ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2019.12.08 17:00
Ячмінь знайшов на стежці вовк.
«Ну, що за глум?»-
Знахідку він топче з горя.
І раптом бачить –
Кінь назустріч скаче.
«Спинися, друже, на хвилину!
Не здогадаєшся, яка в мене новина.
Для тебе я зібрав і приберіг ячмінь.

Ярослав Чорногуз
2019.12.08 16:27
Принишклий сад. Іще не вкритий снігом.
Провіяний вітрами зусібіч.
Вляглася на калюжі сиза крига,
На віти легко звісилася ніч.

Химерний дим. За ним – зоря вечірня
Тихенько відпливає в далечінь.
Неоновими сніжками враз вирне

Сергій Губерначук
2019.12.08 13:25
Ми зберемося всі до купи
й підемо
за кинутим уперед яблучком
з Едему.
На кожній зупинці нашій
збудуємо пам’ятник,
в останнім гріховнім кутку
зупинимо маятник,

Олександр Сушко
2019.12.08 12:01
Весна в моїм сердечному саду!
Медами - солов'їне щебетання!
Вплітає світ в життєву суєту
Осонцену рапсодію кохання.

Я жив одинаком. Тепер воскрес!
Душа моя убралась у клечання!
Нарешті доторкнувся до небес,-

Козак Дума
2019.12.08 07:44
На щастя вішати підкову,
скажу відверто – марний труд.
Відчуєш вільно себе знову,
із з шиї скинувши хомут!

Микола Соболь
2019.12.08 05:48
Переродися! Духу не убити,
а наше тіло належить землі.
Прокинься, люде, страхом оповитий –
свіча волає у моїм вікні
та плаче. То материнські сльози,
які ж вони у розпачі гіркі.
Лежать малі роздягнуті на возі,
А небо сипле сотнями зірки…

Володимир Бойко
2019.12.08 01:46
По свежевыпавшему снегу
Меня лыжня ведет, скользя,
И как мне хочется, с разбегу,
Достичь всего, чего нельзя.

Но цепко белая пустыня
Места заветные таит.
Где, в околдованной твердыне,

Тетяна Левицька
2019.12.07 14:09
Дорогі друзі, всіх запрошую на презентацію моєї нової книги, "Долю пишуть небеса", яка відбудеться 14 грудня о 15,00 у Національній Спілці письменників, вул. Банкова 2.
Рада Вас буду бачити, бо хто ж, як не Ви були поряд зі мною усі ці десять років пер

Ярослав Чорногуз
2019.12.07 14:07
Бузок біліє в сонячнім саду,
і небеса прозорістю дивують.
Весні назустріч нареченим йду,
тебе обожнюю, її - люблю я!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки.
Яка зворушлива, жадана мить

Сергій Губерначук
2019.12.07 11:00
Оце моє таке життя.
Мої продовження у дітях.
Цвіт яблуневого злиття
в обіймах цих, немов на вітях.

Любистком пахне тихий одр.
На кораблі з рожевих весен,
де гомонів живий народ,

Іван Потьомкін
2019.12.07 10:21
Привелось мне несколько раз дежурить с одним страшно любознательным человеком. Хоть он и не имел высшего образования, как это уже стало традицией в израильских фирмах по охране и уборке, но не страдал комплексом неполноценности, а старался наверстать упущ

Ольга Паучек
2019.12.07 10:01
Тривожиться душа моя
за долю України...
Невже святий наш Боженько
дозволить у руїни
перетворити рай земний,
святі поля, прадавні,
загине рід козацький весь
і справи його славні

Ігор Деркач
2019.12.07 09:41
Чи я поет, чи хуліган
і чи творю, чи витворяю,
а як видумую, не знаю:
де істина, а що – обман?

Усі ми і ремісники,
і трудоголіки – од Бога.
Одному випали стежки,

Галина Сливка
2019.12.07 09:16
По льодах розлук, на хиткі мости,
По стежках думок тужних
Я до тебе йду, йдеш до мене ти.
І пощо зими стужі?
Зі світів перги залягли сніги,
А зимі їх все мало...
На кругах туги не знайшла снаги,
Послизнулася, впала.

Уляна Світанко
2019.12.06 20:45
Відмежуйся від мене, звіре!
Не полохай безликих ще сліз
І тремтячи (помітно) сили
Позбавляєш, зробивши надріз.

Я не плачу, ти бачиш, крига
Замережила серце живе,
До лиця мені одяг білий,

Ігор Деркач
2019.12.06 17:58
Іду у край забутої оази,
минаючи приватні береги,
украдені багатіями бази,
циганами освоєні луги.

І досі тут ще водиться усяке –
і патерчата, і басаврюки,
буває, ще хіхікає русалка
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Олег Вишень
2019.06.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Ілля Рєпін. Зі спогадів про В. В. Стасова

