Написано по мотивам сна


Утренняя суета нарушала привычный порядок жизни простых государственных служащих структуры под условным названием «Болотные топи». Людей заведомо отличавшихся от остальных уже хотя бы тем, что на субботники они ходили не по зову сердца, а по принуждению. И принуждение это якобы носившее рекомендательный характер спускалось «сверху» для неукоснительного выполнения с четким графиком и списком фамилий. Впрочем, все как обычно в госслужбе.
Но сказ мой не о субботниках, а о том, как днесь быстро и славно проходит кадровая политика на местах.
Днем раньше. В кабинете председателя. Около 21:00.
«Верка, давай! Верка! Верка! Верка!», - орал во все горло завхоз Иваныч, закусывая «Мартини» соленым огурцом. На столе в одной юбке и разноцветном парике выплясывала сотрудница отдела по работе с нищими и убогими – Вероока Каблукова.
Корпоратив по случаю ухода старого руководства был в разгаре. Для женского стриптиза достаточно было подслеповатого 78-летнего завхоза Африкана Ивановича Плюня и фотографии уволенного председателя Мишаила Моисеевича Сракияна, которую приклеили на кусок туалетной бумаги и подвесили на потолок для реалистичности присутствия.
Пьяные в хлам работники вовсю обсуждали своего бывшего председателя, чередуя небылицы с плевками в его фотографию, которая висела над столом. Съедено было много, а точнее все. К 22 часам ночи на столе остались соленые помидоры и шкурки от колбасы.
Ближе к 23 часам к празднующим уход «деспота и извращенца Сракияна», это была цитата, присоединился охранник Ваня, он принес с собой бутылку водки и пакетик жареного арахиса «Красные шаровары». Праздник продолжался. Иваныч рыгал в мусорник, видимо от «Красных Шаровар», потому что их срок годности закончился еще год назад.
«Эй, Верка, а чего у тебя на башке волосы пи**рские?» - спросила пьяная бухгалтер, к груди которой склонился краснощекий и слюнявый Ванька.
На вопрос о волосах все как проснулись, и уставились вопросительно на Веру. Возникла долгая пауза, прежде чем девушка смогла ответить на поставленный вопрос.
«На прайде в одного молодца реквизировала!» - с облегчением сказала Вера.
Но бухгалтер не успокоилась и продолжала.
- Так что же это ты по прайдах ходишь?! – икнула. – Ты что гей? Пардон, геиха?
- Дура! Сама ты геиха, я пошла поглядеть, что там, да и как. Фото поделать, перьезадых и сиськолживых увидеть.
- Сама ты дура! Я тебе за что премию то насчитываю! Чтобы ты по гей-парадах шлялась! А ну живо отвечай, коза!
- Я была там в не рабочее время! – на! (скрутила дулю).
- Да пошла ты! – поцеловала охранника в темечко.
Веселье корпоратива стало подходить к агрессивной развязке, к выяснению отношений и воспоминаниям кто и что кому сказал. Охранник Ванька снял рубашку и демонстрировал татуировки, как оказалось, он сидел по малолетке за хулиганство и разбой.
Бухгалтер Лидочка Семеновна в какой-то момент решила, что радужный парик ей пойдет лучше, и недолго думая, сорвала его с головы Верооки. Будучи человеком итак весьма неаккуратным, а пьяной так и подавно, вместе с париком сорвала и сережку с уха. Между женщинами началась пьяная перепалка минут на 15, пока в конфликт не встрял Иваныч.
Разбороняя пьяных женщин завхоз два раза получил в ухо и в челюсть, дед держался стойко, как воин на Колчаковских фронтах, пока одна из бестий не укусила его за бедро. Тут и терпению его пришел край, перестал удерживать дерущихся, и вышел прочь.
Иваныч вернулся минут через 5 с ведром воды. Причем ведро он взял в коридоре, оно стояло, чтобы в него капала вода с крыши во время дождя. Окатил сначала одну, а потом другу, а потом со словами: «Курицы! Пора мне домой!» поковылял домой.
Корпоратив потроху рассасывался. После Иваныча ушел охранник нести свою боевую службу. Бухгалтерша, еле стоя на ногах, вызвала такси и укатила кутить в ближайший караоке-бар.
Было уже поздно, ехать домой бессмысленно, а потому наша героиня пошла спать в кабинет.

На следующее утро. Около 9:45 часов.
Какая-то нездоровая суета, все бегают с перепуганными глазами, носятся с бумажками, папками. Завхозы перевозят мебель, матерятся. Уборщицы бегают со швабрами, вениками и тоже матерятся.
Что случилось? – это первый вопрос, который возникает. Но никто не отвечает, все заняты своим делом.
Вера пошла мыться в туалет, ну как мыться, умыться хотя бы да рот прополоскать. Вид у нее, как у проститутки, которая гуляла всю ночь. Хотя, если задуматься, кое-что из этого было правдой.
По коридорам с огромной скоростью носились сотрудники государственной инстанции «Болотные топи», все какие-то взмыленные, перепуганные.
Пока Вероока шла до туалета, ее чуть не сбил с ног сисадмин Дормидонт, сын кадровички. Лицо неприкасаемое и весьма паскудное, даже липкое по части ухаживания. А потом промчалась и его мамаша, почти двухцентнерная баба в кроссовках и в велюровой юбке, которая от-от треснет на заднице. Такая если бы налетела, то сразу в травмпункт или на кладбище. Особа крайне мерзкая и противная в своей тяге к легкой наживе.
В туалете было спокойно, но там долго не просидишь, сами понимаете, запахи, звуки. Выйдя из туалета, девушку что-то дернуло заглянуть в кабинет бывшего председателя. И когда она заглянула туда, то просто остолбенела.
От вчерашнего корпоратива не осталось и следа, кабинет выглядел чисто и даже ново. В кресле председателя сидел смуглый человек с густой шевелюрой подобной черной мочалке, и давал распоряжения по телефону. А рядом с ним был человек внешне похож на него, но одет похуже и дешевле, роста маленького не выше 150 и плотного телосложения. Как оказалось позже, это был новый председатель и его лебезивый лакей – советник Амруил Вахуил. Их внешность напоминала героев остросюжетного сериала «Рабыня Изаура» или бомбейский экшн «Танцор Диско».
Вероока была потрясена изменениями. Не успело место простыть от Сракияна, как тут Боливуд на выезде! Непорядок!
Что-то сжалось в девичьей груди и хотелось плакать, но нельзя раскисать, грядет время больших сражений за свое место в «Болотных топях», это Вера чувствовала третьим глазом, который правда, еще не раскрылся.
Беда в том, что в кабинете нового председателя, в тумбочке за вазоном остались ее босоножки и лифчик с корпоратива. Надо было забрать свое имущество, но как?
Как, как? Да просто! Взять и забрать! Что Вера и сделала, она не любила долго думать. Потому что знала: чем больше думаешь, тем больше начинаешь сомневаться в своем намерении и правильности решения.
- Здрасте! Можно я пройду, там мое в тумбочке лежит – указывая пальцем на тумбочку.
- (после паузы) Здрасте! Пройдите, возьмите.
- Я тут…Я вчера….Вообщем….Это мое….Ну, вы понимаете, да? – достала с тумбы пару пар босоножек и несколько лифчиков.
- На сем разрешите откланяться! Пойду работать, работы много.
Идя по коридору с охапкой босоножек и лифчиков, многие из которых были не ее, Вероока чувствовала спиной взгляд. Тяжелый взгляд черных вылупатых глаз под черной челкой похожей на мочалку буравил стройные ноги в дырявых чулках.
По коридору, подобно мячику, на встречу Вере котился советник нового председателя Михуил Бихиул или как там его. Говорил он с трудом на языке Есенина и Пушкина, хотя разве можно сравнивать речь этого папуаса с речью великих писателей, - нет, конечно!
Лакей стал что-то гутарить Вере про рабочее время и внешний вид государственных служащих, и тут ее славянская душа не выдержала, хлынула казачья кровь по жилам прямо в голову.
Она прижала коротышку к стенке пузом и грудью, да так, что тот едва дыша, стал запинаться и просить на неизвестном языке его отпустить, но госслужащая не сдавалась. Босоножки и лифчики валялись на полу, а Вера давила мочалконосца и была неумолима. Преобладая в весе и росте этого, Господи прости, советника, девушка и сама не знала, чего от него хочет. И вдруг, как обухом по ягодицам, ее осенило! Закон! Вот как раз он и пришел ей на помощь.
Сильно придавливая советника председателя к стенке, Вера стала громко цитировать Закон Украины «Про государственную службу» на языке оригинала. Его аж стало корчить от произносимых статей и норм этого закона. Он кричал уже на русском языке «Довольно!», «Хватит!», «Иди в ж*пу!», «Ведьма!».
Цитирование статей вышеупомянутого Закона подействовало на советника, как слова из Библии на грешника при изгнании бесов. Видя это, Вера еще больше входила в раж, она не останавливалась, и все громче и громче цитировала Закон. Пока коротышка не потерял сознание и не свалился мешком на пол.
В кабинете председателя тоже что-то происходило, но что, мы теперь не узнаем, потому что человек не может быть сразу в двух местах.
Остается вопрос, кем же на самом деле были эти новоиспеченные руководители?...


г. Киев, 13.04.2020

Частина 6. Женишок


Вся Кільцева дорога гомоніла, радості не було меж, Шампанське лилося ріками, - узаконили проституцію. Стрибали до стелі і у раді, все ж таки нова стаття доходів, нові грошові потоки. Хоча, які в біса вони нові, треба тепер ділитися «по-білому». Ліцензування діяльності проходитиме на місцевому рівні, а це означало, що недарма депутати стрибали до стелі. Для правоохоронців теж свято – регулярні «суботники», інформатори, агентура. Законопроект прийняли у першому читанні з однією поправкою, та й те через прискіпливість одного фракційного горлодера. Коротше кажучи, всі були щасливі, поліціянти два дні пиячили з радості.
Проте раділи не всі, монахи і інші духовні особи були обурені новоприйнятим законом. Їх місія набирала більшого масштабу, потрібні були інвестиції для боротьби зі Злом. Останні до Зла зараховували все, що йшло на перекір Божому слову і нормам моралі. Батюшки були в шоці.
Монахи з пограбованої обителі пішли у світ. Історія на болотах змінила їх свідомість, вони вже були іншими, але про свій обов’язок не забували. Звісно зі зброєю ніхто з них не ходив по вулиці, пішли законним шляхом – створили громадську організацію, орендували комунальне майно. Все йшло як треба, от тільки інвестора не було. Часи дрючка і кочерги шаленими темпами зіпсували інвестиційний клімат, всі макроекономічні показники валялися біля вісь координат. І здається вже ніколи не збиралися рухатися по параболам, гіперболам. Життя вирувало у зворотному напрямку, а тут ще й ця проституція, Господи прости!

Десь за лісом під горою.

Звучало берімбау, таке невиразне, трохи шипляче, одразу зрозуміло, що з колонок. Еродот займався капоейрою на городі. Він вже другий рік навчається бразильському бойовому мистецтву, та крім базових рухів і пари ударів нічого не вивчив. Не давалася йому капоейра, але крилань не здавався і уперто молотив ногами повітря. Змолотив він і грядку часнику, добре, що посох, зламав пару соняшників. За стараннями Еродота спостерігав Толік, у нього крутило живіт.
Марічка з Гнатом поїхали здавати жетони, тож крилатий був дома один. У момент заходу на удар, Еродота відволікає якась скотиняка і він падає. Підвівшись з матюками, бачить біля калитки якогось лисого пройдисвіта з дурнуватим виразом обличчя і жирною плямою на щоці. «Хто це?» - промайнуло в голові, - «Ні, краще: Шо це?», але чоловік не відповів, бо не бачив Еродота. Його взагалі ніхто, крім Марисі не бачив.
Жабун трохи постояв біля воріт, потоптався по чорнобривцях і хостах, а потім сів під копицею їсти. Смачно засмерділо котлетами.
«Не чревоугоднічай!», але Жабуну було наплювати, мама його виховувала по іншим законам.
Еродот тільки облизувався, йому було не до капоейри. Із-за паркану показалася засмальцьована голова Акулія, точніше спочатку дмухнуло перегаром, а потім голова. Сусід проявив гостинну цікавість до гостя Марисі, чи все таки прийшов на запах котлет. Після смерті дружини чолов’яга постійно знаходився в пошуках однодумців – шанувальників Зеленого Змія і гранованої склянки. Він не випивав, він синячив! Синячив по-чорному.
Акулій. Добрий день!
Жабун. Добрий день! – жуючи зелену цибулю.
Акулій. А хто такі будете, звідки шлях тримаєте, випиваєте?
Жабун. Я жєніца приїхав. Із Ум я, ні, не п’ю.
Акулій. Жєніца? – здивовано. – Та не на Мариські часом?
Жабун. На ній – кусаючи котлету. – А шо?
Акулій. Та не шо, стерво вона і скупуща видра, взимку снігу не допросишся. Вже який рік прошу у неї «Дружбу» огорожу підрівняти, так не дає, зараза!
Жабун. Ви шановний, так не говоріть про мою майбутню дружину.

Еродот був у шоці від розмови ненажери і алкоголіка, ближче підійшов, щоб все розчути. Акулій вже сидів поряд з Жабуном і гриз останню котлету, наливав собі і гостю щось коричневе із пляшки.
Дзижчали мухи….ж…..ж……ж……ж…..ж….ж…..ж……..ж……ж……ж…….
Мухи були зайвими у цій рапсодії, але вистава продовжувалася.
Акулій. Я тобі більше розкажу, йди-но сюди – схопив Жабуна за шию, щоб говорити у вухо, а говорив у ніс, і досить голосно.
Жабун. Шо, дядьку А-хулі-ю? – п’яний.
Акулій. Я її обніс – намагаючись пошепки.
Жабун. Шо бля? – здивовано.
Акулій. Ну не зовсім обніс, обжер точніше – посміхаючись.
Жабун. Як це обжер? – перелякано.
Акулій. А так, зжер всі наїдки і припаси на кухні. Причому разом з її котом Арменом. Ха-ха-ха! – регочучи. – Піду посцю, а ти нікуди не йди, далі буде!

Еродот подумки: «Ах ти ж скотиняка синя! От хто похазяйнічав на кухні! А я вже хотів трасологічну експертизу проводити! Я тобі, падлюка, покажу! Ханурик смердючий! Антіхрістово порождєніє!».

Поки Акулій дзюрив Жабун заснув. А потім повернувся і сам приліг хропіти синхронно у два носи. Еродота розпирало розповісти все Марисі, треба неодмінно провчити нахабного сусіда, «Дружбу» йому в дупу!
Жорстоко? Будь-який злочин має неодмінно переслідувати покарання, це Закон.

У епіцентрі.
Закон законом, а їсти хочеться завжди. Так думав і Гнатко, і Лік, і Лодя, коли показували мішок жетонів працівникові № 3 иївського метрополітену, працівник № 1 не мав правила бруднити свої руки, все робив чужими. А № 2 був його правою рукою і теж не любив бруднитися.
Марися чекала у таксі, хвилювалася, плела фєнічку. Вона не схвалювала те, чим займався Гнатко і ці його низькорослі друзі їй теж не подобалися, але дуже його любила, тому закривала на все очі. Вона й сама не помітила, як стала подільницею. І якщо, не дай Бог, їх приймуть, то піде разом з ними, як співучасниця злочину. Любов таки і справді сліпа, і напевне дурна, як цап.
Ділова розмова проходила у бункері метрополітену, точніше об’єкті цивільної оборони, який вже давно був непридатним для такого використання, чого тільки не зберігалося у цьому бункері, і як тільки його не використовували. Чорти б позаздрили! Але площа приміщень була шалено великою, і якби не прописане у офіційній документації цільове призначення, і все ж таки присутність духу правосуддя, його б приватизували.
Розмова набирала завершальної стадії, працівник № 3 иївського метрополітену ще раз перевірив мішок, пірнув у нього рукою скільки зміг, один жетон спробував на зуб, наче пластмаса мала якісь особливо цінні властивості, зав’язав мішок і визвав по телефону якогось Стєпанича.
До бункеру зайшов Стєпаніч у синьому довгому халаті із биркою на грудях «А.С. Дурнохватов, слесарь ІІІ розр., ДК 004598».
Працівник № 3 иївського метрополітену. Забирай мішок.
Стєпанич. А шо там?
Працівник № 3 иївського метрополітену. Ти ахірєл, Стєпанич! Забирай мішок, кажу, бистро.
Стєпанич. Добре, ти так не нервуй, а то посивієш рано. Хоча – придивився на голову працівника – бля та ти вже сивий! – здивовано.
Працівник № 3 иївського метрополітену тільки глянув у відповідь, слюсар зрозумів все без слів, кинув мішок з жетонами собі на спину і пішов геть, наспівуючи пісеньку Сердючки під ніс.
Затихло у бункері, йшла стрілянина очами. Справа за малим – винагорода, гроші. У повітрі повисла напруженість, зараз або «атас, мєнти!», або п'ятнадцять тисяч гривень на руки. Секунди тяглися хвилинами, Лік вже тримав руку на рукоятці Макарова, звісно не помітно для всіх. Час ніби зупинився. Раптом до бункера зайшов Стєпанич.
Стєпанич. Слухай, Іванич, там же жетони. Бісова гора жетонів! – радісно. – Їх же можна здати на ліво і заробити. Це ж скільки буде грошей!
Працівник № 3 иївського метрополітену. Я тебе придурка просив не називати мене при чужих! Йолоп! Ти якого хєра приперся!?
Стєпанич. Ой, вибач, я забув.
Працівник № 3 иївського метрополітену. Забув він…
Стєпанич. Не сердься, я не спеціально. Шо ти постійно сциш, Іванич?
Невідомо, чи раптове повернення Стєпанича до бункера, чи дотримання домовленостей зі свого боку працівником № 3 иївського метрополітену, але Гнат з братами отримали гроші, повернулися назад.
Розмальована під леопарда таксі летіла по пильній дорозі до дому Марисі. Гнат з гномами сиділи на задньому сидінні і співали «Все будет хорошо» Сердючки. Марися задумалася, похнюпила голову, адже вона досі була безробітною. Доля вимальовувала кримінальну історію її життя з шаленим коханням, пристрастю, погонями, втечами і непорушною вірою у краще.
Доля завжди любили авантюрних і ризикових.
Пункт призначення – село «Малі Стелі». Таксі приїхало, пасажири повисипали на свіже повітря з домішками коров’ячих кізяків і сечі.
Лодя. Дивіться, богомола розчавило – взяв мертву комаху із лобового скла таксі. – Це знак!
Лік. Який в біса знак, це просто дохлий богомол.
Марися. Трясця твою матір! Оце так знак!!! – дивилася на копицю під якою спали в обнімку Жабун з Акулієм, а зверху сидів Еродот, трусив на них пух з куль-бабів.
Гнат. А що це таке?
Марися. А я звідки знаю! Алкоголіки лягли спати у мене під двором!
Лік. Ну і ну! Діла!
Гнат. Так, у нас це звичайна справа, робити і пити, пити і робити.
Лодя. Сєло…
Лік. Воно і в Африці сєло!
Еродот до Марисі. Я тобі зараз таке розкажу, мала, апупєєш!!!


м. Київ, 26.06.2019

УВАГА: будь-яке співпадіння в подіях, назвах, іменах - випадковість. Історія цілком і повністю є вигадкою автора.

Частина 5. Дрючком і кочергою.


Передмістя Иїва, точна локація невідома.

Монахи погнали їх аж до болота у зелене жабуриння, де торік повністю засмоктало «Шевролле Авео» місцевого агронома. Болото нещадне до гівнюків і різної нечисті. А монахи після облави обителі, стали критичними і принциповими до всяких людських гріхів, особливо таких. Неможна закривати очі на подібне, бо закриєш раз, звикнеш жити у безладі. Хаос стане нормою, а норма трансформується із девіації.
Кожен послушник монастиря ще змалку знав, який це великий гріх, знав і тихо молився, щоб ніколи не настав цей жахливий день, але він настав і обіцяв сумне майбутнє для нащадків. Останнім доведеться боротися не тільки за своє місце під сонцем, а й постійно відганяти виродків від своїх дітей.
На землю опустилися буремні часи, часи дрючка і кочерги.
Після оперативних заходів КАЖАНівців в монастирі навіть хлібу не лишилося. Правоохоронці обісцяли туалет, витоптали грядки для медитації і щось рили під великим хрестом при вході до монастиря. Але життя вирували всіма барвами веселки, особливо у болотах, що знаходилися неподалік.
Тільки чорту відомо, чому автобус з цілою групою виродків з розмальованими мордяками зробив зупинку біля монастиря, обителі людських чеснот, тихої гавані смиренності душі і тіла. Але їм явно не пощастило. Монахи були не на жарт розлютовані, а під могилою на задньому дворі зберігався арсенал зброї, тобто ще й озброєні.
Виродження моралі, звідси і виродки – ось що було загрозою для сучасного суспільства, і монахи про це чудово знали. Прихована війна велася ними не одну сотню років, таємні знання передавалися із покоління в покоління.
Бездуховність особистості породжувала її агресивність або повну байдужість. Вона перетворювала людину на мармелад, який міг набувати будь-якої форми за будь-яких потрібних умов. А потрібні умови визначали і всяк сприяли Невідомі Отці Революції (далі – НОР), вони ж і ліпили фігурки із «мармеладу».
Розмальовані люди у болоті із транспарантами «Я пишаюся, що я такий!», «Свободу ****!» репетували і просили про допомогу, але монахи їх не чули. Ззовні вони не були вже монахами, сутани догорали в яскравому багатті, а длань, що недавно перегортала Молитвослов, тримала автомат системи Михайла Калашнікова. Послушники визнавали тільки одну веселку – ту, що на небі.
За гармидером у болоті споглядали чорти і весело потирали руки в передчутті свіженьких душ. Охочим до різних видовищ також був Толік, але його не цікавили нічиї душі, голуб просто любив срати на голову.

