ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сонце Місяць
2020.08.13 13:00
Поет спав би, але не спиться йому. Тьмяно зелений злотий надвечір. Серпокрили в серпанку позлітковому хаотично гасають за власним вереском. Те саме й на землі, дітлахи розпущені й маніпулятори, хаотично гасають etc. Ще не зовсім призахідне сонце плавить д

Іван Потьомкін
2020.08.13 11:04
Благословляю вас, єрусалимські хмари,
Хоч влітку в Єрусалимі ви не такі, як у Литві,
Оспіваній Міцкевичем в шедеврі «Пан Тадеуш».
Наважуюсь, хоч хист і літа уже не ті.
Благословляю вас, єрусалимські хмари.
Пропливаючи понад Єрусалимом,
Ви парасолько

Сергій Губерначук
2020.08.13 10:31
Коли мій мозок розтане
під сонцем твоєї любові,
коли я забуду пам’ять
і кинусь тобі під ноги,
коли серце іскрою блимне,
а попелом тіло кане
на дно…
але так інтимно,

Ярослав Чорногуз
2020.08.13 10:19
Закохувався сильно, як поет,
Засліплено… В житті – суцільні біди.
Лише у творчості – печальний злет,
В реальності - хоч кидайсь до Аїда*.

Але шукав розраду і знайшов,
Писав про це сонети і ронделі.
За гроші легко здобував любов,

Віктор Кучерук
2020.08.13 07:38
Багато зір, а світла мало
Знедавна сіється згори, –
Вже захололи й довші стали
Серпневі сірі вечори.
Вже так густішає щоночі
Пропахла злаками пітьма,
Що тишу будить неохоче
Уранці когута сурма.

Тетяна Левицька
2020.08.12 21:13
Я все одно тебе люблю,
Кохання сваркам – не підвладне..."
(Ярослав Чорногуз)

І все ж таки, тебе люблю,
таким розбещеним і вірним,
допоки світиш, все стерплю,
для мене - сяйвом неймовірним.

Олександр Сушко
2020.08.12 20:16
Ох і ловко півень топче курку!
Зразу видно: в цьому ділі - ас.
Я ж - слабак. Лежу, мов труп, без звуку,
Кожну ніч жона по носі "ляпс!".

Пишуть про кохання пишні дами,
Я ж - чутливий, щось не так - у плач.
Бо у мене серденько - не камінь,

Зоряна Ель
2020.08.12 12:35
Ти, Пане, маєш часу міх
і дім у хмарах і блакиті.
Я ж –повно клопотів дурних.
І лиш одне життя на світі.
Ти знаєш порпання моє,
згори нас бачиш-бо щомиті.
скажи чому мені так є,
що часом тільки сльози й лити.

Зоряна Ель
2020.08.12 12:22
Переклад

Ти, Пане, маєш часу міх
і дім у хмарах і блакиті.
Я ж –повно клопотів дурних.
І лиш одне життя на світі.
Ти знаєш порпання моє,
згори нас бачиш-бо щомиті.

Сергій Губерначук
2020.08.12 11:33
У часи фінансово-промислового капіталу
і оліґархічно-стереоскопічного світобачення
наше кобзарство на відмілині стало
і підлягає покозаченню!" –
таким формальним експозе
Никифорович одкрив засідання профкому.
("От голова! А таке верзе!" –
подума

Лесь Українець
2020.08.12 11:03
Україна - непотрібна!
Заберіть із гербу серп!
У 33-му від безхліб'я
Помирала житниця СРСР...

Нам потрібна залізниця,
Нам потрібні літаки;
Колосилася пшениця,

Олександр Сушко
2020.08.12 07:51
Був як тертушка залізна, нині - шовковий,
Навіть ворог - й той джергоче: "Ти - святий!".
Обійнявши правду йду важкими кроками
По земельці. От тому і не щастить.

Може, в ліжко тепле? Рахувати слоників?
Ні. Іду й міркую. Думи - просто жах:
До

Микола Соболь
2020.08.12 07:28
На плечі падають літа,
здавила серце аритмія,
але для мене ти все та –
квітуча ластівка, лелія…
Дарунок сонця і небес,
щоденні розпач і розрада
з тобою поруч я воскрес
і хай тобі ця серенада

Віктор Кучерук
2020.08.12 06:51
Лиш тільки про час кукурікнув
Зраділий світанню когут, –
Пітьмою гартовані вікна
Звільнились від темряви пут.
І знову відкрилася зору,
Прискоривши серцебиття, –
Красива, ясна, неозора
Глибінь нетривкого життя.

