Картинка VІІ. БУДНІ І СВЯТА У ХАТЦІ НА ПОЛІГРАФІЧНІЙ

Розуміння фразеологізму «мій дім – моя фортеця» прийшло до мене не відразу, принаймні, в дитинстві про ніяку «фортецю» не йшлося. Йшлося про опіку і затишок. У нашій хатці на Поліграфічній жив, окрім мами Ліди, малої Ірочки та вітчима Зеновія Олійника, ще мамин рідний брат – теж Зеновій, тільки Вовк. Ірочка називала його «вуйко Зенко». Мама Ліда розказувала, що коли по смерті бабці Марії Григорівни дідо Михайло Вовк забрав 12-літню осиротілу доню на Поліграфічну,15 (колишню Замойських – І.В.), на 2 роки молодший від неї брат Зеновій смажив біля плити на честь її приїзду картопляні пляцки. Вуйко Зенко у підлітковому віці навчився доглядати за собою і батьком, вмів готувати борщ, смажену картоплю, росоли з курки, різноманітні салати. Був дуже стриманим у емоціях, вимогливий до інших (у першу чергу до родини, а згодом – до членів своєї сім’ї), мав аналітичний склад розуму і в майбутньому захистив дисертацію, дістав наукове звання і достойну його здібностей посаду заступника Львівенерго. Любив займатися спортом – гантелями, лижами, альпінізмом. Грав на домрі (вона ще й досі живе серед реліквій нашої хати). А ще… був дуже прив’язаний до родинного гнізда, рідних йому людей, любив сімейні та родинні традиції і свята, і неодмінно співи за столом. Улюблена його пісня була «Ой купив я в пана та й на перше літо…». Як почне розтяжно, а потім з куплета в куплет приспіви все збільшуються і пришвидшуються, перетворюючись на українські скоромовки. Ірочка дуже любила, коли вуйко Зенко, який так рідко усміхався в будні, у свята при столі ставав веселим, м’яким, обхідливим, його очі випромінювали особливе світло людини, що десь глибоко в собі носить сум, завданий ранньою втратою материнської любові. Цей сум я бачила і в очах мами Ліди, особливо, коли хатку на Поліграфічній,15 стрясали життєві буревії.
Отож, у хатці на Поліграфічній,15 з 1939 року мешкала родинна гілка роду Вовків: мама Ліда, мала Ірочка, вуйко Зенко і вітчим Зенко Олійник. Вуйко Зенко, коли мама одружилася, перейшов у другу, меншу спальну кімнату, у якій була внутрішня частина старого австрійського п’єцика з круглою ліпниною у вигляді бюсту старомодної молодої жінки-графині. У молодої графині було довге неслухняне густе кучеряве волосся, великі виразні очі, акуратний ніс з ледь помітною горбинкою. Вона була вбрана у сукню з мереживом із вирізом каре на грудях. На витонченій шиї виднівся овальний амулет-підвіска.
Біля теплого п’єцика колись стояло і моє дитяче ліжечко – залізне з ґратами насиченого синього кольору. І кахлі на п’єцику теж були білими з бризками синього, бо ще в 30-их роках уся хатка на Поліграфічній була розписана в синьо-біло-блакитний колір з колонами та фризами – це була готельно-службова частина від мешкання графів Замойських, які ще за Старої Польщі обжилися у нашому дворі (наш будинок-флігель зведений у 1900 році) – на їх честь вся вулиця на початку ХХ століття мала назву «Замойских». Мама Ліда показувала маленькій доні два великих приміщення по правій стороні внутрішнього двору – одне з високими дерев’яними дверима, помальованими на зелено, інше, трохи менше з такими ж дверима, тільки помальованими на синьо. В одному графи Замойські тримали карету, в іншому – коней. Карета виїжджала на одну з найдовших вулиць Львова через високу зелену браму просторого подвір’я з пралітньою липою в центрі. Згодом два приміщення були перетворені невблаганним часом на гаражі.
Жили графи Замойські у просторих кімнатах на другому поверсі парадного сецесійного будинку з дерев’яним різьбленим інтер’єром сходів і таким же декорованим закритим балконом, вітражними внутрішніми вікнами, що виходили по дві сторони помешкання – одні на тодішню вулицю Замойських, інші – у внутрішній двір.
Наш поверх у будинку-флігелі, суміжний з парадними палатами, в епоху графів Замойських був призначений для гостей – тут у тридцятих роках жив особистий лікар Замойських, німець-гінеколог. Кухня зі сторони коридору під стелею мала вікна, схоже, це була домашня «операційна». А в першій кімнаті-вітальні в паркеті були вмонтовані поперечні широкі дошки під диван, наче це була частина, призначена для очікування виклику в «кабінет». В закутку поруч – зовнішня половина австрійського п’єца з філіґранними тисненими залізними дверцятами, де на їх звороті вилите прізвище майстра польською мовою. На стінах вгорі, де колись були дверні отвори – великі гаки для гардин. Хата дихала легендою, у неї жила своя історія. Це була історія нелегкого періоду світових воєн – думаю, ця історія згодом відгукнулася і на особистих деталях біографій її мешканців. У будинку на Поліграфічній,15 всі старі мешканці мали нелегку долю, в якій було багато містичного, такого, яке не прочитувалося просто як збіг обставин і не аналізувалося з погляду матеріалістичного світогляду. Цей особливий світ, ця аура давнини була присутня на Поліграфічній,15. І чутлива Ірочка час-від-часу відчувала її на фізичному рівні.