Весела Умщина.
Навіть у цьому напрочуд красивому краї не обійшлося без весілля. Жінка поважного віку лежачи на підлозі тримала за ногу вже немолодого чоловіка, затримуючи його, вона голосила: «Не їдь! Не їдь, благаю тебе, сину! Не треба тобі на ній жєнітса, вона ж тебе вб’є! Вб’є паскуда, я чую це материнським серцем!».
Син увімкнув «режим мужика»: «Ні, мамо, я поїду! Поїду і оженюсь! Може вона моя доля! А як не згину, там пристроюсь. Я не пропаду! Будівником (пауза), а може шофером (пауза), а може й у офіс подамся…Освіта яка не яка в мене є! Дояр-зоотехнік все ж ніяк!».
Мати не здавалася: «Я тобі ціле відро ролів макі-такі накатаю! І компот із плавленого сирка і черешень зварю як ти любиш! Лишися тільки, сину мій! Л.и.ш.и.с.я…(плаче)».
Жабун не послухав ні матері, ні батька, зібрав торбу і покивав п’ятами на Иїв. Маршрутка летіла весело по бездоріжжю. Від тієї веселості чоловіка і ще пару пасажирів знудило прямо у салоні. Водій не встиг зупинитися, бо на таких ямах не можливо це зробити! Місцеві владодержці тільки розводили руками і скаржилися на мале фінансування.
Блювотиння прибрали, але салон маршрутки продовжував смердіти, за вікнами пролітали мальовничі види Охвиці, колись соковиті пасовища для корів і кіз перетворені у поодинокі автозаправні станції і міні-супермаркети, туалети для проїжджих голодранців, висипанців із екскурсійних автобусів. Або просто закинуті клапті землі порослі бур’янами по пояс.
Жабун хропів. До Иїва залишалося кілометрів 40-30, люди повитягали із своїх сумок печених курей, котлети, ковбасу і сало. Був час обіду. На запах їжі у умського жениха засвербіло у носі, забурчало в животі, прокинувся.
Иїв зустрів умчан буревієм з дощем. Як передавав раніше синоптик: «Очікується шторм». Ну який в біса шторм над сушею!? Але нікого не цікавило, як правильно назвати гнів природи у вигляді сильного вітру. Іншими словами – зривало дах від негоди. Якби у людей погано трималися скальпи, то зривало б їх! Але Жабуну хвилюватися не було чого – лисий, як коліно! Та то вже його особиста проблема і, мабуть, біда.
Після маневрів Марисі, половина ****ського відділення національної поліції втратила сон, а деякі працівники і розум. Заглиблюватися у проблему не у порядку денному, наразі непередбачувано розгорталася операція по спасінню Гната із лап охоронців правопорядку, які років як двадцять перестали бути охоронцями, а просто «кришували» і «віджимали» бізнес. На сьогодні невідомо на чиєму вони були боці, але точно ясно, що треба тікати, якщо упіймають – замордують до смерті або «повісять» «мокруху» чи підкинуть «наркоту». Ця пісня стара, як світ.
Марисі були за новинку всі прийняті дії, і якби не Еродот, то взагалі б не знала, що робити.
Шеститонна вантажівка летіла по дорозі вже без перешкод, ні тобі патрулів, ні планів-перехватів, нічого, що б могло її зупинити, крім звісно латаного-перелатаного дорожнього полотна, яке як тіло велетенського кита, було все у зазублинах і дірках.
«Де шукати Гната?» - питала себе Марися, але відповідь так і не приходила. Еродот спав поряд на пасажирському сидінні, тільки вітер ворушив на ньому пір’я. Було тихо.
Тихо до того моменту, як із-за дерев біля боліт не показався якийсь рух. Під’їжджаючи ближче стало видно, що ситуація неоднозначна, злоденний шарварок: одні люди по пояс у болоті галасуюсь про допомогу, а інші – із зброєю не дають їм вийти із багна.
Еродот. Що це таке? – перелякано, потягуючись після сну.
Марися. Я не знаю, але здається, це якесь масове вбивство, якісь сектанти, бачиш, вони хрестяться, може Свідєлі Ієгови чи Бєлоє братство.
Еродот. Да які в біса Свідєлі Ієгови! Тим більше Бєлоє братство! Тут щось інше. Але що? Давай під’їдемо ближче? Бєлоє братство… посміхнувся.
Марися. Нафіга воно треба! Нам потрібно Гната рятувати, а ці сектанти і без нас розберуться. Ти подивися, вони всі з автоматами, хочеш, щоб дупу підстрелили?! Їдемо далі від гріха подалі!
Еродот. А може ми зможемо попередити вбивство. Ти як хочеш, а я гляну, що там відбувається. Їдь за Гнатом, тільки будь обережною.
Марися. Ти залишаєш в такий момент мене саму? – здивовано.
Еродот. А що робити? Це мій обов’язок, я маю подивитися, що там і допомогти, якщо знадобиться. Не забувай хто я.
Марися. Добре, лети, тільки повертайся скоріше, я без тебе не справлюся.
Еродот полетів до боліт в яких тонула «веселка». А Марися поїхала рятувати коханого, у якого кримінальних талантів більше, ніж кольорів у ниток «Муліне».
Пішов дрібний дощик.
кап… кап……кап-кап……кап-кап ……кап-кап……………………………………… …. …. ............................................................................................................................................
Природа умилася від безумства спеки, а тутешні болота приймали непрошених гостів.
Коли Еродот наблизився до боліт, то побачив наступну картину: ґвалт і галас, який і справді схожий на масове вбивство. Люди із зброєю у руках здається священики чи монахи, але точно не адепти Свідєлєй Ієгови і точно не із Бєлого братства, цитували Біблію і постійно хрестилися. У одного з озброєних було кадило, яке використовував він не за призначенням – гилив ним по голові тих, хто виринав із болотного багна. Утопаючі взагалі були дивними, у всіх розмальовані мордяки, наче потрапили у ясельну групу дитсадочку і поснули, а діти тим часом їх розмалювали фломастерами. У них були груди неприродної форми і дупи надто округлі. Щось із цими людьми було не так, але що саме Еродот не міг второпати. Транспаранти, гасла, плакати з гучними словами…
Голос із-за сосни. Чорт №1. «Да виродки вони» - спокійним голосом.
Еродот. Хто? – здивовано.
Чорт №1. Виродки, веселкові, називай як хочеш, але суті це не поміняє – посміхаючись, жуючи молоду шишку.
Еродот. А що ти тут забув, «друже»?
Чорт №1. Гріюся – посміхаючись.
Еродот. Не бреши, пискомордий! Що ти тут робиш? – схопив чорта за хвіст.
Чорт №2. А ну відпусти його! – показуючи кулаки показався із-за сосни.
Еродот. Ой як страшно! – розсміявся, але хвоста відпустив. – Скільки вас тут?
Чорт №1. Да не сци, двоє нас. Нахєра нам конкуренти, тут хоч би на двох вистачило.
Еродот. Що тут відбувається?
Чорт №1. Божа кара – посміхаючись.
Еродот. Я зараз дам тобі Божу кару! – схопив обома руками за роги.
Чорт №1. Відпусти, бєлоснєжка! Відпусти кажу! Обісцю зараз ноги!
Сутичка між Добром і Злом тривала б мабуть ще дуже довго, якби не один голуб прицільний і досить щедрий. Такий щедрий, що умудрився обгімнячити відразу трьох. Всі троє і побігли утиратися у траву.
Чорт №1 до Еродота. Заб’ємо Дурня на душі?
Еродот. Ні, це ви без мене, мені пора. Ну вас у дупу!
Чорт № 2. І тебе у дупу! – посміхаючись.
Еродот. Та щоб ви скисли, рогоголові! Тьфу на вас! – плюнув тричі на землю і полетів геть.
Болото переливалося усіма кольорами веселки. Чорти забивали Дурня, але даремно, бо через хвилин п'ятнадцять у монахів прокинеться совість, вєлікоє чєловєколюбіє і смірєніє норова поверне їх гнів іншою стороною. Вони витягнуть «веселку» із топкої води і погонять копняками до автобуса.
Еродот повернувся до Марисі.
Марися. Ну що там? – зацікавлено.
Еродот. Да ну його нафіг! Ти була права – витираючи вологою серветкою рештки голубиного гімна на плечі.
Марися. Та все ж таки що там?
Еродот. Чортівня якась, краще не питай.
Марися. Не буду питати.
ЗІЛ стрибав по дорозі, як блоха по собаці, ями набили синці на дупі і трохи боліли нирки. За весь час відсутності Еродота, Марисі так і не вдалося знайти Гната, наче скрізь землю провалився! Жодних підказок, жодних натяків на його слід. Раптом…
Під’їжджаючи до «Shelest Koles», Марися помітила, що у придорожньому кафе сиділи троє сіромах, придивившись упізнала в одному з них Гната. Брудні, як сантехніки, вони виглядали на фоні сучасного автозаправного комплексу, як австралопітеки у магазині меблів. Убогі і напевне голодні, але живі, і це неабияк радувало дівчину.
Вона припаркувала залізного коня на узбіччі і побігла до коханого.
Гнат був виснажений але цілий, жодної подряпини, напевне народився «у сорочці» чи освоїв прийоми ухиляння від куль. Кинулася йому в обійми і пристрасно поцілувала у губи.
Лік. А казав, що дівчини немає, от брехло – посміхаючись.
Гнат. Так і не було…до цього моменту не було…здається – невпевнено.
Марися. Я хвилювалась за тебе! Чорт забирай, де ти був?
Гнат. Знайомся, це брати Лік і Лодя, мої друзі. А це – показуючи на мішок жетонів – наше безбідне життя на пару місяців. А далі щось придумаємо – обіймаючи Марисю за талію.
Марися. Рада знайомству (пауза) – по черзі потисла руки гномам. – Тебе що накрили за чеканку жетонів? – до Гната здивовано.
Гнат. Не зовсім, та про це пізніше, а зараз треба ушиватися, поки сюди не з’їхалася вся поліція міста.
Марися. Ти правий, я зараз підгоню машину ближче, брати хай залазять у будку, всі не сядемо у кабіну – побігла до ЗІЛа.
При такому розкладі Еродоту довелося їхати на кабіні із написом «ХЛІБ», вітер лоскотно ворушив його пір’я, а в очі час від часу потрапляли дрібні комахи, але крилань був обурений не через це.

Кабіна ЗІЛа насичалася феромонами любові…

м. Київ, 24.06.2019



УВАГА: будь-яке співпадіння в подіях, назвах, іменах - випадковість. Історія цілком і повністю є вигадкою автора.

Частина 4. Облава


Десь на Умщині. 09:10 год., сонце вже вилізло з-за горизонту, ще заспане і ніжне.
«Мама, тут якась фігня! Телеграма прийшла!», - переляканий син біжить з коридору так, що резинка на штанях не витримує натиску підшкірного жиру і тріскається прямо на півдорозі на кухню, де мати смажить друге відро котлет.
«Яка в біса телеграма!? Нам немає кому писати телеграми, а ну дай гляну!», - мати однією рукою хапає телеграму, а іншу кладе на голову сина, яка надто рано облисіла і відбивала по кімнаті сонячні зайчики.
Як же була здивована мати, та ще більше був здивований товстозадий Жабун, коли прочитали телеграму від Марисі. Останнє, що врізалося у свідомість: «…Їду… Готуйся!».
«А я тобі казала, треба жєнітца, а ти все носом крутив. Докрутився? Не така? знайду кращу? Знайшов? Тобі вже скоро 40, де ти її знайдеш? Хіба що на болоті в яку жабу поцілиш із лука. Ой, казала! Казала я тобі! А ти все мене не слухав! Тепер розбирайся сам з тією навіженою, вона тобі яйця відірве і скаже, що так і було! А ми з батьком втручатися не станемо, так що, хоч усрися, а женися!».
До смерті переляканий чоловік заплакав і закрився у туалеті думати.
Село Марисі. 13-00 год. Сонце із зеніту жбурляло пекуче проміння.
Поки Марися поралася на кухні і збирала на стіл, Еродот займався ділом – парував непаруюче. Душа до душі – парочка! Розходився сміхом від цих занять, бо попарував він тільки-тільки двох кремезних парубків. А перед ними була Пріська з Одаркою, Марфа з Палашкою, Іван з Миколою. Були б ще жертви, якби не голуб, який насрав жартівнику на голову.
У темному льосі настоювалося холодне, таке кріпке, як ремінь! Кинь у нього цвях – не застрягне, відлетить. Дівчина найбільше всього у світі любила холодцеваріння, це була її віддушина, дівочий арсенал проти чоловічої упертості. Звісно, якщо пригощати чоловіка, то тільки найліпшим.
Поки Еродот змивав лайно з голови, Марися напомацки набирала із діжки холодне.
Тим часом у хаті розривався телефон, дзвонили із відділу кадрів, того самого, де його працівники приміряли ліфчики і їли піцу, щоб не поправитися.
Людина – сама злопам’ятна істота на землі, крім звісно, кота, якого ти натовк носом у жовту калюжу на підлозі. Акулій, дай Бог йому здоров’я і грошей на «Дружбу», почув телефон, і поліз у вікно до сусідки. Його вела жага помсти і бажання похмелитися. На останній секунді, він приймає виклик із Марисиного телефону.
- Алло!
- Алло!
- Алло!
- Алло!
- Алло!
- Алло!
- Хвате! Кажіть вже! – максимум намагаючись копіювати жіночий голос.
- А це Марися Гнатівна?! – здивовано.
- Вона сама, а шо?
- Я стосовно роботи, ви були вчора у нас, ваша кандидатура нас зацікавила, запрошуємо вас на повторну співбесіду у п’ятницю. Вам буде зручно?
- Канєшно! Я прийду, а шо за робота, нагадайте, а то забула.
- Спеціалістом у відділ переписування і копіювання при установі імітації безмежної допомоги і всеохоплюючої любові Хм-хм-району.
- А-а! Ця! Прийду, прийду! Ждітє-с! – поклав слухавку і пішов на кухню «ревізувати» холодильник.
Але «ревізія» Акулія закрилася так і не відкрившись. Натомість був стіл наче скатертиною-самобранкою застелений, наїдків усіляких стільки, що у нього і на іменинах ніколи не було. А головне – горілочка, бо без неї аж ніяк не можна сідати за стіл.
Файно до рота залітали голубці і крученики, вареники і тертеники, а щоб не застрягло в горлі – хріновуха. Акулій їв наче в останній раз, руками, без виделки, мордяку краєм скатертини утирав, а кісточки з оселедця кидав у вазу.
На гармидер прибіг Армен, не все ж мишами харчуватись, а тут риба, він чув її усім єством через порцеляну. Оселедець під шубою чи то у шубі, а може в пальто. Варені раки, тушкований лин, золотава ікра щуки і звісно смажені карасики а-ля натюрель! Удвох обжирали господарів, всяк по своєму і кожен однаково.
Коли Марися з Еродотом кинулися на кухню, на столі лежав Армен, не міг підвестися на ноги, навіть після ляпасу. Так сильно він наївся.
- От, паскуда, ти така! Тепер місяць тебе не годуватиму! – скинула кота на підлогу.
- Ти так не спіши, глянь – показує пустий графин, - Ти думаєш кіт пив з графину горілку?
- Точно…А що ж воно було?
- Я не знаю, але точно у Армена був подільник. Сам він не міг стільки з’їсти і… випити – посміхаючись.
- Хто? – перелякано.
- Хрін його знає! Може товариш Армена, якийсь пухнастик – посміхаючись.
- Як ти можеш зараз жартувати!?
- А що робити? Не плакати ж! Я голодний.
- Я теж голодна. Але в мене тільки холодець, хліб і помідори.
- Оперативно-розшукові дії по факту мародерства на твоїй кухні я розпочну тільки після ситного обіду, сил не має навіть крила розгорнути. Втомився. Згодна?
- Згодна.
- Тоді неси своє холодне, помідори і що ще там в тебе є.
Єдиним свідком злочинної обжерливості Акулія був голуб Толік, саме той, що обісрав крилатого. Пташка горда і з хорошою пам’яттю.
Сонце кидалося цілими пучками проміння по всьому живому і неживому, коли Марися з Еродотом нарешті сіли за стіл. Увімкнули для кращого травлення телевізор, якраз йшов серіал про любов. Це так мило з телеекрану! І раптом, екстрений випуск новин, аж холодне з ложки ляпнуло на стіл.
«Атас! Мєнти!»
Територію монастиря штурмував КАЖАН, до департаменту боротьби з економічною злочинністю надійшов сигнал, що монахи в злочинній змові з організованим злочинним угрупуванням налагодили схему випуску і збуту спеціальних засобів розрахунку – жетонів, а також мають не ліцензоване виробництво товарів із пластику, ухилення від сплати податків і надходжень від орендної плати до міського бюджету. Статті серйозні навіть для боголюбних людей. Але монахи були не простими монахами, всі у минулому – колишні кримінальні авторитети або пацани дрібного калібру. Для поліції придумали легенду і трималися її неухильно, домовилися навіть під тортурами ні в чому не зізнаватися. Більше їх турбувало, хто «стуканув», і якомога швидше виявити «крису».
Гірше було Гнату і його подільникам – гномам-рецидивістам Ліку і Лоді. Товару на мільйони гривень, а як винести їх із монастиря, коли гарцюють довкола у «пуантах». Ці «балерини» навчені кидатися в правильному напрямку, та й «фуете» крутять шаленої сили. Як бути?
Лік і Лодя були не розлучними з дитинства, все робили разом і всюди були разом. Рецидивістами вони стали не по своїй волі, а за вимогою кримінального законодавства, яке часто буває сліпим і глухим. Якось у ночі помітили злочинні дії двох депутатиків, треба відмітити, що дії ці були вкрай тяжкого ступеню і наслідків. Для таких у кримінальному кодексі, при наявності свідків та доказів, передбачено позбавлення волі строком від 10 до 15 років, а при обтяжуючих обставинах - двадцятка. Але депутати помітили гномів, користуючись мандатами і впливовими зв’язками, випередили хід подій, запроторили близнюків за грати на 5 років по різним камерам, без права переписки між собою.
Ув’язнення стало для гномів справжнім випробуванням. П’ять років вони не бачили одне одного, а коли «откинулися» - обійнялися і пообіцяли помститися депутатам, чого б це їм не коштувало. Пішли служити в поліцію, записалися на текван-до. Стали «копати» під депутатів: вивчати досьє, графік, маршрути і таке інше.
По телевізору показували облаву монастиря спец-призначенцями КАЖАНа, дуже «професійно». Картинки захоплюючі, а місцями – кумедні. Монахи в розсипну, за ними КАЖАНи з автоматами, ну дуже захоплююче кіно!
Кіно про монахів дивилися і на Умщині, Жабун вже до того часу вийшов із туалету, мати насмажила котлет, батько повернувся з полювання. Родина уважно дивилася кримінальні новини. Тридцяти дев’яти літнього парубка не покидали думки, що все таки доведеться жєнітца, а йому чимдуж цього не хотілося. Вітер змін гнав його у спину в напрямку Марисі, а ноги вросли в батьківський дім. Навіть брудні шкарпетки пахли свободою.
«Дивися, це ж «Запорожець» Гната!» - сказала Марися, дивлячись новини.
У кадр потрапив «Запорожець» Гнатка, але номер автівки був заляпаний багнюкою, тому ідентифікації, слава Богу, він не піддавався. Від кадру з автівкою у Марисі щось йойкнуло у грудях, наче спалахнуло серце.
- Їдемо виручати Гната! Благаю тебе, допоможи!
- Добре, добре, збирайся! В тебе зброя є?
- Звідки? – здивовано.
- Потрібна зброя, сама розумієш, там КАЖАН у повній боєготовності, а у мене гола дупа, навіть броніка немає.
- Зброї нема і броніка теж – розчаровано – А навіщо тобі бронік, ти ж того, натурально… Тебе не можна вбити, не верзи дурниць!
- Добре, збирайся, щось придумаємо.
- Може вила? – серйозно так.
- Іди вже збирайся! Чудо ти! – сміючись.
Поки КАЖАН газовим різаком зрізав петлі на дверях підвалу, Гнат з гномами і трьома мішками жетонів були вже далеченько за його територією. У 1789 році монахи, яких зачиняли в підвалі за різні провинності, прорили тунель протяжністю більше кілометра. Нині тунель виходив до автозаправного комплексу «Shelest Koles», на якому часто зупинялися далекобійники.
Гнат раптом згадав, що на місці подій залишив свого «Запорожця».
- Чорт забирай!
- Що трапилося?
- «Запорожець» там лишився, номера заляпані, але ж вони є, а тачка зареєстрована на моє ім’я! Треба його забрати, бо нам хана.
- Як його забереш? Там скільки КАЖАНів, що яблуку немає куди впасти!
- Треба забрати! Інакше немає сенсу взагалі тікати, по номерам вони швидко мене вичислять.
- Та що ти хвилю гониш! Стривай! А може автівка когось із монастиря, когось з монахів наприклад чи настоятеля, а? – зосереджено Лодя.
- Або листоноші? – посміхаючись Лік.
- Так, але ж полюбому будуть мізки колупати, там допити, алібі і все таке.
- Не дзюрь в чарку, Гнат! Придумаємо тобі алібі! Баба в тебе є?
- Баба? – задумався. – Баби немає.
- Значить буде! Ходімо вже! А то точно злапають мєнти!
Дорогою до монастиря на швидкості 100 км/годину мчався ЗІЛ з написом на будці «ХЛІБ», за кермом не було нікого, камери відеоспостереження нікого не помітили, а на пасажирському місці сиділа мумія. Як мумія?
- Не знала, що ти вмієш керувати ЗІЛом, Еродот.
- Люба моя, я не тільки ЗІЛом можу керувати, я ж все таки твій янгол-охоронець, прошу не забувай. А з тобою треба вміти керувати всім – посміхаючись.
- Тобі так личать ці бинти! – збиткуючись.
- То маскування.
- Яке в біса маскування! Твої бинти вже всі камери відеоспостереження по трасі зафіксували! Мєнти ламають голови, будують версії, чешуть дупи – регочучи.
- Так бинти, а не мене! – сміючись. – І ще, Еродот, у нас не мєнти, а поліцейські! – розсміялась.
- Я запам’ятаю! – сміючись. – Ти знаєш, де точно той монастир?
- Я думала ти знаєш.
- Шо??? – здивовано.
- Ха-ле-па…
Гнат з братами-рецидивістами вже були на автозаправці «Shelest Koles», цілі і не ушкоджені, мішки з добром при них, тільки захекались і замурзані трохи. Люди печер, блазні сліпого Правосуддя.
- Зараз би хот-дога гаряченького з кефірчиком! – Лік.
- Краще з пивом – Лодя.
- Краще з горілкою шашлик – Гнат.
Дорогою ледь не перекидаючись на всіх парах летів раритет радянського автопрому, він поспішав на допомогу. Знали б конструктори заводу імені Ліхачова, що за кермом їхнього авто сидітиме Еродот, то зробили б комфортнішим його салон.
Десь у відділку поліції.
«Звєздочка! Звєздочка! Я – «Тархун», по трасі несеться ЗІЛ з мумією на пасажирському сидінні. Тормозіть!» - капітан Барило передавав по рації інспекторам ДПС.
«З ким, з ким?... З мумією?...» - перелякано сержант Дрисль.
Ситуація з бинтами набирала загрожуючих обертів для Марисі, треба було викручуватись.
- Ти як будеш перед мєнтами викручуватись, Мариська?
- Поліцейськими – виправила Еродота.
- Добре, перед поліцейськими? – усміхаючись.
- Як? Як? О! Викручуватись!
- Викручуватись? – насторожено.
Знову із кабінету зазвучало.
«Звєздочка! Оголошую план «Перехват», ЗІЛ, державний номер…. Хрін вам в вуха! Немає державного номера! На сірій будці написано «ХЛІБ», позаду хтось написав «ПОМИЙ МЕНЕ! Дістаньте мені його!» - Барило нервував аж летіла слина на стіни.
«Тархун, це Лєнточка, напарник Звєздочки, зрозумів Вас! Беремо ЗІЛ!».
Тим часом.
- Еродот звертай в кущі, будемо викручуватись!
- Ясєнь пєнь! – чого ж ти так горланиш!
- Не лайся, я ж дама!
- Яка ти дама! Ти мумія! – регочучи.
- Це я була мумією 5 хвилин назад, зараз будемо воскресати, з твоєю поміччю звісно, пупсик.
- Я чую поліцейську сирену.
- Я теж її чую, кажу ж, давай хуткіше! Злапають! Ой, злапають!
Еродот звернув з дороги у найближчий лісок, у кущах вони змінами бинти з Марисі, та так швидко, що разом з бинтами порізали трохи і одяг. Мотлохом висіла майка на доброму слові, а у спідниці з’явилося ще три розрізи. Але мумії вже не було – воскресла, ожила.
Еродот зачаровано дивився на розрізи спідниці, насправді на ноги Марисі, а та мізкувала, що робити далі, крутила баранку.
Два довбні у формі – Мимро і Дрисль вже заплутались, хто з них «Звєздочка», а хто «Лєнточка», ЗІЛа з поля зору вони втратили. Якби «Тархун» знав, що молодчики другий день «галасують» на трасі, то б нізащо не довірив їм таку відповідальну операцію, бісився страшно, але їхати самому було лінь. На нараді керівництво вимагало результатів, лютувало, а вся операція трималася на «звєздочках» і «лєнточках».
Білі бинти прикрашали пейзажі літнього лісу, ЗІЛ знову став на колеса, мчав повільніше, впевненіше. За кермом сиділа дівчина, та яка дівчина! Таке враження було, що потрапила в січкарку чи під газонокосилку, а може й зґвалтували де її, але історія про це уперто помовчує, щоб цікавіше було інспекторам ДПС протокол писати.
Не встигли вони від’їхали від лісу, як у ЗІЛа «намалювався хвіст», і не просто «хвіст», а поліцейське переслідування з сиреною.
- Сержант Дрисль – віддав честь.
- Хто? Дрисль? – сміючись – Та ви мабуть жартуєте, сержанте? – сміючись.
- Ніяких жартів! Ваші права – зацвів маками по щоках.
- Ой! Розумієте,сержанте, тут така справа… Я дуже поспішала на хлібозавод, партія борошна злежаного прийшла, 5 тон, терміново потрібна була машина. Я так поспішала на допомогу заводу, що забула свої водійські права. Ви розумієте, якби я не вискочила із дому так швидко, то 5 тон борошна коту під хвіст! Ви хоч розумієте, сержанте, які це бабкі!?
- А ну, вийдіть із машини!
- Не хочу!
- Вийдіть, негайно!
- Не буду!
- Вийдіть із машини, шановна, а то я силою вас витягну!
- Ладно. Ви тільки не нервуйте так, Дрисля.
- Я не дрисля, я Дрисль, сержант Дрисль.
- Та хоч пись! – посміхаючись.
На пасажирському сидінні червонів від сміху Еродот, так сміявся, так сміявся, що аж трохи писнув у штани. Марися добивала сержанта.
- Ну вийшла, і що?
- А що це з вами трапилося, шановна? – перелякано.
- Собаки напали, погризли трошки.
- Собаки? – здивовано.
- Так, собаки.
- Що ви мені локшиною вуха прикрашаєте! Побійтеся Бога, ради Бога!
- Яка локшина, сержанте!? Хліб! Свіжий хліб, тільки свіжий пухкенький хліб! – підняла вказівного пальця до неба.
- Ви що знущаєтесь наді мною? – роздратовано.
- Яких знущаєтесь! Я правду кажу! Мати вчила поліції тільки правду говорити.
- Ні, ви точно знущаєтесь! Таааак! Я зараз трубку візьму!
- Яку трубку? Не треба трубку! Що за трубка?
- Пили?
- Що пили?
- Кажу, пили сьогодні?
- Пила. Воду пила.
- Це помітно, зараз будемо дути.
- Навіщо дути? Куди дути? Кульки надувати? На свято? У вас весілля? Іменини?
- Ні!…я тут збожеволію з вами! Ви якась…..придуркувата!
- Та самі ви того….ідіот!
- Я попрошу вас ретельніше підбирати слова, я при виконанні!
- Я теж! Теж при виконанні!
- Та їдь ти вже під три чорти!
- Тобто мені можна їхати? – радісно.
- Так! – плачучи.
- Дякую, сержанте Дрисля!
- Я….не…….дрис…ля… - витираючи сльози рукавом.
- Бувайте, Дрисля!
Еродот не витримав, пирснув від сміху.
- Ти його добила! Чортівка ти, а не дівчина!
- Знай наших!
- Тебе б до ворога засилати, прямо у тил! Амба тоді ворогу!
- Еге ж, це я тільки розминалася, легке джиу-джитсу – сміючись.
- А що є і важка версія? – регочучи.
- Є! – регочучи.
На автозаправці «Shelest Koles» троє з мішками їли один на всіх хот-дог і запивали чаєм по черзі з одного паперового стаканчику. Час повільно тік повз них, бо здавалося, що небезпека вже позаду. Так воно, то так, але не зовсім і так.
Послушники монастиря після штурму силовиками ретирувались, поскидали ряси, і гайда у світ гріхів і спокуси.
Жабун з відром котлет і клунком маминого пошиву їхав жєнітца до Иїва.
Пішов дощик.
…….
…….
…….
…….
…….