Сонце Місяць
2020.08.12 04:40
шо ж арлекін
де зневірялись
глядач не вллє сльози
але ж

богемне щастя за нещастя
чи до роздмуханих пожеж

Іван Потьомкін
2020.08.11 21:30
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Проза

 "Дзідзя, або "Сказати світу..." (фрагменти)

«З душі живої древо проросте…».
Сон: устами мами на ранок 27 липня 2014 року



«НАДІЯ ВМИРАЄ ОСТАННЬОЮ…»

Друга неврологія на Топольній. Реанімація. Одинадцята ранку. Мама після реанімаційної ночі при тямі, час від часу поринає у підсвідомість. Коли ми з Романом увійшли, сестра оптимістично показала нам пальцем «люкс» у напрямку маминого ліжка.
Мама (чітко до мене): … Нащо ви мене оживляєте, мені вже час піти…
Я: …Ти нам потрібна…
Мама (ніби крізь сон): …Я нічого не роблю…
Я: … Ти нічого не робиш, бо ти хвора…
Довга пауза. Мама поринає у сновидіння, час від часу відкриває очі, шукає мене поглядом.
Я: …Пізнаєш мене.
Стверджувальний кивок головою. Права рука в конвульсії робить ритмічний рух за бильце реанімаційного ліжка. Я ловлю її на льоту і стискаю у своїй долоні.

Я: … Я тебе дуже люблю.

Мама: … Добре.

Заходить ранковий черговий лікар. Дивиться на маму,усміхається на втішні прогнози. Короткий запитальний погляд на нас: «Ішемія?». Звичні маніпуляції біля хворої – тиск… пульс…

Лікар: – Сто шістдесят на дев’яносто… А ми не будемо збивати… Хай тиск сам унормовується… Купіть щось легеньке… Скажімо, беріприл… Можемо перевести її в палату.
(До сестер) Підготуйте вісімнадцяту…

Сестра: – Давайте я її спочатку прокрапаю, а потім перевезем.

Лікар киває і відходить. Наступає довга одноманітна процедура біля крапельниці, що переривається періодичними маминими поглядами на мене, конвульсіями правої руки, і короткими питаннями про Устю та її останні успіхи у театрі…

Я: У п’ятницю була прем’єра…

Мама: …То ви залишили її зовсім саму?..

Я: …Що ж, коли з тобою таке сталося… Але нічого. В Усті там багато друзів…

Мама (далі глибше поринає у сновидіння): … Не забудь, на Личаківці… Поле шістдесят четверте… Навпроти могила Борщ, пам’ятаєш…

(через довгу паузу, спокійно): … Це неправда…

Минає година. Приходить сестра і сповіщає, що вісімнадцята палата вже зайнята. Радить прийти о шостій вечора, коли міняються лікарі, мовляв, тоді і перевезете. Цілую маму у щоку. Тихенько, навшпиньках, як заведено в таких місцях, відходимо вкупі з чоловіком. Щось ще жевріє у підсвідомості. Ще маленька іскринка надії… Може!.. Лідія-Надія… Лідія-Надія… Надія вмирає останньою.

* * *
Вдома незакінчений ремонт. Перша кімната в нових обоях, друга – мамина – зовсім біла. Чекає на своє кольорове (благородне червоно-срібне) вбрання. Майстри – мій колишній однокласник Богдан і його друг Ігорко, знаючи, що з мамою щось лихе, працювали цілісінький день, не покладаючи рук. У розпалі роботи Богдан зауважив: «Як у цій кімнаті холодно»!
Короткий відпочинок, а потім знову пірнаємо з чоловіком у вечірню снігову автомарафонію – добираємося знову в лікарню. Час у цьому випадку – не тільки гроші, час – то життя.
Реанімація зустрічає нас тривожною звісткою сестри: «Мамі гірше». Почалися ознаки набряку легень – у кутику уст просочувалася піна. Послали за лікарем. Лікар увійшов якось не квапливо, спочатку оглядаючи інших тяжкохворих реанімаційних. Обстеживши маму, сповістив: «Набряк легенів… стовбур мозку… Конвульсії… ви помічали їх раніше?
Обнадійливого мало… побачимо…».
Метушилися сестри – у крапельниці підливали нові розчини, привезли нового хворого на інсульт, роздягали, приєднували його до апаратури.
До нас підійшла одна з сестер, старша жінка, та, що зранку показувала нам «люкс».

– Мама зранку прийшла до тями і навіть попросила їсти. Я принесла їй манку. Каша була вже холодна, але мама сказала «то нічого» і з’їла кілька ложок.

Під час нашої розмови з сестрою мама відкрила очі.

