Переклав і приміткував Василь Білоцерківський

Поема на два пункти з прологом та епілогом

(Епіграф)
- Тримай, тримай, дурню! – кричав Чичиков Селіфанові.
- От я тебе палашем! – кричав, скачучи назустріч, фельд’єгер, з вусами на аршин. – Не бачиш, чорт забирай твою душу: державний екіпаж!

Пролог
Чудернацький сон… Неначе в царстві тіней, над входом до якого мерехтить незгасна лампада з написом: «Мертві душі», жартівник сатана відчинив двері. Заворушилося мертве царство, і потяглася з нього нескінченна вервечка.
Манілов у шубі на великих ведмедях, Ноздрьов у чужому екіпажі, Держиморда на пожежній трубі, Селіфан, Петрушка, Фетинья…
А найостаннішим поїхав він – Павло Іванович Чичиков – у своїй славетній бричці.
І рушила вся ватага на Радянську Русь, і відбулися з нею тоді дивовижні події. А які – їм відповідають пункти…

І
Пересівши в Москві з брички до автомобіля і летячи в ньому московськими байраками, Чичиков шпетив Гоголя на всю губу:
- Щоб йому набігло, бісовому сину, під обома очима по міхуру з копицю величиною! Замазав, загидив репутацію так, що нíкуди носа показати. Адже, якщо дізнаються, що я Чичиков, натурально, і оком не змигнеш, викинуть до бісової матері! Та ще добре, як тільки викинуть, а то ще, збав Боже, на Луб’янці насиджуся. А все Гоголь, щоб ані йому, ані його рідні…
І, міркуючи таким чином, в’їхав у браму того самого готелю, з якого сто років тому виїхав.
Усе абсолютно в ньому було по-старому: зі щілин визирали таргани, і навіть їх неначе стало більше, але й були деякі невеличкі зміни. Так, наприклад, замість вивіски «Готель» висів плакат із написом: «Гуртожиток № такий-то», і само собою, бруд і гидота були такі, про які Гоголь і гадки не мав.
- Кімнату!
- Ордер, б’д’ласка!
Ані на секунду не зніяковів геніальний Павло Іванович.
- Керуючого!
Трах! Керуючий – старий знайомий: дядько Лисий Пимен, який колись тримав «Акульку», а тепер відкрив на Тверській кав’ярню на російську ногу з німецькими затіями: оршадами, бальзамами й, звичайно, з повіями. Гість і керуючий поцілувалися, шушукнулися, і справа владналася миттєво без усілякого ордера. Закусив Павло Іванович чим Бог послав і полетів влаштовуватися на службу.

ІІ
З’являвся всюди й усіх зачарував поклонами трохи набік і колосальною ерудицією, якою завжди вирізнявся.
- Пишіть анкету.
Дали Павлові Івановичу анкетного аркуша на аршин завдовжки, і на ньому сто питань найбільш каверзних: звідки, та де був, та чому?..
П’яти хвилин не просидів Павло Іванович і обписав анкету кругом. Затремтіла його рука, лише коли подавав її.
«Ну, – подумав, – прочитають зараз, щó я за скарб, і…»
І рівно нічого не сталося.
По-перше, ніхто анкети не читав, по-друге, потрапила вона в руки панночки-реєстраторки, яка розпорядилася нею за звичкою: провела замість вхідного за вихідним і потім відразу кудись її запхала, отож анкета наче в воду впала.
Посміхнувся Чичиков і почав служити.

