Коли Мишко не міг заснути, а це було ледь не щовечора, він бажав доброї ночі своїм іграшкам та улюбленим речам.

Тож, і цього разу, зручно вмостившись в тепле ліжко, він тихо промовив:

– На добраніч, ведмедику Бо!

– На добраніч! – відповів йому ведмедик Бо.

– На добраніч, м'ячик! – продовжив Мишко.

– І тобі на добраніч! – пролунало тихо вдалині.

– На добраніч, мій старенький, улюблений трактор без колеса!

– На добраніч, друже! – знову десь далеко почулося у відповідь.

– На добраніч червона машинка!

– На добраніч, Мишко! – мовила червона машинка.

– І жовта машинка, на добраніч тобі!

– На добраніч! – мовила жовта машинка.

Мишко глибоко зівнув. Він заплющив очі та продовжив.

– І, і моя улюблена книга казок, на добраніч тобі!

– На добраніч! – тихо-тихо промовила книга казок.

– На добраніч, зайчику!

– На добраніч, Мишко! – промовив зайчик.

– На добраніч...

Останнє, що зміг промовити Мишко до того, як заснув.

Через декілька секунд до кімнати зазирнув тато й тихо-тихо промовив:

– І тобі на добраніч, синку!

2023

Якось, під час сильної грози, сховалися в одній нірці вовк, лисичка та зайчик. Сховалися, очі зажмурили, міцно обійнялися та й сидять. А коліна трусяться, зубки цокотять, шерсть дибки стає. Бо ж страшно їм було. От і питає лисичка у вовка стривоженим голосочком.

– Во-во-вовчику, а во-о-овчику, а чи страшно тобі?

– Ой-йой-йой як страшно! – відповів їй наляканий вовчик – А то-тобі страшно?

– І мені ду-у-уже страшно! – відповіла лисичка.

Як раптом яскрава блискавка розколола навпіл небо, а з іншого боку — ще одна, не менш яскрава. А потім загриміло все навколо та задріботіло. Гучні пориви вітру то завивали дедалі гучніше, то поволі стихали, поновлювалися і знову чулися десь вдалині.

– А чого ти найбільше зля-ка-калася? – поцікавився сіроманець у рудої.

– Злякалася коли небо засвітилося, а потім загриміло. Ото я злякалася. Я так злякалася, що в житті так не лякалася як оце я злякалася.

– І я грози зля-ка-кався! – пробубнів вовк – А ще я дуже боюся темряви, тому мені вдвічі страшніше. А коли мені дуже страшно, то я дуже і дуже голодний.

– А мені, коли страшно, то їсти взагалі не хочеться. Я зазвичай пазурями кору дерев шкребу, чи листя, чи ще щось подібне. Це врешті решт заспокоює. – мовила лисичка.

І знову засвітилося небо, розсердилося. Спалахнуло і вмить стало яскравим, що аж в самій нірці освітило все. Маленький зайчик навіть помітив налякані, але водночас й голодні очі вовка та гострі пазурі лисички. Як раптом, після блискавки, знову гримнув грім, немов мимовільний постріл. Гримнув й пробігшись відлунням над лісом, затих десь вдалині. А потім, ніби у відповідь йому, звідкись здалеку долинув інший "постріл". Здавалося, що ось-ось сердитий грім розірве небо навпіл.

Та раптом, на якусь мить стихло все довкола. Не чулося ні грому, ні вітру. Дерева завмерли в очікуванні чогось невідомого. А разом з деревами завмерли й звірі.

– А ти, зайчику, чи страшно тобі? – згадали вони про вухастого.

А зайчику було страшно найбільше, адже окрім темряви та грози, він боявся компанії, яка вмить могла його з'їсти.

– Так, мені було дуже страшно, – відповів вухастий – але коли ми разом, то страх потроху зникав.

– Так, твоя правда, разом легше подолати стах! – мовив вовк.

Зрештою, негода минула і звірі вилізли з нірки й розійшлися по домівках. Хто зна, можливо, вовк та лисичка й хотіли з'їсти зайченя, але їх об'єднав спільний страх. Тому, в ту мить, вони про зайчика навіть й не згадували.

2023

Якось загубився один маленький котик. Та такий маленький, що тільки от ходити навчився. А тому й загубився, бо ж ходив-блукав аж поки не заблукав.

Тож, сів маленький котик на землю й почав голосно плакати. Як раптом підлетіла до нього бджілка та й запитує:

— Чому ти плачеш?

— Я загубився! І не знаю дороги додому.

— А ти голосно-голосно поклич матусю. Вона обов’язково тебе почує й одразу ж прибіжить!

— Я дуже далеко відбіг від дому. Боюся, що вона мене не почує.

— Ти що, це ж матуся. Вона завжди чує.

Послухав котик бджілку. Підтер носика, а потім:

— А як кликати матусю? Я ніколи її не кликав, бо ж вона завжди була поряд!

— А ти спробуй як я! І бджілка голосно-голосно задзижчала: "Дзззззмуся!"

Котик також спробував задзижчати, але зміг вимовити лише тихе "няу".

— Ні, не вийде в мене дзижчати.

Розплакався бідолаха й пішов собі далі. А на зустріч йому теля.

— Чому ти плачеш? — запитало телятко.

— Я загубився! І не знаю дорогу додому.

— А ти голосно-голосно поклич матусю. Вона обов’язково тебе почує й одразу ж прибіжить!

— Я... я не знаю, як кликати матусю. — плачучи промовив котик.

— То ти спробуй як я.

І корівка голосно-голосно замукала: “Му-му-мууууся!”

Котик також спробував замукати, але зміг вимовити лише тихе "няу".

— Ні, не вийде в мене мукати.

Розплакався бідолаха й пішов собі далі. А на зустріч йому кізонька.

— Чому ти плачеш? — запитала кізонька.

— Я загубився! І не знаю дорогу додому.

— А ти голосно-голосно поклич матусю. Вона обов’язково тебе почує й одразу ж прибіжить!

— Я... я не знаю, як кликати матусю. — плачучи промовив маленький котик.

— То ти спробуй як я.

І кізонька голосно-голосно замекала: “Ме-ме-мееееееееся!”

Котик також спробував замекати, але зміг вимовити лише тихе "няу".

— Ні, не вийде в мене мекати.

Розплакався бідолаха й пішов собі далі. А на зустріч йому свинка.

— Чому ти плачеш? — запитала вона.

— Я загубився! І не знаю дорогу додому.

— А ти голосно-голосно поклич матусю. Вона обов’язково тебе почує й одразу ж прибіжить!

— Я... я не знаю, як кликати матусю. — плачучи промовив маленький котик.

— То ти спробуй як я.

І свинка голосно-голосно захрюкала: “Хрю-хрю-хрююююся!”

Котик також спробував захрюкати, але зміг вимовити лише тихе "няу".

— Ні, не вийде в мене хрюкати.

Розплакався бідолаха й пішов собі далі. А на зустріч йому півник.

— Чому ти плачеш? — запитав він.

— Я загубився! І не знаю дорогу додому.

— А ти голосно-голосно поклич матусю. Вона обов’язково тебе почує й одразу ж прибіжить!

— Я... я не знаю, як кликати матусю. — плачучи промовив маленький котик.

— То ти спробуй як я.

І півник голосно-голосно закукурікав: “Ку-ка-рі-кууууся!”

Котик також спробував закукурікати, але окрім тихого "няу" в нього нічого не вийшло.

— Ні, не вийде в мене кукурікати.

Розплакався бідолаха й пішов собі далі. Як раптом, почув він дуже знайоме нявчання й одразу ж голосно-голосно занявчав у відповідь: "Няв-няв-няся!"

І до маленького котика прибігла стурбована матуся. Вона міцно його обійняла промовивши:

– Я тебе почула, синку!

2023

Якось прокинувся юнак від дивного сну, та й до ранку не зміг потім заснути. Все ніяк той сон не полишав його думок. Настав ранок, а думки так і не знайшли собі місця. От і вирішив він людей попитати. Можливо, хоча б хтось та й допоможе звільнить голову від зайвих речей.

Йде він собі, йде, коли бачить пастух отару жене. От він й запитує у нього:

– Мені от сон дивний наснився,
не спав я декілька годин.
Ніяк не можу я збагнути,
що краще, десять чи один?

Пастух подумав, та й відповів йому:

– Як маєш десять баранів,
то, звісно ж, краще, ніж один.
Та коли йде десять вовків,
навряд чи я б цьому зрадів!

Подякував йому юнак, та й пішов собі далі так і не зрозумівши, що насправді краще.

Йде собі він, йде, а на зустріч йому рибак. От і питає він у нього:

– Мені от сон дивний наснився,
не спав я декілька годин.
Ніяк не можу я збагнути,
що краще, десять чи один?

Рибалка подумав, та й відповів йому:

– Чи десять зовсім невеличких риб,
чи то одна, як десять тих,
все ж краще, ніж коли нічого,
коли навіть не бачив кльову!

Подякував йому юнак, та й пішов собі далі так і не зрозумівши, що насправді краще.

Йде собі він, йде, а на зустріч йому купець. От і питає в нього:

– Мені от сон дивний наснився,
не спав я декілька годин.
Ніяк не можу я збагнути,
що краще, десять чи один?