Я (знову, як і вранці): Пізнаєш мене?
Мама (ніби при тямі) знову мовчки киває головою.

Знову ловлю конвульсивний рух маминої руки і ховаю у своїй долоні. Проте зараз складніше. Мама починає голосно дихати, щоразу видаючи тяжке «пх-х-х». При кожному видиху в кутику уст з’являється нова порція піни. Я терпеливо витираю її серветкою. Десь на рівні підсвідомості розумію, що мама вже у дорозі. Шепотом дякую їй за те, що вона у мене була, цілую її в чоло, і витираю піну. Витираю піну, яка йде дедалі більше і більше. Минає година… друга… третя… Часу не помічаю – витираю… витираю… Уста мами щільно закриті, піна починає виходити через ніс. Нікого поруч. Час-від-часу підходить то одна, то інша сестра. Мама відкриває очі і стискає мені руку.

Сестра (побачивши мамин рух, обнадійливо): О, бачите… Вона притомна, просто це криза, переломний момент… Наближається одинадцята. Вам треба йти… Розумієте, реанімація… Не дозволено…
Я: А хто ж буде маму доглядати?
Сестра: …Хочете, перевеземо її в палату. Сядете поруч і будете з нею хоч цілу ніч.
Я: Добре, перевозьте.

Похапцем збираємо речі. Переносимо гуртом маму на каталку і веземо по коридору, довгому, як тунель… Везуть Роман з сестрою. Я біжу з речами навздогін… Щось говорили про дев’яту, а завезли у вісімнадцяту з табличкою «Для репресованих» (певно, для обраних, всього на два ліжка).
Одне ліжко – зайняте. Бачимо хвору середнього віку, а довкола неї гурт родини, незважаючи на пізню годину. Одні прощаються, йдуть, інші приходять, розпаковують торби з їжею, питають про здоров’я.
Знову гуртом переносимо маму на вільне ліжко, я накриваю маму домашньою капою, що злегка пропахлася запахом кота Сивульки. Атмосфера наближена до домашньої. Крісло поруч ліжка утеплюю маминою безрукавкою з штучного хутра, сідаю і починаю знову витирати мамі обличчя коло уст і носа. Піни стає дедалі більше і дихає мама все частіше і твердіше. Очей вже не відкриває. Я починаю розтирати їй груди. Періодично протираю лице вологою серветкою та кремом. Помічаю чорну тінь у мами на підборідді. Показую Романові. Він втомлений над міру і від того неуважний – «…то тінь так паде»… Проситься додому, завтра в нього робочий день…
У мене розряджається батарея у мобільному, він дає тривожні монотонні сигнали, потім миттєво гасне. Я даю згоду, аби Роман поїхав додому і привіз мені зарядне. Роман поспіхом виходить.
Одинадцята сорок сім. Мама раптово уриває дихання. Обличчя умить чорніє. Я розумію , що це… Кличу з сусідньої ординаторської сестру: «Лікаря… … Вмирає!!!»
Чую рух у коридорі. Шарпання дверей. Тупіт ніг. Лікар входить якось неохоче. Неквапливо. Прикладає слухавку до маминих грудей.

Лікар: Легені відмовили, але серце ще б’ ється. Вийдіть (до мене). Я вам усе поясню…

Я і молода відвідувачка сусідки по палаті поспіхом виходимо на коридор. В утворі дверей все видно: мамі підключили звичайний вентилятор. Вона конвульсивно тіпнулася. Я автоматично вбігла усередину зі словами «… вона ще рухається…»,а насправді це був той непроминальний момент, коли її душа покинула тіло. Лікар послухав серце ще раз…

Я: Дайте я послухаю! (Рух в напрямку маминого ліжка).
Лікар: … Вже не б’ється.

За три-п’ять хвилин до півночі… В ніч на вісімнадцяте грудня дві тисячі дванадцятого! «На вісімнадцяте…», «вісімнадцята…» - нагадалося незв’язне повторювання мами, коли її поклали на лежанку швидкої, наче їй хтось про щось сповіщав і вона це з вдячним розумінням сприймала. Ми з Романом добре запам’ятали ці слова. От і вийшло - «вісімнадцята» палата і в ніч «на вісімнадцяте»… До того ж, коли несли її, завинуту в стареньку капу, придбану ще її батьком – дідом Михайлом Петровичем – до швидкої, то мама голосно прогорила скоромовкою: «Чи вже на смерть мене несете?!».
Таки на смерть… Почули її слова і рідний дім, і рідний двір із пралітньою липою, і три горіхові дерева, і дика слива – всі незмінні вартові її сімдесятитрьохлітньої присутності на Романчука,15… у колишньому гнізді магнатів Замойських. Сюди привіз у 1939 році свою сім’ю – жінку з двома малолітніми дітьми (мамі тоді було всього три, вуйку Зенку лише рочок!) – з польського Радома дідо Вовк, коли заходилося на Другу світову і українським людям в Польщі стало небезпечно.
Останній раз голосно, чітко і дзвінко, властивим їй голосом «оперної співачки», сповістила мама про себе світові у приймальній лікарні із поглядом, неприродно зверненим догори: «ВОВК ЛІДІЯ-НАДІЯ МИХАЙЛІВНА»…

