1. Як прогуляти школу

Перше, що приходить на думку, коли разом з друзями йдеш до школи, це — краще б ця дорога вела в інше місце! Наприклад, до крамниці іграшок чи до лавки з солодощами. Або ж, взагалі, куди завгодно, тільки не до школи.

Із сумними, невиспаними обличчями, зі швидкістю в десять кроків за хвилину, волочивши на спині тяжкі ранці, до повноти заповненні книжками, йшли собі троє друзів до школи. Та не просто йшли, а складалося таке враження, що їх, ніби магнітом, тягло назад.

— Погодьтесь, що було б набагато краще ходити до школи якби, першим уроком був Minecraft, другим — Brawl Stars, третім — Roblox... тоді навчання, стало б улюбленою справою дітей! — мовив Юрко.

— Ага, і щоб в їдальні, годували чупа-чупсами та морозивом, а не усілякими там перловими кашами чи супами з зажареною цибулею. — підтримав його Данило.

— Яке ще морозиво в таку холодну пору року? Це ж можна захворіти. А Minecraft... він же не годуватиме нас у майбутньому. — заперечив друзям Василь.

— У майбутньому, буде у майбутньому. А зараз, нас позбавляють дитинства! Особливо ці жорстокі уроки математики. У мене мозок закипає, коли я починаю думати, скільки буде два додати два й помножити на два... це ж приклад для сивоволосих професорів, а не для дітей! — обурився Юрчик.

— О так, цілком погоджуюсь. Невже не можна придумати школу без математики? Або ж хоча б:
«— Данило, скільки буде три помножити на два?
— Тридцять два!
— Правильно, сідай, дванадцять. І не забудь в кінці року забрати золоту медаль. Та й на уроки можеш більше не приходити, бо ж знаєш більше ніж вчитель!» Оце було б круто! — засміявся Данило. Йому, з усіх трьох, математика давалася найтяжче.

Сміх Данила підтримали й друзі. Така ідея їм сподобалася.

— А табличка множення? Це ж взагалі щось з області фантастики! Мій тато й досі її не вивчив. Каже, що за допомогою пальців та декількох секунд, справляється й без неї. І я його добре розумію, бо у тій табличці немає ніякої логіки! — продовжив обурюватися Данило.

— Як це немає логіки? Там же ж все дуже просто! — заперечив йому Василь.

— Просто? Логіка? Ти що, знущаєшся? Яка ж тут логіка: п’ять помножити на п’ять — двадцять п’ять, шість помножити на шість — тридцять шість, а сім помножити на сім, чомусь не сорок сім! Що ти на це скажеш? Це просто хтось добряче познущався з цифр та логіки!

Василь хотів стати на захист й щось сказати, та Данило добряче завівся:

— А якщо рахувати, то двадцять, тридцять... і тут, за вашою логікою, мало б бути чотиридцять, а не якесь там сорок! Звідки взялося це “сорок”? А далі ще гірше! Чому не п’ятьдцять, шістьдцять, сімдцять, а п’ятдесят, шістдесят, сімдесят? Чому після вісімдесят йде дев’яносто, а не дев’ятьдесят? Це ж ніби логічно, що десять разів по дев’ять, а не дев’ять разів по сто! А чим більше число, тим тяжче для мозку, бо сто це сто, а двісті це двісті. І тут, за вашою логікою мало б бути тристі, чотиристі, п’ятьсті, чи як?

— Ну все, досить! Завівся! Ми тебе зрозуміли. З математикою ти в контрах. Добре, що хоч англійську шариш! — мовив Юрчик, якому набридло буркотіння товариша.

— Я не шарю англійську! — відповів йому Данило.

— Та невже, а як українською буде «I don't know»? — посміхаючись запитав Юрко, ніби як наперед знаючи відповідь.

— Я не знаю!

— От бачиш, ти просто корінний англієць!

Здалося, що Данило так і не зрозумів жарту від Юрчика. Хлопці продовжували крокувати вперед, замислившись над вищесказаним.

— До речі, а хтось зробив д/з з математики? — зіваючи запитав Юрко, а слідом за ним, ніби поплила хвиля зівання.