Купець подумав, а потім ще, а потім відповів:

– Як десять гаманців ти маєш,
а кожен з них, на жаль, пустує,
то, що хвилини пам'ятаєш,
родину цим не нагодуєш!
Та коли десять золотих,
лежать в одному гаманці,
то ти відразу серед тих,
хто йде за чимось до купців.

Подякував йому юнак, та й пішов собі далі так і не зрозумівши, що насправді краще.

Пів дня він вештався, людям надокучав. Сам нічого не зробив та й інших від роботи відволікав. А вдома старенькі батьки то біля худоби управляють, то на городі картоплю копають.

Повернувся засмучений юнак додому, та й запитує у батька:

– Мені от сон дивний наснився,
не спав я декілька годин.
Ніяк не можу я збагнути,
що краще, десять чи один?

А той йому у відповідь:

– Як десять днів ти працював,
і лиш один відпочивав.
То взимку будеш ситий, синку,
і тепло буде у будинку!
Але як день ти працював,
а десять лиш байдикував.
То взимку буде не до сну,
бо ж час безцінний не цінував!

Взяв старий до рук сокиру та й почав колоти дрова на зиму. А юнак, так і не зрозумівши, що насправді краще, почав ті дрова носити.

2021

Так сталося, що мене сховали між слів цієї казки. Та так добре сховали, що я й сам не можу себе знайти. Тому, пропоную тобі відшукати мене.

І так, для початку, потрібно представитися. Я іграшка. Звичайна пожежна машинка. І в мене, як й в усіх інших іграшок, є ім'я. І звучить воно так — Ути-кути-тути-віу! Звісно ж, не я собі це ім'я обрав. Його мені подарував мій найкращий друг — Іван. До речі, я його улюблена іграшка.

Ну що, юний читач, якщо ти не проти, то почнімо мене шукати.


Почалося все з того, що я, разом зі своїм товаришем, поїхав гасити пожежу.

І так швидко поїхав, що після підлоги, мої колеса торкнулися стіни.

Десь там, я звернув праворуч й поїхав по настінній полиці та дверцятах шафи.

Ліве дзеркало заднього виду добряче стукнулося об стіну, але це нас не зупинило. 

Іван увесь час кричав “вперед”, тому, в який би ми бік не їхали, ми завжди їхали вперед.

Жовті смуги шпалер, миготіли в моїх очах так швидко, що я не встигав їх рахувати.

Коли Івана покликала матуся, то від маху руки, я полетів в дальній куток кімнати.

Опинившись на підлозі, я подивився довкола, та довкола було дуже темно.

Мені тут страшно одному, тому пропоную почати шукати мене?

2021

Зібрався якось вовк до річки, риби половити. Прийшов, поглянув, а довкола — тиша. Дістав він вудку, наживив на гачок черв’ячка, закинув його у воду та й спостерігає за поплавком, спершись на стовбур акації, що росла на берегу річки.

Сидить й чекає. І хоч навколо дув легкий вітер, а кущі та віти дерев час від часу поволі хиталися, поплавок рибака ніби стояв на місці. Аж раптом, смик-смик. Зрадів вовк, підскочив та як смикнув вудку. Дивиться, а на гачку рак повис. Засмутився сіроманець й відпустив його назад до води.

В цей час, прилетів грак. Примостився на гілці старого дерева, та й спостерігає за вовком.

А той знову закинув вудку й чекає. Аж раптом, щось як смикане, що вовк ледь на лапах втримався. Тягне-тягне, а витягти не може. Тут навіть й граку стало цікаво, що ж там таке вовк упіймав. Коли нарешті, після декількох хвилин протистояння, витягнув він вудку. Дивиться, а на гачку ракетка тенісна висить. Від сміху, грак ледь з гілки не впав.

Так впродовж декількох годин, вудкар те й робив, що усілякі речі з води виловлював. Упіймав він й старого залізного трактора, і пластикового дракона, і віслюка рожевого із гуми. Ось така абракадабра вийшла у вовка.

Довго він тягав непотріб, який рак йому на гачок чіпляв. Аж поки все зайве не виловив. Зробив рак свою справу, почистив дно річки від непотрібних речей та й сам схопився за гачок. Дивиться вовк, знову рак висить. І обличчя в нього якесь знайоме. Дуже схоже на того, що він спочатку упіймав.

— Чого тобі? — запитав він у нього.

— Подякувати прийшов! — вклонившись, відповів той, а потім сплигнув назад до води.

Смішно граку стало, от він й запитує у сірого:

— Ну що там, вовчику, риба є?

А той йому:

— Риби поки що не бачив, а от раків море!

Тут грак й гепнувся з гілки. Як так, був же лише один рак. Двічі. А звідкіля ж тоді вовк узяв ціле море раків?

А ви що, діти, скажете, скільки вовк упіймав раків? Та й взагалі, скільки раків було у казці? 

2021

➣ В даному творі цифри заміняють частину слова.

Якось равлик, черепаха та слимак вирішили позмагатися у швидкості.

От і каже равлик:

– На змаганнях, під3мка, найважливіша річ, тому я покличу усю свою р1у! Щоби прийшли вболівати за мене матуся та татко, дідусь та бабуся, брати та сес3. А ще, у7 своїм друзям розповім. Та вони про100 с3батимуть від щастя!

– А я – каже черепаха – 1ак! Тож змагатися буду без під3мки.

– А слимаки, взагалі, майс3 у швидкості, і тому, їм під3мка не потрібна! Тут головне ві2га!

Насправді ж, що слимак, що черепаха не мали ні р1и, ні друзів.

– То коли почнемо змагання? – запитала черепаха.

– Переду7, потрібно знайти відповідне місце для змагань – мовив слимак, повисши на кленовому ли100чку.

– А давайте на городі старого фермера, неподалік від покинутого пі2лу! Там і місця багато і ніщо не заважатиме. – запропонував друзям равлик.

– Добре, домовилися. Тоді давайте через г1у, на городі. – погодилися друзі.

Домовилися, та й розішлися.

Слимак, увесь час думав як йому схи3ти. Звісно ж, він ні на хвилину не сумнівалася у своїх здібностях, але ж черепаха, за розмірами, була набагато більшою.

«Якщо я переможу черепаху – подумав слимак – то подолаю ще одну сх1ку своїх досягнень. Головне, не 100яти на місці!»

Равлик сумнівався у перемозі, тому хотів о3мати гарну під3мку, щоб хоч якось себе підбадьорити.

І от, нарешті настав той час, коли потрібно починати змагання. Та на тому городі зов7 порожньо. Лише маленький с3ж смакує смор1ою та 40и бавляться кі100чками з вишень, розколочуючи їх об 100вбур дерева. І немає там ні равлика, ні черепахи, ні слимака. Але куди ж вони усі поділися?

Насправді ж, нікуди не поділися. Про100 вони ще повзуть... і, можливо таки, хоч до Різ2 та й доповзуть.

2021

Як тільки лунає «Врятуйте! Рятуй!»
за справу береться герой — Порятун.
Він всім допоможе і всіх порятує —
про кожну біду — одразу почує!
Живе Порятун не тут і не там!
Живе десь далеко? Чи може он там
під ліжком, на дереві, чи може у снах?
Живе Порятун у дитячих думках!
Він має гарне чорняве волосся?
Так то ж не волосся, то вам так здалося!
Він схожий на кущик із колючок?
Який же він кущик, Порятун — їжачок!
Як стане цікаво і хтось запитає:
яку ж супер силу той Порятун має?
То відповідь, друже, доволі проста —
він має у серці багато добра!!!

От якось в біді опинилася білка,
що з гілки на гілку літала мов бджілка.
Літала-стрибала, стрибала-літала,
аж поки із гілки раптово не впала.
Та вмить Порятун білочку упіймав
і разом із нею на гілку помчав.
Такий він у нас, сміхотун-веселун,
безстрашний, відважний герой Порятун!
А вчора, їжак, врятував п'ять волів,
від зграї страшенно голодних вовків.
Хоч сили й не рівні були, але ж факт —
герой Порятун незвичайний їжак!
Він став перед зграєю голодних вовків,
та голосно-голосно зареготів.
Такого, вовки, ще не чули й донині,
злякались й втекли, запищавши як свині.

А якось, коли в їжака була нежить,
хтось вигукнув грімко: «Рятуйтесь, пожежа!
Подалі втікайте від тої біди!»
Й налякані звірі в роздріб, хто куди.
Зайчата у нірки, білки на гілки,
синиці, куниці, лисиці в домівки.
Усі поховалися, чекаючи дива:
пожежу здолає лише сильна злива!
Та небо безхмарне й дощу не бувати,
і все навкруги починало палати.
І кожне звірятко опинилось в біді,
що зайчик у нірці, що пташка в гнізді.
А полум’я в лісі палало й палало,
і вітром серпневим вогонь роздувало.
І плакали звірі, кричавши: «Рятуйте!»
О сили небесні, звіряток почуйте.
Та в мить, коли віра зникає в серцях,
коли дах тримає лиш іржавий цвях.
Коли безнадійно чекаєш біди —
приходить герой, що врятує завжди!