м. Київ, 09.02.2019


УВАГА: будь-яке співпадіння в подіях, назвах, іменах - випадковість. Історія цілком і повністю є вигадкою автора.

Попередження: для емоційного забарвлення автор був вимушений «насипати» в текст трохи матюків і грубих слівець, які старанно замасковано, щоб не наносити шкоду психологічному здоров’ю читача.



Попереднє слово

Ця історія – вигадка, але де гарантія, що вона хоч раз в житті із кимось не відбулася, не відбувається чи не відбудеться ще.
Літературні герої також вигадані, проте, їх прообразами є реальні люди, які труться із нами спинами і ліктями в громадському транспорті, щодня вітаються, телефонують.
Головні герої – Хуанетта і Хуан, двоє закоханих, яким сімейні традиції не дозволяють поступати так, як їм хочеться.
Події відбуваються в мальовничій місцині Київщини, в селі Мексиканські Кучі, що за 15 кілометрів від Києва. Край, де сонце щоранку прокидається і вмивається в Дніпрі, а щовечора закочується спати за м’якеньку сіру гору. Де люди такі працьовиті і до пліткарства охочі, що, мабуть, не їли б і хліба, і сала, тільки дай їм про когось поговорити, осудити, оббрехати і рознести на всі круги. Особливо на найулюбленіші теми: про весілля, вагітність, сімейну вірність і короткі спідниці, чешуться народні язики.
Розповідь про Хуанетту і Хуана – це запашний коровай, замішаний на доброті, коханні й щирості, в якого за розкладкою йде трохи ревнощів, заздрості і пару ложок сліз. Де для кращого смаку, добавлена пристрасть, взаєморозуміння і ніжність. А коли я тісто місила, дивилася «Вечірній Квартал», тому без сміху й жартів тут не обійтись. А ще, коли пакетик ванілі відкривала, то так чихнула, що аж мука на стіну полетіла, а у миску потрапило пару матюків і одне велике «дякую!».