Про графів Замойських наша родина знала дуже мало. Мама Ліда пам’ятала з часів свого дитинства двох сестер, старих пань-шляхтанок, що останні з оточення Замойських жили у нашому будинку-флігелі. Вони обидві були неодружені. Доля їхня нам не відома, лише окремі віддалені штрихи – по війні вони працювали в Зелентресті.
Про інших двох жінок з роду Замойських – стару графиню та її доню розказувала нам найстаріша сусідка Михайлина Москаль, що жила нижче поверхом і у 30-их, у роки своєї юності, працювала у Замойських покоївкою, а її чоловік, Василь Москаль – столярем і ключником. Вона згадувала свою молодість дуже рідко. З її слів я почула про довге волосся молодої Замойської, яку розчісувала окрема служниця-покоївка, заплітаючи волосся в розкішні коси і примудровуюючи з них стильні тогочасні зачіски.
Пригадую, що ще в студентські часи, коли нам організували екскурсію Личаківським цвинтарем, нас підвели до гробівця Замойських у старій частині цвинтаря і ми почули від екскурсовода дивні деталі поховання, що коли ховали стару графиню – на ній було до 2 кг золота і різноманітних коштовних каменів. Звичайно, що гробівець був пограбований, а золото і самоцвіти – вкрадені.
Молодий граф Замойський був у міжвоєнні фабрикантом (щось пов’язане з фармацевтикою). Коли у Львів прийшли німці, вони знищували місцеву інтеліґенцію. Графу Замойському доповіли, що над ним і його родом нависли «чорні хмари». Граф Замойський приготувався до втечі. З підвалів мешкання його маєтку на вулиці Замойських був облаштований підземний хід, проте коли граф Замойський відкрив кришку люку, що виходив на куті вже іншої вулиці – на нього чекало двоє у німецькій формі. Граф не дав їм шансу – проковтнув капсулу отрути, яку заздалегідь тримав у верхній кишені маринарки.
Маленька Ірочка, наслухана про «підзетний хід», роками шукала його з дворовою компанією на Поліграфічній. У неї були свої маленькі таємниці – якось під сходами у парадній частині будинку вона виявила комірку з картою 50-их років і півтораметровою гіпсовою скульптурою Венери Мілоської, яку не хотіла перенести до себе додому, бо остерігалася думки, що може то чиячь власність, але строго заборонила дітям з двору, де мала явний авторитет на правах старшої за віком, наближатися до статуї і, боронь Боже, розбити. Як наслідок – через кілька днів статую навмисне розбили, аби вона не належала нікому.
З роками пам’ять про графів Замойських тускніла, а поодинокі фрагменти кольорових вітражних вікон розбивалися. Останнім штрихом до забуття був вкрадений під час ремонту майстрами з ЖЕКу флюгер-півник на даху вежі у сходовій частині парадного будинку.
Залишався незмінним тільки портретний бюст молодої жінки-графині на ліпнині нашого старенького п’єцика і пралітня липа «графів Замойських» у дворі.
У нашій сім’ї на початку 70-их настали переміни – одружувався вуйко Зенко. Тета Леся-Лариса – його обраниця, родом з Дрогобича, працювала з вуйком Зенком в одному просторі Львівенерго, була хіміком в лабораторії. Заручини відбулись на Поліграфічній, весілля – на Шпитальній,15 у хаті діда Михайла Вовка і його третьої дружини – бабці Стефанії Миколаївни. Ірочка тоді закінчувала перший клас. Це було особливе довгоочікуване весілля, друге після діда Вовка і бабці Стефи на її віку – і вона вбирала всі деталі обряду щасливими від радості вуйка Зенка і мами Ліди (та й усього Вовчо-Михайлівського роду) очима. Першокласницю Ірочку навіть залучили до процедури «викупу молодої» - три дівчинки з родини стояли під дверима спальні на Шпитальній, де вбирали тету Лесю до весільної церемонії. А вуйко Зенко з шоколадними цукерками питався по кільканадцять раз у кожної почергово, чи наречена є за дверима, чи нема… Ірочка, для якої все було вперше, не знала, чи казати правду, чи навпаки «не казати правду» - і плуталася у відповідях. Нарешті, вуйко Зенко пробрався через наше дитячо-підліткове забороло у заборонену зону, залишивши нам «викуп» - шоколадні цукерки. Весілля на Шпитальній гуляли три дні, з четверга по неділю – бо за один день скромні стіни родинного помешкання не вмістили б усіх запрошених з обох родин нареченого і нареченої та спільного для них обох місця роботи. Останній третій день, виокремлений для далекої гілки родини Стасів-Вовк, мав би проходити під знаком «тета Леся-молодиця» і тета Леся прийшла на забаву уже в рожевому і в короткій хустці на голові. На що бабця Стефа – чинна дідова дружина – скомандувала вбрати тету Лесю назад у біле з вельоном, аби далека родина наситилася весільним духом і святковим видовищем.
