Картинка VІ. ВІЛЛА «ЮЛІЄТКА» ЗАХАРЕВИЧІВ. ДИТЯЧИЙ САДОК-ЯСЛА, 48

Героїня нашої оповіді – Ірочка Вовк, як і більшість діточок шістдесятих років минулого століття (і тисячоліття теж!), мала нагоду пізнати всю привабливість і зрадливість радянської системи догляду за малолітніми діточками. У дитячий садок-ясла № 48 на казковій вуличці Метеорологічній Ірочку віддала мама Лідія-Надія в дуже ранньому віці (1.5 року), відразу по переїзді у Львів з далекої Ялти. Напочатку це були ясла, там де діточки ще не ходять, а швидше повзають. Спогади мої про цей період фрагментарні, наче блискітки в усіх кольорах райдуги, включаючи фіолетовий (найтемніший з можливих).
Пам’ять повертає мене у величний і, водночас, затишний замковий комплекс, в якому по Другій світовій, ще з кінця 40-их років, розмістився дитячий садок-ясла, підвідомчий успішному в ті часи заводу Телеграфної апаратури, знаному далеко за межами Львова. Цей замковий комплекс у 1890-их роках збудували як родинну віллу архітектори Захаревичі - батько та син, Юліан та Альфред. Про них було вже відомо, що вони є будівничими головного корпусу Львівської політехніки та знаменитої Ощадкаси на центральному проспекті (нинішньому Проспекті Свободи) Львова. Розкішну віллу, що її звели батько та син Захаревичі на незабудованому пагорбі з червоної цегли із вежами, флюгерами, вікнами різної величини та форми в оздобленні фіґурних ґрат та мозаїчних візерунків, з сонячним годинником на одній з бічних стін, назвали романтично «Юлієтка» - і вона була одна з перших вілл малозаселеного району Кастелівки і, на диво, збереглася по сьогодні. Там маленька Ірочка Вовк робила свої «перші кроки» в прямому й переносному наповненні цього стійкого словосполучення. Ось, наче в сновидінні, бачу Ірочку в манежі з іншими півторарічними діточками – вона тримається ручками за нетривку сітку манежа, а на відстані багато різних облич дорослих і серед них усміхнене обличчя моєї мами. Ірочка чує, що мама показує на неї і каже дорослій постаті поруч: «Це моя…». Друга блискітка спогаду: Ірочка в новозбудованому корпусі покращеного «хрущовського» садкового варіанту 60-их, в цокольному приміщенні, де розмістилися ліжечка «нічної» групи, прокидається серед ночі і кличе: «Мама!». Натомість чужа постать виховательки підходить до її ліжечка, бере на руки і беземоційним втомленим тоном проказує: «Тут нема мами, Ірочко! Це садочок»… Ірочка плаче крізь сон. Третя блискітка спогаду: Ірочка під кінець садкової зміни побачила маму в роздягалці і, забувши, що ж намальовано на дверцятах її шафки, відкриваючи навмання чужі дверцята і шукаючи свій одяг, щасливо щебече: «Ой-ой… мамочка моя прийшла!». Четверта блискітка спогаду: дощ. Ірочка чимчикує, тримаючись за мамину руку, по зацементованій доріжці перед садковим «новим» корпусом у синьому дощівничку в кольорові зірочки і такій же синій в зірочки шапочці. Тоді ця доріжка здавалася Ірочці дуже широкою і довгою.
Коли трапилася нагода по величезній перерві в півстоліття навідатися на вулицю Метеорологічну і пройтися тою ж стежкою – вона виявилася дуже маленькою і вузькою. Вже літня Ірина опинилася в тому місці на стежці, що зберегла її пам’ять – і їй стало так радісно, весело і смішно, наче вона впіймала світло від сонячного зайчика.