Володимир Васильович Стасов був глибоко і різнобічно освіченою людиною, надзвичайно обізнаною в багатьох галузях, але особливо в мистецтвах; він обожнював і знав усі мистецтва.
Його кабінет у Публічній бібліотеці, з наданим у його відання відділом манускриптів, за своєю жвавою діяльністю був схожий на довідкове бюро [1]. Навіть із далеких країв Росії сюди приїжджали люди найрізноманітніших спеціальностей по довідки й тлумачення важливих питань.
Мені пощастило бути дружньо прийнятим у великій поважній родині Стасових і стати близьким свідком життя цих висококультурних людей.
Володимир Васильович, цілком природно, був першою особою величезної родини, і від нього, мов від сонця, йшло живе проміння життя довкола, наснажуючи всіх домашніх і друзів, яких так нестримно притягали світло і життя Стасових. Звісно, не всі однаково живилися з головного центра – героя-напівбога – світла-Володимира, що горів живим полум’ям, гучно, відкрито для всіх…
Його простота і доброзичливість особливо пожвавлювали молодь, підлітків, і їх також притягувала сюди сфера вищих одкровень у мистецтвах. О. К. Глазунов, брати Блуменфельди, Лядов, Римський-Корсаков, Антокольський, Гінцбург, Шаляпін, Ропет, Верещагін, Балакірєв, Ляпунов, Кюї й багато-багато інших осіб обох статей – усі тут отримували своє шліфування, за своїми прагненнями, за своїми геніями.
Нескінченно жаль, що Володимир Васильович Стасов не дожив до повної перемоги російської музики в особі Модеста Петровича Мусоргського, особливо тепер, коли в усьому світі стали бажаними його твори. Тільки щиросердне листування Мусоргського з В. В. Стасовим наприкінці 70-х років відкриває, яку велику допомогу надав Мусоргському тямущий вчений, що володів літописними та іншими скарбами Публічної бібліотеки; Стасов по-лицарському служив своєму другу музикантові рідкісним історичним матеріалом, який був у його розпорядженні.
Мені пощастило близько спостерігати процес створення «Хованщини» та інших шедеврів цього натхненного майстра і чути його самого, чути, як він співав і виконував свої творіння, несподівано яскраві й завжди самобутні.
З друзями Володимир Васильович був надзвичайно привітний, веселий і мажорно комунікабельний. Свої родинні свята він любив справляти широко, «у світі». Душевно радів усім затіям друзів, родичів і особливо численних родичок. У дні іменин і народин хороми Стасових прикрашали прапорами, прапорцями й сюрпризами, наповнювали якимись дитячими святами й веселощами, котрі посилювалися якою-небудь значною новиною художньої сфери, на подобу чудової велетенської світлини, портрета чи бюста або незвичайно вишитого строю (у російському стилі) тощо. Усе це вмів цінувати Володимир Васильович, усьому цьому він так щиро і заразливо радів, що наставали загальні гучні радощі.
Володимир Васильович був, зі свого боку, дуже уважний до близьких: не пропускав їхніх народин, ані іменин, ані навіть панахид. Як благородний лицар, був дуже щедрий на подарунки.
Володимир Васильович прив’язував до себе всіх, як родичів. Глазунов з юності завжди був бажаним гостем Володимира Васильовича. З ним Глазунов був дуже відвертий: Володимир Васильович знав усі задуми юного композитора. Відразу [прийшовши на іменини до Володимира Васильовича], Олександр Костянтинович награвав йому нові пасажі чергової п’єси. Увесь уважний, Володимир Васильович вряди-годи звертався до Глазунова з питанням, зі здогадом або з проханням розтлумачити те чи те місце. І ці два співрозмовники – один, вже вкритий сивинами, і другий, який ще не зняв гімназійного мундира, – так були пов’язані спільними інтересами, що забували всіх навкруги й не зауважували, що гості дедалі прибувають; тихо, непомітно підсідали до роялю і скоро захоплювалися, скоряючись чарам звуків.
А ось і Модест Петрович Мусоргський. При його появі Володимир Васильович голосно і гостинно розкриває свої широкі обійми; починається гучна пластична доповідь рухливого карапуза «Модестіуса». Без усіляких упрохувань він швидко підходить до рояля, і от вже починають перекидатися перед слухачами характерні несподівані звуки лунких смішних речитативів, підхоплюваних хриплуватими живими словами композитора, і публіка вже не може втриматися від захопленого реготу.
– Го-го-го! Кого я бачу! – раптом вигукує Володимир Васильович. – Милію Олексійовичу! Ласкаво просимо!..
Балакірєв, дружньо поцілувавшись із Володимиром Васильовичем, якоюсь особливою прихованою ходою обходить знайомих і скоро присідає до роялю з Марією Миколаївною Стасовою. Він якось особливо грає їй, а вона якось особливо слухає його (Марія Миколаївна, дочка Маргарити Матвіївни Стасової, була у стані душевнохворої понад п'ятнадцять років; не можна було без подиву бачити, як любовно поводилася родина з несамовитою тихою хворою. Марія Миколаївна одужала від хвороби нескоро: понад п'ятнадцять років без усілякої прикрості [рідні] зносили хвору небогу, поводячись із нею особливо ніжно). Гості все прибувають. Ось Микола Андрійович Римський-Корсаков, Кюї, Бородін, Лядов…
Через певний час наново особливий вигук Володимир Васильовича. Чи може бути? Якою дорогою?
Антокольський – щойно з Парижа; Володимир Васильович постійно листувався з ним; любив перечитувати його листи, виправляючи граматику неможливого нівечення російських слів. Виправлені Стасовим і надруковані, ці листи привертають до себе великий інтерес і за глибиною ідей і за оригінальністю погляду на речі [2].
Пань Володимир Васильович не міг зустрічати байдуже. Любовно цілує руки тій, що ввійшла, потім вище кисті, потім передпліччя, і ті місця руки, які Гомер чарівливо йменував лілейно-раменними – «лілейно-раменна Гера». Це особливо ніжні частини тіла, які ніколи не засмагають.
Він був надзвичайно мажорний у своїх почуттях, не приховував захватів, отримуючи листи від дорогих його серцю, розціловував послання і з очима, повними сліз, голосно висловлював свої рясні почуття любові.
Взагалі Володимир Васильович любив життя, знав йому ціну, не пропускав у житті нічого, що нас тішить, наповнює, живить. Він полюбляв вишукано поїсти в дорогих ресторанах – найліпші він знав і в наших, і в закордонних містах. У Москві – Тестова та інші, у Петербурзі – Донона та інші, у Парижі – кав’ярню «Америкен» та інші. Скільки разів, насичені до обтяження, ми відсиджувалися на бульварах, спостерігаючи незліченних перехожих, святково і весело балакаючи.
За кордоном за великим табльдотом Володимир Васильович інколи смішив мене до знемоги, по-російському, голосно. Веселощі лилися так невичерпно, що не було можливості втриматися від сміху. За столом ніде не прийнято так голосно сміятися; ми, росіяни, не могли не привертати до себе поглядів…
Ще одна риса Володимира Васильовича: варто було з’явитися цікавій пані, він утуплював у неї свій надзвичайно виразний, чарівливий погляд. Скоро зав’язувалося знайомство, інтерес зростав до непередбачуваної перерви, які в подорожніх настають раптово, – швидко припиняється і розвіюється атмосфера пристрасті. Це нерідко бувало і у вагонах залізниць: погляд його великих гарних очей був незаперечний: він мав значний успіх у пань. Володимир Васильович не був однолюбом, він захоплювався постійно. Сам не був ревнивий до предметів своєї пристрасті, надавав їм повну свободу. Він був дуже відвертий і часто образно і красиво згадував моменти своїх захватів коханням… І його не могли не кохати – у ньому щирість і здорове почуття хлюпали через вінця, і він був такий вишуканий і простий.