ІІІ
А далі пішло легше і легше. Передусім озирнувся Чичиков і бачить: куди не плюнь, свій сидить. Полетів до установи, де нібито пайки видають, і чує:
- Знаю я вас, скупендряг: візьмете живого кота, обшарпаєте, та й даєте на пайок! А ви дайте мені баранячий бік із кашею. Бо жабу вашу пайкову мені хоч цукром обліпи, не візьму її до рота, і гнилого оселедця теж не візьму!
Глянув – Собакевич.
Той, як приїхав, першим робом рушив пайок вимагати. Але ж отримав! З’їв і надбавки попросив. Дали. Мало! Тоді йому другої відвалили; був простій – дали ударний. Мало! Дали якийсь броньований. Злигав і ще зажадав. І зі скандалом зажадав! Облаяв усіх христопродавцями, сказав, що шахрай на шахраї сидить і шахраєм поганяє і що є тільки одна порядна людина – діловод, та й той, кажучи правду, – свиня!
Дали академічний.
Чичиков лише побачив, як Собакевич пайками заправляє, миттєво й сам влаштувався. Та, звичайно, перевершив і Собакевича. На себе отримав, на неіснуючу дружину з дитиною, на Селіфана, на Петрушку, на того самого дядька, про якого Бетрищеву розповідав, на стару матір, якої на світі не було. І всім академічні. Отож почали до нього продукти возити вантажівкою.
А залагодивши таким чином питання харчів, рушив до інших установ отримувати місця.
Пролітаючи якось в автівці по Кузнецькому, зустрів Ноздрьова. Той передусім повідомив, що вже продав і ланцюжок, і годинник. І достеменно: ані годинника, ані ланцюжка на ньому не було. Та Ноздрьов не журився. Розповів, як поталанило йому на лотереї, коли він виграв пів фунта пісної олії, лампове скло і підметки на дитячі черевики, але як йому потім не поталанило і він – шельми! – ще своїх шістсот мільйонів доклав. Розповів, як запропонував Внешторгові поставити за кордон партію справжніх кавказьких кинджалів. І поставив. І заробив би на цьому силу-силенну, якби не мерзотники англійці, котрі побачили, що на кинджалах напис: «Майстер Савелій Сибіряков», і їх усі забракували. Затягнув Чичикова до себе в номер і напоїв дивовижним, буцімто з Франції одержаним, коньяком, у якому, одначе, було чути самогон в усій його силі. І, врешті, до того добрехався, що став запевняти: йому видали вісімсот аршинів мануфактури, блакитний автомобіль із золотом та орден на приміщення в будинку з колонами.
А коли його зять Міжуєв висловив сумнів – облаяв його, але не Софроном, а просто сволотою.
Одне слово, набрид Чичикову настільки, що той не знав, як і ноги від нього винести.
Але розповіді Ноздрьова навели його на думку й самому зайнятися зовнішньою торгівлею.

IV
Так він і зробив. І знову анкету написав, і почав діяти, і показав себе в усьому блиску. Баранів у подвійних жупанах водив через кордон, а під жупанами брабантські мережива; діаманти возив у колесах, дишлах, у вухах і невідь у яких місцях.
І в найскорішому часі опинилося в нього близько п’ятсот помаранчів капіталу.
Але він не вгамувався, а подав куди слід заяву, що бажає винайняти в оренду певне підприємство, і розписав надзвичайними барвами, які від цього державі будуть зиски.
В установі тільки роти роззяпили – справді зиск виходив неймовірний. Попросили вказати підприємство. Будь ласка. На Тверському бульварі, якраз навпроти Страсного монастиря, через вулицю, і зветься «Пампуш на Твербулі». Надіслали запит куди слід, чи є там така штука.
Відповіли:
- Є й усій Москві знана.
- Чудово.
- Подайте технічний кошторис.
Чичиков вже має кошторис за пазухою.
Дали в оренду.
Тоді Чичиков, не гаючи часу, полетів куди слід:
- Аванс, б’д’ласка.
- Представте відомість у трьох примірниках із належними підписами та докладеними печатками.
Двох годин не минуло, представив і відомість. За всією формою. Печаток стільки, як зірок у небі. І підписи наявні.
За завідувача – Неповажай-Ночви.
За секретаря – Мидзата Пика.
За голову тарифно-розцінкової комісії – Єлизавета Горобець.
- Правильно. Отримайте ордер.
Касир лише крекнув, глянувши на підсумок.
Розписався Чичиков і на трьох візниках повіз грошзнаки.
А потім до іншої установи:
- Б’д’ласка, під товарну позику.
- Покажіть товари.
- Зробіть послугу. Агента дозвольте.
- Дати агента!
Тьху! І агент знайомий: Ґаволов Омелян.
Забрав його Чичиков і повіз. Привіз до першого-ліпшого підвалу і показує. Бачить Омелян – лежить незліченна кількість продуктів.
- М-так… І все ваше?
- Усе моє.
- Ну, – каже Омелян, – поздоровляю вас у такому разі. Ви навіть не мільйонник, а трильойнник!
А Ноздрьов, який тут-таки за ними ув’язався, ще підлив оливи у вогонь.
- Бачиш, – каже, – автомобіль у браму з чоботями їде? То це теж його чоботи.
А тоді ввійшов у азарт, потягнув Омеляна на вулицю і показує:
- Бачиш крамниці? То це все його крамниці. Усе, що по цей бік вулиці, – усе його. А що по той бік – теж його. Трамвай бачиш? Його. Ліхтарі?.. Його. Бачиш? Бачиш?
І крутить його навсібіч.
Тож-бо Омелян заблагав:
- Вірю! Бачу… Тільки відпусти душу на каяття.
Поїхали назад до установи.
- Ну, що?
Омелян лише рукою махнув.
- Це, – каже, – неописанне!
- Ну раз неописанне – видати йому n + 1 мільярдів.