Із нежитю, з кашлем та слабкістю в тілі,
герой Порятун тук як тут, і вже в ділі.
Наляканим звірям він допомагає,
із вогняних рук бідолах визволяє.
Кричить Порятун: «Виходьте з домівок,
втікайте з дерев та втікайте із нірок!
І дружньо, без паніки, мерщій до ріки,
пірнайте у воду й ховайтесь туди!»
І вилізли звірі зі своїх домівок:
з верхівок дерев, із кущів та із нірок.
І рушили разом до річки звірята:
дорослі, старі, молоді та малята.
І бігли, і падали звірі й губились,
очима вперед, нінащо не дивились.
Штовхали, топтали, турляли, сварились,
бо ж паніка в їхніх серцях поселилась!
І раптом, хтось вигукнув: «Рятуйте дитя,
в корінні із терену застрягло зайча»
Та слів цих, мабуть, ніхто не почув,
окрім їжачка, Порятун це відчув.
Він швидко схопив малюка із полону,
й миттєво помчався, забувши про втому.
І всім, хто від натовпу того відстав,
хоробрий їжак допомагав!

І сил вже не було, і важко, і тяжко
він ніс на спині черв'ячка та комашку.
Губами, їжак, тримав зайченя,
а в лапках маленьких, затис бджоленя.
І боляче було, і гаряче дуже,
та наш їжачок не лишився байдужим.
Він з останніх сил врятував бідолах,
та й впав до землі, мов поранений птах.
Скрутився в клубочок, заплющивши очі,
й лишився чекати останньої ночі.
Бо ж звірі в безпеці, усіх врятував,
безсилий їжак засумував.
Та раптом, зайчиха, лапками тиць:
«Тримайся колючий й мов м’ячик котись!»
І швидко, торкаючись голок клубка,
їжачка покотила немов колобка.

А потім, до лісу, приїхали люди,
які погасили пожежу усюди.
Зраділи звірята: вовки та куниці,
зраділи ведмеді, зайчата й лисиці.
Нарешті, нарешті скінчилося лихо,
нарешті навколо спокійно і тихо.
От тільки усе згоріло дотла,
немає, на гілці, для пташки гнізда.
Жучки, черв'ячки, єноти та білки,
лишилися зовсім одні, без домівки!
І ні де сховатися звірятам в ночі.
І як далі жити? Хоч плач, хоч кричи.
Та знову їжак взявся за діло,
герой, як-не-як, підбадьорив уміло.
Сказав Порятун: «Разом, ми сила!
Збудуєм домівки нові та красиві!»
І взялися звірі гуртом працювати,
теплі оселі собі будувати.
І грюкали, стукали, рили, ліпили
аж поки домівки нові не зробили!
Ось так і скінчилась історія ця,
хоча, ще далеко до самого кінця.
Бо ж справ ще багато, і лихо бунтує —
Герой Порятун усіх порятує!

2021

Тихо в ночі... тихо у лісі...
звірі втомилися й спати вляглися.
Сплять дуже міцно вовки та зайчата,
ведмеді, лисиці, ховрахи та більчата.
Спить хом'ячок сховавшись у нірці,
спить і кажан повисши на гілці.
Лосі заплющили очі й дрімають,
храпом тихесенько пісню співають.
Дятли в дуплі, миші у пнях,
солодко сплять після тяжкого дня.
Всі працювали та дуже втомилися,
вечір настав — всі спати вмостилися!

Та раптом усім довелося прокинутись,
піднятися з ліжка й деінде сховатись.
Бо ж, щось серед ночі збудило звірят,
щось налякало вовків та зайчат!
І страшно в ту мить стало білці й лисиці,
страшно ведмедю та страшно куниці.
Птахам, взагалі стало боязно й млосно,
що всі вони в нірки, до звірів у гості.
А старий кабан сховавсь під диван!
А маленька мишка сховалась під шишку!
Бобри під стовби, щури під кору,
усі поховалися й чекали біду!
Тоді й комахи затрусились від страху,
трусились жучки, черв'ячки та мурахи.
І всі в один голос: «Я більш не засну!»,
бо всіх налякало потаємне «ху-ху!»

Ой страшно вночі, і в темряві страшно,
хоч плач, хоч кричи, та все одно страшно,
хоч смійся, хоч бийся, а страх то не зник,
сховайсь під перину й чекай на той крик.
А крик той лунає із різних сторін,
а крик той, неначе страшенний дзвін.
І хто ж то кричить? Хто всіх так лякає?
А цього, на жаль, ніхто і не знає!
Тож, кожної ночі боялися спати,
звірі боялись у ліжко лягати.
Боялись заплющити очі й чекати
на крик, який звірів зміг налякати.

Тому, щоб усім добре спалося,
герой Порятун з колючим волоссям.
Підправив відвагу, наладив хоробрість
та рушив до темряви, у невідомість.
А в темряві млосно: ні звуку, ні духу
лиш тихе «ху-ху» лунало по кругу.
І що ж то за монстр такий тут завівся?
Та що ж то за звір у нас посилився?
Зробив їжак крок, поглянув довкола,
довкола ні звуку, довкола нікого.
Зробив іще крок, затамував подих,
ніхто не повзе, не літає й не ходить.

Як раптом відлуння: то з права, то зліва,
то тріскіт гілок, то шепіт із лігва.
То тінь чиясь повз, промайнула швиденько,
то ніби далеко, то ніби близенько.
То стук-стук позаду, то фиркання зверху,
не знав їжачок, що чека попереду.
В цю нічку глуху не почути й муху,
лиш тихе «ху-ху» все частіше по кругу!
Та раптом, зненацька, щось як закричить,
та як запищить, та як завищить,
що страшно від звуку, у вухах дзеленчить.
Вже ближче та ближче до зустрічі мить!

Їжак зупинився та нагострив погляд,
то слухав, то нюхав. Відчув, що десь поряд
той ворог, що так налякав усіх звірів.
Ну начувайся, Порятун уже в ділі!
Схопивсь він за гілку, прицілився трішки,
від страху у нього трусилися ніжки.
Потяг він гілляку, скрутився в клубок,
й подався в політ, без зайвих думок!
І от він летить, розсікаючи обрій,
герой як-не-як, відважний й хоробрий.
Збиває їжак загадкового звіра,
та так, що без пір’я лишилася шкіра.

В ту ж мить пролунало: “Допоможіть!
Хапайте нападника й міцно в’яжіть!
Цей злодій хотів мене пограбувати!
Схопити його й посадити за ґрати!”
“Який же я злодій?” — питає їжак —
“Це ви в нашім лісі невідомий чужак!
Літали навколо, кричали “ху-ху”,
лишили ви звірів спокійного сну!”
“Так я ж не навмисно! Так я ж так співаю!
Вночі я ж не сплю, вночі я літаю!
Пробачте мені... усі хай пробачать!
Хай спати лягають і більше не плачуть!”

На звуки та крики позбігалися звірі,
ті, що руді, русяві та білі,
ті, що пернаті та трішки лахматі,
ті, що вусаті та волохаті.
І кожен боїться, кожному лячно.
І кожен їжаку довіку буде вдячний!
А звіра нічного ніхто не впізнав.
Та хто ж це, щоночі, усіх так лякав?
Та все дуже просто і звір не страшний,
звичайний пернатий, звір той нічний.
Така загадкова та гарна страшуня —
звичайна сова, яку звати — Совуня!

Тихо в ночі... тихо у лісі...
звірі втомилися й спати вляглися.
Сплять дуже міцно, ніхто не боїться,
бо ж знають, що то за звір причаївся.
Знають про звук й звикли до нього
потаємне «ху-ху» — немов колискова!
Й кожної ночі Совуня не спить,
бо ж спокій звірят вона сторожить!

2021

Під блакитною небесною гладдю, вздовж старого густого лісу, на землях великих правителів та прекрасних дів, простягло свої володіння чарівне королівство. А у тім королівстві, з самого рання, люд придворний занепокоївся. Та не через напад ворожого війська, не через страшного дракона чи лютого звіра, а через принцесу, яка втекла зі свого весілля. А втекла вона тому, що не кохала принца, якого обрали їй батьки.

І от, скаче вона на своїм чорнім коні, у весільній оксамитовій сукні, лісовою стежиною, яка вела до будинку старої відьми, щоб за допомогою чарів змінити своє життя. А відьма вже виглядала наречену, як ніби заздалегідь знала, що вона прийде. Знайшла чаклунка потрібне закляття, підготувала чарівне зілля, вийшла на подвір'я та й чекає миті для втілення свого підступного плану. А план її полягав у тому, щоб перетворити принцесу на маленьку дівчинку, а самій обернутися на принцесу й зайняти її місце. Вийти заміж за гарного принца, ув'язнити короля та королеву й посіяти хаос у всьому королівстві. Як задумала стара, так воно й сталося.

І от, сидить маленька дівчинка посеред лісу й нічого не пам'ятає про своє минуле. Не пам'ятає ні батька, ні матері. Ні дитинства, ні імені свого.
Та на щастя, знайшов дівчинку один мисливець. Шкода йому стало дитини, от він й забрав її до себе. З того часу, зростала вона в хижині мисливця як рідна донька. Хоч й в бідності, але в любові та злагоді, турботі та спокою. Ще й з новим ім'ям — Соломія.

