Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ірина Вовк (1973)
Народилася в Ялті, на побережжі Криму. Виросла і творчо змужніла у Львові. Люблю театр, музику, природу, світ літератури, історії та культури.


Художня проза
  1. "Дзідзя, або "Сказати світу..." (фрагменти)
    «НАДІЯ ВМИРАЄ ОСТАННЬОЮ…»

    Друга неврологія на Топольній. Реанімація. Одинадцята ранку. Мама після реанімаційної ночі при тямі, час від часу поринає у підсвідомість. Коли ми з Романом увійшли, сестра оптимістично показала нам пальцем «люкс» у напрямку маминого ліжка.
    Мама (чітко до мене): … Нащо ви мене оживляєте, мені вже час піти…
    Я: …Ти нам потрібна…
    Мама (ніби крізь сон): …Я нічого не роблю…
    Я: … Ти нічого не робиш, бо ти хвора…
    Довга пауза. Мама поринає у сновидіння, час від часу відкриває очі, шукає мене поглядом.
    Я: …Пізнаєш мене.
    Стверджувальний кивок головою. Права рука в конвульсії робить ритмічний рух за бильце реанімаційного ліжка. Я ловлю її на льоту і стискаю у своїй долоні.

    Я: … Я тебе дуже люблю.

    Мама: … Добре.

    Заходить ранковий черговий лікар. Дивиться на маму,усміхається на втішні прогнози. Короткий запитальний погляд на нас: «Ішемія?». Звичні маніпуляції біля хворої – тиск… пульс…

    Лікар: – Сто шістдесят на дев’яносто… А ми не будемо збивати… Хай тиск сам унормовується… Купіть щось легеньке… Скажімо, беріприл… Можемо перевести її в палату.
    (До сестер) Підготуйте вісімнадцяту…

    Сестра: – Давайте я її спочатку прокрапаю, а потім перевезем.

    Лікар киває і відходить. Наступає довга одноманітна процедура біля крапельниці, що переривається періодичними маминими поглядами на мене, конвульсіями правої руки, і короткими питаннями про Устю та її останні успіхи у театрі…

    Я: У п’ятницю була прем’єра…

    Мама: …То ви залишили її зовсім саму?..

    Я: …Що ж, коли з тобою таке сталося… Але нічого. В Усті там багато друзів…

    Мама (далі глибше поринає у сновидіння): … Не забудь, на Личаківці… Поле шістдесят четверте… Навпроти могила Борщ, пам’ятаєш…

    (через довгу паузу, спокійно): … Це неправда…

    Минає година. Приходить сестра і сповіщає, що вісімнадцята палата вже зайнята. Радить прийти о шостій вечора, коли міняються лікарі, мовляв, тоді і перевезете. Цілую маму у щоку. Тихенько, навшпиньках, як заведено в таких місцях, відходимо вкупі з чоловіком. Щось ще жевріє у підсвідомості. Ще маленька іскринка надії… Може!.. Лідія-Надія… Лідія-Надія… Надія вмирає останньою.

    * * *
    Вдома незакінчений ремонт. Перша кімната в нових обоях, друга – мамина – зовсім біла. Чекає на своє кольорове (благородне червоно-срібне) вбрання. Майстри – мій колишній однокласник Богдан і його друг Ігорко, знаючи, що з мамою щось лихе, працювали цілісінький день, не покладаючи рук. У розпалі роботи Богдан зауважив: «Як у цій кімнаті холодно»!
    Короткий відпочинок, а потім знову пірнаємо з чоловіком у вечірню снігову автомарафонію – добираємося знову в лікарню. Час у цьому випадку – не тільки гроші, час – то життя.
    Реанімація зустрічає нас тривожною звісткою сестри: «Мамі гірше». Почалися ознаки набряку легень – у кутику уст просочувалася піна. Послали за лікарем. Лікар увійшов якось не квапливо, спочатку оглядаючи інших тяжкохворих реанімаційних. Обстеживши маму, сповістив: «Набряк легенів… стовбур мозку… Конвульсії… ви помічали їх раніше?
    Обнадійливого мало… побачимо…».
    Метушилися сестри – у крапельниці підливали нові розчини, привезли нового хворого на інсульт, роздягали, приєднували його до апаратури.
    До нас підійшла одна з сестер, старша жінка, та, що зранку показувала нам «люкс».

    – Мама зранку прийшла до тями і навіть попросила їсти. Я принесла їй манку. Каша була вже холодна, але мама сказала «то нічого» і з’їла кілька ложок.

    Під час нашої розмови з сестрою мама відкрила очі.

    Я (знову, як і вранці): Пізнаєш мене?
    Мама (ніби при тямі) знову мовчки киває головою.

    Знову ловлю конвульсивний рух маминої руки і ховаю у своїй долоні. Проте зараз складніше. Мама починає голосно дихати, щоразу видаючи тяжке «пх-х-х». При кожному видиху в кутику уст з’являється нова порція піни. Я терпеливо витираю її серветкою. Десь на рівні підсвідомості розумію, що мама вже у дорозі. Шепотом дякую їй за те, що вона у мене була, цілую її в чоло, і витираю піну. Витираю піну, яка йде дедалі більше і більше. Минає година… друга… третя… Часу не помічаю – витираю… витираю… Уста мами щільно закриті, піна починає виходити через ніс. Нікого поруч. Час-від-часу підходить то одна, то інша сестра. Мама відкриває очі і стискає мені руку.

    Сестра (побачивши мамин рух, обнадійливо): О, бачите… Вона притомна, просто це криза, переломний момент… Наближається одинадцята. Вам треба йти… Розумієте, реанімація… Не дозволено…
    Я: А хто ж буде маму доглядати?
    Сестра: …Хочете, перевеземо її в палату. Сядете поруч і будете з нею хоч цілу ніч.
    Я: Добре, перевозьте.

    Похапцем збираємо речі. Переносимо гуртом маму на каталку і веземо по коридору, довгому, як тунель… Везуть Роман з сестрою. Я біжу з речами навздогін… Щось говорили про дев’яту, а завезли у вісімнадцяту з табличкою «Для репресованих» (певно, для обраних, всього на два ліжка).
    Одне ліжко – зайняте. Бачимо хвору середнього віку, а довкола неї гурт родини, незважаючи на пізню годину. Одні прощаються, йдуть, інші приходять, розпаковують торби з їжею, питають про здоров’я.
    Знову гуртом переносимо маму на вільне ліжко, я накриваю маму домашньою капою, що злегка пропахлася запахом кота Сивульки. Атмосфера наближена до домашньої. Крісло поруч ліжка утеплюю маминою безрукавкою з штучного хутра, сідаю і починаю знову витирати мамі обличчя коло уст і носа. Піни стає дедалі більше і дихає мама все частіше і твердіше. Очей вже не відкриває. Я починаю розтирати їй груди. Періодично протираю лице вологою серветкою та кремом. Помічаю чорну тінь у мами на підборідді. Показую Романові. Він втомлений над міру і від того неуважний – «…то тінь так паде»… Проситься додому, завтра в нього робочий день…
    У мене розряджається батарея у мобільному, він дає тривожні монотонні сигнали, потім миттєво гасне. Я даю згоду, аби Роман поїхав додому і привіз мені зарядне. Роман поспіхом виходить.
    Одинадцята сорок сім. Мама раптово уриває дихання. Обличчя умить чорніє. Я розумію , що це… Кличу з сусідньої ординаторської сестру: «Лікаря… … Вмирає!!!»
    Чую рух у коридорі. Шарпання дверей. Тупіт ніг. Лікар входить якось неохоче. Неквапливо. Прикладає слухавку до маминих грудей.

    Лікар: Легені відмовили, але серце ще б’ ється. Вийдіть (до мене). Я вам усе поясню…

    Я і молода відвідувачка сусідки по палаті поспіхом виходимо на коридор. В утворі дверей все видно: мамі підключили звичайний вентилятор. Вона конвульсивно тіпнулася. Я автоматично вбігла усередину зі словами «… вона ще рухається…»,а насправді це був той непроминальний момент, коли її душа покинула тіло. Лікар послухав серце ще раз…

    Я: Дайте я послухаю! (Рух в напрямку маминого ліжка).
    Лікар: … Вже не б’ється.

