Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
"АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ". Картинка VІ (картинки буття на межі з реальністю)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ". Картинка VІ (картинки буття на межі з реальністю)
Картинка VІ. ВІЛЛА «ЮЛІЄТКА» ЗАХАРЕВИЧІВ. ДИТЯЧИЙ САДОК-ЯСЛА, 48
Героїня нашої оповіді – Ірочка Вовк, як і більшість діточок шістдесятих років минулого століття (і тисячоліття теж!), мала нагоду пізнати всю привабливість і зрадливість радянської системи догляду за малолітніми діточками. У дитячий садок-ясла № 48 на казковій вуличці Метеорологічній Ірочку віддала мама Лідія-Надія в дуже ранньому віці (1.5 року), відразу по переїзді у Львів з далекої Ялти. Напочатку це були ясла, там де діточки ще не ходять, а швидше повзають. Спогади мої про цей період фрагментарні, наче блискітки в усіх кольорах райдуги, включаючи фіолетовий (найтемніший з можливих).
Пам’ять повертає мене у величний і, водночас, затишний замковий комплекс, в якому по Другій світовій, ще з кінця 40-их років, розмістився дитячий садок-ясла, підвідомчий успішному в ті часи заводу Телеграфної апаратури, знаному далеко за межами Львова. Цей замковий комплекс у 1890-их роках збудували як родинну віллу архітектори Захаревичі - батько та син, Юліан та Альфред. Про них було вже відомо, що вони є будівничими головного корпусу Львівської політехніки та знаменитої Ощадкаси на центральному проспекті (нинішньому Проспекті Свободи) Львова. Розкішну віллу, що її звели батько та син Захаревичі на незабудованому пагорбі з червоної цегли із вежами, флюгерами, вікнами різної величини та форми в оздобленні фіґурних ґрат та мозаїчних візерунків, з сонячним годинником на одній з бічних стін, назвали романтично «Юлієтка» - і вона була одна з перших вілл малозаселеного району Кастелівки і, на диво, збереглася по сьогодні. Там маленька Ірочка Вовк робила свої «перші кроки» в прямому й переносному наповненні цього стійкого словосполучення. Ось, наче в сновидінні, бачу Ірочку в манежі з іншими півторарічними діточками – вона тримається ручками за нетривку сітку манежа, а на відстані багато різних облич дорослих і серед них усміхнене обличчя моєї мами. Ірочка чує, що мама показує на неї і каже дорослій постаті поруч: «Це моя…». Друга блискітка спогаду: Ірочка в новозбудованому корпусі покращеного «хрущовського» садкового варіанту 60-их, в цокольному приміщенні, де розмістилися ліжечка «нічної» групи, прокидається серед ночі і кличе: «Мама!». Натомість чужа постать виховательки підходить до її ліжечка, бере на руки і беземоційним втомленим тоном проказує: «Тут нема мами, Ірочко! Це садочок»… Ірочка плаче крізь сон. Третя блискітка спогаду: Ірочка під кінець садкової зміни побачила маму в роздягалці і, забувши, що ж намальовано на дверцятах її шафки, відкриваючи навмання чужі дверцята і шукаючи свій одяг, щасливо щебече: «Ой-ой… мамочка моя прийшла!». Четверта блискітка спогаду: дощ. Ірочка чимчикує, тримаючись за мамину руку, по зацементованій доріжці перед садковим «новим» корпусом у синьому дощівничку в кольорові зірочки і такій же синій в зірочки шапочці. Тоді ця доріжка здавалася Ірочці дуже широкою і довгою.
Коли трапилася нагода по величезній перерві в півстоліття навідатися на вулицю Метеорологічну і пройтися тою ж стежкою – вона виявилася дуже маленькою і вузькою. Вже літня Ірина опинилася в тому місці на стежці, що зберегла її пам’ять – і їй стало так радісно, весело і смішно, наче вона впіймала світло від сонячного зайчика.