Час минав, та так швидко, не мов хмари на синім небі. Соломія виросла та стала гарною жінкою. Згодом закохалася та одружилася. Народила своєму чоловікові двох прекрасних доньок та й жила собі щасливо, так нічого не згадавши про своє минуле.
Та одного дня, коли їй було вже років п’ятдесят, узяла вона кошика та й пішла до лісу, ягід назбирати для пирога. А там, чи то від спекотного сонця, чи то за примхами долі, Соломія втратила свідомість. А коли отямилась, то побачила біля себе чорного коня. А на тім коні, дівчина сиділа у весільній оксамитовій сукні.

- З вами усе добре? — запитала незнайомка.

Соломія у відповідь лише хитнула головою. Очі дівчини, та й саме обличчя, здалися їй дуже знайомими. Жінка підвелась, обтрушуючи одяг. Ще трішки паморочилося в голові, та вона не звертала на це уваги, адже зацікавила її ця незнайома особа.

- Ми раніше зустрічалися? — запитала Соломія.

Незнайомка подивилася на жінку розглядаючи старе вбрання, яке було прикрашене зашитими дірками й відповіла:

- Якщо ви маєте якийсь титул та відвідували замок мого батька, то можливо. Але, я дуже в цьому сумніваюся!

«Ти ба яка норовиста» — подумала жінка, а потім:

- У замку? Ні, що ви! У замку я не була. Та от якби випав шанс опинитися там, то навряд чи б я втікала звідтіля, тим паче зі свого весілля.

- Та як ви смієте порівнювати себе зі мною? Перед вами не якесь там дівчисько стоїть, а сама принцеса Ксенія. Тож, попрошу підбирати слова.

- Добре-добре, принцесо, заспокойтеся! — мовила жінка, вдивляючись в обличчя незнайомки — Що привело вас до нашого лісу?

Дівчина опустила голову, замислившись над тим, чи варто відповідати. Та зрозумівши, що скоріш за все заблукала, вона відповіла:

- Шукаю будинок відьми. Та от для чого вона мені потрібна, можете не запитувати. Все одно не відповім!

- Відьми? — здивувалася Соломія — Та її вже років з тридцять, а то й більше, як ніхто не бачив! Кажуть зникла вона.
Жінка підійняла кошика й зібралася йти.

- Як зникла? Куди? — занепокоїлася принцеса.

- Та звідки ж мені знати? Я з відьмами не спілкуюся!

- Так я теж... не спілкуюся! — притихла Ксенія, почувши вдалині виття собак. — Допоможіть мені перебратися через ліс. Я вам за це щедро віддячу.

Соломія замислилась. Бо ж, можливо, не просто так принцеса втекла з королівства. Можливо їй і справді потрібна допомога. Тож, подумавши, жінка погодилася. Та не через винагороду, яку запропонувала Ксенія, а через те, що мала вона добре серце.

- Якщо ти від когось втікаєш, то краще відпусти коня, нехай іде своєю дорогою. А ми підемо вздовж річки, щоб збити з пантелику слідопитів.

Ксенія послухала жінку. Забрала мішечок з коштовностями, які поцупила з королівської скарбнички, щоб розрахуватися з відьмою та відпустила коня. І хоч прекрасна сукня та незручні туфельки заважали їй швидко пересуватися по лісовій стежині, Ксенія впевнено йшла слідом за Соломією, час від часу оступаючись та падаючи.

- Нам ще довго? — запитала дівчина.

Та Соломія ніби не почула питання, бо ж занервувала, адже стежина, яку вона знала з дитинства, здалася їй якоюсь дивною, не знайомою. Та й взагалі, увесь ліс ніби змінився. Дерева стали нижчими, а гілки коротшими. Врешті решт, вони дійшли до річки, а звідтіля, перебираючи ногами по воді, ринули в бік села, яке знаходилося на іншому кінці лісу. Юна принцеса встигла добряче намокнути до того, як Соломія порадила їй зняти туфельки. Все ж таки босими ногами зручніше йти по воді, та й набагато приємніше.
Але і тут з дівчиною трапилися неприємності. Чи то від не обережності, чи то від збігу обставин, та принцеса, наступила на уламки мушлі й поранила стопу. В цей час запекло і у Соломії, й в тому місці, де у Ксенії була рана, у жінки з’явився шрам.

В ту ж мить, потемніло все навколо, стихло. Ні шкрябання комашні, ні пташиного співу. Ні виття вовків, ні цокотіння дятла. Віти дерев посохли, а повітря насочилося бридким запахом. І вкрив усе навколо густий туман. І з'явилася перед Соломією зла чаклунка, яка промовила:

- Ти ж впізнала себе? Знаю, що впізнала. Так от, якщо ти допоможеш принцесі втекти, то зміниш майбутнє й назавжди втратиш свою родину, доньок та чоловіка. А якщо приведеш її до старого дуба, то житимеш далі, як й жила раніше.

Соломія замислилась. Вона не розуміла як, але точно знала, що Ксенія — це вона у юності.

- А якщо принцеса прийде до вас, то що буде далі? — запитала Соломія.

- Нехай це тебе не хвилює! Вибір в тебе не великий, тож раджу швидше прийняти рішення, поки принцеса не покинула ліс. — мовила чаклунка й зникла.

Остовпенілу Соломію, вже декілька разів кликала Ксенія, яка навіть не здогадувалася про появу відьми.

- Солоха... тітко Солоха. З вами все гаразд?

- Так, все добре! Відволіклась на хвилинку.

- Нічого собі відволіклися. Я тут від поранення, мабуть, вмираю, а ви відволіклися.

- Так це ж лише невеличка подряпина.
Соломія відірвала від свого одягу клаптик тканини й перев'язала стопу принцесі.

- Йти зможеш?

- А в мене є вибір? — запитала Ксенія розводячи руками.

- Ну тоді ходімо.

Жінки продовжили шлях, й у якусь мить знову звернули до лісу.

- Так ми ж хотіли водою сплутати сліди! — мовила Ксенія, знімаючи з обличчя павутиння, що повисло поміж дерев.

- Так вже сплутали! До того ж цією стежиною, ми зможемо скоротити шлях.

Дівчина не заперечила, бо ж довірилась старій. Вона йшла слідом, продовжуючи розмову.

- А ви, тітко Солохо, чи мріяли колись змінити своє життя?

- О-ні, навіщо? Я щасливо прожила своє життя! Маю родину, дах над головою та ціную кожну хвилину, подаровану Богом! Єдине, що заважає жити, не лише мені, а й усьому нашому народу, так це, королева, яка займає трон.

- То, мабуть, у вас який інший правитель. З яких ви земель? Бо мій батько мудрий король й піклується про свій народ.

- Так, мабуть, я з інших земель! — мовила Соломія.

Жінка на мить притихли, а потім:

- То чого ти хотіла від відьми?

- Хотіла почати життя спочатку й мати вибір! — відповіла Ксенія.

Соломія зупинилася. Хоч й ліс, який вона так добре знала, змінився, старий дуб, до якого лишилося декілька метрів, нікуди не подівся. Жінка навмисно змінила шлях, щоб урятувати свою родину, але щось заважало їй зробити останні кроки. Та раптом.

- Чи не мене шукає принцеса? — мовила зла чаклунка, яка вийшла із-за дерев — Дякую тобі Солоха. Ти зробила мудрий вибір. Можеш повертатися до своєї родини.

Розгублена принцеса нічого не розуміла. Соломія відступила в сторону й опустила голову.

- Ти ж хотіла знайти відьму! — ледь чутно мовила вона.

- Я... Але... що відбувається? — знервовано запитала Ксенія, яка дивилася то на Соломію, то на чаклунку.

- А нічого нового! — промовила відьма — Зараз ми виконаємо твоє бажання і все стане на свої місця.

Ксенія зупинила погляд на тітці Солохі.

- Ви ж казали, що з відьмами не спілкуєтесь!

Та Соломія нічого не відповіла й пішла геть.

Відьма підійшла до принцеси й простягнула їй посудину з чарівним зіллям.

- Пий принцесо, пий. І всі твої бажання здійсняться. І станеш ти щасливою... як Солоха — посміхнулася чаклунка.
Ксенія взяла до рук чарівне зілля й остовпеніла, замислившись над своїм вчинком. В цю мить, в посудину влучила стріла мисливця, який був на полюванні. А позаду нього стояла Соломія, яка щосили намагалася приховати свої сльози.

- Не пий того зілля, — промовила вона — бо ж перетворишся на маленьку дівчинку й нічого не пам’ятатимеш про своє життя. А відьма займе твоє місце, ув’язнить в темниці батька та матір й правитиме королівством, всюди породжуючи хаос.

Ксенія зробила декілька кроків назад. Відьма повторювала, щоб вона не слухала Солоху, та все було марно. Десь в далині, почулися голоси королівської гвардії, яка відправилася на пошуки принцеси.

Соломія підійшла до дівчини й міцно обійняла їй, немов попрощавшись, а потім, її образ розчинився у повітрі й вона зникла.