П’ята блискітка спогаду: Ірочка сидить на паркеті на килимі і чекає, поки інша дівчинка пограється складеною з різнокольорових дерев’яних кілець пірамідою. Ірочці дуже хочеться бавитися нею, але її навчили, що вона має терпляче дочекатися своєї черги. Ірочці дуже до вподоби кольорові мозаїчні пластмасові конструктори з багатьма геометричними частинками, всі вони утворюють в цілому велику квітку, а наповнень у цій квітці багато. Ірочка любить уроки малювання і читання казок в голосах. Любить зарядку під музику, любить співати і танцювати в балетках. Пам’ятає «Вальс квітів» у суконочці з синьо-червоними дрібними квіточками, до яких вихователі припасували корону «Незабудки». Кожна дитина, що танцювала тоді цей вальс, отримала корону, яка була підібрана в тон її одягу. Але і тут знайшлося місце вихвалянням більш станових діточок, що ось у мене «лілія» чи «троянда», що там якісь дрібні квіточки… Мені цей святковий ранок нагадав улюблену ілюстрацію з україномовного видання 1955 року казок Ганса Крістіана Андерсена «Квіти маленької Іди». Я безмежно любила цю книжку – білу, у твердій палітурці, з персонажами Андерсенівських улюблених казок (уже згадана дівчинка Іда і Олов’яний солдатик, і ще Лебідь, наймолодший з дванадцяти лебедів – братів королівни Елізи).Так ось, у цьому виданні була сторінка з малюнком, де квіти маленької Іди танцюють на нічному балу. Дитячі очі з захватом вбирали кожну дрібницю ілюстрації: вишукані бальні сукні з насичених кольорових пелюсток-пачок шляхетних дам-Тюльпанів, дивовижні відтінки голівок кавалерів-Гіацинтів, королеву балу –Червону Троянду, піаністку-Жовту Лілію. Ця ілюстрація торкалася найпотаємніших ілюзій про світ гармонії, якого так шукала в реаліях буття маленька чутлива дівчинка.
Духовний світ малої Ірочки був наповнений різномантими дитячими книжками та журналами, що їх мама Лідія-Надія турботливо купувала і передплачувала на різних мовах світу – німецький «Буммі», чеський «Пломічек», українські «Малятко» та «Барвінок», російськомовний «Веселые картинки». Ірочка слухала маминим голосом тексти і розглядала ілюстрації. Улюблені видання найменшого періоду - «Лис Микита»Івана Франка, казка «Кирило Кожум’яка», оповідання «Приключения старой куклы» Галини Каменної, молдавська казка «Стефанова мати», що побачила світ у видавництві «Веселка» 1966 року, а також ілюстровані книжки-витинанки за текстами народних казок та авторських віршованих казок, що їх Ірочка витинала, склеювала чи зшивала з мамою сама. Витинала, розмальовувала і вчилася за тими заняттями читати.
Якось у садочку вирішили поставити виставу-казочку про «Червону шапочку». Ясно, що в число претендентів на головну роль Ірочка не ввійшла – в садку поважали ієрархію посад працівників заводу Телеграфної апаратури. І хоч мама Ірочки працювала контролером ОТК – ця професія тоді була дуже престижною – в перелік адміністрації заводу, начальників цехів та відділів, вона не входила. І ось мала Ірочка, що до 3 і пів року мала маму за всю Вовчу сім’ю, любила розказувати мамі про садкові події, бо довкола них зосереджувалося тоді її життя. У грудневі дні 1967 року, коли у садочку готувалися новорічні ранки, де дівчатка мали бути «сніжинками» і танцювати танок зі «Снігурочкою», Ірочка прийшла зранку у садочок в молодшу групу, що перебувала у старому корпусі вілли «Юлієтка» на другому поверсі. Там, у бічній вежі зі скошеною стелею, розмістили дитячі умивальнички. Молода вихователька Марія Петрівна, студентка-тернополянка Львівського педагогічного коледжу (чи, навпаки, львів’янка, що вчилася в Тернополі – ці деталі пам’ять не вберегла), в майбутньому вчителька молодших класів, що її мама Ліда дуже любила, попросила малу Ірочку зайти в кімнату з умивальниками. Ірочка чемно зайшла… І тут почалося страхіття – Марія Петрівна почала кричати на Ірочку і допитуватися, чому вона все розказує мамі. Ірочка не розуміла, чому на неї кричать і що саме вона такого розказала?! Марія Петрівна розпалювала сама себе криком, розчервонілася, а що Ірочка від переляку і нерозуміння почала плакати, вона схопила полотняний рушник для умивання і почала ним бити Ірочку по голові. Ірочка страшенно злякалася і плакала дуже голосно, проте ніхто не приходив на допомогу – очевидно, акція була спланована і обговорена в «тісному» колективі вихователів