ІІ
[Улітку 1875 року] я очікував на Володимира Васильовича [в Парижі]. Він довго не міг залишити Петербург, оскільки надавав Мусоргському допомогу тими перлинами [народної творчості], в які був занурений композитор. Це було непомітно: так підіймалася «Русь піддонна» – поклади нашого епосу.
Французька республіка була ще дуже молода, і я, мешкаючи там у цей час, дивувався повній свободі од усіх віз і паспортів, а ще було добре видно всі дії комунарів: Вандомська колона ще лежала у друзках через усю площу Вандома, Тюїльрі – у руїнах, міська ратуша – будівля такої ж пишноти – теж являла собою лише чудові мальовничі руїни, а тимчасом ані найменшої затримки нам, іноземцям, жодних оподаткувань для погашення нечуваної контрибуції німцям.
До мене листи доходили навіть із Чугуєва, які я сам був не в змозі розібрати, – доходили, і нас вже знали, як усіх громадян, – дива порівняно з теперішньою епідемією відсталої реєстрації по всій Європі.
Ціла країна надавала повну свободу веселощів молодого життя освіченого народу.
Увесь цей час Володимир Васильович мав особливо радісний настрій.
Одна журба поїдала його серце: він часто уривався подумки на Мусоргського: «Ох, що це тепер із нашим бідним Мусорянином?!» Вже не раз Володимир Васильович мусив виручати свого геніального друга, який за його відсутності опускався на саме дно. Справді неймовірно, як цей чудово вихований гвардійський офіцер, з прекрасними світськими манерами, дотепний співрозмовник у жіночому товаристві, невичерпний каламбурист, заледве лишався без Володимира Васильовича, швидко розпродував свої меблі, своє елегантне вбрання, скоро опинявся в якихось дешевих трактирах, втрачаючи там свій життєрадісний вигляд, уподібнюючись до завсідників на подобу «колишніх людей», де цей по-дитячому веселий карапуз із червоним носиком бульбою вже був невпізнанний. Невже це він? Вдягнений, бувало, відмінно, дженджик, бездоганний чоловік товариства, напахчений, вишуканий, гидливий… О скільки разів, повернувшись із-за кордону, Володимир Васильович насилу міг відшукати його де-небудь у підвальному приміщенні, ледве не в дранті… До другої години ночі просиджував Мусоргський з якимись темними особами, а подеколи й до ясного дня. Ще з-за кордону всіх своїх близьких Володимир Васильович бомбардував листами, прохаючи новини про нього, про цього таємничого тепер незнайомця, оскільки ніхто не знав, куди зник Мусоргський.
Подовгу ми тоді просиджували у Паризькій бібліотеці у відділ манускриптів і гравюр Рембрандта. Володимир Васильович багато перемальовував аквареллю для свого видання «Слов’янський і східний орнамент».
Як любив, цінував і знав Володимир Васильович царину літописів і манускриптів! У виданому його листуванні з Мусоргським видно, яку послугу чинив він геніальному музикантові в його лібрето до «Хованщини». Так, Володимир Васильович був достеменний лицар просвіти: настільки багато він безіменно служив найтоншим і найглибшим сторонам великої [чужої] творчості.
Тут само ми доречно втішили душу гравюрами Рембрандта. Чудове зібрання рідкісних коштовних унікумів! Ми вже добре знали всі гравюри Рембрандта за колекцією Дмитра Олександровича Ровінського в Петербурзі! І ось приклад: Ровінський, любитель, який особливо обожнював Рембрандта, усю свою непорівнянну колекцію тримав у бездоганному порядку, чистоті, й з усіх шедеврів зробив особливе любительське видання (для небагатьох) на художній лад. В Експедиції заготовлення державних паперів гравюри було віддруковано так, що не відрізнити од оригіналу [3].
Дмитро Олександрович показував ці оригінали скарбів небагатьом своїм друзям із дрожем у руках, прохаючи обережно дихати при огляді цих перлин, які друкував сам Рембрандт.
Одного разу Мінський через свою характерну розв’язність почав міркувати навмання про якісь вади в рисунку Рембрандта.
– Е-е! – урвав його Дмитро Олександрович. – Ну то я вам і показувати перестану.
Так він шанував ці скарби!
І от у Парижі, у Публічній урядовій бібліотеці, ці перлини, що їх подарував туди якийсь багатий любитель, тепер були наглухо і по-дурному склеєні в якусь (за типом) конторську книгу крохмалем; гравюри спухли пузирями, тому вряди-годи на їхніх глибоких тінях утворилися білі нальоти, які цілковито зіпсували незамінні унікуми. Ось воно, державне господарство!..
Не було меж обуренню В. В. Стасова на це варварство. Він цінував старовину, він беріг манускрипти в Публічній бібліотеці; а ці відбитки-унікуми коштували нині по кілька тисяч рублів (старий потемнілий аркушик невеликого формату – портрет лікаря Ефраїма Бонуса [4] – Ровінський купив за 800 золотих рублів).

