Картинка ІV. ЗЕЛЕНЕ ЛИСТЯ НА ДЕРЕВІ РОДУ

Дерево Роду малої Ірочки Вовк мало два великих розгалуження – по бабциній лінії родину Стасівих і по дідовій лінії родину Вовків. Але за дивним збігом обставин і бабцина, і дідова генеалогія родоводу оберталася довкола гори Щирець і річки Щирки у Пустомитівському районі Львівської області. Гора Щирець в археології добре відома як місце, довкола якого заселялися племена первісних землеробів. На цій горі стояла давня дерев’яна церква, в якій на початку ХVІІ століття татари живцем спалили місцевий люд. З людьми тоді дотла згоріла і церква, яку згодом відбудували вже з каменю.
До слова, у маминій зовнішності я помічала виразні неслов’янські риси – чорне, як смола, хвилясте волосся, великі карі очі, ніс з горбинкою – було в ній щось від тюркського коріння. І вдача була така – імпульсивна, надемоційна.
Довкола святого місця Щирецької гори тулилися землеробські села і містечка: Пустомити, Щирець, Острів, Велика Горожанка, Лани.
Про Вовчу лінію родоводу мала Ірочка знала дуже мало, лише деколи чула, що ось дідо Вовк поїхав до рідного брата Івана на Острів. Ще інколи мама розказувала про талановиту сім’ю чоловіків-музикантів з нашого Вовчого роду, що жила у тих місцях. Забігаючи в часі далеко наперед, обмовлюся, що дідо Михайло Вовк прожив довге життя, пережив двох дружин, на старості розійшовся з третьою, і помер у віці 83 років при трагічних обставинах (його смертельно побили на зупинці трамваю за Оперним театром, неподалік від вулиці Шпитальної, де жив він самотньо у квартирі бабці Сивульки), а похований на Щирецькій горі. Там за тиждень до нього ховали його брата Івана. Коли діда Михайла Вовка відспівували у Щирецькій церкві, то священник зауважив: «Брат брата забрав».
Якось мама затужила за своєю Стасівською родиною по бабциній лінії, що вкорінилася у селі Велика Горожанка на Львівщині. Вона взяла мене з собою у подорож, а подорож на село для мене, малої, була чимось особливим, небуденним, адже я все-таки росла в атмосфері великого міста. Отож, коли мама з малою доцею зайшла в невеликий непоказний тіснуватий автобус на приміському вокзалі, ущент наповнений сільським людом з клунками, торбами та кошиками, доні Ірочці відразу захотілося забитися в якийсь зручний куточок на твердому сидінні біля вікна, подалі від галасливої юрми. Коли вже всі крісла були зайняті, а в проходах від клунків, торб та кошиків не було вільного місця, автобус помалу розпочав свій звичний рух в напрямку місця призначення. І тут раптом на увесь автобус незнайома стара селянка крикнула: «Дзідзя?!», - і здивовано-радісно подивилася на маму Лідію-Надію. Через кілька секунд вигук «Дзідзя!» у притишеному від цікавості автобусі повторився. Люди дивилися в напрямку наших крісел. Мама обернулася до старшої селянки і голосно дзвінко відповіла їй і всім у автобусі: «Так, я – «Дзідзя»… А звідки Ви знаєте, хто я?»
З’ясувалося, що та селянка жила недалеко від родинного Стасівського обійстя і по своєму немолодому віку ще пам’ятала Марію Григорівну Стасів-Вовк, мамину маму – нашу рідну бабцю, котра померла там молодою в далекому 1948 році. По смерті мами, Лідія-Надія ще 12-літнім підлітком, а потім вже юнкою під опікою батька Михайла Вовка, час-від-часу приїжджала в родинне обійстя до своєї бабці, а моєї прабабці – Анни Стасів і до маминих братів (вуйків Миколи та Ярослава, що з шести інших лишилися в живих після воєнного та совітського лихоліття). Маму Ліду з дитинства по-родинному кликали «Лідзю», а вона сама себе з малих літ називала «Дзідзя», – і знали про це лише члени родини Стасівих і батько, Михайло Вовк. Тому великою радісною несподіванкою для мами Ліди було почути через багато років оте «Дзідзю» від незнайомої їй жінки, а їй, думається – навзаєм – приємно було пізнати в юрбі вже змінену роками «Дзідзю».
Прибувши у родинне Стасівське гніздо, де з роду Стасівих залишилися лише два вуйки – Микола та Ярослав, мама «Дзідзя» з малою донею Ірочкою поспішили на сільський цвинтар – дорога до нього пролягла через великий яблуневий сад, посаджений на початку ХХ століття її дідом Григорієм Стасівим, чоловіком бабці Анни Стасів. Там, на сільському цвинтарі у селі Велика Горожанка, між високих вікових дерев і буйних трав знайшли свій останній спочинок члени Стасівського Дерева Роду, і дідо Григорій, і бабця Анна, і мама Марія з вуйками-братами…
Доні Ірочці показали зарослу могилу бабці Марії Стасів-Вовк з потемнілим важким дубовим хрестом, у підніжжі якої притулилася маленька могилка. Це мамин рідний братик Богданчик, який помер 3-літнім від епідемії дифтерії, що лютувала у роки війни, в 1944 році. За словами мами, була при маленькому Богданчику лише бабця Анна, коли у нього піднявся жар і він по-дитячому скаржився: «Горлонько болить!». Згас за одну ніч – на ранок не прокинувся… Тоді у Великій Горожанці ховали кількох малолітніх дітей. Згадуючи Богданчика, мама казала, що у нього були довгі миловидні кучерики, і всі довкіл дивувалися: «Чого ви цю дівчинку вбрали, як хлопчика».