V
А далі кар’єра Чичикова набула запаморочливого характеру. Годі збагнути, що він витівав. Заснував трест для вироблення заліза з дерев’яної стружки й теж позику отримав. Увійшов пайщиком до великого кооперативу і всю Москву нагодував ковбасою з дохлого м’яса. Поміщиця Коробочка, почувши, що тепер у Москві «усе дозволено», побажала придбати нерухомість: він увійшов у компанію з Миршавим і Втішним та продав їй Манеж, який навпроти Університету. Узяв підряд на електрифікацію міста, від якого за три роки нікуди не доскочити, і, увійшовши в контакт із колишнім городничим, розкидав якийсь паркан, поставив віхи, аби було схоже на планування, а стосовно грошей, виділених на електрифікацію, написав, що їх у нього відняли банди капітана Копійкіна. Словом, учинив дива.
І Москвою незабаром загуде чутка, що Чичиков – трильйонник. Установи почали рвати його до себе навперейми у специ. Вже Чичиков винайняв за 5 мільярдів помешкання на п’ять кімнат, вже Чичиков обідав і вечеряв у «Ампірі».

VI
Але раптово стався крах.
І погубив Чичикова, як правильно передбачив Гоголь, Ноздрьов, а добила Коробочка. Без усілякого бажання зробити йому капость, а просто у п’яному вигляді, Ноздрьов розказав на бігах і про дерев’яну стружку, і про те, що Чичиков винайняв у оренду неіснуюче підприємство, і все це виснував словами, що Чичиков шахрай і що він би його розстріляв.
Замислилася публіка, й іскрою пробігла крилата блискавка.
А тут ще дурепа Коробочка заперлася в установу розпитувати, коли їй можна буде в Манежі булочну відкрити. Марно запевняли її, що Манеж – державна будівля і що ані купити його, ані щось відкривати в ньому не можна, – дурна баба нічого не розуміла.
А чутки про Чичикова ставали дедалі гіршими. Почали сумніватися, що він за птах оцей Чичиков і звідки взявся? З’явилися чутки, одна більш зловісна за другу, одна більш страхітлива за друга.
Неспокій оселився в серцях. Задзвеніли телефони, почалися наради. Комісія побудови до комісії спостереження, комісія спостереження до житловідділу, житловідділ до наркомздорову, наркомздоров до головкустпрому, головкустпром до наркомпросу, наркомпрос до пролеткульту [1] тощо.
Кинулися до Ноздрьова. Це, звичайно, було нерозумно. Усі знали, що Ноздрьов брехун, що Ноздрьову не можна вірити в жодному слові. Але Ноздрьова прикликали, і він одповів за всіма пунктами.
Оголосив, що Чичиков дійсно взяв у оренду неіснуюче підприємство і що він, Ноздрьов, не бачить причини, чому б не взяти, якщо всі беруть? На питання: чи ж бо не білогвардійський шпигун Чичиков, відповів, що шпигун і його недавно хотіли навіть розстріляти, але чомусь не розстріляли. На питання: чи не робив Чичиков фальшивих папірців, відповів, що робив, і навіть розповів анекдот про надзвичайну вправність Чичикова: як, довідавшись, що уряд хоче випускати нові знаки, Чичиков винайняв помешкання в Мар’їній Рощі [2] й випустив звідти фальшивих знаків на 18 мільярдів, і притому на два дні раніше, аніж вийшли справжні, а коли туди наїхали й опечатали помешкання, Чичиков за одну ніч перемішав фальшиві знаки зі справжніми, отож потім сам дідько не міг добрати, які знаки фальшиві, а які справжні. На питання: чи достеменно Чичиков обміняв свої мільярди на діаманти, аби втекти за кордон, Ноздрьов відповів, що це правда і що він сам узявся допомагати й брати участь у цій справі, а якби не він, нічого б і не вийшло.
Після оповідей Ноздрьова цілковита зневіра опанувала всіма. Бачать: жодної змоги дізнатися, щó є Чичиков, немає. І невідомо, чим би все це скінчилось, якби не знайшовся серед усієї компанії один. Щоправда, Гоголя він теж, як і всі, в руки не брав, але мав дрібку здорового глузду.
Він вигукнув:
- А знаєте, хто є Чичиков?
І коли всі хором заволали:
- Хто?
Він вимовив гробовим голосом:
- Шахрай.

