний закон - хто хоч раз переступить
той назад повернутись не зможе ніяк
Залишився один між престолів і трупів
скам"янілий вояк

Хто приречений жити - той майбутнє не зрушить
той з землі не вірве мерзлий бій передсердь
І у спину нам дихає, в сутінках душить
вічна істина - смерть

Ти один з поміж тих, хто в освячену воду
Диких коней жене і полює на мить
Скільки треба століть для прозріння народу
що у генах болить?

Вже далеко за край перехилено келих
І святі не зійдуть, щоб дивитись на нас
У високих Карпатах хтось мереживо стелить
на порізаний час

я чую твій голос в пронизливо довгих гудках
в холодних вагонах,
в безвір'ї
в безсонні
в безлюдді...
як він відбивається ехом у темних кутках
я втоплюю будні.
я навіть не чую себе!
я навіть не мрію про зустріч. не мрію про тебе
як вище від світу, що завтра мене забере
ця втомлена пам"ять, це небо на смак металеве
я чую твій голос в ляльковому світі німих
у вицвілих снах, де дозволено вічність до міри.
ти завжди зі мною. Ти маєш лишитись в живих!
а я не лишитися віри
впаде не на плечі, а мабуть таки на роки
і я залишаюсь, так ніби когось цим врятую
як ти через холод шукаєш моєї руки
я чую....

я тебе перепишу у нову пісню
я себе перестрою у інший стрій
в цьому просторі вічно бракує кисню
й між словами бракує дій

хочеш, будеш у мене тиха?
хочеш, сильна, ріжуча, надривна!..

він приходив, дивився і довго дихав,
притулившись скронями до вікна

заступи мене небо туманом білим
заступи мене поле у весь мій ріст
коли душі приходять єдиним цілим
то мішень на спині, а ніхто не вцілив
і не стало ні меж, ні міст

Знаєш, як після бою
в пам'ять врізається звук
грати на струнах болю
аж до кривавих рук

брати тебе за плечі
писати на пів рядка
тут, на лінії втечі,
я буду завжди така

відкрита і обеззброєна
зі скрипкою у руці
пустельна дорога воїна
печальні її взірці

і дихає вітер в спину
і правда в лице січе
знали таку людину?
перепече...

відлік проходить, як дим крізь груди
все, що колись піддавалось нам
я забуваю, що значить люди
заздрю бродячим котам

Хай будуть білими сни і стелі
так, щоб не різатись об краї
зараз період зразку Помпеї
і ми тут не лікарі

Ти станеш осторонь. станеш правим
я буду йти на вогонь і кров
Боже, як втомлюють переправи!
більше, аніж любов...

Все в передчассі - надтонко, знаково
дні, наче скельця із вітражів
я присягнусь, що мені однаково -
Ти б мене зрозумів...

Дай мені, Боже, світлого розуму. Чистої дай душі.
Я заховаюсь в любові, як у небеснім плащі
В нас забирали віру, давали взамін земне
Хай воно, Боже, ніколи не перейде мене

Дай мені сили не впасти, а впавши, сили звестись
Коли я йтиму по грані, то ти за мене молись
Кроки мої наосліп. Жалі у моїх роках
Я вся на твій розсуд, Боже, вся у твоїх руках

Дай мені мужності гідно пройти крізь усе в житті
Падають мури високі, у святість ідуть не ті
А я все шукаю виходи, я все шукаю суть.
Хай мої самовідречення когось на землі спасуть

Я озираюсь назад. Там досі приходять листи.
І, дивним чином, з наближенням до весни
ніяк не легше. Не вперше отак наскріз
мені зносить дах і ламає вісь.

І сковує. Сковує міцно, немов лещата.
Ця нова історія, колись ще давно почата,
про нас із тобою. Без натяків. без присяг.
Втрачати пам"ять, чи душу, чи що ти там ще досяг?

Бо я залишилась та сама - боса і без границь.
Вічно у щось перебрана із сотнею різних лиць.
Лиш погляд... кажуть той погляд, говорить про все в надрив.
А ти на мене дивився й нічого не говорив.

Оце мовчання в роки, мабуть, найважча розплата.
Бо є ж якась точка відліку, якась початкова дата,
Коли ми стали чужими...
Глухими на повний слух.
Я озираюсь і думаю, як ти, друг?
У тих світах, звідки вже не вийти й не написати...

