Картинка ІІ. «ПРИКОСА» БАБЦІ СИВУЛЬКИ І ДІДОВА РАДІОЛА «САКТА»

Бабця Марія Сивулька, яку зберегла моя дитяча пам’ять від найменшого до 4-літнього віку (бо саме стільки було мені, коли вона у 1968 році в ніч на 2 березня померла від інтенсивного лікування білокрів’я), мала довге темне пряме волосся, яке завжди формувала у коси. Дуже привабливо вона виглядала у класичній українській зачісці, коли одна коса високо над головою перепліталася з другою. Такою я знала і любила її, вона вміла смачно готувати, особливо вишукано з-під її умілих рук виходили вироби з тіста –«палюшки» та «ліниві вареники». Обидві страви я обожнювала і просила завжди подвійну порцію. Бабця була велика майстриня – вона власноруч скрутила мені шматяну ляльку і розмалювала її обличчя. Замість очей були великі блискучі синьо-зелені ґудзики.
В будинку на вулиці Шпитальній,15, де мешкали бабця Сивулька з дідом Михайлом, мене завжди чекали з нетерпінням. Я була щебетуха і вигадниця, а ще, як і більшість малолітніх дітей, неймовірна фантазерка.
Якось дідо Вовк, ведучи мене за руку через довгий вхідний коридор будинку на Поліграфічній (теж 15!) з ліпниною і мозаїкою у вікнах дверей, слухаючи мій щебіт, проказав про себе галицьким сполонізованим просторіччям:«ти мій фільозоф». «Фільобус… фільобус», - радісно погодилася мала Ірочка, себто я.
Дідо видавався мені тоді дуже добрим та миролюбним, про його справжній деспотичний характер я довідалася значно пізніше, через багато років. До мене малої він і справді був м’яким, бо, певно, любив мене, як всі старі люблять своїх онуків. В міру свого віку на той час я майже нічого не знала про рідну бабцю Марію Стасів-Вовк, з якою ми розминулися в просторі і часі. Я не знала про те, як дідо розлучався з нею і як ділив дітей (коли по війні маму виховувала бабця, а вуйка Зенка – він). Всі ці знання прийдуть до мене поступово, зваляться наче кам’яна брила на підліткові тендітні плечі і залишать сліди від непомірно тяжкого удару. Але все ще попереду, а поки там як – ілюзія дива ще присутня, мала Ірочка за руку з дідом Вовком чимчикує сходами будинків на вулицях Поліграфічній та Шпитальній…
У квартирі на Шпитальній було багато цікавих для мене малої важливих предметів, без яких інтер’єр був би недосконалим. Відразу, коли заходиш у хату на Шпитальній, тебе вітало навпроти дверей велике (у людський зріст) старовинне дзеркало з венеціанського шкла у дерев’яній оправі. Це дзеркало бачило і відображало постаті рідних мені людей всього Вовчо-Михайлівського і відчасти Стасівського роду. Отож, дзеркало знало діда Вовка та бабцю Сивульку, вуйка Зенка, а згодом і його вродливу дружину Ларису (тету Лесю), мою маму Лідію-Надію та мене – маленьку Ірочку, яка дістала своє ім’я на честь тети Ірини з гілки родини Стасівих.
Старе венеціанське зеркало бачило народини і смерті на розгалужених гілках Вовчого Дерева Роду – це і новорароджені обличчя дітей вуйка Зенка, Люби та Ромчика, і смерть бабці Сивульки, несподівано близьку, трагічну незбагненну смерть вуйка Зенка, а згодом і смерть діда Михайла Вовка, теж не до кінця розгадану.
Коли маленька дівчина Ірочка стала дорослою і сама готувалася стати мамою, венеціанське дзеркало, що вже довгий час по смерті діда було невід’ємним атрибутом квартири на Поліграфічній,15, несподівано розбилося під час одного з прибирань – падало довго, поважно і вагомо, так як падають, прощаючись навік… Розбилося на дрібні уламки, яких було більше ніж 90. Доросла жінка Ірина, та що колись була малою Ірочкою, невміло прихилила дзеркало на віко книжкової шафи, а потім, забувши, зненацька відкрила її. Подію, коли розбивається давній друг, більше – символ, важко осягнути розумом. Доросла Ірина встигла ступити крок вбік і мовчки спостерігала, як рушиться Небо на Землю. Таке буває, коли втручається Вітер Перемін.
Коли старе венеціанське дзеркало ще спокійнісінько стояло навпроти вхідних дверей квартири на Шпитальній, воно ще бачило один цікавий образ маленької Ірочки, яка полюбляла дивитися на себе у дзеркало з «прикосою» у волоссі. Ця «прикоса» (так назвала Ірочка штучну косу) була сплетена бабцею Сивулькою для внучки зі старих довгих подертих панчіх і приколота невидимками до слабенького дитячого волосся. Дівчинці Ірочці тоді було рочків 2 чи 3).
