Як я люблю тебе , мій народе. Це не патетика і не пафосні речі, розумієте, це мій народ, з яким я живу на цій страдницькій землі від свого народження і з ним проходжу щодня і щомиті шлях, яким він іде. Я, уже повоєнна дитина, народжена у першій половині двадцятого сторіччя, бачила цей шлях і намагалася його розуміти і аналізувати. Були і важкі розчарування і кожне з них, як позначка у серці, але вони гартували душу. Попри усі наші негаразди я сьогодні вражена до глибини душі кількістю жителів Дніпропетровська, які захотіли освятити святковий кошик у нашій Українській церкві КП. Боже, дай прозріння і ватникам, і відвертим ворогам – нехай вони полюблять свою землю і стануть шанувати усе наше – українське. А їх серця відкриються для переосмислення і розуміння того що відбувається, бо не хлібом єдиним живе людина. Я у дитячі роки жила в убогій селянській хаті і взагалі у нас тоді навіть гроші не ходили, бо у колгоспі трудодні, а більше роботи ніде не було, але і у той повоєнний час Великдень це було найбільше свято у кожній родині і кожен господар і господиня намагалися діточкам обновку придбати і до столу святкового наготувати смакоти, щоб було не гірше, як у людей… Я і сьогодні не розумію, як їм тоді усе це удавалося в умовах безпросвітних злиднів, але усе це було - і роками, і десятиліттями. Сьогодні, хоч і поволі, але процес іде, і наше - українське починає відроджуватися і я свято вірую, що вистоїмо і переможемо знавіснілого ворога і зовні і всередині України. Христос Воскрес! Слава Україні!
01.05.2016р. Надія Таршин