    За три-п’ять хвилин до півночі… В ніч на вісімнадцяте грудня дві тисячі дванадцятого! «На вісімнадцяте…», «вісімнадцята…» - нагадалося незв’язне повторювання мами, коли її поклали на лежанку швидкої, наче їй хтось про щось сповіщав і вона це з вдячним розумінням сприймала. Ми з Романом добре запам’ятали ці слова. От і вийшло - «вісімнадцята» палата і в ніч «на вісімнадцяте»… До того ж, коли несли її, завинуту в стареньку капу, придбану ще її батьком – дідом Михайлом Петровичем – до швидкої, то мама голосно прогорила скоромовкою: «Чи вже на смерть мене несете?!».
    Таки на смерть… Почули її слова і рідний дім, і рідний двір із пралітньою липою, і три горіхові дерева, і дика слива – всі незмінні вартові її сімдесятитрьохлітньої присутності на Романчука,15… у колишньому гнізді магнатів Замойських. Сюди привіз у 1939 році свою сім’ю – жінку з двома малолітніми дітьми (мамі тоді було всього три, вуйку Зенку лише рочок!) – з польського Радома дідо Вовк, коли заходилося на Другу світову і українським людям в Польщі стало небезпечно.
    Останній раз голосно, чітко і дзвінко, властивим їй голосом «оперної співачки», сповістила мама про себе світові у приймальній лікарні із поглядом, неприродно зверненим догори: «ВОВК ЛІДІЯ-НАДІЯ МИХАЙЛІВНА»…

    * * *

    ВІСНИКИ З МІСЯЦЯ
    (у снах і наяву)

    Тепер, ніби відмотуючи плівку назад, стають зрозумілі деякі явища, що набувають у світлі маминого відходу особливої значимості, до того ж на ясний розум вони сприймалися б як малоймовірні.
    З кінофільмів та книжок є відомим той факт, що в переломні моменти життя з нами відбувається щось дивне, непоясниме, чи то сняться віщі сни, чи трапляються на дорозі особливі люди – «Вісники з Місяця» («Вісник з Місяця»… так образно називався персонаж героя-віщуна в одному із старих східних фільмів епохи радянського кіно).
    Але начитавшись Сведенборга, наслухавшись безліч подібних історій з життя знайомих і незнайомих мені людей, можу з упевненістю сказати: «Вісники з Місяця» таки існують – і в снах, і на яву – принаймні, для більшості людей цей зв’язок із Потойбіччям є доступним.
    Скажімо, Новий 2012 рік мама, ще не таврована знаком Смерті, зустріла, як завше, з нами, себто в колі своєї сім’ї. І нічого б не привернуло моєї уваги, якби напередодні новорічної ночі мама мимохідь не призналася: «Снився Зенко… хотів принести нам ялинку».
    Вуйко Зенко, мамин рідний брат, трагічно загинув тридцять чотири роки тому. Мама тяжко пережила цю втрату, бо їм обом судилося у ранньому віці відчути сирітську долю і жити в постійній боротьбі зі скрутою та нестатками без материнської ласки, під владним оком і «сталевою»,якщо не сказати «деспотичною», дисципліною власного батька. Здається, мама так і не змогла переступити через біль цієї утрати.
    Отож, повідомлення про «вуйка Зенка» мене насторожило, ніби він і був отим першим «Вісником з Місяця», якому суджено сповістити близьку родину про майбутні випробування.
    Довго чекати не довелося. Над рано, перед Різдвом, десь біля сьомої, після однієї з безсонних ночей, проведених за книжкою Оноре де Бальзака «Отець Горіо», мамі відняло мову і заніміла рука. Хоч одне добре – мама могла ходити. Тому в лікарню на Різдво їхати відмовилася. Відбулися дзвінком до дільничої та інструкціями, як помогти мамі в домашніх умовах вийти з мікроінсульту. «Медсестрою» була я – мама радо погоджувалася на домашнє лікування. Різдвяні свята проминули в тихій домашній атмосфері, мама сиділа за святвечірнім столом, їла обрядові страви. Лишень колядувати не могла і відповідати на поодинокі вітання своїх давніх друзів.
    Хвороба відступала доволі швидко. Мама артикулювала дедалі краще, ми добре розуміли її, хоча вона й специфічно затягувала слова. Життя верталося у звичну колію, хоч знак «вуйка Зенка» продовжував тяжіти над хатою, я це відчувала. Минали місяці 2012 року і я себе заспокоювала: «…мо’, промине, от уже рік добігає кінця, мама вдома, їй ніщо не загрожує».
    Якось восени мама лежала у вітальні на дивані, читаючи нові книги-бестселери, зарубіжні і вітчизняні, з Устиного добору, яких у хаті останніми роками значно побільшало.
    Я на кухні поралася по господарству. Тут чую натужне «Іра… Іра…», – мама перелякано сидить на дивані, задихається, нею трясе: «Я вмираю…».
    Кардіологічна швидка приїхала вчасно. Лікарі жартували: « Якщо у старшої людини скаче тиск, ще не означає, що вона помирає». У мами тоді був тиск сто шістдесят на дев’яносто. Швидка поїхала, мама лишилася вдома.
    Час невблаганно відстукував своє. Стояла глибока осінь. Прийшов листопад. Якось сидячи у вітальні, Устя зосереджено розглядала глибокі тріщини на наших стінах, що були нею вміло замасковані гуцульськими веретами.

    Устя: …Я так більше не можу… ці тріщини… Треба робити ремонт…
    Я: Серед зими… Страшно…
    Устя: Зробимо хоч одну кімнату… до свят!
    Я: Треба кликати Бодю…

    У нашій сім’ї навіть Устя добре знала історію минулого ремонту нашої хати, що відбувся ще двадцять років тому, у той зірковий період, коли чекають на поповнення родини. Вагітною, я відбула ремонт у веселому, життєрадісному товаристві свого однокласника Богдана – який, за дивним збігом обставин, став моїм багатолітнім співробітником і пожиттєвим другом. До того ж фахово займався ремонтом квартир.
    Прихід Богдана привів хату в рух – він оглянув руїну і погодився, що ремонт необхідний. Першою з руїн мала постати вітальня. Треба було зробити багато додаткових приремонтних дій – поміняти у вітальні стару трухляву, ще австрійську проводку.
    І тут з’явився у хаті такий собі літній чоловік, електрик з ЖЕКу пан Василь, який погодився полагодити старі і зробити нові розетки для класичних настінних світильників за помірну ціну. Потім він розкаявся у своєму благодійництві, сказав що випив зайвого на Михайла – і взяв за виконану роботу вдвічі більше, ніж домовлялися. А найголовніше, що немилосердно роздовбавши сокирою стіни нашої вітальні, покидаючи її, перехиливши «на коня» чарку, він прорік віщі, на той час не зрозумілі мені слова: «Помре мама… прийдуть люди…а у вас тут таке…». Ці слова були мовлені 23 листопада, на день уродин Романа, за три тижні до інсультної кризи, що застала маму в неврологічному диспансері. Поки проводжала його до дверей, мозок мій збурився від подиву і образи: «Мама помре?? Чого їй власне зараз помирати?..». Дивилась навздогін електрику як на ворога-святотатця, що непрошеним увірвався в наше родинне гніздо:«Здвигнулися стіни,як татари сіли, ще дужче здвигнуться, як меду нап’ються», – згадався давній фольклор.
    Проводжала, молилася вголос «ідіть з Богом!» – і не знала, що прийшов він до нас із місією «Вісника з Місяця». Прийшов не у сні, а на яву!
    «Вісники з Місяця» з’явилися також і уві сні, буквально в останні дві ночі перед фатальною суботою п’ятнадцятого грудня дві тисячі дванадцятого, коли у мами почалися стрімкі ознаки згасання. Спершу був образ виварки під мийкою в коридорі, яка протекла - і вода просочилася через перекриття на голову сусідам нижчого поверху. Одвічний страх старих, ще австрійських львівських будинків! Згадалася невигадана розповідь пані Ольги Степанівни, мами моєї куми, про те, як напередодні смерті батька їй приснилася дірка в стіні, звідки текла вода. До мови, згадалося також, як вмирала старійшина нашого будинку, сусідка з нижньої квартири – пані «Москальова» – тоді наша ванна несподівано почала текти і довелося спустити з неї воду. Символи зрозумілі: «вода» - то життя, або навпаки – шлях у Потойбіччя…
    В другу знакову ніч з’явилися у сновидіннях віддалені друзі по театру «МЕТА», з якими останніми роками мало спілкувалися. Вони ніби розмовляли між собою на тему нашої родини і до мене донеслись фрагменти їх фрази «… нехай живуть собі…»
    Друзі – велика сила! Вони помогли нам пережити ці дивні дні прощання з мамою, яка лежала в капличці велична і спокійна, майже усміхнена і дуже вродлива. Вона ніби прислухалася до любих її серцю мелодійних співів церковного хору «Осанна», який поруч із обрядовими текстами виконував маловідомі старовинні канти. Невелика поховальна громада зробила ритуал домашнім, неформальним – і від того склалося відчуття, що для мами цей перехід у інший вимір був бажаним і приніс довгождану полегшу.

