ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.01.22 06:31
До сходу сонця ще година.
Сіріє ночі чорне тло.
А за моїм вікном калина
Тихенько стукає у скло.
Немов зове мене до себе:
«Козаче, чуєш ти, чи ні?
Уже світліше стало небо
І сумно у саду мені…»

Домінік Арфіст
2020.01.21 23:13
і рука моя Вам – востаннє –
берете? – о даремний дар!
не беруть дання на прощання
віддають – ударом удар!
кожен жест – як постріл у спину
кожне слово – свист батога
(потім вимислимо причину –
розбереться кожен в боргах!)

Ярослав Чорногуз
2020.01.21 21:33
Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживе у грудях рана,
Як вишня воля піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,

Вікторія Лимарівна
2020.01.21 19:58
Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.

Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,

Мессір Лукас
2020.01.21 19:30
Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/

Надія Тарасюк
2020.01.21 19:28
Заварюють хмари
хурделицю,
дерева синоптиків
гуглять;
доріжково простір
стелиться,
де вітер полює
в кухлях.

Галина Сливка
2020.01.21 19:26
Ідеш собі... Одна з-поміж усіх...
Вже й вітер розгойдав життєві межі.
Межу вселенську білить біло сніг,
Бо без межі оте, що нам належить.

Воно в тобі не раз ще проросте
Любов'ю з болю, світлом із нестями.
Несеш в собі життя, складне й просте,

Олександр Сушко
2020.01.21 18:35
Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу. Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А во

Матвій Смірнов
2020.01.21 14:37
Він дивиться на вулицю з вікна
На самоті із пляшкою вина
В просторій і неприбраній вітальні
І вже не знає сам, коли востаннє
Виходив з дому. За вікном - війна,
Пожежа тощо, і лише стіна
Його рятує від вогню і сталі -
Крихка, непереконлива, скляна.

Сергій Губерначук
2020.01.21 13:57
Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
…до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,

Ігор Деркач
2020.01.21 12:45
Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,

Олександр Сушко
2020.01.21 11:59
У всього своя межа,
Ціна за красу і вади.
І вирвати зуба жаль,
І совість за так віддати.

За усмішку - гострий ніж,
За слово огуди - дяка.
Ночами не плачу більш -

Ірина Білінська
2020.01.21 11:49
Одягнула б твої обійми,
загорнулася міцно-міцно,
щоб ніхто не знайшов,
не вийняв...
І пішла би гуляти містом...

Ідучи, я б лічила зорі,
забуваючи все на світі...

Іван Потьомкін
2020.01.21 07:52
Дощеві стачило терплячки
(принаймні так мені здалося),
щоб на роботу я прийшов сухим,
включив як завше музику класичну
і «Капуччіно» з приємністю попив.
Тільки тоді продовжив дощ свою пісню,
нудну для птаства і людей,
та життєдайну для землі

Олександр Сушко
2020.01.21 06:06
Зайшов на сайт, а там людей орава
Мене уздріла і одразу: - Ки-и-и-иш!
Зеленобобіки волають: - Буде вава!
Порохоботи: - Ти на гузні нашім прищ.

Відбитись зась! Стару розбито ліру,
Сатира відсьогодні - вже не щит.
- Не поважаєш нашого кумира!

Тетяна Левицька
2020.01.21 05:56
Все буде добре, любий, чуєш?
І навіть краще, ніж колись.
Мені тебе завжди бракує.
Погляну в неосяжну вись,
там сизі голуби літають,
крилами ніжуть небозвід.
Я так далеко, від одчаю
й так близько до твоїх воріт.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19

Тарас Ріль
2020.01.18

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Проза

 "Про змія Василіска і князя, що узяв собі його ймення" (дитяче)

(бувальщина)