Дві неділі до весілля

На окраїні Мексиканських Куч, біля болота і смужки двох-десяти верб умостилося подвір’я однієї із заможних сімей у селі. У двоповерховій хаті із цегли під очеретяним дахом, загальною площею понад 500 квадратних метрів, проживало п’ятеро осіб: Кончіта, Карліто, Пончіто, Хуанетта і кіт – Міхал Міхалич. Який був постійно у реп’яхах, огидних кувелдиках та лайні, бо на довге хутро все липло і чіплялося.
О пів на дванадцяту блакитні ставні із квіточками відкрилися, ззовні висунулася руда голова у кучерях, які нагадували локшину збільшеного розміру, то Хуанетта прокинулася і вітала новий день піснею:
«Ось я надіну два крила, і ближче ти, ти близько так!
Мене любов відірвала від метушні, і я не жую вже мак.
Хай людям крила не дані, але так легко моїм плечам.
Вже зве в політ мене мій Хуан,
Мій Хуан, мій Хуан».
Поміж дзижчання бджіл і мух, поміж веселого квакання жаб на болоті та лайки сусідів, Кончіта почула ці мелодійні рядки і звернулася до доньки:
- Хуанетта! Хвате уже гланди рвать! Ходи сюди, допоможеш мені зілляку смикати на городі. А то бісова зараза так поросла, що геть усі кактуси заглушить!
- Зараз йду!
- Давай скоріше, сонце вже так пече, а ти тільки з хати виходиш, зірка ти моя!
- Та шо ви таке кажете!
- Я знаю шо кажу, а ти не спорь з мамою!
І вони, стоячи раком, завзято скубали пірей та берізку на кактусах, час від час відмахуючи ґедзів, які набридливо дзижчали над вухом. Кончіта не упускала шансу нагадати доні про обов’язок берегти цноту до заміжжя. Та хіба Хуанетта могла це забути!? Ще у ранній юності батьки начепили на неї кевларові стрінги вірності, ключ від яких надійно зберігали.
Традиція носіння поясу вірності, в даному випадку - кевларових стрінгів вірності в родині Хуанетти, бере свій початок ще з кінця 60-х років, коли її пра-пра-пра-бабуся Ізаура вимушена була одягти залізний пояс вірності, щоб заспокоїти недовірливого але дуже люблячого жениха. З тих пір зовнішній вигляд поясу вірності зазнав значних змін та модернізації, він став легшим, красивішим і зручнішим. Його обклеїли мереживом, атласними стрічками та стразами. В хід пішли нанотехнології та останні досягнення найвидатніших умів у сфері науки та техніки. Короче кажучи, красива штукенція жіночого гардеробу для особливо темпераментних дам. Єдиним недоліком стрінгів було те, що влітку у них було жарко, а взимку – холодно.
Сонце вже вискочило на пару градусів із зеніту, коли Хуанетті набридла і зілляка, і кактуси, і мама, яка постійно теревенила про різні нісенітниці. Проте кинути саму Кончіту на городі у спеку, вона не могла, тому знехотя смикала зілля і знову згадувала Хуана (співає):
«Між нами спогадів туман, ти як уві сні,
Ти як уві сні, ти як уві сні.
Я вірю, тільки ти – мій Хуан,
Знімеш стрінги мені, знімеш стрінги мені...Ай!», Кончіта зупинила цей «разврат» грудкою в голову Хуанетти:
- Ай! – крикнула і схопилася за голову – шо ви грязюкою кидаєтесь!?
- Я зараз тобі цю грязюку у рота запхну! Здуріла ти чи що, щоб таке співати!? Я зараз дам тобі стрінги!
- Та я….тут…та тож скоро весілля!
- Ти краще кактуси поли, до весілля ще аж дві неділі, а ти про стрінги співаєш! Ти ж «ні-ні»? – показуючи пальцем на спідницю дівчини.
- Та ні!
- Ну слава богу! Тоді поли кактуси!
- Але мамо!
- Поли! – Я сказала. А завтра підемо на тростянець збирати сарану, а у вечері насмажимо з часником. Ти ж любиш саранові смажені окороки?
- Ну, звісно люблю!
- Тоді соплі підбери і смикай зілляку! І щоб я більше не чула таких пісень, второпала?
- Добре, мамо.
Цікаво, як могла Хуанетта зробити «так-так», себто порушити сімейну традицію, коли на ній були одягнені останньої моделі кевларові стрінги вірності, іншими словами – надсучасний пояс вірності, ключ від якого надійно зберігався у батьків.
Десь о десятій додому повернувся Карліто, синій від текіли, а за ним годиною пізніше прийшов Пончіто, теж не янголами пеленаний. Так штирило від нього, що аж Міхал Міхалич захмелів, і коли стрибав на стіл за оселедцем, промахнувся і потрапив у відро з відварами трав, яке готувала Хуанетта, щоб помити собі голову.
Наступного дня, як і обіцяла Кончіта, вони з Хуанеттою пішли на дальнє поле збирати сарану. День пролетів, як прудка ящірка тікає від лелеки, напрочуд швидко й легко. Зібрали дванадцять відер сарани, прийшли додому, повідривали комахам окороки і пожали з часником на соняшниковому маслі. Смакота, пальчики оближеш!
Хуанетта, як завжди, захопилася і переїла, потім блювала півночі і глитала активоване вугілля. Та як не погано їй було, вона знову пригадувала свого коханого Хуана, але вже не співала. Мабуть, побоялася закусити грязюкою.
Карліто знову прийшов синій, але цього разу він приніс у дім гарну звістку:
- Ей! Агов! Гав-гав! Няв..в..в! Кончіта! Кончіта, ти де!? В мене для тебе є гарна новина - заходячи в дім.
- І шо то за новина? – витираючи руки об фартух.
- Я знайшов робочих для будівництва балагану для весілля нашої любої, цнотливої і красивої Хуанетти, (гикнув) хай би її чорти покусали!
- Шо ти мелеш!? Який ще балаган?
- Я ж кажу, балаган для Хуанетти і Хуанчика-молдаванчика!
- І коли ж твої робочі прийдуть?
- Завтра! (гикнув)
- Та ти здурів, старий! Місце для балагану ще неготове!
- Вони самі і приготують! Я домовився, не сци!
- Ой, Карліто, Карліто – похитала головою.
А Карліто, закривши очі, упав спати на мокру ганчірку, яка лежала на порозі. Біля нього умостився блохастий Міхал Міхалич. Взагалі то, Карліто не був алкоголіком, просто постійні знущання влади, які виражалися у необґрунтованому підвищенні тарифів та цін на соціальні види товарів, змушували його пити текілу. Так він забувався, відривався від реальності, і літав у своїх світах, де все просто, де все легко, де немає ні ПДВ, ні податкової служби. Батько Хуанетти мав дуже вразливу і ніжну душу, колись він картини аквареллю на офорті писав і слухав Бетховена та Чайковського.
Мати Кончіти – Буяна, так назвала свою доньку, бо відчувала жіночою інтуїцією, що дівка буде «з перцем». Так воно і вийшло, чорнокосе дівча монголо-китайського походження повністю виправдало передчуття мамаші. Кончіта була домогосподаркою з тих самих пір як вийшла заміж за Карліто, а до заміжжя вона жила за широкою спиною батька та пишною спідницею матері. Стріляла горобців з рогатки та смикала корів за хвости.
Корови, мабуть, одне із багатств цього краю, а ще тростяник, кактуси, ананаси і квасоля. На окраїні села дід Сантос-Мантос вирощував банани та полуницю, так там таке на плантаціях у період достигання відбувається, що хоч нову Камасутру пиши!
Пончіто – молодший брат Хуанетти, до безтями любив пончики, не працювати і сьорбати текілу з друзями. Нічим особливим не вирізнився, ріс, як бамбук у бамбуковій хащі. Час від часу встрявав у погані історії, лупцював гастарбайтерів і сердив міліціонерів. Хуанетта знову лягала спати в пусту холодну постіль, її серце переповнювалося коханням до Хуана, а душа рвалася у політ, але ж мама заборонила співати такі пісні! Тому вона розчесала гребінцем свої руді кучері, одягнула нічну сорочку і лягла спати.
Наступного дня о 9-й ранку приперлися четверо кремезних парубчат з інструментарієм, щоб ставити балаган. Новина про те, що їм спочатку доведеться звільнити ділянку від ананасів зовсім хлопців не порадувала, але що робити, коли хазяїн забрав паспорта і сказав, що не віддасть поки все не зроблять.
Рудоволоса краля поралася на кухні, готувала сніданок для свого коханого, який мав скоро зайти, щоб разом їхати купувати обручки на весілля. Вона дуже його чекала, і хоч бачилися з ним три дні назад, встигла скучити. Хуанетті знову хотілося співати, але вона не знала пристойних пісень, де б не було слів про стрінги чи кохання. І тоді її осяяла думка про танці. Так, танці! Самба чи бачата, або ча-ча-ча чи модерн. Як понесло її у танець! Це був якийсь кумедний невизначеного стилю танець.
У голову дівчини цього разу вже полетів віник, Кончіті не сподобався її танець:
- Хуанетта, хвате спідницю задирати і світити сракою!
- Ай! – скрикнула від болю – шо таке?!
- Що за «разврат»!? Я тобі казала, щоб я більше такого не бачила!?
- Так ви ж казали про пісні, а про танці нічого не казали!
- Якщо я не казала про танці, то це не значить, що треба влаштовувати стриптиз!
- Та шо ви таке кажете, мамо, це не стриптиз!
- Так, мовчи, ато зараз дрючка візьму! Виростила на свою голову! Он вийдеш заміж, будеш Хуану танцювати!
- Ех! Мамо, мамо! Невже ти не бачиш, що я кохаю. А людина, коли кохає, трохи несповна розуму стає. Я живу у світі, де править Кохання, де замість дощів – зливи поцілунків, а найбільший злочин – зрада. Я дурію від Хуана і готова заради нього на все!
- Доню, ти так не розганяйся, і затям собі, що той, хто готовий на все, часто лишається з нічим. А чи Хуан готовий на все заради тебе, ти краще ось що з’ясуй собі.
- Я все зрозуміла. Ми сьогодні з ним їдемо купувати обручки.
- Добра справа, ти ж тільки не скромничай, вибирай побільше каратів.
- Мамо, ну ви як завжди! Та хіба то головне! Головне, що ми одружимося.
- Дай бог, дай бог!
Хуанетта пропустила повз вуха останні слова мами і побігла у свою кімнату чепуритися до приходу Хуана.
Обдурені Карліто робітники корчували ананаси на грядці. Пил стояв стовпом, чулися матюки і лайка на західноукраїнському діалекті. Від спеки хлопці захотіли пити, і, щоб не пити з болота, розрізали один ананас. Смачно поласувавши тропічним фруктом, робітники попадали спати, як тля від дихлофосу. Річ в тім, що напередодні Карліто наколов ананаси самогоном, і забув. А там на повну міць відбувалося бродіння. Десь біля двох годин робочі пролежали на сонці, як мертві. У когось потилиця обгоріла, у когось - мордяка, у когось – спина. А ананаси й досі надійно трималися за землю і тихо собі бродили.
О пів на дванадцяту прийшов Хуан, усміхнений і красивий, як пряник у глазурі. Хуанетта зустріла його палкими обіймами і поцілунком, а потім повела на кухню обідати сніданком. Підігріла йому котлет власного приготування, нарізала салату із помідорів і огірків, насмажила яєць і цілу склянку молока налила. Хуан усе поїв, облизав після яєць тарілку та й питає свою майбутню жінку:
- А шо це у вас на городі мужики валяються?
- Де валяються? Які мужики?
- На грядці в ананасах.
- А..а..а! Так то робітники, прийшли ставити для весілля балаган.
- Я так і зрозумів, тільки чого вони валяються, а не працюють?
- Та хіба я знаю, коханий. Там за бригадира батько, хай він і керує.
- Якщо так, тоді хай воно і буде. Тільки ж вони на сонці спепеляться і перетворяться на активоване вугілля.
- Ну ти й скажеш! (регоче)
- Еге ж! (зареготав)
Хуана не можна було назвати високо інтелектуальною людиною, звісно, він не був дурнем, але і займати високі посади не судилося йому. Він працював на заводі, точив деталі для комбайнів. А ще раз в неділю допомагав переправляти контрабандою побутову хімію через кордон. Тим і жив, і дякуючи саме порушенням кримінального закону, назбирав собі на трьохкімнатну квартиру на Усанівці і нову «Ауді».
На «Ауді» і поїхали за обручками до найближчого магазину Київського ювелірного заводу, того що на Колосіївській вулиці біля РУ ГУ МВС. Майбутні молодята як зайшли до ювелірного магазину, ледь не попадали від захоплення. Блиск діамантів вдарив у очі, золото напустило чарів і ноги самі пішли до вітрин. Усміхнені продавці-феї привітно запрошували підійти і приміряти що забажається.
Хуан підсвідому засунув руку у карман і почав напомацки перераховувати гроші, кровно зароблені та ті, що кримінальним шляхом.
А Хуанетта ринула до найближчої вітрини із золотими прикрасами і як прилипла до неї очами, то поки все не обдивилися і половину не переміряла, далі не пішла. Хуан був стурбований у кармані соромно шелестіло дві тисячі гривень, а Хуанетта все міряла і міряла каблучки, сережки, браслети. Це просто кошмар!
- Сонечко, а ти чого сережки і браслети міряєш? Ми ж за обручками приїхали.
- Та я знаю, просто воно все таке красиве, так і проситься саме то на зап’ястя, то на палець, то на вуха.
- Але ж ти розумієш…(подумки) – що в мене тільки дві тисячі гривень!
- Та я все розумію, Хуанчик! Не переймайся, я тільки міряю, тільки міряю.
- Тільки міряєш? Навіщо? Коли ми тільки за обручками приїхали.
- Та шо я буду тобі об’ясняти! Я краще поміряю, а потім і за обручками підемо.
- Ну добре, як скажеш.
На вулиці піднявся сильний вітер, пальми що росли біля Колосіївського відділу міліції пригинало до землі, а з голів міліціянтів кумедно злітали кашкети, за якими вони ганялися по вулиці, як дітвора за метеликами.
Хуанетта, здається, заспокоїлася, від примірок аж палець посинів, а мочки вух були червоними, і смикала Хуана за рукав, щоб скоріше купувати обручки на весілля.
Вони довго не обирали, бо знали, які саме їм були потрібні обручки, тому обравши потрібного розміру і форми прикраси, Хуан відслюнавив дві тисячі гривень і нашкріб по іншим кишеням сто двадцять п’ять гривень. А потім радісно вручив коханій оксамитовий мішечок з самими дорогими у світі каблучками. Вони поцілувалися.
Дорогою додому майбутнє подружжя заїхало в кафе поласувати піцою. Смачно поївши та попивши, вони поїхали до дому Хуанетти.
Традиція носіння поясу вірності передбачала відсутність будь-яких сексуальних контактів до весілля, дозволялися лише поцілунки, обійми та інші невинні ніжності. Тому з метою дотримання сімейних традицій у цьому ракурсі, Кончіта і Карліто надійно оберігали Хуанетту від Хуана, а коли він лишався на ніч, то батьки по черзі слідкували, щоб він не ліз у ліжко до дочки.
Кевларові стрінги вірності натирали шкіру і давили у поясі, здається, Хуанетта вже виросла з них, проте поки вона не вийде заміж за Хуана чи будь-кого іншого, то зняти їх не зможе. Ключі від дивної білизни зберігалися в надійному місці – висіли на шиї у батька. Одного разу, коли вони були самі, Хуан спробував зняти стрінги, але тільки він почав колупати у замку канцелярською скріпкою, відразу засвітився якийсь зелений індикатор і стрінги почали пищати. Через пів години приїхав Карліто і добряче нам’яв боки парубку за його посягання на безцінне. З тих пір бідний парубчина боїться навіть руками чіпати ті кляті труси.
Від щастя зривало дах, а від піци трохи нудило, та це не завадило Хуанетті бігти через увесь город, щоб показати мамі обручки. Вона навіть пару разів падала, чіплялася за гарбузиння, за плющ, за кротовини, але жодного разу завітний оксамитовий мішечок не упав на землю.
Захекавшись, дівчина підбігла до мами, і розв’язавши мішечок, витягла на божий світ дві обручки із жовтого металу. Кончіта взяла їх у руки покрутила, облизала, спробували на зуб. А потім дістала із кишені збільшувальне скло і стала перевіряти проби:
- Добре, що хоч золоте. А чого таке тоненьке?! Знову скромничала!?
- Ні, нам такі сподобалися.
- Не бреши, я знаю, що у Хуана на краще грошей не вистачило! Що з нього взяти, пролетар-контрабандист.
- Тс..с..с! Шо ж ви так кричите! Кожен заробляє як може.
- Ото воно і вірно. Подумай, доню, доки не пізно, навіщо тобі цей голодранець! Он подивися на Петрусіо! Красень! Велет! Босс! У нього своя машина, квартира, дача, двадцять голів корів, коза, а ще криниця і робота перспективна. Його поважають, його бояться, і він не переправляє контрабанду через кордон.
- Так у нього ж імпотенція!!!!
- Шо!???(здивовано).
- Кажу, що йому імпонує Лукреція!
- Лукреція? – це та Пізанська вежа клишонога, у якої центр тяжкості зміщено через шостий розмір грудей?
- Саме так!
- Тю! Та плюнь і розітри! Знайшла суперницю! Якщо ти захочеш, я тобі допоможу. З Петрусіо ти ходитимеш вся у діамантах і золоті, взимку грітимеш душу у норці. Відпочиватимеш на Балі чи Гоа, де засмаглі якути будуть приносити тобі сік і копчені сосиски прямо на пляж. А саме головне: тобі не прийдеться більше працювати, замість роботи ти будеш займатися тим, чим захочеш.
- Не хочу Петрусіо!!!! Хочу Хуана!!!
- Стули пельку, і йди краще вмийся!
- Мамо! (невдоволено)
- Зараз дрючка візьму!
На цім і закінчили розмову, добре що її не чув Хуан, вона б добряче вдарила по його чоловічому «я», прим’яла б трохи самооцінку.
Кончіта часто меле язиком, не думаючи що і кому вона говорить, а слово ж не горобець, вилетить і його вже ніколи не зловиш. Образити людину справа нескладна, а от зробити так, як було до сказаного – неможливо, слова назавжди приклеюються до серця.
Хуан поїхав додому, Хуанетта пішла спати, Кончіта піднімала граблями розморених робітників. Балаган ще не стояв, а на грядці досі росли наколоті ананаси. Карліто затримувався на роботі, а Пончіто доповів мамі, що йде у більярдний клуб.
Наступного дня удосвіта без сніданку і чарки, взялися за будівництво балагану гуцульські гасторбайтери. Спочатку викорчували всі ананаси і знесли їх у берег, хай їх гадюки гризуть. Десь о десятій прийшов Квасіто, ліпший товариш Карліто, допомагати робити столи та лавки для гостей.
Квасіто був заслуженою п’яничкою з п’ятнадцятирічним досвідом. Про нього говорили: «Мудак ще той, але у нього золоті руки!», так воно й було. Кому ослін зробити, чи підлатати дах, або дроти електроживлення протягнути, робив усе за що наливали і саджали за стіл, не гидував ні сараями, ні клітками для ондатр.
Коли Карліто з Квасіто рубанком стругали дошки для лавок, повз двір проходив батюшка Педро, місцевий божий слуга з хитрими очима.
- Бог в поміч!
- Спасибі! Педро, не хочеш скласти нам компанію, тут роботи вистачить на всіх!?
- Ні, мої справи при церкві, негоже слузі божому стругати дошки.
- Та тож для доброї справи, для весілля! Невже, Педро, не заправиш ти рясу в штани заради доброї справи?
- Діти мої, вам обов’язково треба сповідатися, приходьте завтра на сповідь, а зараз мені пора, паства чекає.
- А може за здоров’я молодих чарчину?
- За здоров’я випити – то свята справа! Але не чарчину - дістав з-за поясу потир – наливай сюди!
- Але ж то потир, Педро! Богохульство!
- Бог дозволяє, лий!
Троє чоловіків, один із яких у чорних одежах, на свіжоструганому столі застеленого газетами «Сельская жизнь», смакували немиті помідори, які запивали ананасівкою.
- Гарна чортівка! – батюшка витираючи бороду рукавом, перехрестився.
- Дві неділі на сонці спіла! Ледь Кончіта свиням не віддала! Ото б кумедія була! П’яні свині на городі, а розлючена Кончіта ганяється за ними з дрючком! (зареготав)
- Дав же бог тобі жінку! (сміючись)
- А що ти маєш до моєї жінки, в тебе й такої немає! Втекла!
- Вона не втекла, я її сам у три шиї вигнав, багато говорила та все не поділу, билася і сметану робити не вміла.
- Так, сметана тобі потрібна! – збиткуючись.
- Що ти маєш на увазі? – розгнівано.
- Так, шо тут відбувається? – до них підійшла Кончіта – шо це? – взяла пляшку з горілкою.
- Лимонад – вмить отверезів Карліто.
- Який в біса лимонад! Шо ти мелеш, п’яна твоя морда! Ану бігом молоток в зуби і збивати лавки!
- Зараз, зараз все буде, ти тільки не злись!
- Батюшка Педро! І ви туди!? Що ж ви, мужики, усі такі? Без тієї клятої горілки і прожити не можете!
- Я..я..я…сестро, пив за здоровіє молодих (гикнув)…а за здоровіє випити, то велике благородіє…(гикнув)
- Яке в біса благородіє!? Несіть свій зад до церкви, поки я дрючка не взяла. Боже! Не дай мені згрішити, ато я вже втрачаю над собою контроль.
Саме в цей день мали доставити шоколадні фонтани, Кончіта через десятих знайомих знайшла в глобальній мережі, на підпільному сайті ці чудо-нано-техно витвори кращих кондитерських майстрів, які після скорочення із «Божен», сиділи вдома без роботи. І щоб заробити копійчину на життя, витворяли подібні штукенції на замовлення і за валютні гроші.
За п’ять шоколадних фонтанів об’ємом по 140 літрів кожний, Кончіта відслюнавила кур’єру в чорній балаклаві 5 тисяч доларів. Фонтани занесли в сарай, кур’єр щез.
Ви можете уявити собі 700 літрів гарячого шоколаду?.. І я ні! Це треба коштувати, вдихати, і пити, пити, пити.
Був один грішок за Хуаном, про який не знав ніхто, навіть кохана. В тяжкі часи, коли країна страждає від владного Іга, а ціни на продукти такі, що зарплатні вистачає тільки на туалетний папір, має з’явитися герой, борець за справедливість. Ним і став Хуан, який подібно Зорро, захищав обездолених українських задрипанців, усував прояви свавілля і безпрєдєла чиновників і їх дітей – мажорів. Характерним підписом під своїми розправами над гнобителями українського народу була бука «П», тобто Порно.
Український герой мав свій лозунг: «Пороти всіх ворогів українського народу!», про що нагадувала буква «П» написана чорним маркером на стіні чи на огорожі. Замість рапіри у Порно була гвинтівка і електрошокер. А їздив він не на Торнадо, а на метро, а коли вершив суд над «злочинцями», чіпляв на очі маску.
Як вже вище згадувалося, на Порно була маска, чорна пов’язка на очах, чорна шкіряна куртка, чорні стрейчеві джинси і чорні кросівки марки «Рібок». Таємно від всіх хлопець займався паркуром і джиу-джитсу.
Хуан не знав, як відкрити таємницю Хуанетті, більше того, він сумнівався чи варто взагалі це робити. Чим менше дівчина знає, тим солодше спить! А Хуанетта була такою красивою і такою сонею, що краще б її не турбувати, хай собі сонечко спить. Так думав Хуан, але всеодно вагався, і разів з сорок підкидував монетку, лежачи на дивані.
На п’ятий день з горем і ананасівкою пополам стояв красень-балаган. Загальною кількість посадкових місць – 300, не рахуючи 10 табуретів, які стояли по кутках і двох ослонів про всяк випадок. Кончіта з облегчіння видихнула, нагодувала обідом робітників, а потім вигнала їх геть на всі чотири сторони. Хлопці працювали задарма і за ананасівку, бо Карліто жодної гривні їм не заплатив, тільки віддав паспорти і потис кожному руку за зроблену роботу.
Лишалося тепер святково прикрасити тимчасову споруду стрічками і шариками, по фен-шую розставити шоколадні фонтани і вазони з кактусами.
На весілля було потрібно м'ясо, багато м’яса. Кончіта заходилася капати на мізки Карліто, щоб той заколов декілька кабанчиків для весільних страв.
Карліто не зміг довго терпіти капання на мізки, покликав Квасіто, і взявши найбільшого ножа, пішов колоти кабанчиків.
Тим часом у хвіртку дерлася двоюрідна сестра Хуанетти – Гордіта, рідна сестра Драчіто, якого за очі всі називали Бандітос, за непорозуміння з міліцією, з приїжджими, з місцевими парубками. Гордіта наче відчувала, що буде свіжина, і шкрябалася своїм рожевим акриловим манікюром по металевій хвіртці у гості. Шкрябіт почула Кончіта і покликала Хуанетту:
- Хуанетта! Хуанетта! Хуанетта!
- Шо мамо?
- Де ти лазиш!? Там до тебе Гордіта прийшла, вже півгодини дереться у хвіртку! Іди відкрий, ато здере всю фарбу!
- Вже йду!
- Забирай її і йдіть прикрашати балаган стрічками, стрічки на кухні у шафі над мийкою.
- Добре!
- А коли попрацюєте на славу, свіжини вам нажарю. Може й кров’яночки уріжу і зельцу покладу!
- Добре!
Кончіта допомагала Карліто і Квасіто із свинями, а Хуанетта з Гордітою прикрашали балаган стрічками.
Кричали різані свині, десь угорі пролітав вертоліт, а на болоті жаби і гадюки пирували наколотими ананасами.
Герой на прізвисько Порно вже вкотре рятував робочих заводу «Бетон і Сталь» від знущання керівництва. Те відмовлялося платити зарплату за три місяці, мовляв немає чим, а генеральний директор два дні тому купив собі новенького «Бентлі». Заручившись допомогою одного із сталеварів заводу, винахідливий супергерой влаштував бойкот з легким бунтом на вищезгаданому заводі, а генерального директора взяв у заручники до тих пір, поки кожному робітнику не виплатять всю заборгованість по зарплаті. Через маленьке віконце за ходом подій слідкував лисуватий стерв’ятник вітчизняного ЗМІ, Пабло Куку. Він знімав все на відеокамеру, яку скрізь і всюди носив із собою.
Розібравши туші кабанчиків, розприділивши що на котлети, що на кров’янки, а що на голубці. Кончіта побігла по сусідах збирати охочих допомогти начинити кров’янки. Із пів-села назбиралося тільки троє бажаючих: Марія-Ісабель Помело, місцева пліткарка, Дойка Окоплюнь, в якої у господарстві було семеро корів і Розітта Гречкосій, торговка яйцями і курми. До речі, Марія-Ісабель була місцевою ворожкою, ворожила на яйцях, воску і молоці. Хто був у неї, кажуть все збувається.
Навіть кума Кончіти – Дульсія Щур відмовилася допомогти, буцімто у неї голова болить. Звісно, болить, вона ж так п’є горілку, що її ще ніхто не перепив. Це як кликати Дульсію на весілля, то треба готувати цілу цистерну горілки, хай би її чорти смолою напоїли!
Робота по прикрашанню балагану підходила до завершення, втомилася Хуанетта, Гордіта нанесла шкоду своєму манікюру. Зате ж яка була краса! «Це просто неопісуємо!» - сплеснувши у долоні, промовила Кончіта, і тареля із свіжиною та зельцем впала на землю, - «афігєнно красіво!».
Заколовши трьох кабанчиків Карліто дуже стомився і пішов спати, Квасіто, отримавши пляшку ананасівки за допомогу, пішов квасити.
До речі, про кабанчиків, відкинувши копитця та інше неїстівне і непотрібне, кожна свиняча тушка важила понад 100 кілограмів. А це означає, що вистачить і на котлети, і на відбивні, і на зельць з голубцями.
Операція по приборканню бойкотуючих на заводі «Бетон і Сталь» закінчилася не розпочинаючись, поки приїхали спецпідрозділи і міліція, робочі знову приступили до своєї роботи, місити бетон і сталь відливати. Генеральний директор вже був без «Бентлі» зате з цілою головою. На опорній колонні, в центрі цеху по замісу бетону красувалася рівно виведена чорним маркером буква «П».
А «П» вже був на півшляху до коханої, в село Мексиканські Кучі. В багажнику авто лежав свіжоспечений київський тортик «Божен», пляшка шампанського і сім рожевих троянд. В барсетці із телячої шкіри, між гаманцем і водійськими правами була ніжно втиснута маленька оксамитова коробочка у формі серця.
Шостий день розпочався рясним дощем, який старанно вмив зелене личко Мексиканських Куч від пилюки. Та вже до обіду вся зелена рослинність була сухою, можна було працювати на городі, сушити сіно, і, навіть, кропити картоплю від колорадських жуків.
Хуанетта від радості не знала куди себе діти, бо на витонченому зап’ясті мерехтів золотий браслет з фіанітами, який дуже сподобався їй в магазині на Колосіївській вулиці. Та вона навіть уявити не могла, що цей ювелірний шедевр може стати її.
Порно, себто Хуан продав «Бентлі», справедливо конфісковане у генерального директора заводу «Бетон і Сталь», який під прицілом гвинтівки з усмішкою віддав від нього ключі та документи. А виручені гроші роздав робітникам, тим самим повністю погасив тримісячну заборгованість по зарплаті. Винахідливий молодик, звісно, не забув і про себе, на гроші, які лишилися він купив торт, букет троянд і золотий браслет для коханої Хуанетти.
Кончіта разом із подругами полоскали свинячі кишки біля болота, всього біля 56 метрів кишок, і дещо, про що не слід писати.
Сільські баби полоскали не тільки кишки, а й чужі кості «обмивали», пліткувати, осуджували, вигадували, що аж жаби на латаття повилазили, щоб їх слухати.
Дойка Окоплюнь: а я чула, що зараз модно на святкових бенкетах до столу суші подавати.
Кончіта Цибуля: я знаю, накатаємо ролів, хосомаків з огірками, нігірі з квасолею і сашімі наліпимо з п’явками. Все буде, як людей, і навіть краще!
Дойка Окоплюнь: а ще я чула, що для дівчат на стіл замість ананасівки якесь «Мартіні» ставлять.
Кончіта Цибуля: і про «Мартіні» знаю, ще не замовляла, але обов’язково на столі буде. Дойка! Шо ти мені виносиш мізки, мий краще кишки!
Розітта Гречкосій: правильно, стули пельку й мий! То все нісенітниці, дівчата! Ви придивіться краще до нашого батюшки (посміхнулася).
Марія-Ісабель Помело: а що з Педро не так???
Розітта Гречкосій: усьо!!!
Марія-Ісабель Помело: тобто, усьо??? Як це усьо??? Він шо гей?? (здивовано)
Кончіта Цибуля: та який в біса гей!! Марія, в тебе якщо щось, то відразу гей. Ні, не гей, а цей, дай пам'ять згадати, із-вра-щє-нєц!
Розітта Гречкосій: точно! Із-вра-ще-нєц! (з лукавою посмішкою).
Марія-Ісабель Помело: і шо він робить? (перелякано).
Розітта Гречкосій: загалом нічого поганого, а навіть навпаки, але…(посміхаючись)
Марія-Ісабель Помело: шо «але»??? (здивовано).
Розітта Гречкосій: але я побоююсь за свою Чічіль, така вдалася гарна дівка! Повнолиця, пишногруда, довгорука…
Кончіта Цибуля: (перебиваючи)…і кривонога! (сміючись).
Розітта Гречкосій: ти, Кончітто не зубоскаль, краще на свою Хуанетту подивися, вона, мабуть, того…залетіла від голодранця Хуана!
Кончіта Цибуля: та хай тобі язик всохне таке казати!!! На моїй Хуанетті кевларові стрінги вірності ще з 15 років!! А Хуан не голодранець, а пролетар! Чесний, працьовитий хлопець!
Розітта Гречкосій: ага, чесний, працьовитий…контрабандист! Кажуть, що він пральні порошки і засоби для миття посуду через кордон поза митним контролем возить!
Кончіта Цибуля: та брешуть! Брешуть люди! Поки не доведено, значить – неправда. Чого регочеш, як коняка???
Марія-Ісабель Помело: ага! Я пойняла, що ви мали на увазі під із-вра-щє-нцєм! А тобі, Розітта, краще думати за свого чоловіка, бо він як дізнається, то порве Педро, як Тузик грілку.
Розітта Гречкосій: як не дізнається, то і не порве! А коли хто із вас щось йому таке бовкне, тоді забудьте назавжди про мої яйця і курей, жодного яєчка, і жодної курочки вам не дам (пауза) і навіть не продам!!!! Затямили? Це особливо тебе стосується, Марія-Ісабель!
Кончіта Цибуля: добре!
Марія-Ісабель: добре!
Розітта Гречкосій: а ти, Дойка, тобі яйця і кури не треба???
Дойка Окоплюнь: звісно, треба! Одним сиром і сметаною не наїсися! А про що мова?
Розітта Гречкосій: да про те, що ти погано кишки помила! (розсміялася).
Поки баби теревенили і пліткували, не помітили, як біля верби, що похилилася над водою, сплив мрець. Це був той стерв’ятник вітчизняного ЗМІ – Пабло Куку, що скрізь і всюди носив із собою відеокамеру. Баби, помітивши мертвого чоловіка, в один голос так заверещали, що з верби половина листя осипалося.
Хуан на своїй кухні складав вірші про Хуанетту, і ось що з того навіженого мозгокрутства вийшло:
Я люблю тебе до нестями.
Я куплю тобі перли і смарагди.
Моє сонечко ясне – кохана,
ти варта всіх коштовностей світу.

Хуанетта, ти як конфета!
На голові кучері,
як локшина покручені.
Щічки-маки, губки-бантик,
статура струнка, наче ти з дисбату.
Поки Хуан мандрував світами поезії, біля болота в Мексиканських Кучах розгорнувся невеличкий «пікнік». Участь в якому приймали: двоє слідчих, криміналіст, дільничний, очевидці, поняті і один блідий мрець. Інших бажаючих до «пікніку», тобто місця події, строго насторого не допускали. Жінок, які знайшли труп журналіста Пабло Куку, по черзі опитували, складали протокол.
Тепер не Пабло фотографував, а його фотографували, перевіряли кишені, шкрябали під нігтями, на підошві, у роті щось шукали. Перевертали, лапали, перевіряли цілісність кісток скелета. Стерв’ятник відлітався, його везли до моргу.
Хабаріто, місцевий дільничний був дуже «на лапу» ласий, і не упускав жодної можливості, щоб щось взяти, не гидуючи, навіть, натурою, бо брав і яйцями, і картоплею, і кукурудзою. Але був напрочуд розумний, практикою навчений, і відмінно знав антикорупційне законодавство, бо сам надавав пропозиції щодо його вдосконалення.
Перелякані знахідкою баби розбіглися по домам, залишивши Кончіту саму із кров’янками та кишками. Та згодом, оговтавшись, все-таки прийшли допомагати, совість замучила, а може дуже хотіли на весілля попасти.
Наполегливо підходив час і для весільної сукні. Кожна дівчина вже з дитинства знає якою буде її весільна сукня. Вона до найменших дрібниць в уяві малює події майбутніх-майбутніх часів. Здебільшого, образи і деталі весілля формуються підсвідомо, інтуїтивно, як генетична інформація, яка «подається» розуму порціями і саме тоді, коли треба.
Цього разу збирати сарану на тростянику Хуанетта пішла сама, Кончіта разом із сусідками чинили ковбаси і кров’янки для весілля.
Зізнатися, Хуанетта не дуже любила працювати, що поробиш, така вродилася, звикла, що все мама да тато, а сама на танці до клубу. О! вона любила танцювати! Вона вміла танцювати і робила це просто незабутньо! Так незабутньо, що стала зіркою місцевого клубу «Капризи Мексики».
Зібравши пару відер угодованої сарани, дівчина викинула їх у болото, що поряд з городом, а сама залізла на копицю загоряти. Скинувши ситцевий сарафан, майбутня дружина Хуана підставила сонцю жіночі принади, які, треба відмітити, були більше ніж просто красивими.
Сіно пахло сіном, батьківщиною і спокусою. Хуанетта відразу згадала Хуана, його ніжні руки, м’які губи і кубики на пресі.
Лежачи на копиці сіна, дівчина мріяла про красиву та водночас незвичайну весільну сукню. Щоб вона була такою як у всіх – весільною, але не схожою на жодну, яку можна на базарі, в бутіку чи на Кроєщині купити. Щоб вона була легкою, як безе, і водночас важкою, як хвиля морська. Звичайно корсет із шнурівкою на спині, і великий бант щоб гордо увінчував саме дороге – сідниці 99 сантиметрів в обхваті.
Батюшка Педро після обідньої служби повертався додому через поле, попід ліском, так довше і цікавіше. З ним частенько відбувалися різні цікавинки еротичні саме в ліску, за яким був город сімейства Цибуля і три сотки коки Квасіто, яку він вирощував на державне замовлення, принаймні він так говорив Карліто.
Йде Педро полем, кадилом розмахує, пісеньку під носа наспівує, аж раптом бачить янгольське світло над копицею. Щоб не сполохати чудо господнє, божий слуга опустився на землю і по-пластунськи поповз до копиці.
А Хуанетта так захопилася своїми мріями, що аж заснула у пахучому сіні. Сниться їй щось приємне, мабуть, бо посміхається і щось шепоче незрозуміле.
Священнослужитель вправно повзе на пузі по полю, а його очі не відриваються від копиці, то прямо у калюжу заповзе, то в коров’яче лайно, то вужа нагонить, що виліз погрітися на сонці.
Педро підповз досить близько, щоб розгледіти янгольську красу з родимками на грудях, і тільки наважився торкнутися її язиком, як звідки не візьмись підлетів товстопузий джміль.
Спляча красуня відразу прокинулася, і не очікуючи побачити когось поряд, закричала. Батюшка теж не очікував такого, і перелякавшись, скотився кубарем униз. Потім підвівся, отрусився, три рази перехрестився, плюнув, і пішов.
Хуанетта думала-гадала, як довго за нею спостерігав Педро, поки вона гола спала, і якого біса він взагалі заліз на копицю. Єдине, що її тішило – це стрінги вірності, які завжди були на ній. Про дивний випадок на городі, вона не розповіла а ні мамі, а ні папі, а ні Хуану. Який би міг з того Педро всі нитки ДНК повисмикувати і заспиртувати в банку для зоологічного музею. Дівчина вирішила не розповідати про цей маленький грішок святого отця 448 приходу.
А Хуан знову рятував знедолених та бідних. На зупинці n-маршруту вже як годину не було маршрутки. Люди нервували, матюкалися і проклинали недобросовісного перевізника. Це не перший випадок, коли люди довго чекають маршрутку, та кожного разу на своє виправдання, водій розповідав байки про затори, про поломку, про дощ, про сніг, про люту міліцію, тощо. Через годину і 45 хвилин приїхала маршрутка, водій вискочив купити курива. Та поки він бігав за цигарками, Хуан, одягнувши свою маску, сів за кермо і повіз пасажирів. Коли водій повернувся, не було вже ні пасажирів, ні маршрутки, а на стовпі, на якому висів знак з номером маршруту, була написана літера «П».
Поки Хуан розвозив пасажирів на маршрутці, Хуанетту осяла думка про те, що батюшка Педро - хтивий сатир, мабуть, збоченець, або гірше того, маніяк, і не варто ходити до нього у церкву. Вона думала, як сказати мамі, щоб вона більше не ходила у церкву. А то щось частенько Кончіта стала сповідуватися, та ще й кожного разу нову сукню для сповіді одягати. Вимога таїнства, чи забаганка Педро?..
«Невже мама так часто грішить?» - задумалась Хуанетта, лежачи на своєму ліжку. І не встигла вона здогадатися в чому насправді річ, як у кімнату зайшов Хуан. Радісний і усміхнений чоловік протягнув їй букетик білих орхідей і коробку цукерок «Мексиканська ніч», присів на краю ліжка.
- Йди до мене – хтиво запросила до себе.
- А як же твоя мама? (перелякано), вона ж мене вб’є, як побачить, що я лізу до тебе в ліжко.
- А ти зараз не в ліжку? (посміхаючись)
- Я сиджу на краю ліжка!
- А..а..! (посміхаючись). Добре, ти сиди на краю ліжка, а я піду чайник поставлю, поп’ємо чаю з цукерками.
- А в тебе «Сєгодня» є, новини треба почитати.
- Є.., там на журнальному столику валяється, порийся!
Хуана цікавили зовсім не економічні, політичні чи бізнесові новини, його цікавило, чи не надрукували в газеті про подвиги Порно на заводі «Бетон і Сталь». Але на газетних шпальтах жодних згадок про Порно не було, влада намагалася всіляко приховувати від суспільства будь-які прояви героїзму, любові до Батьківщини, боротьби за справедливість, та зневаги її – влади. В «Сєгодня» мова йшла про народну злочинницю Шумошенко, розумного Апарова і чесний уряд Адюковича, а також про невгамовну Апозицію і души широкої представників Піонів, про моветони леді Брага, ну, і звичайно, самий «правдивий» гороскоп.
Коли Хуанетта повернулася з кухні, молодий чоловік почав читати їй вірші:
Я люблю тебе до нестями.
Я куплю тобі перли і… - слово «смарагди» заглушив поцілунок Хуанетти.
- Я тебе теж кохаю, Хуане, я тобі подарю всю себе, і навіть, більше. Мені не потрібні ні перли, ні діаманти, мені потрібен ти! – і вони поцілувалися.
- Хуане, а коли ми поїдемо весільну сукню купувати? – обіймаючи його.
- Я думав, що жених не повинен бачити сукню нареченої до весілля?
- А! Точно! (посміхаючись) Ти правий, але жених має її купити.
- Ну, я зрозумів, гроші на сукню я тобі завтра завезу – цілуючи у шию.
- Ти такий в мене догадливий! – поцілувала у губи Хуана.
Хуанетту якогось біса потягнуло залізти в його кишеню. Саме в ту, де лежала чорна маска Порно.
- А шо це? (здивовано)
- Це…це…це – він не міг їй у всьому зізнатися – це мій носовичок!
- Носовичок? (роздратовано) Це твій носовичок? (розлючено) Та це ж жіноча білизна!!!! (дуже розлючено).
- Яка ще білизна??? (здивовано) Ти що! (посміхаючись)
- Це труси! Ти що зраджуєш мені, Хуане????? (перелякано)
- Ну чому відразу зраджуєш!?? Кажу тобі, це носовичок!
- Ага! Чорний, мереживний носовичок!? Я що на дуру схожа!??? Це труси! Ану кажи, хто вона??? Хто ця куриця обскубана??!!! (плачучи).
- Яка ще куриця! Сонечко, це мій носовичок, повір мені! Я кохаю тільки тебе і більше ніхто мені не потрібен!!!!
- А як же труси??? (плачучи)
- Та це не труси! Ще раз кажу тобі, це носовичок!
- Ну раз так, тоді віддай його мені, я його поперу – хитруючи.
- Не треба, він чистий – упіймав хитрість дівчини.
- Ну дивися, Хуане, якщо ти мене обманюєш, ти знаєш, що тоді з тобою буде?
- Знаю! Каструють і повісять (сумно).
- Правильно! (посміхаючись крізь сльози).
Хуан ледь не погорів із маскою, тепер він її ховатиме в іншому місці. Чорна маска Порно була із мережива, яке досить часто використовують для пошиття жіночої білизни. Тому Хуанетта і сплутала її із трусами, але складно припустити, що б було, якби вона дізналася про Порно. Одна проблема лишалася невирішеною, а друга залізла на плечі і взяла за горло – весільна сукня, знову гроші і де їх взяти. Контрабанда хімії буде тільки через тиждень, зарплата на заводі через два тижні, а гроші на сукню треба завтра.