Ти навіть не озирнешся, навіть не скажеш що
я перестала жити на висоті твого неба
міряти наші відстані через заплакане скло
а нам так багато треба

Я присягала Богові, віддавала життя у борг
я лікувала крила кров"ю і алкоголем
І на клятому колі відчаю усе іде на повтор
і пробиває душу хронічним стиснутим болем

А що тут скажеш, що тут перегорнеш?
Прийняти усе, як є - це більше, ніж відпустити.
Я дивлюся високо-високо, і бачу як ти ідеш,
щоб не вернутись сюди ніколи...
А ще, щоб мене простити...

Вони до Тебе ні кроком , ні словом ближчі
просто собі тіні на попелищі.
Просто все, що між нами жило і що вагалось -
враз обірвалось...

Не шукай виходу і входу теж не шукай.
Знаєш, легко бігти, весь час вистрибуючи за край.
весь час головою в небо, чи в стіни, чи в забуття
І так ціле життя, чуєш, ціле життя!...

І вже немає потреби ні в особливій радості, ні в теплі
а тільки потреба вижити, триматись на цій землі
А ще чогось такого високого, фатального в повний крах,
щоб зовсім зносило дах...

А так, сидимо як на різних планетах, між голих стін
і холодно нашим душам, темно зі всіх сторін.
і я б до тебе молилась, щоб може хоча б у сни
ти прилети, вже всерівно як, прилети

Тінь моя ходить по підвіконнях, по заметених снігом дахах.
Тінь моя знає більше, ніж я про себе.
Наше життя холодне, як скальпель в тонких руках.
Як обезкровлені вени.

Сниться над ранок попіл і ще якась маячня.
Довго шукаю ключі, а двері вростають в стіни.
На телеекранах пам"яті то Грузія, то Чечня.
І ми, що змовчали, забули, прогавили чи стерпіли.

Цієї зими не стане, як кожної з сотень зим.
Малюю твій погляд і шлю замість слів в конверті.
Єдине, що прошу в неба - лишитись навіки з ним.
А значить неправильно, значить супроти смерті.

І ти зрозумієш все, про що я пишУ.
Останні послання відчаю, цього земного бою.
Де тіні ростуть високо і гладять нас по плечу.
Де легше вирватись вгору, аніж лишитись собою.

Тому , коли прийде час, очі свої протри.
Не край на прощання душу, любов - на збіднілі фрази.
І щоб там не сталось в світі, нам головне пройти.
Так, щоб навіки разом

Важче, коли не зразу, а тихо отак, здаля
дні висихають, як гілля чи як моря
Люди. Оті найдорожчі, найближчі люди!..
просто від нас віддаляються...
знаєш, сьогодні всюди
лід, а під ним земля.

Слухай, я прИйду до Тебе в сни, щоб прощатись...
пам"ять, як ланцюги, що сковують, що болять
можна вдягнути маску і навіть щиро сміятись
але ж це фальш! хай роздроблена в три чи в п"ять

Скільки шляхів ні від кого . І скільки потім
думаєш довго, оцінюєш кожен крок.
Ми чимось схожі на альпіністів чи на пілотів
завжди готових зважитись на стрибок

Вітер і дим. Крізь груди - протяжно, тонко
наче остання нота в моїй душі.
Друзі, чи обриси, чи просто одна оболонка
ви мені часом все-таки щось пишіть...

знов прокидаюсь зранку. горнятко чаю.
риси обличчя загострені. Погляд в даль
не перебільшую, не жаліюся. Лиш чекаю
тих безконечно холодних...а втім, світань

Дні, що пронизані суттю, прожиті зі змістом
Падають високо. Всмоктують нас туди
я залишаюсь тінню чи просто містом
Сніг. Ліхтарі пожовклі. провулки і протяги...

все, що від нас залежить - сказати вголос.
так, щоб почули. Чи зараз, а чи колись
Небо всередині, наче кришталь - розбилося, розкололось
Слухай, можеш не вірити, але молись!..
навіть в пітьмі - молись...