    ПІД ОПІКОЮ БОЖОГО ТІЛА

    Ріка часу продовжує текти, ніби нічого не сталося… Але це не так! Після відходу мами довкола мене утворилася пустка і стан постійної нічим не пояснимої незахищеності, ніби викоренили невидиму опору, яка весь вік надійно оберігала мене. Так пояснюється тягар непоправної втрати. Зрозуміло, цю ношу втрати дано нести лише мені, адже у мами крім мене більше нікого не було. Ні чоловікові, ні доньці знакових душевних шрамів не передалося, лише мені рана пекла незагоєним душевним вогнем. Щось було в її раптовій стрімкій смерті недосказане – і якось прийшло до мене уві сні послання (чи прохання) від неї «сказати про себе світові ще кілька слів»… Сповняючи це прохання, я почала писати.
    Про що? Про історію самотньої жінки, яка у повоєнний час зросла півсиротою, обділена родинною любов’ю; у час юності замінила родину друзями і мистецтвом (у неї був чудовий голос – «оперне» сопрано!), але все ж попеклася на стосунках із коханою людиною – і змушена була самостійно піднімати на ноги дитину; а ще у розквіті літ перехворіла туберкульозом, перейнявши його у смертельно хворої мами, що покинула цей світ у далекому 1948 році, маючи лише 41 рік. Тільки й тепла, що рідний брат – Зеновій і я – її донька.
    Вчилася зі шкільних років легко, була відмінницею. Друзі періоду її дитинства час-від-часу виринали в її дорослому житті, але вже у зрілому віці. Виникали зненацька з нагоди ювілейних зустрічей і так само зникали у вирі буденних клопотів. Мама була душею товариства – мала іскристий, запальний характер, схильний до веселощів та затій у гурті близьких знайомих, а також критичний погляд на світ і людей, які жили понад міру своїх можливостей. З такими воліла взагалі не спілкуватися.
    Але була у неї сильна вада, можливо, перейнята від її батька – діда Вовка, можливо, продиктована вдачею «холерика» – це різка зміна настрою: від радощів до крику… від затаєного спокою до несподіваного, викликаного дріб’язковими мотивами, неврозу… від темпераментного, емоційного світосприйняття до надлишкового, песимістичного погляду на своє минуле, майбутнє і теперішнє життя та його щоденні проблеми. Згодом ця вада, обтяжена несприятливими обставинами гіркого невлаштованого побуту, байдужістю близьких і далеких родинних гілок та постійними фінансовими нестатками, переросла у багатолітню хворобу зі своїми припливами і відпливами.
    Час, коли мама була весела, сповнена іскристої, випромінюючої енергії радості буття, поволі стирає пам’ять – це, безумовно, хвилини і події, пов’язані зі мною. Мої успіхи, мої творчі зацікавлення – література, поезія, театр – її материнська гордість за мене. Була найстрогішим критиком мого поетичного доробку, була найвибагливішим глядачем вистав, де я була задіяна в головних ролях, була всюди присутня… Її було багато в мені і для мене.
    Проте ця всеоб’ємна присутність поруч мене була і каменем спотикання, коли я виросла і поринула у власний світ, де було велике коло спілкування, а це, зрозуміло, означало – обмеження її впливу на мене. Чи маю винити себе за неминучий у кожній родині період розставання з дитинством, за бажання мислити і діяти від власного «я»?.. Думаю, що ні! Просто знаю, що з цього часу моєї дорослості для мами Час набув іншого змісту,він ніби зупинив мій ріст… Моє змужніння і старіння ніби залишались непомічені нею, або бажались бути непоміченими!
    Ця умовність часу, впевнена, є у кожної матері відносно своїх дітей. Але у випадку моєї мами це було надто хворобливо, адже руйнувало весь її попередній зміст життя, центром якого була опіка наді мною… Заходилося на конфлікти і тертя, пов’язані з боротьбою із титулом «Дорослі Діти». Ця боротьба між поколіннями трьох жінок (вже за народження і формування характеру Усті) – в більшій чи меншій мірі, в бурхливих хвилях родинних непорозумінь і в хвилях затихаючих – проіснувала до завершення її земного буття, так і не вивільнивши нас усіх з ланцюгів емоційної заанґажованості у спільній нашій с і м е й н і й Долі, а саме – долі н е п о в н о ї сім’ї, сім’ї без ч о л о в і к і в.
    Чоловіки у житті мами з’являлися на короткий період і не витримували випробування часом і побутом, а ще надемоційним маминим темпераментом. Так було за мого дитинства і за моєї юності, так було і за періоду маминої неспокійної старості. Усвідомлення втрат коханих нею людей, своєї безпорадності у прикрому, соціально-незахищеному побуті, приводило до затяжних зривів, тяжких глибоких депресій, виходити з яких ставало з роками все тяжче і тяжче, а наприкінці, – і зовсім неможливо…
    Де поділися її юначі романтичні погляди на світ і людей, бажання с п і в а т и і співом розвеселяти душу - свою власну і збірну душу довіреного товариства. Були ж молоді сторінки її творчої біографії і в Ужгороді на оперній сцені (постановка «На перші гулі» Степана Васильченка), де її помітив Кричко і запрошував солісткою в Закарпатський народний хор, і концертний період у Львівській капелі зв’язку,сольові виступи в РОКСі, спільно з капелою «Боян»… Цей дар Божий полишив її. Рідкісні пориви прислужитися громаді обмежувалися поодинокими відвідинами церкви та співами на церковних хорах, проте будь-яка дисципліна праці лякала маму – і вона воліла жити без графіка примусу, а отже, не співати взагалі. Останні роки її життя пройшли під знаком відчуженості до світу, в колі нас – найближчих, за улюбленим заняттям – читанням книг і мріями про кращі світи, що часто заміняли мамі неприйнятну для неї дійсність.

    … Дивно якось говорити про маму в минулому… Ось уже пів року по ній – і свято Божого Тіла , одне з моїх улюблених – навіює щемливе відчуття єднання земного з небесним, відчуття присутності Мами в нашій оселі. Принесені мною з церкви обрядові віночки з обереговим зіллям лягли на зміну старих, що їх спалено у пічці – запах духмяних трав переповнює хату – це на очищення від присутності смерті, від її тавра. Живи, мамо, у «божому тілі»! – так, як заповідає віруючим людям Релігія і Закон незнищенності Матерії. Я вірую в цей закон безсмертя! Я знаю і відчуваю його дію.

    ПТАШКА НА ДЕРЕВІ ЖИТТЯ

    Коли я була у розпалі своїх творчих (театральних) поривань і в 1987 році стрімко влилася в товариство «МЕТи» - Молодіжного Експериментального Театру Аматорів, єдиного україномовного аматорського театру у Львові, що ним керував молодий тоді заньківчанин Григорій Шумейко, та ще й до того ж відіграла свою зоряну роль Дракона у однойменній виставі Юрка Винничука, то після прем’єри дістала подарунок (як і всі «метяни») – перекладну книжечку Жака Превера «Як намалювати пташку» з дарчим написом режисера: «Нехай ангели і дракони міцно і надійно тримають над вами свої крила». Відтоді мене оточує світ давніх символів – пралітньої липи в рідному дворі, що в моїй уяві уособлює Дерево Життя; щебетливих пташок на ній, що рік-у-рік з весною оживляють наше подвір’я, в’ють гнізда у густій кроні липи, а влітку все нові і нові покоління малих щебетунів виписують радісні кола своїх перших польотів довкола заповітного дерева. Споглядання цього живого театру Природи – це мій світ реальності і містики, що злилися в єдиний свідомий (а інколи підсвідомий) потік.
    В музеї історії релігії я надовго поринула у міфологію. Чи ж маю казати, що з роками мені стали відкриватися деякі невидимі завіси, що на погляд непосвячених видаються ірреальною вигадкою. Не можу позбутися думки, що у випадку з мамою мене оточувало щось з Того світу, яке було майже фізично присутнім.
    Ось яскравий приклад : коли після каплиці ми повезли маму на Голоско і поховальна процесія оточила місце останнього спочинку, то з засніженої хащі дерев до людей вилетіла велика пташка – чорний дрізд з яскравим помаранчевим дзьобом. (Я мала б упізнати Її - на нашій старенькій липі теж було оселилася весела пташина-«переспівниця» і з літа в літо виспівувала у нас під вікнами на різні голоси: то ніжні-мелодійні, то задерикувато-смішливі, то, навпаки, сумовиті – ніби відтворюючи всю палітру можливих голосових інтонацій). Пташка не злякалася громади, навпаки, з цікавістю потопталася уздовж труни і розритої могили, спустилася в яму, ніби перевіряючи, чи там затишно, потім сіла на хрест сусідньої могили і поглядом пройшлася по всіх присутніх, вона слухала обрядовий спів «Осанни», бачила, як труну легко,наче пір’їну, опустили в яму, засипали землею, сформували нову могилу, примостили вінки. Пташка злетіла з сусіднього хреста і почала походжати вже по свіжій могилі, дала мені наблизитися дуже близько і сфотографувати себе. Я промовляла до неї, як до душі мами: «Сонечко моє…». Дрізд – пташка співоча, по-народному ота сама «Переспівниця», – воно й не дивно, мама так любила співати! І ще… дрізд – «пташка Божа», у словнику слов’янської міфології Войтовича є матеріали про те, що «дрізд співав при Успінні Богородиці», ця знахідка вразила мою емоційну уяву… Отож, душа мамина під опікою Неба!!
    …Коли «на 9 днів» ми відвідували мамину могилу, перше, що вразило мене – то відчуття, що квіти на могилі лишалися ж и в і, ніби щойно покладені, незважаючи на глибокий мороз. І по тому, як Роман з Володею Бенем – керівником хору «Осанни» – відспівали поминальну відправу, Роман сказав мені, що помітив п т а ш к у на відстані, в зарослях. Отже, пташка ще була присутня, але вже на в і д с т а н і. Подумалося про маму: Її душа ще на Землі, обертається біля своєї земної могили і біля нас – нечисленних «пагінців» Дерева Вовчого Роду. Оскільки 9 днів припало на католицьке Різдво – ми мамі принесли вже атрибути Різдвяних свят: маленьку ялинку і прикрашений ялинковий вінок і, звичайно, святкову лампадку з зображенням Святого сімейства. Нехай опікується душею мами у царстві своїм!..
    На «40 днів» біля могили пташки уже не було: могилу занесло глибоким снігом, - мама вже спала. Зате її потривожив голос старійшини нашого родинного гнізда, 90-літньої тети Ксені Вензелович, про яку мама згадувала напередодні смерті, будучи ще при пам’яті: «Цікаво, чи жива ще тета Ксеня»… Отож, тета Ксеня, якої не було при прощанні і похоронному обряді, прийшовши на могилу мами «на сороків’я», вдарила своїм костуром кілька разів по глибокій сніговій ковдрі і промовила голосно і дзвінко: «ДІДЗЮ»! Я впевнена, душа мами де б не була почула оте «Дідзю», бо нічого теплішого за спогад-спалах дитячої пам’яті нема у мислячої істоти. А «Дідзею» (похідне від «Лідзі») мама називала себе сама у глибокому дитинстві і те прізвисько супроводжувало її у колі найрідніших (по духу) людей – знали його старожили родинного маєтку Стасівих в історичному селищі Велика Горожанка (дівоче прізвище маминої мами та її багатодітної сім’ї: на превеликий жаль, війна розметала Стасівську родину, як і всі інші українські шляхетні родини, по всенькому світі, мало кого залишивши при житті), та все ж залишилися поодинокі представники родинної гілки Стасівих, до яких і належала тета Ксеня. Помолившись за упокій душі, покидаючи могилу мами, тета Ксеня так само дзвінко промовила до мене: «Маєш чисту совість»! Очевидно, мамина могила навіяла теті Ксені (і всім присутнім) думки про мирні сни…
    Над рано, по сорока днях, мама явилася мені у сні у двох іпостасях: одна - старша мама, квола і бліда, лежала у ковдрах ліжка-домовини на кухні, в місці, де стоїть стіл, за яким ми її поминали, вона намагалася ледь підняти голову; друга – вже відмолодла, не сива, а з смолово-чорним волоссям, вбрана у звичний для неї густо-зелений домашній светер (останнім часом носила його я), вона стояла на кухні біля плити, розчервоніла від келиха (подумалося, поминального!) – і говорила зі мною…