Неділя до весілля

Безжально пекло сонце, через шалену спеку значно спав рівень води у річках і болотах. На кукурудзу і тростяник напала сарана, яка не перебирала харчами і жерла усе підряд, не оминувши і три сотки коки, за які трусився Квасіто, щоб не пронюхала міліція. Тепер вже було нестрашно, клята сарана з’їла всі кущі під корінь, не лишивши, навіть, гілок. Це була якась кара боже, а не сарана! Лихо Мексиканських Куч, яке приходило щороку, як подорожчання комуналки чи свинячий грип.
На головній вулиці села Мексиканські Кучі проходив ярмарок народних майстрів, де були представлені вироби гончарства, ковальства, рукоділля, різьблення по дереву, лозоплетіння, тощо. Поки Кончіта купувала дещо для прикрашання весільного балагану та столів, Хуанетта розводила думки навколо мереживного «носовичка» Хуана, і задавалася питання чому чоловіки теж не носять пояси вірності.
А й справді, чому чоловіки не носять пояси вірності? Чому жінка повинна страждати до весілля, в той час як чоловік може робити все що йому заманеться, гуляти направо, наліво, в бік, в зад уперед? Чому така несправедливість? Чому чоловікам можна, а жінкам – ні? Невже жінка менше хоче, ніж чоловік, невже їй потрібно менше ніж чоловіку? Якщо і одягати пояси вірності, то на всіх, не зважаючи на стать, рівень статку, віри, освіти. Хай чоловіки теж спробують постраждати до весілля, і тоді, впевнена, що вони частіше і раніше будуть одружуватися. Тоді вже до тридцяти років всі будуть одружені, не зважаючи на страхи, фобії, комплекси, образи і смачнючі мамині котлети. Але це все в теорії, на практиці невідомо як може статися, не виключено, що шлюби будуть надто короткострокові, а чоловіки після одруження почнуть безбожно зраджувати своїм жінкам. Як наслідок, може і демографічний вибух статися, або ще щось таке, про що ми навіть не здогадуємося.
Демографічна грижа, яка вилізе на тілі соціуму зненацька і в самому неочікуваному місці, і зіпсує усе. Зіпсує генофонд країни та розітре в пух і прах кращі уявлення про мораль, вихованість, почуття міри, порядку, а також достоїнство і честь. А інститут сім’ї захитається так, що може впасти, причому одразу і надовго.
Та щоб там не відбувалося у соціумі, не годиться жінкам так страждати, не потрібно їм носити пояси вірності і терпіти аж до весілля. Це беззаперечний факт, аксіома. І дурень той, хто думає інакше, тиран і деспот той чоловік, який цього не розуміє.
Хуан розумів усе, та, на жаль, цього не розуміли батьки Хуанетти, зокрема Карліто, який повісив ключ «вірності» собі на шию, тим самим прирікаючи дочку на страждання.
Проблема де взяти гроші на весільну сукну висіла над Хуаном, як чорна хмара, єдине, що спадало на думку – ще одна операція по спасінню народу.
«Кого б «потрусити» із користю для народу?» – мізки Хуана шукали вихід і знайшли: «Мерія!». О, там точно гроші є! Якщо провести шмон по кабінетах! Так і зробив.
Пройшовшись із гвинтівкою по кабінетах високих чиновників, Хуан назбирав на весільну сукню понад 10 тисяч долярів і два золоті сейфи. Якраз вистачить.
Як зраділа Хуанетта, коли побачила гроші на весільну сукню, яких вистачить і на черевички, і на фату, і на намисто із перлів. Як засмутилася Головна антикорупційна спецслужба, якій не дісталися ці гроші, та як зарепетували два Великі-великі начальники, в яких Хуан експропріював золоті сейфи. Народний герой віддав коханій тільки половину грошей, інші він роздав одиноким пенсіонерам та вчителям школи №***. А золоті сейфи сховав на чорний день у землянці, виритій у лісі під Конча-Залпою.
Виявляється, у Хуана була ще одна таємниця – землянка у лісі, в якій він час від часу жив, коли потрібно було «залягти на дно». Саме на ці періоди, для Хуанетти він був у відрядженні по роботі. Та як би ж Хуанетта трошки більше знала про роботу на заводі, то напевно б знала, що не буває відряджень по роботі у простого заточівника деталей.
Хуанетта разом із Гордітою поїхали до міста купувати весільну сукню, черевички, фату, намисто, сережки, білизну і таке інше. Дорогою вона розповідала подрузі, як познайомилася з Хуаном.
Це було торік у нічному клубі «Веселі карамельки». Хуанетта ходила до клубу тільки танцювати, без жодних думок про знайомства з чоловіками. Бо знала, що достойного чоловіка у нічному клубі не знайти. Самі тільки пікапери, обкурені студенти, мажори і йолопи. Тому просто танцювала, пила легкі коктейлі і веселилася. На одному із танців до неї підійшов один явно йолоп, і запропонував дещо явно не джентльменське. Звісно, Хуанетта йому відмовила, та парубчина, мабуть, не звик чути відмови, тому всеодно протягнув руки до сільської кралі. І не встигли ті руки опинитися на сідницях дівчини, як у мордяку нахабі полетів чийсь кулак. Це був він, її герой. Хуан врятував Хуанетту від нахабного парубка і тим самим покорив серце дівчини. Так і познайомилися, стали зустрічатися, але сексу не було.
Версія знайомства Хуана. Народний герой Порно вже другий тиждень стежив за мажором, сином районного *****ра, який зґвалтував дівчину. Міліція не стала порушувати кримінальну справу, мотивуючи це тим, що немає складу злочину. Мовляв, дівчина сама спровокувала нещасного хлопця, напоїла, а потім скористалася його станом, щоб вкрасти гроші. Вона також, сама себе по голові вдарила і зламала руку, щоб все виглядало, наче на неї напали. Хуан збирав докази і деяку інформацію на цього мажора. І заїхав до нічного клубу виключно, щоб віднайти ниточку, за яку можна ухопитися і взяти пихатого синка за дупу. Бо якщо він почав ґвалтувати, і за це не поніс покарання, то він тепер постійно буде ґвалтувати. Та плани Хуана були порушені, один йолоп чіплявся до дівчини на танцполі, яку негайно треба було рятувати. Так і познайомився із Хуанеттою, стали зустрічатися, але сексу не було.
Хуанетта коли спала на копиці, їй наснився сон про весільну сукню, і тепер разом із Гордітою, вони шукали в столичних магазинах, на базарах і бутіках щось схоже на те, що їй наснилося. І знайшли! В одному з найліпших та найдорожчих бутіків столиці на манекені, який стояв на вітрині, висіла вона – весільна мрія Хуанетти. Це була не просто сукня – це була бомба! Бомба зеленого кольору з синіми атласними стрічками, бірюзовим фатином і незліченною кількістю стразів, паєток і бусинок. Корсет був із зеленого гіпюру, на який були наклеєні стрази, позаду шнурувався синьою атласною стрічкою і кілометри бірюзового фатину утворювали бірюзову хмару, яку не можна було охопити чи обійти. До низу кожного шару фатину зрідка був пришитий білий бісер. Образ нареченої завершував головний убір – величезна бузкова хризантема на пелюстках якої були приклеєні з десяток божих корівок, стрекоза і джміль. Зелені черевички, сині атласні рукавички, нитка дрібних перлів і сережки-гвоздики – все, Хуанетта до весілля готова.
Зате Хуан був не готовий, він вагався. Та не женитися, а говорити чи не говорити коханій про Порно, золоті сейфи і землянку у лісі. А раптом вона злякається, і не захоче за нього заміж, побіжить в міліцію і його здасть. Тоді яке це кохання, якщо такі чесноти: як героїзм, правдолюбство і гостре відчуття справедливості можуть його зруйнувати?.. Питання так питання. Але Хуан дуже кохав Хуанетту, і не хотів її втрачати. Вона була йому потрібна, як небу сонце, як крила журавлю. Він вірив, що дівчина все зрозуміє і підтримає його. По правді кажучи, вона і сама була шибайголова, непередбачувана, як буря і непосидюча, як дзиґа.
Остання неділя до весілля проходила досить спокійно, текла рівно, як вода по рівчачку. Підготовка до весілля тривала, монтувалися шоколадні фонтани, готувалися різні страви: суші, сашимі, котлети, налисники і голубці. Закуповувалася горілка, мартіні, вино і шампанське, а ще мінералка і пів-цистерни соків асорті. Запрошувалися гості, розсилалися запрошення у різні кутки України, Росії і Молдови. Навіть із владних запросили на весілля: Апарова, який так не і навчився нормально говорити, і пана Бобова, який вмів говорити і писав непогано.
Петрусіо як довідався про весілля Хуанетти, ледь руки на себе не наложив, бо дійсно кохав її до нестями. І всі його багатства: корови, дачі, машини були неварті нічого без неї, без жінки, яка була для нього усім. Клишонога Лукреція чи пишногруда Чічіль були лиш розвагою на одну ніч, а серце чоловіка завжди належало Хуанетті. Він до останнього вірив, що вона буде його. Але дурнуваті комплекси, фобії, невпевненість та нерішучість не дозволили йому навіть фалангою поворухнути, щоб щось зробити аби Хуанетта була з ним. Натомість місцевий бізнесмен тільки зітхав і «жував соплі» на шкіряних сидіннях свого «Мерседесу», а час невпинно ішов, дівчина хотіла кохання, заміж і дітей.
Хуанетта навіть не здогадувалася, що її майбутній чоловік – народний герой, Порно в чорній масці і гвинтівкою у руці. Насправді їй було всеодно, хто він, герой народу чи його ворог, бо коли кохаєш – немає значення хто він, головне тільки те, що він є і ходить по землі. Якби ж про це знав Хуан, то більше б не хвилювався про свої таємниці. А Хуанетта ще більше б пишалася своїм чоловіком, проте, леле, було так як було.
До Мексиканських Куч стали потроху з’їжджатися гості, і без того напружена криміногенна ситуація, ставала ще напруженішою. Часті сутички з місцевими, випадки збуту кокаїну, хуліганство, крадіжки, і все це на фоні розслідування вбивства журналіста Пабло Куку додавало значного клопоту місцевому дільничному Хабаріто. Та в цілому, все передвіщало велике свято – весілля по всім традиціям і звичаям українського народу, який жив мексиканським життям.
На свято свят прилетіли далекі родичі із Росії: Комаров, Жуков, Мухін, Бляхін і тітонька Жужу, яка без упину говорила, і щоб зупинити потік російських слів, треба було дати їй щось з’їсти. З собою гості привезли фірмовий презент – пляшку горілки часів царя Івана Грозного, яка по традиції, мала бути розпита близькими родичами молодих з обох сторін та великий шмат копченого м’яса, який теж, мали їсти тільки близькі родичі. Російські гості суттєво підосрали і загидили колись майже зразкову дільницю Хабаріто.
А тітонька Жужу, як довідалася про батюшку Педро, відразу побігла до нього на сповідь, і сповідувалася два дні, не виходячи із церкви. Чим викликала справжній гнів у місцевих жінок, які нагострили кігті, вила, голки. Зате Педро був щасливий, скільки заблудлих овець до нього привалило.
Свій весільний костюм Хуан купував за день до весілля, довго обирав колір, чорний або синій, та й краватку все ніяк не міг знайти потрібну. Поїхав до ТРЦ «Океан Фаза», щоб придбати сорочку. Йде по красивій підлозі, дивиться то в одну сторону, то в іншу, шик і блиск сліплять очі, розкіш віддає у скронях. Раптом із одного магазину вибігає не української зовнішності чоловік з одягом у руках, а за ним продавець з матюками на язиці. Цей напіводягнений бідолаха біжить до виходу, де його вже чекає охоронник. Розставивши руки у сторони, наче чекає, щоб обійняти, охоронник ловить зловмисника. Хлопець тріпається в руках охоронника, як куріпка, і говорить щось незрозуміле. Коли до них підійшла продавщиця, то з’ясувалося, що це не грабіжник, а її чоловік, який прийшов провідати дружину на новому робочому місці.


