«И пришли те два Ангела в Содом вечером,
когда Лот сидел у ворот Содома…» (Бытие, Глава 19)

Частина 5. Дрючком і кочергою.


Передмістя Иїва, точна локація невідома.

Монахи погнали їх аж до болота у зелене жабуриння, де торік повністю засмоктало «Шевролле Авео» місцевого агронома. Болото нещадне до гівнюків і різної нечисті. А монахи після облави обителі, стали критичними і принциповими до всяких людських гріхів, особливо таких. Неможна закривати очі на подібне, бо закриєш раз, звикнеш жити у безладі. Хаос стане нормою, а норма трансформується із девіації.
Кожен послушник монастиря ще змалку знав, який це великий гріх, знав і тихо молився, щоб ніколи не настав цей жахливий день, але він настав і обіцяв сумне майбутнє для нащадків. Останнім доведеться боротися не тільки за своє місце під сонцем, а й постійно відганяти виродків від своїх дітей.
На землю опустилися буремні часи, часи дрючка і кочерги.
Після оперативних заходів КАЖАНівців в монастирі навіть хлібу не лишилося. Правоохоронці обісцяли туалет, витоптали грядки для медитації і щось рили під великим хрестом при вході до монастиря. Але життя вирували всіма барвами веселки, особливо у болотах, що знаходилися неподалік.
Тільки чорту відомо, чому автобус з цілою групою виродків з розмальованими мордяками зробив зупинку біля монастиря, обителі людських чеснот, тихої гавані смиренності душі і тіла. Але їм явно не пощастило. Монахи були не на жарт розлютовані, а під могилою на задньому дворі зберігався арсенал зброї, тобто ще й озброєні.
Виродження моралі, звідси і виродки – ось що було загрозою для сучасного суспільства, і монахи про це чудово знали. Прихована війна велася ними не одну сотню років, таємні знання передавалися із покоління в покоління.
Бездуховність особистості породжувала її агресивність або повну байдужість. Вона перетворювала людину на мармелад, який міг набувати будь-якої форми за будь-яких потрібних умов. А потрібні умови визначали і всяк сприяли Невідомі Отці Революції (далі – НОР), вони ж і ліпили фігурки із «мармеладу».
Розмальовані люди у болоті із транспарантами «Я пишаюся, що я такий!», «Свободу ****!» репетували і просили про допомогу, але монахи їх не чули. Ззовні вони не були вже монахами, сутани догорали в яскравому багатті, а длань, що недавно перегортала Молитвослов, тримала автомат системи Михайла Калашнікова. Послушники визнавали тільки одну веселку – ту, що на небі.
За гармидером у болоті споглядали чорти і весело потирали руки в передчутті свіженьких душ. Охочим до різних видовищ також був Толік, але його не цікавили нічиї душі, голуб просто любив срати на голову.