із неба без просвітку ллється вода
за край переходять обвітрені спини
і чорні дерева корінням до дна -
без листя, без сили

ці будні, як заштори вікон чужих
як втрати без цін, сподівань і обмовлень
ти в"язень порожніх кав"ярень і тих,
хто платить любов"ю

У просторі цім ні вікон, ні дверей
Ти топишся в мареннях, рвешся і плачеш
І тіні в яких не знаходиш людей
і люди яким не пробачиш

Із неба без просвітку ллється вода
і сталь набирає осіннього дзвону
народ мій як чорна безмовна земля -
усе по закону

Жінка, чи просто душа у жіночому тілі?
крила порубано - все ж залишаються білі
кров очищає від зла

я б перетяла життя від основ, від початку
хто на судьбі моїй ставив цю чорну печатку?
я перепишу сама

важко не впасти і навіть не битись об стіни!
все, що нам дано знайде свої істинні ціни.
замкнуте коло і надто стрімка течія

Тут залишаються тільки зневірено сильні
небо за нами і ангелів погляди пильні
нас проводжають здаля

Мій світ, закутий ланцюгами днів,
іржавими промоклими дахами.
І холод в небі, чорними птахами,
до міліметра списаний зі снів.

До зустрічі! В якомусь із молінь
Тебе відпустять, вбитого, на волю.
і ті слова, що ти вживав, як зброю,
впадуть на чорні рани поколінь.

А все обман. І впоперек доріг
Як не біжи - себе тепер не стріти.
Нове правління пише заповіти
за тих, хто тут без пам"яті поліг.

За нами слідом, снігом і дощем
передневолю гублячи за часом,
примарна дійсність темним третім класом
спішить, в душі перетиснувши щем

Ось так, мій Ангеле... летять у даль слова
І сни летять, як лебеді у вирій.
А я тонка і від основ сама -
Між всіх людей, ілюзій та ідилій.

А Ти побудь. Прийди до мене в снах.
Поплач зі мною (в снах я навіть плачу)
І тане біль, як пісня на устах,
що має душу - сильну і гарячу.

Усіх склепінь, високих до небес,
Могутня вісь - дощам й вітрам на опір.
Примарний світ, що до світанку щез
Й лишив по собі лиш безмовний докір.

Гасне у залі світло.
Лиш тіні червоних штор.
як пристрасно йде по вітру
танго у до-мінор!

Зриваються кроки й гублять
усю безпорадність меж.
так палко слова не люблять!
Так тонко не перейдеш.

Так близько, немов назавжди.
І не на життя - на смерть!
Ти стільки всього сказав вже
у трепеті передсердь!

Згоріло... Та сниться досі.
Ще тисячі раз в повтор!
Як пристрасно йде у осінь
танго у до мінор

Не прирікатися на біль -
пече...
А часом, майже в божевіллі,
Шукаю я твоє міцне плече
Ми - вигадані кимсь, ми чорно-білі.
Із фотокарток, де існує все.
А я втікаю - швидше, швидше, швидше!
Не прирікатися на щастя, ні.
Твоєї долі вітер в шпарки свище
у тріщини в душі.
Дощі...
дощі...холодні і байдужі
З самого дна ще не відмита сіль
Німого неба вбитого в калюжі
Ми можем вирости понадмежево дужі!..
лише не прирікатися на біль

Все має ціну. Мов на вістрі ножа
Танцюй поки юрбище прагне баталій!
Бо кров роз"їдає метал, як іржа
Сягнувши, що ніжна жіноча душа
міцніша від сталі

Ще крок. Перейдеш, оступившись на мить
І сонце зомліє над твоїм обличям
Єдине, що усмішка тонко болить
Ти ж бачила все це між сотні провидь.
А світ залишається звичним

"Тепер" триватиме. І час, немов клубок,
розмотується в спраглості хвилин.
Мовчання... Дощ... В безпам"ятстві провин
Ти другий раз натиснеш на курок,
Нараз розтявши заштори в кімнаті.
Це танго на надрізанім канаті
де важить крок...

* * *
Перетиснути біль до забуття
Пульсуючі артерії прозріння
Коли від сонця тріскає каміння
Коли душа втікає від життя

Хай тобі насниться зіронька на сході
І рогатий місяць між стрімких тополь.
І маленьких ангелів крихітні долоні
Поміж наших втомлених і дорослих доль

Хай тобі насниться сонечко квітневе,
Пелюстки у небі, усмішки весни.
Я заплющу очі й прилечу до тебе
Поцілую тихо..не розбуджу...спи…

Коли час протікає крізь нас рікою
Навіть з велетнів духу - одні хребти.
Закриваєш обличчя худою рукою.
Проти вітру іти

У пустелі, куди не підуть за нами,
Мало важить різниця утрат і цін.
Тут тюрма. Ми закуті навік снігами
Без грат і стін.

