Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.28
11:33
Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!
Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
2026.04.28
10:59
Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.
Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі,
у пам'яті на правиці
2026.04.28
10:56
Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.
Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
2026.04.28
08:42
Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.
Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.
2026.04.28
06:36
Мигочуть дні, мелькають тижні,
Струмок надій змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Струмок надій змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
2026.04.28
00:31
Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.
Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
2026.04.27
22:02
Чом такі трагічні лики,
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
2026.04.27
21:12
Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
2026.04.27
20:50
Як голова завертиться, на землю дивись, якщо вийде
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
Немає часу любити, і себе розкрити
2026.04.27
19:44
Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
2026.04.27
16:08
Кораблі нашого жеребу
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
2026.04.27
11:45
Час іде скрадливо і неспішно
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.
Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.
Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
2026.04.27
10:59
Хто постіль розстеляє?
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?
Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?
Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
2026.04.27
10:34
Знайди розраду, де її нема в помині.
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.
Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.
Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
2026.04.27
06:34
гуляти із батьками в парк роззиратися на каруселі на інших людей із дітьми скриньки із морозивом а ще там сухий лід · оркестр із репродукторів виконує щось життєстверджувальне чим не едем але морозива ніколи не досить · роззиратися на газетний автомат 60х
2026.04.27
05:51
Там немає ні вікон, ні стін,
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Плине світом від рештків будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Плине світом від рештків будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
Ангел присутній (картинки буття на межі з реальністю)
Тож грай, вітре буйний, кружляй від душі…
Як серцю люба дивна ця гра -
Втіхи та чуда настане пора»…
Розпочнеться ця оповідь зі спогаду, а власне з вільно перекладеного мною тексту пісні, що звучала в американському дитячому фільмі «Мері Поппінс» далекого 1964 року і співали її знамениті актори Джулія Ендрюс та Дік Ван Дайк, виконавці головних ролей знаменитого мюзиклу. Стихія настрою дитячої казки англійської пиьменниці Памели Треверс, що ліг в основу згаданого фільму, захопили мою творчу уяву, глибоко зворушили і дали поживу для відтворення картинок з минулих моїх дитячих та юнацьких літ, коли я ще вміла розгадувати знаки природи і довколишнього світу… Світу, в якому було багато неймовірних речей, що здатні вдумливим інтелектуальним істотам розказати про щось більше, ніж про буденну реальність чийогось земного буття, наповненого трафаретними датами і подіями: народився, пішов у перший клас, закінчив школу, поступив у вищий навчальний заклад, закінчив його, одружився і таке інше.
В мене було завжди таке відчуття, що поруч існує ніби паралельна реальність, яка інколи втручається і змінює моє життя як неприборкана стихія.
У деяких дивовижних історіях, описаних у дорослій та дитячій світовій літературі, які відбуваються з людьми, містами і природою, з усім Живим Світом (до якого не по-науковому зачислюємо і Світ Речей довкола нас), все відбувається саме тоді, коли дме Східний Вітер. Вважаймо, що і в моєму випадку теж присутній цей шалений віщун перемін – Східний Вітер.
Картинка І. ДОТОРК ТЕПЛОГО МОРЯ. ДАЛЕКА ЯЛТА.