Чи любиш ти, моє серденько, читати казки, а особливо казки про рідне місто? Любиш, я знаю! А тому сідай зручненько – і слухай. Я розповім тобі напівказку, напівбувальщину про той Львів, якого тепер уже ніхто не пам’ятає, та й не може пам’ятати, бо Львова такого, як ти , моє серденько, бачиш своїми очима, на той час ще не було… А були лише ліси непролазні та дикі хащі, скелі та горби, покриті зеленавим мохом та чагарниками. І ось в одній з таких скель, що на південний захід від Княжого міста, яке тільки починало будуватися – була глибока печера. А поруч неї, як годиться, і ліс, тьмяний та вологий, і озерце – на галявині серед лісу. А трохи нижче, за лісом, повноводила ріка Полтва, і вода у тій ріці була чиста і прозора, як скельце, що вигравало на сонці усіма кольорами райдуги.
І неважко, моє серденько, здогадатися, що жив у тій глибокій печері Змій – як у казках мовиться, лютий-прелютий – дихав вогнем на верхів’я дерев, пригинав їх додолу, щодня годинами милувався своїм відображенням в озері та споглядав веселкові перегони хвиль на ріці Полтві. І було б його життя щасливим і безтурботним, якби одного разу не забрів у його схованку молодий князь Лев Данилович з охороною, що шукав зручну місцину – височину, аби звести на ній Високий Замок. І, може, не такий вже лютий-прелютий був той Змій, але при зустрічі з князем Левом та його воями загарчав так грізно, що з дерев позлітало листя, а вої припали ниць до землі.
- Василіск, княже! Що маємо чинити? – загукали налякані молодці. Василіском у ті часи, моє серденько, називали жахливих потвор драконячої породи. І відтепер нашого Змія прийшов час теж називати Василіском.
- Не зволікати, убити! – наказав князь Лев Данилович, виймаючи з піхов родовий княжий меч.
І загриміло враз, заблискало довкола, небо зчорніло все під важкими дощовими хмарами. Збурилася природа. Запала темрява, хоч око виколи – тільки й видно то тут, то там спалахи вогню – знати, Змій-Василіск не на життя, а на смерть з князем Левом та його людьми, змагається. І в найзапеклішій хвилі того змагання, поміж громів та блискавиць, та багряниць спопеляючих, звів князь Лев очі до неба і помолився:
- Святий Юрію, божий стражнику, змієборцю! Зроби руку мою витривалою, меч мій – зло пробиваючим, а око моє – непомильним! Нехай під тією потворою, Василіском прозваною, земля западеться.
На мить засвітилося небо, послало на землю вражаючої сили блискавку, а у світлі небесному – князь Лев Данилович на коні, з мечем оголеним, супроти Змія-Василіска, як вихор, поривається.
А коли розвиднілося, проясніло все навкруг, то Змія-Василіска не стало. А позаду його печери – лише обірвана скеля та зчорніла глибока вирва землі у драконячий зріст! Відтоді назвали те місце в народі Змієвою Ямою.
Князь Лев Данилович на спогад про переможеного Змія-Василіска наказав у його печері обладнати кузню, роздувати у нішах печери вогонь і кувати зброю для княжих ратників. А навпроти печери, на горі, збудувати церкву – оселю Божу, із предковічних буків, що росли неподалік, і назвати її на честь святого Юра, того, що Змія і ворога у часи лихоліття побиває.
І ти не повіриш, моє серденько, хто оселився у тій кузні, колишній печері Василіска – син литовського князя Тройдена, дружній князеві Леву, коли вже став старим і до бою недужим, захотів стати пустельником і постригся в ченці. Він і прийняв на себе імення страшного (так мусить бути у кожній казці!) Змія – і історія пізнала його як князя Василиска, чи то Василишка, щоб добріше звучало. А сам князь любив годинами споглядати ліс, і Драконяче озерце, і райдужні хвилі Полтви-ріки. Споглядав і промовляв, усміхаючись:

- Не кожен той Дракон, що в Драконячій шкірі!

Князь Василиск, чи то Василишко, якщо вірити стародавнім літописам, моє серденько, став першим настоятелем Святоюрського монастиря.
Минули літа, минули і тисячоліття. Немає вже Змія та його кузні-печери, бо її згодом замурували, а далі з її каменя та каменя скелі, у якій вона була, збудували підмурівок Святоюрської твердині. І лише церква святого Юра – жива пам’ятка тих далеких часів, живий свідок подій з історії Княжого Львова. А святий Юрій, Божий ключник, став навіки покровителем нашого міста.
У його руках, моє серденько, не тільки вражаючий спис супроти Дракона і всіх ворогів, що на нашу землю зазіхають, а й ключі, що рідну земельку весною відмикають:

«Святий Юрій, Божий ключник,
бери ключі золотії, веди коня вороного,
одімкни сиру землицю,
випусти живу травицю,
на теплеє літо,
на буйнеє жито»!

То ключі достатку, щедрості Божої, злагоди і миру для минулих і теперішніх мешканців міста князя Лева. І для тебе, мій маленький друже, теж!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-07-13 11:28:12
Переглядів сторінки твору 467
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / 0  (4.932 / 5.65)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.945 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.781
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми КАЗКИ
Автор востаннє на сайті 2020.01.20 12:44
Автор у цю хвилину відсутній