День весілля

І щоб там не казали люди, а весілля – це чудово. Гарний привід розпочати все з чистого листа, відкрити нову сторінку свого життя. Душа від радощів рветься на волю, до хмар, де гуляють вітри і великі думи.
Від щастя захлинаєшся, і немає слів, щоб виразити багато чого, а так хочеться, що аж пищиш. І добре, що не можеш, бо є речі, які неможливо виразити словами, надрукувати у «Ворді» чи написати фломастером.
Ранні сонячні промені передвіщали тільки хороше, багатоочікуване і видовищне. По небу не швендяли хмари, вони десь зібралися в купі і чекали, коли можна буде вискочить на небосхил. Вітри затихли, птахи поховалися, і ледь чутно пахли гладіолуси.
Хвіртка сімейства Цибулі вже з самого ранку була знята з завісів і мирно лежала в траві. Сьогодні гості будуть швендяти з ранку до ночі і завтра, мабуть, цілий день. Чим більше гостей, тим більше подарунків – але то давно було, а зараз все інакше, часто, і навпаки. Люди такі нещирі пішли, охочі на дурняк поїсти, попити, попісяти у твій туалет, а потім розвернутися і піти, як ні в чому не було. Запхають тобі 50 гривень у конверт, а міну зроблять наче там тисяча. Ну чому не дарують гроші у прозорих конвертах?! А було би так зручно і доцільніше! Або подарують якийсь керамічний глечик з приклеєною ручкою, набір металевого рихтованого посуду, постільну білизну уже не білизну, скляний кришталь виробництва «Чайна», тощо. І питається, навіщо дарувати непотріб і лахміття, коли таке свято у людей?..
Хуанетта вже була справжньою нареченою, у весільній сукні, панчохах і черевичках. Над зачіскою дівчини, як над квіткою, гуділи Гордіта і Анна-Марія. Вони, як дві бджілки, літали від її голови до столу, і назад. Щоб укласти кучері у пристойну зачіску, потрібні були сотні шпильок, защипів, два флакончики лаку для волосся і пригоршня стразів. Але вийшло дуже гарно! На голові Хуанетти була бабетта, яка була накручена на звичайні шкарпетки і закріплена шпильками і лаком для волосся. Весільну зачіску довершувала велика бузкова хризантема на якій сиділи різні комахи.
Дівчина не могла дочекатися, коли зніме ті кляті стрінги вірності, і її законний чоловік заявить на неї всі права та візьме на себе частину обов’язків. Клята жіноча штукенція так набридла їй за стільки років, що вона мріяла про свободу, і все, що з нею пов’язано. Хуанетта уявляла, як Хуан вихопить у батька ключ вірності, вставить його у замок вірності, і, нарешті, звільнить її від страждань.
Поки Хуанетта мріяла про свободу, Хуан думав, як зізнатися їй про Порно. Адже, він понад усе хотів, щоб дружина знала і про цю сторону його життя, він надіявся, що вона його зрозуміє, підтримає, а, може, колись буде ще пишатися. Чоловік – герой, це вам не просто додатковий бонус, а чудо, яке треба прийняти, а потім обійняти і ніжно поцілувати.
Хуан теж чепурився і збирався на своє перше в житті весілля. Хвилювався страшно, аж руки тремтіли, тому попросив маму застебнути ґудзики на сорочці, зав’язати краватку, шнурки. З ширінкою впорався сам.
Трапилася одна чудасія у Хуана, коли він купував краватку, то не додивився повної назви бренду, і замість знаменитого «Армані» на лейбі було написано «Жармані», та це й не дивно, бо придбав її на Обубківському ринку за 45 гривень. Там були і «Абібаси», і «Леукси» і таке інше, яке при першому погляді не відразу виказувало підробку. Все «клепала» «Чайна» або «Туркіш». Винахідлива мама жениха швидко зорієнтувалася, і обрізала ножицями зайву літеру «Ж», тепер назва модного бренду починалася з маленької літери «а». Та хіба мексиканокучські задрипанці знаються в подібних речах, зрештою, навіть «Ж» не потрібно було обрізати, просто мама Хуана хотіла, щоб на весіллі сина все було ідеально.
Весільний балаган стояв у центрі подвір’я, на городі де колись росли ананаси. Святкова тимчасова споруда понад міру була прикрашена повітряними кульками, стрічками, бантиками, плакатами та витворами народних майстрів. Поряд з ним Кончіта насадила пальм та дивних екзотичних квітів, які «плювалися» насінням, коли до них хтось підходив. Біля хати, льоху та один у центрі балагану, стояли шоколадні фонтани, і кожен міг відсьорбнути з них гарячого шоколаду та промочити горло неперевершеним ароматним напоєм.
Друг Карліто Квасіто приніс із собою на весілля свого ліпшого друга – папугу Бабуїноса, пернатого алкоголіка, який харчувався наколотими ананасами, бананами та їв сушене листя коки. Кмітлива пташка відразу знайшла собі зручне для обзору місце, і всілася на пальмі поряд із хатою.
Молодята дуже хвилювалися, але попри хвилювання і паніку Кончіти, яка півгодини шукала весільні обручки, які чомусь були у холодильнику, поїхали о 8 годині ранку в місцевий РАГС на розпис.
Свідками молодих були: подруга Хуанетти Анна-Марія і друг Хуана Перкуціо-бля. Між свідками відразу виникла симпатія, яку вони не змогли довго приховувати. Пристрасті, як лава, кипіли в молодих серцях. Перкуціо-бля першим не стримався і поліз своїми руками під спідницю Анни-Марії, за що отримав такого ляпаса, що аж упав на кактус. Родичі з обох сторін витягали колючки із сідниць Перкуціо-бля, щоб той зміг продовжувати свою місію свідка.
У РАГСі все пройшло гладко: зайшли, послухали, стали на рушник, обмінялися обручками, поцілувалися, розписалися, випили шампанського і гайда по пам’ятним містам Києва, робити фото на згадку.
Святковий ескорт складався із білого «Ланозу», білої «Волги», двох білих «Жигулів» та білої «Шевроле Матіс». Симпатично і без зайвих «понтів», в «Матісі» їхала Хуанетта з Анною-Марією, а у «Волзі» - Хуан з Перкуціо-бля, який постійно скаржився на свій поколотий зад, коли автівка наїжджала на горбик чи ямку. Зате було весело.
Хуанетта досі не вірила, що вона тепер заміжня. Вона так довго цього чекала, мабуть, все життя.
Хуану і досі не вірилося, що він тепер одружений чоловік. Він все життя навіть думати про це не хотів, а тут раз і все, обручка на безіменному пальці.
Батьки були неймовірно щасливі, Кончіта так раділа, що аж плакала, а Карліто спускав одинокі чоловічі сльози, які намагався сховати від людей. Плакали від щастя і батьки Хуана – Марісіта і Розаріо. Все склалося так, як і повинно було скластися, думали вони, на жаль, так думали не всі. Зокрема, Петрусіо, який молив бога, щоб він повернув йому жінку, яку він кохає, а Хуана жорстоко покарав.
Поїздка містом у «білому ескорті» принесла очікувані плоди – понад сотню різнокольорових та різноформатних фотографій, на яких було двоє, які починали своє нове життя разом, наче зв’язані на кораблі. Гарний настрій так і виплескувався із молодих, як хороше вино виплескується із келиху. Вони були щасливі.
У парку Клави вони фотографувалися біля вічного вогню, на зеленій травичці і на оглядовому майданчику. У Каріїнському парку - у кумедних позах та з ідіотськими личинами. Потім поїхали до Фечерської лаври і там теж зробили багато фотографій у епіцентрі українського православ’я, невимушеної розкоші і краси. Один молодий монах, який проходив повз, так заздрісно підігнув свої губки, що став схожим на милого янгола. Який одразу запав у душу Анні-Марії, якій невідомо з яких причин дуже подобалися «заборонені» чоловіки: монахи, священнослужителі, геї і одружені. А Перкуціо-бля дуже подобалася Анна-Марія, і не те, що він закохався з першого погляду, просто хотів додати ще одне ім’я до свого списку мачо, який треба сказати, був немалим.
Хуанетта була проти присутності Педро на весіллі, але Кончіта всеодно запросила хтивого батюшку. А як же без божого слуги, а як благородіє і чарчина за здоровіє молодих!?..
На весілля до Хуанетти і Хуана приперлося майже все село, і ті, кого кликали, і ті, кого не кликала, і ті, хто приїхав із прилеглих сіл на дурняк поїсти, попити, попісяти.
Пончіто, брат нареченої покликав на весілля своїх друзів: Павліто, Косіто і Драчіто. Які, поки сходилися гості, курили каннабіс у льоху. І від того заняття так валив дим із труби, що Кончіта подумала, що в льоху щось зайнялось. А коли відчинила двері, ледь не зомліла, коли серед диму побачила свого сина і троє його товаришів, які жерли консервацію.
На весілля онучки приїхала бабуся Хуанетти, мати Карліто - Брехліта, яка неперевершено складала байки про односельців, та так старанно обмивала їм кістки, що її прозвали бабою Ягою. В неї були вставні щелепи, які час-від-часу випадали і кишенькова Конституція України.
Останні пів години перед приїздом молодих із РАГСу, були присвячені сервіруванню столу, на білі скатертини ставили: суші, сашимі, нагімаки, тарелі із салом, зельцем, заливним язиком, рибою і фаршированими нирками. На кожному столі стояли акваріуми з живими карасями.
Ще до того, як гості сіли за столи, Карліто і Квасіто були «готові», а Бабуїнос наївся стільки хлібу змоченого у горілці, що не міг літати і тільки кричав: «Ху*ня! Ху*ня! Ху*ня!»
Прямо із Молдови на весілля в Україну приїхала тітка Хуанетти, Лоло Веніхуєлівна, яка одразу опинилася в полі зору батюшки Педро. Молдаванська жіночка була напрочуд гарною, амбіційною і реготала, як коняка. Із радощів, вона стала розціловувати всіх присутніх, і так захопилася, що віддирати її від Педро, прийшлося силоміць, попередньо давши ляпаса. Та поки її віддирали, вона встигла запхнути батюшці під рясу записочку. Це відразу виказало страшну таємницю: у сорокалітньої жінки давно не було особистого життя, і вона перебивалася чим прийдеться, особливо не перебираючи кавалерами. Підвищений інтерес Педро до іноземки, став помітним для місцевих жінок, які через ревнощі воліли одного – видрати патли Лоло. І не упускали жодного шансу, щоб підосрати її репутацію чи підмочити випивкою сукню, звичайно, випадково. Та Педро, наче зачарований, не відводив очей від самої гарної жінки на святі, яка крім всього, дуже добре танцювала. Чим далі, Педро все більше і більше розігрівався, і будь-якої миті міг вибухнути, як вулкан. Йому потрібна була жінка і не яка-небудь, а Лоло. Щоб хоч трохи остудити пристрасті, Педро пішов до шоколадного фонтану, і став пити прямо із нього. Вийшло не незграбно, а еротично. Сцена шоколадопою чоловіка у рясі привернула увагу всіх жінок на святі, які без вагань, кинулися до нього.
Тим часом дурман від конопель у Пончіто пройшов і він захотів їсти. На столі стояли апетитні свіжоспечені пиріжки з горохом. А Пончіто любив горох і дуже хотів їсти.
П’яний Бабуїнос лежав під квіткою, яка плюється, і ловив насіння дзьобом, промовляючи: «піз*ць, яка смакота!»
Павліто, друг Пончіто стояв у позі павича і дудлив текілу прямо із пляшки. А потім розказував про свої захопливі, але вигадані, історії про зв’язки із столичним криміналітетом. Про пошуки загубленого скарбу Богдана Хмельницького, який він знає, де лежить, і про таємниче зникнення двох мільйонів гривень із місцевого бюджету.
За громадським порядком на святі слідкував Хабаріто із дружиною Хавронею. Він всюди ходив із нотатником і записував, та що саме там карлюкав представник правопорядку так ніхто і не дізнався, - закривався, гад! Проте, це якимось чином вплинуло на добропорядність гостей, та виконало роль превентивного заходу проти бійок, лайок і колективного куріння наркотичних рослин.
О пів на другу «білий ескорт» із звуками клаксонів повернувся додому. Щойно одружених чекало понад три сотні гостей з подарунками, серед яких двоє високопосадовців, один з яких погано говорив і писав, гарячі наїдки, заморські делікатеси, тамада, артисти і цілий океан алкоголю.
Співати на святі запросили, насправді, тупо заплатили 2 тисячі долярів, співака Іваса Бабаса, який співав так чудово, що отримав звання народного. Вести програму свята та дивитися, щоб усі пили, мав тамада із Інтернету Хуліо-Дуріо, який трохи заїкався.
О другій всі посідали за столи, і тоді почалося. Аж балаган захитався, коли гості взялися їсти. Як полетіли кістки, шкірки, хрящі під стіл, заскреготіли виделки по тарілкам, хтось гріб ложкою куліш, а хтось смоктав хвоста оселедця. Лунали тости і побажання щастя, кохання і довголіття молодим. Летіла слина на всі боки - хтось подавився запеченою жабою і кашляв, або розмовляв, коли жував голубці. Місцеві алкоголіки без упину пили, не закусуючи, не заїдаючи, не моргаючи.
Плямкання і сьорбання можна було б почути у радіусі кілометру, якби не регіт, голосні розмови і спів Іваса Бабаса, який так надривав горлянку, що аж кришталь дзвенів.
Під столами кишіло друге життя, там на колінах повзала дітвора, терлися об ноги гостей коти і сурікати. Собаки заривали хліб і кістки, і, стомившись пити, спали алкоголіки. Хтось тихенько блював або за ляшку чужу жінку лапав. Насправді, автор не в змозі написати про все, що коїлося під весільними столами, де не повзали діти, де не було ні котів, ні собак, не сурікатів.
На краю одного із столів, біля заливного язику і бичачих яєць під банановим соусом, сидів друг Пончіто, Косіто, який вже був «синім» і покосився на Анну-Марію, яка, як квітка, сиділа біля Хуанетти. Він давно її кохав, та сільському парубку не вистачало сміливості сказати дівчині про свої почуття. Замість цього він пив, багато і один. Проте, у Косіто була дівчина – Стерволючія, яка знала про його відношення до Анни-Марії і слабкість до алкоголю. Стерволючія всім серцем ненавиділа Анну-Марію і щовечора проводила ритуали і заговори, щоб щось погане удіялося ні в чім невинній молодиці.
У балагані смерділо, і то не від сурікатів, а від Пончіто. З’їдені ним усі пиріжки з горохом не забарилися про себе нагадувати кожні п'ятнадцять хвилин. Це було просто жахливо, і щоб хоч якось освіжити приміщення, Кончіта принесла ароматичні свічки, які запалили на всіх столах.
Батько нареченої Карліто вже було взяв келих горілки, і прочищав горло для тосту, як до балагану поважною ходою зайшли пан Бобов і вельмишановний Апаров. Всі затихли, навіть п’яний Бабуїнос. Високопосадовці привіталися, низько вклонилися, а Апаров навіть зняв своє сомбреро, і пішли до столу, куди їх відвела перелякана Кончіта. Всі були у шоці! Ніхто не міг зрозуміти, як такі люди прийшли на весілля до простолюдинів! Найліпші місця були зайняті, але це не завадило Кончіті пересади родичів, щоб звільнити місця для дорогих у всіх сенсах гостей.
Коли Бобов вже сидів за столом, і накладав у тарілку котлети прямо руками, що, звісно, всіх здивувало, захмелілий Бабуїнос, який літав під дахом балагана, перехвилювавшись, насрав йому на голову. Це був не конфуз, це був шок! П’ятихвилинна мить, яка застигла, як кров, а потім знову потекла по жилам. Не розгубившись, Кончіта кинулася за серветками, а потім в дві-три хвилини витерла все лайно із волосся дорогого гостя. І знову всі сміялися. Жартували і раділи за молодих.
Нарешті, Карліто дочекався, коли гості надивляться на чиновників, взяв свій келих горілки і став говорити тост:
- Дорогі мої діти, Хуанетта, Хуан! Я вас вітаю із новим життям, яке ви розпочинаєте разом, як то кажуть, пліч о пліч, ніс до носа, сідниця до сідниці, Я хочу побажати вам самосвал щастя, тракторний ківш удачі і цілу цистерну солодкого і корисного кохання! – розстібаючи сорочку – Хуанетто, моя красуня, донечко! Ні! Хуан, мій дорогий зять – достаючи із пазухи ключ від стрінгів вірності дочки – я віддаю тобі найдорожче, що у мене є – показуючи у руці ключ – На, бери!! Бережи її, як я беріг! (заплакав)
- Дякую, тату! Але ми вже! (посміхаючись)
- Що ви «вже»??? (перелякано)
- Ми вже…вагітні!? (радісно) – гості затихли переводячи погляд то з Карліто на Хуана, то навпаки.
- Як це вагітні!? – хапаючись за серце – Як це вагітні! А як же стрінги вірності!!??
- Болгарка творить чудеса, тато! (посміхаючись)
- Яка болгарка!!!??? Там же тисяча індикаторів і запобіжних систем від зломів! (перелякано).
- Та так, тато! Товариш – сисадмін, і тисяча гривень можуть перехитрити будь-які запобіжні системи і індикатори! (посміхаючись)
- Кончіта!!! Кончіта!! Ти це чула??? Хуанетта, суча ти дочка, чого мовчиш???
- А що казати, тату! Природа сама знайшла вихід, а я не змогла їй опиратися (посміхаючись). Я люблю Хуана і хочу мати від нього дітей, хіба цього мало?
- Та що ти мелеш! Та ще й при людях, при дорогих гостях! Я ж думав, що ти цнотлива, а ти…(заплакав).
- Тату, та не переживайте ви так! Ви краще радійте, що скоро будете дідом! (посміхаючись).
Після слова «дідом» Карліто втратив свідомість і впав на стіл, прямо мордякою у риб’ячу юшку. І якби не Хуан, то захлинувся б у ній, а так лишився жити у новому статусі - тесть, а скоро і дід.
Коли Карліто прийшов у себе, то спросив у молодих:
- Хто?
- Хлопчик – радісно відповіла Хуанетта.
- Хлопчик? (пауза) Хлопчик то добре, буде ходити зі мною на рибалку.
- Звісно, буде ходити! – посміхаючись відповів Хуан.
Прийшов час і для тостів високопосадовців. Бобов, взявши свій келих із шампанським, сухо і коротко побажав молодятам щастя, здоров’я і діточок, як на небі зірочок. А от Апаров вирішив виокремитися і пішов на сцену до мікрофону, щоб краще було чути його жаливу мову:
- Дарагіє малядажьони! Ат абліччя власті хачю прівітаті вас с етім вєлікім і свєтлім святам – свайбай! Хачю пажєлаті вам многа-многа щастя, любві і удачі. Штоби ваша сємья стала дастойнай ячєйкай суспільства і абщества вцєлом. Штоби у нашей країни билі красівиє і законапаслушающіє гражданє, каторіє нікада нє забівалі платіті всє падаткі і сбори. Гарька! Гарька! Гарька!
Після цих слів молодята не знали, що робити, бо вони не знали, хто така Гарька і чому її гукає Апаров, та все ж таки вирішили поцілуватися, бо на весіллях це завжди проходило, коли вже ніхто нічого не розуміє.
Бабуїнос був в останній стадії оп’яніння, і не подаючи жодних слідів життя, лежав під пальмою.
Два із п’яти шоколадних фонтанів вже були пустими, вилизаними до останньої краплі шоколаду. На столі закінчилося сало і часник, гості безрадісно жували напів-приготовані суші і сашимі. Педро десь зник із молдаванською красунею Лоло.
Квасіто безбожно квасив, тільки час від часу згадуючи про пернатого друга, він звав Бабуїнаса, який, мабуть, здох під пальмою.
Кіт Міхал Міхалих так наївся котлет, які йому зі столу скидала Гордіта, що ледь міг дихати і вже не ходив.
Після невеличкого перериву і трьох десятків пиріжків з горохом, Пончіто знову курив каннабіс в льоху. Та цього разу його протизаконний грішок помітив Хабаріто, який, як відданий енкаведіст, скрізь лазив із своїм нотатником. До якого він, до речі, записав і про численні грішки батюшки Педро: із Розіттою, із Жужу, із іноземкою Лоло, і, навіть, із Кончітою, але її прелюбодіяння, дільничний списав на п’яний безпорадний стан, яким нахабно скористався чоловік у рясі. Така вже була у нього робота. Хоча, дятли – це, мабуть, єдині божі створіння, яких він не любив, не рахуючи, звісно, злочинців, вбивць, брехунів, тощо.
Після одинадцятого тосту гості кинулися у вир танцю і незрозумілих рухів. Танцювали усі, навіть високі чиновники. Хуанетта танцювала підготовлений танець чуча, а Хуан намагався за нею повторити, але дарма, бо повторити було неможливо.
По суті, чуча – це була спотворена версія ча-ча-ча з домішками джайву і дурнуватими стрибками вгору. У Хуанетти дуже добре виходило танцювати, бо вона сама придумала цей танець.
Проспавшись під пальмою, Бабуїнос відкрив очі, і став нервово кричати «Ідіота! Ідіота!», до кого він звертався було неясно, мабуть, щось приснилося. Проте він знову полетів до квітки, яка «плювалася» насінням. Думаю, те насіння було галюциногенним чи наркотичним. Поставало інше питання: де взяла її Кончіта, щоб прикрасити веранду. Та у дільничного Хабаріто не було часу на з’ясування подібних речей, на його плечі ліг обов’язок пошуку доказів по справі вбивства журналіста Пабло Куку.
На весіллі прийнято викрадати наречену, цей звичай не оминув і Хуанетту. Її викрали не п’яні гості, а чоловік з розбитим серцем - Петрусіо. Спочатку ніхто не кинувся шукати молоду, думали, що то весільний жарт. Але коли до балагану забігла заплакана Анна-Марія і закричала, що Хуанетту вкрали. Бідний Хуан ледь не подавився яйцем і обляпав штани майонезом. Карліто, схватившись за серце, упав, а Кончіта з переляканими очима тільки сказала «піз*ць!».
Стали з’ясовувати, хто вкрав, яким чином і на якому транспортному засобі він був. Перелякана Анна-Марія не переставала плакати і відповіла на всі поставлені питання:
- Це був Петрусіо, падло бізнесменське, він підхопив Хуанетту на руки і запхнув до білого «Мерседесу», а потім поїхав в сторону міста.
- От….падло! – не втримався Хуан – а ти знаєш куди він її повіз??
- Да звідки ж мені знати! (плачучи) – Ні, не знаю! Але Лукреція може знати чи Чічіль.
Хуан знав, що неодмінно згадані молодиці присутні на весіллі, і він почав голосно звати спочатку Лукрецію, а потім і Чічіль. Лукреція вже другу годину «сповідувалася» у Педро, а Чичіль сиділа за столом і крадькома пила херес. Вона була така п’яна, що реготала без причини і ловила виделкою опеньки в тарілці. Та коли Хуан в два стрибки подолав відстань від середини балагану до столу, за яким сиділа Чичіль, взяв її лице в руки, дівка вмить витрезвіла і запитала:
- Шо таке? (здивовано)
- Петрусіо викрав Хуанетту і повіз її у місто. Ти знаєш куди саме???
- Петрусіо??? Він гівнюк, він мене обманув, використав і викинув, як фантик. Козел!
- Я знаю, що він козел, куди він повіз Хуанетту????
- Так у нього квартира на Келемках, десь на Мільямса, скотина така! У нього маленький – показуючи пальцями – ну ти розумієш?
- Я все зрозумів. Чічіль, сконцентруйся, де саме на Мільямса, який номер дому і квартири?
- Здається, 25 будинок і квартира на сьомому поверсі, це все що я пам’ятаю. А ти коли знайдеш його, то дай йому у око і під зад тричі! За мене!
- Добре, дам!
Чічіль забулася сном, а Хуан поїхав рятувати кохану. Але їхати до Петрусіо з голими руками було самогубством, і він відважився на відчайдушний крок – одягнути маску Порно. Питання, що Хуанетта про все довідається вже не поставало, бо важливішим була безпека її і дитини, яку вона носила.
Петрусіо дійсно повіз Хуанетту в свою квартиру на Келемках у новобудові сучасної архітектури, яка захоплювала подих своєю красою та новітнім дизайном.
Сільський бізнесмен довго наважувався викрасти Хуанетту, він розумів, якщо зараз цього не зробить, то втратить її назавжди. А потім все життя буде корити себе за те, що нічого не зробив, щоб повернути кохану.
Але Хуанетта ніколи не була його, вона ніколи не кохала Петрусіо, і ті часи, коли вони разом пасли корів на дальньому полі, а потім валялися в траві, анічогісінько не значили. Вони були дітьми, і просто пасли корів. Проте Петрусіо покохав її ще дівчинкою, і кохав усе своє життя.
Звістка про весілля Хуанетти не на жарт розлютила Петрусіо, і він вирішив йти на крайні міри, які не схвалює ні Конституція, ні Кримінальний кодекс.
Врятувати дружину Хуану допомогли друзі-паркурщики, які без зайвих складнощів, залізли на сьомий поверх і відкрили двері квартири. А далі був вихід Порно, народного героя, захисника бідних і знедолених. Звісно, не обійшлося без електрошокеру і гвинтівки.
Хуанетта дуже зраділа, що в додачу до всього іншого, отримує і чоловіка-героя. Вона пишалася ним, бо, як і Хуан, теж була правдоборцем і бунтарем, яких у нас в країні один-два. Та більше за все вона любила Україну, землю, яка дала їй життя.
Хуан переодягнувшись, повернувся з Хуанеттою, тепер з дружиною, на своє весілля. Де гості допивали останні літри гарячого шоколаду з фонтанів, вилизували тарілки і били одне одному мордяки. Хтось з гостей змикитив, що Хабаріто записує до свого нотатнику, схопили його, зв’язали і закрили в льоху. Саме в тому льоху, де Пончіто з друзями курив каннабіс. Нотатник, звісно, спалили, і першим, хто запропонував це зробити, був батюшка Педро, на якого там скільки компромату було занотовано, що хоч одразу піддавай анафемі.
Батьки Хуана, Марісіта і Розаріо довго не змогли бути на весіллі, і після того, як Хуан поїхав визволяти Хуанетту з пазурів Петрусіо, поїхали додому.
Карліто відпоювали Корвалолом, а потім він знову взявся пити, коли побачив свою кохану донечку на руках свого любого зятя, які, як два сонечка, зайшли до балагану. Він вже не сердився на них за стрінги вірності, і з радістю розказував родичам, що він скоро стане дідом. Розказував, як буде разом з внуком ходити на рибалку і міняти гальмівні колодки на «Жигулях», а розсудливі, ще не зовсім п’яні гості, питали його, що він робитиме, раптом народиться дівчинка. Та Карліто нічого і чути не хотів про онучку.
Зраділа і Кончіта, коли побачила свою доньку живою і неушкодженою, вона тільки сказала «піз*ць!», а потім кинулася обіймати дітей: Хуанетту і Хуана.
Хавроня, дружина Хабаріто, слізно просила Карліто випустити чоловіка з льоху, але батько нареченої не міг вибачити такого «свинства» дільничного, і пообіцяв його випустити наступного дня.
Далекі родичі із Росії: Мухін, Комаров, Жуков і Бляхін на спір пили горілку з кумою Кончіти, Дульсією Щур. Яку і справді складно було перепити, навіть чотирьом російським мужикам.
Доля подарованої пляшки горілки часів Івана Грозного невідома.
Кота Міхал Міхалича розірвало від переїдання.
Бабуїнос ще довго не міг літати, бо насіння екзотичної квітки яка «плювалася», виявилося галюциногенним.
Високопосадовці пан Бобов і вельмишановний Апаров після танців теж поїхали додому, веселі і трошки п’яні. Апаров подарував своє сомбреро Пончіто, який спав в обнімку із сурікатом під столом.
Тітонька Жужу подавилася кісткою смаженої риби, коли розповідала про свого другого чоловіка, і тепер майже не говорила, тільки кивала головою, посміхалася, морщила ніс і, як жаба, роздувала щоки. В той момент, коли кістка перегородила їй вільний доступ до повітря, балакуча жіночка, наче заглянула в очі Смерті, і те що вона там побачила їй не сподобалося. Погляди міняються, так само як і звички, тепер замість язикатої Жужу, за столом сиділа мовчазна Жужу.
Отець Педро набув великої слави серед місцевого і приїжджого жіноцтва на кшталт Дон Жуана чи Казанови. Ну що поробиш, любив він жінок! А жінки любили його. Піднявши трохи занавіс, вірніше рясу, автор розкриває деякі таємниці минулого життя священнослужителя 448 приходу. Він був стриптизером в найліпшому нічному клубі столиці. О, да! Там було на що подивитися і помацати руками! І «воно» досі збереглося під чорним вбранням лже-аскетизму і нібито цноти.
Мексиканокучській модниці Гордіті запав у серце Перкуціо-бля, але стосунки так і не склалися, бо наодеколоненому бабію потрібен був лише секс. А яка жінка погодиться на один секс, без подарунків, без кіно, без ресторанів, без квітів і без знайомства з батьками.
Слід також згадати і про молдаванську тітку Хуанетти, Лоло, яка після дев’яти місяців після повернення на батьківщину, народила хлопчика, якого назвала Барвініо. Хто здогадався про батька дитини – добре, а хто – ні, то автор розщедрившись, відкриває його ім’я – Педро. Так-так, це був саме той Педро, який славився в Мексиканських Кучах і прилеглих селах своєю слабкістю до жінок, але знімати рясу і йти під вінець він не думав. Лоло дуже його кохала, тому і вирішила народити для себе дитину від коханого чоловіка.
Всі вищезазначені і не зазначені події та емоції заливав голосистий спів Іваса Бабаса, який абсолютно виправдовував своє звання народного. Бо ще ніхто не чув «Несе Галя воду» в такому неперевершеному виконанні.
Тамада із Інтернету Хуліо-Дуріо від горілки став так заїкатися, що цю роль взяв на себе Квасіто, бо чолов’яга був завзятий до будь-яких справ, коли вип’є, звісно, чарчину або літер.
У цілому, весілля пройшло на високому рівні, всі були п’яні та щасливі, крім, звичайно, Міхал Міхалича, якого на смерть розірвало від котлет. Весілля було таким «гірким», що у молодят від поцілунків посиніли губи.
Через сім місяців Карліто став дідом, його очікування про рибалку виправдалися, родився хлопчик, назвали Віто.
У столиці все частіше і частіше на парканах, стінах, автомобілях чиновників і депутатів, дверях кабінетів державних установ стала з’являтися літера «П», написана чорним маркером.


