У пологовий будинок мене вів батько. Добре, що наша оселя знаходилася недалечко від центру. Усього одна вулиця до лікарні, а якщо навпростець, то хвилин сім швидкого ходу. Мені тоді було абсолютно все одно, хто і що про мене подумає. Тупий, тягучий біль віддавав у низ живота і в поперек. Батько лагідно тримав мою руку під своєю, так, як тримають поважні чоловіки своїх молодих дружин, і заспокоював.

— Нічого, доцю. Ось зараз прийдемо і все буде нормально. Зараз у роддомі усе зроблять. Раніше баби у полі рожали і нічого!— пробував шуткувати, як завжди, але я так глипнула на нього, що він притих і потихеньку перебирав ногами, обминаючи кожен камінчик на бруківці.

Я завагітніла на п’ятому курсі інституту . Саме, тоді його і перейменували в універ.
Одного вечора готувалися до заліку із СУМУ разом з подружкою. А СУМ, то такий предмет, що і зараз наганяє жах на сьогоднішніх студентів філфаків. І от коли ми без особливого натхнення одна одній намагалися обґрунтовати фонетичні причини виникнення комбінаторних варіантів приголосних, двері блочної кімнати гуртожитку різко розчинилися. Перед нами, здивованими і трохи нажаханими, стали два, п’яні в драбадан, молодих хлопці, які раніше не потрапляли на очі. Факт, що в педагогічному вони не навчалися…

—А де? — ледве тримаючись на ногах, запитався менший зростом, намагаючись показати руками щось назразок жіночої фігури... Вищий, притулився до стіни і вдавав інтелігентного, бо підпер стінку у коридорі своїм баскетбольним ростом, а, може, йому погано було від випитого, бо нагадував розбитого хуліганами ліхтаря, що хилиться до тротуару.

— Шо за приколи? А ну бистренько на виход! Ви заблудилися, чи шо? — одна поперед одної, відкинувши підручники, збунтувалися хором.

— Какиє красівиє дєвушки! Ми — в раю, Вадім! — горлопанив менший.
В результаті виявилися, що хлопці хотіли попасти у кімнату зліва, та влізли з п’яна не в ту. За інститутською метушнею: заліками, екзаменами, студентськими фестивалями ця зустріч швидко б вилетіла із голови, якби одногрупниця, яку тоді шукали хлопці, не почала зустрічатися із нижчим — Князьком, який вчився у Медичному в Дніпрі. Вадим був старший за мене на кілька років і гриз граніт науки у Гірничому.

— Він на тебе запав, — сказала Наталка якось поміж парами.

— Хто? Потрібна мені ота дилда? Не сміши мене! — протестувала я.

Але одного разу Вадим прийшов сам, врочистий, у молочному светрі, світлих джинсах та начищених, замшевих черевиках, кольору зелених оливок. Приніс білі сентябринки, які торгашка у квітковому магазині щедро присипала блискучою мішурою. Не орав під балконом, як оруть під вікнами, наче березневі коти, кавалери, що хочуть проникнути будь-яким шляхом до гуртожитка, де жили, майже, самі дівчата. Філфак—є філфак!
Чемно попросив вахтершу мене покликати. Сиділи на кухні. Дівчата, одна за другою забігали із цікавості, то за чайником, то стрельнути сигарету. Сизий дим лоскотав ніздрі, а я смажила картоплю. Коли треба і коли не треба, з ніяковості, шаруділа ложкою по дну пательні. Перше, весневе повітря залітало через фіранку, як залітають у голови закоханих перші сміливі фантазії.

—Ти яку літературу читати любиш?—ні з того, ні з сього запитався?

—А ти?—не вірячі в те, що цей велетень, взагалі, у руках книжку тримати вміє, відповіла питанням на питання.

—У мене багато улюблених. Генрі, Стендаля, Камю, навіть Ніцше… Фіцжеральда « Ніч ніжна» — читала?
Я, аж рота відкрила? Невже у цьому величезному, бандитському медведі є щось світле, щось те, що притаманно мені?

— Дещо, звичайно читала. Ніцше — ні. Не люблю. Пробувала — не заходить мені. Та й задають багато, хоч би все по програмі встигала, — відказала, не показуючи зацікавлення.

—У мене День народження буде четвертого березня. Я тебе запрошую… Прийдеш? І бібліотека вдома велика. Якщо захочеш, обереш собі щось, —запропонував швидко, і я зразу зрозуміла, що він боїться відмови. Отієї відмови, якою можна вбити умить...

—Одну мене?—насторожилася.

— Ні! Що ти! Усі будуть. І Князька дівчина буде! Батьки мої. Не переживай — усе пристойно. З того часу ми почали зустрічатися.

Якби тоді мені, хто сказав, що між нами будуть серйозні стосунки, я б, ніколи не повірила! Та любов була схожа на на чорні хвилі розбурханого моря, дихання свіжих хризантем, що дарувалися на Дні народження і тихий сум розлущених каштани, які рясно застеляли своїми коричневими серцями тротуари криворізьких вулиць восени. Вона мала здатність жити потайним звірятком від осені до осені, бо на літо я їхала на канікули, і як у кожної студентки у дев’ятнадцять в моїй голові гуляв вітер.

У ньому було щось аристократичне і витончене, те, що мене приваблювало. Карі очі, каштанове волосся, височезний зріст, чи уміння висловлювати свої думки прозоро, або ж навпаки — змовчувати і тоді усе несказане залишалося загадкою. У його кімнаті на другому поверсі, ми дивилися останні фільми Тарантіно, скажено захоплювалися Кінгом, слухали музику. Він був непередбачуваний — то з’являвся, то зникав на якийсь відрізок часу, як зникає співоча птаха, коли їй набридає співати свою голосну пісню. Невиправний романтик від природи, вразливий меломан від народження.

