З неба вечірнього краплі не витерли
Мокрі торішні сніги,
Спи-засинай, моя фейґеле-кіндерле,
Збудься бентеги-нудьги.

Сплять буржуа і вкладаються люмпени,
Бар зачиняє корчмар,
Світить ліхтар у чотириста люменів,
Тихо, ні вітру ні хмар.

Місяць повзе над бетонними хатами,
Падає за небокрай,
Сяє ліхтар усіма кіловатами -
Видно, хоч голки збирай.

Зорі, у небі високому висячи,
Кануть у сіру пітьму.
Я пам’ятаю, як нас були тисячі
Тисячу років тому -

Більше нема. Отже спи, моя кіндерле,
В білих обіймах зими,
Але й зима, що снігів понакидала,
Зникне так само як ми.

Слухай, під теплою ковдрою лежачи,
Як розгуділася піч.
Чорна, мов чотирикутник Малевича,
Склом відокремилась ніч,

Мікрорайони на лівому березі
Дихають трубами ТЕЦ.
Знаєш, птахи прилітають у березні -
Ми повертаємось теж.

Так, ми повернемось, так, ми побачимо
Берег Дніпра і Десну,
Спи, і усе, що тепер має значення -
Не пропустити весну.

Мой генерал
Когда умрут враги
От старости
От скуки
От болезней
Мы выйдем из окопов
Мы исчезнем
И не оставят наши сапоги
Следа
Над обвалившейся траншеей
И ни медали
Ни креста на шее
Ни малой искры
Ни ничтожной зги
Не будет видно
Через двести лет
О нас расскажут в скверном анекдоте
Мой генерал
Вот вы сейчас умрёте
Готовы доказать
Что «смерти нет»?
Конечно нет
Нас не предупреждали
Я даже не успел надеть медали
Парадный китель
Пару эполет
Не написал последнего письма
Карандашом на обороте фото
Моих детей
Брунгильды
Курта
Отто
И не успел побриться что весьма
Постыдно для солдата и героя
Когда разрушен Карфаген
А Троя
Того гляди рассыплется сама
Мой генерал!
Я тоже генерал
Когда гноятся и чернеют раны
Мой генерал
Мы все здесь генералы
И я
И маркитантка
И капрал
И те
Кто был по зрению не годен
К нестроевой
Подслеповат Господень
Прицел
Кого карал не выбирал.
И даже звёзды -
Звёздам всё равно
Светить на небе то ещё искусство
Их свет бежит и падает на бруствер
И черт возьми
Красиво
Как в кино
Он медленно эффектно умирает
И вероятно достигает рая
И ночь черна
И здесь опять темно.

Гудбай, немытая Россия
К тебе я больше ни ногой
Прощай, прощай - I'll never see you
Ни в этой жизни, ни в другой
Пусть не увижу никогда я
Колокола и купола
Твою грозу в начале мая
Мороз и солнце, blah blah blah.
Прощай, соседняя с Россией
Монголия - уж никогда
Не увидать под небом синим
Твои шатры, твои стада.
Прощай Китай. Какая жалость
Что был Китай в моей судьбе
Все, что искрило и ломалось
Все было сделано в тебе.
Прощай Корея! Покидаю
Я и твои пределы - но
Все, что не сделано в Китае
В Корее произведено.
Прощайте, братья таиландцы
Камбоджа, и малыш Лаос
Ну что ты лезешь обниматься -
Не доводи меня до слез!
И вы прощайте, Филиппины
Хоть я прощаться не хочу
Я долечу до Украины
Но и её перелечу.
Перелечу через Европу
Карпаты, Альпы и Кавказ
Равнины и лесные тропы
Мне не увидеть больше вас!
Ни берег славного Дуная
Ни над Балканами рассвет -
Ведь всякий евроскептик знает
Что никакой Европы нет,
Что наступил закат Европы
Кругом насилье и разбой
Снуют арабы, эфиопы,
А каждый белый - голубой.
Гудбай, Америка! - хоть это
По-моему сказал не я
К Америке претензий нету
Мы расстаёмся как друзья.
Я за Америку спокоен
Она поднимется с колен
И встанет над Гудзон-рекою
И снова будет Грейт эген
Прощайте прочие народы
Что населяют шар земной
Эвенки, чукчи, антиподы
Что ходят прямо подо мной
Прощайте древние евреи
Атланты, скифы и мордва
Прощай и ты, Гиперборея,
Лапута, ДНР, Москва,
Утопия, Цветочный Город
Помпеи, Рим и Китеж-град
И Геркуланум, и Гоморра
И город-рай, и город-сад
Прощайте все. Мне места нету
Отныне ни в одной стране
Прощай, немытая планета
Ты больше не подходишь мне.

Наши предки баранов пасшие или коз
Караваны чужие пускавшие под откос
Но в чужую землю бросавшие семена
И дававшие детям странные имена
Приходившие в город с той стороны реки
Где другие обычаи нравы и языки
Голиафу стрелявшие в лоб из своих пращей
И скрывавшие лезвия в складках своих плащей
Отличавшиеся разрезом и цветом глаз
И за то Голиафами битые и не раз
И бежавшие дальше на запад восток и юг
Наконец пришедшие в точку где я стою
Вспоминаю слово которым меня зовут
И пытаюсь понять почему и зачем я тут
И насколько временно проведена черта
Или можно уже осесть завести кота
Посадить картоху крыжовник мелафефон
Изучить язык вступить в пенсионный фонд
В ДОСААФ колхоз читальню и профсоюз
Вроде да пора а я все равно боюсь
Потому что те кто когда-то пасли стада
Уходили с пастбищ и стойбищ своих всегда
Продавали в заготконторы своих овец
И ни царь их
И ни герой их
Ни Бог-отец
Ни великий Гудвин не сделали ничего
И они повымерли все и до одного
Не дожив до этого нашего с вами дня
Не оставив потомства - ни вас ни увы меня.

- ...А що війна?
- Війна, my lord, іде. Вона ніде не ділася, триває. Оце я щойно їхав у трамваї - хотів побути посеред людей, послухати, що гомонять у масах - до речі, більшість їхали без масок - my lord, це до добра не доведе, дограються - от би рука тверда за них взялась! А так - що їм Гекуба - аж доки вже самі не вріжуть дуба, усе їм, бач, мов з гусака вода. Сидять собі, й чекають, аби зникла ця паморозь, що заліпила вікна і окуляри... Отака біда.
- А що ж війна?
- А, так, війна, авжеж! Я запитався у людей в трамваї - в трамваї про війну ніхто не знає, в таксі і у метро, до речі, теж. Таке саме у храмах і трактирах, маєтках шляхти, у міських квартирах - вино, розмови та безглуздий треш. Говорять про врожай і про оброк, воли ревуть, що в них не повні ясла, що з нами їм, my lord, уже все ясно, і для волів це є гіркий урок. І навіть сиві лучники на стінах втомилися і скаржаться постійно, що дембель ніби й службі вийшов строк. Між тим в обозі твориться страшне - гнилий фураж, розбіглись маркітантки, невинних коней запрягли у танки, аби не витрачатись на пальне, на лицарях дешеві мідні лати, ландскнехти - й ті не хочуть воювати в кредит, і вітер в полі верби гне... Лише одна передова чота, засівши понад хмарами на вежі, іще обороняє наші межі - сади, городи, селища й міста - але уже немов святою стала, і ні для нас, ані для супостата це майже недосяжна висота. А ще, my lord, народ таке верзе! Про вас, my lord, про свій порожній шлунок, що світовий таємний залаштунок наслав, мовляв, смертельне ГРЗ, що сніг іде і танути не хоче, лютує інквізиція і ночі все довшають, а лютий ледь повзе...
- Ну так, повзе, але ж весна гряде! І не буває березня, якому не передує лютий - он додому летять птахи... Хіба не так?
- Та де! Окрім весни є ж речі важливіші, my lord - наприклад, гроші, смерть та інше...
- ...А що ж війна?
- А що війна? Іде...

