Природа не може творити по наказу,
Ясна річ , що не може і Бог…

(перекл. фрагм. пісні І. Талькова)

Частина 3. Чортівщина


За дверима коїлася якась чортівщина. На перший погляд все здавалося звичайним, але придивившись ставало ясно, що без чортів тут не обійшлось. Але Марися так хотіла влаштуватися на роботу, що їй було все одно де працювати, тільки б гроші платили. Усередині будівлі стіни дихали злом, а сонце гидувало заглядати у вікна, тому на них навіть штори не висіли, не стояли горщики з квітами. Замість живих квітів на підвіконні жили ікебани, виконані з кольорового паперу і зернят пінопласту. Картини лайном по стінах, на яких для пристойності було написано акварель. Скажіть, яка акварель має тільки один колір?...
Марися чекала під дверима відділу кадрів, у голові вертівся рій думок, який розігнав один кумедний спогад.
Ця історія трапилася з інспектором по охороні праці на попередньому місці роботи. Чоловік мав кодове прізвисько – Гідрант, бо зовні був схожий на гідранта, мізки мав гідрантові, та й характер у нього був гідрантуватий трохи. У дві тисячі якомусь році вдарило йому в голову влаштувати оригінальне привітання жінок на восьме березня. Це ж тільки уявити: зібрати гроші на подарунки по 200 гривень з носа, щоб потім спустити всі на салюти, петарди і інші піротехнічні вироби. Краще б чашки купив, менше б проблем мав!
А поряд із нашим офісом була меблева фабрика, де пресували ДСП для меблів, на якій постійно забивалися і вибухали фільтри. Вибухи були такої сили, що вилітали шибки у навколишніх офісах і спрацьовувала сигналізація у припаркованих поряд автівках. Біля цієї фабрики навіть безпритульні собаки не жили, боялися, а на її території було багато, ну дуже багато тирси, яка зберігалася прямо просто неба велетенськими купами. І якщо на мить уявити себе хом’яком, то хотілося б у неї упірнути.
Так от, Гідрант купує бісову купу піротехнічних виробів і хоче, у якості подарунку для жінок, їх запустити серед білого дня біля десятків тон сухої тирси. Хвала небесам, що його наміри попередив охоронник з контрольно-пропускного пункту, а так напевне б згоріла і фабрила, згоріла б і фірма, згорів би і Гідрант.
Тим часом товстозаді працівниці відділу кадрів приміряли прибалтійські бюстгальтери і труси. Тривало це більше півгодини, рівно стільки сиділа під дверима Марися, пригадуючи дурнуватий вчинок інспектора по охороні праці, який ледь не потрапив у новини із заголовком «Телепень з петардами». Звісно, вона переживала, шлунок просив їсти, бо зранку й макового зерня не бачив.
Трудівниці-кадровиці все ніяк не могли намірятися того лахміття, яке насправді шили малазійці в Броварах по лекалам відомих брендів.
Марисі було невесело, навіть спогади про Гідранта не допомагали. А за дверима чувся регіт, вуха ловили фрази: «Ти шо!», «Я не влізу!», «Я не зніму!», «Буду тепер, як Наомі Кембел!».
Не пройшло і п’яти хвилин, як баби припинили мірятися цицьками, до їх кабінету обережно, мабуть не перший раз, постукав доставщик піци «Я хУдєю!». У юнака були такі вуха, що якби він ними махав, то зміг би літати. Хлопець-літаючі вуха у лігвищі цицькастих фурій – звучить як блокбастер!
Через годину і двадцять хвилин Марися потрапила на співбесіду до начальника відділу кадрів. Тортури тривали недовго, після них треба було заповнити якусь анкету, картку, автобіографію і купу всякого паперового непотребу, а потім її відпустила додому, кинувши напослідок: «Зателефонуємо, якщо підійдете за вакансією!», - єхидно жуючи яблуко, яке цвіркнуло соком на бездоганно білу шифонову блузку.
Цілий вечір вона пила настоянку валеріани, яку закусувала салом, щоб не так гірко було. «Що ж це за робота така, де треба пройти через тортури? Що ж це за люди такі, які зовні наче і люди, а наче і ні?...» - питала.