П’ята блискітка спогаду: Ірочка сидить на паркеті на килимі і чекає, поки інша дівчинка пограється складеною з різнокольорових дерев’яних кілець пірамідою. Ірочці дуже хочеться бавитися нею, але її навчили, що вона має терпляче дочекатися своєї черги. Ірочці дуже до вподоби кольорові мозаїчні пластмасові конструктори з багатьма геометричними частинками, всі вони утворюють в цілому велику квітку, а наповнень у цій квітці багато. Ірочка любить уроки малювання і читання казок в голосах. Любить зарядку під музику, любить співати і танцювати в балетках. Пам’ятає «Вальс квітів» у суконочці з синьо-червоними дрібними квіточками, до яких вихователі припасували корону «Незабудки». Кожна дитина, що танцювала тоді цей вальс, отримала корону, яка була підібрана в тон її одягу. Але і тут знайшлося місце вихвалянням більш станових діточок, що ось у мене «лілія» чи «троянда», що там якісь дрібні квіточки… Мені цей святковий ранок нагадав улюблену ілюстрацію з україномовного видання 1955 року казок Ганса Крістіана Андерсена «Квіти маленької Іди». Я безмежно любила цю книжку – білу, у твердій палітурці, з персонажами Андерсенівських улюблених казок (уже згадана дівчинка Іда і Олов’яний солдатик, і ще Лебідь, наймолодший з дванадцяти лебедів – братів королівни Елізи).Так ось, у цьому виданні була сторінка з малюнком, де квіти маленької Іди танцюють на нічному балу. Дитячі очі з захватом вбирали кожну дрібницю ілюстрації: вишукані бальні сукні з насичених кольорових пелюсток-пачок шляхетних дам-Тюльпанів, дивовижні відтінки голівок кавалерів-Гіацинтів, королеву балу –Червону Троянду, піаністку-Жовту Лілію. Ця ілюстрація торкалася найпотаємніших ілюзій про світ гармонії, якого так шукала в реаліях буття маленька чутлива дівчинка.
Духовний світ малої Ірочки був наповнений різномантими дитячими книжками та журналами, що їх мама Лідія-Надія турботливо купувала і передплачувала на різних мовах світу – німецький «Буммі», чеський «Пломічек», українські «Малятко» та «Барвінок», російськомовний «Веселые картинки». Ірочка слухала маминим голосом тексти і розглядала ілюстрації. Улюблені видання найменшого періоду - «Лис Микита»Івана Франка, казка «Кирило Кожум’яка», оповідання «Приключения старой куклы» Галини Каменної, молдавська казка «Стефанова мати», що побачила світ у видавництві «Веселка» 1966 року, а також ілюстровані книжки-витинанки за текстами народних казок та авторських віршованих казок, що їх Ірочка витинала, склеювала чи зшивала з мамою сама. Витинала, розмальовувала і вчилася за тими заняттями читати.
Якось у садочку вирішили поставити виставу-казочку про «Червону шапочку». Ясно, що в число претендентів на головну роль Ірочка не ввійшла – в садку поважали ієрархію посад працівників заводу Телеграфної апаратури. І хоч мама Ірочки працювала контролером ОТК – ця професія тоді була дуже престижною – в перелік адміністрації заводу, начальників цехів та відділів, вона не входила. І ось мала Ірочка, що до 3 і пів року мала маму за всю Вовчу сім’ю, любила розказувати мамі про садкові події, бо довкола них зосереджувалося тоді її життя. У грудневі дні 1967 року, коли у садочку готувалися новорічні ранки, де дівчатка мали бути «сніжинками» і танцювати танок зі «Снігурочкою», Ірочка прийшла зранку у садочок в молодшу групу, що перебувала у старому корпусі вілли «Юлієтка» на другому поверсі. Там, у бічній вежі зі скошеною стелею, розмістили дитячі умивальнички. Молода вихователька Марія Петрівна, студентка-тернополянка Львівського педагогічного коледжу (чи, навпаки, львів’янка, що вчилася в Тернополі – ці деталі пам’ять не вберегла), в майбутньому вчителька молодших класів, що її мама Ліда дуже любила, попросила малу Ірочку зайти в кімнату з умивальниками. Ірочка чемно зайшла… І тут почалося страхіття – Марія Петрівна почала кричати на Ірочку і допитуватися, чому вона все розказує мамі. Ірочка не розуміла, чому на неї кричать і що саме вона такого розказала?! Марія Петрівна розпалювала сама себе криком, розчервонілася, а що Ірочка від переляку і нерозуміння почала плакати, вона схопила полотняний рушник для умивання і почала ним бити Ірочку по голові. Ірочка страшенно злякалася і плакала дуже голосно, проте ніхто не приходив на допомогу – очевидно, акція була спланована і обговорена в «тісному» колективі вихователів молодшої групи. Тоді в молодшій, а згодом середній і старшій групі, окрім згаданої Марії Петрівни, була росіянка старшого віку - Марія Лаврентіївна, яка була зразком «типового вихователя радянського садочка». І лише директором садочка була шанована в колах освіти – Ірина Іванівна Лига, яка перетворила садочок в багатоструктурний дошкільний заклад з різними зацікавленнями. В хаті ще й досі зберігається мережана серветка першого дитячого вишиття «Вишеньки» з нагоди Маминого свята – «8 Березня». В шухлядах, у пожовтілих папках можна відшукати кільканадцять малюнків різними техніками, аплікації, вітання, закладки, зроблені старанними дитячими руками.