Епілог

Запашний коровай, замішаний на доброті, коханні й щирості, в якого за розкладкою йде трохи ревнощів, заздрості і пару ложок сліз, був успішно з’їдений. Не було обділених чи ображених, всім перепало хоч по маленькому шматку.
Той, хто, боже упаси, раптом поперхнувся, то хай ображається тільки на власне нетерпіння чи ненаїдство.
А кому не сподобалося, то що тут вдіє бідний автор, на смак і колір, на смак і колір…Щастя вам і любові!



Написано 09.02.2013 року під попереднім псевдонімом П***** **куй

Все почалося з того, як він увійшов до кабінету…
Відразу погасло світло, стало темно на дворі і в душі. Здійнявся сильний вітер.
Кривдник навіть не здогадувався, в яку халепу попав, але це вже не мало жодного значення. Бо він потрапив в їх зону помсти. Здобич потрапила в пастку. Двері захлопнуті! Мотузки зрізані!
Їх звали ПОМ, СТА і Блондиночка. Три кралі з різними характерами: чорнява, руда і…ну, ви здогадалися яка. Три бестії в одному місці, в один час. Безмежно ображені і безмежно розлючені. Це вам не просто Пекло у спаласі, а справжня піщана буря на землі!
Начальник їхній сидів у своєму окремому кабінеті, і ні про що не здогадувався. Хоча про жахливі події того* дня добре знав, але тоді нічого не зробив. Пив каву і чатився. Це був взагалі особливий чоловік, і особливість його була у зрості і можливостях сечового міхура.
Але він був «назначений», а не з вулиці з дипломами прийшов. Це як помазаник. А чи Божий? Ні, люди, я не беру на себе відповідальність за аутентифікацію чи ідентифікацію цих речей. Просто він був інший, і цього достатньо.
У кімнаті було темно й холодно, всі три бестії поки що сиділи на своїх місцях. Кривдник стояв посеред кімнати, і обирав до кого підійти за відповідями на свої дурнуваті питання.
Це був молодуватий товстопузий чоловік, на вигляд років не більше тридцяти п’яти, порослий пихою, нахабністю і дурним вихованням чи відсутністю такого. Він смердів, але не потом чи брудними ногами, а парфумом з дешевого жіночого каталогу. Позаду за резинкою трусів у нього стирчала кобура. «Беретта», «ТТ», а може й «Макаров» був у ній. Хоча, хто його зна’, що насправді там було. Табельний чи може де купив? Було все одно!
Першою обернулась на запах здобичі ПОМ, вона якраз дофарбувала помадою губи.
- Що вам потрібно, добродію?
- Справка чьто я нє дурак.
- Хм, а чи це так? Ми тут не видаємо фальшивих документів – посміхаючись пурпуровими губами.
- Ви прийшли не в прийомний день, - обізвалась посміхаючись СТА.
- І не в прийомний час, - хтиво її підтримала Блондиночка.
- Так чьто мнє дєлать сєйчас? – роздратовано.
- «Чьто дєлать?» Хм, навіть не знаю, як вам і допомогти, «чьто делать?»… А пам’ятаєш, жабо, як ти знущався із нас? Чи ти, скотина клята, думав, що тобі це з рук зійде????
- Не зійде! – сказала ПОМ.
- Не зійде! – сказала СТА.
- Не зійде! – сказала Блондиночка.
- Мама! Я большє так нє буду!
- Пізно, скотиняка! Ану, дівки, хтось закрийте двері на ключ.
- Зараз ти пожалкуєш, що народився на світ!
- Я большє так нє буду! Прастітє мєня! Я всьо вашому начальніку расскажу!
- Ні! Пізно тобі згадувати начальника! Молися тому, кому ти молитися звик!
- А чи згадував ти, собако, начальника, коли тут тортури свої розвернув? – СТА.
- А чи згадував ти начальника, падло, коли насильницьки витискував радість з моєї душі? – Блондиночка.
- А чи?...Короче, в’яжіть його, дівки!
Двері кабінету були зачинені на ключ, а останній був у бюстгальтері Блондиночки. Шумоізоляція кімнати майже бездоганна, коли щільно зачинити всі двері і вікна. Для антуражу, ПОМ ввімкнула на всю гучність радіо, там саме піпікала чергова сесія Ради. Кривдник заметався між столів і стільців, як загнаний заєць, як злочинець під час облави. Він бігав, перекидував меблі, жбурлявся речами, плакав і просився. Та пізно вже!
Злочин було вчинено. Його термін давності ще не сплинув, постраждалі жадали відновлення справедливості і крові. А злочинець був поряд, тільки руку простягти.
Кривдник раптом наче схаменувся, зупинився і витяг кобуру із трусів. В кобурі точно були не цвяхи. Саме в цей напружений момент подзвонив міський телефон. З несподіванки чолов’яга злякався, і кинув зброю на підлогу. Чим скористалася проворна СТА.
Тепер Кривдник був на «мушці», а Блондиночка розстібала ремінь на його штанах. Поряд стояла ПОМ із ножицями і скочем у руках.
Хтось наполегливо гамселив у двері. То мабуть Євген Євгеніч за договорами прийшов чи наколотити десяту чашку кави за день.
«Дєвачкі! Аткройтє двєрі, тут с налоговай інспєкциї прішлі!», - горланила головбухша Тамара Трохимівна Задуряк.
ПОМ: «Ніфіга! Нікому двері не відчиняти! Нікого не впускати! Нікого не випускати! Поки ми цього красунчика до ладу не доведемо!»
Кривдник вже стояв без штанів, у нього були напрочуд волосаті ноги. Руки за спиною зв’язали скочем, тепер можливості для дій у нього були обмежені.
Він почав кричати. «Кляпа йому у мордяку!» - поспішила СТА з важенькою «Береттою».
- Шо робитимимо далі, дівки? – ПОМ.
- А давайте… - Блондиночка.
- Да знаємо ми всі твої «давайте». Ні! Зараз не час! Да і він огидний такий! Ви тільки на нього подивіться! Тьфу на нього тричі!
- А може ми його того… - СТА.
- Шо того? Кажи конкретніше! – ПОМ.
- Пофарбуємо! – Блондиночка.
- Знову ти зі своїми дур… - ПОМ.
- Стривай! Чому дурнуватими, це ж геніально! Давайте його пофарбуємо! Маркерами! В мене є суперстійкий маркер для гнучких дисків, а ще надстійка червона помада і блистівки! Точно! – СТА.
- Шо точно? - ПОМ
- Пофарбуємо його різними кольорами! – Блондиночка.
- А давайте! Але спочатку треба наказати. Роздягайте його повністю і на стіл вниз пикою – ПОМ.
- А ще давайте зробимо йому епіляцію! – СТА.
- У зоні бікіні! – потираючи руки Блондиночка.
- Знову ти за своє! – ПОМ.
- Не зараз, хоча твоя ідея пречудова, молодець! – СТА.
- За роботу, дівки! – ПОМ.
- А давайте нагодуємо його блистівками! – Блондиночка.
- Краще моїм холодцем, що третю неділю у холодильнику стоїть! У ньому вже опариші завелись! – СТА.
- Опариші кажеш? На підвіконні у кульку шматок мого сиру із села лежить. Там точно завелося якесь життя, якщо його не розтягли горобці! – ПОМ.
- То що? – СТА.
- За роботу! – ПОМ.
Кривдника роздягли і поклали на стіл вниз лицем. Скочем прив’язали ноги й руки і стали шедеври на ньому творити.
«За косметички, баби!» - сказала урочисто ПОМ.
Кривдника малювали і маркерами, і помадами, і олівцями косметичними. Потім одна із бестій взяла у руки коректор з пензликом і стала виводити на ньому візеруночки із матюків. Пофарбувала ним нігті на руках і на ногах.
«Є! Перевертайте!» - зробила висновок СТА, - «а тепер на іншу сторону гімнюка! І так гарно, як і на спині!»
«Аткривайтє! Что ви там дєлаєтє?» – за дверима подав голос начальник, - «ато уволю всєх нафіг! Чьто за фігня там проісходіт!?».
У відповідь лише короткі «пі-пі-пі-пі…» – Рада голосує, радіо сповіщає. Голосів підлеглих ні чичирк!
Тим часом на Кривдникові виводилися останні штришки. Лишалася нетронутою тільки голова і, вибачте за відвертість, зона бікіні. На останню вже не було часу, та й сил не було ото з тим возитися. А голова…
«Голову треба голити! Але у нас немає бритви, тому шукайте у себе крем для депіляції! Чи може краще з нього скальп зняти? Ні, це вже занадто!..» - задумливо ПОМ.
«Ура! Є!» - Блондиночка витягла із тумбочки біло-рожевий тюбик. – «Майже новий, вистачить на всю голову!»
«Маж!» - сказала СТА.
Через годину Кривдник вже не виглядав, як кривдник. Він був жалюгідним і писаним, як писанка на Пасху. Голова голена, але то для неуважного ока, а для знавців – волосся випалив спеціальній, підкреслюю жіночий, крем. Звісно ніхто його не одягав, віддали тільки светр і ремінь.
Чекайте, а як же холодець і сир?
Чоловіка задовільнили, а накормити – не накормили! Е ні, так не піде!
Бідолаху прив’язали до стільця, знову скочем. А як же його нагодувати, коли він закрив рот? Не переживайте, вони придумали.
- СТА, я буду набирати холодець ложкою, а ти по моїй команді затуляй йому пальцями ніс – ПОМ.
- Добре, а коли плювати буде? – СТА.
- Підтримуй йому підборіддя! – ПОМ.
- А сир коли? – Блондиночка.
- О! Є ще сир…Сир у перервах між холодцем і опаришами – СТА.
- А він не здохне від наших страв? – ПОМ.
- Таке гімно і радіацією не витравиш! – СТА.
- Ага! – Блондиночка жуючи сир.
- Шо ти робиш! Виплюнь! – СТА.
- А шо, він смачний. Самі спробуйте. – Блондиночка.
- Ану, дай! – ПОМ потягнулася за шматком сиру.
І справді, сир із звичайного сільського через місяць на підвіконні під дією різних сил природи перетворився в елітний із синьо-зеленою плісенню. Тому бестії, не згодували його Кривднику, самі поїли весь.
Бідолашний Кривдник, увесь сплюндрований і обписаний, оголений і без трусів, в самому светрі вибіг із кабінету, як тільки його відкрив завгосп Степанич. Він не обертався, біг тільки вперед, прикриваючи светром сором.
- Чьто, вашу мать, ви здєсь натворілі!??? - начальник Євген Євгеніч.
- Да нічого, підлогу от мили – ПОМ, вазюкаючи шваброю підлогу.
- А етот пачєму такой? Ви чьто його насіловалі втрьох? – показуючи в бік Кривдника, якого і слід вже простив, лишилися тільки штани.
- Зовсім ні! Він показував нам прогресивні методи клінінгу.
- Чєго он вам показивал?
- Показував, як у Європі підлогу миють.
- Я віжу, что показал, да? А штани єго чьто здєсь дєлают?
- Да звідки нам знати, він наче здурів! Зняв штани і почав ними підлогу мити!
- Всє трі обяснітєльниє мнє на стол. Я жду. А здєсь убрать і работать. Я єщьо узнаю, чьто здєсь било на самом дєлє!
- Добре.

На дворі знову світило сонечко. А на душі так добре було!..

Історія ця вигадка, суцільна маячня, імена героїв вигадані, але не вони самі. Всякий бійся ображеної жінки. Бо ображена жінка, то є гірше торнадо і війни одночасно. Це як бомба сповільненої дії, це як рушниця, яка рано чи пізно вистрілить.
Отож, мотай на вус чи куди є мотати у тебе, чоловіче, жінок ніколи не ображай, особливо сестер, коханих, дружин і матір. Записуй і завчи: «НІКОЛИ НЕ ОБРАЖАТИ ЖІНОК». А захищати і любити, на руках носити, цілувати і кохати. От як з нами потрібно поступати! Не забувай про шоколад і квіти, вони завжди у тяжку мить стануть тобі у пригоді.


Написано 18.04.2015 року під попереднім псевдонімом П***** **куй

Частина 3. Чортівщина


За дверима коїлася якась чортівщина. На перший погляд все здавалося звичайним, але придивившись ставало ясно, що без чортів тут не обійшлось. Але Марися так хотіла влаштуватися на роботу, що їй було все одно де працювати, тільки б гроші платили. Усередині будівлі стіни дихали злом, а сонце гидувало заглядати у вікна, тому на них навіть штори не висіли, не стояли горщики з квітами. Замість живих квітів на підвіконні жили ікебани, виконані з кольорового паперу і зернят пінопласту. Картини лайном по стінах, на яких для пристойності було написано акварель. Скажіть, яка акварель має тільки один колір?...
Марися чекала під дверима відділу кадрів, у голові вертівся рій думок, який розігнав один кумедний спогад.
Ця історія трапилася з інспектором по охороні праці на попередньому місці роботи. Чоловік мав кодове прізвисько – Гідрант, бо зовні був схожий на гідранта, мізки мав гідрантові, та й характер у нього був гідрантуватий трохи. У дві тисячі якомусь році вдарило йому в голову влаштувати оригінальне привітання жінок на восьме березня. Це ж тільки уявити: зібрати гроші на подарунки по 200 гривень з носа, щоб потім спустити всі на салюти, петарди і інші піротехнічні вироби. Краще б чашки купив, менше б проблем мав!
А поряд із нашим офісом була меблева фабрика, де пресували ДСП для меблів, на якій постійно забивалися і вибухали фільтри. Вибухи були такої сили, що вилітали шибки у навколишніх офісах і спрацьовувала сигналізація у припаркованих поряд автівках. Біля цієї фабрики навіть безпритульні собаки не жили, боялися, а на її території було багато, ну дуже багато тирси, яка зберігалася прямо просто неба велетенськими купами. І якщо на мить уявити себе хом’яком, то хотілося б у неї упірнути.
Так от, Гідрант купує бісову купу піротехнічних виробів і хоче, у якості подарунку для жінок, їх запустити серед білого дня біля десятків тон сухої тирси. Хвала небесам, що його наміри попередив охоронник з контрольно-пропускного пункту, а так напевне б згоріла і фабрила, згоріла б і фірма, згорів би і Гідрант.
Тим часом товстозаді працівниці відділу кадрів приміряли прибалтійські бюстгальтери і труси. Тривало це більше півгодини, рівно стільки сиділа під дверима Марися, пригадуючи дурнуватий вчинок інспектора по охороні праці, який ледь не потрапив у новини із заголовком «Телепень з петардами». Звісно, вона переживала, шлунок просив їсти, бо зранку й макового зерня не бачив.
Трудівниці-кадровиці все ніяк не могли намірятися того лахміття, яке насправді шили малазійці в Броварах по лекалам відомих брендів.
Марисі було невесело, навіть спогади про Гідранта не допомагали. А за дверима чувся регіт, вуха ловили фрази: «Ти шо!», «Я не влізу!», «Я не зніму!», «Буду тепер, як Наомі Кембел!».
Не пройшло і п’яти хвилин, як баби припинили мірятися цицьками, до їх кабінету обережно, мабуть не перший раз, постукав доставщик піци «Я хУдєю!». У юнака були такі вуха, що якби він ними махав, то зміг би літати. Хлопець-літаючі вуха у лігвищі цицькастих фурій – звучить як блокбастер!
Через годину і двадцять хвилин Марися потрапила на співбесіду до начальника відділу кадрів. Тортури тривали недовго, після них треба було заповнити якусь анкету, картку, автобіографію і купу всякого паперового непотребу, а потім її відпустила додому, кинувши напослідок: «Зателефонуємо, якщо підійдете за вакансією!», - єхидно жуючи яблуко, яке цвіркнуло соком на бездоганно білу шифонову блузку.
Цілий вечір вона пила настоянку валеріани, яку закусувала салом, щоб не так гірко було. «Що ж це за робота така, де треба пройти через тортури? Що ж це за люди такі, які зовні наче і люди, а наче і ні?...» - питала.
На свої питання відповідь можеш дати тільки сам. Тому на столі стояло десять маленьких пустих пляшечок, а кляті відповіді так і не приходили в красиву голову.
Це вам не про Гідрант розказувати – сорока п’яти літнього чоловіка з мізками школяра, а філософія життя, де кожне питання заганяє тебе в кут, у якому вже чекає голодний тигр.
Раптом стук у двері, на годиннику перша година ночі. Лячно не зважаючи на випиту валеріанку, а поряд із засобів захисту тільки скалка і позавчорашні кислі голубці.
«Акулію, це ви?» - а у відповідь мовчання. - «Я знаю ваш почерк, сусіде, це ви за «Дружбою» прийшли, то мало вам було проблем з колишнім прокурором області? Прийшли за черговою порцією?
Ніхто не відповідав.
Сп’яніла валеріаною молодиця схопила скалку і пішла відкривати двері. Відкриває, руки тремтять, ноги тремтять, шлунок вібрує, а уява малює образ лисого маніяка з ножівкою, - страшно, аж ах!
Та за дверима нікого не було, ніч моргнула одиноким ліхтарем з дороги і війнула у лице солодким ароматом матіолів. Ніч пахла, як пахне літня ніч у звуках жаб’ячого горлодерства і солов’їного співу.
Марися продовжила квасити валеріанку, як знову хтось постукав у двері. Цього разу сміливіше скочила із-за столу до дверей за якими знову нікого не було. Мабуть ніч гралася з дівчиною у хованки або просто та випила багато настоянки, а може кабан, з якого вона їла сало, за життя харчувався якось не так, як мають харчуватися звичайні паці.
Роздратованість у перемішку із страхом, сп’янінням відкрили портал для спогадів, і вони поперли.
«От скотиняка така!», - сказала Марися, випила останню пляшечку валеріани і жбурнула її у двері, - «СКО-ТИ-НЯ-КА!», - яке вдале слово вигадав народний обранець Шляшко для різних сцикунів! От не людина, а просто знахідка!
Не сіло, не впало пригадався Марисі колишній парубок – Жабун Гизь, ще те падло із Умщини. Більше його щік була тільки дупа, а між двома передніми зубами легко б проскочив ховрах. Його так сильно любили батьки, що не пускали свататися, мати передбачливо вирощувала гарбузи, а батько щодня чистив рушницю.
Горе стимулює до звершень, сіє у душі сміливість і безрозсудство. Не думаючи про можливі наслідки, дівчина заходилася писати листа Жабуну: «Привіт! Я все пам’ятаю, всі твої обіцянки і клятви. Падло, я купила сукню і фату, їду до тебе, готуйся!».
Листа вона так і не відправила, у Уми полетіла телеграма. Жабун, коли її отримав, мабуть ледь не усрався з переляку за свою холостяцьку недоторканність, цнотливість паспортних аркушів, які до 38 років ще не торкнувся штамп РАГСу.
На ранок боліла голова, половина подій ночі, були як у тумані, очі блищали склом, із ротяки – перегар. Так і не з’ясувалося, хто гамселив у двері. Удосвіта під ними стояв Акулій, щоб знову просити «Дружбу».
- Я вам не дам тієї «Дружби», сусіде! Можу лише сирочок плавлений дати?
- Сирочок їж сама, а мені дай «Дружбу», будь-ласка.
- Ага, щоб ви тією пилкою ще комусь кишки випустили або голову відрізали! Не дам, і не просіть! Я не хочу бути співучасницею ваших злочинів. Це моє останнє слово.
- Стерва вилупата!
Акулій поплентався додому, злючий, як чорт. Марися потроху приходила до тями, її не полишала думка про загадкового нічного гостя: нетерплячого шанувальника чи маніяка втікача. Постійно хотілося пити, сушило, як каштанове листя сушить серпень.
На порозі спав, наче здох, кіт Армен. День прокукаріканий сусідським півнем обіцяв бути несхожим на вчорашній, можливо тому, що цього ранку кукурікав він востаннє, тепер стане наваристим бульйоном - реінкарнація на практиці.
У підвалі невідомого монастиря, що у лісі сховався від податкових та фіскальних органів, на спеціальному станку шаруділи пластикові зелені жетони для проїзду у иївському метрополітені. Тут їх чеканили по саморобним кліше, а матеріалом для виготовлення були пробки з пластикових пляшок. Робота непильна, але вимагала уважності і зосередженості. Чого власне не позичати молодому чоловікові, який вмів викрутити гривню навіть з гівна.
Послушники монастиря знали про підвал, бо вони його здавали в оренду. Монахів абсолютно не цікавило, що там відбувається у надрах їхньої обителі, головне, що орендарем вчасно сплачувалася орендна плата і було тихо, як у Панаса у пузі.
Крім жетонів, відливалися підошви для жіночих босоніжок, таці для їдальні Иївради, держаки для швабр, горшки для малюків і ще багато іншого потрібного непотребу. Робота кипіла і давала дуже гарний прибуток. Гнатко був у захваті, тому не жалів себе. Як не жаліли себе сталевари і доярки у часи п’ятиліток. Йому допомагали гноми, але про них пізніше.
Сурова правда сільського життя: колоші, фуфайка, лайно, а замість парфумів – сморід кізяків і паленого бур’яну. А ви знаєте як «пахне» свинарник улітку? А як пахтить свіжий коров’ячий «млинець»?...
Хтось під тином зригнув, коли дівчина гнала пастися корову. Зупинилася, дивиться, а у копиці сіно ворушиться. Зирк туди, а там.
- Еродот!!! Щоб я так…! Гніздо страуса у мене в городі! – здивовано-прездивовано, радісно-прерадісно, схопилася за груди.
- І я радий тебе бачити, моя голубка! – вилазить із копиці сіна, сміється.
- Ти де лазив? Де був? Ти що пив? – здивовано. А..а…а! Так ось хто вчора вночі у двері гамселив? Зізнавайся, це ти? Це твоя перната дупа не давала мені спокою??? Я думала, що до мене маніяк внадився! Або Акулій пре за «Дружбою»!
- Та я, я! А хто ж іще! – сміючись. – А ти що перелякалася?
- Звісно перелякалася! Ледь не народила з переляку! На яку холеру ти грався у схованки? Так паскудно мені було, а то ще ти…Телепень ти от хто!
- Не нервуй, йди краще обійму – протягнув руки, щоб обійняти.
- Та вже обіймай, не скупися на ніжність – підійшла до чоловіка із крилами, щоб той її обійняв.
І вони обійнялися, як старі друзі, як ніжні коханці.
- Тільки не помни мені крила, тримай себе у руках, кралю – збиткуючись.
- Я тобі ті крила вискубаю, як сьогодні сусідка півня скубала! Якщо ще раз так на довго мене лишиш саму. Тут таке було, поки ти там грів дупу на морі.
- На океані – виправляючи.
- Ти був на океані? – здивовано.
- На і в – посміхаючись – катався на спинах китів, їв банани, ходив голяка…
- От ти вилупок, Еродот!
- Я не вилупок, на ось тримай – протягнув їй мішок океанських мушлів – тільки не сердься, зробиш собі буси. Я ще хотів піску взяти для туалету Армену, але пісок важким виявився дуже.
- Добре, ходімо нагодую тебе улюбленим холодцем із хріном і мойвою. Вчора розливала, у льоху дві десятилітрові діжки стоять.
- Ти мене чекала! От зізнайся, Марисю, чекала ж? – радісно.
- Та чекала, чекала! Я тебе щодня чекала, йолоп ти мій у пір’ї!
Обійнялися міцніше.
Еродот хоч і не чоловік, а обіймався по-чоловічому, а Марися – не янгол, але в обіймах Еродота летіла далеко на небо.
Кипіли сковорідки із жиром у якому бовталися мисливські сосиски і курячі лапки, булькотіло гидке саморобне пиво. Пахло так, що у перехожого паморочилося від голоду в голові, навіть якщо він був наїжений. У шинку «Мідний Цвях» Сруль з Акулієм мізкували план «запозичення» каналізаційних кришок на одній із вулиць міста. Які потім звісно збиралися здати на металобрухт місцевому бізнесмену, виручку пополам. Та вони ще тоді не знали, що цей бізнесмен виявиться падлюкою: і вашим, і нашим, здасть він їх обох.
Хтось на дорозі розсипав ванільне печиво – голуби і горобці жирували. Життя вимірюється не кількістю прожитих днів, а кількістю митей, від яких затамовуєш подих. Миті, які дарують незабутні враження і почуття, і які спогадами нагадуватимуть про себе впродовж всього життя.