2020

1. Як прогуляти школу

Перше, що приходить на думку, коли разом з друзями йдеш до школи, це — краще б ця дорога вела в інше місце! Наприклад, до крамниці іграшок чи до лавки з солодощами. Або ж, взагалі, куди завгодно, тільки не до школи.

Із сумними, невиспаними обличчями, зі швидкістю в десять кроків за хвилину, волочивши на спині тяжкі ранці, до повноти заповненні книжками, йшли собі троє друзів до школи. Та не просто йшли, а складалося таке враження, що їх, ніби магнітом, тягло назад.

— Погодьтесь, що було б набагато краще ходити до школи якби, першим уроком був Minecraft, другим — Brawl Stars, третім — Roblox... тоді навчання, стало б улюбленою справою дітей! — мовив Юрко.

— Ага, і щоб в їдальні, годували чупа-чупсами та морозивом, а не усілякими там перловими кашами чи супами з зажареною цибулею. — підтримав його Данило.

— Яке ще морозиво в таку холодну пору року? Це ж можна захворіти. А Minecraft... він же не годуватиме нас у майбутньому. — заперечив друзям Василь.

— У майбутньому, буде у майбутньому. А зараз, нас позбавляють дитинства! Особливо ці жорстокі уроки математики. У мене мозок закипає, коли я починаю думати, скільки буде два додати два й помножити на два... це ж приклад для сивоволосих професорів, а не для дітей! — обурився Юрчик.

— О так, цілком погоджуюсь. Невже не можна придумати школу без математики? Або ж хоча б:
«— Данило, скільки буде три помножити на два?
— Тридцять два!
— Правильно, сідай, дванадцять. І не забудь в кінці року забрати золоту медаль. Та й на уроки можеш більше не приходити, бо ж знаєш більше ніж вчитель!» Оце було б круто! — засміявся Данило. Йому, з усіх трьох, математика давалася найтяжче.

Сміх Данила підтримали й друзі. Така ідея їм сподобалася.

— А табличка множення? Це ж взагалі щось з області фантастики! Мій тато й досі її не вивчив. Каже, що за допомогою пальців та декількох секунд, справляється й без неї. І я його добре розумію, бо у тій табличці немає ніякої логіки! — продовжив обурюватися Данило.

— Як це немає логіки? Там же ж все дуже просто! — заперечив йому Василь.

— Просто? Логіка? Ти що, знущаєшся? Яка ж тут логіка: п’ять помножити на п’ять — двадцять п’ять, шість помножити на шість — тридцять шість, а сім помножити на сім, чомусь не сорок сім! Що ти на це скажеш? Це просто хтось добряче познущався з цифр та логіки!

Василь хотів стати на захист й щось сказати, та Данило добряче завівся:

— А якщо рахувати, то двадцять, тридцять... і тут, за вашою логікою, мало б бути чотиридцять, а не якесь там сорок! Звідки взялося це “сорок”? А далі ще гірше! Чому не п’ятьдцять, шістьдцять, сімдцять, а п’ятдесят, шістдесят, сімдесят? Чому після вісімдесят йде дев’яносто, а не дев’ятьдесят? Це ж ніби логічно, що десять разів по дев’ять, а не дев’ять разів по сто! А чим більше число, тим тяжче для мозку, бо сто це сто, а двісті це двісті. І тут, за вашою логікою мало б бути тристі, чотиристі, п’ятьсті, чи як?

— Ну все, досить! Завівся! Ми тебе зрозуміли. З математикою ти в контрах. Добре, що хоч англійську шариш! — мовив Юрчик, якому набридло буркотіння товариша.

— Я не шарю англійську! — відповів йому Данило.

— Та невже, а як українською буде «I don't know»? — посміхаючись запитав Юрко, ніби як наперед знаючи відповідь.

— Я не знаю!

— От бачиш, ти просто корінний англієць!

Здалося, що Данило так і не зрозумів жарту від Юрчика. Хлопці продовжували крокувати вперед, замислившись над вищесказаним.

— До речі, а хтось зробив д/з з математики? — зіваючи запитав Юрко, а слідом за ним, ніби поплила хвиля зівання.

— Нііі!

— Нііі!

Усі троє хотіли спати. Як то кажуть: “Підняти — підняли, а розбудити забули”.

— То усім нам двійка гарантована! — зазначив Юрчик.

— Думаю, що пів класу не виконало! — зауважив Данило.

— Двійка на День Народження, це не дуже приємно! — тяжко видихнув Василь.

Він взагалі не розумів, чому його відправили до школи. Юнак прохав батьків, лишитися вдома. Та ті в ніяку, підеш і все! З усіх трьох, Василь навчався найкраще, і з легкістю б виконав домашнє завдання. Та через свій День Народження, вирішив нічого не виконувати.

— То твій день народження сьогодні? — хизуючись запитав Данило — А я чомусь вважав, що вчора!

— Дуже смішно! Ти, на відміну від Юрчика, ні вчора, ні сьогодні мене не привітав! — пробуркотів Василь.

— Помиляєшся, друже! Пам'ятаєш, я вчора кидав по тобі шматочками паперу. Так там, на кожному з них, були усілякі привітання. На жаль, ти жодного не прочитав! — почав виправдовуватися Данило.

— Ти кидався, бо кликав мене, щоб я дав списати! — зауважив Василь.

— Так я два в одному! І списати, і привітати.

У Василя склалося таке враження, що Данило просто виправдовувався, тому він більше ні слова не мовив.

— Годі вам! Василь правий, двійка в день народження, це погано! — твердо промовив Юрчик.

— То що ти пропонуєш? — поцікавився Василь.

— Так, що ти пропонуєш? — поцікавився й Данило.

— Я пропоную прогуляти уроки! — відповів Юрчик.

Фраза Юрка хоч і збентежила хлопців, та заперечувати вони не стали. Для Василя це був шанс оминути погану оцінку, а для Данила — просто забава. Усі троє зупинилися біля повороту, який вів до школи.

— То куди підемо? — запитав Данило

— Мій дідусь, вчора розповів одну історію, про будинок на околиці міста. Кажуть, що жив в нім мисливець на відьом, і перед тим, як спустити дух, сховав він десь під будинком, усі скарби, які збирав впродовж життя. Пропоную піти туди й попитати вдачу.

— Краще двійка в день народження! — зітхнув Василь.

— Так, краще двійка! — підтримав його Данило.

— Ой, тільки не кажіть, що ви злякалися! — засміявся Юрчик

— Нууу, не те щоб я зараз назвав себе боягузом, але якось страшно. Про той химерний будинок стільки жахливих історій чув, що я згоден на десять двійок, а ніж піти туди.

— Ну добре, я піду сам, а ви йдіть до школи. До речі, на перший урок ви вже спізнилися!

Пояснив їм Юрко й пішов уперед, дорогою яка вела до химерного будинку. Хлопці переглянулися поглядами та рушили слідом.

2. Як потрапити туди, куди не слід було б потрапляти

Через деякий час, усі троє опинилися біля химерного будинку, який стояв на околиці міста. Василь шкодував, що пішов з хлопцями, та повертатися назад вже було пізно. Данило чухав потилицю, щось його лякало. Мабуть, ті розповіді, які він чув, поселилися в його підсвідомості й народжували страх.

— Може підемо в інше місце? — запитав юнак.

— Чого ти боїшся? — хоч Юрко й знав відповідь на перед, все ж таки вирішив запитати.

— При- привидів! — пошепки відповів Данило

— Які ще привиди у 21 сторіччі? Тобі менше потрібно грати в ігри, щоб твоя уява працювала не так яскраво.

Юрчик рушив уперед.

— Бачиш, тут ти проти ігор. — зауважив Василь — А хотів, на уроках вивчати їх.

— Ми з тобою спілкуємося на різних хвилях, тож не починай!

— Яка різниця, яке сторіччя? Привидів від цього менше не стало! — перервав їхню суперечку Данило — Мені здається, що навіть зараз вони за нами стежать.

— Та не бійся ти так. Маю вірогідну інформацію, що привидів тут немає. — намагаючись підбадьорити друзів, мовив Юрчик.

— І звідки така інформація? — відразу ж запитав Данило.

— Так, звідки така інформація? — поцікавився й Василь.

— Дідусь казав, що його знайомий ходив до цього будинку й ніяких привидів там не побачив.

— Ага, ні привидів, ні скарбів. - зітхнув Данило.

— То він погано шукав. Просто він не знав того, що знаю я. — мовив Юрко.

— І що ж це? — одночасно запитали друзяки.

— Вхід у потаємну кімнату! То що, заходимо? — запитав Юрчик й зробив перший крок до сходів.

Хлопці притихли, але пішли слідом. Юрчик торкнувся рукою вхідних дверей. Вони були не замкнені й одразу ж відчинилися утворивши по всьому будинку скрипуче відлуння. По обличчю юнаків відразу ж пройшовся легкий протяг. Ніс відчув сморід вологого приміщення. З перших секунд було зрозуміло, що тут давно ніхто не мешкає. Стіни оселі нагадували орнаменти якихось сектантів, а підлога, аж по коліна, була вкрита пожовклим листям. Складалося таке враження, як ніби всередині будинку росли дерева, які з настанням холодного листопаду, почали осипатися. Хлопці поглянули на вікна, шибки яких були розбиті. Це пояснило їм звідкіля взялося листя. Принаймні, інших пояснень в них не було, поки що.