Мене абсолютно не турбувало, що дівчата називають нас « Красуня і чудовисько», бо при всьому глибокому, внутрішньому наповненні душі мав худорляву фігуру і проблеми із сколіозом. Коли ми йшли по вулиці, збоку здавалося, наче, якийсь казковий велетень схиляється над маленьким, барвистим метеликом.
Я любила його так, як люблять своїх перших, у ліжку, чоловіків молоді дівчатка. Любила, змирялася з усіма його новими витівками і боялася втратити. Сердилася і плакала на його дурнувате захоплення "The Cranberries" . І коли із динаміка лунав роковий, надривний, і надзвичайно мелодійний голос ісландки, Доло́рес Мэ́ри Айли́н О'Ри́ордан, ладна була її розірвати на шматочки, бо ревнувала, навіть, до її голосу. Бігла у кабінет англійської і на слух перекладала слова пісні "Zombie". Коли ставало розуму осягнути, що слова не про кохання, а про війну, що, будь-яке страхіття може народити щось прекрасне, що присвячена вона двом невинно загубленим дітям, у голові все одно лунало:

.... In your head, in your head
Zombie, zombie, zombie-ie-ie
What's in your head, in your head
Zombie, zombie, zombie-ie-ie, oh

Це ж треба мати таку буйну фантазію, що я трактувала слова невидного тексту, як хочеш. І, наче, коли він її підспівує і дивиться прямо в очі, то має на увазі, що то у мене у голові сидять зомбі, або, що він зі мною стає зомбі, або, що, певно, ми не сім’я!
Це неможливо дивне і тягуче, як мед кохання тривало п’ять років. А потім він, як то часто бувало зник, а я відчула, що ранками незвичні і неприємні напади нудоти. Уже не могла, навіть, спокійно сприймати поряд запах сигарет і смаженої яєчні. .

—Ти — дурна? Роби аборт, — вичитувала Наталка, — усі роблять і нічого!
Я із самого початку знала, що ніяких абортів робити не буду, що хочу цю дитину, а там, як буде! Але, чим далі, тим ставало страшніше. Живіт почав округлюватися, поповзли плітки, як буває у жіночому гуртожитку. І врешті-решт треба було сказати батькам.

— Мам, я вагітна, набравши повні груди сміливості випалила я.
Моя найправильніша мама на світі спокійно дотерла рушником тарілку і промовила:
— Сядь.
Оте спокійне « сядь» було страшніше найгрізнішого крику Вона не причитала і не лаяла, не виголошувала страшне слово « приб’ю», не махала рушником і не проклинала. Вона дивилася. Своїм красивим, сумним блакитним, поглядом. Дивилася так, наче просвічувала моє сумління рентгеном .

— Якщо скажеш, щоб аборт, то я зроблю, скажеш не треба — не буду!— перебила, вдаючи сміливу, той нестерпний погляд.

— Тут, доню, тобі вирішувати… Зараз скажу: « Зроби!», а в тебе дітей не буде! Хто винуватий? Мати — винувата. Скажу: «Не треба», а ти сама з дитиною лишишся. Хто винуватий? Мати — винувата!

І я відчула, як щось солоне і рідке потекло із очей і по підборіддю. То із розкусаних губ попливла тоненька цівка крові, кольору багряних жоржин, що змішалася із слізьми всесильного полегшення.
Боже, я взагалі не знала, що таке роди! Тьмяне світло ламп у пологовому відділенні і біла ніч серпня, яка була загартована неймовірною спекою і трепетними штовханнями дитини у величезному животі. « Дівчинка — сказали на УЗІ. Дівчинка —це означає, що така сама, як я… — крутилося у голові.
Палатою блукала молода жінка, певно моя однолітка. Срібно-жовті пасма її зализаного волосся світилися яскравими сніжинками жіночого болю навпроти вікна. І ми стогнали на пару цілу ніч, спочатку — вона, потім — я, потім уже не розбереш хто перший… Її забрали уже, коли було світло, і охайна акушерка бальзаківського віку хутко заскочила до палати.

— У нас сьогодні, аж дві по-блату — прошепотіла їй товста санітарка у спину.

— Од цього ще ніхто не тікав. Усі родять! — відказала акушерка, поправляючи на тонкому сухожиллі білий носок «Nike ».
Хтось ляпнув мене по обличчю.

— Куди ви дивилися? Вона ж помре у нас тут! — нависле обличчя лікарки із їдкою, червоною помадою і неприємний запах медицинського спирту…. Далі— я кудись йду… Я іду до нього… І це — хлопчик. Синій, негарний хлопчик, який трохи не забрав моє життя. Хлопчик, що хотів жити… Зелені очі… Це — моє… Обіймаю… Це той чоловік, якого я не розлюблю ніколи… Син… Мій син!

— Куди ти встала? Ти ж тільки вчора родила! Ненормальна! Нікуди він від тебе не дінеться! — відгукнувся переляканий крик якоїсь санітарки…

Додому нас забрав тато. Швидко загріб малого, не зважаючи на виписові, безешні торти, квіти і волання родичів про подяку за народження внука. Моє втомлене тіло впало на заднє сидіння машини і, нарешті, за довгий час півторамісячних пологових тортур, повністю обм’якло. Крізь біло-рожеву пелюшку вересня я бачила уже смарагдове, мрійне сонце малого Ярослава.