Запитаю у вас таке: хто пам’ятає себе в минулому? Якщо відповідь «так», то наскільки віддаленому минулому? Мені інколи виринає з підсвідомості одна і та ж картинка: я (ще ненароджене немовля) прориваюся через якусь перепону і не можу її подолати – і так кілька разів – невдалі спроби повертають мене назад (в лоно матері)… І раптом я однією рукою як плавець прориваю те, що стояло в мене на дорозі і заважало рухатися далі – роблю глибокий вдих і бачу якусь простору освітлену кімнату з великим вікном… Це новий для мене світ і я НОВА у ньому. Таке відчуття миті мого народження, яка настала не в галицькому місті Львові, де дідо Михайло Вовк ще в 1939 році купив помешкання на вулиці Поліграфічній, колишній Замойських – якраз навпроти типографії «Атлас». Осяйна простора кімната, очевидно, існувала в пологовому будинку далекої Ялти, що розкинулась на кам’янистих схилах півострова Крим, на побережжі Чорного моря. Туди за дивним збігом обставин Східний Вітер перемін (що по-народному зветься «Доля») заніс мою маму, яка лікувалася від страшної хвороби – відкритої форми туберкульозу, батька – який щез з нашої родинної біографії ще до мого народження і мене, яка мала щастя саме тут народитися 4 вересня 1963 року. Мама Лідія-Надія Вовк розповідала мені через багато років, що я дійсно народилася, вихопивши вперед ліву руку… Ліва рука з мого глибокого дитинства стала панувати над правою і виявила в мені нахили до різноманітних видів творчості, проте аж ніяк не до математики, геометрії, фізики, хімії – до всього того, чим пишалися носії родини Стасів-Вовк, до якої і я стала належати.
Серед найпотаємніших лоскітливих спогадів з дитинства – доторк теплого моря, в яке мене занурювала мама аж по шию, а я з насолодою видавала звуки захвату і показувала вільними незапеленаними руками, що хочу туди опуститися ще раз, а потім ще…
Глибинна пам’ять минулого показує мені ще інші картинки з південними обрисами – це Нікітський ботанічний сад, де в 60-их роках ХХ століття знаходився дитячий садок-ясла. Перша спільнота в моєму кількамісячному житті. Моє ліжечко-візочок знаходилося в другому ряді біля вікна кімнати зі сторони моря. Відчуваю протяг від відчиненого вікна і свій озноб – а можу покликати на допомогу лише плачем, проте не чути, щоб плач мій був рятівним. Як наслідок – двостороннє запалення легень, довге інтенсивне лікування і пропозиція лікарів відправити мене з різкого клімату Ялти в рідну Галичину, до Львова. Мама не довго вагаючись, повертається в родинне помешкання на Поліграфічній, де нас чекає дідо Вовк, бабця Сивулька – друга дружина діда, з якою він в любові та злагоді прожив 22 роки спільного сімейного життя, вуйко Зенко – мамин рідний брат, ще не одружений. Зрештою, дідо Вовк з бабцею Сивулькою жили тоді окремо – по вулиці Шпитальній, і моє раннє дитинство однаково тепло малює яскравими тонами обидва родинних вогнища, де панувала особлива атмосфера різноманітних родинних клопотів і щоденних турбот про хліб насущний.
Про сонячну Ялту згадували дуже рідко і лише в контексті маминої операції – семиреберної торокопластики, після якої на спині лишився величезний шрам, що проходив уздовж лопатки і гостро в’їдався в тіло, окреслюючи поламані ребра. Мама ще зітхала, що в таксі у день від’їзду з Ялти не вмістилася коробка з родинними альбомами, де були шлюбні світлини діда Вовка з першою дружиною – Марією Стасів-Вовк, моєю рідною бабцею, що померла на 41-му році життя від скоротечного туберкульозу в час, коли мама Ліда була ще 12-літньою дівчинкою і проживала спільно з бабцею після розлучення з дідом Михайлом та розподілом дітей в родинному маєтку Стасівих у селі Велика Горожанка на Львівщині. Там, у Великій Горожанці, Марія Григорівна Стасів-Вовк померла на руках у своєї мами Анни, неповнолітньої доні Лідії-Надії та брата Миколи, що після Першої та Другої світових воєн і Стрілецьких зрушень, залишився з шести братів сам на обійстю і ховав нашу бабцю в той день, коли його примусово совіти записали у перший колгосп, до того ж зробили його головою, «аби не шкода було, коли розстріляють». Моя мама мала тоді необережність заразитися туберкульозом і згодом багато років лікуватися від спалахів «невиліковної хвороби століття».