* * *

ВІСНИКИ З МІСЯЦЯ
(у снах і наяву)

Тепер, ніби відмотуючи плівку назад, стають зрозумілі деякі явища, що набувають у світлі маминого відходу особливої значимості, до того ж на ясний розум вони сприймалися б як малоймовірні.
З кінофільмів та книжок є відомим той факт, що в переломні моменти життя з нами відбувається щось дивне, непоясниме, чи то сняться віщі сни, чи трапляються на дорозі особливі люди – «Вісники з Місяця» («Вісник з Місяця»… так образно називався персонаж героя-віщуна в одному із старих східних фільмів епохи радянського кіно).
Але начитавшись Сведенборга, наслухавшись безліч подібних історій з життя знайомих і незнайомих мені людей, можу з упевненістю сказати: «Вісники з Місяця» таки існують – і в снах, і на яву – принаймні, для більшості людей цей зв’язок із Потойбіччям є доступним.
Скажімо, Новий 2012 рік мама, ще не таврована знаком Смерті, зустріла, як завше, з нами, себто в колі своєї сім’ї. І нічого б не привернуло моєї уваги, якби напередодні новорічної ночі мама мимохідь не призналася: «Снився Зенко… хотів принести нам ялинку».
Вуйко Зенко, мамин рідний брат, трагічно загинув тридцять чотири роки тому. Мама тяжко пережила цю втрату, бо їм обом судилося у ранньому віці відчути сирітську долю і жити в постійній боротьбі зі скрутою та нестатками без материнської ласки, під владним оком і «сталевою»,якщо не сказати «деспотичною», дисципліною власного батька. Здається, мама так і не змогла переступити через біль цієї утрати.
Отож, повідомлення про «вуйка Зенка» мене насторожило, ніби він і був отим першим «Вісником з Місяця», якому суджено сповістити близьку родину про майбутні випробування.
Довго чекати не довелося. Над рано, перед Різдвом, десь біля сьомої, після однієї з безсонних ночей, проведених за книжкою Оноре де Бальзака «Отець Горіо», мамі відняло мову і заніміла рука. Хоч одне добре – мама могла ходити. Тому в лікарню на Різдво їхати відмовилася. Відбулися дзвінком до дільничої та інструкціями, як помогти мамі в домашніх умовах вийти з мікроінсульту. «Медсестрою» була я – мама радо погоджувалася на домашнє лікування. Різдвяні свята проминули в тихій домашній атмосфері, мама сиділа за святвечірнім столом, їла обрядові страви. Лишень колядувати не могла і відповідати на поодинокі вітання своїх давніх друзів.
Хвороба відступала доволі швидко. Мама артикулювала дедалі краще, ми добре розуміли її, хоча вона й специфічно затягувала слова. Життя верталося у звичну колію, хоч знак «вуйка Зенка» продовжував тяжіти над хатою, я це відчувала. Минали місяці 2012 року і я себе заспокоювала: «…мо’, промине, от уже рік добігає кінця, мама вдома, їй ніщо не загрожує».
Якось восени мама лежала у вітальні на дивані, читаючи нові книги-бестселери, зарубіжні і вітчизняні, з Устиного добору, яких у хаті останніми роками значно побільшало.
Я на кухні поралася по господарству. Тут чую натужне «Іра… Іра…», – мама перелякано сидить на дивані, задихається, нею трясе: «Я вмираю…».
Кардіологічна швидка приїхала вчасно. Лікарі жартували: « Якщо у старшої людини скаче тиск, ще не означає, що вона помирає». У мами тоді був тиск сто шістдесят на дев’яносто. Швидка поїхала, мама лишилася вдома.
Час невблаганно відстукував своє. Стояла глибока осінь. Прийшов листопад. Якось сидячи у вітальні, Устя зосереджено розглядала глибокі тріщини на наших стінах, що були нею вміло замасковані гуцульськими веретами.