    - Я їду на село.
    - Коли?
    - Сьогодні.
    - (в кадр мого бачення потрапила картинка тої першої іпостасі мами старшої у ліжку-домовині) Ти погано чуєшся, можеш там померти… Не буде кому тебе звідтам забрати!..

    В поле зору потрапили кілька стовпчиків дорогих книжок, акуратно складених «в дорогу» на краю ковдри ліжка-домовини та кольорові обгортки запакованого печива. Задзвонив мобільний – це Ромко дзвонив по ранковому ефірі з питаннями, що купити до сніданку. Картинка миттєво щезла.

    МИКОЛАЯ: МАМІ НА МИРНІ СНИ
    Якби на квітоньки – та не морозами,
    На змерзлі вітоньки – та з неба грозами,
    Не мліла б душенька від болю лютого,
    Від болю лютого, у кригу скутого.
    Баскими конями та й дивомостами
    Саньми різдвяними стежками простими –
    У заметіленьку та й до родиноньки,
    Та й до вечероньки у святгодиноньки…
    Гей, душе-душенько, кого питаєшся?
    Чи татков-матінков ти називаєшся?...
    Дзвіночки тенькають та й на колядочку –
    Сідай, родинонько, та й до обрядочку…
    Відпий узварочку, мій любий таточку,
    Від’їж вареничків, прелюба ненечко,
    Кутю заправимо медами чистими
    Сльозами-росами із віч Пречистої…

    Дитя у світ прийде, устане сонечко -
    Віншує ненечка кохану донечку,
    Житами сіється: нехай згадається,
    Відлетна душенька, де обертається!
    Утишся в ніч святу, гей горе-боленьку,
    Узри на див-мосту у люлі Доленьку,
    Пресвітлу Доленьку із вод освячених
    І з калачів батьків, у вир’ї втрачених…

    …Сніги розбавлять ніч… І враз – зійде в о н о !
    …Неначе й солодко… Неначе й солоно…"


    кінець грудня 2014.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. "Про змія Василіска і князя, що узяв собі його ймення" (дитяче)
    Чи любиш ти, моє серденько, читати казки, а особливо казки про рідне місто? Любиш, я знаю! А тому сідай зручненько – і слухай. Я розповім тобі напівказку, напівбувальщину про той Львів, якого тепер уже ніхто не пам’ятає, та й не може пам’ятати, бо Львова такого, як ти , моє серденько, бачиш своїми очима, на той час ще не було… А були лише ліси непролазні та дикі хащі, скелі та горби, покриті зеленавим мохом та чагарниками. І ось в одній з таких скель, що на південний захід від Княжого міста, яке тільки починало будуватися – була глибока печера. А поруч неї, як годиться, і ліс, тьмяний та вологий, і озерце – на галявині серед лісу. А трохи нижче, за лісом, повноводила ріка Полтва, і вода у тій ріці була чиста і прозора, як скельце, що вигравало на сонці усіма кольорами райдуги.
    І неважко, моє серденько, здогадатися, що жив у тій глибокій печері Змій – як у казках мовиться, лютий-прелютий – дихав вогнем на верхів’я дерев, пригинав їх додолу, щодня годинами милувався своїм відображенням в озері та споглядав веселкові перегони хвиль на ріці Полтві. І було б його життя щасливим і безтурботним, якби одного разу не забрів у його схованку молодий князь Лев Данилович з охороною, що шукав зручну місцину – височину, аби звести на ній Високий Замок. І, може, не такий вже лютий-прелютий був той Змій, але при зустрічі з князем Левом та його воями загарчав так грізно, що з дерев позлітало листя, а вої припали ниць до землі.
    - Василіск, княже! Що маємо чинити? – загукали налякані молодці. Василіском у ті часи, моє серденько, називали жахливих потвор драконячої породи. І відтепер нашого Змія прийшов час теж називати Василіском.
    - Не зволікати, убити! – наказав князь Лев Данилович, виймаючи з піхов родовий княжий меч.
    І загриміло враз, заблискало довкола, небо зчорніло все під важкими дощовими хмарами. Збурилася природа. Запала темрява, хоч око виколи – тільки й видно то тут, то там спалахи вогню – знати, Змій-Василіск не на життя, а на смерть з князем Левом та його людьми, змагається. І в найзапеклішій хвилі того змагання, поміж громів та блискавиць, та багряниць спопеляючих, звів князь Лев очі до неба і помолився:
    - Святий Юрію, божий стражнику, змієборцю! Зроби руку мою витривалою, меч мій – зло пробиваючим, а око моє – непомильним! Нехай під тією потворою, Василіском прозваною, земля западеться.
    На мить засвітилося небо, послало на землю вражаючої сили блискавку, а у світлі небесному – князь Лев Данилович на коні, з мечем оголеним, супроти Змія-Василіска, як вихор, поривається.
    А коли розвиднілося, проясніло все навкруг, то Змія-Василіска не стало. А позаду його печери – лише обірвана скеля та зчорніла глибока вирва землі у драконячий зріст! Відтоді назвали те місце в народі Змієвою Ямою.
    Князь Лев Данилович на спогад про переможеного Змія-Василіска наказав у його печері обладнати кузню, роздувати у нішах печери вогонь і кувати зброю для княжих ратників. А навпроти печери, на горі, збудувати церкву – оселю Божу, із предковічних буків, що росли неподалік, і назвати її на честь святого Юра, того, що Змія і ворога у часи лихоліття побиває.
    І ти не повіриш, моє серденько, хто оселився у тій кузні, колишній печері Василіска – син литовського князя Тройдена, дружній князеві Леву, коли вже став старим і до бою недужим, захотів стати пустельником і постригся в ченці. Він і прийняв на себе імення страшного (так мусить бути у кожній казці!) Змія – і історія пізнала його як князя Василиска, чи то Василишка, щоб добріше звучало. А сам князь любив годинами споглядати ліс, і Драконяче озерце, і райдужні хвилі Полтви-ріки. Споглядав і промовляв, усміхаючись:

    - Не кожен той Дракон, що в Драконячій шкірі!

    Князь Василиск, чи то Василишко, якщо вірити стародавнім літописам, моє серденько, став першим настоятелем Святоюрського монастиря.
    Минули літа, минули і тисячоліття. Немає вже Змія та його кузні-печери, бо її згодом замурували, а далі з її каменя та каменя скелі, у якій вона була, збудували підмурівок Святоюрської твердині. І лише церква святого Юра – жива пам’ятка тих далеких часів, живий свідок подій з історії Княжого Львова. А святий Юрій, Божий ключник, став навіки покровителем нашого міста.
    У його руках, моє серденько, не тільки вражаючий спис супроти Дракона і всіх ворогів, що на нашу землю зазіхають, а й ключі, що рідну земельку весною відмикають:

    «Святий Юрій, Божий ключник,
    бери ключі золотії, веди коня вороного,
    одімкни сиру землицю,
    випусти живу травицю,
    на теплеє літо,
    на буйнеє жито»!

    То ключі достатку, щедрості Божої, злагоди і миру для минулих і теперішніх мешканців міста князя Лева. І для тебе, мій маленький друже, теж!

    (Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. "Живка - богиня Життя" (ігровий сценарій до Купальських забав)
    (дія відбувається біля купальського вогнища)


    ЗАДІЯНІ:

    ЖИВКА – жриця богині Життя-ЖИВИ
    ЛАДА – богиня Любові, донька Сонця-СЕМИЯРА
    ІВАНКО – земний суджений Лади
    МАРА ПЕРША
    МАРА ДРУГА
    МАРА ТРЕТЯ
    ПЕРЕЛЕСНИК
    ТОЙ,ХТО В СКАЛІ СИДИТЬ
    ВОДЯНИК
    ВОГОНЬ (голос)
    ВОДА (голос)
    ЛЮДИ (вся купальська громада)

    (Народ підходить до місця забави – галявини у предковічному лісі. Їх зустрічає ЖИВКА – жриця богині Життя-ЖИВИ).