Після історії в кімнаті з умивальниками до Ірочки більше ніхто з вихователів не підходив і ні про що з нею не розмовляв. Ввечері, коли мама Ліда забирала Ірочку додому, Марія Петрівна тримала в руках паперові витинанки – форми під корону, яку треба було вирізати з картону, обклеїти ватою і притрусити побитим склом з ялинкових іграшок. Мала Ірочка стояла поруч Марії Петрівни, дивилася на форму для корони, а в голові у неї миготіли події пережитого і вирішувалоcя складне питання: «Сказати про це мамі чи не сказати, бо як розкаже, то можуть знову побити…». Прошепотіла мамі: «Візьми». Чула єлейний голосок Марії Петрівни: «Ірочка хоче корону»…
Ірочка розказала мамі про історію з Марією Петрівною вже в іншому, дорослому житті, якось при нагоді, під особливим настроєм. Тоді мама заніміла і вимовила: «Розказала… через 30 років».
Наслідком пережитого стресу на все життя для Ірочки став стан страху чи хвилювання, який передавався особливим тремом рук, надто не слухалася впродовж 50 років права рука, ліву можна було «вговорити». Отож, коли треба було тримати мікрофон у правій руці під час виступу, вважайте, виступ був провальним, бо всі дивилися на руку, яка тряслася. Помітним був надмірний трем правої руки під час музичних «академів», коли Ірина грала на фортеп’яно у шкільній студії-семилітці. Коли в студентські роки треба було проходити медичну підготовку і «ставити банки» чи просто «зробити укол» - рука по-зрадницьки тряслася. Тряслася вона і в Алушті, на сцені, коли Ірина у складі Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «Мета» у 1989 році грала виставу «Собор» за романом Олеся Гончара на всеукраїнському конкурсі україномовних театрів. Ірина грала Єльку. В кінці вистави, вона піднімала вгору обидві руки і завмирала, наче Оранта-Богородиця. Звучали церковні дзвони і духовний спів «Многая літа»… Фінал. Рука немилосердно тряслася. Побратими по сцені тихенько повторювали: «Опусти руку». Опустити не можна було – ворухнутися не дозволялося.
Коли вистава завершилася, найстарший член журі вийшов на сцену з букетом червоних тюльпанів – він подарував його Єльці (себто мені) і поцілував у праву руку.
Завершуючи цей розділ, прощаючись з садком-яслами, 48 і віллою «Юлієткою», що стала для мене чимось набагато значимішим, ніж звичний спогад про дитячі роки, я нагадаю вже опублікований раніше свій улюблений вірш…
"АMORI VITAM IMPENDERE"
“Amóri vítam impendére”
«Життя присвячую любові»
(Аполлінер)
«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».
Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –
опалим іменам і квітам – «vita»!
Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –
я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…
«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».
Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...
...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".
Amen.
(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
*За поезією Ліни Костенко.
