Коли стихає надвечірній шум,
І посуд після пізньої вечері
Помито, тихий звук віолончелі
Настроєної на знайомий «шрррум»
Бринить у вухах. У такий момент
Зображена у дзеркалі істота
Підморгує мені й питає: Хто ти -
Читач новин, приблудний декадент?
Любитель слів або аматор нот,
Збирач дієприкметників і часток,
Фізичне тіло, що шукає щастя,
Вхопивши понівечене стерно?
Не знаю... Але точно більше, ніж
Судини, нерви, кості і клітини,
Як дім є більшим за фасад і стіни
З незмитими відбитками афіш,
Як море більше за сукупність риб,
Кораблетрощ, кальмарів, хвиль, відпусток,
Як світ є більшим, ніж кривавий згусток,
Де простір-час утворює розрив;
Я відблиск непомітної зорі,
Який відбився у нічних вітринах
І пролетів крізь мене, мов нейтрино;
Я - все, що сам колись пройшов наскрізь.
Я зашкарублий вузол ДНК,
Я сто вінілів у старих конвертах,
Дитяча книга - читана й подерта,
В перекладі поета Маршака.
Я нерухомий, невагомий пил,
Що підпирає колонаду світла;
Я папороть, яка вночі розквітла
На тлі фламаріонових світил.
У марсіанських хроніках моїх
Тече пісок і розмовляє вітер,
І музика складається із літер,
І сніг біліє між рядками книг;
Я стародавня липа, що росте
Там, де костел святого Миколая;
Я липень, що грозою поливає
Цю ніч, цей день, і липу, і костел.
Але тепер - зима, у шибку б’є
Грудневий дощ, і ніч уже скінчилась,
І може я і став би іншим чимось,
Але уже нехай - що є, то є.