Невимовно теплі спогади – Ялта… море… Нікітський ботанічний сад…
Збережене фото: я біля пальми у скверику широко усміхаюся, сидячи в модному на той час візочку, тримаю фрагмент бублика і чухаю ним зубки, що прорізаються… Я ще тоді, вочевидь, розуміла мову тварин і рослин, розпізнавала шум вітру і голос моря – як говорять у казках про діток з непрорізаними зубами… Ще тоді – в іншому вимірі буття, на межі з реальністю.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ангел присутній (картинки буття на межі з реальністю)
«Се така робота,
що її можна писати і з початку, і з кінця, і з середини,
бо буде ряд маленьких оповідань — картинок»
(Михайло Коцюбинський)
«Місяць і зорі як міражі -Тож грай, вітре буйний, кружляй від душі…
Як серцю люба дивна ця гра -
Втіхи та чуда настане пора»…
Розпочнеться ця оповідь зі спогаду, а власне з вільно перекладеного мною тексту пісні, що звучала в американському дитячому фільмі «Мері Поппінс» далекого 1964 року і співали її знамениті актори Джулія Ендрюс та Дік Ван Дайк, виконавці головних ролей знаменитого мюзиклу. Стихія настрою дитячої казки англійської пиьменниці Памели Треверс, що ліг в основу згаданого фільму, захопили мою творчу уяву, глибоко зворушили і дали поживу для відтворення картинок з минулих моїх дитячих та юнацьких літ, коли я ще вміла розгадувати знаки природи і довколишнього світу… Світу, в якому було багато неймовірних речей, що здатні вдумливим інтелектуальним істотам розказати про щось більше, ніж про буденну реальність чийогось земного буття, наповненого трафаретними датами і подіями: народився, пішов у перший клас, закінчив школу, поступив у вищий навчальний заклад, закінчив його, одружився і таке інше.
В мене було завжди таке відчуття, що поруч існує ніби паралельна реальність, яка інколи втручається і змінює моє життя як неприборкана стихія.
У деяких дивовижних історіях, описаних у дорослій та дитячій світовій літературі, які відбуваються з людьми, містами і природою, з усім Живим Світом (до якого не по-науковому зачислюємо і Світ Речей довкола нас), все відбувається саме тоді, коли дме Східний Вітер. Вважаймо, що і в моєму випадку теж присутній цей шалений віщун перемін – Східний Вітер.
Картинка І. ДОТОРК ТЕПЛОГО МОРЯ. ДАЛЕКА ЯЛТА.
Запитаю у вас таке: хто пам’ятає себе в минулому? Якщо відповідь «так», то наскільки віддаленому минулому? Мені інколи виринає з підсвідомості одна і та ж картинка: я (ще ненароджене немовля) прориваюся через якусь перепону і не можу її подолати – і так кілька разів – невдалі спроби повертають мене назад (в лоно матері)… І раптом я однією рукою як плавець прориваю те, що стояло в мене на дорозі і заважало рухатися далі – роблю глибокий вдих і бачу якусь простору освітлену кімнату з великим вікном… Це новий для мене світ і я НОВА у ньому. Таке відчуття миті мого народження, яка настала не в галицькому місті Львові, де дідо Михайло Вовк ще в 1939 році купив помешкання на вулиці Поліграфічній, колишній Замойських – якраз навпроти типографії «Атлас». Осяйна простора кімната, очевидно, існувала в пологовому будинку далекої Ялти, що розкинулась на кам’янистих схилах півострова Крим, на побережжі Чорного моря. Туди за дивним збігом обставин Східний Вітер перемін (що по-народному зветься «Доля») заніс мою маму, яка лікувалася від страшної хвороби – відкритої форми туберкульозу, батька – який щез з нашої родинної біографії ще до мого народження і мене, яка мала щастя саме тут народитися 4 вересня 1963 року. Мама Лідія-Надія Вовк розповідала мені через багато років, що я дійсно народилася, вихопивши вперед ліву руку… Ліва рука з мого глибокого дитинства стала панувати над правою і виявила в мені нахили до різноманітних видів творчості, проте аж ніяк не до математики, геометрії, фізики, хімії – до всього того, чим пишалися носії родини Стасів-Вовк, до якої і я стала належати.