вересень. 2020.
Героїня нашої оповіді – Ірочка Вовк, як і більшість діточок шістдесятих років минулого століття (і тисячоліття теж!), мала нагоду пізнати всю привабливість і зрадливість радянської системи догляду за малолітніми діточками. У дитячий садок-ясла № 48 на казковій вуличці Метеорологічній Ірочку віддала мама Лідія-Надія в дуже ранньому віці (1.5 року), відразу по переїзді у Львів з далекої Ялти. Напочатку це були ясла, там де діточки ще не ходять, а швидше повзають. Спогади мої про цей період фрагментарні, наче блискітки в усіх кольорах райдуги, включаючи фіолетовий (найтемніший з можливих).
Пам’ять повертає мене у величний і, водночас, затишний замковий комплекс, в якому по Другій світовій, ще з кінця 40-их років, розмістився дитячий садок-ясла, підвідомчий успішному в ті часи заводу Телеграфної апаратури, знаному далеко за межами Львова. Цей замковий комплекс у 1890-их роках збудували як родинну віллу архітектори Захаревичі - батько та син, Юліан та Альфред. Про них було вже відомо, що вони є будівничими головного корпусу Львівської політехніки та знаменитої Ощадкаси на центральному проспекті (нинішньому Проспекті Свободи) Львова. Розкішну віллу, що її звели батько та син Захаревичі на незабудованому пагорбі з червоної цегли із вежами, флюгерами, вікнами різної величини та форми в оздобленні фіґурних ґрат та мозаїчних візерунків, з сонячним годинником на одній з бічних стін, назвали романтично «Юлієтка» - і вона була одна з перших вілл малозаселеного району Кастелівки і, на диво, збереглася по сьогодні. Там маленька Ірочка Вовк робила свої «перші кроки» в прямому й переносному наповненні цього стійкого словосполучення. Ось, наче в сновидінні, бачу Ірочку в манежі з іншими півторарічними діточками – вона тримається ручками за нетривку сітку манежа, а на відстані багато різних облич дорослих і серед них усміхнене обличчя моєї мами. Ірочка чує, що мама показує на неї і каже дорослій постаті поруч: «Це моя…». Друга блискітка спогаду: Ірочка в новозбудованому корпусі покращеного «хрущовського» садкового варіанту 60-их, в цокольному приміщенні, де розмістилися ліжечка «нічної» групи, прокидається серед ночі і кличе: «Мама!». Натомість чужа постать виховательки підходить до її ліжечка, бере на руки і беземоційним втомленим тоном проказує: «Тут нема мами, Ірочко! Це садочок»… Ірочка плаче крізь сон. Третя блискітка спогаду: Ірочка під кінець садкової зміни побачила маму в роздягалці і, забувши, що ж намальовано на дверцятах її шафки, відкриваючи навмання чужі дверцята і шукаючи свій одяг, щасливо щебече: «Ой-ой… мамочка моя прийшла!». Четверта блискітка спогаду: дощ. Ірочка чимчикує, тримаючись за мамину руку, по зацементованій доріжці перед садковим «новим» корпусом у синьому дощівничку в кольорові зірочки і такій же синій в зірочки шапочці. Тоді ця доріжка здавалася Ірочці дуже широкою і довгою.
Коли трапилася нагода по величезній перерві в півстоліття навідатися на вулицю Метеорологічну і пройтися тою ж стежкою – вона виявилася дуже маленькою і вузькою. Вже літня Ірина опинилася в тому місці на стежці, що зберегла її пам’ять – і їй стало так радісно, весело і смішно, наче вона впіймала світло від сонячного зайчика.