Інколи венеційському дзеркалу давали можливість подорожувати у другу кімнату – там стояло старе, як і все в хаті на Шпитальній, півтораспальне ліжко з високим опертям для голови, швейна машина фірми «Zinger”, а на ній, як на тумбі, стояла фарфорова понадметрова скульптура «Пастушка» з Богемії 1911 року, пара від «Пастуха», що були подаровані бабці Сивульці, коли вона брала шлюб зі своїм першим чоловіком – Сивулком Григорієм. Незабаром по весіллю богемський «Пастух» розбився. Казали, що це недобра ознака – чоловік помре першим. У 1945 році, в травні місяці, 8 числа напередодні Дня Перемоги у Другій світовій він зійшов кров’ю, тяжко поранений десь у снігах біля Праги. Похоронка на Григорія Сивулка ще й досі зберігається у нашій сім’ї серед родинних документів бабці та діда. Бабця Сивулька розказувала якось мамі, що в ніч смерті, коли Григорій Сивулко замерзав у кривавих снігах, вона почула звуки «шлапання» по стінах спальної кімнати на Шпитальній (бо це була її хата) і його голос прошепотів: «Марійко, посунься… Я дуже змерз».
У великій вітальні, що служила родині Вовків і за кухню, стояв різьблений ручної роботи стіл з фігурними ніжками, дві дерев’яні витончено-ажурні етажерки для книг, м’яка кушетка синьо-фіолетово-чорного орнаменту з круглими подушками-крилами, а на стіні над кушеткою – панно «Ранок в сосновому лісі», з ведмежою сім’єю, намальованою художниками Шишкіним та Савицьким – дорослими та малими мешканцями казкового дрімучого лісу. Мала Ірочка годинами лежала на кушетці та слідкувала, в якому настрої перебувають ведмеді і чи затишно в лісі – залежно, як падало світло на панно в різну пору дня чи вечора, та й навіть в залежності від погоди на дворі, а то й від теплої чи холодної пори року. Мала Ірочка росла разом з ведмежатами. Мала Ірочка дуже любила ліс, недарма вона успадкувала родинне прізвище «Вовк».
У діда Михайла Вовка було два улюблених заняття – гра в шахи та слухання світових новин. Для першого заняття існували на Шпитальній у дні родинних свят і гостей – дорогі шахи, заховані в глибинах складеної докупи шахматної дошки, а для другого – моя улюблениця, лампова радіола «Сакта» з зеленим очком, що світилося, та з багатьма клавішами, кожна з яких відповідала за окремий мовний, або музичний процес. Коли дідо Михайло, наслухавшись політики з усіх кінців світу, нажимав музичну клавішу і крутив колещатко з нотками – мала Ірочка прибігала до радіоли і сідала поруч на ослінчик. Удвох з дідом ми слухали безперервну музичну програму, де весела полька змінювала розважний вальс. Повільну романтичну музику вальсу Ірочка уважно вслухала, а коли наставав час для польки – тут уже мала Ірочка схоплювалася з ослінчика і, тримаючи діда за обидві руки, натхненно чеберяла ніжками. Це було її маленьке сімейне щастя – подарунок від діда Михайла Вовка і радіоли «Сакта».
Окремим спогадом про ці щасливі музичні миті в житті малої Ірочки звучить українська народна пісня «Побреду, побреду, по коліна в лободу», що її виконував чоловічий хор з незвичним іншомовним акцентом. Спочатку повільна, вона поступово набирала темпу, перетворювалася на танцювальний шалений ритмічний мотив – і завершувалася знову повільно. Втомлені цілим туром танцю ми з дідом після цієї пісні робили невелику паузу.
У вітальній Шпитальної,15 на стіні висіла дуже вишукана картина - якийсь не зовсім реальний пейзаж з кам’яною альтанкою, що потонула у буйній рослинності яскравих тонів, десь на березі моря, вода в якому була незворушна, як кришталь. Ця картина була багатолітнім атрибутом інтер’єру дідової та бабциної хати, а по смерті діда Михайла стала себе комфортно почувати в квартирі на Поліграфічній – вона, до слова, є присутня у колекції наших родинних речей-символів і по сьогодні. Як виявилося з надпису унизу картини, автором її є художник Павлічек і написана вона 1933 року. Пошуки відомостей про автора десь вже тепер, в епоху вже немолодої Ірини, що має свою сім’ю, чоловіка та юну доню, привели до сумних знань: через десять років, у 1943, оцей самий художник Павлічек (очевидно чеського коріння), що жив перед війною у Винниках біля Львова і можливо був особисто знайомий з дідом Вовком, був спалений в одному з концентраційних німецьких таборів.