На свої питання відповідь можеш дати тільки сам. Тому на столі стояло десять маленьких пустих пляшечок, а кляті відповіді так і не приходили в красиву голову.
Це вам не про Гідрант розказувати – сорока п’яти літнього чоловіка з мізками школяра, а філософія життя, де кожне питання заганяє тебе в кут, у якому вже чекає голодний тигр.
Раптом стук у двері, на годиннику перша година ночі. Лячно не зважаючи на випиту валеріанку, а поряд із засобів захисту тільки скалка і позавчорашні кислі голубці.
«Акулію, це ви?» - а у відповідь мовчання. - «Я знаю ваш почерк, сусіде, це ви за «Дружбою» прийшли, то мало вам було проблем з колишнім прокурором області? Прийшли за черговою порцією?
Ніхто не відповідав.
Сп’яніла валеріаною молодиця схопила скалку і пішла відкривати двері. Відкриває, руки тремтять, ноги тремтять, шлунок вібрує, а уява малює образ лисого маніяка з ножівкою, - страшно, аж ах!
Та за дверима нікого не було, ніч моргнула одиноким ліхтарем з дороги і війнула у лице солодким ароматом матіолів. Ніч пахла, як пахне літня ніч у звуках жаб’ячого горлодерства і солов’їного співу.
Марися продовжила квасити валеріанку, як знову хтось постукав у двері. Цього разу сміливіше скочила із-за столу до дверей за якими знову нікого не було. Мабуть ніч гралася з дівчиною у хованки або просто та випила багато настоянки, а може кабан, з якого вона їла сало, за життя харчувався якось не так, як мають харчуватися звичайні паці.
Роздратованість у перемішку із страхом, сп’янінням відкрили портал для спогадів, і вони поперли.
«От скотиняка така!», - сказала Марися, випила останню пляшечку валеріани і жбурнула її у двері, - «СКО-ТИ-НЯ-КА!», - яке вдале слово вигадав народний обранець Шляшко для різних сцикунів! От не людина, а просто знахідка!
Не сіло, не впало пригадався Марисі колишній парубок – Жабун Гизь, ще те падло із Умщини. Більше його щік була тільки дупа, а між двома передніми зубами легко б проскочив ховрах. Його так сильно любили батьки, що не пускали свататися, мати передбачливо вирощувала гарбузи, а батько щодня чистив рушницю.
Горе стимулює до звершень, сіє у душі сміливість і безрозсудство. Не думаючи про можливі наслідки, дівчина заходилася писати листа Жабуну: «Привіт! Я все пам’ятаю, всі твої обіцянки і клятви. Падло, я купила сукню і фату, їду до тебе, готуйся!».
Листа вона так і не відправила, у Уми полетіла телеграма. Жабун, коли її отримав, мабуть ледь не усрався з переляку за свою холостяцьку недоторканність, цнотливість паспортних аркушів, які до 38 років ще не торкнувся штамп РАГСу.
На ранок боліла голова, половина подій ночі, були як у тумані, очі блищали склом, із ротяки – перегар. Так і не з’ясувалося, хто гамселив у двері. Удосвіта під ними стояв Акулій, щоб знову просити «Дружбу».
- Я вам не дам тієї «Дружби», сусіде! Можу лише сирочок плавлений дати?
- Сирочок їж сама, а мені дай «Дружбу», будь-ласка.
- Ага, щоб ви тією пилкою ще комусь кишки випустили або голову відрізали! Не дам, і не просіть! Я не хочу бути співучасницею ваших злочинів. Це моє останнє слово.
- Стерва вилупата!
Акулій поплентався додому, злючий, як чорт. Марися потроху приходила до тями, її не полишала думка про загадкового нічного гостя: нетерплячого шанувальника чи маніяка втікача. Постійно хотілося пити, сушило, як каштанове листя сушить серпень.
На порозі спав, наче здох, кіт Армен. День прокукаріканий сусідським півнем обіцяв бути несхожим на вчорашній, можливо тому, що цього ранку кукурікав він востаннє, тепер стане наваристим бульйоном - реінкарнація на практиці.
У підвалі невідомого монастиря, що у лісі сховався від податкових та фіскальних органів, на спеціальному станку шаруділи пластикові зелені жетони для проїзду у иївському метрополітені. Тут їх чеканили по саморобним кліше, а матеріалом для виготовлення були пробки з пластикових пляшок. Робота непильна, але вимагала уважності і зосередженості. Чого власне не позичати молодому чоловікові, який вмів викрутити гривню навіть з гівна.