Нам было больше некуда пойти
Мы обглодали Бродского почти
Сидели сбившись. Пахло мокрой шерстью
Над зимним пляжем горизонт дрожал
И у причала ржавая баржа
Гремела жестью
Волна кропила брызгами буёк
Был заколочен досками ларёк
На дюнах было ветрено и голо
Вдоль берега тащили донный трал
В курортном городке стоял февраль
Уже полгода
Курортный город мертвый осьминог
Банален прост как вечный ля минор
Как мокрый холст на ощупь цвет и запах
Восток был пуст и север был далёк
Был юг закрыт тем более ларёк
Тем паче запад
Залив ворчал накатывал волной
Мы ощущали мозгом и спиной
Отсутсвие спасателя на вышке
Купаться в море было не резон
В такой сезон и потому надзор
Казался лишним
На пирсах догорали маяки
Стояли штабелями лежаки
Прикрытые брезентом или толем
Никто давно не приезжал сюда
Зачем нужны спасатели когда
Никто не тонет
И мы сидели трезвы и легки
И души всех заплывших за буйки
Кричали альбатросами над нами
И мы смотрели как навстречу нам
Идёт спасатель прямо по волнам
Но не узнали.

Я собрал чемодан, я надел пальто
И на дальние двинулся ебеня,
Всё на север шёл я да на восток,
Где, поди, уже заждались меня.

И протопав путь - за верстой верста,
Я вошёл, и шапку в руках теребя,
Попросил: «Отпусти, ну по-жа-луй-ста,
Отпусти, наконец, меня от себя.

Я хочу в другие уйти края,
У меня есть опции - минимум две!
Надоел мне четырёхстопный ямб,
Что колóм застрял в моей голове,

Надоел безжалостный твёрдый знак,
Обвинительный с дательным падежи,
Посмотри - повсюду уже весна,
У тебя ж всё снег на дворе лежит,

Тротуар колдобинами изрыт,
Их засыпать нет ни сил, ни песка...
Да меня достал уже твой надрыв,
И твоя любовь, и твоя тоска,

Колченогих букв кривозубый ряд,
Что стоит, покосившись как старый тын,
И зима с февраля и до января,
И иконы Пушкиных и Толстых.

Ну на самом деле, при чем здесь я?
Лишь при том, что с детства мне был привит
Этот чертов четырёхстопный ямб -
Тридцатидвухбуквенный алфавит».

Посмотрев на меня как солдат на вошь,
Он зевнул во всю широту души
И ответил мне: «Иди, куда хошь,
Ну чего ты замер? Давай, чеши.

У меня таких как ты - миллион,
Так что ты иди себе - не держу»
Поклонился я, да и вышел вон,
И пошёл... и вот до сих пор хожу.

Коли стихає надвечірній шум,
І посуд після пізньої вечері
Помито, тихий звук віолончелі
Настроєної на знайомий «шрррум»
Бринить у вухах. У такий момент
Зображена у дзеркалі істота
Підморгує мені й питає: Хто ти -
Читач новин, приблудний декадент?
Любитель слів або аматор нот,
Збирач дієприкметників і часток,
Фізичне тіло, що шукає щастя,
Вхопивши понівечене стерно?
Не знаю... Але точно більше, ніж
Судини, нерви, кості і клітини,
Як дім є більшим за фасад і стіни
З незмитими відбитками афіш,
Як море більше за сукупність риб,
Кораблетрощ, кальмарів, хвиль, відпусток,
Як світ є більшим, ніж кривавий згусток,
Де простір-час утворює розрив;
Я відблиск непомітної зорі,
Який відбився у нічних вітринах
І пролетів крізь мене, мов нейтрино;
Я - все, що сам колись пройшов наскрізь.
Я зашкарублий вузол ДНК,
Я сто вінілів у старих конвертах,
Дитяча книга - читана й подерта,
В перекладі поета Маршака.
Я нерухомий, невагомий пил,
Що підпирає колонаду світла;
Я папороть, яка вночі розквітла
На тлі фламаріонових світил.
У марсіанських хроніках моїх
Тече пісок і розмовляє вітер,
І музика складається із літер,
І сніг біліє між рядками книг;
Я стародавня липа, що росте
Там, де костел святого Миколая;
Я липень, що грозою поливає
Цю ніч, цей день, і липу, і костел.
Але тепер - зима, у шибку б’є
Грудневий дощ, і ніч уже скінчилась,
І може я і став би іншим чимось,
Але уже нехай - що є, то є.

Под небом голубым а чаще серым
Где дивный сад и огнегривый лев
Он жил гордясь своим эсесесером
Любуясь картой мира на столе
Приклеенной чтоб не срывало ветром
Посаженной на гвозди и болты
(Поклон Иосифу) и много километров
Правее Польши праздной пустоты
Смотрело на него. Меридианы
Бесстрастно рассекали параллель
Что отделяла коридор от ванны
В его жилье. Он требовал налей
Сам наливал и с Машей или с Катей
Не чокаясь как правило до дна
Он выпивал и капали на скатерть
Три капли некошерного вина
В районе Киева что помещался слева
От рюмки на поверхности стола
И слива вся в цвету во тьме белела
Пищал комар черемуха цвела
И он чесал задумчивое темя
Ложился и смотрел программу Время.
****
Год был по всем приметам високосный
Сиренью пахло и луна вверху
Качалась на волнах как полуостров
Подсаженный на трос к материку
Играло радио вторгаясь в телевизор
Хемингуэй таращил со стены
Свои глаза Наташа или Лиза
Лежали глубоко погружены
В девичьи сны а он не спал и думал
Про пятилетний план про сеножать
И что его сестра такая дура
Поскольку не хотела уезжать
А он хоть нынче взял бы да уехал
Да только кто ж его куда возьмёт
По радио поёт Эдита Пьеха
Восьмидесятый високосный год
На улице гудит Олимпиада
Медведь летит куда-то в облака
Библейское изгнание из сада
Не состоялось вроде бы пока
Занятие советского еврея
Лежать и пить смотреть программу Время
****
Кириллицы косматые фигуры
И главная конечно буква ж
Живот железо жизнь... такая дура
Сестра и та уехала уже
Тому лет двадцать пять а то и тридцать
А помню не хотела уезжать
Тень на стене советует напиться
Кто он такой чтоб тени возражать
Весна апрель с утра суббота кстати
Цветут каштан сирень и бузина
Он наливает уронив на скатерть
Три капли некошерного вина
Темнеет в комнате и на стене портреты
Теряют выразительность и цвет
И день прошел вот так раз два и нету
И жизнь прошла а смерти вовсе нет
На карте пятна чуть правее Польши
В обои въелся сигаретный дым
И двадцать семь веков а то и больше
Скитается под небом голубым
Его полумифическое племя
Отбой пора смотреть программу Время.

Років зо тридцять уже як не діти,
Ще не старі, переважно здорові,
Певною мірою космополіти,
Але померти волієм у Львові.
Довгою довгою літньою дниною,
В час, коли сонце тріпоче в калюжах,
Сісти, на стіну спертися спиною,
Очі заплюшити або примружити -
Хай кам'яниця собі випромінює
Хвилі ласкаві інфрачервоні -
Ми піддамось передбаченим змінам
Щоби колись померти у Львові.
Зайнято всі мавзолеї Личакова -
Можна й по вулицях попіл розсипати,
Байдуже де, паралельно, однаково,
Он на Грушевського добре, під липами,
Під виноградом, що зазеленів
Під біофаком університету.
А у кінці, хоч на декілька днів,
Як у дитинстві - станем поетами.
Хай ми не знались на ритмах і римах,
І не складали віршованих творів,
Жили по Віднях Парижах Лондинах,
Але помремо тільки у Львові.
Ми емігранти, номади, туристи,
Мудрі, досвідчені, биті і навчені,
Але насправді знайшли свою істину
На Цитаделі або на Підзамчі,
Ми розуміємо мову птахів -
Тих голубів, що сидять, непомічені,
На підвіконнях, карнизах дахів
Над Привокзальною, Академічною,
Ми розумієм бажання дерев,
Сни барельєфів на кожному домі...
Бачиш - бетонний усміхнений лев
Має секрети, й вони нам відомі.
Де ми тепер? Ураган чи гроза,
І на які реєструємось рейси ми -
Це не важливо - дорога назад
Довга, і не облаштована рейками.
Але - складеться - приїдем сюди,
(Звідки - немає ніякого значення)
Перша адреса - вона назавжди
Місце повернення. Місце призначення.