Весела Умщина.
Навіть у цьому напрочуд красивому краї не обійшлося без весілля. Жінка поважного віку лежачи на підлозі тримала за ногу вже немолодого чоловіка, затримуючи його, вона голосила: «Не їдь! Не їдь, благаю тебе, сину! Не треба тобі на ній жєнітса, вона ж тебе вб’є! Вб’є паскуда, я чую це материнським серцем!».
Син увімкнув «режим мужика»: «Ні, мамо, я поїду! Поїду і оженюсь! Може вона моя доля! А як не згину, там пристроюсь. Я не пропаду! Будівником (пауза), а може шофером (пауза), а може й у офіс подамся…Освіта яка не яка в мене є! Дояр-зоотехнік все ж ніяк!».
Мати не здавалася: «Я тобі ціле відро ролів макі-такі накатаю! І компот із плавленого сирка і черешень зварю як ти любиш! Лишися тільки, сину мій! Л.и.ш.и.с.я…(плаче)».
Жабун не послухав ні матері, ні батька, зібрав торбу і покивав п’ятами на Иїв. Маршрутка летіла весело по бездоріжжю. Від тієї веселості чоловіка і ще пару пасажирів знудило прямо у салоні. Водій не встиг зупинитися, бо на таких ямах не можливо це зробити! Місцеві владодержці тільки розводили руками і скаржилися на мале фінансування.
Блювотиння прибрали, але салон маршрутки продовжував смердіти, за вікнами пролітали мальовничі види Охвиці, колись соковиті пасовища для корів і кіз перетворені у поодинокі автозаправні станції і міні-супермаркети, туалети для проїжджих голодранців, висипанців із екскурсійних автобусів. Або просто закинуті клапті землі порослі бур’янами по пояс.
Жабун хропів. До Иїва залишалося кілометрів 40-30, люди повитягали із своїх сумок печених курей, котлети, ковбасу і сало. Був час обіду. На запах їжі у умського жениха засвербіло у носі, забурчало в животі, прокинувся.
Иїв зустрів умчан буревієм з дощем. Як передавав раніше синоптик: «Очікується шторм». Ну який в біса шторм над сушею!? Але нікого не цікавило, як правильно назвати гнів природи у вигляді сильного вітру. Іншими словами – зривало дах від негоди. Якби у людей погано трималися скальпи, то зривало б їх! Але Жабуну хвилюватися не було чого – лисий, як коліно! Та то вже його особиста проблема і, мабуть, біда.
Після маневрів Марисі, половина ****ського відділення національної поліції втратила сон, а деякі працівники і розум. Заглиблюватися у проблему не у порядку денному, наразі непередбачувано розгорталася операція по спасінню Гната із лап охоронців правопорядку, які років як двадцять перестали бути охоронцями, а просто «кришували» і «віджимали» бізнес. На сьогодні невідомо на чиєму вони були боці, але точно ясно, що треба тікати, якщо упіймають – замордують до смерті або «повісять» «мокруху» чи підкинуть «наркоту». Ця пісня стара, як світ.
Марисі були за новинку всі прийняті дії, і якби не Еродот, то взагалі б не знала, що робити.
Шеститонна вантажівка летіла по дорозі вже без перешкод, ні тобі патрулів, ні планів-перехватів, нічого, що б могло її зупинити, крім звісно латаного-перелатаного дорожнього полотна, яке як тіло велетенського кита, було все у зазублинах і дірках.
«Де шукати Гната?» - питала себе Марися, але відповідь так і не приходила. Еродот спав поряд на пасажирському сидінні, тільки вітер ворушив на ньому пір’я. Було тихо.
Тихо до того моменту, як із-за дерев біля боліт не показався якийсь рух. Під’їжджаючи ближче стало видно, що ситуація неоднозначна, злоденний шарварок: одні люди по пояс у болоті галасуюсь про допомогу, а інші – із зброєю не дають їм вийти із багна.
Еродот. Що це таке? – перелякано, потягуючись після сну.
Марися. Я не знаю, але здається, це якесь масове вбивство, якісь сектанти, бачиш, вони хрестяться, може Свідєлі Ієгови чи Бєлоє братство.
Еродот. Да які в біса Свідєлі Ієгови! Тим більше Бєлоє братство! Тут щось інше. Але що? Давай під’їдемо ближче? Бєлоє братство… посміхнувся.
Марися. Нафіга воно треба! Нам потрібно Гната рятувати, а ці сектанти і без нас розберуться. Ти подивися, вони всі з автоматами, хочеш, щоб дупу підстрелили?! Їдемо далі від гріха подалі!
Еродот. А може ми зможемо попередити вбивство. Ти як хочеш, а я гляну, що там відбувається. Їдь за Гнатом, тільки будь обережною.
Марися. Ти залишаєш в такий момент мене саму? – здивовано.
Еродот. А що робити? Це мій обов’язок, я маю подивитися, що там і допомогти, якщо знадобиться. Не забувай хто я.
Марися. Добре, лети, тільки повертайся скоріше, я без тебе не справлюся.
Еродот полетів до боліт в яких тонула «веселка». А Марися поїхала рятувати коханого, у якого кримінальних талантів більше, ніж кольорів у ниток «Муліне».
Пішов дрібний дощик.
кап… кап……кап-кап……кап-кап ……кап-кап……………………………………… …. …. ............................................................................................................................................