ІІІ
Я давно вже очікував на Володимира Васильовича в подорож, як ми домовилися, музеями Європи.
Згадати й записати тут (сорок із лишком років потому) я можу лише невеликі епізоди…
У багатьох столицях ми приходили в захват від національного стилю нових велетенських споруд. Національність вже давно була ідеалом Володимира Васильовича. Він стежив за створенням ідейних споруд [у Європі] й ревниво страждав через нашу національну відсталість. «Це можуть здійснювати тільки республіки та парламентські держави, – казав він, вірячи в могуття республік, – тільки в них знаходяться достеменні прояви національних талантів». Венеційці, голландці, французи не сходили йому з язика; усі ці народи вперше обіцяли нам попереду нові захвати, – ми їхали до них…
В усіх музеях при масі художніх предметів неминуче трапляються і посередні й навіть зовсім сумнівні експонати. Треба багато разів близько й уважно вивчати кожен музей, аби не марнувати часу на погане мистецтво. Потрібні вишуканий смак і велика пам'ять, аби судити без помилки й по суті кожну річ…
– Ох, що ж це ви так проходите! Дивіться, адже це Тиціан! – зупиняє мене Володимир Васильович. І справді, Тиціан, і навіть несподівано цікавий… Але як у цьому зчорнілому і вельми неясному другорядному етюді, очевидно, великого, але постарілого майстра Володимир Васильович міг так швидко вгадати геніального живописця? Очевидно, він його вже давно знає і цінує.
У своїх оцінках творів мистецтва Володимир Васильович вирізнявся великою незалежністю, у ньому не було естетства «знавців», і точно так само був він далекий од дешевого моралізму в мистецтві. Він носив у собі найвищі ідеали людства, і тільки ці ідеали керували ним при виборі й оцінці видатного твору. Більшість журналістів, які пишуть про мистецтво, звичайно, не вивчали його і базікали [про нього] з чуток; цим докам особливо припала до смаку фраза талановитого (навіть у царині публіцистики) О. М. Сєрова. Сєров, після дружби (ще з правознавчої парти) зі Стасовим, розійшовся з ним і кинув на його адресу дотеп: «Стасов – чудовий критик музики поміж скульпторами й скульптури поміж музикантами». Писаки, захлинаючись, повторювали цю фразу. Вони ніколи не могли зрозуміти стасовської критики, позаяк вона була плодом довгого вивчення мистецтва за французькими, німецькими, англійськими й італійськими джерелами. Його світові ідеали стояли йому віхами на такій висоті, якої погляд пігмеїв ніколи не сягав. Тому-то декотрі, якщо погоджувалися зі Стасовим, то лише через довгий час. Навіть такий освічений митець, як Тургенєв, готовий був вередливою дитиною кричати на всю вулицю, аби його забрали до божевільні в ту мить, коли він погодиться зі Стасовим…
Мені через випадковість добре знані ті дрібниці, з яких виникли всі ці незгоди. Ці однаково високоосвічені люди, Стасов і Тургенєв, не могли мати різниці в поглядах на речі, їм однаково досконало відомі. Стасов лише був радикальніший за манерою сперечатись [5].
Полум’яний публіцист-патріот, Володимир Васильович був грозою багатьох критиків мистецтва, його боялися. О, скільки [зумисної брехні] було в тій характеристиці, яку вони дали йому [і надовго] встановили за ним!
«Адже це жах, – казали вони, – Стасов не тільки зневажає природу, він зневажає велику культуру еллінів!!»
А тимчасом я ж був свідком [його пристрасної любові до природи]: як він любив свою скромну дачу з невеликим пісним садком в улюбленому Парголові, де вся їхня численна родина дружно, мирно мешкала близько тридцяти років. Наприкінці саду вони мали спуск у долинку, яка тягнулася до полів. Я бачив не раз, як Володимир Васильович подовгу задивлявся на цю милу місцинку і признавався, що вона видається йому прекраснішою, більш зворушливою за всі великі пейзажі Швейцарії.
[А щодо творчості еллінів], я був свідком його захоплення постатями сидячих жінок партенонського фронтону. Цими постатями він захоплювався при мені в суперечці з Семирадським, яку я записав зі стенографічною точністю.
Ці чудові грекині, густо задрапіровані щільними складками, так невимушено сидять, притиснувшись одна до одної; і в цій групі всесвітніх шедеврів скульптури вони так реально захоплюють глядача своїми огрядними тілесами, відчутними крізь дрібні складочки. А славетна Афродіта (Венера Медицейська)! А в Римі, у Капітолії, статуя цієї дивовижної богині, під іменем Венери Капітолійської, стоїть у Музеї скульптури. Статую виліплено в найкращу добу еллінської історії з пентелійського мармуру. Цей мармур має тон блідого жіночого тіла, і, як у достеменних шедеврах, в усіх формах богині є живий реалізм. О першій порі після об’єднання Італії парламент, за відсутності іншого місця, засідав у Капітолії. Члени парламенту під час відпочинку приходили помилуватися Афродітою. Увечері й уночі на статую було наведено великий сильний рефлектор. Звісно, рефлектор доводив і колір тіла до повного життя; ілюзія живого тіла була така велика, що глядачі ставали цілковито зачаровані… Статуя поверталася навколо в ніші, й публіка особливо довго зупинялася над її спиною – це було живе-живе тіло.
Так і ми з Володимиром Васильовичем застали Капітолійську в тому ж повороті. Володимир Васильович прийшов у такий захват, що відразу ж підхопив стоячий табурет кустода [6] і, скориставшись його відсутністю, поставив табурет близько до богині, скочив на нього і вліпив Афродіті пристрасний поцілунок. Вона була як жива – ані найменшої рутини не відчутно в цьому якнайреальнішому образі живої краси.
З чоловічих постатей він любив Мавсола Галікарнаського, Софокла, Есхіла, Зенона і навіть Сократа. Ось який був «атеїст Аполлона», як називали його наші академічні професори! [Ні, до античного мистецтва він не почував ненависті], а ненавидів лише усталені до рутини спільні місця в цьому мистецтві, – та й в усіх мистецтвах. Наприклад, йому був ненависний Канова, і спересердя він називав його солодкі твори пошлятиною, тобто банальністю…
Але я мушу квапитися: перед нами велика віха – Рембрандт; ми їдемо до Амстердама. Рембрандт стояв у нас на першому місці.
Коли ми під’їжджали до Амстердама, здійснювалася давня мрія Володимира Васильовича – показати мені Рембрандта. Бачу, Володимир Васильович глибоко і сумно думає. У його красивій постаті й виразних очах кожне почуття виражалося пластично.
– Що це означає, Володимир Васильовичу? Вас опанувало якесь фатальне питання? Бути чи не бути? – вкрадаюсь я.
– Так, – з великим переконанням говорить Володимир Васильович. – Адже я наближаюся до своєї найулюбленішої, – до «Нічної варти» [7]… Я живо уявив її ще в колишньому музеї, до реставрації. Собко [8] мав останні, найдокладніші відомості: реставратори знайшли, що ця нічна картина спочатку була написана сонячною. Уявляю, що то було! І Рембрандт усю її переписав на нічну… А раптом вона вам не сподобається? Адже це – не можете уявити – для мене було б таким засмученням! Бо ж ми, мабуть, розійшлися б.
– Чого ви так, Володимире Васильовичу, адже я її дуже добре знаю, цю річ, за гравюрами й копіями; то вас Паризька бібліотека досі гнітить варварською наклейкою гравюр.
– Так! – обурюється Володимир Васильович. – Чи не глянете? Якими пухирями наліплені в них офорти, просто в книгу, особливо «Синдики» [9], та й багато інших. Ну й варварство.
– Жах, жах! – кажу я. – Зате у Дмитра Олександровича його особливо улюблений портфель шедеврів, де Ефраїм Бонус та інші. Ох, як ми там затишно засиджувалися в нього!
І ми довго згадували Д. О. Ровінського, його видання, великі рідкощі.