Устя: …Я так більше не можу… ці тріщини… Треба робити ремонт…
Я: Серед зими… Страшно…
Устя: Зробимо хоч одну кімнату… до свят!
Я: Треба кликати Бодю…

У нашій сім’ї навіть Устя добре знала історію минулого ремонту нашої хати, що відбувся ще двадцять років тому, у той зірковий період, коли чекають на поповнення родини. Вагітною, я відбула ремонт у веселому, життєрадісному товаристві свого однокласника Богдана – який, за дивним збігом обставин, став моїм багатолітнім співробітником і пожиттєвим другом. До того ж фахово займався ремонтом квартир.
Прихід Богдана привів хату в рух – він оглянув руїну і погодився, що ремонт необхідний. Першою з руїн мала постати вітальня. Треба було зробити багато додаткових приремонтних дій – поміняти у вітальні стару трухляву, ще австрійську проводку.
І тут з’явився у хаті такий собі літній чоловік, електрик з ЖЕКу пан Василь, який погодився полагодити старі і зробити нові розетки для класичних настінних світильників за помірну ціну. Потім він розкаявся у своєму благодійництві, сказав що випив зайвого на Михайла – і взяв за виконану роботу вдвічі більше, ніж домовлялися. А найголовніше, що немилосердно роздовбавши сокирою стіни нашої вітальні, покидаючи її, перехиливши «на коня» чарку, він прорік віщі, на той час не зрозумілі мені слова: «Помре мама… прийдуть люди…а у вас тут таке…». Ці слова були мовлені 23 листопада, на день уродин Романа, за три тижні до інсультної кризи, що застала маму в неврологічному диспансері. Поки проводжала його до дверей, мозок мій збурився від подиву і образи: «Мама помре?? Чого їй власне зараз помирати?..». Дивилась навздогін електрику як на ворога-святотатця, що непрошеним увірвався в наше родинне гніздо:«Здвигнулися стіни,як татари сіли, ще дужче здвигнуться, як меду нап’ються», – згадався давній фольклор.
Проводжала, молилася вголос «ідіть з Богом!» – і не знала, що прийшов він до нас із місією «Вісника з Місяця». Прийшов не у сні, а на яву!
«Вісники з Місяця» з’явилися також і уві сні, буквально в останні дві ночі перед фатальною суботою п’ятнадцятого грудня дві тисячі дванадцятого, коли у мами почалися стрімкі ознаки згасання. Спершу був образ виварки під мийкою в коридорі, яка протекла - і вода просочилася через перекриття на голову сусідам нижчого поверху. Одвічний страх старих, ще австрійських львівських будинків! Згадалася невигадана розповідь пані Ольги Степанівни, мами моєї куми, про те, як напередодні смерті батька їй приснилася дірка в стіні, звідки текла вода. До мови, згадалося також, як вмирала старійшина нашого будинку, сусідка з нижньої квартири – пані «Москальова» – тоді наша ванна несподівано почала текти і довелося спустити з неї воду. Символи зрозумілі: «вода» - то життя, або навпаки – шлях у Потойбіччя…
В другу знакову ніч з’явилися у сновидіннях віддалені друзі по театру «МЕТА», з якими останніми роками мало спілкувалися. Вони ніби розмовляли між собою на тему нашої родини і до мене донеслись фрагменти їх фрази «… нехай живуть собі…»
Друзі – велика сила! Вони помогли нам пережити ці дивні дні прощання з мамою, яка лежала в капличці велична і спокійна, майже усміхнена і дуже вродлива. Вона ніби прислухалася до любих її серцю мелодійних співів церковного хору «Осанна», який поруч із обрядовими текстами виконував маловідомі старовинні канти. Невелика поховальна громада зробила ритуал домашнім, неформальним – і від того склалося відчуття, що для мами цей перехід у інший вимір був бажаним і приніс довгождану полегшу.