П’ята блискітка спогаду: Ірочка сидить на паркеті на килимі і чекає, поки інша дівчинка пограється складеною з різнокольорових дерев’яних кілець пірамідою. Ірочці дуже хочеться бавитися нею, але її навчили, що вона має терпляче дочекатися своєї черги. Ірочці дуже до вподоби кольорові мозаїчні пластмасові конструктори з багатьма геометричними частинками, всі вони утворюють в цілому велику квітку, а наповнень у цій квітці багато. Ірочка любить уроки малювання і читання казок в голосах. Любить зарядку під музику, любить співати і танцювати в балетках. Пам’ятає «Вальс квітів» у суконочці з синьо-червоними дрібними квіточками, до яких вихователі припасували корону «Незабудки». Кожна дитина, що танцювала тоді цей вальс, отримала корону, яка була підібрана в тон її одягу. Але і тут знайшлося місце вихвалянням більш станових діточок, що ось у мене «лілія» чи «троянда», що там якісь дрібні квіточки… Мені цей святковий ранок нагадав улюблену ілюстрацію з україномовного видання 1955 року казок Ганса Крістіана Андерсена «Квіти маленької Іди». Я безмежно любила цю книжку – білу, у твердій палітурці, з персонажами Андерсенівських улюблених казок (уже згадана дівчинка Іда і Олов’яний солдатик, і ще Лебідь, наймолодший з дванадцяти лебедів – братів королівни Елізи).Так ось, у цьому виданні була сторінка з малюнком, де квіти маленької Іди танцюють на нічному балу. Дитячі очі з захватом вбирали кожну дрібницю ілюстрації: вишукані бальні сукні з насичених кольорових пелюсток-пачок шляхетних дам-Тюльпанів, дивовижні відтінки голівок кавалерів-Гіацинтів, королеву балу –Червону Троянду, піаністку-Жовту Лілію. Ця ілюстрація торкалася найпотаємніших ілюзій про світ гармонії, якого так шукала в реаліях буття маленька чутлива дівчинка.
Духовний світ малої Ірочки був наповнений різномантими дитячими книжками та журналами, що їх мама Лідія-Надія турботливо купувала і передплачувала на різних мовах світу – німецький «Буммі», чеський «Пломічек», українські «Малятко» та «Барвінок», російськомовний «Веселые картинки». Ірочка слухала маминим голосом тексти і розглядала ілюстрації. Улюблені видання найменшого періоду - «Лис Микита»Івана Франка, казка «Кирило Кожум’яка», оповідання «Приключения старой куклы» Галини Каменної, молдавська казка «Стефанова мати», що побачила світ у видавництві «Веселка» 1966 року, а також ілюстровані книжки-витинанки за текстами народних казок та авторських віршованих казок, що їх Ірочка витинала, склеювала чи зшивала з мамою сама. Витинала, розмальовувала і вчилася за тими заняттями читати.
Якось у садочку вирішили поставити виставу-казочку про «Червону шапочку». Ясно, що в число претендентів на головну роль Ірочка не ввійшла – в садку поважали ієрархію посад працівників заводу Телеграфної апаратури. І хоч мама Ірочки працювала контролером ОТК – ця професія тоді була дуже престижною – в перелік адміністрації заводу, начальників цехів та відділів, вона не входила. І ось мала Ірочка, що до 3 і пів року мала маму за всю Вовчу сім’ю, любила розказувати мамі про садкові події, бо довкола них зосереджувалося тоді її життя. У грудневі дні 1967 року, коли у садочку готувалися новорічні ранки, де дівчатка мали бути «сніжинками» і танцювати танок зі «Снігурочкою», Ірочка прийшла зранку у садочок в молодшу групу, що перебувала у старому корпусі вілли «Юлієтка» на другому поверсі. Там, у бічній вежі зі скошеною стелею, розмістили дитячі умивальнички. Молода вихователька Марія Петрівна, студентка-тернополянка Львівського педагогічного коледжу (чи, навпаки, львів’янка, що вчилася в Тернополі – ці деталі пам’ять не вберегла), в майбутньому вчителька молодших класів, що її мама Ліда дуже любила, попросила малу Ірочку зайти в кімнату з умивальниками. Ірочка чемно зайшла… І тут почалося страхіття – Марія Петрівна почала кричати на Ірочку і допитуватися, чому вона все розказує мамі. Ірочка не розуміла, чому на неї кричать і що саме вона такого розказала?! Марія Петрівна розпалювала сама себе криком, розчервонілася, а що Ірочка від переляку і нерозуміння почала плакати, вона схопила полотняний рушник для умивання і почала ним бити Ірочку по голові. Ірочка страшенно злякалася і плакала дуже голосно, проте ніхто не приходив на допомогу – очевидно, акція була спланована і обговорена в «тісному» колективі вихователів молодшої групи. Тоді в молодшій, а згодом середній і старшій групі, окрім згаданої Марії Петрівни, була росіянка старшого віку - Марія Лаврентіївна, яка була зразком «типового вихователя радянського садочка». І лише директором садочка була шанована в колах освіти – Ірина Іванівна Лига, яка перетворила садочок в багатоструктурний дошкільний заклад з різними зацікавленнями. В хаті ще й досі зберігається мережана серветка першого дитячого вишиття «Вишеньки» з нагоди Маминого свята – «8 Березня». В шухлядах, у пожовтілих папках можна відшукати кільканадцять малюнків різними техніками, аплікації, вітання, закладки, зроблені старанними дитячими руками.