У новому музеї «Нічну варту» поставили чудово: можна було далеко відійти од картини; ми насолоджувалися (Володимир Васильович не мусив розходитися зі мною). Але ми ще більше зійшлися на Франці Галсі. [У музеї] було зібрано багато творінь цього майстра, яких ми не бачили. Щоранку в ті дні, коли музей був відчинений, ми прямували до нашого раю. Потім їздили до Гааґи, аби побачити «Урок анатомії» (який в нас відмінно скопіював Харламов [10]).
Голландію пригадую як суцільне світло, тепло і веселощі. І багатолюдність, багатолюдність!.. Так багато дітей і пань – невисокого зросту білявок, надзвичайно гарненьких. Крізь усі невеликі площі не можна було продертися через живу бурхливу масу людської плодючості, крізь гру життєвої гульні. Володимир Васильович видавався чудовим серед цих ліліпутів. У спекотні вечори він не надівав капелюха, його лисина урочисто блищала. Згадую, що навіть у холодні дні осені він часто ходив, знявши капелюха. Попри густу копицю волосся, моя голова мерзла навіть під капелюхом, а Володимир Васильович безнастанно знімав його: йому було парко… Те саме він робив і в Італії, у найбільш спекотні дні, коли я, боячись сонячного удару, не смів ступити без капелюха з високою тулією.
Ми мчали до Парижа. Володимир Васильович обожнював Париж; він вірив тільки в республіки, був переконаний, що тільки в республіканців можливі вільні мистецтва, які природно випливають із потреб народу, що визволився зі сваволі влади, яка заохочувала лише ті напрями в мистецтві, які підтримують абсолютизм монархії й перемогу клерикалізму.
Мені випало бути свідком неймовірного захвату Володимира Васильовича улюбленим Парижем. Він підстрибував на сидінні візницької прольотки, особливо його захоплювали мережива, як називав він ґрати балконів, озирався навсібіч, скрикував, зітхав і не переставав говорити, гучно виражаючи свою радість, зі слізьми захвату. Париж він знав давно і досконало.
Ми оселилися на Італійському бульварі в готелі, на самій горі, де на великому балконі було поставлено для Володимира Васильовича письмовий столик, крісло, і вже з п’ятої години ранку, у самій білизні, він сидів і писав свої статті й листи, – листів він писав багато, любив писати, любив і одержувати. Ми не пропускали нагоди запитувати про poste restante [11], і Володимир Васильович отримував масу кореспонденції.
З нашої прекрасної височини не можна було не замилуватися невгомонним світовим Парижем. Широко і далеко в обидва боки мчали рух карет, незмовкне хлопання бичів і шипіння шин по шосе макадам [12]. На відстані цей мелодійний шум якось схиляв несвідомо радіти.
У Парижі ми прагнули бачити оригінали Анрі Реньйо – «Саломею», «Страту без суду» і «Маршала Пріма» [13]. Які мінливі часи! – тепер ці картини вже забуті. А ми ще дорогою читали листа Реньйо до Клерена і захоплювалися цим геніальним ентузіастом, який, мешкаючи в Альгамбрі, був захоплений Веласкесом і Фортуні.
Цим непорівнянним генієм Франція склала велику жертву війні з німцями сімдесятого року… Щойно встиг він розвернутися, вириваючись з усіх умовних рамок, через які ступав, наче велет, – дурна куля на бруствері Мон-Валер’ян вбила хороброго солдата, який випустив останній заряд у німців… Лише за запискою в бічній кишені пізнали Реньйо; його скривавлене обличчя було густо заліплене листям платанів, які росли по дорозі. Його книжка листів – один із найцікавіших романів живого, повнокровного життя ентузіаста-художника; її б належало перекласти й російською мовою.
Звісно, наш головний інтерес був у Луврі, і мене вражав Володимир Васильович своїм знанням усіх шедеврів цього великого зібрання. У Європі їх три: Лувр, Мадрид і Дрезден. Справедливість вимагає сказати, що четвертим буде Петербург.
Але з Парижа ми нескоро вибралися. Тут було нам багато поживи, ще від Комп’єна, в якому до Парижа ми зупинилися.
Ми з Володимиром Васильовичем не пропускали тоді жодного зібрання в соціалістів. На їхніх зібраннях, які ми відвідували в різних місцях, Володимир Васильович особливо захоплювався лекціями ще молодої талановитої лектриси Юбертін-Оклер.
А 15 травня і ми були в юрбі на цвинтарі Пер-Лашез, біля славетного муру, де ще так недавно відбувався розстріл героїв Комуни. Усі ще сповнені щойно пережитих страшних подій. Тепер тут було велике громадське свято. Цей мур, щедро прикрашений букетами святкових квітів, мав святковий вигляд. Увесь вільний простір перед ним оживляли живі юрби людей, які безперервно підходили сюди групами, з велетенськими букетами червоних квітів. Біля цього муру в кілька рядів на землі було багато ще свіжих могилок із білими низеньким хрестами. Ці могилки близькі вбитих теж прикрашали червоними букетами.
Публіка все прибувала, і високий мур, суцільно прикрашений квітами, червонів і червонів до червені перського килима. Не гаючи часу, я в дорожньому альбомі, що був зі мною, зарисував усю цю сцену. Юрба інколи настільки стискала мене, що мені неможливо було продовжувати, – залізали вперед і затуляли. Але французи – народ делікатний. І скоро мене взяли під свою опіку кілька добре дужих робітників, незабаром очистився попереду можливий простір, і за моєю спиною я почув схвалення: сусіди поцікавилися, хто я, і, довідавшись, що росіянин, весело привітали росіянина, свого – тоді ще нового – союзника. Один міркував, що це так добре, що росіяни – наші союзники: мова спільна і у французів і в росіян (у Парижі він зустрічав росіян, які говорять по-французькому), і взагалі росіяни – браві хлопці. Час летів, і я встиг замалювати всю картинку…
Тимчасом оратори змінювалися, сходячи на імпровізоване підвищення.
Після безлічі промов синьоблузники великою масою рушили на могилу Бланкі [14]. І тут, на могилі, з підвищення знову виголошували промови.
Володимир Васильович майже побожно вислуховував нескінченні промови нескінченних ораторів, громадян найрізноманітнішого вигляду, здебільше синьоблузників, подеколи й візників у білих лакованих циліндрах з кокардами збоку і білих рединготах візницького крою. Дивно було бачити, коли який-небудь візник, у білому лакованому циліндрі з кокардою, з високої підставки й також із пафосом зашарілого обличчя довго викрикував пристрасні промови.
Повернувшись до себе в готель, я під свіжими враженнями кілька днів писав свою картинку [15].
Згодом її придбав у мене І. С. Остроухов, який заповнював тоді свою збірку визначних художніх творів; і – о радість! – дописуючи ці рядки, я отримав від нього листа; його галерея ціла! Будинок цього багатого спадкоємця чаєторговців Боткіних у Трубниковському провулку націоналізували, а Остроухова з дружиною залишили хранителями своїх скарбів у власному особняку, перетвореному на публічний музей. Для життя їм віддали їхню їдальню, десять зал виділили під музей – чудовий.
У Парижі ми відвідали Лаврова [16]. Цей страшний для уряду чоловік мешкав у бідній, але розлогій квартирці, оскільки його безперервно відвідували. Мешкав він долі, у дворі, й, таким чином, з усіх горішніх вікон його могли споглядати шпигуни (російські нишпорки). Цей добродушний з білою сивиною старий був дуже привітний, його любили однодумці обох статей; декотрі його відвідувачі були дуже цікаві. Наприклад, Орлов, вродливий великоокий брюнет у полинялій синій блузі, у кашкетику вугільника, який дивним чином поєднував у своєму обличчі лагідність дитини з грозою завойовника. «Ну що ж бо, милий, – казав Лавров, – за чесноту, за чесноту!» Це означає, що Орлов повинен поставити самовар і сервірувати чай на всю імпровізовану компанію, чоловік десять-п’ятнадцять. Наш господар виразно рекомендував не сідати близько біля вікна. «Адже тепер на нас наведено згори біноклі, і я боюсь, аби вас не потурбували візитом… Я-бо їх усіх знаю, пора… – І він кинув пильний погляд угору. – А, це нове обличчя, російський брюнет», – мовив він.