ПІД ОПІКОЮ БОЖОГО ТІЛА

Ріка часу продовжує текти, ніби нічого не сталося… Але це не так! Після відходу мами довкола мене утворилася пустка і стан постійної нічим не пояснимої незахищеності, ніби викоренили невидиму опору, яка весь вік надійно оберігала мене. Так пояснюється тягар непоправної втрати. Зрозуміло, цю ношу втрати дано нести лише мені, адже у мами крім мене більше нікого не було. Ні чоловікові, ні доньці знакових душевних шрамів не передалося, лише мені рана пекла незагоєним душевним вогнем. Щось було в її раптовій стрімкій смерті недосказане – і якось прийшло до мене уві сні послання (чи прохання) від неї «сказати про себе світові ще кілька слів»… Сповняючи це прохання, я почала писати.
Про що? Про історію самотньої жінки, яка у повоєнний час зросла півсиротою, обділена родинною любов’ю; у час юності замінила родину друзями і мистецтвом (у неї був чудовий голос – «оперне» сопрано!), але все ж попеклася на стосунках із коханою людиною – і змушена була самостійно піднімати на ноги дитину; а ще у розквіті літ перехворіла туберкульозом, перейнявши його у смертельно хворої мами, що покинула цей світ у далекому 1948 році, маючи лише 41 рік. Тільки й тепла, що рідний брат – Зеновій і я – її донька.
Вчилася зі шкільних років легко, була відмінницею. Друзі періоду її дитинства час-від-часу виринали в її дорослому житті, але вже у зрілому віці. Виникали зненацька з нагоди ювілейних зустрічей і так само зникали у вирі буденних клопотів. Мама була душею товариства – мала іскристий, запальний характер, схильний до веселощів та затій у гурті близьких знайомих, а також критичний погляд на світ і людей, які жили понад міру своїх можливостей. З такими воліла взагалі не спілкуватися.
Але була у неї сильна вада, можливо, перейнята від її батька – діда Вовка, можливо, продиктована вдачею «холерика» – це різка зміна настрою: від радощів до крику… від затаєного спокою до несподіваного, викликаного дріб’язковими мотивами, неврозу… від темпераментного, емоційного світосприйняття до надлишкового, песимістичного погляду на своє минуле, майбутнє і теперішнє життя та його щоденні проблеми. Згодом ця вада, обтяжена несприятливими обставинами гіркого невлаштованого побуту, байдужістю близьких і далеких родинних гілок та постійними фінансовими нестатками, переросла у багатолітню хворобу зі своїми припливами і відпливами.
Час, коли мама була весела, сповнена іскристої, випромінюючої енергії радості буття, поволі стирає пам’ять – це, безумовно, хвилини і події, пов’язані зі мною. Мої успіхи, мої творчі зацікавлення – література, поезія, театр – її материнська гордість за мене. Була найстрогішим критиком мого поетичного доробку, була найвибагливішим глядачем вистав, де я була задіяна в головних ролях, була всюди присутня… Її було багато в мені і для мене.
Проте ця всеоб’ємна присутність поруч мене була і каменем спотикання, коли я виросла і поринула у власний світ, де було велике коло спілкування, а це, зрозуміло, означало – обмеження її впливу на мене. Чи маю винити себе за неминучий у кожній родині період розставання з дитинством, за бажання мислити і діяти від власного «я»?.. Думаю, що ні! Просто знаю, що з цього часу моєї дорослості для мами Час набув іншого змісту,він ніби зупинив мій ріст… Моє змужніння і старіння ніби залишались непомічені нею, або бажались бути непоміченими!
Ця умовність часу, впевнена, є у кожної матері відносно своїх дітей. Але у випадку моєї мами це було надто хворобливо, адже руйнувало весь її попередній зміст життя, центром якого була опіка наді мною… Заходилося на конфлікти і тертя, пов’язані з боротьбою із титулом «Дорослі Діти». Ця боротьба між поколіннями трьох жінок (вже за народження і формування характеру Усті) – в більшій чи меншій мірі, в бурхливих хвилях родинних непорозумінь і в хвилях затихаючих – проіснувала до завершення її земного буття, так і не вивільнивши нас усіх з ланцюгів емоційної заанґажованості у спільній нашій с і м е й н і й Долі, а саме – долі н е п о в н о ї сім’ї, сім’ї без ч о л о в і к і в.
Чоловіки у житті мами з’являлися на короткий період і не витримували випробування часом і побутом, а ще надемоційним маминим темпераментом. Так було за мого дитинства і за моєї юності, так було і за періоду маминої неспокійної старості. Усвідомлення втрат коханих нею людей, своєї безпорадності у прикрому, соціально-незахищеному побуті, приводило до затяжних зривів, тяжких глибоких депресій, виходити з яких ставало з роками все тяжче і тяжче, а наприкінці, – і зовсім неможливо…
Де поділися її юначі романтичні погляди на світ і людей, бажання с п і в а т и і співом розвеселяти душу - свою власну і збірну душу довіреного товариства. Були ж молоді сторінки її творчої біографії і в Ужгороді на оперній сцені (постановка «На перші гулі» Степана Васильченка), де її помітив Кричко і запрошував солісткою в Закарпатський народний хор, і концертний період у Львівській капелі зв’язку,сольові виступи в РОКСі, спільно з капелою «Боян»… Цей дар Божий полишив її. Рідкісні пориви прислужитися громаді обмежувалися поодинокими відвідинами церкви та співами на церковних хорах, проте будь-яка дисципліна праці лякала маму – і вона воліла жити без графіка примусу, а отже, не співати взагалі. Останні роки її життя пройшли під знаком відчуженості до світу, в колі нас – найближчих, за улюбленим заняттям – читанням книг і мріями про кращі світи, що часто заміняли мамі неприйнятну для неї дійсність.