Спогади про бабцю Сивульку ведуть маленьку дівчинку Ірочку в село Липники біля Львова. Там бабця Сивулька мала свою родинну хату. Хата стояла в рядочку собі подібних сільських хат, які утворювали кільце, а навпроти була широка розлога поляна, а там далі – густий предковічний ліс. Бабця Сивулька брала маленьку Ірочку і йшла з нею на окраїну лісу по білі гриби. Мала з собою лише одне знаряддя – палицю, якою нишпорила попід листям. І на очах Ірочки з-під листя випиналися то тут, то там справжнісінькі тугенькі білі гриби. Бабця Сивулька збирала їх у фартух, зав’язаний на талії. Так і верталися додому з фартухом, повнісіньким білих грибів. Смакували увечері їх всією Вовчо-Михайлівською сім’єю, запечених у сметані з вареною картоплею, смаженою «по-селянськи», або картоплею в «мундурку».
Одного ранку, мала Ірочка прокинулася сама у хаті на Липниках, дорослих поруч не було. До краю ліжка, де спала мала, було приставлене дерев’яне крісло. Ірочка стала на крісло так, щоб ручками триматися за його спинку, спинка переважила і крісло перекинулося, защемивши малій три пальці на лівій руці. Дівчинка голосно заплакала. Дорослі швидко прийшли на плач, вони були у стодолі, навпроти світлиці – громадили сіно. Нігті на руці дитини посиніли і потім поволі мінялися на здорові, ті інші – нові – були вже не такі, як попередні. Були тверді і дещо іншої форми… Ірочку самою намагалися більше не залишати.
Коли бабця Марія Сивулька несподівано захворіла, а потім опинилася в лікарні на Пекарській у Центрі переливання крові, малій Ірочці було 4 рочки і пів. Ірочка на той час вже була «артисткою», її мама Лідія-Надія, що мала дзвінкий оперний голос і була солісткою народної капели зв’язку, часто брала на репетиції в РОКС. Дівчинка знала весь тодішній репертуар фольк- і поп-музики. Якось мама Лідія-Надія взяла Ірочку з собою в лікарню, щоб розважити бабцю Сивульку. Вся палата тішилася приходу гостей. Для малої організували табуретку, мала впевнено вилізла на неї і співала:

"В гаю зелененькім вода тече,
Що мені дівчатко на то рече -
Ой чи рече, чи не рече -
В гаю зелененькім вода тече".

Пам’ятаю втомлене, але усміхнене лице бабці Сивульки. Коли ми виходили з палати, мама запитала в медсестри про діагноз. Та щось по-мудрому відповіла… «лімфолейкоз». «А по-простому?», - перепитала мама. «Рак крові», - відповіла сестра. Бабці діставали якесь дуже дороге німецьке лікарство, це лікарство пришвидшило розв’язку, воно розклало їй печінку.
Другого березня 1968 року дідо Михайло Вовк піднімався по крутих сходах флігеля нашого будинку на Поліграфічній, похитуючись і голосно стогнучи. Мама відкрила двері з запитанням: «Що, Сивулька померла?».
У пам’яті пропливає спогад: бабця Сивулька у домовині у вітальній кімнаті квартири на Шпитальній. Дідо Михайло обрізає гніт на великих церковних свічах в голові покійної. Родина окремо від інших стоїть по праву сторону від неї. І слова вуйка Зенка, звернені до мене, малої: «Більше ти її ніколи не побачиш».
Коли зараз трапляється їхати трамваєм уздовж центрального входу до Парку культури, по другу сторону колії є невеличкий дворик – там колись на другому поверсі були цехи лікеро-горілчаного заводу, де варили солодкі сиропи. Бабця Сивулька працювала у тих цехах і я інколи бувала в неї та спостерігала, як у великих виварках парували і густіли сиропи. Інколи навіть мені давали їх продеґустувати. З тими об’ємними виварками, які доводилося виважувати на газові плити і знімати з плит, пов’язана трагічна історія, що сталася з бабцею Сивулькою в часі, коли вона була вже дружиною діда Михайла Вовка. Будучи вагітною на 8 місяці, вона заходилася знімати з подругою повнісіньку виварку з сиропом. У неї сталися невчасні пологи і народилася 8-місячна дівчинка, яка через кілька днів померла. Дівчинку назвали Олею і поховали хрещеною як Ольгу Вовк. Дітей більше бабця Сивулька не народжувала, бо їй тоді було вже за сорок. Я – маленька, з мамою Лідою та вуйком Зенком, що лишися по війні півсиротами, стали для неї відрадою і віддячували їй навзаєм турботою та великою любов’ю.
Тепер це місце колишньої бабциної праці є місцем зустрічі з минулим, з рідними обличчями і голосами уже покійних дорогих мені людей. Кожен раз, проїжджаючи, примовляю: «Бабця Сивулька».