    ЖИВКА: Люди! Стійте! Хто ви? Чого завітали сюди?
    ЛЮДИ: Ми – діти Львова, потрапили сюди, щоб святкувати славний день Івана Купала, бавитися, тішитися собою і життям!
    ЖИВКА: Ви хочете радіти життю, а принесли з собою СМЕРТЬ-МАРУ!

    (З темряви чути регіт МАРИ – «ха-ха-ха»!..)

    ЛЮДИ: Де вона, де?! Ми не хотіли брати ЇЇ!
    ЖИВКА: Ви не лише взяли ЇЇ, ви посіяли ЇЇ кругом себе!
    Ось ти… нарвав папороті і шукаєш на мертвому гіллі Квітку Життя, а знайдеш там хіба що МАРУ!

    (Вибігає МАРА ПЕРША і з реготом ставить на коліна того, хто тримає гілки папороті і тих, хто стоїть за ним).

    МАРА ПЕРША: Ви мене посіяли, ваші руки мене зродили і я йду до вас!..
    ЛЮДИ: Горе! Горе нам!
    ЖИВКА: А ти, дівчино, нарвала так багато квіток; ти ж убила їхніх діток, їхнє дрібне насіннячко! І ти, красо-дівчино, теж принесла сюди МАРУ…

    (Вибігає МАРА ДРУГА, вириває з рук дівчини квіти, регоче, лякає ними людей, ставить їх на коліна).

    МАРА ДРУГА: Ви вбили дітей-насіннячко і тепер я їстиму все-все-все насіннячко-діток. Ха-ха-ха…
    ЖИВКА: А ти, парубче, нікого не чіпав і думаєш, що МАРА до тебе не пристане? МАРА не владна лиш над тим, хто сотворив добро. А ти тремтиш над нею, бо знаєш, що вона могла вирости з твоєї байдужості.

    (Вибігає МАРА ТРЕТЯ. Обертається довкола парубка).

    МАРА ТРЕТЯ: Я тут мій повелителю і рабе. Допоки Я була мала – ти був мій повелитель. Але я виросла! Віднині ти – мій раб, а я – твоя владарка.

    (Ставить парубка і тих, хто за ним на коліна. Таким чином на колінах опиняється весь натовп, окрім ЛАДИ, ІВАНА, ЖИВКИ І ТРЬОХ МАР. ТРИ МАРИ танцюють довкола ЖИВЧИНОГО вогню і поволі гасять його, проте не до кінця. ЛЮДИ голосять: «Горе нам, горе! ЯРОВОДЕ, порятуй нас! Порятуй нас, ЖИВКО!!», - поволі слова-голосіння переходять у загальний плач.)

    ЖИВКА: Бачите, люди, яка сильна смерть-МАРА. Якщо ви і далі сіятимите ЇЇ, вона стане ще сильніша і врешті прийде час, коли ЇЇ влада поглине все – і чорна, і холодна ніч настане на усій Землі.
    ТРИ МАРИ (вторять луною): Настане!Настане! Настане!
    ЖИВКА: Тоді все живе поглине морок!
    ТРИ МАРИ (вторять луною): Поглине! Поглине! Поглине!

    (Після цих слів плач-голосіння гучнішає).

    ЖИВКА: Не плачте, Люди! Наразі ще не настала влада Смерті!

    (Наближається до вогню, де танцюють ТРИ МАРИ – вони сахаються ЖИВКИ.
    ЖИВКА наказує підійти до вогню КУПАЛЬСКІЙ ПАРІ – ІВАНУ та ЛАДІ, покласти на вогонь дрова, укриті живицею, чекає вкупі з ними поки вогонь розгориться).

    (До КУПАЛЬСЬКОЇ ПАРИ) …Бачите, ще може ЖИВКА побороти МАРУ. Ще є в ній сила, ще вона дійствує! Ще є сила у ВОДИ І ВОГНЮ.
    (До ЛЮДЕЙ) ВОДА і ВОГОНЬ – боги наші: ВОДА – се матінка всьому живому, а ВОГОНЬ-тепло – се Батько наш! Без них ми загинемо…
    Та слухайте, люди, сил моїх все менше. Колись МАРА не сміла навіть підійти сюди – тепер захотіла бути тут владаркою. Усе тепер залежатиме від вас! Якщо будете шанувати ВОГОНЬ і ВОДУ та Дітей богині ЖИВИ – і малих, і великих – від хробачка до ведмедя, від рясту до наймогутнішого дуба, - сила моя стане непереможною. Якщо хтось з вас чи словом чи дією необачно осквернить ВОДУ чи не шануватиме ВОГОНЬ, чи вб’є без потреби когось із Дітей ЖИВИ – то враз МАРА сильнішою від мене стане.

    ЛЮДИ: Ми будемо шанувати ВОГОНЬ І ВОДУ і все живе на землі!
    ЖИВКА: Я вірю, та все ж промовте присягу-заклинання:
    «Присягаю, що кожного року я висаджу дерево і буду доглядати його, аж поки не стане могутнім»!

    (ЛЮДИ повторюють присягу-заклинання. На галявину з лісу до ЛЮДЕЙ вибігає ПЕРЕЛЕСНИК).

    ПЕРЕЛЕСНИК: Я знаю кожне дерево в лісі – і не дам зламати присяги, будьте певні!

    (МАРА ПЕРША сахається присяги і зникає. ЛЮДИ, котрі найвіддаленіші, встають).

    ЖИВКА: «Присягаю, що ніколи не зламаю найменшої гілочки, не зірву і не потопчу ні квіточки, ні травички на нашій землі, не залишу побіля себе у лісі ні скла, ні консервної бляшанки…».

    (Люди повторюють присягу. З темряви лісу на відстані від натовпу виступає ТОЙ,
    ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ).

    ТОЙ,ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ: Чув я присягу-заклинання. А хто порушить її, нашлю на нього грім та блискавицю, зливу ще й град… І забере його МАРА!

    (МАРА ДРУГА з навіженим стоном вихором обертається довкола ЛЮДЕЙ і зникає вкупі з ТИМ,ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ у непроглядній темряві лісу. ЛЮДИ усередині натовпу встають з колін).

    ЖИВКА: «Присягаю, що ніколи не вб’ю живого сотворіння, дітей богині ЖИВИ».

    (ЛЮДИ повторюють присягу. З річки поблизу галявини до людей наближається ВОДЯНИК).

    ВОДЯНИК: Все живе завжди ходить до водопою. Я знатиму ваші гріхи. А покличете мене на поміч - не відверну від вас МАРУ, а потягну на дно, у баговиння.

    (МАРА ТРЕТЯ, імітуючи Русалку Водяну, обертається довкіл натовпу і зникає услід за ВОДЯНИКОМ. ЛЮДИ, що найближчі до купальського багаття, піднімаються з колін.
    Здалека до них промовляють ВОГОНЬ та ВОДА):

    ВОДА: Діти мої! Я матінка ваша – ВОДА! Я даватиму вам силу і здоров’я, бо присяга ваша щира і я вірю вам!
    ВОГОНЬ: Діти мої! Я – ВОГОНЬ, батько ваш! Я дам вам тепло узимку і дам вам Надію в безвиході. Та не зламайте присягу, бо погано буде і мені, і вам.

    (Ефект грому – інколи збігається зі справжніми витівками бога Перуна,що незримо спостерігає за дійством з висоти Зоряного Неба).

    ЖИВКА: Ось і все, люди – діти ЛЕВА. Ви сильні духом, бо сьогодні побороли МАРУ. Бавтеся і радійте життю – ви маєте на те право.

    (До КУПАЛЬСЬКОЇ ПАРИ): Вам, ЛАДО та ІВАНЕ, раду раджу – збудуйте тут хату… бо в завітному місці, де горіло купальське багаття, Мара влади не має, там лише любов, сила та добробут із чар-квітки папороті проізростає!

    ЛЮДИ, будьте щасливі!

    (ЖИВКА прощається і поволі зникає з очей в напрямку лісу).

    ЛЮДИ услід ЖИВЦІ: «Пам’ятай про нас, ЖИВКО!».

    (Довкола купальського багаття до ранку триває забава - водять купальські хороводи, співають купальські пісні, стрибають через вогонь, доки вогонь сам не погасне).

    Зі ювілейної збірки присвят "Вовчі іменини". - Львів:Ліга-Прес,2013.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. "У прихистку Божої Ласки: Мати і Син" (інсценівка)
    (ІНСЦЕНІВКА ЗА ЛИСТАМИ, ТВОРАМИ ТА СПОГАДАМИ ГРАФИНІ СОФІЇ З ФРЕДРІВ ШЕПТИЦЬКОЇ ТА ЇЇ СИНА РОМАНА-АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО, ПРИСВЯЧЕНА
    150-ЛІТТЮ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО і 180-ЛІТТЮ ГРАФИНІ СОФІЇ)*

    Діють і звучать:
    ГОЛОС ГРАФИНІ,
    ГОЛОС СИНА,
    ЦЕРКОВНИЙ ХОР "ОСАННА"

    ГОЛОС ГРАФИНІ: «Снилося мені, що йшла я дорогою і йшла вже дуже довго, бо цілі смуги землі і років за мною лежали, а з обидвох боків дороги, як верстові кам’яні стовпчики, білі ряди могил.
    Я була дуже втомлена, і на дорозі, що тягнулася під гору, далеко-далеко ще, виднівся допіру будинок, де я мала відпочити – малі вікна без світла, ніби очі без життя – між ними скляні двері, відкриті на ґанок… Серце моє стиснулося, сльози до очей підступили… Через хвильку, через відчинені скляні двері впав широкий яскравий промінь сонця і, як приплив діамантової хвилі, звільна до ніг моїх плив…
    …Снилося мені – і вві сні тим химернішою бачила себе – під білим волоссям безліч думок у веселкових золотистих барвах роїлося, а в стомленому серці квітка за квіткою все ж зацвітала…
    Коли я подивилася назовні, то сталася дивна річ – ніби просто з неба, мільйони метеликів, бистрих, як слова мови людської, почали влітати до моєї темної кімнати… Рій за роєм влітав і кожний метелик ніс інакшу квітку на своїх крилах»…

    ГОЛОС СИНА: – «…Це дзвіночки конвалій… сльози людські… Ти втерти їх не змогла, але свої з ними з’єднала, і вони своєю тихістю тебе сотворили»!