Послушники монастиря знали про підвал, бо вони його здавали в оренду. Монахів абсолютно не цікавило, що там відбувається у надрах їхньої обителі, головне, що орендарем вчасно сплачувалася орендна плата і було тихо, як у Панаса у пузі.
Крім жетонів, відливалися підошви для жіночих босоніжок, таці для їдальні Иївради, держаки для швабр, горшки для малюків і ще багато іншого потрібного непотребу. Робота кипіла і давала дуже гарний прибуток. Гнатко був у захваті, тому не жалів себе. Як не жаліли себе сталевари і доярки у часи п’ятиліток. Йому допомагали гноми, але про них пізніше.
Сурова правда сільського життя: колоші, фуфайка, лайно, а замість парфумів – сморід кізяків і паленого бур’яну. А ви знаєте як «пахне» свинарник улітку? А як пахтить свіжий коров’ячий «млинець»?...
Хтось під тином зригнув, коли дівчина гнала пастися корову. Зупинилася, дивиться, а у копиці сіно ворушиться. Зирк туди, а там.
- Еродот!!! Щоб я так…! Гніздо страуса у мене в городі! – здивовано-прездивовано, радісно-прерадісно, схопилася за груди.
- І я радий тебе бачити, моя голубка! – вилазить із копиці сіна, сміється.
- Ти де лазив? Де був? Ти що пив? – здивовано. А..а…а! Так ось хто вчора вночі у двері гамселив? Зізнавайся, це ти? Це твоя перната дупа не давала мені спокою??? Я думала, що до мене маніяк внадився! Або Акулій пре за «Дружбою»!
- Та я, я! А хто ж іще! – сміючись. – А ти що перелякалася?
- Звісно перелякалася! Ледь не народила з переляку! На яку холеру ти грався у схованки? Так паскудно мені було, а то ще ти…Телепень ти от хто!
- Не нервуй, йди краще обійму – протягнув руки, щоб обійняти.
- Та вже обіймай, не скупися на ніжність – підійшла до чоловіка із крилами, щоб той її обійняв.
І вони обійнялися, як старі друзі, як ніжні коханці.
- Тільки не помни мені крила, тримай себе у руках, кралю – збиткуючись.
- Я тобі ті крила вискубаю, як сьогодні сусідка півня скубала! Якщо ще раз так на довго мене лишиш саму. Тут таке було, поки ти там грів дупу на морі.
- На океані – виправляючи.
- Ти був на океані? – здивовано.
- На і в – посміхаючись – катався на спинах китів, їв банани, ходив голяка…
- От ти вилупок, Еродот!
- Я не вилупок, на ось тримай – протягнув їй мішок океанських мушлів – тільки не сердься, зробиш собі буси. Я ще хотів піску взяти для туалету Армену, але пісок важким виявився дуже.
- Добре, ходімо нагодую тебе улюбленим холодцем із хріном і мойвою. Вчора розливала, у льоху дві десятилітрові діжки стоять.
- Ти мене чекала! От зізнайся, Марисю, чекала ж? – радісно.
- Та чекала, чекала! Я тебе щодня чекала, йолоп ти мій у пір’ї!
Обійнялися міцніше.
Еродот хоч і не чоловік, а обіймався по-чоловічому, а Марися – не янгол, але в обіймах Еродота летіла далеко на небо.
Кипіли сковорідки із жиром у якому бовталися мисливські сосиски і курячі лапки, булькотіло гидке саморобне пиво. Пахло так, що у перехожого паморочилося від голоду в голові, навіть якщо він був наїжений. У шинку «Мідний Цвях» Сруль з Акулієм мізкували план «запозичення» каналізаційних кришок на одній із вулиць міста. Які потім звісно збиралися здати на металобрухт місцевому бізнесмену, виручку пополам. Та вони ще тоді не знали, що цей бізнесмен виявиться падлюкою: і вашим, і нашим, здасть він їх обох.
Хтось на дорозі розсипав ванільне печиво – голуби і горобці жирували. Життя вимірюється не кількістю прожитих днів, а кількістю митей, від яких затамовуєш подих. Миті, які дарують незабутні враження і почуття, і які спогадами нагадуватимуть про себе впродовж всього життя.

Далі буде.


м. Київ, 06.09.2018


УВАГА: будь-яке співпадіння в подіях, назвах, іменах - випадковість. Історія цілком і повністю є вигадкою автора.