… Дивно якось говорити про маму в минулому… Ось уже пів року по ній – і свято Божого Тіла , одне з моїх улюблених – навіює щемливе відчуття єднання земного з небесним, відчуття присутності Мами в нашій оселі. Принесені мною з церкви обрядові віночки з обереговим зіллям лягли на зміну старих, що їх спалено у пічці – запах духмяних трав переповнює хату – це на очищення від присутності смерті, від її тавра. Живи, мамо, у «божому тілі»! – так, як заповідає віруючим людям Релігія і Закон незнищенності Матерії. Я вірую в цей закон безсмертя! Я знаю і відчуваю його дію.

ПТАШКА НА ДЕРЕВІ ЖИТТЯ

Коли я була у розпалі своїх творчих (театральних) поривань і в 1987 році стрімко влилася в товариство «МЕТи» - Молодіжного Експериментального Театру Аматорів, єдиного україномовного аматорського театру у Львові, що ним керував молодий тоді заньківчанин Григорій Шумейко, та ще й до того ж відіграла свою зоряну роль Дракона у однойменній виставі Юрка Винничука, то після прем’єри дістала подарунок (як і всі «метяни») – перекладну книжечку Жака Превера «Як намалювати пташку» з дарчим написом режисера: «Нехай ангели і дракони міцно і надійно тримають над вами свої крила». Відтоді мене оточує світ давніх символів – пралітньої липи в рідному дворі, що в моїй уяві уособлює Дерево Життя; щебетливих пташок на ній, що рік-у-рік з весною оживляють наше подвір’я, в’ють гнізда у густій кроні липи, а влітку все нові і нові покоління малих щебетунів виписують радісні кола своїх перших польотів довкола заповітного дерева. Споглядання цього живого театру Природи – це мій світ реальності і містики, що злилися в єдиний свідомий (а інколи підсвідомий) потік.
В музеї історії релігії я надовго поринула у міфологію. Чи ж маю казати, що з роками мені стали відкриватися деякі невидимі завіси, що на погляд непосвячених видаються ірреальною вигадкою. Не можу позбутися думки, що у випадку з мамою мене оточувало щось з Того світу, яке було майже фізично присутнім.
Ось яскравий приклад : коли після каплиці ми повезли маму на Голоско і поховальна процесія оточила місце останнього спочинку, то з засніженої хащі дерев до людей вилетіла велика пташка – чорний дрізд з яскравим помаранчевим дзьобом. (Я мала б упізнати Її - на нашій старенькій липі теж було оселилася весела пташина-«переспівниця» і з літа в літо виспівувала у нас під вікнами на різні голоси: то ніжні-мелодійні, то задерикувато-смішливі, то, навпаки, сумовиті – ніби відтворюючи всю палітру можливих голосових інтонацій). Пташка не злякалася громади, навпаки, з цікавістю потопталася уздовж труни і розритої могили, спустилася в яму, ніби перевіряючи, чи там затишно, потім сіла на хрест сусідньої могили і поглядом пройшлася по всіх присутніх, вона слухала обрядовий спів «Осанни», бачила, як труну легко,наче пір’їну, опустили в яму, засипали землею, сформували нову могилу, примостили вінки. Пташка злетіла з сусіднього хреста і почала походжати вже по свіжій могилі, дала мені наблизитися дуже близько і сфотографувати себе. Я промовляла до неї, як до душі мами: «Сонечко моє…». Дрізд – пташка співоча, по-народному ота сама «Переспівниця», – воно й не дивно, мама так любила співати! І ще… дрізд – «пташка Божа», у словнику слов’янської міфології Войтовича є матеріали про те, що «дрізд співав при Успінні Богородиці», ця знахідка вразила мою емоційну уяву… Отож, душа мамина під опікою Неба!!
…Коли «на 9 днів» ми відвідували мамину могилу, перше, що вразило мене – то відчуття, що квіти на могилі лишалися ж и в і, ніби щойно покладені, незважаючи на глибокий мороз. І по тому, як Роман з Володею Бенем – керівником хору «Осанни» – відспівали поминальну відправу, Роман сказав мені, що помітив п т а ш к у на відстані, в зарослях. Отже, пташка ще була присутня, але вже на в і д с т а н і. Подумалося про маму: Її душа ще на Землі, обертається біля своєї земної могили і біля нас – нечисленних «пагінців» Дерева Вовчого Роду. Оскільки 9 днів припало на католицьке Різдво – ми мамі принесли вже атрибути Різдвяних свят: маленьку ялинку і прикрашений ялинковий вінок і, звичайно, святкову лампадку з зображенням Святого сімейства. Нехай опікується душею мами у царстві своїм!..
На «40 днів» біля могили пташки уже не було: могилу занесло глибоким снігом, - мама вже спала. Зате її потривожив голос старійшини нашого родинного гнізда, 90-літньої тети Ксені Вензелович, про яку мама згадувала напередодні смерті, будучи ще при пам’яті: «Цікаво, чи жива ще тета Ксеня»… Отож, тета Ксеня, якої не було при прощанні і похоронному обряді, прийшовши на могилу мами «на сороків’я», вдарила своїм костуром кілька разів по глибокій сніговій ковдрі і промовила голосно і дзвінко: «ДІДЗЮ»! Я впевнена, душа мами де б не була почула оте «Дідзю», бо нічого теплішого за спогад-спалах дитячої пам’яті нема у мислячої істоти. А «Дідзею» (похідне від «Лідзі») мама називала себе сама у глибокому дитинстві і те прізвисько супроводжувало її у колі найрідніших (по духу) людей – знали його старожили родинного маєтку Стасівих в історичному селищі Велика Горожанка (дівоче прізвище маминої мами та її багатодітної сім’ї: на превеликий жаль, війна розметала Стасівську родину, як і всі інші українські шляхетні родини, по всенькому світі, мало кого залишивши при житті), та все ж залишилися поодинокі представники родинної гілки Стасівих, до яких і належала тета Ксеня. Помолившись за упокій душі, покидаючи могилу мами, тета Ксеня так само дзвінко промовила до мене: «Маєш чисту совість»! Очевидно, мамина могила навіяла теті Ксені (і всім присутнім) думки про мирні сни…
Над рано, по сорока днях, мама явилася мені у сні у двох іпостасях: одна - старша мама, квола і бліда, лежала у ковдрах ліжка-домовини на кухні, в місці, де стоїть стіл, за яким ми її поминали, вона намагалася ледь підняти голову; друга – вже відмолодла, не сива, а з смолово-чорним волоссям, вбрана у звичний для неї густо-зелений домашній светер (останнім часом носила його я), вона стояла на кухні біля плити, розчервоніла від келиха (подумалося, поминального!) – і говорила зі мною…