    (п’ять дитячих голосів):« – Можна!
    – Добрий день, Мамо!
    – Добрий день, мої діти, чи добре спали?
    – Дуже добре, дякую, Мамо. А Мама?
    – Добре, я сподіюся»…

    «Якось мені так добре на світі й дружно й гамірно, а сонце так ясно світить, а пташки так гарно співають і люди такі добрі й Бог є над нами! І добре нам разом іти цією спільною дорогою, кохана моя Мамо! І так нам добре разом і разом, так любо, так гарно! Стільки там святих і ангеликів і старців, чистих, як діти. А з ними і дідуньо, і Ізьо, і так їм добре, так гарно... а вони сьогодні думають про нас, як ми про них, моляться до Бога за нами." "Який гарний цей світ, коли Божа воля є в ньому, який коханий! Бо всюди думка й чин: вперед до Бога! Якось усе йде і добре й по бажанні, коли з волею Божою й ніщо не страшне нам. І які ж побажання переслати Вам, Мамо, коли ми завжди так разом? Хіба те одне: завжди разом з волею Божою! Це нехай буде нашим желанням, а молитва – "З Тобою,Боже, вперед, вперед, аж там, де гарно і любо й по-Божому!" Це нехай буде нашим проханням, нашою спільною молитвою і нехай виєднає нам ті ласки через Ісуса Христа".

    (спів церковного хору «Осанна»).

    ГОЛОС ГРАФИНІ: «Заки ще зовсім прогомонять дитячі літа й слова, якими крізь уста й думки Ромця проявлялася над ним майбутня Божа воля, мушу ще вернутися далеко в минуле, щоб переповісти особлившу розмову, яку ми мали, мій чоловік і я, кілька місяців після нашого вінчання. Це було взимі 1862 року: ми верталися саньми присмерком з далекого проходу та говорили про сподівану нашу першу дитину. Пам'ятаю, як у віддалі блимали Прилбицькі світла, а коли ми перелітали через Чолгинські луки, тоді мій чоловік сказав: "Якщо я матиму кількох синів, я хотів би, щоб один з них став уніятським священиком". На цю його заяву я скрикнула, ніби переді мною відкрилася якась пропасть, а він говорив далі: "А це тому, щоб міг стати єпископом і зреформувати руське духовенство". Я не заглиблювалася над тим питанням, не розуміла й не думала, яка почесна й важка, але й заслужена буває праця єпископа, небагато я тоді думала про ці речі... Я зрозуміла, що мою дитину може хтось схоче колись намовляти й сама вона може забажати стати священиком, щоб згодом дійти до гідности єпископа і на цю думку закипіла в мені кров та вже здавленим від сліз голосом я відповіла: "А я власне так довго забороняла б йому стати священиком, аж поки не бачила б, що готов бути спершу монахом, щоб мати цілковиту певність, що ніяка надія на достоїнства не має на нього впливу». Двадцять років пізніше я пригадала свому чоловікові цю розмову, він пам'ятав її так добре, як і я, а може і Господь Бог по Свому занотував її також».

    (спів церковного хору «Осанна»)

    ГОЛОС СИНА: "Ще заки я навчився читати й писати, ще дитиною, коли я не здавав собі справи з почувань, а серцем відчував красу старої нашої ікони. Я був відай дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій дерев'яній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував я ту якусь непоняту емоцію, що я її нині назвав артистичною емоцією. Я мусів бути маленьким хлопчиком, бо наш старенький парох, якого я відтак на добру голову переріс, видавався мені великаном, як він у святих ризах виходив діяконськими дверми на великий вход. Гієратичні постаті в іконостасі, на мене звернений зір Христа Спасителя і св. Його Матері, та якась містична темрява, в якій світили тільки свічки і їх відблиск на золотих тлах ікон, дим кадила, що взносився до неба разом зі звуками пісні, все те складалося на якесь вражіння таке глибоке, яке ледви коли в життю пам'ятаю. А глибоке вражіння було якраз тому, що поза тими зовнішніми проявами, відчувало серце якусь таємну глибінь, що наче промінчик спливав на душу зпоза-світа, неначе з неба: Dominus Vobiscum (Тобі, Господи), Et cum Spirito Tuo (І Духові Твоєму)".

    (на тлі літургійного співу церковного хору «Осанни»): ГОЛОС ГРАФИНІ: «Святий, Святий, Святий Господь – Бог Заступник, сповнені небеса і земля хвали Його».

    «…Вервиця – це було його перше апостолування в родині; чи він намовляв своїх братів, чи навчав, чи може вони самі йшли за його прикладом, не знаю, але без будь-якого впливу з мого боку за деякий час я побачила, що кожний з них має завжди вервицю в кишені, що молиться на ній і що засипляє з нею, обмотаною довкола ручки. Пишу про це, що я бачила і як я цю річ зрозуміла».
    «…На восьмому році життя за порадою отця Самуїла Пясецького, Чина св. Франциска, який був також моїм першим сповідником, визначили на перше св. Причастя Ромця половину травня, коли ми вибиралися знову до Львова на ім'янини моєї мами й мої. Пам'ятаю докладно лист, який він у надвечер'я того дня писав до свого вчителя, що залишився на селі. Бачу кімнату, в якій я сиділа, коли "Ама" приніс мені лист, кажучи: "Я хочу написати пану Арнетові, щоб мама бачила, чи немає там яких помилок". І бачу дитяче письмо, що бігло кривими рядками по нелінійованому папері й читаю його, наче я мала б його перед очима»…

    ГОЛОС СИНА( з дитинства) :"Дорогий Пане! Вже завтра 17 травня відбудеться моє перше св. Причастя. О, моліться пане, моліться, моліться, щоб було багато 17-их травнів у моєму житті... і щоби я був завжди дороговказом для моїх братів і щоб одного дня я відчинив їм двері до неба».

    ГОЛОС ГРАФИНІ: «Отже прийняв мій хлопчик Господа, якого приходу так щиро бажав, – дня 17 травня 1876 р., на тому самому місці й з тих самих рук, що я його теж перший раз прийняла. Навіть на тому самому ступні ми клячали перед престолом Розп'ятого Христа в костелі Отців Бернардинів… В тому часі, менш-більш – зачинаючи дев'ятий рік життя, перший раз заявив мені, що хоче стати священиком. І хоч як наглядно він милувався Божими речами, то все таки ніколи не приходило йому на думку, – як іншим дітям, – щоб бавитися в священика, у відправлювання Богослуження, для нього ці справи були відразу святі; без дрожі не доторкувала їх його душа, бо інтуїцією розумів їх правду, їхню велич. Коли служив до Служби Божої, міг бути прикладом для других: зложені руки, спущені очі, не щоб хтось так учив його, але тому, бо інакше не розумів служби при Божому престолі. Пам'ятаю, що цей вид був для мене такий дорогий, що я мусіла аж приневолювати себе, щоб не поринати в ньому».

    (голосу набирає літургійний спів церковного хору «Осанна»).

    «Моя благословенна в Господі дитино! Найбільший скарб, який я отримала від Бога, — це є ти. І цей найдорожчий скарб мого життя повертаю Богові».

    ГОЛОС СИНА: "У своїх молитвах я говорив: "Мій Боже, якщо Твоя ласка, дай мені мудрість! І з тої пори я розумію, чим я є, та чим повинен бути. Крім цього я зрозумів догму спільноти Всіх Святих і знайшов у ній безцінний скарб. Ніколи я не просив, щоб молитва була для мене приємна, а тільки, щоб була легка й добра, бо про це, вірю, можна просити".

    – "Мамо, Добромиль – новіціят зреформованих Василіян"!..

    ГОЛОС ГРАФИНІ: « … і довго дивився, поки видно було вежу монастиря, що виринала з-під верховіття гори, опоясана чорним лісом... Чи в тій хвилині він думав про нашу прогулянку? Хіба радніше – як леліяну мрію – вітав і пращав вежу в лісі»...

    «Уже починало діяти зло, з яким він нераз мусів зустрічатися; але воно не мало ніякого впливу на нього, навпаки – зроджувало в ньому якусь безоглядну відпорність та закріпило його в принципах і поглядах, він не признавав у них ніяких компромісів. Що добре, мусить дійти до доскональности… а що недосконале – є зле; хреста, нещастя – крім гріху – немає. Злий католик не може бути чесною людиною, а доброму – щож більше потрібне до щастя? Це було виявом його віри – напрямні, які він прийняв за основу свого життя: має бути василіаном!..»