В приміщенні, постійно виляв протяг, який ніби грався тими листочками та фіранками, які були заляпані червоними плямами. Чи то була кров, чи фарба, друзі вирішили не перевіряти.

Опинившись в середині, Василь весь час стояв позаду. Той страх, який він відчував, перевершував цікавість, і тому, він був напоготові, повернути назад.

— Стій де стоїш й не рухайся! — мовив Юрчик, який помітив страх товариша — Ми підемо вперед, а ти чекай нас тут.

— Ага, й залишите мене самого? О ні, я краще з вами!

Та в цей момент, чи то з купи листя, чи то з дірки у підлозі, з'явилася невідома рука, яка схопила Данила за ногу. Той завмер від страху й голосно закричав. Юрчик схопив Василя за руку й вони побігли до сусідньої кімнати.

— Тримай двері! — крикнув він товаришу, підсовуючи до них стару тумбу, яка стояла у кутку.

— А як же Данило?

Юрчик змовчав. Здається, цього разу він також злякався. Вони чули, як їхній товариш продовжував кричати. Та крик його ставав все тихішим й тихішим, як ніби віддалявся від товаришів.

— Потрібно йому допомогти! — вигукнув Василь.

Та в цей момент, Данило притих.

3. Як стати сніданком для відьми

— Я телефоную в поліцію!

Василь виглядів знервовано. В думках наляканого хлопця пролітала єдина фраза “краще двійка в День Народження!”. Він запанікував.

— Стривай! — мовив Юрко — І що ти їм скажеш? Як-не-як, а ми в приватній власності... хоч і покинутій. Та й що ти їм поясниш? Що якась рука схопила товариша? Тобі ж ніхто не повірить! Ходімо, спробуємо допомогти йому.

— А якщо там й дійсно... — Василь притих.

— Ти ж сам це прекрасно знаєш, привидів не існує. Це швидше чийсь розіграш. Ходімо!

Юрчик зняв з плечей ранець й залишив його на підлозі. Десь, серед усілякого мотлоху, він знайшов товсту палицю, схожу на битку.

— Відчиняй!

Василь відвинув тумбу й відчинив двері. Юрчик пішов уперед, той йшов слідом.

— Данило... — прошепотів Василь.

Юрчик сердитим поглядом дав знати, щоб той помовчав й хитнув головою, вказавши, щоб той йшов слідом. Навколо усе стало набагато страшнішим, ніж декілька хвилин назад. Іноді, здавалося, що у стінах є очі. Точніше отвори, з яких хтось спостерігає за хлопцями. Раптом:

— Ти куди? — наляканим голосом прошепотів Василь.

— До підвалу!

— Ні, ні, я туди не піду! Чому саме до підвалу?

— Другого поверху немає, на горище вхід з вулиці, а в кімнатах й сховатися ніде. Тому, тільки підвал. До того ж чиясь рука визирнула з підлоги. — пояснив йому товариш.

Василь ще більше запанікував. Юрчик зробив декілька кроків сходами вниз, занурюючись у темряву.

— Там же темно! — прошепотів Василь.

— Так ліхтар увімкни на мобілці!

Хлопець дістав телефон й увімкнув ліхтар. Та у промені світла, перед юнаками, постала постать жінки з паскудним, як здалося Василю, макіяжем.

— Ї-ї-ї-ж-а-а-а!!! — пролунало тягуче слово від жінки.

Василь смикнувся назад. Він чув як щось грімко гупнуло. Мабуть, Юрчик. Вона також схопила його, подумав школяр.

Наляканий юнак вибіг з оселі навіть не зрозумівши, де саме упустив телефон. На якусь мить, він подумав, що потрібно втікати звідтіля. Але, як же його друзі? Він не може їх залишити одних.

Неподалік, по дорозі, яка вела в степ, проїжджав автомобіль. Василь, як навіжений, вискочив на узбіччя й почав махати руками. Чоловік, на червоній автівці зупинився.

— Що трапилося, синку? — запитав він.

— Там, в будинку... хтось схопив моїх друзів... допоможіть.

Незнайомець вийшов з автомобіля й про всяк випадок взяв якусь залізяку.

— Ходімо!

Вони увійшли всередину. Навколо було тихо.

— Вони у підвалі. — прошепотів Василь.

Чоловік недовірливо поглянув на хлопця. Чомусь, ці слова збентежили його, але він бачив переляк в очах малого. Тому пішов уперед.

— Є ліхтарик?

— Десь тут телефон загубив! — розгублено відповів юнак.

Чоловік занурювався у темряву. Василь лишився чекати на горі, уважно спостерігаючи за кожним рухом незнайомця. Його увага повністю була зосереджена на діях чоловіка. Він навіть й не помічав, як позаду, з під листя, почала з'являтися якась постать. Вона обвила руками голову Василя й схилила на зад, тим самим опустивши хлопця на підлогу, зануривши у купу листя. Той лише встиг вигукнути:

«Допоможіть!».

4. Як зненавидіти свій День Народження

Вибравшись з листяної пастки, Василь побачив перед собою чоловіка

— Що з тобою? — запитав той.

— На мене щось накинулося. Воно вискочило з того клятого листя. — Василь був наляканий. Такого страху він ще ніколи не відчував.

— Заспокойся! Тут нікого немає! — запевнив його чоловік.

— Ви хочете сказати, що я божеволію? Краще б я пішов до школи й отримав там двійку! Нащо я погодився? Нащо мені ці неприємності...

Та скарження юнака перервав знервований погляд чоловіка. Василь обернувся й побачив, як знову, з купи листя підіймається якась істота. Чоловік, який прийшов на допомогу, схопив юнака за куртку й поволок у підвал, в якому панувала темрява. Василь нічого не бачив. Він не розумів, куди вони йдуть, але добре чув кроки потвори, що бігла позаду. Раптом, вони ніби об щось спіткнулися й впали.

Очі Василя засліпило яскраве світло, яке освітило кімнату. Яскраві вогники та конфеті укрили юнака. Пролунало голосливе стандартне привітання від натовпу, який знаходився у підвалі. Василь підвівся, ще не розуміючи, що відбувається. Його налякане тіло обійняв Юрчик, промовивши:

— З Днем Народження, друзяко!

По заду Юрка стояла жінка, яка була загримована під відьму та незнайомець, одяг якого був обліплений листям. А ще, увесь їхній клас, разом з класним керівником та батьками Василя. Десь серед натовпу блищала посмішка Данила.

— Як тобі наші актори? Знаєш, я думав все буде набагато складніше, але ти точно дотримувався плану. Молодець. До речі, ми це листя, вчора, цілий вечір усім класом носили.

Василь посміхнувся. Такого дня народження в нього ще не було. Він, скоріш за все, запам'ятає його на все життя.

2020

➣ В даному творі цифри заміняють літери.

У ро9ині зн4менитих художникі8, на сві7 з'явився синочок Дмитро. І от він ріс до тих пір, аж поки не 8изна8, що також хоче м4лювати картини. Тож, взяв Дмитро чис7ого 4ркуша, пензлик та фар6и й взявся до праці. Але в процесі зрозум18, що має лише три кольори: червоний, жовтий та синій. Звісно ж, він засмутився. Але зг4да8ши про поради батьків, він про9овжив працювати.

Дмитро добре зн48, що червоний та жовтий у поєднанні 9ають помаранчевий колір. Тому він обережно змішав ці 98а кольори та н4м4люв4в коло.

— Це буде колесо! — мови8 Дмитро.

О так, хоч 8оно було не зо8сім рівним, та 8 очах хлопчика, колесо 6уло просто 6ез9оганним.

Потім, з’єднавши синій та чер8оний, Дмитро отримав фіолето8ий колір. В ту мить, ф1олето8ий — с748 його улю6леним кольором, тож, впро9овж 9екількох х8илин, хлопчик м4лю8а8 лише ним. Але потім подумав, що фіоле7ового забага7о й 8ир1шив попрацювати 1ншими кольор4ми.

Наспр4891 ж, малюнок Дмитру не дуже подобався, 4ле 8ін добре п4м'ятав, як казав його тато: малюнок ху9ожник4 як лебедине яйце. Спочатку біл4 шк4рлуп4, потім ги9ке каченя і на ост4нок — прекрасний ле6і9ь. Тож, м4люнок, на 9умку Дмитра, знаходи8ся 9есь у 9ругій фаз1.

Поє9навши жо8тий та син1й, Дми7ро, ут8ореним з3л3ним кольором, зробив 93кілька л1н1й на8коло кол3са.

“Т3п3р це сон3чко! — по9ум48 хлопчик — А чи може сон3чко 6ути із з3л3ними промінчик4ми?”

Дми7р0 засумн1вався, 4л3 п07ім зр0зум18, що він 4втор свого творіння, і т0му, м0же твори7и, як душ4 з4б4ж4є.