- Я їду на село.
- Коли?
- Сьогодні.
- (в кадр мого бачення потрапила картинка тої першої іпостасі мами старшої у ліжку-домовині) Ти погано чуєшся, можеш там померти… Не буде кому тебе звідтам забрати!..

В поле зору потрапили кілька стовпчиків дорогих книжок, акуратно складених «в дорогу» на краю ковдри ліжка-домовини та кольорові обгортки запакованого печива. Задзвонив мобільний – це Ромко дзвонив по ранковому ефірі з питаннями, що купити до сніданку. Картинка миттєво щезла.

МИКОЛАЯ: МАМІ НА МИРНІ СНИ
Якби на квітоньки – та не морозами,
На змерзлі вітоньки – та з неба грозами,
Не мліла б душенька від болю лютого,
Від болю лютого, у кригу скутого.
Баскими конями та й дивомостами
Саньми різдвяними стежками простими –
У заметіленьку та й до родиноньки,
Та й до вечероньки у святгодиноньки…
Гей, душе-душенько, кого питаєшся?
Чи татков-матінков ти називаєшся?...
Дзвіночки тенькають та й на колядочку –
Сідай, родинонько, та й до обрядочку…
Відпий узварочку, мій любий таточку,
Від’їж вареничків, прелюба ненечко,
Кутю заправимо медами чистими
Сльозами-росами із віч Пречистої…

Дитя у світ прийде, устане сонечко -
Віншує ненечка кохану донечку,
Житами сіється: нехай згадається,
Відлетна душенька, де обертається!
Утишся в ніч святу, гей горе-боленьку,
Узри на див-мосту у люлі Доленьку,
Пресвітлу Доленьку із вод освячених
І з калачів батьків, у вир’ї втрачених…

…Сніги розбавлять ніч… І враз – зійде в о н о !
…Неначе й солодко… Неначе й солоно…"


кінець грудня 2014.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-12-18 17:20:18
Переглядів сторінки твору 487
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / 0  (4.932 / 5.65)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.945 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.796
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
Автор востаннє на сайті 2020.03.07 18:04
Автор у цю хвилину відсутній