    « … Перед вступом до новіціяту Роман відбув підготовчі реколєкції у найстаршому Бенедиктинському монастирі в Монте Касіно. Там пережив він важку покусу, як сам розказував»…

    (звучить хор «Осанна» - наспіви з католицької Служби Божої).

    ГОЛОС СИНА: «Це була страшна хвилина, хоч вона тривала ледве декілька хвилин. Під час молитви заволоділо мною нараз таке глибоке пізнання-візія, такої могутности й величавости латинської Церкви, її краси й духовних скарбів, що мені здавалося, що я не зможу від неї відірватися і поза нею не зможу служити Богові. І все зачало хитатися і валитися в мені. Тоді я вчинив совершену постанову повної присвяти Господеві, цілковитого прийняття Його пресвятої волі й знова – все пішло – як блискавка, після блискавиці наступили по собі неначе три удари грому, а тоді я відзискав повну свідомість і зрозуміння, що Бог хоче мати мене серед Василіян, а після тієї свідомости вернувся повний, досконалий спокій».

    «…Моя Дорога Мамо! Ось я вже в Добромилі й чуюся таким щасливим, таким спокійним, про що я ані не мріяв… Всі клопоти цего світу зникли для мене; тепер я бачу тільки Господа Бога й шлях, який провадить мене до Нього».

    ГОЛОС ГРАФИНІ: "У тиші монастирських мурів, під покровом Пречистої Діви, беручи за свідка об'явлену йому Божу волю, провідника своєї душі, – що й була свідком його чистої юности, – моє хлоп'я в покорі питається Господа:

    ГОЛОС СИНА: "Боже! Що хочеш, щоб я вчинив?"

    ГОЛОС ГРАФИНІ: «А Господь відповідає йому в душі, тим голосом без слів, якого не чує людське вухо, але серце розуміє».

    ГОЛОС СИНА: "Покинеш батька й матір, братів і свій дім, покинеш обряд, який виховав тебе для Мене й який ти від дитинства полюбив, покинеш звичаї, які вросли у твоє серце й підеш до нового життя, до чужих людей, може нерадих... і візьмеш Мій Хрест на свої рамена та зазнаєш посуджень, підозрінь у тому, що для тебе найсвятіше й від Мене передане... зазнаєш може й людської погорди... твої найближчі будуть здвигати раменами й називати тебе безумним, а мати над тобою плакати буде і в її плачу покинеш її, але підеш, бо Я тебе кличу й служитимеш Мені аж до смерти, може навіть мученичої...».

    ГОЛОС ГРАФИНІ: "Пошли мені, Господи, завжди не те, що я може без застанови вибрала б, але те, що у Твоїх очах цінне, що для Тебе буде миле й зволь це мені передати»… «І сьогодні думаю, що Бог вислухав мою молитву. Моє життя не було легке, ані світове, ані може веселе.
    Але Господь Бог дав мені змогу пізнати науку й ласку хреста.
    Господь дозволив мені оглянути Своє Царство, що розвивалося в моїх дітях. Одного з них зволив прийняти до служби при Своїх Престолах»
    «…О люди, люди, так є! Зараз буде служити»…

    …Перша Служба Божа отця Андрея в Прилбичах 11 вересня року Божого 1892. «...Не передати словами, яка була ця служба, яке його благовіння, молитовний настрій усіх, ті сонячні лучі… оця мовчанка людей і … його голос дужий, звучний, спокійний, що передавав Всевишньому молитву зі жертвою, бо вона: «Твоя от Твоїх, Тебі приносим о Всіх і за Вся».

    (спів хору «Осанна» – фрагмент Греко-Католицької літургії)

    ГОЛОС ГРАФИНІ:«До вогнища любови, що горіло в його серці, тиснулися все більш слабі, малі, бідні, недарма він говорив мені нераз:

    ГОЛОС СИНА: – "Ох, Мамо, ви не маєте поняття, яке мені дороге все, що бідне, старе, мале!»

    (звучить кант хору "Осанна" «Ісусе наш прелюбезний…»)

    ГОЛОС ГРАФИНІ: «Пануючого князя не приймають так, як він приймав бідного товариша з відкритими раменами, – без огляду на те, чи прийшов у властиву, чи в невідповідну пору, він міг завжди думати, що нікого краще від нього Роман був би не прийняв. Не задержував у себе, не намовляв до довшої розмови, але пізніш до самих сходів відпроваджував біднягу, дякуючи, що пам'ятав про нього»...

    ГОЛОС СИНА: – «…І скажіть, Мамо, чи Господь чудесно не піклується тими, які з вірою до Нього відносяться»?

    «…Оце зі серцем, сповненим подякою нашому Спасителеві Ісусові Христові, зачинаю писати цей лист, поки піду спати... Передовсім дякую Богу за найбільшу ласку, за ясність світла з небесних висот. Не буду обширно писати про цю ласку, вона вростає заглибоко в наше душевне життя; я хочу тільки поділитися з Вами моєю радістю, – щоби й Ви подякували Богу за мене, а враз із тим за всі ласки, за все світло, яким Бог мене осяяв. Я навіть не смів просити про оцю ласку, вона сплила на мене з висот як доказ, що Господь думає про мене й провадить мене вперед... за інші ласки буду дякувати Спасителеві продовж цілого мого життя. Добраніч усім Прилбичам – до завтра».

    ГОЛОС ГРАФИНІ: «…Чи здає собі хтось справу з того, як гарно було, коли з його уст плили слова радости, любови, щастя, з уст, суворости яких я ніколи не любила. Щоб згодом уже не вертатися до тієї теми, забігаючи наперед далеко в майбутнє, мушу тут відзначити, що вже в його дитячому віці розвивався в ньому дивно чарівний контраст. В ньому неначе зрослися з одного боку справжня ангельська доброта, солодкість, побожність, а з другого справжня лицарськість, що проявляла себе у відвазі, в сміливості, а далі в любові, в повсякчасній готовості обороняти слабих… Щодо відваги, то мушу сказати, що вже від колиски я не бачила в ньому почуття страху. Те саме завважив учитель, колишній папський гвардист, під проводом якого він був від п'яти до шіснадцяти років; той часто говорив: "Ах, цей матиме відвагу лева»… Мій брат Олександер, такий з крови, кости й традиції військовик, коли Ромцьо став підростати, дораджував, що ми повинні намовляти його до військової кар'єри, бо ще ніколи не довелося йому спостерегти у хлопця в його віці стільки холодної безстрашної рішучости».

    ГОЛОС СИНА: – «Чи Ви, Мамочко, охоплюєте думкою, яке значення має молитва»?.. «Моліться за мене, моя Дорога Мамо, щоби я міг виконувати всі свої обов'язки, іноді це так тяжко буває»…
    «… Як нас фальшиво інформували про українське духовенство, Моя Кохана Мамо, в якому кривому дзеркалі представляли цей прекрасний, богобоязливий і шляхетний нарід!.. І це не лише в Галичині, чи в центральній Україні, не лише в Західній Європі, але навіть у центрі християнства – в Римі, де ми, найстарша вітка Східної Церкви, не кажучи вже що найчисленніша, є якоюсь неначе доліпкою до всесвітньої Христової Церкви. Знаю, як зарадити тому, Моя Найдорожча Мамо, знаю: треба жертви, великої кривавої жертви, щоб, з одного боку, цей нарід пробудився із довгого невільничого сну, а з другого боку, сам пізнав себе, пізнав свою духовність, а тоді пізнають його інші».

    ГОЛОС ГРАФИНІ: «…Я бачила нераз у свому житті, що маркантною рисою чортівських затій є чіткість правди, яка пробивається із зовнішніх познак: як фальшиві перли є рівніші від справжніх, як ших блистить ясніше від щирого золота, так теж більш переконливими є ці докази, що сяють мерехтливим світлом і здаються нам ефектнішими, якими обманює злий дух, щоб фальш закривав правду»...

    ГОЛОС СИНА: «Моя Найдорожча Мамо! Пам’ятаєте мої слова, що коли Господь прикличе мене на владичний престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я із спольщеного роду, а поляки скажуть, що я зрадник.
    І вчора я почував те – воно сталося. Бо учора при торжественному відкритті Національного Музею у Львові, я одверто й рішуче заявив численним присутнім, що ми, українці, не хочемо чужої культури, ми хочемо жити своєю культурою… Для мене довго-довго було загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід - нарід без керма і вітрил, цей убогий сільський люд, міг зберегти свою, тільки йому притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, свої цілі школи мистців-артистів…Як тяжко, Мамо,що Ви – малярка і така поетична душа, фізично не могли бути цього дня при мені, бо що Ви були духовно, то я це почував»…

    «... Мій виклад, Мамо, є визов для тих, які вважають, що наш нарід завжди й постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати «на вічну пам’ять» до гробу. Але так не є і так не буде, коліс історії завернути не можна. Йдуть важкі, страшні часи, грядуть часи переслідувань, часи мучеництва, Мамо… Не знаю, яку долю судив Господь цьому народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальности перед Богом за душі,відкуплені кров’ю Ісуса Христа.
    Моя Дорога Мамо, я ніколи не відречуся свого обов’язку, даного мені Богом… Ви тепер, Мамо, у стіп Христа, моліться за мене й за мій Богом мені повірений нарід… а я... я буду за Вас молитися!!