VII
Тут лишень осяяло всіх. Кинулися шукати анкету. Немає. За вхідним. Немає. У шафі – немає. До реєстраторки.
- Звідки я знаю? До Івана Григоровича.
- Де?
- Не моя річ. Спитайте в секретаря тощо і тощо.
І раптом несподівано в кошику для непотрібних паперів – вона.
Стали читати й обімліли.
Ім’я? Павло. По батькові? Іванович. Прізвище? Чичиков. Звання? Гоголівський персонаж. Чим займався до революції? Скуповуванням мертвих душ. Стосунок до військового обов’язку? Ні те ні се, ні казна-що. До якої партії належить? Симпатизує (а кому – невідомо). Чи був під судом? Хвилястий зиґзаґ. Адреса? Як повернути у двір, на третьому поверсі праворуч, спитати в довідковому бюро штаб-офіцерку Підточину, а та знає.
Власноручний підпис? Обмокни!!
Прочитали й скам’яніли.
Крикнули інструктора Бобчинського.
- Котися на Тверський бульвар до його орендованого приміщення та у двір, де його товари, може, там що відкриється?
Повертається Бобчинський. Очі круглі.
- Надзвичайна подія!
- Ну!
- Жодного підприємства там немає, це він адресу пам’ятника Пушкіну вказав. І запаси не його, а «Ари».
Тут усі завили:
- Святителі угодники. Оце ж бо зух! А ми йому мільярди!! Виходить, тепереньки, ловити його треба!
І почали ловити.

VIII
Пальцем у кнопку тицьнули.
- Кур’єра.
Відчинилися двері й з’явився Петрушка. Він од Чичикова вже давно відійшов і прийнятий кур’єром до установи.
- Беріть негайно цей пакет і негайно вирушайте.
Петрушка сказав:
- Слухаюся.
Негайно взяв пакет, негайно вирушив і негайно загубив.
Зателефонували Селіфанові в гараж.
- Автівку терміново.
- Зара’.
Селіфан стрепенувся, закрив мотор теплими штанями, натягнув на себе куртку, скочив на сидіння, засвистів, загудів і полетів.
Який-бо росіянин не любить швидкої їзди?!
Любив її й Селіфан, а тому при самому в’їзді на Луб’янку мусив обирати між трамваєм і дзеркальним вікном магазину. Селіфан упродовж однієї терції часу обрав друге, від трамвая вивернувся і вихором, волаючи: «рятуйте!», в’їхав у магазин через вікно.
Тут навіть Тентетникову, який завідував усіма Селіфанами й Петрушками, урвався терпець:
- Звільнити обох до біса!
Звільнили. Послали на біржу праці. Звідти відрядили: на місце Петрушки – плюшкінського Прошку, на місце Селіфана – Григорія Доїжджай-не-доїдеш.
А справа тимчасом кипіла далі!
- Авансову відомість!
- Будь ласка.
- Попросіть сюди Неповажай-Ночви.
Виявилося, попросити неможливо. Неповажая місяців зо два тому відрахували з партії, а вже з Москви він і сам відрахувався відразу по тому, оскільки робити в ній більше зовсім не мав чого.
- Мидзата пика!
Поїхав кудись на виступці інструктувати губвідділ.
Узялися тоді за Єлизавету Горобця. Нема такого! Є, щоправда, машиністка Єлизавета, але не Горобець. Є помічник заступника молодшого діловода застзавпідвідділ Горобець, але він не Єлизавета!
Причепилися до машиністки:
- Ви?!
- Нічого подібного! Чому це я? Тут Єлизавета з твердим знаком, а хіба я з твердим? Зовсім навпаки…
І – плакати. Дали спокій.
А тимчасом, поки вовтузилися з Горобцем, правозаступник самосвистів дав знати Чичикову осторонь, що у справі почалася вовтузня, і, ясна річ, місце холодне після Чичикова.
І даремно ганяли автівку за адресою: як повернути праворуч, звичайно, жодного довідкового бюро не виявилося, а була там занедбана і зруйнована їдальня громадського харчування. І вийшла до приїжджих прибиральниця Фетинья і сказала, що нікого нема.
Щоправда, поряд, повернувши ліворуч, знайшли довідкове бюро, але сиділа там не штаб-офіцерка Підточина, а якась Підстега Сидорівна і, само собою зрозуміло, не знала не лише Чичикової адреси, але й своєї власної.