Італія, Флоренція, зима.
Бокаччо пише свій Декамерон.
Чума, від літер користі нема -
Хвороба не лікується пером.

І хліб уже не тіло, а харчі,
І Кьянті - суміш оцту і води -
Уже не кров, і линуть уночі
Вогні слідами хресної ходи,

Горять казарми, ринок і кабак,
Рефрижератор площею повзе -
Містяни економлять на гробах.
Зачинено аптеку і музей,

Відчинено борделі, храми теж,
Будинок божевільних і тюрму.
На сторінках газет і соцмереж
Завзято обговорюють чуму.

На барахолці ліків дефіцит -
Свята вода, часник, інтерферон,
Статистика нових сягає цифр.
Бокаччо пише свій Декамерон.

На вулицях макабр і маскарад,
Під масками не пізнаєш людей,
Уже не розбереш де кат, де брат,
Де факт, де фейк, де елін, де юдей,

Повітря обмаль, кисню на ковток,
Новин - і тих нема: з недавніх пір
Трансляції публічних молитов
Заполонили радіоефір.

Але зима проходить, і крива
Виходить потихеньку на плато,
З бетону пробивається трава...
Але цього не відає ніхто.

У соцмережах мертві сторінки
Покинуті, німі й напівпусті,
І так і недописані рядки
Ніколи не прочитаних постів,

У місті сморід, у провулках дим,
Клюють асфальт охлялі горобці,
Лише Бокаччо, сивий і блідий
Виходить з брами з книгою в руці.

Він мружить очі, витирає піт,
Що котиться краплинами з чола.
Він вижив, він один на цілий світ
Не захворів. Мабуть, антитіла.

Коли контрасти нечіткі
Й ніяк не сфокусую зір я,
Коли складаються в рядки
Слова, й шикуються в сузір’я
Зірки, й повітря уночі
Належить мороку і круку -
Не говори мені під руку,
Бо я пишу. А ти мовчи.

Ти хто такий? Чому мені
У вуха твій вповзає шепіт
І у порядку маячні
Підказує оті дешеві -
І дієслівні зокрема -
Наївні архаїчні рими?
Бо я не користуюсь ними,
А головне - тебе ж нема?

Я із собою сам на сам,
І тут - дивись - нема нікого,
А рими, зорі, чудеса -
Хто знає, що вони від Бога?
Ні, я не вірю все одно,
І ти мене не переконуй.
Ось я стою на підвіконні,
Ось я крокую у вікно
Й не падаю - мене несе -
Несе, несе, а я не вірю,
Не дивлячись на все, на все -
На біле янголине пір’я,
На сніг, що випав на подвір’я,
Не дивлячись на неміч зла,
На магів з їхніми дарами,
На пальці, вкладені у рани,
На кров, що крапає з чола,
На те що знов приходить ранок
І знов - укотре - ніч пройшла.

О мадам, як пасує вам ніжно-зелена маска ця,
Що підкреслює ваших очей дивовижний колір!
Потанцюймо - а сонце нехай собі опускається
На порожні макети вулиць, трамвайні колії
Без трамваїв, зачинені супермаркети,
На укриті травою футбольне поле і цвинтар,
На безлюдні сквери, на площі, на ринки і парки.
У порожньому небі ганяє хмари весняний вітер.

На околицях аеропорту приємно, затишно,
На летовищі - літаків фігури лелечі,
Нерухомі й білі. В етері - незвичні запахи,
Це квіте бузок, це лине весняний вечір,
Це квітуть лілея, конвалія, бугенвілія -
Як і має флора квітнути навесні
І здається навіть - якась настала ідилія
Згідно із початковим кресленням. Але ні -

Тут немає нас. Із пейзажу цього забрали нас.
О дванадцятій дня незвичайна тиша лежить
Понад містом - це нелогічно, неправильно,
Але з вищої точки зору цілком legit.
О мадам! Як пасує вам ніжно зелена маска ця,
Відтіняючи дивний блиск у ваших очах.
Потанцюймо, мадам! Що тепер іще залишається?
Потанцюймо, мадам! Вмикайте відеочат...

Я сиджу в траві на узбіччі,
Реп’яхи пристали п’ят.
Я заснув тринадцятирічним,
А прокинувся в сорок п’ять.
У вечірньому небі гаснуть
Літаків сигнальні вогні,
І бориспільська автотраса
Розтягнулася біля ніг.
І мені б підвестись на ноги
І зловити собі таксі,
Але з цього боку дороги
У Бориспіль їдуть усі,
А мені - у бік протилежний...
Сонце котиться за дахи
Кооперативів котеджних.
А на човганцях - реп‘яхи.

Кожного дня, приблизно о сьомій ранку,
Коли сирена будильника виє сигнал відбою,
Він прокидається, він відгортає фіранку
І починає мирити себе із собою,
З небом, з вікном із крапельками сльоти,
Із інтер’єром кімнати, кольором стін,
Із необхідністю знову кудись іти,
Просто із необхідністю бути. Він
Робить усе, як задано. Він іде
Виконати перелік стандартних дій,
Знаючи, що ніщо, ніяк і ніде
Не поміняє порядок і суть подій.
В чашку із чаєм виллється молоко,
Поїзд запізниться рівно на п’ять хвилин,
Він в телефоні зайде на weather dot com,
Зрушиться поїзд, час уповільнить плин,
В небі як завжди ітиме своє життя:
Сніг і дощі, циклон і антициклон,
Райдуги, смерчі, війна інопланетян,
Хмари будуть кришитися битим склом.
Поїзд метро повернеться із глибин,
Виштовхне із дверей пасажиропотік...
Він проведе наступні дев’ять годин
Як планував, і в принципі, як і хотів,
Як і минулі дев’ять десятків декад,
Як і мільйон геологічних епох:
Формулу часу, і форму небесних лекал,
І розпорядок дня встановлює Бог.
На циферблаті годинника стрілка - та,
Якої подвійний цикл окреслює день -
Мов нерухома - але: Та-тá, та-тá...
Цокає пульс пружини і час іде.
...День добігає кінця. Немов із відра
Сонячний дощ по зеленому листю б’є.
Хай там у небі битва зла і добрá -
В небі своє життя, а у нас своє.

Варто писати про різні дурниці й дріб‘язок,
Адже усе складається саме з них.
Патосні тексти давно на шматки порізані,
Ті, що не спалені - кинуті у смітник.

Ось подивись: Гора, під горою - крокуси.
Що важливіше - крокуси чи гора?
Це є питання ракурсу, або фокусу -
Як на екрані айфона жовтий квадрат.

Березень, квітень, і розпустилися котики,
Сонце на крок наблизилось до Землі.
Котики чи орбіти - питання оптики,
Тобто питання поділок на шкалі.

Я поважаю і атоми, і молекули,
Кожну і кожний славитиму віршėм,
Що і роблю, але втім, відчуваю деколи -
Так дописатися можна і до мишей.

Слово було на початку - так говорили ми,
Вірячи в мантру про «щось там усе-таки є».
Я би хотів літати й махати крилами,
Але земна гравітація не дає.

Де та границя між величчю і дрібницею,
Як там: «У краплі роси - всі вóди морські»?
Ось у своїй долоні затиснув синицю я.
Упс... У долоні тріщать пташині кістки.

Дехто собі напряму розмовляє з космосом,
З кимось говорять метелики і кущі,
Як це впливає на вірш? Та ніяк, о господи -
Я, взагалі-то, зовсім не про вірші.