Хл0пчик з’є9н48 усі 7ри к0ль0ри 74 07рим48 к0ричн38ий. У с4м0му низу 4ркуш4, 8ін зр06и8 93кільк4 х8иляс7их ліній. 9ми7р0 908г0 9и8и8ся н4 них, н4м4г4ючись зр0зумі7и, щ0 70 — з3мля чи м0р3. 4 п07ім 8иріши8, щ0 к0ж3н гля94ч п0мі7и7ь с80є.

73п3р ц3й м4люн0к сп090648ся 9ми7ру. 8ін пр073р 6ру9ними п4льцями ч0л0 й 063р3жн0 8зя8ши 4ркуш, п06іг 90 747уся й м47усі.

— М4м0, 7470, як 84м м0я к4р7ин4? — з4пи748 8ін.

7470, п0гляну8ши н4 син4, пі9пр48и8 0куляри й п08ільн0 8і9п08і8.

— 74 ц3 пр0с70 ш3938р!

П0сміх4ючись, пі9783р9ил4 сл084 7474 й м4м4:

— 74к, синку, ц3 ш3938р!

2021

Колись давно жив собі один пра-пра-пра-пра... прадід. І був у того пра-пра-пра-пра... прадіда маленький пра-пра-пра-пра... правнук, який дуже сильно любив свого пра-пра-пра-пра... прадіда. І була в того пра-пра-пра-пра... правнука старенька пра-пра-пра-пра... прабабуся, дружина того пра-пра-пра-пра... прадіда.

От якось той пра-пра-пра-пра... прадід узяв на руки свого пра-пра-пра-пра... правнука та й почав розповідати одну цікаву історію зі свого життя:

— Якось пішов я до лісу за хворостом й побачив височезне дерево. Воно було най-най-най-най... найвищим в тому лісі. Таке високе-превисоке, що навіть верхів'я не було видно. А ще, було воно най-най-най-най... найгарнішим і з най-най-най-най... найдивовижнішими листочками. І росла на тім дереві картопля.

— Діду, — зауважив пра-пра-пра-пра... правнук — так картопля ж на деревах не росте!

— Так і я про це подумав. — відповів пра-пра-пра-пра... прадід — Тому вирішив перевірити. Тож, заліз я на те най-най-най-най... найвище дерево, зірвав картоплю, розламав її. Дивлюся, а в середині бубка від абрикоси.

— Діду, — знову зауважив пра-пра-пра-пра... правнук — так в картоплі бубочок немає!

— Так і я про це подумав. — відповів йому пра-пра-пра-пра... прадід — Але ж кажу тобі те, що бачив власними очима. Не побачив би, сам би не повірив.

Дід почесав свою сиву бороду й продовжив.

— Тоді мені пам'ятається, що захотілося розколоти ту бубочку. І от, бив-бив-бив-бив я ту бубочку. Бив-бив-бив-бив і розбив. А звідти, білка вискочила й чкурнула на самісіньку вершину дерева. Підвів я голову, поглянув на гору, а звідти крокодили повзуть.

— Діду, — і знову піддався сумнівам дідовим словам пра-пра-пра-пра... правнук — так білки з бубочок не вискакують і крокодили по деревах не лазять!

— Це ти мені кажеш? — засопів пра-пра-пра-пра... прадід — Та я власними очима бачив тих крокодилів. Ще й досі пам'ятаю їхні гострющі-прегострющі зуби. Та крокодили були не таким страшним, як той ведмідь, що чекав мене внизу. Він мав най-най-най-най... найзліші очі у світі. Най-най-най-най... найгостріші пазурі та най-най-най-най... найогидніші зуби. Я вже думав, що пропав. Бо ж діватися було нікуди!

— А як же ти тоді врятувався? — поцікавився пра-пра-пра-пра... правнук.

— Та як, як? Потім я прокинувся! — мовив пра-пра-пра-пра... прадід — Прокинувся й вирішив того дня до лісу не ходити!

2021

В одному невеличкому королівстві, жила молода принцеса, яка понад усе ненавиділа квіти. За її наказом, були знищені усі сади, а за вирощування квіток саджали до в'язниці. І все через те, що колись давно, батьки назвали свою донечку — Квіткою. Норовиста принцеса постійно говорила, що в її королівстві повинна бути лише одна найчарівніша квітка, і це ж, звісно, сама принцеса.

Якось, на її день народження, принц з далеких земель, приніс у подарунок найпрекрасніші троянди зі свого саду. Усі навколо затамували подих, бо знали про її нелюбов до квітів. Принцеса взяла квіти в руки й мовила:

— Ти що, не знаєш законів мого королівства? Ти вважаєш цей подарунок прекрасним? Чи це тобі хочеться зіпсувати мені настрій?

— Що ви, принцесо, це ж від щирого серця! Я аж ніяк не хотів вас образити! — відповів він.

Та принцеса кинула троянди на підлогу й затоптала їх ногами.

Принц не змирився з приниженням й покинувши палац, подався до старої чаклунки, щоби помститися юній принцесі. І на ранок, життя всього королівства змінилося назавжди.

Прокинувшись, Квітка, не могла піднятися з ліжка. З тіла дівчини виросла лоза, яка обплела усе ліжко. На її крик прибігли слуги, які намагалися звільнити принцесу, та зрізавши одну лозу, з неї виростало дві нові. Згодом лоза оплела усю кімнату, а ще далі охопила увесь палац. І всі, хто вколовся об колючки теж ставали частиною лози.

Минув час і всі королівські землі були вкриті чарівною лозою з червоними трояндами. Правителі сусідніх земель були змушені приймати якісь дії, адже лоза почала оплітати і їхні володіння.

Тож, зібравши найкращих лісорубів, королі відправили їх рубати чагарник. Та на агресію, рослина відповіла агресією, перетворивши лісорубів на собі подібних.

Тоді правителі відправили до королівських заростей людей з вогнем, щоби спалити чагарник. Та рослина вчинила опір й люди з факелами також стали частиною чагарнику.

Минав час, а дикий чагарник розростався все більше і більше. Правителі сусідніх королівств вже втратили надію на порятунок.

Та одного дня, прийшов до них чоловік, який сказав, що знає як всіх урятувати. Натомість за винагороду, він попросив руку та серце принцеси Квітки. Королі, сміючись, погодилися, прийнявши чоловіка за божевільного. Тим більш, втрачати їм було нічого.

Та не божевільний то був, а звичайний садівник із саду принца, якого колись образила принцеса. Саме цей садівник готував букет для принцеси на її день народження.

Тож, підійшов він до заростей й почав з ним розмовляти. Спокійним голосом, обережно зрізуючи засохлі частини лози, одну за одною, залишаючи лише невеликі кущі з трояндами. Минали дні та ночі, а садівник повільно омолоджував сад, поки не дійшов до замку. Він одразу ж почав шукати кімнату принцеси, а коли знайшов, то навіть не став відпочивати. Посеред кімнати стояла дівчина, наполовину людина наполовину рослина, а лоза її була найтовстішою, а колючки найдовшими, та садівника це не зупинило. Він очищав суху лозу й розповідати їй про себе, і про те, що за її звільнення, вона повинна стати його дружиною.

Нарешті, садівник звільнив принцесу й навколо все стало як і було раніше, лише тисячі гарних кущів з чарівними квітками, які, згодом, почали набувати людський вигляд.

Звільнена принцеса була дуже налякана, та все, що її тішило, це лише спокійний голос садівника. Через деякий час вони одружились. Королівство стало найпрекраснішим та найквітучішим серед королівств. Заборону на квіти було скасовано, і тепер в кожному будинку розквітали червоні троянди.

Ось так, звичайний садівник, врятував принцесу та її королівство від прокляття, а також став королем, якого, до речі, почали називати «Трояндовим королем».

2019

Якось зібралися хижаки лісу разом, та й почали вихвалятися, хто з них най-най небезпечніший у лісі.

– Я найбільший та найсильніший серед вас! – заричав ведмідь.

– А я найнебезпечнішу зграю маю! – завив вовк – Ми разом й не таких ведмедів здолаємо!

– Куди там вашій силі та зграї до моїх хитрощів? – мовила лисичка – Кого завгодно зможу перехитрити!

– Можливо хитрість твоя й насправді чогось варта, та кмітливість зайця, тобі не перехитрити! – зауважив ведмідь.

Обурило це лисичку, от вона і мовила:

– Значить так тому і бути. Хто упіймає зайця, той і буде найнебезпечнішим!

Почув їхню розмову соловей, та й полетів новиною ділитися. Летить по лісу, та й щебече:

– Хижаки хочуть хитрістю та силою зайця упіймати!

А в цей час, вухастий, винюхував глибоку яму, яку мисливці вирили. Почув він про новину, та й мовляє:

– Е-ні, для того, щоб мене упіймати, не лише сила та хитрість потрібні. Тут іще талант потрібно мати!

Посміхнувся вухастий, та й поскакав на зустріч ворогам. Коли дивиться, йде ведмідь дерева гне, гілки ламає. А позаду вовк із лисичкою біжать.

Сховався зайчик за деревом, зірвав листочок лопуха, скрутив його в трубочку, та й почав говорити страшним голосом:

– Ей ведмідь, скажи лисиці, хай лисиця вовку скаже, хай той вовк силу покаже!