У весільних перипетіях вуйка Зенка та тети Лесі було кілька штрихів, на які ніхто не звернув тоді уваги, а для чутливої Ірочки це були якісь дивні знаки, розгадка яких привела до дуже печальних наслідків. По-перше, весільне «шампанське» пили наречені із старовинних затемнених бокалів на високих ніжках з широкими спіралевидними підставками. На одному з бокалів підставка була надщерблена і бокал нестійко стояв на столі лише для парності, а пили вуйко Зенко та тета Леся лише з одного. По-друге, коли готувалися до весілля, виносили з вітальні меблі: кухонну шафу-вішалку з кольоровим шклом у дверцятах поставили на балконі. Вночі розгулявся сильний дощ з блискавками. Одна з блискавок потрапила в кольорове шкло і розтрощила його. Бачила це бабця Стефа, але нікому нічого не сказала, хоч і знала, що це поганий знак. Третя забобонна химера – старі люди кажуть, що не можна нареченій самій шити для себе весільну сукню, а тета Леся була гарна рукоділя, тому кроїла і шила для себе сама.
Ці всі химери озвалися в житті нашої родини не відразу: спочатку ніщо не передвіщало лиха. Чекаючи на помешкання від роботи, молоде подружжя перші два рока жило у кімнаті-спальні хатки на Поліграфічній, 15 - і перша вуйкова донька Люба з’явилася на світ саме там, бо «швидка» запізнилася на 20 хвилин. Пологи припали на нічний час і приймала їх мама Ліда з старійшиною нашого будинку, сусідкою Михайлиною, про яку я згадувала раніше.
Згодом вуйко Зенко та тета Леся і мала племінниця Любонька переїхали в сімейний гуртожиток, а звідтам вже у розширеному складі (у них народився синочок Ромчик) потрапили у нове помешкання на вулиці Мічуріна – дев’ятиповерховий дім за чеським проектом. Прожили там 3 роки до вуйкового 40-ліття у згоді та щоденних сімейних клопотах за малолітніми дітьми. А далі сталося те, що пояснити звичними раціональними доводами неможливо. Якось родина приїхала з відпочинку, відвела обох діточок у садочок, а вуйко Зенко з тетою Лесею повернулися під двері помешкання на Мічуріна – був саме день народження тети Лесі – 9 жовтня – і ввечері всі з Вовчо-Михайлівського роду мали зібратися сюди на гостини. Вхідні двері несподівано заклинили і не хотіли відкриватися, хоч ключі в обох були при собі.
І тут вуйко придумав ризикований план: через пожежний хід пробратися у свій підвал, взяти довгі шнури, що зберігалися там ще з часів переїзду і через балкон 4 поверху спуститися на них до себе на балкон 3 поверху, а відтак – в кімнату вітальні. Педантизм вуйка і його пристрасть до альпінізму зіграли злий жарт – бажання лишити двері неушкодженими в день свята і віра у свої спортивні навики виявились оманливими. Спускаючись на шнурі із сусіднього балкону вище поверхом, вуйко Зенко застрахувався – обв’язав петлею одну ногу другим шнуром, проте основний шнур виявився трохи закоротким і вуйко Зенко завис між поверхами. Зверху старша повна сусідка дивилася на цей ризикований спуск. Під вагою тіла, шнур почав протиратися об залізний кант верхнього балкону, відчуваючи що може впасти вуйко Зенко крикнув до сусідки: «Руку», - і очі його неймовірно розширилися. А далі… все сталося дуже швидко – шнур протерся до кінця, тіло вуйка, застраховане петлею на нозі, різко перевернулося і він вдарився об кант нижчого, другого балкону головою, а потім рухнув на зелений оазис під балконами багатоповерхівки. На канті нижнього балкону запеклася густою темно-бордовою смугою його кров. Багато крові було і під кущем на зеленому прямокутнику, куди впало понівечене тіло вуйка. Найдивовижніше, що тета Леся в цей час стояла під «завороженими» вхідними дверима їхнього помешкання на третьому поверсі, розмовляючи з сусідкою із суміжної квартири, не знаючи що вуйко задумав і де він в ці хвилини. Лише коли в під’їзд зайшла двірничка з кривавою шматою в руках і безумно подивилася на неї – теті Лесі поліз мороз за спиною. Думка, що це стосується вуйка Зенка, пронизала мозок.
Вуйко загинув у день народження дружини – і відтоді тета Леся дня народження не мала. У своєму житті, овіяному важкими спогадами, вона більше не вийшла заміж. Цікавий факт: у 2015 році, у віці 69 років вона померла від інсульту у день народження вуйка Зенка – 24 березня. Мама Лідія-Надія, що дитиною пережила з вуйком Зенком півсирітське лихоліття, до кінця днів не оправилася від цієї втрати. Вона зітхала глибоко і пронизливо, поринаючи в темні закамарки підсвідомості: «братічку-у-у»…
І лише наш австрійський п’єцик на Поліграфічній з ліпниною жінки-графині, імовірно, молодої Замойської – пам’ятав дитинство вуйка Зенка, його юність і молодість, його перші щасливі роки подружнього життя, крик народження його доні Люби. Пам’ятала вуйка і 400-літня липа Замойських у нашому дворі.
Та прийде час, коли буревії торкнуться не лише людей, але й віковічних дерев і старих будинків, вкорінених в історію Дерева Вовчо-Михайлівського Роду. Але про це - пізніше, коли відшумить чорний біль утрат за листками цього Дерева, що відлетіли зі Східним вітром, вітром Перемін.