IV
З Володимиром Васильовичем мені було дуже легко подорожувати. Він знав усі мови, мав солідні рекомендації з Публічної бібліотеки – усі двері йому були відчинені. У вчених усього світу давно встановлено дружнє спілкування з колегами, навіть із незнайомими. Так було з нами в Мадриді. Я всюди супроводжував Володимира Васильовича. Мадрасо [17], директор музею, вельми люб’язний іспанець, добре знаний Парижеві художник, прийняв нас дружньо. Музей для нас особисто був відчинений і по обіді, до самого вечора. Дві години ми залишалися самі в цілому музеї. Скидали жакети й були як удома. Я виконував свою копію («Карлика» Веласкеса), а Володимир Васильович що-небудь читав вголос, лежачи на чудовій м’якій оксамитовій лавці. Довга лава дозволяла йому розтягнутися на повен зріст, і ми виходили з нашої просторої робітні лише тоді, коли вже починало вечоріти.
Який же милий, симпатичний народ – іспанці, просто неймовірно.
Ми зібралися в Толедо. Від Мадрида це недалеко. Володимир Васильович якось завовтузився з погано прилагодженим комірцем. Я дивлюся на годинник: «Володимире Васильовичу, покваптеся, як би не спізнитись на потяг!» Вийшли – жодного візника. Нарешті сіли. З гори нам добре був видний вокзал, який містився долі. Дивимося, потяг вже сильно розганяє пару. Росинант нашого візника нагадував шкапу Пікадореса, на подобу тих, які торрос на бою биків високо підкидає своїми крутими аршинними рогами, протнувши їм кишки. «Та ми вже спізнилися! – повторюю я, дивлячись на годинник. – Чи не повернутися нам, Володимире Васильовичу? Дивіться, потяг зараз рушить. Навіщо ж візник мучить свою бідну шкапу? Даремно вже…» Бачимо, прислуга потяга зауважила нас ізнизу і дружньо махає руками. З гори – легко, і шкапа, похитуючись, застрибала до наших доброчинців: нас дружньо, мовби здобич, провели на наші місця. Бо ж тільки нас і чекав потяг! Ну де в іншій країні ви побачите таке братнє співчуття? Чого ще бажати?
Одного разу в Німеччині якийсь пасажир повів свого синочка на зупинці (оскільки вбиралень не ставлять в ощадливих німців). Батько вже повернувся, втиснув назад хлопчика і сам міцно вхопився за ручку дверей. Але кондуктор відірвав батька, і той мусив залишитися. Скільки хлопчик ридав! У Берліні нескоро він дочекався батька… Ми його втішали.
Іспанці – найдобріший народ на світі, найделікатніший і найласкавіший. Наприклад, увійшовши до вагона вночі, іспанець ніколи не потривожить сплячого і стоятиме весь час, якщо немає лави, вільної од сплячих, буде терплячий.
Але ніколи ніде на світі я не бачив більшого збудження натовпу, як на бою биків. Юрба ревіла, наче море. Долоні тріщали, немов мітральєзи, й вишкірені зуби представляли живе пекло. Володимир Васильович принципово не пішов [на це жорстоке видовище], а я й думав лише поглянути, як це буває.
Нещастя, жива смерть, убивства і кров становлять таку притягальну силу, що протистояти їй можуть тільки висококультурні особистості. У той час на всіх виставках Європи у великій кількості виставляли криваві картини. І я, певне, заразившись цією кривавістю, по приїзді додому відразу ж узявся до кривавої сцени «Іван Грозний з сином». І картина крові мала великий успіх.
В’їжджаючи до Мадрида, уславленого своєю спекотною погодою, ми потрапили у грозу, і потім цілий тиждень стояла прохолода – треба було надівати пальто, особливо вечорами. По тому як на бульварі в Барселоні о першій годині ночі ми, крокуючи удвох цілу годину, сперечалися про Верещагіна і про значення портрета в мистецтві, ми забули навіть подумати про те, що вийшли поглянути на цікавих красунь Іспанії, які виходили гуляти тільки вночі, аби не засмагнути від сонця. Тимчасом Володимир Васильович часто-густо нагадував мені, що я неодмінно мушу тут написати красуню. Я цілком поділяв його серйозну вимогу від мистецтва, але як?.. Треба було очікувати нагоди. І нагода випала. У Hotel del Sol за нашим величезним табльдотом нарешті з’явилася вродлива пані. Володимир Васильович довідався, що вона «кубанка», приїхала з чоловіком з острова Куба. Чоловік був військовий, достеменно нагадував наших військових часів Олександра І, навіть блондин. Вона, на перший погляд, видалася нам ледве не ідеалом краси. Але, звичайно, при незнанні мови й незнайомстві з цією парою я вже відносив цю зустріч до числа багатьох вуличних, коли ми, озираючись, лише замилувано зітхали. «Як, – каже Володимир Васильович, вгадавши мої здібності Підколесина [18], – хочете? Я влаштую, ви писатимете її!»
І він швидко підлетів до них, розговорився, порозумівся і вже скоро рекомендував їм мене, російського художника. Швидко домовилися писати в читальній залі, доволі просторій, де в денні години публіки бувало мало і можна було зручно влаштуватися без перешкоди нашим сеансам.
Наша красуня «кубанка» виявилася жінкою дуже скромною, доволі незугарно вдягненою, без усілякого жіночого кокетства. І куди, головне, куди поділася її врода?! Це була найпростіша, звичайнісінька і дуже мовчазна пані. Чоловік прийшов тільки на перший сеанс і скоро пішов. Володимир Васильович, попри всю свою розкутість галантного кавалера, нічим не міг перемогти нескінченної нудьги, яка нас опанувала. Слаба Богу, пані сиділа сумлінно, бездоганно трималася своєї точки, строго відбуваючи свої хвилини сеансу. Вона навіть не поцікавилася поглянути, що виходить на моєму невеликому етюдному панно. Ми лише раділи кінцю півторагодинного сеансу. Етюд вийшов дуже пересічний, нецікавий [19].