    (звучить церковний хор «Осанна»… На тлі співу хору «Осанни»):

    ГОЛОС ГРАФИНІ: «…Ідеалом жінки є стати ангелом миру, додавати віри й надії, бути готовою присвятитися тим, кого любимо і невтомно просити вміння служити Богу, і чинити добро людям».

    ГОЛОС СИНА: "Найдорожча Мамо! Щиро бажав би я, щоби Ви Мамо дістали цього листа 15 травня у день св. Софії, отже ні раньше, ні пізніше. Не тому, щоби в тому листі були висловлені якісь незвичайні побажання щастя, здоров'я чи інших благ, але я хотів би, щоби Ви почували себе ближче серед нас, щоби Ви, Мамо відчули завтра нашу духовну приявність біля себе, окруженою цілою родиною, щоби згадуючи минулі літа, могли сердечно подякувати Всевишньому за все й могли би того дня пожертвувати Богу нас усіх, пожертвувати всю Вашу довголітню працю над нашим вихованням, всі важкі переживання, хрести, турботи, страждання. Завтра прийму святі Тайни у Вашому наміренні й зложу сердечну подяку при престолі за те, що вже минуло та помолюся теж із глибини душі за прийдешнє: Да святиться Ім'я Твоє, да прийдет царствіє Твоє, да будет воля Твоя, яко на небеси і на земли!»

    – «Моя Дорога Мамо! Що робите під цю хвилю? Своїми думками я завжди біля Вас і поручаю Вас Божій опіці»…

    ГОЛОС ГРАФИНІ: – Що роблю?... Вертаю на забуті стежки, коханий мій Сину!
    «... Наш парк був великим, тінистим, з багатьма таємничими для мене куточками. У парку була альтанка, зроблена батьком, і протоптані ним стежечки. Унизу — став, до якого я якось упала під час маминої купелі, березовий місточок, стежка, що слимачком вилася на вершину, де стояла паркова альтанка з червоним дашком... В оточених високим муром теплицях дозрівали небаченої краси і смаку персики, які князь Леон Сапіга їв ложечкою, чим дуже мене дивував... Я любила ту Бенькову Вишню більше, аніж тоді могла це осягнути. Мене п’янили сад, свобода, спів птахів і тиша села. Мені було жаль засинати при кумканні жаб, далекому гавкоті псів і покриках нічних сторожів. Так дивно, несвідомо, але і з повною розкішшю я відчувала, що мене оточує якась велика гармонія; я знала кожен камінчик на стежці, йшла часом подивитися, чи він ще є, привітатися з ним… і з отим старим дубом, що кремезно височів над усім садом».

    – «Старий дубе, що ти бачив, як був молодим? Скажи!

    ГОЛОС СИНА: – Коли я був молодим?.. Давно це було, давно… І заледве пам’ятаю… Пам’ятаю, у моїм підніжжі, у кущах польової рожі, солов’їне гніздо, а наді мною співучий політ жайворонка… Пам’ятаю рої молодих золотистих мрій, що відлітали з шелестом мого листя… А на вигоні здорове шаленство легковажного сміху… Знаю, що любими були мені пустощі дитячі, енергійність молоді, віра вчених, людей похилого віку спокій.

    ГОЛОС ГРАФИНІ: – А пізніше, коли виріс, що ти бачив, дубе? Розкажи ще!

    ГОЛОС СИНА: – Коли я трохи підріс, здавалося мені, що я вже бачу понад гори і пропасті все, що бачити можна, бо сильні вітри хитали моєю молодою кроною… Тоді я бачив бурі таємничий морок, що вдаряла блискавками у те, що високе й сміливе; літа нестерпну спеку, що палила все гарне і слабке; зими безжальний мороз, що забирав матір дітям, батькам сина чи бідним здоров’я… Чув я шаленство світу, вульгарне руйнування святого скарбу, а також дурносміх, що рівнозначний прокляттю; дивився на дітей, навчених фальші, мало вірність молодих, блюзнірство мудреців, розпусту старих.

    ГОЛОС ГРАФИНІ:– А пізніше… Коли ти вершиною своєю сягав неба, що бачив? Розкажи ще, старий дубе!...

    ГОЛОС СИНА: – Неба я не сягав і не досягну ніколи, але вільніше й частіше поглядав на нього… Тож і землю краще зрозумів. Тоді, після сильних злив я бачив її чистішою і здоровішою, коли сонце, що заходило у спокої прощалося з тим, що Божа рука від повені вберегла…
    Тоді бачив, як на попелищах виростали хрести, як померлі діти прихиляли батькам небо, як нещастя згладжувало братні чвари – і молоді життя, Богу присвячені… і світло розуму, підкорене любові.
    Тоді чув біля свого підніжжя Христову науку, що проповідувалася маленьким… і Боже прощення, надане злочинцям, спостерігав за незліченною кількістю вірних Господу Богу. Кожний з них підносив його корогву понад усі скарби і весь бруд земний, аж до останнього подиху грудей і до останнього погляду очей у небо!..

    ГОЛОС ГРАФИНІ: – А зараз, дубе… Зараз, коли вже порохно землі серця твого сягає і лишень зеленню крони там, угорі, ти живеш… чи бачиш ще щось? Скажи!

    ГОЛОС СИНА: – Бачу лише невичерпний скарб милосердя Мудрості Божої і Милосердя незглибиму Мудрість, яка все на небі і на землі щодо чисельності, міри і ваги добре чинить…
    Бачу лише біля хреста Ґолґоти хрести, чисельність яких заледве дорівнює чисельності золотих тельців світу…
    Бачу потоки Милості, залиті сльозами невинних і кров’ю мучеників, і безодні, вирвані потоками гріхів…
    Бачу тисячі невинних жертв, вічно пречисту Пожертву Причастя, яке переважає чашу спасіння над переповненою чашею осудження…
    …І тремтить моє листя пульсом вічності, але без страху у серці. Як витвір землі, впаду на землю і з радістю дам з дерева мого хрест витесати. І з радістю порохном моя корона упокориться Господу Богу, тільки б над хрестом і над короною щораз голосніше, щораз виразніше звучав відвічний хор…

    БАГАТОГОЛОССЯ ГРАФИНІ, СИНА ТА ХОРУ «ОСАННА»:
    – Святий, Святий,Святий Господь Бог – Заступник,
    сповнені небеса і земля хвали Його»!

    (спів церковного хору «Осанна» - «Благослови, душе моя, Господа»):
    «Благослови, душе моя, Господа,
    Благословенний єси, Господи.
    Благослови, душе моя, Господа,
    І вся істота моя Ім'я Святе Його.
    Благослови, душе моя, Господа,
    І не забувай всіх добродійств Його».

    ГОЛОС ГРАФИНІ: «… Пан неба і землі, віків і вічності – зараз буде служити!..
    Вчора зневажений, сьогодні покликаний… роками забутий, сьогодні згаданий… постійно поштуркуваний, сьогодні необхідний – зараз буде служити. Сьогодні Єдиний, завтра останній… буде служити вдень і вночі,
    в терпеливості – силою Своєю… у щасті – спокоєм…
    буде служити наукою Своєю… світлом своїм… многомудрістю милосердя і мільйонами променів милості Своєї…».

    ГОЛОС СИНА: – Добраніч, Мамо! «… Це троянди, принесені тобі, щоб ти старі очі ними потішила. Ти була за них вдячною, наче за коштовності…
    А це гвоздики… Добра воля людських сердець, котрою обдаровували тебе і твоїх… а ти за те молитву свою віддала…

    ГОЛОС ГРАФИНІ: – «Хто ти, променю?! Хто ти»…

    ГОЛОС СИНА: – Я твій Син укоханий, що насичується помежи леліями…
    «А ти… Чарівнице, хто ти»?!

    ГОЛОС ГРАФИНІ: – «Я?! Я любов людська, любов добрих людей, простих, мудрих»…

    ГОЛОС СИНА: – «Отож… справа любові завершена»!?

    ГОЛОС ГРАФИНІ: «… Врешті нині, коли моє життя схиляється вже до заходу, дає мені в серці непохитну Віру й Надію, не ради того, чим ми є, але чим Він, наш Господь є, що скоріше чи пізніше, але завжди при помочі хреста й ласки, дозволить Він нам усім віднайти себе колись у Небі».

    «…І промінь сонця, як відплив діамантової хвилі, тихо від ніг моїх відкотився…».

    (Хор «ОСАННА» п’яніссімо у загальній тиші при свічках співає «Отче наш»)
    23-30 квітня 2015 року

    https://www.youtube.com/watch?v=6Wmced1aTsw

    Літературні джерела до сценарію:
    1.Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького чина св. Василя Великого. (Друге видання). – Рим, 1987.
    2.Графиня Софія з Фредрів Шептицька. Твори. – Львів: Видавництво Львівського музею історії релігії «Логос», 2004.
    3. Андрей Шептицький. Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю! – Львів: Видавництво Львівського музею історії релігії «Логос», 2005.
    3. Шептицький А. Мої спомини про предмет музейних збірок //Двадцятип’ятиліття Національного музею у Львові. – Львів, 1930. – C. 1-3.


    «У прихистку Божої Ласки: Мати і Син» інсценівка за листами, спогадами та творами графині Софії з Фредрів Шептицької та сина Романа-Андрея Шептицького/Уклала Ірина Вовк. – Львів:Логос,2017.

    "Вистава "
    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -