Приходить осінь в дім,
В життя та у вірші.
А я щось не збагну, чому настільки сумно.
Не хочеться вже мрій
Застудженій душі.
Лише холодний дощ і ... роздуми абсурдні.

Нема вогню в зірках.
Віддали просто так
Свою палку красу за вічний мертвий спокій.
Панує тут нудьга
І давить тишина
Без клавішної гри, без струнних переборів.

Отак згоріли й ми,
Немов тонкі свічки
І воском розтіклись, застигли, оніміли.
Надія є завжди,
Та прикро, хоч кричи,
Дивитися на все із жалем запізнілим…



08.11.2013
12.09.2024

Зійшлись докупи різні два світи:
Яскравий глянець, поряд — смерть, руїни.
Який з них твій? В якому зараз ти?
І що в тобі лишилось від людини?

Бокали повні, музика та сміх.
До біса всіх, війну, каліцтва, втрати...
Та тільки гаснуть в небі ліхтарі
Однин за одним. Справді ти їх вартий?..


08.09.2024

Чомусь не спиться, в спогади поринув.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій...

Безсонна ніч затьмарює мій розум.
Змішалося все: і світло, і пітьма.
Реальна ти?.. Навіяна в гіпнозі?..
Чи плід уяви, вигадка, мара?

Не спиться. Пристрасть не дає заснути.
А ще тривога вкупі з відчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
Чи, може, спокій... Що за маячня?

Заснути б якось... Хоч який сценарій —
Моя душа з тобою назавжди.
Далеко ти, однак я точно знаю,
Що ближчої ніколи не знайти.



Серпень-вересень 2024

Спекотний літній день, спекотна літня ніч.
В перервах де-не-де танцює літня злива.
Все начебто окей, та літні комарі
З любові до людей романтику накрили...



Дата сьогоднішня

(ілюстрації нема, бо і так гарно)

Я не буду брехати, що знаю життя,
Розкидатись пихато словами.
Лиш скажи мені, хто ти і хто тобі я!
Поясни, що насправді між нами!

Може, карма чи так, випадковий союз?
Чи зустрілись споріднені душі?
І чому у тобі я фатально погруз?
Чом же ти не така незворушна?..

Ми — Трістан та Ізольда? Ми — Боні і Клайд
Чи банальні Ромео й Джульєтта?
Чи трагізму нема і Всевишній дав шанс
На спокійні відносини теплі?

Ми щасливі, як є. Нам не треба питань
Про якесь незбагненне та вічне.
Тільки "хто ти мені?", "ким для тебе є я?"
Нависають у тиші ліричній.


15.06.2024

На згарищі покинутих надій,
В руїнах марнославства та обману
Сховали честь і совість під завали,
А далі всіх навчаємо: "Не вір!"

Невже забули, хто ми є такі?
На диво швидко вигоїли рани
На згарищі покинутих надій,
В руїнах марнославства та обману.

Чомусь згубили істини прості.
Сумління, віру, досвід, горе втрати
Лишилося у землю закопати
І пам'ятник поставити кривий
На згарищі покинутих надій.


27.05.2024

Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.

Та я вірю, що вистоїм, зможемо
Влаштувати їй зустріч, як слід,
Бо не пізно розбитим і зболеним
Нам радіти воскреслій весні.


22.04.2024р.

Залишся, кохана!
Благаю, не йди!
Не час ще вмирати любові.

Та дощ розмиває
Сльозами сліди
І мовби із відчаю стогне.

Чомусь пригадав я
Ті давні часи,
Як сипав у небо прокльони,

Та вірив незламно,
Бо знав — саме ти
Усі мої рани загоїш.

А зараз ще рано
Палити мости.
Усе повернутися може:

І ніжні світанки,
Весняні квітки,
І довгі душевні розмови.

Кохаю без тями.
Благаю, прости!
Поставмо не крапку, а кому!

Ти знову побачиш,
Що в світі лиш ми...
А більше не треба нічого.



03.04.2024

_________________________________

Не йди! (блюзова розминка)

Залишся, кохана! Благаю, не йди!
Благаю, кохана, залишся! Не йди!
Не час помирати ще нашій любові.

А дощ розмиває сльозами сліди.
Цей дощ невблаганно змиває сліди,
Немовби із відчаю плаче і стогне.

Чомусь пригадав я ті давні часи.
Згадалися раптом ті темні часи,
Як сипав невпинно у небо прокльони,

Та вірив незламно, бо знав — саме ти!
Я вірив безтямно, бо знав — тільки ти
Усі мої рани коханням загоїш.

А зараз ще рано палити мости.
Зарано між нами палити мости.
Назад повернутись не пізно і можна.

Ти знову побачиш, що в світі лиш ми.
Насправді побачиш, що світ — тільки ми,
А більше не треба нікого й нічого.



03.07.2024

Зіграєм, може, ще колись в кохання?
Ти пам'ятаєш
безсонні ночі,
як неохоче
впускала з-за фіранок блудний день?
(Якби могла, прогнала б тут же геть)

Мені здавалось, світ став яскравішим,
а люд добрішим.
Хоч ненадовго
печаль замовкла
і не важливо вже реальність це чи сон,
чи вільний я, чи взятий у полон.

Усе раптово зникло непомітно.
Так божевільно,
не зовсім щиро,
нестерпно мило
і дивно якось долі заплелись.
Зіграєм, люба, може, ще колись...



31.03.2024

Всі розваги невдовзі наводять печаль,
А веселощі сум закриває.
Споглядаєш минуле, немов сіру даль,
Без любові, без мрії, без планів.
Бути «вашим і нашим» — насправді ні з ким.
В цьому фатум, кінець та початок…
Безхребетний, безликий, ні добрий, ні злий
При житті... Та й по смерті ніякий.
І збираються в купу, летять в нікуди
Твої принципи, воля, бажання.
А із уст ані слова, застиг, як завжди,
У мовчанні, можливо, востаннє …

Ігноруєш життя
Чи втікаєш від нього
Невідомо
Різниці нема
Ти втрачаєш себе
Ти живеш непритомно
Непримітно
Безглуздо
Дарма



10/2013
03/2024

Не дощ, не сніг, не холод і не вітер.
Застигла дійсність, мовби уві сні,
Та й навіть зорі — мертві, крижані.
Чи їх нема? Чи просто гірше світять?

Або війна?... Не промені, не тіні —
Навколо смерть, руїни, а в душі
Не дощ, не сніг, не холод і не вітер.
Застигла дійсність, мовби уві сні.

Уривки фраз та спогадів з нізвідки,
Бажання іскри гаснуть у імлі.
Та я в надії, віриться мені,
Що є прекрасне щось в гнилому світі —
Не дощ, не сніг, не холод і не вітер.



19.11.2023

Ми всі потрохи втрачаєм глузд.
Можливо, десь і самі це бачимо.
Наївна віра в порожній звук,
А те, що поряд, не має значення.

"Заскалка в оці" відома всім.
Та й інші вислови пам'ятаємо.
Застрягли в'язнями серед стін
Своїх ілюзій в чужих уявленнях.

Ми всі цинічні, як не крути,
А пошук правди — це пік нещирості.
Заради ясності, простоти
Готові йти на всілякі хитрощі.

Підтримки хочемо. Так і є...
Наш розум вкотре воює з совістю:
Наплюй на інших, бери своє
Чи хоч би грюкни дверима голосно!

Втомились вже від дилемних мук,
Однак на зміни нема сміливості.
Ми всі потрохи втрачаєм глузд,
Прийнявши вади за особливості.



12/2012
11/2023

В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.
З твого колись красивого життя
вона — усе, що зараз залишилось.

За нею вслід шалено і невпинно
готовий бігти хоч би й до кінця.
В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.

В її обіймах ладен розчинитись,
забути все і те, чого не знав,
всього себе віддати без вагань,
без страху впасти в осуд та немилість.
В її очах палає дика пристрасть...


28.10.2023

Я побачив тебе.
Ти з'явилась, мов ангел
І спустилася вниз
В мій безрадісний світ.
Помінялося все,
Відболіли печалі.
Ми поринули ввись
У небесний політ.

Усміхались зірки
Та голубило сонце.
Нам здавалося — рай
Лиш для нас на землі.
Тільки я, тільки ти,
А навколо нікого
І раділи ми так,
Наче діти малі...


далі буде...




21.06.2022р

Моя весна, як сон, скороминуща
І цвіт на землю впав, неначе сніг.
Спливають дні, іде за роком рік,
Марніє час, втонувши у спокусах.

Чому так стрімко?.. В жалі та спокуті
Зробила крок за вічності поріг
Моя весна, як сон, скороминуща
І цвіт на землю впав, неначе сніг.

Завмер, стою, мов камінь на розпутті.
Невже життя — брудний, опалий цвіт?
Чи міг інакшим бути, чи не міг —
Не знаю я, та в пам'яті розпусна
Моя весна, як сон, скороминуща.


03.09.2023

У твоєму житті я був гостем незваним.
Ти чекала когось. Не мене.
Защеміло в душі,  а чому — я не знаю
І ніколи не знатиму вже.

У безодні очей віддзеркалення неба...
Може, радість? Та ні, швидше біль.
Задивлявся у них,  остовпівши смиренно
Та нічого сказати не міг.

Час тягнувся змією нестерпно повільно,
Споглядав я цей світ, наче сон,
Де не бачив людей, замість них — сірі тіні,
Навкруги лише бруд і бетон.

Все змінилось не раз із тих пір у природі.
Ми проклали і знищили міст.
То чому ще болить — зрозуміти не можу.
Чи я досі непроханий гість?..



11.06.2014

Минає літо, спека догорає.
Проходить все щасливе і сумне.
Тьмяніє небо, сонце охололо.
А далі що? — Відомо нам, на жаль.

Давно пора збирати урожай.
Наш вибір? Може, вирішила доля?
Та я змирився. Думка лиш про те
Чи є любов між нами, чи немає...

Не чути вже відлуння голосів
І ніч не та — не видно зорепаду,
А місяць розірвало на шматки.

Схолонув дотик ніжної руки...
Минуло все, лишилося позаду,
Зламався рай під ношею гріхів.



06.08.2023

Тремтить, дрижить знекровлена весна,
Обпалена пекучою війною.
Під снігом, льодом мрія застига,
Яка недавно ще була живою.

Ішла, щоб захистити від зими,
У згарища, руїни, справжнє пекло.
Свистіли кулі, танки десь ревли
І вибухи гриміли недалеко.

Жахіття всі побачила вона —
Як діти помирали з матерями...
І безліч лих, що клята ця зима
Принесла із останніми снігами.

Від болю й гіркоти усіх страхіть
Її душа завмерла у печалі,
А сніг прикрив, немовби мимохіть,
Красу весни, що так і не настала.



24.02.2023

Сьогодні знов дощить, немовби плаче небо.
У нас не рандеву, а зустріч просто так.
Далекі чи близькі? — Не знаю і не треба...
Самотні дві душі. Самотні ми, однак.

З думками про своє дощ лиє все сильніше,
Змиває біль, журбу, провину, смуток, страх.
Намокли — то пусте, від цього нам не гірше,
Бо жевріє любов у теплих ще серцях.

І знаю — в цей момент зітхаєш не про мене,
Як знаєш ти, що я із іншою в думках.
Та зараз тільки ми, над нами сіра стеля.
Навколо ні душі. Навколо все ніяк...

Спонтанно якось так ми стали, наче рідні
В компанії дощу й безлюдних, мокрих площ.
Я дякую тобі! Пробач за божевілля!
Усе це — почуття... і клятий літній дощ.



03.06.2023

Тихий вечір. Весняний парк.
Теплий вітер голубив листя.
Ми зустрілися просто так,
Щоб втекти від нудного міста.

Наче ель, день стікав за схил,
Догорав золотим промінням.
Він не знав чи нам стане сил
Не поринути в божевілля.

Ми сплелися в обіймах і
Геть забули про все на світі.
Розтопились, як в склянці лід
Та раділи життю, мов діти.

І тоді я лише збагнув,
Що немає гріха в любові,
Що не слово - найбільша суть
У звичайній людській розмові.

У прощанні біди нема,
Тільки прикрість маленька, звісно...
Шум коліс та вогні від фар
І мелодія AC/DC.



30.05.2023

Не приходь! Не являйся щоночі!
Не тривож, не ятри мою душу
В снах прекрасних, жахливих, пророчих!
Відпустити тебе врешті мушу...

Не дивися благально на мене
Крізь минулого темряву й відчай,
Бо тебе вже ніхто не поверне
І не гляне по-справжньому в вічі! 

Відлетіла у вічність раптово
Журавлем серед сірого неба
Без прощання, записки, ні слова
Не сказавши. Та й, мабуть, не треба...

І тепер тобі краще, ніж з нами  
На землі цій брудній, окаянній.  
Я до тебе ще лину думками,  
Повертаюся в ранок весняний.
 
Щоб не спати, молюсь порожнечі,  
А удень впізнаю тебе всюди.
Не являйся мені,  —  Тихо шепчу—
Бо від цього вже легше не буде!...

Не приходь! Не приходь в снах щоночі!
Не тривож, не ятри мою душу!
Сни прекрасні... Можливо, не хочу,
Та тебе відпустити я мушу.



Осінь 2007р.

Звільни мене! Це можеш тільки ти.
Врятуй від всіх та перш за все від се́бе!
Надію дай і мрію воскреси,
щоб втік з полону сірості й нудьги
і птахом знову линув я у небо!

Врятуй мене від пристрастей, страхів!
Вони живцем з’їдають плоть і душу.
... від  болю, сліз, прокльонів  та  гріхів,
яких ніколи знати не хотів,
але постійно жити з ними мушу.

Дозволь мені торкнутися вогню
душі твоєї! Тут же оживу я,
відчую серцем знову, що люблю
без краплі страху, сумніву й жалю́.
Біда лиш в тім, що ти мене не чуєш...*



30.06.2022р.

Ти п’янка, мов ковток вина
І палка до нестями, ревнісна,
А очей вогняна краса –
Віддзеркалення безкінечності.
Пробудила мене від сну
І тепер повний сил, бадьорості.
Відчуваю, що я живу,
Розцвіла призабута молодість.
Обіцяю – я твій завжди,
А не тільки в хвилини слабкості!
Що б не сталося, ти прийди
І в печалі, і в горі, … в радості!

Знай – без тебе жар віє холодом
І нікчемні найбільші звершення!
Від любові втрачаю голову…
Я кохати тебе приречений.


15.03.2023

Не вірю, що все це — вчорашня реальність.
Розмито, нечітко, немовби у сні,
Хоч стіни ті самі, та сама вульгарність
В їх кольорі, сутності та й взагалі...

Блукаю понуро, нема ностальгії,
Одна лише сірість, похмурість кругом.
Немає печалі, нема ейфорії —
Безлика картинність за тріснутим склом.

І небо засмучене, ніби нерідне,
Майданчики, лави — ну, зовсім чужі.
Десь чую відлуння глухе й жалюгідне,
Мов здавлений стогін тремтить з-під землі.

Щодня живу "завтра", а що було "вчора" —
На звалищі пам'яті, наче сміття.
Тепер, мовляв, інший — дорослий і гордий,
Хоча у душі я — те саме дитя.



Червень 2012р.
Березень 2023р.

Початок весни нагадав мені осінь:
Туманно і сиро, немов листопад,
Оголені гілки, сутулі дерева,
Що скинули сніг, наче листя колись.

Минула зима, а тепла нема досі,
Лиш дощ відмиває від бруду асфальт.
Чи щось у мені, чи в природі завмерло? —
Усе, як тоді, коли ми розійшлись...



05.03.2023
(04.04.2013)

Скажи мені, чому болить, страждає
І гірко плаче стомлена душа?
Чому так часто пристрасні бажання -
Дурниці, що не варті ні гроша?

Скажи мені, чому так?.. Біля прірви,
Готуючись в останній свій політ,
Сумуємо за тим, що не любили
І тим, чого не бачили як слід.

Спасіння, миру хочемо, та марно.
Незручно нам від правди й від брехні.
Кудись мчимо бездумно, безоглядно,
Однак на старт вертаємось в кінці.

Чи то бракує розуму і сили,
Чи, може, справді хаос навкруги?
О, як ці вічні роздуми набридли...
Скажи мені... По правді лиш скажи!


Лютий 2012р.
Березень 2023р.

Писав я багато любовних віршів,
де всі почуття виливав до останку.
В життя допускав не одну самозванку,
ліниво сидів у в’язниці зі стін
своїх же ілюзій, повітряних замків.

Від манії величі крок в параною
зробив непомітно для себе і враз
так стало огидно від штучних гримас
колишніх близьких, а тепер - незнайомців.

Нарешті второпав, усе – маячня,
що сенсу немає в довірі й зізнаннях.
І правди немає, нема бездоганних
людей. А що люди?.. Все наше життя
не є і не стане ніяк ідеальним.

Банальності – скажеш – буденно і грубо,
озвучено кимось не раз і не два.
Та знай, ця відвертість – не просто слова!
Насправді у світі ніхто нас не любить.



17.03.2013
26.02.2023

Я часто мріяв,  слухав  шум  дощу,

Любив  і рок, і блюзу перебори.
Юнак простий - не красень, не потвора.
Бувало  всяке… Думав, що тону.
Ледь чутний голос  чистого  сумління
Юрба  із  підлих,  жадібних  людей

Топтала  в  бруд  липкий,  неначе  клей  –
Екстракт  із  їх  сліпого божевілля.
Боліло  серце,  сповнене  жалю.
Етюдом  стало,  досі  ще  не  чутим,
`
Моїм спасінням - ніжне « я люблю».
А  вже тоді не вірив у майбутнє...
Рука  в  руці та дотик уст  медових  –  
'Яка краса... Яка казкова мить.
Немов  струна,  у пам'яті  бринить
Осіння зустріч і ... цілюще слово.
!!!


2013 - ...

Побудь  зі  мною,  я  прошу!
Нехай  надворі  стогне  вітер,
Холодний  сніг  упав  на  квіти,
Безжально  знищивши  весну.
Побудь  зі  мною!  Тільки  ти
Про  мене  знаєш  так  багато,
А  почуттів  яскравих  свято
Рікою  лине  в  береги,
Зруйнує  їх  і  знову  голос
Моєї  пристрасті  озветься,
Бо поки  що  замерзло серце.
Панує в ньому лід  і  морок.

Втомився  я. Жахлива втома
Давно взяла мене за горло,
Стискає, коле і пече.
Побудь  зі  мною  ще  хоч  трохи,
Розвій мій смуток та неспокій!
Я так давно чекав тебе...

І  сніг  мине,  і  сум  дощу.
Минуть  проблеми  та  незгоди -
У цьому впевнений, а  поки
Побудь  зі  мною,  я  прошу!



23.03.2013р

Спливав невпинно час, мінялися обличчя.
Не раз розтанув сніг, троянди відцвіли.
Життя ішло собі - ні праведне, ні грішне,
Де був я - і герой, і зовсім навпаки...

Мінялося усе в шаленій круговерті.
Не завжди розрізняв де ворог, а де друг.
В добра і зла чомусь кордони часто стерті.
Напевно, "правил гри" ніхто ще не збагнув.

Та годі балачок про праведність-гріховність,
Як роздумів на кшталт "а що було б, якби".
В кінці поневірянь, відкинувши десь гордість,
Зберіг свій дивний світ, бо знав, що в ньому ти.


18.02.2023

В  зимовій  пустелі  між  брил  та  заметів,
Де  небо  –   суцільна  густа  пелена,
Де  криків  не  чути, лиш подихи смерті,
Блукала  чиясь  сиротлива душа.
Так  холодно  й  страшно…  Безкрайні  простори
Мороз  у  кайдани  навіки  скував.
Лишилися  в  пам’яті  теплі  розмови
І спогади літніх вечірніх забав.
Не  відчай  глибокий,  не  сум  і  розпука,
Не  серце  розбите  ятрило  її -
Байдужість  та  черствість  і  те,  що  забута
Всіма,  кому  вірила в цьому житті.
Самотньо,  нестерпно  в  безкрайній  неволі.
Віддатись  дияволу  сили  нема,
А  з  Богом  миритися  теж  не  виходить…
Пропала надія… Та й віри нема.
А  далі... Що далі? Голодні  шакали,
Можливо, напали  на  теплий  ще  слід
І зовсім невдовзі яскраво-багряним
Зручним  покривалом  укриється  лід…

(другий  аркуш  загубився)*



березень  2010р.

Замовчали  вітри,  що  раніше  навіяли  смуток,
Осінь  разом  з  дощами полинула за небокрай.
І  не  жаль.
Моє серце  прийми  —  найдорожчий  у  світі  дарунок!
Подивись  навкруги,  може,   справді  потрапили  в  рай?..

Ми  з  тобою  так довго  ходили по краю, на  грані
Між  любов’ю  й  байдужістю,  темною  ніччю  та  днем.
Лиш  вогнем
Обпікали  години  безсонних  ночей  на  світанні
І не вірили вже, що існує дорога в Едем.

А тепер  тільки  ми  і надворі зима, наче  диво.
Ні, не  холодно  нам. Зникли смуток, печаль,  пустота...
А весна,
Від якої чекав я тепла з нетерпінням наївно,
Для природи - не більше, ніж просто чергова пора.



Грудень 2012р.

Тягучі,  сумні  та  безкровні
Течуть,  як  отрута...  німі,
Безрадісні,  тьмяні,  немовби  
Любов'ю  обпа́лені  дні.

…І  шелестом  листя  на  душу  
Лягає  чужа  вже  печаль…
Я  все  розумію.  Послухай…
Так  жаль.
                 Мені  жаль.
                                   Просто  жаль…


28.08.2022

Ти  не  самотня!  Витри  свої  сльози
Навіть  тоді,  коли  душа  болить,
А  серце  рветься,  дихати  не  можеш
І  сил  нема  вже  стримати  свій  крик!

Ти  не  сама  ні  вдень,  ні  серед  ночі,
Ні  в  час  коли  навколо  ні  душі.
Я  завжди  є  і  завжди  бути  хочу
З  тобою  лиш,  бо  ти - це весь мій світ.

Я  заблукав  і  вже  не  пам’ятаю,  
В  який  момент  звернув  десь  не  туди.
Ходив  у  тьмі,  шукав  свій  шлях  до  раю,
Аж  поки  сонцем  засіяла  ти.

І  покохав  я  пристрасно-шалено…
В  житті,  напевно,  так  ще  не  кохав.
Не  страшно  навіть,  як  і  не  взаємно,
Моя  любов  –  найбільший  божий  дар.

Ти  не  сама  віднині  і  назавжди,
Лиш  пам’ятай,  що  є  у  тебе  я!
Такий,  як  бачиш,  мов  дитина,  справжній
Без  маски,  фальшу,  підлості  і  зла.



23.04.2022

Ти  –  мій  сон і крізь  тьму  прилітаєш до  мене,  мов  ангел…
Може гріх?.. Але  ні.
Ти  зі  мною  в  журбі
І  удень,  і  вночі,
Наяву, уві сні,
В щасті та  у  найважчі  хвилини  страждання.

Ти  –  любов, ти — усе.  Тебе пристрасно-ніжно  кохаю.
Тільки  ти  назавжди.
Тож  прошу  я,  не  йди!
А,  як  йдеш,  -  забери
Вже  й  мене  до  біди,
Бо  без  тебе  і  світу  для  мене  замало!

Ти  –  життя.  Ти — мій світ... в тобі  радість  і  щире бажання.
Завжди  твій  –  пам'ятай!
Забери  у  свій  рай!
Твої  очі —  кришталь,
В  них  згубитись  не  жаль
Чи бодай зазирнути, хай навіть востаннє...




16.03.2013р.

Не  підживлюй  надію  в  мені,
Не  даруй,  не  плекай  сподівання!  –  
Кажеш так,  бо  давно у  душі
Вже  не  віриш  у  справжнє  кохання.
Ну  а  я  цього  разу  змовчу,  
Бо  що  можна  ще  тут  розказати?..
Про  мою  нескінченну  журбу  
Чи  про  те,  який  я  –  бідолаха?