Відвідини Великогорожанківського цвинтаря навіяли на маму Ліду-«Дзідзю» спогади і тоді вона всю ніч розказувала малій доні Ірочці про Стасівське Дерево Роду. Мала Ірочка не все, але дещо запам’ятала. Особливо про прабабцю Анну та прадіда Григорія Стасівих. Про прадіда Григорія з уст мами Ліди Ірочка довідалася таке: помер Григорій Стасів через дивний випадок –а таких дивних випадків у сільському побуті міжвоєнних буднів було багато. Ось якось наприкінці літа в розпал спекотливої косовиці, господар Григорій Стасів прийшов з поля з розігрітими від натоми та немилосердного сонця ногами. Аби прийти до тями, він опустив ноги в студену колодяжну воду. На одній нозі незадовго по тій купелі кинулася «рожа», себто запалення. «Рожу» спалили, але нога вся почервоніла, стала важкою, неслухняною і дуже болючою. Приїхав брат-ветеринар і сказав без хитрощів: «Грицю, у тебе почалася гангрена. Тобі треба до Львова. Хай її ампутують». Григорій Стасів мужньо відповів: «На що я здався дружині своїй і господарці безногий?». І до тижня Григорія Стасіва не стало.
Прабабця Анна пережила і чоловіка Григорія, і доню Марію, і чотирьох синів, і внука Богданчика. Коли востаннє мама Ліда-«Дзідзя» приїхала до неї при житті, вже будучи студенткою Львівського технікуму зв’язку – вона дуже зраділа і гукнула вуйка Миколу, аби той мерщій зарізав когутика для росолу. Коли проводжала у Львів маму з дарами до автобуса, то на стежці, де стояли вони удвох, несподівано здійнявся вихор, наче стовп сірого диму – і мама вже знала, що прощається з бабцею Анною Стасів назавжди.
Про братів бабці Марії Стасів-Вовк, вуйків Миколу та Ярослава, мала Ірочка запам’ятала небагато – Микола Стасів, отой, що ховав бабцю Марію і був головою першого колгоспу, теж, як і бабця Марія, захворів на туберкульоз, і по смерті сестри їв собачий тлущ доти, поки не піднявся з тої хвороби. Прожив довше за інших, був на родинному обійстю за головного. У роки перших колгоспів по ночах возив до лісу «хлопцям» на фірі все, що було їм потрібно – одяг, їжу і сокири для рубання дерев на землянки-хованки (а, може, не тільки для цього). На обличчі в нього було видне велике напруження – дуже щільно затиснуті губи, так, наче ті губи приховують велику таємницю, а ще велике страждання…
Вуйко Ярослав Стасів був з колиски сліпим на одне око – коли немовлям лежав у візочку, йому зі стелі впало в око вапно, що ним, зазвичай, білили сільські хати. Зате рід вуйка Славка дав нові молоді гілки Стасівському Дереву Роду і тепер у Великій Горожанці живуть його потомки.
Це дослідження Стасівського родоводу було б неповним без згадки про ще одного вуйка… Михайла – брата бабці Марії Стасів-Вовк, що пішов у Січові Стрільці 19-літнім юнаком і зник без вісті у 1918 році. Де похований і що сталося з ним у тих лихих часах – невідомо.
Хто його знає, може і він був під Крутами? Питання без відповіді. Про існування вуйка Михайла з роду Стасівих Ірочка довідалася від мами Лідії-Надії вже дорослою, будучи студенткою українського відділення університету імені Івана Франка.
Відвідини Стасівської родини у маєтку Великої Горожанки познайомили малу Ірочку з кімнатою у старій частині житла, де вмирала іі рідна бабця Марія Стасів. У кімнаті стояло старе дерев’яне ліжко, на стінах висіли великі образи: «Малий Ісус з Божою Матір’ю, що годує голубів» над ліжком, та «Ісусове розп’яття» між вікон, що виходили на двір. Коли вмирала бабця, вона казала мамі, що бачила в сні, наче стіна, на якій висіло «Розп’яття» обвалилася, а з вікон зазирала до хати Смерть у вигляді черепа (то була велика голівка червоного маку, найбільша з тих, що росли на ґанку).
Ще одна істотна деталь – між переходами зі старої у нову хату, над одвірком висіла стара ікона «Громовідводниця з Немовлям-Спасом» в золотому облаченні. Обличчя Божі геть потемнілі… Ікона невеличка, проте дуже потужня. В часі їй було десь понад два століття. Мама випросила «Громовідводницю» у Стасівських родичів як оберіг для нашої сім’ї. Ця ікона – найдорожча реліквія нашого Вовчого роду. Нею благословляла мама Лідія доньку Ірину до шлюбу, довкола неї збирається наша сім’я у дні Різдва і Великодня, до неї молиться щовечора, лягаючи спати, молиться зранку, починаючи новий день.
«Громовідводниця» - це пам’ять про бабцю Марію Стасів-Вовк і всю гілку Стасівського роду. Її, вкупі з родом Вовчо-Михайлівським, поіменно згадує вже немолода Ірина закінчуючи прожитий день, наче з одного фентезійного фільму, коли представник космічної цивілізації піднявся на Заповітну Гору Старійшин, аби перечислити свій родовід до п’ятого коліна. Ірина знає, що пам’ять – найцінніший скарб, яким вона володіє. А в пам’яті живуть невмирущі імена і постаті, і житимуть, допоки не згасне життєдайне Світло довкола неї.

вересень,2020 р.

Далі буде.