Напередодні двадцятого року - дощі,
У кабаку клієнти піднесено-п’яні -
Певно, з нагоди зимового сонцестояння.
На вішаку біля входу - мокрі плащі.

Бал-маскарад, караоке, вертеп, декаданс,
Пунш, ананас і танці like nobody’s watching,
Хочеш - до ранку, чи до наступної ночі,
Поки є час, бо далі візьмуться за нас.

Знову епоха свого добігає кінця,
Óбрази ніби знайомі, та дещо примарні -
Хто це у савані й масці із вати і марлі,
Що закриває нижню частину лиця?

Так переважно й буває в часи пандемій -
Все за каноном готичної літератури:
Очі блищать, піднімаєтється температура,
І екіпаж коло входу - ймовірно, мій.

Маска і гель-антисептик, причастя святе,
Руки помий і молись, покладайся на віру,
Адже сліпий і божественний коронавірус
Передається, як Слово, через етер.

Йду до дверей, з вішака знімаю пальто.
З неба вода, у Антарктиці тане крига,
А у кишені - з готелю поцуплена книга,
Та, у якій у кінці не вмирає ніхто.

...І на кожного атеїста є своя повітряна яма.
О, якби я повірив у Бога! То я би, я би
Почував себе набагато зручніше, ніж
Почуваюся зараз, перебуваючи між
Цих однаково іррелевантних і дивних концепцій,
Тих, які в голові, і тих, що в області серця.
Кажуть, із мене би вийшов цілком пристойний рабин -
О, якби я лише повірив! Якби, якби...
Я продав би усе що маю, роздав би решту,
Я лишив би один костюм і дешеві мешти,
Регулярно молився би, як вимагає канон,
У прогонозах погоди вбачаючи Аваддон,
Відпустив би бороду і поголив би голову,
Помагав би хворим, рятував би бідних від голоду,
Я би думав про вічне, я би ходив у храм,
Я вживав би кошерне і не вживав харам,
Полюбив би раба, прокуратора, легіонера,
Я кохався би суто у позі місіонера,
Я закинув би соцмережі - фейсбук і LinkedIn,
Бо для чого множити сутності? Бог - один.
Так вважав би я. І знав би, де право, де ліво,
Я підтягував би у терцію вишнім співам,
Від усіх дверей, сердець і шухляд я би мав ключі,
Я би чув його голос зранку, вдень, уночі,
І не знаючи сумніву, мав би тверді знання
Про природу речей. Я би з ним говорив щодня
Й не шукав би його у Гуглах і словниках.
...Але й далі боявся б літати на літаках.

Він дивиться на вулицю з вікна
На самоті із пляшкою вина
В просторій і неприбраній вітальні
І вже не знає сам, коли востаннє
Виходив з дому. За вікном - війна,
Пожежа тощо, і лише стіна
Його рятує від вогню і сталі -
Крихка, непереконлива, скляна.

Він дивиться як гаснуть ліхтарі
На площі, як дзьобаті трунарі
Штовхають віз, запряжений волами,
Наповнений прозорими тілами,
І прапор майоріє угорі
Чорніший чорного. У жодному дворі
Ні вогника. Позачиняли брами
І гетто спалено, і бігають щурі.

Він дивиться, як котяться зірки
З зеніту у надир, як дим гіркий
Летить понад бляшаними дахами,
Як падають підбитими птахами,
Мов ангели, сріблясті літаки
Крізь крони лип, ламаючи гілки,
На землю, вкриту сірими снігами,
Салюти б’ють зі сторони ріки.

...Салюти б’ють, вогні злітають вверх,
Можливо обстріл, може фейерверк,
Проте війна, і пошесть, і навала
Несуть усі ознаки карнавалу -
Бразильська самба затопила сквер
(Від little party ще ніхто не вмер),
Здригається небесне покривало
В одному ритмі з музикою сфер.

А він стоїть по декілька годин
Отак щодня, ковтає жовтий дим
Від сигарет, і прикладає руку
І відчуває силу інфразвуку,
Що лине резонатором скляним
І там, за цим бар’єром льодяним -
Чекає смерть, що з`явиться без стуку,
Й життя, що відбувається не з ним.

Прийшла пора вам розповісти, діти,
Про сонце, про планети та орбіти
В найкращій з-поміж зоряних систем.
Ну що, готові? Отже, розпочнем:
1.
До Сонця підійшовши дуже близько,
В його промінні любить гріти писка -
На вибухи, на спалахи і бурі
Йому начхати. Зветься він Меркурій.
2.
Його сестра (орбіта номер два)
Весь час за вигляд свій пережива.
Одягнена у модну атмосферу,
Панянка гарна на ім‘я Венера.
3.
А зовнішність наступної сестри
(Що ходить по орбіті номер три)
Напрочуд нам знайома. Ой ля ля!
Ви тільки-но погляньте! Це ж Земля!
4.
А ось четвертий родич - їхній брат,
Висить, немовби на кущі томат -
Червоний, ніби в бабці на городі.
Це - Марс. По ньому їздять в марсоході.
5.
Дивуються навколишні зірки:
Хто там такий вгодований, гладкий?
А це вальяжно по орбіті п’ятій
Юпітер суне, ніби львівський батяр.
6.
Сатурн, наступний брат - його в лице
Пізнати легко. Бачите кільце?
А ось іще! Та їх там цілі купи!
Сатурн їх крутить ніби хулахупи.
7.
Дістались майже до кінця. Ура!
Останнім залишається Уран
Який по суті - крижана вода
Космічний пил на нього осіда.
8.
Стривайте! Там крім пилу і комет
Є ще Нептун - остання із планет
Його відкрив для людства Ле Верьє.
Не бачите? Дарма. Бо він там є.

(Авжеж, були такі часи, коли
Був ще Плутон - такий шмаркач малий.
Та він уже планетою не є:
Тепер він - «транснептуновий об‘єкт»).

Ну, друзі, ось і все. Тепер ви в темі
Хто там є хто у Сонячній системі.
Тепер прохайте маму з татом, щоб
Купили вам нарешті телескоп!

Праотець Авраам із ножем у правій руці,
Ти милуєшся сонцем, що ковзає по ріці,
Видубає ідолом, збитим тобою з кручі.
І поклавши сина, де вистачило б вівці
(Незбагненні, Боже, шляхи твої й манівці!)
Ти наточуєш лезо, і рухи твої рішучі.

На Близькому Сході мало трави й води,
У піску зникають люди, краплі, сліди,
Там улітку міліє дельта й немає риби.
Ти пішов на південь, покинувши Ур-Хасдим,
Емпірично усім доводячи: Бог - один,
А всі решта кумири - просто вапняні глиби.

Праотець Авраам - не здригнеться твоя рука,
Я є плоть від плоті фрагмент твого ДНК,
Але я, Аврааме, нажаль, не такий упертий.
Я слабкий, Аврааме, і віра моя нетривка,
Я - не ти, Аврааме, і воля моя не така
Щоби дати комусь на цім вівтарі померти.

І нехай прийшов би ангел чи Божий дух,
Хай би голос його моїх доторкався вух,
Диктував би чернетку Тори або Корана,
І нехай би хмари вгорі припинили рух,
Я читав би брахý, почавши зі слова «Барух...»,
Ані сина йому не віддавши, ані барана,

Бо навіщо Йому даремні жертви оці,
Як немає Храму й без діла сидять жерці?
Але ми виводимо «Шма» на одвірку хати
І, втопивши останнього ідола у ріці,
Розуміємо - як правило, у кінці -
Чи достатньо було Одного. Чи забагато.

Збенетежене англійське передзим‘я,
Нервовий - як востаннє - shopping spree,
І ми й собі купуєм Christmas tree -
Хоч до Різдва ще місяць. Але цим я
Не дуже переймаюся. Вогні,
Святкові знижки, довгі вихідні.

Мелодії Синатрових колядок
Лунають чи не з кожного кафе,
Ялинка, як на аутодафе
Стоїть, приречена - авжеж, такий порядок,
Щоб дереву передріздвяним днем
Неоновим зайнятися вогнем.