І у сні нам присниться осіннє небо.
До Едему лише гільйотинний ніж.
Дивуватися Богові, що живемо,
Й ковзнути між

Паралелі будинків, думок і суджень.
Без кінця, бо по колу. І в тишині
Ці мелодії чутні вітрам до пробуджень -
Інші. Мої…

Не кликала...Та, все ж, не проганяла.
З усіх чужих я прийняла - Тебе.
Чи світ кудись навпомацки жене,
Чи я програла?

Чи там не кличуть?.. Все таке як дим -
Тихесенько між шпарки вислизає.
Я десь глибоко знала - "нас" немає!
Та менше з тим...

Обійду біль. Кому ж брехать в душі?
Коли усе збувається до ноти.
І не потрібні показові цноти
Та й ці вірші...

Гуде життя. Чомусь щораз не в такт.
Красиво граю вигадане щастя.
Тоді ж я думала, що все забути вдастьця -
Тепер не знаю як...

Ривком вперед, ні страху, ні конань
Жилаві струни у душі напнуті
Крокують дні, ступаючи за грань
І кожен з них - це теж війна, по суті

І кожен з них, як кожен з нас, згорить
Горять міста, вокзали і народи
Я стисну зуби, - хай сто раз болить
Сильніший біль – солодші нагороди

Пліч-опліч йти. У кожного свої:
Бої , поразки, лиш би завжди поряд.
В таких громах відлунюєш в мені!
В таких пекучих пострілах у скронях.

Ривком вперед. Ні сліз, ні каяття
Ні сну, ні відчаю, а вже тим більше, жалю
Бо я до крові перетну життя
Ми виживемо! – Знаю.

А ким ми будемо завтра? Коли перетліле сонце
Зійде із іншого боку. А ми ще в вчорашнім дні
Високі-високі тіні. Все міряємо - за що б це
Вчепитися і стояти під місяцем на траві

А ким ми будемо завтра? Коли обірвуть кордони
Коли треба жити вголос і думати наяву.
Бо виросли сни і стіни, бо небо твоє солоне.
Бо боляче битись з світом, і знати – не розіб’ю

А ким ми будемо завтра? А завтра прийде не вчасно -
Пекучим ударом в спину, а треба іти вперед.
Бо світ не змінився зовсім – то темно йому, то ясно.
А ти ще танцюй, допоки у тебе міцний хребет.

А ти ще танцюй, допоки продовжено час і відлік.
Зірвати життя з інерцій і пити його до дна.
Бо ким ми будемо завтра? Поміж цих систем свавільних,
Які все ж присвоять справжні, заслужені, імена.

Заховайте сліди у підмур’я великого міста
Де висока трава проростає крізь сірий асфальт.
Через чорні століття душа стане більш компромісна
І високе сопрано з роками перейде у альт.

Заховайте печаль, як листи, що везуть через море.
Я ще чую прибій - в суголоссі думок і ночей.
Він напевно сліпий, той хто довго так з вітром говорить.
Йому сльози солоні вже вимили світло з очей.

І в звичайний четвер, коли холодно стінам в кімнаті,
Через тріщини в шибах проллється свячена вода.
Хто відкриє нам правду, що в правді ми всі винуваті?
Ми, що множимо клятви і губимо власні слова.

Як дістати до дна? Коли сни набивають оскому.
І на виворіт світ, наскрізь мокрий від сліз чи дощу.
Поміж прірв і прощань я шукаю дорогу додому.
І високо-високо… уже над собою… Лечу!

Я лечу в ці агонії, в біле знекровлене небо.
І здається усе!.. Та мене повертають назад.
Гей, ви там, на верху! Мені так ще далеко до себе
Зрозуміти, що час, в цім житті найжорстокіший кат

Зрозуміти що біль - невід’ємна частина народжень.
І що все неспроста. І що все таки нам не втекти
Будуть сотні доріг, будуть сотні обривів і сходжень.
І колись, на світанку, в кінці всього, будуть хрести…

Тільки б ще дорости… дорости….

Вітер у спину. Зброю у руки.
Зранку над нами кружлятимуть круки.
Все обриваючись стане началом.
Скільки всередині всього повстало.

