ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2017.07.25 22:30
Для тебе це лиш даху зсув -
Ходити, ніби геній, гордо.
Ти зробиш все, щоб ним не був,
О заздрісна хохляцька мордо!

Іван Потьомкін
2017.07.25 19:00
Не варто зопалу звірятися в любові,
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетно втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,

Олександр Сушко
2017.07.25 18:22
Я розкажу все по порядку,
Щоб не було розчарувань.
Отам - моя ступала п'ятка,
А тут - писала вірші длань.

Усох павук давно на стелі.
Та очі бачили колись
Як малювалися пастелі,

Олександр Сушко
2017.07.25 17:27
У Києві майструють гроб,
Готує похорони мати.
Попала міна ув окоп:
Стрічай, столице, тіла шмати.

Він був мій друг. Співак, поет.
Та обманули його підло:
До рук убгали пістолет,

Кристіан Грей
2017.07.25 16:54
Я - на твоєму. Риска. Крапка.
Ти - у моїй. Тире і кома.
Та це - секрет. Про це - нікому.
Ні, ні, не смій. ОК, малятко?

Ой-ой, які шари у лапках!
Смачні, як торт з бісквітом! Боже!
Та чи мені хтось допоможе

Анонім Я Саландяк
2017.07.25 14:28
Дефініція*... ...що слід розуміти: визначення. Кант каже: “Всяке поняття повинно визначатися так, як його подає термін, само собою…” І свідомість наша, кожну мить визначається... Якщо ж сказати: робить дефініцію, то – аж! Якщо сказати: визначаєт

Микола Дудар
2017.07.25 14:26
Товарищ Пу, аэропорт
исчез с лица земли под утро
"эх бы ещё один
аборт -
и мир избавился б от Пута…"
не пожелание, вопрос
вот накопил себе на старость
чтобы не слышать больше "SOS"

Любов Матузок
2017.07.25 11:20
Український народ – консонантне письмо:
співвітчизники губляться в світі,
немов голосні у словах,
покотившись за межі Вітчизни.
А оті, що лишилися – майже без голосу, бо
Їх уперто не чують і навіть не хочуть почути
чи то приголосні, чи то прихвостні

Любов Матузок
2017.07.25 11:13
На підвалинах флірту - химеристим храмом - ти,
аналогія зламу стосунків - до східців:
поступовість, кути...
Я ж - навчу тебе грамоти
для незайманців зляканих і початківців.

Потаємне - у снах твоїх реалізоване,
в епізодах нічних - нерозпізнана згуб

Ірина Вовк
2017.07.25 10:38
Коли вирветься втома,
як ноша мені непосильна,
коли хтось із знайомих
на мене скептично зиркне,
я буденність покину
і в казку вернуся, наївна…
- О рятуй, побратиме,
рятуй, П е р е л е с н и к, мене.

Ірина Вовк
2017.07.25 10:33
ОЗЕРО НЕЧІМНЕ*

Спить озеро. Не розбуди словами
Його спокійну, древню сивину.
Дивися, як м'якими рукавами
Хвилюють верби тихий берег сну.
Про що мовчать? Невимовлений докір
У хвилях, що цілують береги,

Нінель Новікова
2017.07.25 09:24
Пролягло життя, як довга нива –
І тепер, пригадую не раз,
Як прийшла ще юна і наївна,
Як мене прийняв ти, рідний «КрАЗ»!

Ти мене, мов гілку без коріння,
В благодатний грунт пересадив.
І тобі я душу, серце, вміння

Ярослав Чорногуз
2017.07.25 08:13
У світлих сутінках печалі
Завмер на мить подільський ліс.
Крилом зеленої вуалі
Вечірню прохолоду ніс…

І віяв легіт над землею,
Нагадував не без жалю,
Як вухом припадав до неї

Олександр Сушко
2017.07.25 07:26
Приперла щоку у сльозах рука,
Думки невтішні у захмарних висях.
Я прикусив добряче язика,
Коли учора з жінкою сварився.

У роті - закривавлений клубок,
І кінчика одгризено шматочок.
Ніяк не можу вивчити урок,

Микола Соболь
2017.07.25 05:41
Найкраще то любові почуття.
Бо летимо замріяні у вічне,
Є розуміння: тільки ти і я…
Іще ефіру подихи магічні.
Сором’язливість обпіка ланіти,
Душа на світло рухає з пітьми…
Мені ж тобою все життя горіти
У таємниці, що пізнали ми.

Олександр Сушко
2017.07.24 18:18
Я сповідався. Піп длубався в носі,
Накручував мізинець віражі.
У нього нерви - корабельні троси,
Або оглух, осліп і збайдужів.