Це час прикрас і дивовижних квітів -
Таких, що і улітку не цвіли -
Горять поміж кущами омели
Гирлянди світла в голім верховітті
І сквер блищить мереживом скляним,
І Бейбі Джізус угорі над ним.

І Санта в небі нарізає кола,
І оленів ватага бойова
Запряжена з оказії Різдва
У вантажівку фірми Кока-Кола,
У Harrods сейл, і Санта збився з ніг.
Пластмасова ялинка, штучний сніг.

Вертеп у супермаркеті - на сіні
Воли, волхви, Марія і дитя
Покликані створити відчуття
Зими, хоча думки цілком осінні -
Не віриться, що місяць до Різдва.
...Тим більше, що у нас їх буде два.

Вона лежала у своїй піжамі.
Коли заснула, їй наснився заміж,
І принц на сірім в яблуках коні -
Що тільки не побачиш уві сні!
Усе казкове і усе хороше,
Єдинорог, любов, великі гроші,
Магічний ліс, і пісня лісова,
І все, чого на світі не бува.
Наснилось їй, що зникли біль та біди,
Що ввічливо вітаються сусіди,
Що на Поділ побудували міст,
Пофарбували фарбою під’їзд,
І що зима всього чотири тижні,
Що за вікном пейзажі дивовижні,
Атлантика впадає у Дніпро,
(До них одна зупинка на метро),
У світі мир, і злагода, і згода,
Diversity, inclusion, і свобода,
А долар продають по двадцять два,
І все, чого в природі не бува.
Їй снились парки, вулиці охайні,
Несамовите і палке кохання,
Що ніби пальма під вікном росте,
І що egalité і liberté,
Що в жовтні вже гарячі батареї,
Що знову помирились дві Кореї,
Що ліфт працює й соловей співа,
І все, чого не буде й не бува.
Втім, як це не бува? Ще й як буває!
І тане сніг, і соловей співає,
І варто тільки забажати - ах!
І буде щастя у твоїх руках.
Аби у серці розквітали квіти,
Цього лишень потрібно захотіти -
І буде мир і спокій навкруги,
І крига скресне, зрушаться сніги,
І будуть чудеса, і мрії дивні,
І сонечко, мов ювілейна гривня,
Засяє над тобою, золоте,
Еgalité настане з liberté,
І стразами зірки прикрасять небо -
Це теж залежить виключно від тебе!
І туга пройде, і журба мине...
...Не прокидатись - от що головне!

Он был почтовый курьер в Амстердаме
Слушал аббу, сидел на траме
Порно посматривал иногда.
Друзья его, торчки-радикалы
Говорили: «Мы все провтыкали,
Мы влезли по самое никуда.

В стране - стагнация и мудаки,
Либералы, продажные леваки,
Непонятно, что держит нас на плаву.
Евросоюз - сволочной и лживый,
Свобода - просто лозунг фальшивый
И негде приличную взять траву.

Но на Востоке осталась страна,
Она, возможно, такая одна
Там свобода сияет и ночью, и днём
Там для каждого все дороги открыты.
Давай-ка наладим каналы сбыта,
Мосты культурные наведём!

Там чистые улицы, скверы и парки.
Уездные церкви Московской епархии
Снимают порчу и славят джа.
Профсоюзы держат в руках единых
Заводы, фабрики и магазины,
Над садами колхозными пчёлы жужжат!

Там пьют абсент при любой простуде
Там женщины - демоны, а не люди,
В глубоких глотках таящие тьму,
Готовы исполнить любую фантазию -
Там плана даже больше чем в Азии.
Сгоняй, привези», - говорили ему.

И он, не колеблясь, ступил на трассу
Авиалиниями Донбаса
В которых на завтрак - один коньяк
Мечтая об этой стране офигенной
Он пересёк границу Шенгена
Все, что имел, раздавши за так.

И прибыв в сердце Донецкого края
Из всех иностранных греческий зная
А им тут похоже владели все
Он в руки попал удивительной паре -
Водитель на «форде» и друг на кумаре
И звезды сияли во всей красе.

Водитель сказал: «Все нормально, зёма,
Не нервничай, чувствуй себя, как дома
Мы все тут друзья, ты же видишь сам.
Эта земля нам обетованна.
Поедем в Стаханов - там столько плана,
Увидишь - хватит на весь Амстердам!»

Стоял холодный февральский вечер,
Темнела даль, поднимался ветер
И месяц за ними летел как птах.
Тревожно высились терриконы
По Украине ползли циклоны
И души тонули в глубоких снегах.

В районе тридцатого километра
Они застыли в объятьях ветра
И ночь накрыла их мраком густым.
Водитель шепнул ему: «Йохан, братишка,
Походу выходит, нам всем тут крышка.
Молись своим растаманским святым,»

И крутил зажигание снова и снова.
Но смерть - она с моря пришла, с Азова
И ангел печальный над ними парил.
Чтоб согреться, хлебнувши одеколона,
Он тыкал в клавиши телефона,
Но голос в трубке ему говорил:

«Ваш абонент пребывает вне зоны.
Такие вот злые у жизни законы -
Сгинешь, потонешь - и будешь таков.
Смерть твоя - небольшая утрата,
Просто меняется оператор,
И больше нету входящих звонков.»

Денне світло вмикають о третій пі ем - листопад.
Довжиною короткого дня не поміряти року,
Мимо прілого листя уже не ступити ні кроку,
Ліхтарі мерехтять на стовпах і меркурій на спад.

Листопадове сонце бліде і холодне висить
Тимчасове, мов лампа під стелею без абажура,
Непозбувна бентега, нудьга, безпричинна зажура,
Ще здається лишився коньяк - що ж, давай, принеси.

Це країна туманів, дощів, безкоштовних газет,
Що жовтіють, всихають і в підсумку пріють мов листя.
It’s the circle of life - знову ранок, і вулиці чисті,
Генерацію Ікс береже генерація Зет.

Не питай мене, що загубив я і що я забув
В цьому краї гарячого чаю і білоі кави,
Ми обрали собі народитися мандрівниками,
Тож приречені до іноземних звичáїв і букв.

Підлаштовуєм тіло під викрій місцевих лекал
І вчимося кордони світів непомітно долати.
Карл, англійський король, монумент на коні і у латах
Невдоволений. Пізно - ми тут. Ми приїхали, Карл!

І чорніють птахи - наче букви - на білому тлі,
Аркуш неба газетним листком від землі відлітає,
Що там пишуть про нас? Ну гаразд, ну давай почитаю,
Але написи майже невидимі звідси, з землі.

Літаки, мов лелеки, рушають на південь і схід,
Неозброєне око засліплюють відблиски крилець,
Поки ми вибираємо із варіантів кирилиць,
Неозброєне серце обдерши об зовнішній світ.

І осіннє останнє примарне холодне тепло
Нам нагадує щось, а що саме - уже не згадати,
Залишаються тільки абетка і деякі дати
І осіннього неба нейтральне нелагідне тло.

Він пам’ятає: ніби весна,
Начебто тане лід,
Небо, мов намальоване - над,
Чорні калюжі - під,

Він пам’ятає, як горизонт
Збився у вертикаль.
Далі не ясно - чи яв, чи сон,
Темний пунктир проваль.

Він пам’ятає, як горілиць
Кілька годин лежав,
Рівновіддалений від столиць
Усіх на світі держав,

Рівновіддалений від усіх
Потягів, літаків,
Фактів, новин; пам’ятає сніг,
А на снігу - граків,

Захід ліворуч, праворуч схід,
А може і навпаки,
Обрій тремкий, і підталий лід
По берегах ріки,

Ожеледь на опорах ЛЕП,
Перебиті дроти,
Знову граків, що сідають у степ
Бо більше нема куди,

Мокрого неба гладінь тверду,
Сонця мідний ліхтар,
І над сарматським степом - ходу
Аустерліцьких хмар.