Просто знай,  що люблю  тебе  щиро
І  кохання  моє  неосяжне!
Сподіваюся,  вірю  у  диво,
У  взаємність  та  спокій  між  нами
І  у  те,  що  ми  разом  навіки.
Тож,  молю,  не  блокуй  наші  чати,
Бо  тебе  я  кохаю  настільки,
Як  лиш  може  людина  кохати.



28.05.2022

Погода хвора і блищати перестав
Невдаха-вересень.  А,  всмоктуючи  воду,
Парк  жив  безцільно  вже,  ржавіючи.  На  жаль,
Входи́ли  в  моду  
     З  дощем  у  змові
Застуда,  плед,  подушка  й  теплий  чай.

Не  йметься  віри,  що  ожилим  навесні
Алеям  постіль  знову  стелить  осінь.
Де  навіть  шкіра  в  ледь  помітній  жовтизні
Здається  зовсім
     Чужою.  Просто
Нестерпний  колір,  дивний  та  сумний.

Контрастно-білим  розпливався  молоком
Асфальт,  мов  крейда,  вимочивши  тіло,
Байду́же  ми́лився.  І  жаль,  що  мало  хто
Так  само  сміло,
     Хоча  невміло,  
Та  змиє  пил,  розсипаний  кругом.

Жара  скінчилася,  а  в’язнем  у  тюрмі
З  чавунних  вулиць  в  бронзовій  оправі,
Втомившись,  парк  затих  і  щиро  прагнув  змін,
Де  кожен  в  праві
     Сам  вибирає  –  
Любити,  вірити…
                               чи  бути  взагалі.



13.09.2022

Сім  днів  весни  розвіялись,  мов  дим.
А  що  за  ними — радість,  сум  чи  відчай?
Минає  час,  зростають  протиріччя,
Спадають чари осадом гірким.

        Я — не герой, не принц, не чорний лицар,
         А ти  — не королева із казок.
         Чому ж тоді із безлічі стежок
         Ми на одній з тобою опинились?

Моя любов  —  це кара й благодать...
І сміх, і плач, зневіра та натхнення.
Без тебе вже немає сьогодення,
Як і, на жаль, майбутнього нема.

         Сім днів весни злетіли, наче вітер
         Зірвав квітучі білі пелюстки.
         Є «ти» і «я», не впевнений, що «ми»,
         Та мрію ще вернутися в наш квітень…



08.05.2022

Закінчи́лося  літо  і радість
Відшуміла  дощем  разом за  ним.
Наше  щастя  з-за  хмар  засміялось,
Але  сміх  чомусь  видався  злим...

Під холодним і втомленим сонцем
Наша  стежка  давно  заросла.
Ну,  а  щастя  всміхнеться  ще,  може,  
І тобі, і мені, та не нам.



Липень 2012
Серпень 2022

Прекрасна  мить…  Вдихнув  на  повні  груди
Повітря  чисте  вечора  твого
І  ти,  як  знак,  дорожчий  усього  -  
Спасіння,  радості,  а потім навіть  згуби.
Мов  дежавю…  Вогні  вечірні  міста
Горять  так  ніжно, тепло  на  душі.
Давно  не  діти,  ніби не  малі,
А  все пече  вогнем  у  грудях  й  тисне.

Та  ні. Це  марево  і  ти  –  давно  не  ти.
Нема в тобі  невинності  і  ласки,
Ні почуттів, ні справжньої краси,
Як і в житті немає у нас  казки.
Усе  пройшло,  лишились  тільки  ми,
Давно  нещирі...  Всі   кричали:  «Браво»,
Що з нас, мовляв, така  чудова  пара.
А ми  чомусь повірили у це.
Ще  трохи  гри  і  вивчені  слова,
Промовлені  так,  начебто  жива  
Любов  між  нами.  Ось воно  і  все
Скінчилося…  Два  привиди  самотні.
Одне  на  одного  поглянули  ми  крізь
Туман  нещирості  й  банальності,  а  сотні
Яскравих днів  погасли  у  пітьмі…



листопад  2012р

Все  менше  слів,  рядки  коротші…
Душа  затвердла,  мов  граніт.
Погасло  світло  серед  ночі  
І  серце  більше  не  болить.

Немає  пристрасті  у  слові,
Немає  бурі  за  вікном  -  
Затихло  все, пішло  поволі
І  десь  заснуло  мертвим  сном.



Літо 2013р.

Зійшла  з  очей  рожева  пелена,
Розбився  міф,  –  на  совісті  не  легше.
Щемить,  зіяє  в  грудях  пустота,
У  місці,  де  повинно  бути  серце.

Завдавши  знов  образи  і  жалю,
В  одну  лиш  мить  спалив  усі  бажання.
Штовхнув  у  прірву  відчаю  я  ту,
Кому  так  щиро  клявся  у  коханні.

Собі  вже  не  шукаю  оправдань.
Дивлюсь  на  себе  –  соромно,  і  страшно…
Тепер  просити  вибачень  -  дарма,
Мов спроба повернути  день  вчорашній…



21.08.2022

Ну  що  ж,  прощай!  Ідеш  від  мене…  Осінь.
Де  ти  ступала  –  інеєм  лежить
Моя самотність.  Зглянься  ж  хоч  на  мить!
А  я  кричав  колись,  що  з  мене  досить
Твого  повітря,  вижовклих  листків,
Дощів, туману...  Час  вже  пролетів
І  ти  ідеш  отак,  без  слів  прощання.
Згадай,  як  я  з  тобою   говорив,
Мою  печаль  і  пристрасті  порив,
Мої  безсонні  ночі  та  зітхання!
Колись  дала  і  силу,  і  наснагу.
Чи  то,  як  нагороду  за  відвагу,
Чи  ще  там  щось,  відоме  лиш тобі…
Та  байдуже,  бо  потім  відібрала
Мою  надію,  чисту,  як  сльозу.
Навіщо  так?  Дари  твої  сумні
Прийняв  належно,  як  винагороду.
А  ще  печаль,  як  мрію  неживу
(Вона померла,  тільки  народившись).
Та  час  забрав  тебе  і  твою  вроду,
Пішов  собі,  на  мить  не  забарившись.
І  знай  одне,  прощаю  тебе  й  зовсім
Малого  зла  в  душі  не  затаю!
Дивлюсь  у  небо,  згадую  твою
Живу  красу…  Прощай,  прекрасна  осінь!