молодшої групи. Тоді в молодшій, а згодом середній і старшій групі, окрім згаданої Марії Петрівни, була росіянка старшого віку - Марія Лаврентіївна, яка була зразком «типового вихователя радянського садочка». І лише директором садочка була шанована в колах освіти – Ірина Іванівна Лига, яка перетворила садочок в багатоструктурний дошкільний заклад з різними зацікавленнями. В хаті ще й досі зберігається мережана серветка першого дитячого вишиття «Вишеньки» з нагоди Маминого свята – «8 Березня». В шухлядах, у пожовтілих папках можна відшукати кільканадцять малюнків різними техніками, аплікації, вітання, закладки, зроблені старанними дитячими руками.
Після історії в кімнаті з умивальниками до Ірочки більше ніхто з вихователів не підходив і ні про що з нею не розмовляв. Ввечері, коли мама Ліда забирала Ірочку додому, Марія Петрівна тримала в руках паперові витинанки – форми під корону, яку треба було вирізати з картону, обклеїти ватою і притрусити побитим склом з ялинкових іграшок. Мала Ірочка стояла поруч Марії Петрівни, дивилася на форму для корони, а в голові у неї миготіли події пережитого і вирішувалоcя складне питання: «Сказати про це мамі чи не сказати, бо як розкаже, то можуть знову побити…». Прошепотіла мамі: «Візьми». Чула єлейний голосок Марії Петрівни: «Ірочка хоче корону»…
Ірочка розказала мамі про історію з Марією Петрівною вже в іншому, дорослому житті, якось при нагоді, під особливим настроєм. Тоді мама заніміла і вимовила: «Розказала… через 30 років».
Наслідком пережитого стресу на все життя для Ірочки став стан страху чи хвилювання, який передавався особливим тремом рук, надто не слухалася впродовж 50 років права рука, ліву можна було «вговорити». Отож, коли треба було тримати мікрофон у правій руці під час виступу, вважайте, виступ був провальним, бо всі дивилися на руку, яка тряслася. Помітним був надмірний трем правої руки під час музичних «академів», коли Ірина грала на фортеп’яно у шкільній студії-семилітці. Коли в студентські роки треба було проходити медичну підготовку і «ставити банки» чи просто «зробити укол» - рука по-зрадницьки тряслася. Тряслася вона і в Алушті, на сцені, коли Ірина у складі Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «Мета» у 1989 році грала виставу «Собор» за романом Олеся Гончара на всеукраїнському конкурсі україномовних театрів. Ірина грала Єльку. В кінці вистави, вона піднімала вгору обидві руки і завмирала, наче Оранта-Богородиця. Звучали церковні дзвони і духовний спів «Многая літа»… Фінал. Рука немилосердно тряслася. Побратими по сцені тихенько повторювали: «Опусти руку». Опустити не можна було – ворухнутися не дозволялося.
Коли вистава завершилася, найстарший член журі вийшов на сцену з букетом червоних тюльпанів – він подарував його Єльці (себто мені) і поцілував у праву руку.
Завершуючи цей розділ, прощаючись з садком-яслами, 48 і віллою «Юлієткою», що стала для мене чимось набагато значимішим, ніж звичний спогад про дитячі роки, я нагадаю вже опублікований раніше свій улюблений вірш…


"АMORI VITAM IMPENDERE"

“Amóri vítam impendére”
«Життя присвячую любові»
(Аполлінер)

«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».

На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».

Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».

Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –

опалим іменам і квітам – «vita»!

Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –

я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…

«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».

Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...

...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".

Amen.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

*За поезією Ліни Костенко.

вересень. 2020.