Виходячи із дому, не забудь
Узяти ключ на випадок, якщо
Повернешся, а там уже нікого -
Таке буває. Отже, вимкни газ,
Залиш котові їдло, і про квіти
Подбай - полий, розсунь усі фіранки -
Хай дивляться у світ. На підвіконня
Постав один з вазонків - це сигнал
Який залишиш для самого себе:
Одного дня, дорогою назад,
З аеропорту, порту, чи зупинки
Тролейбуса, вертаючись із мандрів,
Які тривали не один десяток
Років, чи місяців, чи просто кілька тижнів -
Хтозна - та хоч би навіть і годин,
Отож, коли ти будеш крокувати
Через подвір’я до дверей знайомих,
Пригадуючи, як і через що
Пройшов ти сам - і що пройшло крізь тебе
Або повз тебе; як тебе любили,
Як зневажали, як не помогли,
Як врятували - втім, ти ні на кого
Образи не тримаєш, тільки вдячність
І спогади про всі оті місця -
Міста, райцентри, ферми, лісопарки,
Зимові пляжі, приміські городи;
Грозу у травні, або шторм на морі,
Що мало не розбив твій корабель,
Чи дощ, який так гучно у вікно
Тролейбуса гамселив (підтікало
З-під рами на підлогу); як хворів
І думав, що кінець, але на диво,
Наперекір усім своїм прогнозам
Оклигав, от хіба що трохи схуд
І зачіска змістилася у спектрі
З рудого до латунного; так от -
Тепер, своїм крокуючи подвір’ям
Коли ти очі догори піднімеш
І у своєму власному вікні
Побачиш, що рослина у вазонку
Зів’яла, висохла, розсипалась і впала -
Отут тобі і знадобиться ключ
Що ти узяв, коли виходив з дому.
...Якщо замок не поміняли, звісно.

Тут доволі тепло, в широтах наших.
Ми навчились як, та забули нащо
Ми осіли тут, на оцих вологих
Островах, навіщо мочили ноги
По коліно в теплій воді Гольфстріму?
Але - клімат лагідний, без екстриму,
Ані гір, ні хащ, ні глухих безодень
На фізичних картах тутешніх. Жоден
З випадкових зайд, що отут лишились,
Не чекав, що ось потече у жилах
Мов Гольфстрім тепленька і небурхлива
Тиха кров - і от ми уже щасливо
Живемо, без панік і без істерик
І не прагнем в жодну із двох Америк.

І усе в нас є, і усього досить,
І Тарас нам батько, а дядько - Йосип,
Тільки часом хочеться відшукати
У кутку охайливої кімнати
Хоч бодай одного, нехай слабкого,
Вбитого колись, і тому живого
Бога. Але - гей, де той вуйко Йосип
Що сидів, похмурий, помивши посуд?
Розливай горілку зі смаком оцту,
Роздавай прогнози, немов пророцтва:
Завтра буде дощ і мінлива хмарність,
Істини сумнівні, надії марні,
Гороскопи схиблять, при тому сильно,
Терези обдурять (тож будьмо пильні),
Близнюки у дзеркалі не впізнають
Ні самих себе, ані інших знаків
Зодіаку - де ви, тельці і леви,
Козероги, змії, горгони - де ви?
Де ви, дивовижні самотні діви,
З тих, що надихають стрільців на дії,
На усе безглузде й усе прекрасне,
Як от віршуваня. І врешті, власне,
Де той вуйко Йосип, що пише вірші?
Він також на острові, але іншім,
Де усе, що є чого-небудь варте -
Балаган з комедією дель арте.
Карнавал на острові Сан Мікеле
Недоречний, але підняти келих
Можна і на цвинтарі. Над каналом
Ні дощем не віє, ні карнавалом,
А у нас дощів вимагає звичай -
Цій землі якось без дощів не личить,
І земля мовчить, ми також із нею
Мовчимо - бо сказане є брехнею.
На дорогах мокро, напрочуд сухо
У очах, і витік Святого Духа -
Від Отця, але також і від Сина.
Небосхил сіріє, і Темза плине
Як завжди сповільнено, і тумани
Клубочать. Пардон за анжамбемани.

Я занадто щасливий, щоби справді бути поетом,
Мої рани й рубці загоїлися нівроку,
Роздрукуй мої вірші й відправ у районну газету -
Ту, що вже не виходить з дев’яносто третього року.

Моя кров ламінарна, а нерви на диво міцні,
Я забув що таке безсоння, тим більше - гнів,
Мої рими до мене приходили б уві сні,
Але я уже років п`ятнадцять не бачу снів.

І не варто каратись або жаліти себе,
Закидати іншим - вони у тому не винні,
Що колись я матросом пішов на цей корабель -
Переміг соцпакет, і перемагає донині.

Ухопивши весло, підставляю чоло вітрам,
Ниють плечі і ребра - не страшно, буває й гірше,
Тільки марно чекати, щоб із цих загоєних ран
Коли-небудь іще народжувалися вірші.

Вітер дме обережно і білі вітрила не рве,
І не падає дощ із прозоро-синього неба,
Я пірнув би з корми у піну немов Орфей,
Та на щастя мені до Аїда поки не треба.

Над водою птахи чи сирени - не розбереш -
Баражують низько, тож варто чекати зливи,
Але небо без хмар, і море без хвиль, без меж...
Для поета я, що не кажи, занадто щасливий.

Пів земного терміну промайнуло,
Далі тільки хащі та вітровал,
Навігатор збився... Між тим, минуле
Крізь бетон пробилось, немов трава.

Власне, я поскаржитися не проти,
Розтравити пам`ять старих подій,
Як усі - нормальний міський невротик -
То герой, то жертва Пі Ті Ес Ді.

Але пам`ять - будем відверті й щирі -
Має дивний устрій, і штиб, і кшталт:
Там гуляє протяг, мов по квартирі,
Коли двері навстіж, як той гештальт,

Там декор такий, як замовив власник,
Щоб задовільнити бюджет і смак:
Радісний, убогий, сумний, прекрасний -
В кого як. Скажімо, буває так:

Клишоногий стіл, скатертина мокра -
Це вікно розбив тогорічний шторм,
На полицях - книги та різний мотлох,
Піраміди скриньок, валіз і торб,

Холодидьник «ЗИЛ» (млєко, яйка, шинка),
Під диваном - мешти ТМ «Прогрес»,
На столі - стара друкарська машинка
(Западають літери ер і ес),

На підлозі жменя барвистих гранул -
Хтось розсипав бісер... В кутку - сувій
Чи шпалер, чи мап - от і весь бекґраунд -
А бекґраунд в кожного суто свій.

Із вікна поглянеш - впадає в око
Що кому: Катéдра, чи Цитадель,
Чи фасад у стилі необароко
(У тридцятих, кажуть, там був бордель),

Кожен з нас пригадує, що захоче,
Що для нього істинне і значне:
Мідний листопад, темно-сірі очі,
Незнайоме місто - пусте, нічне,

Хтось згадає парк і черешню дику,
Написи ножем на її корі,
Універ, гуртожиток, пиятику
І на ранок - скельця розбитих мрій,

Пригадає хтось, як його до крові
Били у чотири міцні руки
У під’їзді десь на Новому Львові,
Що і дотепер дається взнаки.

Я також вплітався у зайвий дискурс -
Щось там про валізу і про вокзал,
Але «нас гартує, що б’є по писку
Але не вбиває», як той казав.

Мокрі кам’яниці й відсутність моря,
Нетривалість зим і осінній щем -
Необхідний мінімум мініморум
В мене був, без сумніву був... А ще -

Ще була гітара «Урал», а в друга -
Піаніно - коцане і старе.
Ми лабали блюзи, аж в’яли вуха
(Западали клавіші до і ре).

Я не знаю, що там беруть з собою
Інші - їм властива своя стезя,
Але я майбутнє своє знеболю
Тим минулим, що я з собою взяв.