Вітер у спину і степ неозорий.
Хто він, цей відблиск у дзеркалі хворий?
Серце забрали - залишились крила.
Мабуть, і нас ця стихія накрила.

Вітер у спину. Пришвидшити б кроки.
Так переходять із поспіхом роки.

...Волю у душу. Зброю у руки.
Завтра над нами кружлятимуть круки...

Все із спогадів виберу – аж із самого дна.
І стискають все дужче кайдани німого болю.
Що ж, почала сама і борюсь сама -
Десь між світом, між людством і між собою.

Хто заплатить за злочин і хто не мені простить?
Перерізати душу на двоє або й на більше.
Що тепер залишилось – палити усі мости?
А чи битися в небо безумніше і сильніше?

Переміряні ролі. Й ця зовсім безглузда гра.
У яку ми програли і якось так, без потреби,
Небезпечні ці ігри, коли на кону життя.
Й чим тепер відплатити за злочини проти себе?

Падає у невідворотність моє осяйне послання
ангелам, що кружляють десь у височині.
Тут, за цими дверима, в шаленості наростання,
музика збожеволіла і вирвалась із душі.

Форте гарячих клавіш і скрипок терпкі бемолі,
І все голосніше звуки зриваються і гримлять.
Крізь всі дзеркала і відстані, і якось так, аж до болі,
Холодним блакитним полум’ям струни мої горять.

А я оніміла зовсім. За вітром з чужого неба
Я ще не втекла, а світу замало вчорашніх меж.
Потреба вдихнути волю і просто життя потреба.
І ніжності, хоч на краплю, між цих божевіль й пожеж.

Третій постріл у груди і вже по закінченню мрій
Епітафія осені. В пам'ять вкарбований голос.
Безконечним пунктиром гудків і освітлених полос
Як зникаюча музика в цій порожнечі німій.

Де у кожному кроці, у кожному з тисяч життів
Я шукаю тебе між вокзалів, доріг і повторень.
У чужих іменах… В божевільності самопоборень
Ми навіки разом, саме так як ти цього хотів...

Дівчинці, що танцює – темно червоні квіти.
Погляд її - як виклик, близькість із нею - мить
Ще не торкнувшись губ, легко удвох летіти
Пристрасно ніжне танго, як же воно… болить!..

Все на межі ілюзії, все на межі іроній,
Міста в якому холодно більше тепер нема.
Я би віддала серце в сильні твої долоні,
Я би усе віддала ради твого тепла!..

Тільки б не зупинитись, о тільки б не зупинитись!
Лине відлуння кроків як від смертельних куль.
Дівчинко, надто пізно плакати чи молитись.
Та, як усе закінчиться, ти всеодно… танцюй!

2010 р.

Перестуком коліс і відлунням холодних перонів
Перехреститься пам'ять, бо все вже колись відбулось.
Вітер тулиться в шибки - я йому простягаю долоні
І чекає на відповідь тиша німіючих площ

І як завжди назустріч, як завжди від себе, як завжди.
Із останньої віри будується перша межа.
За потребою світла, відтак, за потребою правди
Я безладно шукаю, як мокре сліпе кошеня.

Як вчорашній туман, як сьогоднішній зірчастий іній.
Як листи з того світу, що досі приходять у снах.
І, здається, все просто. І здається, що все розумію.
Що високо літаю, що міцно стою на ногах.

Що усе тільки втома, що мені б повернутись додому,
Доторкнутись до струн, розібратись так-сяк у собі.
І народиться музика й все повторяється знову
перестуком коліс по холодній зимовій землі.

Чорний місяць і ти вже не бачиш і власної тіні.
Говори про любов, про розлуку свою. Говори.
Бо життя перейде. І залишуться мури камінні.
Вічний погляд у даль, вічний потяг кудись догори.

Говори про печаль. Навіть пошепки, навіть нікому…
Про найтоншу струну і відлуння далеке крізь ніч.
Коли холод надворі і холод у тобі самому.
Коли ти воз"єднання: доріг, берегів, протиріч.

Говори про життя. Коли навіть із викликом смерті.
Коли степ й чисте небо, і небо з зірками, і степ…
Бо свобода в тобі незнищенна і в цій круговерті
Ти один між думок. Чорний місяць. І світу вертеп.