Злякалися звірі, занепокоїлися, та й мовляють один одному:

– Чуєш, руда! – каже ведмідь.

– Та звісно ж чую! – відповіла лисичка.

– То вовку, передай! – продовжив клишоногий.

– Так і я чую! – мовляє вовк ховаючись за лисичкою.

– То сходи, подивися, хто там такий сміливий! – прошепотів ведмідь.

– Чому я? – запитав вовк піджавши хвоста.

– Так тебе ж кличуть! – в один голос мовили звірі.

Не мав вовк вибору, та й пішов один уперед. Побачив він зайця, та й погнався за ним. А зайчик підбіг до тієї ями, став з протилежної сторони, та й чекає на вовка.

Біжить сіроманець, не дивлячись під ноги, та як упаде в ту яму, як гепнеться, що аж в очах потемніло.

Повернувся вухастий до хижаків та й знову мовляє страшним голосом:

– Ей, руда, скажи ведмедю, хай ведмідь силу покаже й біля вовка в бою поляже!

Злякалися звірі, куди ж вовк подівся? Занепокоїлися, та діватися нікуди, адже найнебезпечнішими звірами у лісі були.

Тож, пішов ведмідь на голос, та й також потрапив до ями.

«Лишилося ще лисичку перехитрити» – подумав зайчик.

Зірвав він листочок лопуха, скрутив у трубочку та й тільки-но зібрався кликати лисичку, як соловей йому посміхаючись:

– Не кричи! Втекла лисичка навіть не дочекавшись тебе!

Зрадів зайчик своїй перемозі та й пішов собі геть.

А вовк з ведмедем так і лишилися у ямі. Сидять та й чекають. От і запитує вовк у ведмедя:

– Як думаєш, довго нам ще лисичку чекати?

А той йому:

– Ні. Думаю, найближчим часом, заєць і її упіймає!

2021

У старому лісі, між високих хвойних дерев, знаходиться школа для звіряток. А у тій школі навчаються дітки усіляких тваринок: лисичок та вовків, зайчиків та хом’ячків, білочок та черепашок. І є в тій школі вчителі, які вчать писати та читати; є директор та завуч, коридори та класи, зошити та книги, уроки та перерви… та все-все-все інше, що є у звичайних школах.

І от якось на уроці, запитав вчитель у першокласників, хто їхній найкращий друг, і всі вони одразу почали вигукувати.

— Мій найкращий друг Антон, ми з ним граємо у бадмінтон! — сказав маленький сірий вовк Степан.

— Моя подруга Іринка, дала мені мандаринку! — мовила руда білочка Катерина.

— А у мене, а у мене, найкращий друг хом’як Євген є! — вигукнуло мишеня Михайло.

Всі, всі, всі розповіли про своїх друзів, окрім одного маленького зайчика Івана.

— Ну що, Іване, а хто твій найкращий друг? — запитав вчитель.

Усі звірята притихли, бо ж цікаво стало, адже з Іваном, через його на-а-айдовші вуха у класі, ніхто не хотів товаришувати.

Підійнявся зайчик, подивився на однокласників, та й мовив:

Хто мій найкращий друг? Найкращий друг це тато!
Кращого не знайдеш — татко, він як свято!
Кожен день його чекаєш, кожен день йому радієш,
Коли поряд — обіймаєш й довгі вуха свої грієш.
Він приходить пізно та йде з дому рано.
Але тато завжди поряд, коли мені погано.
Міцно обійме сина, з краплиною сльози.
Кращих друзів не знайти, ніж наші батьки.

Хто мій найкращий друг? Найкращий друг — матуся!
Поряд з ненькою рідненькою, я нічого не боюся!
Ні темряви вночі, ні зливи за вікном,
Я відчуваю захист під маминим «крилом».
І хоч я вірних друзів у класі не знайшов,
Я знаю, що завжди зі мною мамина любов.
Вона обійме сина, з краплиною сльози.
Кращих друзів не знайти, ніж наші батьки.

І тоді, інші звірята поаплодували зайчику, бо ж кожен з них любив своїх батьків. Усім їм стало соромно, через те, що вони не хотіли товаришувати з ним.

Відтоді у зайчика з’явилося дуже багато нових надійних друзів.

2021

Якось потрапив маленький їжачок до осіннього саду. Поглянув довкола, а на верхівках дерев червоніють яблука. Та такі гарні, такі смаковиті, що йому захотілося якесь яблучко зірвати. Тягнеться він, тягнеться, а дотягтися не може.

«Потрібно вище!» – подумав їжак.

А в цей час, неподалік, пробігало зайчисько. Побачив його колючий, та й мовляє:

– Зайчику, а зайчику, допоможи мені, будь ласка, зірвати он те червоне яблучко. А я з тобою поділюся.

Зайчик відразу й погодився. Мабуть, також був не проти посмакувати смачним яблучком.

І от, заліз їжачок на зайця. Тягнуться вони, тягнуться, а дотягтися не можуть.

«Потрібно ще вище!» – подумав їжак.

Коли неподалік, пробігала лисичка. Побачив її колючий, та й мовляє:

– Лисичко, а лисичко, допоможи нам, будь ласка, зірвати он те червоне яблучко. А ми з тобою ним поділимося.

Лисичка відразу й погодилася. Мабуть, також була зовсім не проти посмакувати смачним яблучком.

І от, заліз їжак на зайця, заєць на лисичку. Тягнуться вони, тягнуться, а дотягтися не можуть.

«Потрібно ще вище!» – подумав їжак.

А в цей час, повз той сад, пробігав вовк. От колючий йому і каже:

– Вовчику, а вовчику, допоможи нам, будь ласка, зірвати он те червоне яблучко. А ми з тобою ним поділимося.

Вовк відразу й погодилася. Мабуть, також хотів посмакувати смачним яблучком.

І от, їжак на зайця, заєць на лисичку. Лисичка на вовка, а вовк вперся чотирма лапами в землю, та й тримає увесь той тягар на спині. Тягнуться вони, тягнуться, а дотягтися не можуть.

«Потрібно ще вище!» – подумав їжак.

Коли дивиться, а до них ведмідь наближається. От він йому й мовляє:

– Ведмедику, а ведмедику, допоможи нам, будь ласка, зірвати он те червоне яблучко. А ми з тобою ним поділимося.

А ведмідь у відповідь:

– Щоби я, та на собі, та тримав увесь той тягар! Та нізащо!

Звірі засмутилися, та зажурилися. А ведмідь підійшов до яблуні, гепнув своєю ведмежою лапою по стовбуру, що яблука й посипалися немов осінній дощ. Взяв він декілька яблук та й подався своєю дорогою.

Зрадів їжачок. Зраділи й усі інші звірі. Набрали вони собі яблук, хто скільки зміг узяти та й розійшлися по домівках.

2021

Ласунчики

Якось сиділо два найкращих друга на галявині, та й цукерки їли з однієї торбинки.

— О, полунична карамелька! Це ж моя улюблена цукерка! — мовив зайчик смакуючи смаколиком — Я б з десяток таких з’їв!

Подивився на нього його найкращий друг — сіренький вовчок, та й сказав:

— І куди б вони тобі влізли? Ти ж більше ніж п’ять не подужаєш!

Заплигало зайченя. Зачепили його слова товариша.

— То ти погано мене знаєш, друже! Я й двадцять цукерок зможу з’їсти!

— Двадцять? — з посмішкою запитав сіроманець.

— Так, двадцять полуничних цукерок та два шматки яблучного пирога!

Здивувався вовк. Як це так? Невже таке мале зайченя з’їсть більше за нього?

— А я, — каже вовк — зможу з’їсти цілий магазин цукерок!

«Цілий магазин цукерок це ж набагато більше за двадцять!» — подумав вухастий. А тоді підвівся, поглянув довкола, та й мовив:

— А я, коли голодний, то ладен з’їсти пирога, в зріст о-он того дерева!

Малий показав своєю русявою лапкою на високу сосну, вершина якої виднілася поміж інших дерев.

«Нічого собі» — здивувався вовк — «з таким апетитом й з десяток вовків можна проковтнути».

— А я, коли голодний, то зможу з’їсти — вовк зробив маленьку паузу, думаючи з чим би порівняти свій апетит, а потім радісно вигукнув — зможу з’їсти височезну гору шоколаду та запити його океаном абрикосового компоту.

«Ого як багато. Випити цілий океан. Це ж який величезний апетит у вовка» — подумки прошепотіло зайченя, а потім:

— Ну якщо ти так багато можеш з’їсти солодкого, то нехай остання цукерка буде твоя.

Вухастий сидів з повним животом й вже не міг більше їсти. От-от ніби лусне. Вовк також наївся досхочу. Він поглянув на торбинку та й мовив:

— Знаєш друже, апетиту сьогодні немає! Залиш краще її собі, потім з’їси. Це ж твоя улюблена, полунична.

Ось так й завершилася їхня суперечка щодо того, хто більше з’їсть солодкого. Вухастий попрощався з вовком, забрав цукерку та й побіг до своєї нірки. До-о-овго дивився він на карамельку, аж поки не заснув. Мабуть, зрозумів, що сказати куди легше, аніж зробити.

2021