Я узяв з собою кавалок тиші,
Що існує поруч з нічним дощем,
І свою гітару, й чернетки віршів,
І, звичайно ж, музику теж, а ще

Я узяв дерева - каштани й липи,
Контур башт, дзвіниць, водогінних веж,
Навіть напис крейдою «Не палити»
На воротах нашоі школи - теж,

Я узяв з собою нечутні кроки
По бруківці, лагідно-голубе
Небо, листопад, і фасад бароко,
І себе - тодішнього. І тебе.

- Ні віслюка, ні жінки, ні вола,
Ані раба, ані своєї хати
Не має мій сусід. Лише стигмати
На кистях рук та посеред чола.

Ви скажете: стигмати на чолі -
Не канонічно, не ортодоксально...
Та ні - це він у молитовній залі
Натер собі на лобі мозолі.

Він - праведник. У темряві ночей
Його душа наповнюється віри
І можна чути звук його сокири -
Це він будує човен, чи ковчег.

Смішний нікчема - мозолястий лоб...
Його б ентузіазм на щось корисне,
Все стукає, шумить - немов навмисне,
Ішов би звідси...
- А якщо потоп?

Мій сусід щодня носить діряві штани,
Ні віслюка не має, ні вола, ні жони,
І, здається, й не хоче нічого такого мати.
На долонях у нього - бридкі червоні стигмати,
І ще одна - у самому центрі чола.
Він живе на околиці міста (точніше, села)
У сіро-зеленім трофейнім військовім наметі
Без води, без сім`ї, без акаунта в інтернеті.

Він є праведник і прихильник твердої віри -
Вечорами тут чути стукіт його сокири,
Що руйнує тишу і спокій теплих ночей:
Мій сусід ремонтує човен, який називає ковчег
Поки місто (точніше, село) по хатах засинає.
Припускаю думку - можливо, він щось таки знає.
Що із того, що у голові і на штанях діра?
Дехто каже - він знає шлях до гори Арарат.

У його очах - ані сумніву, ані страхý,
Жінки жаліють його за долю його нелегку,
Ідіотом міським вважають чоловіки,
Хоч бува й пригостять, коли він заглядає в шинки,
(Яких у нас тут, до слова, всього лише три:
Один майже за містом (селом), попід схилом гори -
Там де люди прості, переважно з пролетаріату,
Ще один - для мажорів, у третьому - фріки й вар’яти).

І щоразу, коли понад містом збираються хмари,
Ми виходимо з хат, ми ділимося на пари,
І чекаємо, поки з неба вода потече,
І гукаємо мого сусіда - давай, відчиняй «ковчег»!
І заходимо всі - роботяги, мажори і фріки,
Гастарбайтери, жовніри, психи, повії, каліки
У колонні по два. А якщо хтось іде один -
Зачиняємо двері - не треба такого сюди.

Згодом дощ поступово стихає - так само, як і почався,
Ми собі сидимо й не слідкуєм за плином часу -
Понеділок, вівторок, за ним середа, четвер,
Дно човна на земну опускається твердь,
Завмирає рух, вухо вловлює зовнішні звуки -
Крики чайок, гомін дерев... Прочиняємо люки
І виходим, коли висихають останні калюжі води.
Мій сусід нас стрічає назовні. Як завжди, один.

О, мій наглядачу, чи просто так - глядачу,
Постань на цій горі, і подивись туди,
Куди дивлюся я. Чи ти так само бачиш
Ці пагорби, цю ніч, мансарди і сади,
Міщан і жебраків, священиків, юдеїв,
Героїв і катів, повій і лихварів,
Циган і чаклунів, магістрів і спудеїв,
І Ринок, і шинки, і зорі угорі?
Глухонімий ландшафт, чорніше не буває:
Ні звука, ні вогню, ні лампи у вікні,
Ні гомону птахів, ні тремоло трамваю -
Лиш тіні тих, хто зник. Ти бачиш їх, чи ні?
Усіх, які жили за мурами міськими,
Там де тепер імла і обриси дзвіниць
І кам’яниць - не Рим, не Царгород, не Київ
І не Єрусалим, хоч можна пасти ниць,
Торкинутися чолом затертого каміння
Престолу вівтаря, або Стіни Плачу
І попросити... Втім, ні віри, ні уміння
Не вистачить... Тому я краще помовчу.
Вони пішли - і все. Не чути навіть кроків,
Вони пішли давно, й не з нашої вини.
Залишились лише нашарування років,
А ми? Ми - тут, але ми - зовсім не вони.
Дивися: серед хмар посрібленим уламком
Завмер півмісяць. Ніч, і темні ліхтарі,
На Замковій горі одна стіна від Замку
Мов Храмова стіна на Храмовій горі.
О мій наглядачу, мій власний конвоїре,
Мій ангел-вартовий - уже минає ніч,
На ранок буде дощ. І небо світло-сіре
Розчинить у дощі останні сім сторіч.
Не знаю - ти глядач, чи автор, чи учасник,
Мов мармуровий лев - холодний і німий,
Ти констатуєш факт, що неодмінно, з часом
Так само, як вони, колись підем і ми.
І буде все, як йшло ... У жовтні буде хмарно,
У грудні - дощ і сніг, у березні - трава...
Й лежатиме під склом в крамниці антикварній
Годинник, що колись я їй подарував.

Мені віднялася мова. Звуки, знаки і літери,
Дієслова, іменники та решта її частин
Років зо п`ять як зникли - від того страшного літа,
Коли я читав новини й зачитувався Толстим.

Це відбулося швидко. Фактично майже одразу -
Та класикові не варто ставити це у вину.
Я тоді перечитував «Севастопольские рассказы» -
Можливо, найкраще з усього, що я читав про війну.

Мені віднялася мова. Точніше, її забрали,
Мене не спитавши, привласнили удавані хазяї -
«Зелёные человечки», «Товарищи генералы»,
І інші, хто, як не прикро, також іі носії.

Мені віднялася мова - усна, потім письмова
Я вчив її з другого класу, хоч інших тоді не знав.
«Велика й могутня»? Та байдуже - але цією мовою
На наших родинних цвинтарях написані імена.

Мені віднялася мова - і лексика, і граматика.
Де я тепер шукатиму пари для своїх рим?
На бастіонах Сходу загуркотіли гармати,
Як у Толстого - у книжці, в якій ідеться про Крим.

І от я мовчу, розгублено руки розвівши в сторони
І що сказати, не знаю. Точніше, не маю як
Чомусь невимовно сумно, а часом - відверто соромно
За цю «правдиву і вільну», й за себе, як носія.

Отак онімів - що зробиш? - далі хіба засліпну,
З поводирем ходитиму по болотах і лісах.
Світ мене не ловитиме - нащо я здався світу?
Писатиму вже, як пишеться - «еже писах писах».

І може, одного разу на березі моря встану
І раптом відчую - невиразно, а потім усе ясніш
Цей берег, що повернувся до попереднього стану
І мову, що повертається у мій кострубатий вірш.

Вона виносить сміття уночі
Вдягнувши високі підбори
У брамі темно. Запах сечі,
Коти та нічні потвори.
Опівнапершу. Стихає життя
У кожній вітальні й кухні
Вона іде викидати сміття
У довгій вечірній сукні
Промінь єдиного ліхтаря
І на стіні графіті
Венера, яскрава псевдозоря,
Влаштовується в зеніті,
Мружиться, фокусуючи зір
І дивиться, як вона
Іде бруківкою через двір
Крокуючи «від стегна»
Навколо нікого нема, але
Хода у неї легка
Вона виконує дефіле
Подвір'ям до смітника.
А потім так само іде назад
Однаково, кожну ніч
Уже впродовж декількох декад
А може, хтозна, сторіч.
Лунають в один і той самий час
Кроки її ходи
І доки вона крокує, для нас
Все йтиме як мусить іти:
У полі буде рости трава
І будуть хмари і дощ,
Мед, що у вулику визріва,
Птахи і комахи тощо,
І будуть райдуги і роса,
І будуть каштан і бузок,
Велика Ведмедиця в небесах
Штовхатиме свій візок
З Малою Ведмедицею. А сніг
Вкриє її сліди
З початком грудня, а навесні
Розтане, як і завжди.