— Нііі!

— Нііі!

Усі троє хотіли спати. Як то кажуть: “Підняти — підняли, а розбудити забули”.

— То усім нам двійка гарантована! — зазначив Юрчик.

— Думаю, що пів класу не виконало! — зауважив Данило.

— Двійка на День Народження, це не дуже приємно! — тяжко видихнув Василь.

Він взагалі не розумів, чому його відправили до школи. Юнак прохав батьків, лишитися вдома. Та ті в ніяку, підеш і все! З усіх трьох, Василь навчався найкраще, і з легкістю б виконав домашнє завдання. Та через свій День Народження, вирішив нічого не виконувати.

— То твій день народження сьогодні? — хизуючись запитав Данило — А я чомусь вважав, що вчора!

— Дуже смішно! Ти, на відміну від Юрчика, ні вчора, ні сьогодні мене не привітав! — пробуркотів Василь.

— Помиляєшся, друже! Пам'ятаєш, я вчора кидав по тобі шматочками паперу. Так там, на кожному з них, були усілякі привітання. На жаль, ти жодного не прочитав! — почав виправдовуватися Данило.

— Ти кидався, бо кликав мене, щоб я дав списати! — зауважив Василь.

— Так я два в одному! І списати, і привітати.

У Василя склалося таке враження, що Данило просто виправдовувався, тому він більше ні слова не мовив.

— Годі вам! Василь правий, двійка в день народження, це погано! — твердо промовив Юрчик.

— То що ти пропонуєш? — поцікавився Василь.

— Так, що ти пропонуєш? — поцікавився й Данило.

— Я пропоную прогуляти уроки! — відповів Юрчик.

Фраза Юрка хоч і збентежила хлопців, та заперечувати вони не стали. Для Василя це був шанс оминути погану оцінку, а для Данила — просто забава. Усі троє зупинилися біля повороту, який вів до школи.

— То куди підемо? — запитав Данило

— Мій дідусь, вчора розповів одну історію, про будинок на околиці міста. Кажуть, що жив в нім мисливець на відьом, і перед тим, як спустити дух, сховав він десь під будинком, усі скарби, які збирав впродовж життя. Пропоную піти туди й попитати вдачу.

— Краще двійка в день народження! — зітхнув Василь.

— Так, краще двійка! — підтримав його Данило.

— Ой, тільки не кажіть, що ви злякалися! — засміявся Юрчик

— Нууу, не те щоб я зараз назвав себе боягузом, але якось страшно. Про той химерний будинок стільки жахливих історій чув, що я згоден на десять двійок, а ніж піти туди.

— Ну добре, я піду сам, а ви йдіть до школи. До речі, на перший урок ви вже спізнилися!

Пояснив їм Юрко й пішов уперед, дорогою яка вела до химерного будинку. Хлопці переглянулися поглядами та рушили слідом.

2. Як потрапити туди, куди не слід було б потрапляти

Через деякий час, усі троє опинилися біля химерного будинку, який стояв на околиці міста. Василь шкодував, що пішов з хлопцями, та повертатися назад вже було пізно. Данило чухав потилицю, щось його лякало. Мабуть, ті розповіді, які він чув, поселилися в його підсвідомості й народжували страх.

— Може підемо в інше місце? — запитав юнак.

— Чого ти боїшся? — хоч Юрко й знав відповідь на перед, все ж таки вирішив запитати.

— При- привидів! — пошепки відповів Данило

— Які ще привиди у 21 сторіччі? Тобі менше потрібно грати в ігри, щоб твоя уява працювала не так яскраво.

Юрчик рушив уперед.

— Бачиш, тут ти проти ігор. — зауважив Василь — А хотів, на уроках вивчати їх.

— Ми з тобою спілкуємося на різних хвилях, тож не починай!

— Яка різниця, яке сторіччя? Привидів від цього менше не стало! — перервав їхню суперечку Данило — Мені здається, що навіть зараз вони за нами стежать.

— Та не бійся ти так. Маю вірогідну інформацію, що привидів тут немає. — намагаючись підбадьорити друзів, мовив Юрчик.