Жовтень 2012

Життя завмерло, хоч іще не осінь.
Колись гуляла пристрасна жара,
Палка, жагуча, змінюючись зливою.
Тепер нудьга спішить до мене в гості.
Момент прощання... а мої слова
Тремтять ледь чутно нотами тужливими.

Сумую, сам на себе я сердитий,
Бо змарнував, неначе будній день,
Тебе, а мрія, схована за хмарами,
Спустилася на землю та й зрадливо
Кудись втекла і зда́леку лишень
Блисну́ли очі іскрами зухвалими…

Тепер прощай! Провини ж бо немає
Твоєї в цьому... Вистигла земля
Сумує вслід, а ти, змахнувши крилами,
Вже в небесах. Як за́вжди, відлітаєш
У інший край із криком журавля...
А там зустрінуть усмішками щирими…



04.09.2022р.

Я бачив рай. Тримав твої долоні,
Все відчував, та рухатись не міг.
Гаряча кров пекла вогнем у скронях
І танув, як весняний мокрий сніг.

Здавалось так, що хором стоголосим
Твоє ім'я лунало звідусіль.
Твої уста, каштанове волосся
І блиск очей… Все це лише мені.

А потім зранку з болем прокидався
Та, наче Фавст, кричав тим снам услід:
«Спинися мить! «Спинись, бо ти прекрасна!»

Минають ночі, дні пливуть крізь пам`ять,
А погляд твій шукаю досі скрізь…
Лиш сни, мов пта́хи в небі пролітають…



Серпень 2022

Я гладив ніжний шовк твого волосся,
Ловив солодкий подих на устах.
В жарких обіймах (справді чи здалося?)
Сказала ти, що повністю моя.

Шампанське, "This I Love" надривні ноти
Та твій тонкий напівприкритий стан…
Спинився час, завмер навколо простір
І Всесвіт теж немов забув про нас.

Тоді ти оголила душу й тіло.
У ніч палку, солодку, мов нектар,
Кохались ми і пристрастю горіли…

Підступний ранок злодієм прокрався
До нас в кімнату, вихолодив жар.
Лишив на згадку образ лиш прекрасний.



Серпень 2022

Ти – весь мій світ від краю і до краю!
Ти – мій вогонь, повітря і вода…,
Моє життя, а іншого не знаю,
Та й змісту в нім без тебе теж нема.

В тобі мої бажання, справжні мрії.
В тобі лиш бачу сенс та й завдяки
Твоїй любові я живий донині
І хочу так, щоб ти була завжди!

Та ось ідеш, бо думаєш, що годі.
Мовляв, кінець, нічого вже нема.
Хіба ж це так? Згадай, що у природі
Вкінці зими вертається весна!

Повір, що сонце сяє й через хмари,
Що, мов завіса, небо затягли,
А ніч триває тільки до світання!
Там далі - світло, спокій, знову ми.

Пробач! Мені так болісно і важко.
Якби-то міг вернути час назад…
Ти – весь мій світ! З тобою до останку.
Чого ж без тебе справді вартий я?


07.10.2022р.

Морозна  ніч.  
Так  сяють  зорі
і  заглядають  у  вікно.
Минає  час,
сплива  поволі.
Когось  чекаєш  ти  давно.

Сидиш  одна  в  своїй  печалі.
…самотня,  втомлена,  сумна.
Не  знаєш  точно,  що  там  далі  -  
кохання,  радість
чи  журба.

Надво́рі  сніг  покрив  дерева,
а  твою  душу  смуток  вкрив.
І  далі  якось  жити  треба,
та  звідки  взяти  стільки  сил?

Ось  сниться  сад,
ідеш  по  ньому,
Все  відчуваєш,  як  тоді.
Хоч  блиск  в  очах,  
в  душі  –  тривога,
бо  щастя  близько,
але… Ні.

Так  жаль,  що  все  це  —
сни  та  мрії.
Як  за́вжди  дивишся  в  вікно,
а  джерельце  колись  надії
покрилось  льодом,
наче  склом.

Спитати  хочеться  поради,
але  й  питань  чомусь  нема.
І  далі  ти  в  своїй  печалі
весь  вечір  плачеш…
Знов...  Сама.

Морозна  ніч.  
Так  сяють  зорі
і  заглядають  у  вікно.
Минає  час,
сплива  поволі,
а  ти  чекаєш…
Вже  давно…



Лютий  2012р.

Минають в тривозі і ночі, і дні.
Спустошені землі, у небі вогні…
Не віримо досі,
Що це саме з нами.
Нена́висть та сльози, -
На жаль, так буває.

Хтось іще не награвся в війну,
Хтось життя загубив серед поля.
Дехто досі кричить: «Не піду!»
Чи за безцінь вже душу свою
Продав чорту «за мір» у неволі.

Покинуті села, згорілі міста…
Де правду шукати? Чи правди нема?
Течуть ріки крові,
Смерть ходить слідами.
А сироти, вдови –
Чому так буває?

Чи зітліла в серцях доброта?
Може, чуйність із розумом стерті?
І дітей забирає війна…
Чи поможуть тим людям слова,
Хто не жив ще, а вже бачив сме́рті?

Не розрадить ніщо й не утішить
Ні вдову, ні заплакану маму.
Їм сказав би: «Буває і гірше»,
Тільки гірше уже не буває…



2014р.; 2022р.

Чужим здавався світ і у тумані
Чомусь хотів сховатись від очей.
Пожовкла тиша приспаних алей
Тепла та світла більше не чекала.

Бездушний холод виморив собою
Усе навколо, в сирість заточив.
Гриміло небо, тільки не від злив
Та і земля впивалась не водою...

Така ця осінь – злісна, невблаганна.
Неначе смерть – безглузда і раптова...
Чому так рано? Звідки ти прийшла?

Колись любив, а зараз проклинаю,
Хоч знаю точно — в пеклі цьому всьому
Вини твоєї крапельки нема.



14.10.2022р.

Тільки стогін вітрів у бездонній німій порожнечі
Зараз чую, бо твій ніжний голос п’янкий віддзвенів.
А беззоряна ніч обіймає дощем мої плечі
Та із жа́лем мовчить – все і так зрозуміло без слів.

І побачу тебе через день чи за декілька років,
Підійду, усміхнусь, щоб душа не зірвалася в плач.
Просто ска́жу «привіт», з усіх сил імітуючи спокій,
Та у смутку очей прочитаєш: «кохана, пробач!»…


12.06.2022

Невже ще дивно, що кругом
Усе не так, не те й не ті,
Коли на всі твої «чого»
Одні «бо так» завжди? А втім,
Тобі простіше, бо німий.
Хоча розумний ніби ще,
Однак вже звичний, наче свій, -
«Таке у всіх, скоріш за все».
Коли?– Неясно це тобі.
Примарне «може вже?», однак,
Не тут, не зараз й взагалі
Ніде, ні з ким… і вже ніяк.
Напівживі «чому», «за що»
Об мертві «треба» та «тому» –
Немовби все - нараз в ніщо.
Вже вкотре так. Але чому?



11.10.2022

Я витер з пам’яті всі зайві імена
Та форми тіл, усміхнені обличчя.
Боргів нема, назад повіддавав
І співчуття,
І блиск в очах,
Нестримну пристрасть,
А з ними - сумніви, тривоги, каяття.

Не все те золото, що вабить та блищить.
Не все - сміття, що з вигляду негарне.
А що для вічності одна-єдина мить? –
Чому ж вона
(Коли сумна,
Коли прекрасна)
Руйнує плани і рве мрії на шматки?

Тепер я витіснив, відкинув почуття.
Нещира усмішка та відповідь «все добре».
Живу буденністю, хоч вірю ще в дива,
Що все це – сон,
А за вікном
Воскресне знову
Погожий день і з ним прокинусь до життя.





Листопад 2015 р.

Неначе в сні, у спогаді несправжнім,
де стерті межі мрії та реальності,
в якийсь момент спинився зовсім час.
Ось літній вечір, столик на терасі,
цигарка в попільниці по недбалості
покинута димить і вогник радості
у їх очах. Лунає ніжний джаз…

Приблизно так, от тільки вже насправді,
Не чути лиш палкого ритму музики.
Чомусь у скронях різко запекло.
Пробач мені! – Промовила по павзі.
В її словах тремтіли ноти сумніву,
та погляд темним став, немов у сутінках,
врізався в душу, як стальне свердло.

За що? – Спитав, а підлі сум і відчай
стисну́ли горло пальцями шершавими.
За що? – Шепну́в тихенько іще раз -
І мертва тиша, лиш порожнє крісло
стоїть навпроти... Знову пригадалося.
Пройшли роки, та болем незгасаючим
Лунає цей нестерпний літній джаз.



23.06.2014р.

Заплутаність, хаос і відчай,
Любов та байдужість суха…
В гарячому тілі душа,
Прийнявши цей безлад за звичай,
Не впевнена вже, що жива.

І страхом, бажанням повита,
Любові колишньої слід
Стирає. А пристрасті плід,
Вже соком натхнення налитий,
Нещадно, невпинно щомиті
Вкриває шершавий наліт.

Ти з вигляду ніби не зовсім
Черства і бездушна, та, все ж,
Безтактність, несправжність всіх меж
І хтивих прихильників досвід –
Лиш зайві печалі приносять,
Ховаючись в блиску одеж…



Грудень 2012р.

В моём мире, когда-то унылом,
Среди холода и темноты
Загорілася на небосхилі
Рання зірка - з'явилася ти.

Исцелился, согрелся тогда я,
Будто феникс из пепла восстал.
Відійшли омертвілі печалі,
Розцвіла, засіяла душа.

Моя жизнь поменяла окраску,
Стала ярче. Почувствовал вновь -
Я живу, світ навколо прекрасний,
А у серці палає вогонь...



09.09.2022р.

Знову очі сумні, але є в них надія,
Тільки трохи весну притоптав листопад.
Хочеш ласки, тепла, бо слова вже не гріють,
Та й вони, як на зло, все звучать невпопад.

Щось у світі не так, якось прикро і дивно:
Всі навколо – примари й порожні, мов тінь.
Їх багато тоді лиш, коли непотрібно,
А як серце болить, то ніде ні душі.

Ось і зараз сама, тільки вечір осінній
Споглядає тебе крізь вікно з співчуттям.
Десь про мене фрагментом згадаєш, можливо,
Та давно вже і я тінню-привидом став.



28.09.2022р.

Не ламай кволу ніжність в мені!
Не спадай по плечах моїх сумом!
Не малюй мою осінь в тіні
Вечорів у глибокій задумі!

Не остуджуй в душі теплоту,
Яку щедро тобі віддавала!
Моїй осені же намалюй
Своїх теплих долонь покривала!

Позбирай в жмені зорі із вій,
В барвах погляду враз розчинившись!
Не малюй моїй осені крил,
Мовби та відлітає у вічність!

Якщо хочеш ловити завжди
Мою усмішку люблячу, щиру,
Намалюй її осені і
Ти повіриш нарешті у диво...



26.10.2022

Ти знаєш, про що мовчить ніч?
Про що зорі тихо співають
За чорними хмарами? Навіть
Відлуння нудних протиріч
Цієї краси не порушить.
Вдивляються мовби у душу...
Не знаєш сама в чому річ?

Ти бачиш осінній пейзаж.
На ньому, неначе весняні,
Красуються квіти кохання
І час повернувся назад…
Та знову в очах чорне небо
І зорі далекі. Не треба
Впадати у відчай дарма.

…Цілунок терпкий на устах
Та дотик роси на світанку...
Надія живе до останку,
Як спогад солодкий і страх.
Сьогодні – лиш темрява ночі,
А завтра – усе, що захочеш.
Себе не згуби тільки в снах!



листопад 2012р.

Не згорає любов у вогні,
Плином часу стрімким не спотворена.
Усміхнися ж мені, як тоді,
Коли ми (вже й не зовсім малі)
Жили так, як в рожевому сні
Безтурботному.
Ледь чітким візерунком на склі
Вирізалися миті сумні.
І, здавалося, ми й цілий світ
Зачаровані.