Березневими чорними нічми
Починається передчуття
Майже рідним здається Річмонд
Де провів третину життя
На вікенд іще тепло не надто
Ртутний стовпчик помітно впав
Але спраглий до сонця натовп
Обсідає річковий паб
Мов птахів ворухлива маса
На брунатних гілках сосни
Роскричалися дисонансно
Скаженіючи від весни
І хоча її як такої
У повітрі поки нема
Понад Темзою над рікою
Вже розсіюється туман
Обіцяючи тепле літо
Це одна з надійних прикмет
Як оці от шмаркляві діти
Вочевидь Покоління Зет
Як вода що стоїть високо
Як дерев цвітіння рясне
Як мігрантів значний відсоток
(Не враховуючи мене)
Все по суті є передбаченням:
Жовте сонце на білім тлі
Качка, що пливе біля качура
Ловить дзьобом розлізлий хліб
Що його качурові й качці
Щойно в річку кришили ми
Все по суті є індикацією
Вже де факто кінця зими.

Високий суд, вельможнії панове
Всі хто прийшов послухати мене
Ось, люди, вам моє останнє слово
Вся правда про життя моє сумне

Я був з дитинства жертвою обставин
І хоч щосили їм протистояв
Тому, що відбулось, були підстави:
Суспільство, виховання та сім’я

Душа тендітна шрамів не ховає
З дитячих років я зазнав біди
Бо ж сказано: Що нас не убиває,
Каліками нас робить назавжди

В часи голодні я пішов до школи
Куди іти я зовсім не хотів
По пасіках гуділи мертві бджоли
І трактор в полі ледве гуркотів

Адже в дитинстві ріс я при Совєтах
В епоху безпросвітну і гірку
Без прав, без волі і без інтернета
А воду гріли просто в баняку

Ми удавали, що були щасливі
Ми мали хор, читальню і гопак
Проте з мистецтв були найбільш важливі
Для нас кіно і зрідка луна-парк

Малим я полюбляв ходити в гості
Бо там мені давали бутерброд
Пізніше, у буремні дев’яності
Нас рятували бульба і город

У дев’яності клімат був суворий
Улітку дощ, узимку дощ і сніг
Від того часу - я людина хвора
Тому нервова, та хіба ж це гріх?

І хоч я працював без відпочинку
З майна нажив лиш черствий коровай
Та ще й сусіди, трясця їм в печінку
Навчились, курва, красти мій вай фай

То що ж було робить, коли навколо -
Оточення зловмисне і тупе,
В минулому - совєцька клята школа,
В теперішньому - УПЦ МП

І не було ні ради ні розради
Для бідної моєї голови
Були лишень одна злочинна влада,
Слабке здоров`я і рука Москви

Нужда тягнула у свої тенета:
Ходив босоніж і недоідав
До того ж мав проблеми з інтернетом
(Що я про них раніш уже згадав)

Мій друг (а їх у мене небагато
Було завжди, іще з дитячих літ)
Жив поруч з нами, адже їхня хата
Від нашої була неподалік

Він був, як я, із бідної родини
Матуся з братом заробляли хліб
А батько пив, та ще й такі рідини
Що в тридцять п`ять його загнали в гріб

Та скарги ці пусті і беззмістовні -
Такий був час, і так усі жили.
Хіба ревуть воли як ясла повні?
І взагалі, хіба ревуть воли?

Мовчали й ми - на все господня воля -
І дожили до нинішніх часів
Та виявилось, що жорстока доля
Жорстока не однаково до всіх

Мій друг, як я, трудився на роботі
Ще й підробляв, як кажуть, «на дому»
Коли померла в Едмонтоні цьоця
І капітал залишила йому

До того ж цьоця мала у Альберті
Гектарів двадять власної землі -
Вона жила там до самої смерті
І кажуть статки мала чималі

Авжеж моєму другові й не снилось
Таке багатство - та й нікому з нас.
Відтак його життя перемінилось
Він перейшов y upper middle class

Продав майно, у банк поклав доляри
Такий собі став пан що аж вобше -
У золотій оправі окуляри
У гаражі Тойота і Порше

Щотижня гривень сто а може й двісті
Мій друг на благочинність віддавав
Купив квартиру, ще й у передмісті -
На Збоїщах - майонтек збудував

Кохались з ним найпьєнькніші кобіти
З тих що відомі довжиною ніг...
Тепер скажіть - хіба таке терпіти
Змогли би ви? Отож. І я не зміг.

Його убив я вечором імлистим
Коли у хмарах вітер завивав
І щоби закопати труп за містом
Сів у трамвай маршруту номер два

Трамвай гримів, у небі гуркотіло
Ліхтар здригався під нічним дощем
На Погулянці заховати тіло
Я планував таємно під кущем

Хоч у трамваї їхати не злочин -
Що з того, що під пахвою кадавр?
Я контролеру впав на ясні очі
І контролер під суд мене віддав

Так, я убив - ось докази: сокира,
Труп жертви і життя моє пусте
Але боюсь що винесено вирок
Мені сьогодні буде не за те

Можливо я людина нехороша
Але благаю - не судіть мене
За те що курва ніц не було грошей
В старенькому моєму портмоне

Так, я убив - нехай мене карає
Юстиції беспристрасна рука
За те що вбив, що тіло віз в трамваї,
Та не за те, що їхав без квитка.

****
Панове судді! Відтепер щоночі
Я згадую гріхи мої усі
І обіцяю: на наступний злочин
Якщо піду, то викличу таксі

П’ятий клас, третя чверть, контрольна - твір на задану тему
Сонце бавиться листям герані на підвіконні
На іконі - похмурий Ілліч у краватці темній,
Чути стрілку годинника, муха повзе по іконі

П’ятий клас, третя чверть, середина вісімдесятих
Вчитель мови жує бутерброд приготовлений звечора
Твір на задану тему: «Ким я хотів би стати»
Ледве сунеться, у голові порожнеча

Щось з Вечірньої Казки: ген-ген до далеких світів
Комбайнери летять підкорювати планети
Сталевари, солдати, пілоти, поети - а втім
Там немає поетів - які ще до біса поети?

Прикордонники є, колгоспники і лікарі
Вчителі, трактористи, спортсмени і все таке інше
Під іконою, як і годиться, на вівтарі
Конфіскований вчителем зошит з моїми віршами

Вже урок добігає кінця - ось мабуть і все
У пустій голові замість твору блукають рими
Хмара в небі нагадує обрисом УРСР
Величезний ковчег-корабель із човником-Кримом.

Англія, західний Лондон. З аеродрому
Щопівхвилини здіймаються аероплани
Останні п’ятнадцять років хочу додому
Останні п’ятнадцять років готую плани
Повернення - але не вірю в казки
Сиджу на кухні. Дивлюся на літаки.

****

Думаю, спостерігаючи хмари над містом,
Що в мого кота англійська краща за мою
Він народився у місті-герої Кінгстоні
Нявкає вільно на рідній державній мові
Краще ніж я - але йому через це
Теж передався мій дикуватий акцент.

****

Був би художником, мав би фарби і пензля
Чи хоч який-небудь напівзасохлий фломастер
Намалював би як сонце падає в Темзу
І майже п‘ятнадцять років не може впасти
Що не кажіть, а красиво. Скаржитись гріх
Гляньте - і сонце, і ниви. (Відповідь - сміх :-)).

****

Щоранку - як в анекдоті - вівсяна каша.
Каштан під балконом, грозою зламана гілка
Звідки акцент? Не вгадали, I’m not from Russia
Прізвище? Так, Smirnoff. No, it’s not like горілка
Отже, їмо вівсянку, минають літа
Битий грозою каштан щовесни розквіта.

****

Тільки щоночі - впадаєш у лагідну кому,
А прокидаєшся, бачиш - година п‘ята
В паніці, в пастці, у місті не знати якому
Навіть каштан не підкаже координати
Вулиця перед очима, вхід у метро.
Станція Арсенальна, наступна - Дніпро.