Його живіт розтоптують ковбаси,
А руки білі, ніжні та м'які.
Це - спадок молитовника та ряси,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Містер Альфред
2017.07.22

Сергій Щєпкін
2017.07.02

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Полу Профік
2017.06.06

Наталія Ярема Стисло
2017.05.26

Степовий Сергій Ханенко Сергій
2017.04.25






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Проза

 "Про змія Василіска і князя, що узяв собі його ймення" (дитяче)

(бувальщина)

Чи любиш ти, моє серденько, читати казки, а особливо казки про рідне місто? Любиш, я знаю! А тому сідай зручненько – і слухай. Я розповім тобі напівказку, напівбувальщину про той Львів, якого тепер уже ніхто не пам’ятає, та й не може пам’ятати, бо Львова такого, як ти , моє серденько, бачиш своїми очима, на той час ще не було… А були лише ліси непролазні та дикі хащі, скелі та горби, покриті зеленавим мохом та чагарниками. І ось в одній з таких скель, що на південний захід від Княжого міста, яке тільки починало будуватися – була глибока печера. А поруч неї, як годиться, і ліс, тьмяний та вологий, і озерце – на галявині серед лісу. А трохи нижче, за лісом, повноводила ріка Полтва, і вода у тій ріці була чиста і прозора, як скельце, що вигравало на сонці усіма кольорами райдуги.
І неважко, моє серденько, здогадатися, що жив у тій глибокій печері Змій – як у казках мовиться, лютий-прелютий – дихав вогнем на верхів’я дерев, пригинав їх додолу, щодня годинами милувався своїм відображенням в озері та споглядав веселкові перегони хвиль на ріці Полтві. І було б його життя щасливим і безтурботним, якби одного разу не забрів у його схованку молодий князь Лев Данилович з охороною, що шукав зручну місцину – височину, аби звести на ній Високий Замок. І, може, не такий вже лютий-прелютий був той Змій, але при зустрічі з князем Левом та його воями загарчав так грізно, що з дерев позлітало листя, а вої припали ниць до землі.
- Василіск, княже! Що маємо чинити? – загукали налякані молодці. Василіском у ті часи, моє серденько, називали жахливих потвор драконячої породи. І відтепер нашого Змія прийшов час теж називати Василіском.
- Не зволікати, убити! – наказав князь Лев Данилович, виймаючи з піхов родовий княжий меч.
І загриміло враз, заблискало довкола, небо зчорніло все під важкими дощовими хмарами. Збурилася природа. Запала темрява, хоч око виколи – тільки й видно то тут, то там спалахи вогню – знати, Змій-Василіск не на життя, а на смерть з князем Левом та його людьми, змагається. І в найзапеклішій хвилі того змагання, поміж громів та блискавиць, та багряниць спопеляючих, звів князь Лев очі до неба і помолився:
- Святий Юрію, божий стражнику, змієборцю! Зроби руку мою витривалою, меч мій – зло пробиваючим, а око моє – непомильним! Нехай під тією потворою, Василіском прозваною, земля западеться.
На мить засвітилося небо, послало на землю вражаючої сили блискавку, а у світлі небесному – князь Лев Данилович на коні, з мечем оголеним, супроти Змія-Василіска, як вихор, поривається.
А коли розвиднілося, проясніло все навкруг, то Змія-Василіска не стало. А позаду його печери – лише обірвана скеля та зчорніла глибока вирва землі у драконячий зріст! Відтоді назвали те місце в народі Змієвою Ямою.
Князь Лев Данилович на спогад про переможеного Змія-Василіска наказав у його печері обладнати кузню, роздувати у нішах печери вогонь і кувати зброю для княжих ратників. А навпроти печери, на горі, збудувати церкву – оселю Божу, із предковічних буків, що росли неподалік, і назвати її на честь святого Юра, того, що Змія і ворога у часи лихоліття побиває.
І ти не повіриш, моє серденько, хто оселився у тій кузні, колишній печері Василіска – син литовського князя Тройдена, дружній князеві Леву, коли вже став старим і до бою недужим, захотів стати пустельником і постригся в ченці. Він і прийняв на себе імення страшного (так мусить бути у кожній казці!) Змія – і історія пізнала його як князя Василиска, чи то Василишка, щоб добріше звучало. А сам князь любив годинами споглядати ліс, і Драконяче озерце, і райдужні хвилі Полтви-ріки. Споглядав і промовляв, усміхаючись:

- Не кожен той Дракон, що в Драконячій шкірі!

Князь Василиск, чи то Василишко, якщо вірити стародавнім літописам, моє серденько, став першим настоятелем Святоюрського монастиря.
Минули літа, минули і тисячоліття. Немає вже Змія та його кузні-печери, бо її згодом замурували, а далі з її каменя та каменя скелі, у якій вона була, збудували підмурівок Святоюрської твердині. І лише церква святого Юра – жива пам’ятка тих далеких часів, живий свідок подій з історії Княжого Львова. А святий Юрій, Божий ключник, став навіки покровителем нашого міста.
У його руках, моє серденько, не тільки вражаючий спис супроти Дракона і всіх ворогів, що на нашу землю зазіхають, а й ключі, що рідну земельку весною відмикають:

«Святий Юрій, Божий ключник,
бери ключі золотії, веди коня вороного,
одімкни сиру землицю,
випусти живу травицю,
на теплеє літо,
на буйнеє жито»!

То ключі достатку, щедрості Божої, злагоди і миру для минулих і теперішніх мешканців міста князя Лева. І для тебе, мій маленький друже, теж!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-07-13 11:28:12
Переглядів сторінки твору 46
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.619 / 5.58)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.574 / 5.6)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.781
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми КАЗКИ
Автор востаннє на сайті 2017.07.25 17:53
Автор у цю хвилину відсутній