— І звідки така інформація? — відразу ж запитав Данило.

— Так, звідки така інформація? — поцікавився й Василь.

— Дідусь казав, що його знайомий ходив до цього будинку й ніяких привидів там не побачив.

— Ага, ні привидів, ні скарбів. - зітхнув Данило.

— То він погано шукав. Просто він не знав того, що знаю я. — мовив Юрко.

— І що ж це? — одночасно запитали друзяки.

— Вхід у потаємну кімнату! То що, заходимо? — запитав Юрчик й зробив перший крок до сходів.

Хлопці притихли, але пішли слідом. Юрчик торкнувся рукою вхідних дверей. Вони були не замкнені й одразу ж відчинилися утворивши по всьому будинку скрипуче відлуння. По обличчю юнаків відразу ж пройшовся легкий протяг. Ніс відчув сморід вологого приміщення. З перших секунд було зрозуміло, що тут давно ніхто не мешкає. Стіни оселі нагадували орнаменти якихось сектантів, а підлога, аж по коліна, була вкрита пожовклим листям. Складалося таке враження, як ніби всередині будинку росли дерева, які з настанням холодного листопаду, почали осипатися. Хлопці поглянули на вікна, шибки яких були розбиті. Це пояснило їм звідкіля взялося листя. Принаймні, інших пояснень в них не було, поки що.

В приміщенні, постійно виляв протяг, який ніби грався тими листочками та фіранками, які були заляпані червоними плямами. Чи то була кров, чи фарба, друзі вирішили не перевіряти.

Опинившись в середині, Василь весь час стояв позаду. Той страх, який він відчував, перевершував цікавість, і тому, він був напоготові, повернути назад.

— Стій де стоїш й не рухайся! — мовив Юрчик, який помітив страх товариша — Ми підемо вперед, а ти чекай нас тут.

— Ага, й залишите мене самого? О ні, я краще з вами!

Та в цей момент, чи то з купи листя, чи то з дірки у підлозі, з'явилася невідома рука, яка схопила Данила за ногу. Той завмер від страху й голосно закричав. Юрчик схопив Василя за руку й вони побігли до сусідньої кімнати.

— Тримай двері! — крикнув він товаришу, підсовуючи до них стару тумбу, яка стояла у кутку.

— А як же Данило?

Юрчик змовчав. Здається, цього разу він також злякався. Вони чули, як їхній товариш продовжував кричати. Та крик його ставав все тихішим й тихішим, як ніби віддалявся від товаришів.

— Потрібно йому допомогти! — вигукнув Василь.

Та в цей момент, Данило притих.

3. Як стати сніданком для відьми

— Я телефоную в поліцію!

Василь виглядів знервовано. В думках наляканого хлопця пролітала єдина фраза “краще двійка в День Народження!”. Він запанікував.

— Стривай! — мовив Юрко — І що ти їм скажеш? Як-не-як, а ми в приватній власності... хоч і покинутій. Та й що ти їм поясниш? Що якась рука схопила товариша? Тобі ж ніхто не повірить! Ходімо, спробуємо допомогти йому.

— А якщо там й дійсно... — Василь притих.

— Ти ж сам це прекрасно знаєш, привидів не існує. Це швидше чийсь розіграш. Ходімо!

Юрчик зняв з плечей ранець й залишив його на підлозі. Десь, серед усілякого мотлоху, він знайшов товсту палицю, схожу на битку.

— Відчиняй!

Василь відвинув тумбу й відчинив двері. Юрчик пішов уперед, той йшов слідом.

— Данило... — прошепотів Василь.

Юрчик сердитим поглядом дав знати, щоб той помовчав й хитнув головою, вказавши, щоб той йшов слідом. Навколо усе стало набагато страшнішим, ніж декілька хвилин назад. Іноді, здавалося, що у стінах є очі. Точніше отвори, з яких хтось спостерігає за хлопцями. Раптом:

— Ти куди? — наляканим голосом прошепотів Василь.

— До підвалу!

— Ні, ні, я туди не піду! Чому саме до підвалу?