Серед найпотаємніших лоскітливих спогадів з дитинства – доторк теплого моря, в яке мене занурювала мама аж по шию, а я з насолодою видавала звуки захвату і показувала вільними незапеленаними руками, що хочу туди опуститися ще раз, а потім ще…
Глибинна пам’ять минулого показує мені ще інші картинки з південними обрисами – це Нікітський ботанічний сад, де в 60-их роках ХХ століття знаходився дитячий садок-ясла. Перша спільнота в моєму кількамісячному житті. Моє ліжечко-візочок знаходилося в другому ряді біля вікна кімнати зі сторони моря. Відчуваю протяг від відчиненого вікна і свій озноб – а можу покликати на допомогу лише плачем, проте не чути, щоб плач мій був рятівним. Як наслідок – двостороннє запалення легень, довге інтенсивне лікування і пропозиція лікарів відправити мене з різкого клімату Ялти в рідну Галичину, до Львова. Мама не довго вагаючись, повертається в родинне помешкання на Поліграфічній, де нас чекає дідо Вовк, бабця Сивулька – друга дружина діда, з якою він в любові та злагоді прожив 22 роки спільного сімейного життя, вуйко Зенко – мамин рідний брат, ще не одружений. Зрештою, дідо Вовк з бабцею Сивулькою жили тоді окремо – по вулиці Шпитальній, і моє раннє дитинство однаково тепло малює яскравими тонами обидва родинних вогнища, де панувала особлива атмосфера різноманітних родинних клопотів і щоденних турбот про хліб насущний.
Про сонячну Ялту згадували дуже рідко і лише в контексті маминої операції – семиреберної торокопластики, після якої на спині лишився величезний шрам, що проходив уздовж лопатки і гостро в’їдався в тіло, окреслюючи поламані ребра. Мама ще зітхала, що в таксі у день від’їзду з Ялти не вмістилася коробка з родинними альбомами, де були шлюбні світлини діда Вовка з першою дружиною – Марією Стасів-Вовк, моєю рідною бабцею, що померла на 41-му році життя від скоротечного туберкульозу в час, коли мама Ліда була ще 12-літньою дівчинкою і проживала спільно з бабцею після розлучення з дідом Михайлом та розподілом дітей в родинному маєтку Стасівих у селі Велика Горожанка на Львівщині. Там, у Великій Горожанці, Марія Григорівна Стасів-Вовк померла на руках у своєї мами Анни, неповнолітньої доні Лідії-Надії та брата Миколи, що після Першої та Другої світових воєн і Стрілецьких зрушень, залишився з шести братів сам на обійстю і ховав нашу бабцю в той день, коли його примусово совіти записали у перший колгосп, до того ж зробили його головою, «аби не шкода було, коли розстріляють». Моя мама мала тоді необережність заразитися туберкульозом і згодом багато років лікуватися від спалахів «невиліковної хвороби століття».
Невимовно теплі спогади – Ялта… море… Нікітський ботанічний сад…
Збережене фото: я біля пальми у скверику широко усміхаюся, сидячи в модному на той час візочку, тримаю фрагмент бублика і чухаю ним зубки, що прорізаються… Я ще тоді, вочевидь, розуміла мову тварин і рослин, розпізнавала шум вітру і голос моря – як говорять у казках про діток з непрорізаними зубами… Ще тоді – в іншому вимірі буття, на межі з реальністю.
Собі, з нагоди неювілейного Дня народження. Початок вересня 2020 року.
Продовження буде)))...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
""АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ". Картинка ІІ (картинки буття на межі з реальністю)"
• Перейти на сторінку •
"Янка Купала. СПАДЩИНА (переклад з білоруської)"
• Перейти на сторінку •
"Янка Купала. СПАДЩИНА (переклад з білоруської)"
Про публікацію