Після історії в кімнаті з умивальниками до Ірочки більше ніхто з вихователів не підходив і ні про що з нею не розмовляв. Ввечері, коли мама Ліда забирала Ірочку додому, Марія Петрівна тримала в руках паперові витинанки – форми під корону, яку треба було вирізати з картону, обклеїти ватою і притрусити побитим склом з ялинкових іграшок. Мала Ірочка стояла поруч Марії Петрівни, дивилася на форму для корони, а в голові у неї миготіли події пережитого і вирішувалоcя складне питання: «Сказати про це мамі чи не сказати, бо як розкаже, то можуть знову побити…». Прошепотіла мамі: «Візьми». Чула єлейний голосок Марії Петрівни: «Ірочка хоче корону»…
Ірочка розказала мамі про історію з Марією Петрівною вже в іншому, дорослому житті, якось при нагоді, під особливим настроєм. Тоді мама заніміла і вимовила: «Розказала… через 30 років».
Наслідком пережитого стресу на все життя для Ірочки став стан страху чи хвилювання, який передавався особливим тремом рук, надто не слухалася впродовж 50 років права рука, ліву можна було «вговорити». Отож, коли треба було тримати мікрофон у правій руці під час виступу, вважайте, виступ був провальним, бо всі дивилися на руку, яка тряслася. Помітним був надмірний трем правої руки під час музичних «академів», коли Ірина грала на фортеп’яно у шкільній студії-семилітці. Коли в студентські роки треба було проходити медичну підготовку і «ставити банки» чи просто «зробити укол» - рука по-зрадницьки тряслася. Тряслася вона і в Алушті, на сцені, коли Ірина у складі Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «Мета» у 1989 році грала виставу «Собор» за романом Олеся Гончара на всеукраїнському конкурсі україномовних театрів. Ірина грала Єльку. В кінці вистави, вона піднімала вгору обидві руки і завмирала, наче Оранта-Богородиця. Звучали церковні дзвони і духовний спів «Многая літа»… Фінал. Рука немилосердно тряслася. Побратими по сцені тихенько повторювали: «Опусти руку». Опустити не можна було – ворухнутися не дозволялося.
Коли вистава завершилася, найстарший член журі вийшов на сцену з букетом червоних тюльпанів – він подарував його Єльці (себто мені) і поцілував у праву руку.
Завершуючи цей розділ, прощаючись з садком-яслами, 48 і віллою «Юлієткою», що стала для мене чимось набагато значимішим, ніж звичний спогад про дитячі роки, я нагадаю вже опублікований раніше свій улюблений вірш…
"АMORI VITAM IMPENDERE"
“Amóri vítam impendére”
«Життя присвячую любові»
(Аполлінер)
«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».
Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –
опалим іменам і квітам – «vita»!
Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –
я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…
«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».
Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...
...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".
Amen.
(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
*За поезією Ліни Костенко.
вересень. 2020.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
""АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ". Картинка VІІ (картинки буття на межі з реальністю)"
• Перейти на сторінку •
""АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ". Картинка V (картинки буття на межі з реальністю)"
• Перейти на сторінку •
""АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ". Картинка V (картинки буття на межі з реальністю)"
Про публікацію