У чорні дні я краще помовчу,
у чорні дні і вірші будуть чорні.
Коли несамовитий жаль огорне,
я рятувальну засвічу свічу --
у чорні дні я краще помовчу…

Не тлій, свічо, в тобі ще воску стане,
і сили стане спасівським плодам –
нікому сокровенне не віддам
на розтерзання згірклої омани!
Не тлій, свічо, в тобі ще воску стане.

Поплач сльозами теплими, погрій,
дитинним пориванням світлих звершень,
заворожи на щастя, як і вперше,
невідворотний трепет вічних мрій, --
поплач сльозами теплими, погрій.

По талих днях настане воскресіння –
духмяних яблук всеманящий дух,
і свіжий мед, і жнив серпневий зрух –
така розрада… до благоговіння!
По талих днях настане воскресіння.

По талих днях прозріння і змужнінь,
по чорних днях зникаючих ілюзій,
коли і друзі ближні – вже не друзі –
нізвідки раптом неба пізня синь –
по талих днях прозріння і змужнінь.

По чорних днях зникаючих ілюзій,
по травнях буйнолистих і дзвінких,
немов, ми – люди, зіткані із них,
летімо в прірву в дивному чар-крузі
по чорних днях зникаючих ілюзій…

Летімо в прірву! Серце – наче птах
в розквітлих травнях…
в чорних-чорних днях!..

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

початок жовтня 2020 р.

Далі буде.