Спадає на думку: часто, тобто сливе завжди, коли позують дуже бездоганно, терпляче, портрет виходить нудний, неживий, і навпаки, при нетерплячому сидінні виходять вдалі сюрпризи. Так, наприклад, у мене з П. М. Третьякова, який сидів надзвичай старанно, портрет вийшов поганий, а Писемський, підскакуючи що п’ять хвилин для відпочинку, допоміг мені: його портрет мав великий успіх [20].
Одного разу Володимир Васильович був втішений моїм успіхом в учнів Мадридської Академії мистецтв. Він прийшов пізніше. Я копіював з веласкесівського «Меніппа» – копіював легко і швидко. Я був оточений юрбою учнів, які стояли за моєю спиною. Один із молодих людей потому дуже прив’язався до мене, і ми багато гуляли з ним пустирями в околицях Мадрида.
Боюся, що я пишу забагато [про сторонні речі, тимчасом головного ще не сказав]: хто, власне, він був, Володимир Васильович Стасов?
Це був лицар у найблагороднішому сенсі слова. Він видавався народженим для мистецтв. Прожив багато часу своєї молодості у Флоренції й там приохотився до мистецтв. Усе, що належало до цієї царини, було його сферою. Він усебічно вивчав усі ґатунки мистецтв усіх країн та епох, знав усіх авторів, які писали про мистецтво. Але він не був теоретиком, не був людиною книжки й форми. Через життєвість своєї натури й лицарський склад свого темпераменту, він швидко, всебічно озброєний, ставав на варті й пильно стежив за появою на обрії нових явищ. Перший запал його захопленої душі, ще юнака-правознавця, викликав у ньому його товариш Олександр Миколайович Сєров. Вони разом навчалися, читали, сперечалися і писали одне одному в той час ідейно палкі листи. У зрілі роки вони розійшлись, але стасовський вибір товариша для обожнювання і сподівань, звісно, цілком гідний лицарського розуміння.
Змолоду Стасова особливо цікавить музичний світ: Балакірєв і плеяда Російського музичного товариства – Кюї, Бородін, Римський-Корсаков та інші особи, з числа яких він особливо пристрасно впивається в Модеста Мусоргського. Про нього Володимир Васильович від перших рядків, присвячених його пам’яті, говорить: «Мусоргський належить до числа тих людей, яким нащадки ставлять монументи». Не можу не навести тут кількох рядків самого Мусоргського з листа до приятеля 1873 року (здається, це до В. В. Стасова):
«Скоро на суд!.. Бадьоро до зухвалості ми дивимося в далеку музичну далину, що нас манить до себе. І не страшний суд. Нам скажуть: „Ви потоптали закони божі й людські”, ми відповімо: „Так!” І подумаємо: „Ще й не таке буде!” Про нас прокрячуть: „Ви будете забуті скоро і назавжди”. Ми відповімо: „Non, non et non, madame”» [21].
Свою маленьку передмову до нарису «Пам’яті Мусоргського» Володимир Васильович закінчує словами: «Нам достатньо і тієї щасливої гордості, що ми були сучасниками одного з найбільших людей російських» [22]. От із якою вірою дивився Володимир Васильович на Мусоргського, от чому він так невтомно оберігав його в життєвих знегодах. Взагалі він не пропускав жодного видатного таланту в мистецтвах. Він прямував до нього при першій же появі, готовий служити, допомагати йому, швидко знайомився з ним, швидко ставав його близьким другом, і невдовзі плоди розумного наставника позначалися, і юнак починав входити у славу.
Звісно, не всі люди схильні симпатизувати новому явищу: навпаки, багато хто обурювався такому ранньому уславленню ще нікому не знаного молодика. З’являлися насмішки, карикатури. Наприклад, зображали життєву річку з прорубами. Стасов, озброєний сокирою, пильно стежить, чи не з’явиться де геніальна голівка... Він тутечки: замахується обухом – і голова зникає. Так він губить і погубив буцімто всі російські таланти! Багато людей були глибоко переконані, що ранні похвали псують таланти й що про них треба мовчати. Мовчання, мовчання – ось найвища чеснота в очах доброчесних громадян. А тимчасом нині вже можна судити про всіх, кого уславив Володимир Васильович. Вже багато з них у зрілих літах, багато давно померли. Ось, наприклад, кого він обожнював на моїх очах, кому віддавав душу: Шварц, Мусоргський, Антокольський, Рєпін, Глазунов, Ропет, Верещагін (цей, як і багато інших, був уславлений майже як Лев Толстой), – як він любив їх особисто, знав і насолоджувався ними!
І взагалі він жив мистецтвом і літературою. Улітку, бувало, я інколи залишався в Парголові в них ночувати. Володимир Васильович вставав рано, подеколи о сьомій годині ранку ми вже гуляли в парку, і Володимир Васильович прочитував вголос улюблені місця улюблених авторів: Толстой, Чехов, Короленко, Герцен. Часто він прокидався годині о четвертій і, лежачи, ще довго читав місця, що спливали в його пам’яті, – він мав її колосальну. Володимир Васильович ніколи не пропускав виступів своїх улюбленців на сцені. Труднощі, пов’язані з постановками «Бориса Годунова», «Хованщини», уся родина Стасових переживала як своє найближче, рідне явище; клопоти Володимира Васильовича в усій владі театральної дирекції при невдачах заподіювали достеменне горе всій родині; зрештою, успіх «Бориса» був грандіозним тріумфом усього кола симпатиків... [23]