Не кажи, що усе вже не так,
Що немає колишньої пристрасті,
А лиш присмак гіркий на устах!
Це неправда. Вогонь не зачах.
Він палає ще в наших очах
Переливчасто.
Не кажи, що нещирі слова!
Наша пристрасть безсмертна, однак
У буденності трохи вона
Притомилася.

Пам’ятай, що тебе я люблю
До нестями, без фальшу і сорому!
Пригадай нашу першу весну,
Захід сонця, легки́й шум дощу,
Ніч коротку без крапельки сну
За розмовою!
Ми не зрадимо мрію свою.
Ніжно-ніжно тебе обійму
І побачиш любові красу
Незіпсовану.



04.10.2014

Що ховається в душах мільйонів скалічених тіл?
Що сказали б нам ті, чиї очі навіки закриті?
Лиш стікає сльоза, наче дощ по холодному склі,
А сумління мовчить. – Чи існує ще правда у світі?

Ця холодна весна проросла крізь руїни і кров.
Більшість вкотре надію на краще життя поховали...
Хтось з собою шукав компроміс, а натомість знайшов
Смуток, відчай і страх, які швидко приводять до тями.

Ми погрузли в болоті з брехні, нелюбові і зрад.
Замастилися так, що давно вже не видно обличчя.
В круговерті життя нам немає дороги назад,
І вперед страшно йти, бо майбутнє лякає ще більше.

У обіймах сирих як ніколи сумної весни
Потомилися всі на тепло з нетерпінням чекати.
Просто хочеться так, щоб нарешті не стало війни.
Щиро хочеться так… Ну хіба ж це насправді багато?



2014-2022

Не каюся, хоча гнітить печаль.
Сміятись боляче, а плакати не хочу.
Підступний страх замилює нам очі
І гріх вкриває душу, мов вуаль.

Погасли спогади, що тліли без кінця,
Уламки віри вже не позбирати.
Зреклись любові, кинули за ґрати
Свої безцінні, щирі почуття.

Самим від себе соромно нікчемним.
І, зрадивши, вимолюємо шанс,
Мовляв, цей жах навколо не для нас,
Як не для нас і ми самі, напевно...



09.09.2015р.

Час пройде і мене мимоволі згадаєш.
Повернуся я літнім легеньким дощем,
Свіжим вітром у спеку. Прошу – пам’ятай лиш,
Забуваючи миттю про смуток і щем!

Я твої витру сльози, якщо стане прикро,
Непомітно в шпарину замка прослизну.
Обійму уві сні і бодай на хвилину
Ти поринеш у нашу щасливу весну.

А коли буде зовсім нестерпно самотньо,
Замерзатиме стомлена болем душа,
Тільки дай мені знак – і вогнем серед ночі
Загорюся для тебе, любове моя!

Ну а зараз, ще поки нас вечір голубить,
Поки ми, наче п’яні, забули про все,
Я вдихаю тебе ароматом спокуси,
Загубившись в безкрайніх лиманах очей...

17.04.2016.

Привіт! Ну, як ти? Що мені розкажеш?
Чого сумна? Чому в очах не радість?
Ти зовні анітрохи не змінилась.
Прекрасна! Тільки є одна відмінність –
Десь загубилась, начебто відтята,
Твоя невинність справжня (чи несправжня?).

Та й я, зізнаюсь, – точно не святий.
Таким і бути не хотів ніколи.
Однак, минуле згадую, мов біль,
Який донині мучить від розмови
Про нас колись, взаємність, всяке інше…
Буває так, що мить триває вічність.

Я досі пам’ятаю й час від часу
Кажу собі: усе це – маячня!
Давно настав новий етап життя,
Що навіть, викликаючи відразу,
Знайшов нарешті сенс для існування
(Невдачу, успіх, злість, жагу кохання).

Насправді хочеш ніжності і ласки.
Чому в любові бачиш лиш образу?
Тепер шукаєш, те, що вже тримала
В своїх руках. Примарне сподівання
У тебе є, та ми, на жаль, не разом.
На жаль… Та ні, скоріш за все, на щастя.



Квітень 2013

Щире слово завмерло в зітханні...
Ми так близько й водночас далеко.
Відстань подиху тільки між нами,
Та її подолати нелегко.

Я не знаю, про що мовчать очі
І соромлюся, наче дитина.
Лиш на тебе дивитися хочу -
Зараз ти, як ніколи, красива.

Що в очах? — Чи то вогник від свічки?
Може, іскра чогось неземного?..
На вечірній терасі ще трішки
Ми побудем востаннє з тобою.

Мовчимо собі кожен про себе.
У повітрі літає спокуса,
То сміється, то плаче смиренно
У тужливій мелодії блюзу.

Мені соромно, боляче, страшно.
Знов слова застрягають у горлі
І ніяк не виходить сказати,
Що тебе розлюбити не в змозі.

... Ось і все. Поцілунок прощання.
Ніжний, щирий, палкий, наче вперше.
Замість слова лиш тихе зітхання...
Ти пішла... Та від цього не легше.



Жовтень 2012р.

Туман на вулиці і знов перед очима
Холодна, сіра, вицвіла стіна.
Забуто все, неясно, де причина,
У чому сенс, де смерть, а де життя…

Черговий день із сотень тисяч схожих,
Блідих, безликих, безліч разів бачених,
Зайшов за обрій тихо і погас.
Чого ви всі?.. – Питаєш перехожих –
Яке насправді все це має значення,
Якщо пітьма і так в душі у нас?


20.06.2014

Чому мовчиш? Благаю, не мовчи!
Твоє мовчання дихає печаллю
І холодом колючим, смертю навіть
Недавніх мрій, ще свіжих, молодих.

Чому ховаєш погляд свій під стіл?
Недавно в ньому сяяла надія,
Шалена пристрасть полум'ям горіла...
А зараз що? Чи хтось так захотів?..

А, може, осінь? Промінь з-поміж хмар
Не в змозі звеселити жовте листя,
Як і тебе. Не пізно ж - схаменися!
Не вбий себе, натхнення, щастя й дар!

Не раз зійде ще сонце навесні,
Теплом зігріє виснажене тіло.
Почуєш ти, як жвавим булькотінням
Уламки льоду тануть у душі.

Та вибір твій.
Як хочеш, то мовчи...



20.09.2022