ІХ
Тоді напав на всіх розпач. Справа заплуталася настільки, що і дідько в ній жодного смаку не відшукав би. Неіснуюча оренда перемішалася зі стружкою, брабантські мережива з електрифікацією, коробочкина покупка з діамантами. Влип у справу Ноздрьов, виявилися вплутаними і прихильний Ґаволов Омелян і безпартійний Крадій Антошка, відкрилася якась панама з пайками Собакевича. І пішла писати губернія!
Самосвистов працював невтомно і вплутав у загальну кашу і мандри по скринях і справу про підроблені рахунки за роз’їзди (за ним одним, виявилися вплутаними до п’ятдесяти тисяч осіб) тощо і тощо. Словом, розпочалося казна-що. І ті, в кого мільярди з-під носа виписали, і ті, хто їх повинен був знайти, металися нажахані, і перед очима був тільки один беззаперечний факт: мільярди були й зникли.
Урешті встав якийсь дядько Митяй і мовив:
- Ось що, братове… Видно, не оминемо ми призначення слідчої комісії.

Х
І ось тут (чого вві сні не побачиш!) вигулькнув, як певний бог на машині, я і сказав:
- Доручіть мені.
Здивувалися:
- А ви… теє… зумієте!
А я:
- Будьте спокійні.
Повагалися. Потім червоним чорнилом:
- Доручити.
- Тут я й почав (у житті не бачив приємнішого сну!).
Полетіли зусібіч до мене 35 тисяч мотоциклістів:
- Чи не бажаєте чого?
А я їм:
- Нічого не бажаю. Не відривайтеся од ваших справ. Я сам упораюся. Одноосібно.
Набрав повітря і гаркнув так, що здригнулися шибки:
- Подати мені сюди Ляпкіна-Тяпкіна! Терміново! Телефоном подати!
- Отож подати неможливо. Телефон поламався…
- А-а! Поламався! Дріт обірвався! Та щоби він дарма не гасав, повісити на ньому того, хто доповідає!!
Батечки! Що тут почалося!
- Помилуйте-но… Ну що ви… Ге-ге… Хвилинку… Гей! Майстрів! Дроти! Зараз полагодять.
Швиденько полагодили й подали.
І я рвонув далі:
- Тяпкін? М-мерзотник! Ляпкін? Узяти його пройду! Подати мені списки! Що? Не готові? Приготувати за п’ять хвилин, або ви самі опинитися у списках покійників! Це-е хто?! Дружина Манілова – реєстраторка? Женіть! Улинька Бетрищева – машиністка? Женіть! Собакевич? Узяти його! У вас служить негідник Мурзофейкін? Шуллер Втішний? Узяти!! І того, що їх призначив, – теж! Схопити його! І його! І цього! І того! Фетинью геть! Поета Тряпичкіна, Селіфана і Петрушку до облікового відділу! Ноздрьова у підвал… За хвилину! За секунду!! Хто підписав відомість? Подати його каналію!! З дна моря дістати!!
Грім пішов пеклом…
- От дідько налетів! І звідки такого дістали?!
А я:
- Чичикова мені сюди!!
- Н… Н… Неможливо знайти. Вони гулькнули…
- Ах, гулькнули? Чудово! То ви сядете на його місце.
- Помил…
- Мовчати!!
- Одну хвилинку… Одну… Заждіть хвильку. Шукають-бо.
І за дві хвильки знайшли!
І даремно Чичиков валявся в моїх ногах та рвав на собі волосся і френч, запевняючи, що має непрацездатну матір,
- Матір?! – Гримів я. – Матір?.. Де мільярди? Де народні гроші?! Злодій! ! Розітнути його мерзотника! Має діаманти в животі!
Розітнули його. Тут вони.
- Усі?
- Усі ж бо.
- Камінь на шию і в проруб!
І стало тихо і чисто.
І я телефоном:
- Чисто.
А мені у відповідь:
- Дякуємо. Просіть, чого хочете.
Так я й зметнувся біля телефону. І ледве був не виклав у слухавку всіх невиразних припущень, які давно вже мучили мене:
«Брюки… Фунт цукру… Лампа на 25 свічок…»
Та раптово згадав, що порядний літератор повинен бути безкорисливим, зів’яв і пробурчав у слухавку:
- Нічого, крім творів Гоголя в палітурці, такі твори я недавно продав на товчку.
І… Бац! Маю на столі золотообрізного Гоголя!
Зрадів я Миколі Васильовичу, який не раз втішав мене в похмурі безсонні ночі, – настільки, що гаркнув:
І…

Епілог
…Звичайно, прокинувся. І нічого: ані Чичикова, ані Ноздрьова і, головне, Гоголя…
Е-ге-ге, – подумав я собі й став одягатися, і знову пішло переді мною по-буденному франтувати життя.

[1] Автор, не без іронії, перелічує різні установи влади в СРСР.
[2] Район Москви.