Заховайте сліди у підмур’я великого міста
Де висока трава проростає крізь сірий асфальт.
Через чорні століття душа стане більш компромісна
І високе сопрано з роками перейде у альт.

Заховайте печаль, як листи, що везуть через море.
Я ще чую прибій - в суголоссі думок і ночей.
Він напевно сліпий, той хто довго так з вітром говорить.
Йому сльози солоні вже вимили світло з очей.

І в звичайний четвер, коли холодно стінам в кімнаті,
Через тріщини в шибах проллється свячена вода.
Хто відкриє нам правду, що в правді ми всі винуваті?
Ми, що множимо клятви і губимо власні слова.

Як дістати до дна? Коли сни набивають оскому.
І на виворіт світ, наскрізь мокрий від сліз чи дощу.
Поміж прірв і прощань я шукаю дорогу додому.
І високо-високо… уже над собою… Лечу!