Переклав Василь Білоцерківський

1. Рєпін не зовсім точний. В. В. Стасов завідував не рукописним, а художнім відділом Петербурзької публічної бібліотеки (нині – Державна публічна бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна).
2. По смерті скульптора В. Стасов опублікував статті й листи М. Антокольського. Оскільки Антокольський недостатньо володів правильною російською мовою, Стасов, публікуючи його листи, провів їх значну літературну обробку. (Див.: М. М. Aнтoкoльcкий. Eгo жизнь, твopeния. пиcьмa и cтaтьи. Пoд peд. В. В. Cтacoвa. CПб., 1905).
3. Дмитро Ровінський (1824–1895) – російський юрист, таємний радник, один із розробників судової реформи за панування Олександра ІІ. Уславився також як колекціонер і дослідник мистецтва, укладач словників із російської ікони й гравюри: «Історія російських шкіл іконопису», «Російські гравери та їхні твори», «Словник російських гравійованих портретів» тощо. Також він автор книжок про Федора Йордана, Василя Перова, Миколу Уткіна. Тут йдеться про видання Ровінського «Повне зібрання гравюр Рембрандта (з 1000 фототипіями)».
4. Офортний портрет лікаря Ефраїма Бонуса лише гадано приписують Рембрандтові. Цю роботу виконано з олійної картини останнього, що зберігається в Амстердамському художньому музеї.
5. Аналіз взаємин В. В. Стасова з І. С. Тургенєвим подано у виданні: И. C. Зильбepштeйн. Рeпин и Тypгeнeв. М., 1945. С. 51—80 (розділ «Расхождения Тургенева и Стасова по вопросам эстетики»).
6. Сторож галереї.
7. «Нічна варта» – знаменитий груповий портрет стрільців Амстердама, який Рембрандт виконав 1642 р. Нині – у Державному музеї Нідерландів (Рейксмюсеумі).
8. Микола Собко (1851–1906) – російський історик мистецтва, бібліограф. Замолоду, як і Стасов, працював у Імператорській публічній бібліотеці, був його помічником. Видав «Давні зображення російських царів та їхніх посольств за кордон у старих і нових гравюрах», «Російські й слов’янські календарі й місяцеслови. 1725–1825», згадану працю Д. Ровінського про В. Перова. У 1894–1900 рр. підготував і опублікував тритомовий «Словник російських художників від найдавніших часів до наших днів».
9. Не існує офорта «Синдики» Рембрандтової роботи. Під цією назвою відомий груповий олійний портрет, який зображає старшого цеху сукнарів Амстердама; його Рембрандт виконав у 1661–1662 рр. Зберігається в Рейксмюсеумі.
10. Олексій Харламов (1840–1925) – російський художник-портретист, академік. Автор низки майстерних полотен, зокрема «Портрет Дівчинки з червоною шаллю», «Діти з квітами», «Російська красуня». «Урок анатомії» Рембрандта Харламов скопіював 1872 р. в Гаадзі, коли був пенсіонером Академії мистецтв.
11. Пошта до запитання (фр.).
12. Різновид дрібного щебеню, застосовуваного в будівництві доріг.
13. Анрі Реньйо (1843–1871) – французький живописець, пізній романтик. Працював переважно в Іспанії та Марокко. Загинув у битві під Бюзенвалем під час Франко-прусської війни. Учень А. Монфора, Л. Ламота і А. Кабанеля. На «Портреті генерала Пріма» (найбільш знаному творі Ренйьо, що зберігається в Луврі) героя зображено на коні, з оголеною головою, на тлі хмар, які, гнані вітром, мчать по небу. У «Листах» Реньйо (головно до його батька і до друга – художника Клерена), опублікованих посмертно 1872 р., відтворено його багатий і бурхливий творчий процес.
14. Луї-Оґюст Бланкі (1805–1881) – французький революціонер-змовник, утопіст-комуніст. Брав участь у трьох революціях (1830, 1848, 1870–1871). Не раз був засуджений на різні терміни ув’язнення, а також до страти. Наприкінці життя (1879) обраний депутатом парламенту, який, одначе, не зібрався через те, що уряд не затвердив результатів виборів. Основний теоретичний твір Бланкі – «Соціальна критика» (вид. 1885).
15. Картина Рєпіна «Річний поминальний мітинг біля муру Комунарів на цвинтарі Пер-Лашез» (1883) до 1929 р. перебувала в зібранні Іллі Остроухова в Москві, нині – у Третьяковській галереї. Уперше була виставлена на персональній виставці Рєпіна 1891 р. під назвою «На паризькому цвинтарі (Пер-Лашез)».
16. Петро Лавров (1823–1900) – російський соціолог, філософ, публіцист, революціонер, історик. Один з ідеологів народництва.
17. Федеріко де Мадрасо-і-Кунц (1815–1894) – іспанський історичний художник і портретист. Автор полотен «Проголошення Ґотфріда Бульйонського королем Єрусалима 23 липня 1099 року», «Фінал битви під Черіньйолою 28 квітня 1803 року». 1860 р. призначений директором музею Прадо і Королівської академії красних мистецтв ім. Св. Фердинанда.
18. Герой комедії Миколи Гоголя «Одруження. Постать, яка уособлює чудернацьку поведінку парубка перед власним весіллям.
19. Місце перебування олійного «Етюду кубанки» нині невідоме. А олівцевий малюнок – з написом «Пані Сарасова Куби» – міститься у Третьяковській галереї.
20. Рєпін має на увазі свій перший портрет Павла Третьякова, написаний 1883 р, що послугував основою для його посмертного портрета 1901 р. портрет Олексія Писемського створено 1880 р. Усі зберігаються в Третьяковській галереї.
21. Рєпін цитує лист Мусоргського до Стасова за 2 січня 1873 р., повний текст якого наведено у виданні: М. П. Мycopгcкий. Пиcьмa и дoкyмeнты. Coбpaл и пoдгoтoвил к пeчaти A. Н. Римcкий-Кopcaкoв пpи yчacтии В. Д. Кoмapoвoй-Cтacoвoй. М.–Л., 1932. С. 238–239. Листа написано напередодні першого (неповного – лише трьох сцен) показу «Бориса Годунова» в оперному театрі. Це пояснює фразу Мусоргського: «Так, скоро на суд!». Увесь січень 1873 р. Мусоргський був занятий репетиціями в Маріїнському театрі сцен «У корчмі», «У вбиральні Марини», «Біля фонтану» і дуже хвилювався. «Поспішаю на оркестрову репетицію – писав він Стасову 30 січня 1873 р. – Бути чи не бути – ось питання!» (М. П. Мycopгcкий. Пиcьмa и дoкyмeнты. С. 241). Купюрована вистава «Бориса Годунова» відбулася 5 лютого того ж року і мала величезний успіх.
22. Цитата з книжечки Стасова «Пам’яті Мусоргського. 25 листопада 1885 року» (день відкриття намогильного пам’ятника Мусоргському на цвинтарі Олександро-Невської лаври).
23. У лютому 1871 р. «Бориса Годунова» відкинув «оперний комітет» Маріїнського театру (Цезар Кюї називав його «водевільним комітетом»). Мусоргський отримав офіційне повідомлення, що його опери «не схвалено для виконання на російській сцені імператорських театрів». Потрібно ще було багато клопотів, аби домогтися спершу постановки на сцені Маріїнского театру трьох вибраних сцен (вище згаданих), а потім і всієї опери, прем’єра якої відбулася 27 січня 1874 р.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-10-05 06:46:18
Переглядів сторінки твору 43
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.766
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.12.06 14:18
Автор у цю хвилину відсутній