Далі буде.


м. Київ, 06.09.2018


УВАГА: будь-яке співпадіння в подіях, назвах, іменах - випадковість. Історія цілком і повністю є вигадкою автора.

Частина 2. Запах

Другий тиждень йшов дощ, щедро купаючи чорноземи у життєдайній вологі. Деякі з них були такі занедбані та спаплюжені, що не допоміг би і дощ, лише років десять – двадцять на самовідтворення без людського втручання. От як із зоною відчуження у Чорнобилі, нині там майже повністю відтворилася природа, зелень буяє, а тварини живуть без остраху на неозорих пасовищах і пишних лісах.
Гнатко нарешті запросив Марисю на побачення в місцевий шинок «Мідний Цвях», в якому шинкарював вельмишановний Сруль. «А знаєте чому мідний? Бо окислюється!» - реготав Сруль сам відповідаючи на своє питання.
Від безділля, а може через пошуки нових вражень парубок відважився на побачення. Та й Марисі одній вдома було сумно. Корова окотилася, теля було біля неї, ссало молоко. Поросята нагодовані так, що тільки рохкали в соломі. Їсти наварено, вода з криниці наношена, самогонка повільно капає.
До речі, самогоноваріння, як і вирощування конопель, галюциногенних грибів та маку в ті часи були дозволені законом.
За келихом пива, яке шинкар сам варив і розливав, вони сиділи, як хороші друзі і теревенили про все і ні про що. Раптом до парочки підсів Сруль тримаючи у руці пів’яблука і сосиску на виделці.
- А знаєте що? – відкусив сосиску.
- Що ми повинні знати? – запитав із цікавістю Гнат.
- А теє, що за легендою одною…
- І? Що за легендою одною? Кажи вже, не тягни, як президент на Новий рік!
- Що за легендою в одній із гір спить якесь середньовічне чудовисько. І прийде час, коли воно прокинеться. А спить воно на купі золота і дорогоцінних каменів.
- Ти довго пив, щоб таке придумати? – сміючись – Ти закінчуй бухати, а то скоро будеш «білочок» по своєму шинку шукати!
- Я взагалі сьогодні не пив, так кажуть.
- А..а..а! Так то випари пива значить! – регочучи.
- Ніяких випарів, я почув цю легенду від одного чоловіка, а той – від іншого, а тому іншому ще хтось розказав. Інформація просочилась із секретних архівів.
- Ех, я знав звісно, що шинкарі пліткарі, але ж не на стільки! Ти ще розкажи байку про золото Богдана Хмельницького, Сруль! І про те, як на озері ледь не впіймав сома на двадцять кілограмів! Ну, і казкар! Ну, і брехун!
- Сам ти брехун! Кажу, що сам почув! Щоб повідпадали колеса у твоїй колимазі!
- Ти мого коня не чіпай, а то побачиш – показав кулака.
- Та дідько з твоїм «Запорожцем»! Якщо так не довіряєш людям, то як ти живеш на землі?
- Тому і живу, що не довіряю – посміхаючись.
- Ну то й живи! Собі під носа: чорти б тебе забрали!
- Я все чую, Сруль! Дивися, щоб вони тебе самого за такі нісенітниці не забрали.
На чортах і закінчилася розмова, шинкар пішов до барної стійки, а Гнат продовжив цідити пиво через зуби, таким бридким воно було. Марися все слухала, але мовчала, не в хороших правилах тону лізти зі своїм словом у чоловічі розмови. Але вона раніше чула цю легенду, правда не пригадувала від кого.
Чергова співбесіда не дала результату. Було очевидним, що заходи по пошуку роботи приречені на фіаско, але дівчина не здавалася і борсалася, як муха в муці, продовжуючи шукати собі місце під сонцем.
А десь під Екватором у теплих тихоокеанських водах без жодного натяку на одяг катався на спині кита один молодик. Вся тутешня природа так була засоромлена його зовнішнім виглядом, що кожна тваринка і пташинка сиділа тихо по своїм норам, гніздам. Що поробиш, любив він ходити голозад і босоніж. Відпустка наближалася до свого завершення. Дні летіли швидко, як приміська електричка, а на згадку про відпочинок залишилася засмага і мішок мушлів.
У «Мідному Цвясі» відвідувачі вже гамселили один одному пики, такий гармидер здійнявся, що хоч усіх пресуй у автозак.
Перший отямився Гнатко.
- Так, треба тікати, поки поліцейські не злапали! – протягуючи руку.
- Біжімо звідси хутко! А то точно злапають! – погодилась Марися і взяла Гната за руку.
Сруль стурбовано бігав по шинку і горлав: «Заспокойтеся, сучі діти! Заспокойтеся, покидьки!». Рожевощокий товстун у шароварах жбурнув у нього котлети, які застрягли в дошках дверей, як металеві зірочки ніндзя.
Всю ніч Марися пробігала до туалету. Як вже потім з’ясувалося, шинкар щось таке цікавеньке підмішував у пиво, що діяло воно на кожному по різному: хтось бігав до туалету, у когось німів язик, відмовляли ноги і руки, а щасливчики потрапляли у веселі казки.
У Гнатка теж була безсонна ніч, але не на горщику. Язик, руки і ноги функціонували у звичайному режимі, галюциногенні речовини на нього не діяли, а організм давно випрацював захисний механізм.
«Краще б ви ніч провели у обіймах одне одного ніж пиво галюциногенне хлистали!» - Я ще тоді так думала. Гадаю, що молоді люди просто принюхувалися до феромонів одне одного.
Заглядаючи у дзеркало: «Треба збиратися на співбесіду», - наступного ранку казала собі Марися: «Геть опудало!». Перегар, червоні очі, синці, стомлений вигляд, ліва брова загубилася у волоссі, і це ще не весь перелік наслідків світських посиденьок у Сруля. Але збиратися все одно треба було, бо час не чекав, заощадження з кожним днем танули, як бурульки на сонці. Багатих родичів за кордоном не було, ні тобі вкладень у банку, ні спадщини, ні заритих скарбів, нічого, щоб могло миттю збагатити. Проте їсти хотілося щодня, і ходити у шкіряних черевичках, як у принцеси.
На порозі Марисю спіймав Акулій, сусід по правій межі садиби, холостяк, двічі кастрований, питущий інтелігент в другому поколінні і просто добра людина.
- Поспішаєш, Марисько?
- Так, поспішаю. А що ви хотіли?
- Та, о це, того – переминаючись з ноги на ногу – короче, дай мені свою «Дружбу», треба гілляку на яблуні спиляти, а то пре прямо у вікно, скоро нахєр шибку випре.
- Та ви що!? Зайдіть ввечері, дядьку, зараз дуже поспішаю, а це треба ще у сараї шукати ту вашу «Дружбу», добре? Про себе: Клята холера тебе принесла! Тепер точно не пощастить! Щоб ти всрався старий алкоголік!
- Добре, добре! – колупаючись у носі. Про себе: От лярва скупирдяйна! Щоб ти каблуки собі всі поламала!
Акулій поліз до себе через перелаз, а Марися побігла на чергову співбесіду.
Цього разу пропонувалася робота в авторитетній установі – комунальне підприємство «Буддобролюдшляхдор», яке займалося ремонтами і будівництвом доріг, благоустроєм прибудинкових територій і супутніми роботами. Проте через поспіх, а може зумисне у об’яві не зазначили на яку вакансію потрібні працівники. Співбесіда проходила в стилі класики жанру із застосуванням усього арсеналу психологічних пасток і вербального пресингу кандидата на роботу. Питання були простими, але доходили до абсурду, лише на сороковій хвилині співбесіди директор комунального підприємства сказав Марисі на яку вакансію вона претендує – молодший спеціаліст по засипанню і трамбуванню ям на дорогах відділу доріг і шляхопроводів Департаменту дорожніх полотнищ і тротуарів при… (пауза) - приклав пальця до рота і показав очима вверх.
- Трясця вашу матір! Ви мене майже годину мордували ідіотськими питаннями, щоб запропонувати латати дороги!?
- Не матюкайтеся. Хочу вас виправити, не латати дороги, а ямковий ремонт. Це суттєва різниця. Ямковий ремонт - це міський проект стратегії розвитку міста, до речі. На його виконання кошти виділяються з міського бюджету. Тож, затримок у виплаті зарплати не буде, зуб даю!
- Та на якого біса мені ваші зуби! Дякую, рада була знайомству, латайте далі ваші ями і ваш ямковий ремонт хай буде здоровий! Оревуар!
Вже дорогою додому Марися була впевнена, що невдала співбесіда – причина поганої аури сусіда. Забігаючи вперед скажу, що єдиною її радістю цього вечора стане факт, що «Дружба» не стала знаряддям злочину двох п’яниць, які зазіхнули на паркан колишнього прокурора області.
Акулій спочатку відпиляв гілляку яблуні, яка вибила шибку вікна, далі взявся за шовковицю і грушу. Неочікувано до нього зайшов ліпший товариш Хвись. Після пляшки самогону, два раціоналізатори вирішили підрівняти «Дружбою» паркан. Далі була карета швидкої допомоги, поліція, розлючений сусід з прокурорським минулим у якого власне і рівняли паркан. На місце інциденту приїхали телевізійники і ведучі телепередачі «Кошмари відунів».
Еродот повертався додому, пасати обдували його пухкенькі крила і засмаглі щоки, дупа боліла від катання на китах.
Знову над чорноземами ревів грім, небо розривали блискавиці, вітер тряс дерева і кущі. Прямо сцени із фільму «Останній мисливець на відьом», не вистачало ще відьом на мітлах і лисого мисливця на них.
У «Мідному Цвясі» аншлаг з п’яниць, фірмове галюциногенне пиво ллється рікою, деякі відвідувачів уявляють себе свинями і морськими котиками, а Сруль не встигає рахувати гроші.
Гнат зайшов до шинку у справах, підсів за столик з мовчазним ще не п’яним чоловіком у шкіряній куртці і запитав.
- Ну що приніс?
- Приніс, але спочатку гроші.
- Покажи.
- Ось! – Чоловік дістав з надр куртки якийсь чорний пакунок.
- Так розверни, а то може там собаче лайно, я не збираюся бакси викладати за лайно.
- Яке лайно!? Я ж не кажу перевіряти твої бакси, а раптом то підробка, чи мічені купюри, контрольна закупка?...
- Які мічені, давай вже показуй, не дратуй мене. З такими талантами – мільйон припущень на рівному місці, пішов би працювати в ФДУ, там таких орлів як ти якраз не вистачає.
- Та йди ти в дупу!
Чорний пакунок вже був у Гната, швидко поспішаючи із шинку, він сів у «Запорожець» і поїхав.
Звивиста грунтова дорога довела бузкового коня до монастиря, що за лісом сховався. За триметровим густо обплетеним диким виноградом парканом парубок зник.
Остання надія – це коли у переліку бажаних і можливих для тебе місць роботи, доходиш до останнього запису. Після нього вже не має нічого, крім вакансій нічних посудомийок і прибиральниць в колонії суворого режиму.
Треба було йти, і вона пішла. Рано чи пізно це мало статися.
Не доходячи метрів п’ятсот до будівлі цієї установи, смерділо так, наче Гулівер десь насрав поряд. Під ногами валялися десятки тисяч дохлих мух, подохли від смороду. Поряд не було ані наметів сезонної торгівлі, ані кіосків, ані безпритульних, ані промоутерів, тільки дохлі мухи під ногами. Якщо не звертати увагу на жахливий запах, будівля була вражаючих розмірів і цікавого втілення архітектурної думки. Всередині були люди, їх було видно через вікна і двері, з яких вони то виходили, то заходили.
Марися зайшла у ті двері.


Далі є.


м. Київ,21.05.2018


УВАГА: будь-яке співпадіння в подіях, назвах, іменах - випадковість. Історія цілком і повністю є вигадкою автора.

Частина 1. Початок



Вагітна павучиха потрапила у пастку фарфорового рукомийника і товклася у ній вже не першу годину. Малесенькі лапки сковзали по білій поверхні наче по льоду, бідолашна комаха нервувала і пукала тремтячи усім тільцем.
Павуки не дуже приємні створіння, але й вони заслуговують на життя, і на відміну від деяких людей несуть користь, а не паразитично існують споживаючи суспільні блага і експлуатуючи природу-матір.
Так розпочався мій ранок – із рятувальної операції у ванній кімнаті, павучиха лишилася жити і під тумбою рукомийника вже клопоталася біля кокону.
Вічні мешканці вологої підлоги – водяні віслюки давалися диву вчинку руки, яка могла з легкістю як врятувати життя, так його і відібрати.
Комашня нишпорила кімнатою наче у себе в дома, а я ніколи не вбивала їх, бо вважала, що якщо не заважають і не лякають, то нехай живуть.
Історія яку я Вам розповім, розпочалася задовго до часів Великого смутку, ще тоді, коли ніхто навіть не думав, що ворота Пекла можуть відкритися, а вся його публіка попре створювати на землі осередки і філіали.
Жила в ті часи дівчина Марися, нічим особливим не виділяючись із загального загалу, не псувала загальноприйняті принципи статистики, не пнулася уперед, але і позаду не теліпалась. Поспішала за технічним прогресом, прислухалася до чужих думок, але і власну на все мала. Зовні була стрункою, білолицею, чорнобровою, носила черевички із шкірзамінника і пояс. Народилася в робітничій сім’ї, з самого дитинства привчена порпатися в землі і працювати на результат.
А під горою у долині, де розпочинається мереживо монастирських печер, жив Гнатко, теж із робітничої сім’ї парубок зі своїми принципами, поглядами і бузковим «Запорожцем». Зовні кремезний, з ручищами, як у велетня, жилавий, чорнобровий, підпоясаний шматком мотузки із шкірзамінника. Коли брався Гнат за роботу, то аж горобці тікали з переляку.
Часи були тоді прості і непрості, але спокійні, тихі. Ніхто не лютував, не громив і не горлав. Всі жили наче передчуттям чогось, похнюплено і зажурено, але в багатьох очі іскрилися радістю. Моя пенсія могла мене забезпечити майже усім, крім товарів-розкоші, власної автівки, поїздок в міжнародні здравниці. Я в’язала шкарпетки онукам, сушила сухарі на горищі, доживала віку. Мені навіть на думку не спадало, що може статися те, що сталося. У царстві Морфея також мовчали з цього приводу, або я кепсько вмію тлумачити сни.
Вранішнє сонце ще купалося у Дніпрі, коли Марися збиралася у похід на пошуки роботи. Ці скитання по ліпших офісах міста вже тривали майже рік. З якихось невідомих причин дівчину не хотіли брати на роботу. Її залізна витримка потроху перетворювалася у желе, а віра просякла зневірою.
На узбіччі дороги, у березі було припнуте мале теля, щоб паслося і не втекло. Марися одразу помітила його і підійшла, щоб погладити. Забувши, що поспішає на чергову співбесіду стосовно працевлаштування, забувши також про панчохи і черевики на високих підборах.
Не встигла Марися доторкнутися до мордочки теляти, як воно наче сказилося і почало ганяти навколо припони, а прив’язане воно було на залізний ланцюжок. Сила тварини і швидкість з якою воно гарцювало виявилися настільки неочікуваними, що дівчина розгубилася, зрозуміла, що справи її кепські, коли ноги вже декілька разів обмотав ланцюг. Поряд не було ані душі, щоб покликати на поміч, а дурне теля продовжувало намотувати кола. Боляче не було, а лячно, душу схопив шок і передчуття дурної смерті.
Через хвилин 10-15 теля так замотало ноги Марисі, що самотужки вона вибратися уже б не змогла, а тіло скрутив біль. Теля заспокоїлося, коли закінчився ланцюжок і бігати не було як. Дівчина стояла, як у часи інквізиції зв’язані на багатті відьми, знерухомлено і у відчаї.
Тим часом дорогою мчався «Запорожець», хазяїн якого навчився так віртуозно ним керувати, що колеса драндулета оминали майже всі ями. Гнат поспішав на роботу у ЖЕО, де працював двірником-сантехніком, роботи була бісова купа, а зарплатні – кролячі сльози. Проте, парубку треба було там працювати, щоб прикривати від сусідських очей основне джерело свого доходу.
Знайомство молодих людей було оригінальним і незабутнім, вони ще дуже довго будуть його пригадувати і реготати. У той день Марися не пішла ні на яку співбесіду, а пішла додому заліковувати рани, прати одяг, штопати панчохи. Гнатко врятував її від оскаженілого теляти, а що це означає для дівчини не потрібно казати.
Наступного дня вона йшла на співбесіду вже не звертаючи уваги ні на що, щоб знову не потрапити в халепу. А Гната викликав керівник на роботу, зірвало крани в 44 квартирі п’ятиповерхівки, заливало квартири знизу.
Бузкова автівка зупинилася з пилом, який вилетів з-під її коліс, як чорнильна хмара у каракатиці, біля струнких ніг пішохода.
З подивом сідаючи, Марися запитала у водія:
- Це «Бентлі»?
- Ні, це «Запорожець»! – посміхаючись відповів Гнатко.
- Ніколи в житті не сиділа у салоні такої, тут мабуть магнітола на пластинках? – збиткуючись.
- Не на пластинках, показав їй надсучасний аудіо програвач із сенсорним монітором, - дивися, в мене і навігатор тут є.
Йшла третя година співбесіди. Від анкетування у Марисі вилазили очі, зупинилася на 786 питанні: як ви ставитесь до групового сексу? До цього було 785: по яким ознакам при першій зустрічі можна виявити транссвистита? На посаду помічника адвоката виявляться були важливими і такі питання. Сам роботодавець також був дивним, незважаючи що був він, з його слів, відомий в певних колах адвокат, виглядав наче чоловік з 18 століття: потріпаний часом клітчастий пожований в деяких місцях міллю жакет, щтиблети, витягнуті на колінах брюки і білі рукавчики на руках, а його мова була настільки чудернацькою, що складалося таке відчуття, що сидів за партою з самим Пушкіним. Крім того, з його слів, що він неодмінно вважав головним зазначити при співбесіді на роботу, що був чоловіком неодруженим, дуже щедрим, уважним до жіночої статі і понад усе мріяв мати свою сім’ю, двойко, тройко дітей.
Насправді адвокат був самим звичайнісіньким сатиром, з копитами і ріжками, прості смертні побачити їх не могли. Тому напускання туману в дівочі голови у адвоката йшло з відмінним успіхом, а працевлаштування було лише прикриттям. Чи не могло не кидатися в очі, що помічника собі він шукає виключно серед молодих дівчат, не зважаючи на освіту і сімейний стан, або анкета у 1236 питань із сексуальним підтекстом, його мова, манери, навіть одяг все було сигналом, що щось тут не так.
Так і сталося, але вже після повернення Марисі додому. Окрилена надією, що стане помічником адвоката, вона влупила майже пів кіло лікарської ковбаси без хліба і стакан холодного молока. Після молока все і почалося.
Перший дзвінок сатира був в той день, коли проходила співбесіда. І Марисі він здався звичайним, зважаючи, що була майже впевнена, що її прийняли на роботу. А зацікавленість адвоката її персоною, як майбутньої помічниці, виглядала абсолютно нормальною. Але це був тільки перший дзвінок…
Другий був серед ночі близько третьої години, і тепер сатиристий адвокат не стримував себе у словах і порівняннях, по яким можна було сміливо писати анотацію до Кама-Сутри чи ще чогось подібного.
Далі дзвінки були щовечора, по годині-дві тривалістю, а адвокат-сатир ставав ще наполегливішим і геть втратив сором. Він запрошував на побачення чорноброву кралю, кидаючи ледь помітний натяк на секс.
Недвозначність слів і така поведінка адвоката розбили вщент рожеві окуляри Мариськи, вона вже розуміла чим там пахло і чим може все закінчитись. Лячно було від такої небачуваної наполегливості і нахабності адвоката. Він запрошував, вона відмовлялась, він запрошував, вона відмовлялась і так сотню разів.
Коли дійшло до того, що у дівчини закінчились всі аргументи для відмови, вона наважується прийняти запрошення і піти на побачення. Але вирішує поступити хитро, і обіграти надокучливого залицяльника, прийти на побачення з Гнатком. Лишалося тільки його вмовити і справа вирішена.
Не треба було нікого вмовляти! За миску вареників з вишнями Гнат погодився навіть не вагаючись і секунди. Він взагалі весь скипів, випадково зігнув навпіл виделку, коли Марися йому розповіла цю історію з адвокатом.
Побачення пройшло в дружній обстановці за 10 хвилин, рівно стільки часу необхідно було Гнату, щоб привітатися і зняти піджак, а адвокату зрозуміти цей прозорий жест і показати п’яти. Хіба можуть прекрасно натреновані м’язи рук, плечей і живота конкурувати із втікаючими п’ятками вилупка-збочинця?
Після побачення телефонні дзвінки припинилися, а сатир мабуть пудрив мізки черговій жертві. Але хто знає, можливо жертвою цього разу стане він сам. Бо по тому, як він втікав з Маріїнського парку стало очевидно, що сили його покидають. Час не стоїть на місці навіть для сатирів.
Пошуки роботи продовжувалися, але вони як і раніше не давали жодного позитивного результату. З невідомих для Марисі причин, роботодавці крутили носами на її резюме і дипломи вищої освіти, яким би точно позаздрив сам генеральний прокурор. Навіть до ЖЕО керівником дільниці директор не хотів її брати, мовляв надто освіта у вас гарна для роботи у нас. Як це гарна освіта для роботи у нас? – довго не давало заснути дівчині.
Десь на березі тропічного пляжу.
Засмаглі ноги лоскотав теплий океан, він лежав прямо на піску, хоча поряд стояв шезлонг. Легесенький вітер куйовдив м’які кучері і пір’я. Молодик був у відпустці, був голим і байдужим до всіх і всього, що виходило за рамки його миті насолоди на цьому безлюдному тихоокеанському острові. Відомо тільки те, що звали його Еродот.

Пішов дощ на чорноземи.


Далі є.


м. Київ, 14.05.2018


УВАГА: будь-яке співпадіння в подіях, назвах, іменах - випадковість. Історія цілком і повністю є вигадкою автора.