— Другого поверху немає, на горище вхід з вулиці, а в кімнатах й сховатися ніде. Тому, тільки підвал. До того ж чиясь рука визирнула з підлоги. — пояснив йому товариш.

Василь ще більше запанікував. Юрчик зробив декілька кроків сходами вниз, занурюючись у темряву.

— Там же темно! — прошепотів Василь.

— Так ліхтар увімкни на мобілці!

Хлопець дістав телефон й увімкнув ліхтар. Та у промені світла, перед юнаками, постала постать жінки з паскудним, як здалося Василю, макіяжем.

— Ї-ї-ї-ж-а-а-а!!! — пролунало тягуче слово від жінки.

Василь смикнувся назад. Він чув як щось грімко гупнуло. Мабуть, Юрчик. Вона також схопила його, подумав школяр.

Наляканий юнак вибіг з оселі навіть не зрозумівши, де саме упустив телефон. На якусь мить, він подумав, що потрібно втікати звідтіля. Але, як же його друзі? Він не може їх залишити одних.

Неподалік, по дорозі, яка вела в степ, проїжджав автомобіль. Василь, як навіжений, вискочив на узбіччя й почав махати руками. Чоловік, на червоній автівці зупинився.

— Що трапилося, синку? — запитав він.

— Там, в будинку... хтось схопив моїх друзів... допоможіть.

Незнайомець вийшов з автомобіля й про всяк випадок взяв якусь залізяку.

— Ходімо!

Вони увійшли всередину. Навколо було тихо.

— Вони у підвалі. — прошепотів Василь.

Чоловік недовірливо поглянув на хлопця. Чомусь, ці слова збентежили його, але він бачив переляк в очах малого. Тому пішов уперед.

— Є ліхтарик?

— Десь тут телефон загубив! — розгублено відповів юнак.

Чоловік занурювався у темряву. Василь лишився чекати на горі, уважно спостерігаючи за кожним рухом незнайомця. Його увага повністю була зосереджена на діях чоловіка. Він навіть й не помічав, як позаду, з під листя, почала з'являтися якась постать. Вона обвила руками голову Василя й схилила на зад, тим самим опустивши хлопця на підлогу, зануривши у купу листя. Той лише встиг вигукнути:

«Допоможіть!».

4. Як зненавидіти свій День Народження

Вибравшись з листяної пастки, Василь побачив перед собою чоловіка

— Що з тобою? — запитав той.

— На мене щось накинулося. Воно вискочило з того клятого листя. — Василь був наляканий. Такого страху він ще ніколи не відчував.

— Заспокойся! Тут нікого немає! — запевнив його чоловік.

— Ви хочете сказати, що я божеволію? Краще б я пішов до школи й отримав там двійку! Нащо я погодився? Нащо мені ці неприємності...

Та скарження юнака перервав знервований погляд чоловіка. Василь обернувся й побачив, як знову, з купи листя підіймається якась істота. Чоловік, який прийшов на допомогу, схопив юнака за куртку й поволок у підвал, в якому панувала темрява. Василь нічого не бачив. Він не розумів, куди вони йдуть, але добре чув кроки потвори, що бігла позаду. Раптом, вони ніби об щось спіткнулися й впали.

Очі Василя засліпило яскраве світло, яке освітило кімнату. Яскраві вогники та конфеті укрили юнака. Пролунало голосливе стандартне привітання від натовпу, який знаходився у підвалі. Василь підвівся, ще не розуміючи, що відбувається. Його налякане тіло обійняв Юрчик, промовивши:

— З Днем Народження, друзяко!

По заду Юрка стояла жінка, яка була загримована під відьму та незнайомець, одяг якого був обліплений листям. А ще, увесь їхній клас, разом з класним керівником та батьками Василя. Десь серед натовпу блищала посмішка Данила.

— Як тобі наші актори? Знаєш, я думав все буде набагато складніше, але ти точно дотримувався плану. Молодець. До речі, ми це листя, вчора, цілий вечір усім класом носили.

Василь посміхнувся. Такого дня народження в нього ще не було. Він, скоріш за все, запам'ятає його на все життя.

2020