Природа умилася від безумства спеки, а тутешні болота приймали непрошених гостів.
Коли Еродот наблизився до боліт, то побачив наступну картину: ґвалт і галас, який і справді схожий на масове вбивство. Люди із зброєю у руках здається священики чи монахи, але точно не адепти Свідєлєй Ієгови і точно не із Бєлого братства, цитували Біблію і постійно хрестилися. У одного з озброєних було кадило, яке використовував він не за призначенням – гилив ним по голові тих, хто виринав із болотного багна. Утопаючі взагалі були дивними, у всіх розмальовані мордяки, наче потрапили у ясельну групу дитсадочку і поснули, а діти тим часом їх розмалювали фломастерами. У них були груди неприродної форми і дупи надто округлі. Щось із цими людьми було не так, але що саме Еродот не міг второпати. Транспаранти, гасла, плакати з гучними словами…
Голос із-за сосни. Чорт №1. «Да виродки вони» - спокійним голосом.
Еродот. Хто? – здивовано.
Чорт №1. Виродки, веселкові, називай як хочеш, але суті це не поміняє – посміхаючись, жуючи молоду шишку.
Еродот. А що ти тут забув, «друже»?
Чорт №1. Гріюся – посміхаючись.
Еродот. Не бреши, пискомордий! Що ти тут робиш? – схопив чорта за хвіст.
Чорт №2. А ну відпусти його! – показуючи кулаки показався із-за сосни.
Еродот. Ой як страшно! – розсміявся, але хвоста відпустив. – Скільки вас тут?
Чорт №1. Да не сци, двоє нас. Нахєра нам конкуренти, тут хоч би на двох вистачило.
Еродот. Що тут відбувається?
Чорт №1. Божа кара – посміхаючись.
Еродот. Я зараз дам тобі Божу кару! – схопив обома руками за роги.
Чорт №1. Відпусти, бєлоснєжка! Відпусти кажу! Обісцю зараз ноги!
Сутичка між Добром і Злом тривала б мабуть ще дуже довго, якби не один голуб прицільний і досить щедрий. Такий щедрий, що умудрився обгімнячити відразу трьох. Всі троє і побігли утиратися у траву.
Чорт №1 до Еродота. Заб’ємо Дурня на душі?
Еродот. Ні, це ви без мене, мені пора. Ну вас у дупу!
Чорт № 2. І тебе у дупу! – посміхаючись.
Еродот. Та щоб ви скисли, рогоголові! Тьфу на вас! – плюнув тричі на землю і полетів геть.
Болото переливалося усіма кольорами веселки. Чорти забивали Дурня, але даремно, бо через хвилин п'ятнадцять у монахів прокинеться совість, вєлікоє чєловєколюбіє і смірєніє норова поверне їх гнів іншою стороною. Вони витягнуть «веселку» із топкої води і погонять копняками до автобуса.
Еродот повернувся до Марисі.
Марися. Ну що там? – зацікавлено.
Еродот. Да ну його нафіг! Ти була права – витираючи вологою серветкою рештки голубиного гімна на плечі.
Марися. Та все ж таки що там?
Еродот. Чортівня якась, краще не питай.
Марися. Не буду питати.
ЗІЛ стрибав по дорозі, як блоха по собаці, ями набили синці на дупі і трохи боліли нирки. За весь час відсутності Еродота, Марисі так і не вдалося знайти Гната, наче скрізь землю провалився! Жодних підказок, жодних натяків на його слід. Раптом…
Під’їжджаючи до «Shelest Koles», Марися помітила, що у придорожньому кафе сиділи троє сіромах, придивившись упізнала в одному з них Гната. Брудні, як сантехніки, вони виглядали на фоні сучасного автозаправного комплексу, як австралопітеки у магазині меблів. Убогі і напевне голодні, але живі, і це неабияк радувало дівчину.
Вона припаркувала залізного коня на узбіччі і побігла до коханого.
Гнат був виснажений але цілий, жодної подряпини, напевне народився «у сорочці» чи освоїв прийоми ухиляння від куль. Кинулася йому в обійми і пристрасно поцілувала у губи.
Лік. А казав, що дівчини немає, от брехло – посміхаючись.
Гнат. Так і не було…до цього моменту не було…здається – невпевнено.
Марися. Я хвилювалась за тебе! Чорт забирай, де ти був?
Гнат. Знайомся, це брати Лік і Лодя, мої друзі. А це – показуючи на мішок жетонів – наше безбідне життя на пару місяців. А далі щось придумаємо – обіймаючи Марисю за талію.
Марися. Рада знайомству (пауза) – по черзі потисла руки гномам. – Тебе що накрили за чеканку жетонів? – до Гната здивовано.
Гнат. Не зовсім, та про це пізніше, а зараз треба ушиватися, поки сюди не з’їхалася вся поліція міста.
Марися. Ти правий, я зараз підгоню машину ближче, брати хай залазять у будку, всі не сядемо у кабіну – побігла до ЗІЛа.
При такому розкладі Еродоту довелося їхати на кабіні із написом «ХЛІБ», вітер лоскотно ворушив його пір’я, а в очі час від часу потрапляли дрібні комахи, але крилань був обурений не через це.

Кабіна ЗІЛа насичалася феромонами любові…

м. Київ, 24.06.2019



УВАГА: будь-яке співпадіння в подіях, назвах, іменах - випадковість. Історія цілком і повністю є вигадкою автора.