Ці міста і будинки, ці великі держави,
Безконечно осінні холодні вокзали.
Ти стоїш посередині сірої зали
І не знаєш куди повертатись назад…

Може знайдуться сили розбити те коло.
І замерзлими пальцями - тихо і кволо
Ти зіграєш своє незавершене соло,
Повертаючи вічність у той листопад.

Бо ніхто з-поміж нас ще не визначив грані,
Коли вітер у спину й слова твої рвані,
Як ерзаци акордів в старому роялі,
Що крізь пам’ять пройдуть голосніші в стократ.

На останньому колі іще не закінчиться битва.
Цілий світ на межі, та по різні з сторін барикад.
І звучить твоя музика, наче остання молитва.
Ще прийдеться платити за гордість, за віру - в стократ

І, можливо, багато підуть по воді за тобою.
Ти колись упадеш, а вони будуть дальше іти.
Це був тільки початок, коли відрікаючись болю,
Ми все рівно живем й залишаємось просто людьми

Так потрібні слова, і так тяжко і страшно сказати.
Так багато любові, що натхненно вбиваєш в собі.
Ще не пізно прийти, ще не пізно, не пізно прощати!
В цій німій, безпорадній і вічній, як світ, боротьбі

На останньому колі хтось стоїть на колінах і плаче.
І могутніми крилами б’ється в пилюку доріг.
Може там, в небесах, кожен з грішників також щось значить
Може зовсім згорівши ти в цьому бою переміг

Світла пам"ять тобі, мій учителю віри і правди.
Помолюся за тебе крізь ночі до чорних небес.
Десь глибоко в душі я ховаю загублену пам"ять
Щоби ти хоч на мить, на секунду для мене воскрес.

У холодній квартирі мого поверхневого світу
Грає в піжмурки час і міняє то літо, то сніг
І блакитна планета продовжує далі летіти
По одній з невідомих фізичній науці орбіт.

Так усе безупинно проходить невидимі грані.
Хтось казав, що нема неможливого - певно нема.
Залишаються речі, що досі для мене не знані
І такі велелюдні і дуже самотні міста

Навіть деколи дивно, як все пролітає десь поряд.
Я, втрачаючи віру, іду на нову висоту.
І не знаю, як дальше. І тільки задуманий погляд
Я його наче світло крізь ціле життя пронесу

Ще чути музику... Віолончель і мі мінор.
І вся свідомість загнана в ці звуки.
Зникають кроки в сонний коридор,
До струн безвольно приростають руки.

І ти вже молишся лише цим танцем нот -
Осліплений, безумний і безмовний.
Нехай тебе таким пізнає Бог.
Тебе творцем! Коли і дзвін церковний

Не обірве гучнішої за час,
За крик війни,
За все, що не пройдемо.
Струни, яка натягнута крізь нас -
Й крізь небо!..

Ще чути музику... Віолончель і мі мінор...

За горизонтами мости по паралелі.
Тримаю волю міцно в кулаці.
Вже скільки років відкриваю двері,
А там світи, зсередини черстві.

Отак й живу посередині чогось
Великого, бетонного. І в сні
За всі світанки помолюся Богу,
Які колись прощалися мені.

За цвіт магнолій і за шепіт вітру,
Червоні маки й стиглі колоски.
За цього міста величезну клітку
І попід небом вольтові дроти.

За музику в підземних переходах
Старого Львова. Знов ідуть дощі.
Шукаю вічність на холодних сходах
І грає скрипка близько від душі

Дощ упав на дахи. Простягаєш долоні до неба.
Кожна осінь подібна, немов зашифрована туга.
Цілу ніч шепотітимуть пам'ять пожовклі дерева.
Сірих-сірих асфальтів на біло помічена смуга.

І втікають шляхи, розчиняються тіні в калюжах.
Срібні краплі прощань упадуть сивиною на скроні.
Тут немає межі. Тут роки вже нікому не служать.
Лиш стоять ліхтарі - мовчазливі неонові зорі.

У мереживі днів, задурманених вітром і димом,
В кольорових відбитках іще недотлівшого літа
Розчиняються сни. І здається усе неправдивим.
Все кружляє й зникає разом з неіснуючим світом.

Лиш загублена пам'ять виходить на замкнуті площі.
По периметру долі міняти нічого не треба.
Так отямлюють вулиці - мокрі, холодні, порожні...
Дощ упав на дахи. Простягаєш долоні до неба.